Меморандум
ректора Українського Католицького Університету
про
відвідини УКУ представником Служби безпеки України –
відповідальним
за стосунки з Церквами
Львів, 18 травня 2010 р., кабінет ректора,
9:50-10:34

Вранці 18 травня о 9:27 я отримав дзвінок на свій
приватний мобільний телефон від представника СБУ, який попросив про
зустріч. Ми домовилися зустрітися через двадцять хвилин у приміщенні
ректорату УКУ. Цей співробітник вже контактував з ректоратом рік тому,
під час візиту до університету тодішнього Президента України Віктора
Ющенка. Він також відвідав ректорат пізнього пообіддя 11 травня 2010 р. в
справі запиту Інституту екуменічних студій та Інституту історії Церкви
про підписання угоди щодо опрацювання архівів СБУ. У цей час
представників ректорату вже не було в кабінетах, і він мав, за висловом
директора Інституту екуменічних студій д-ра Антуана Аржаковського, з ним
«дуже добру зустріч».
Після свого прибуття 18 травня, цей
співробітник у ввічливий спосіб повідомив про те, що деякі політичні
партії планують протести та демонстрації з приводу суперечливої (а в
деяких випадках обурливої) політики нової української влади. Студенти
будуть задіяні у цих протестах. Існує небезпека, що деякі з цих акцій
можуть супроводжуватися провокаціями. Він ствердив, що студенти,
звичайно, мають право протестувати, однак адміністрація університету
повинна їх застерегти, що ті, хто візьме участь у будь-якій протиправній
діяльності, будуть притягнуті до відповідальності перед законом.
Протиправна діяльність включає в себе не тільки акти насильства, а й,
наприклад, пікети, що блокують доступ до робочих місць урядових
службовців (або будь-які інші протести, не санкціоновані владою).
Після
усного представлення справи співробітник поклав на стіл розкритого
листа на аркуші паперу, що був адресований мені. Він попросив мене
прочитати листа, а тоді підтвердити підписом, що я ознайомився з його
змістом. Відвідувач ствердив, що після того, як я прочитаю і підпишу цей
лист, він повинен забрати його з собою. Оскільки я зміг побачити, що
документ був адресований мені як ректорові (я також зауважив, що на
ньому було два підписи, які надавали йому особливо офіційного
характеру), я спокійно відповів, що всякий лист, адресований мені, стає
моєю власністю і повинен залишатися у мене, принаймні у формі копії.
Лише за цих умов я міг погодитися прочитати цей лист (не говорячи вже
про те, щоб його підписувати).
Співробітник був явно збентежений моєю
відповіддю. Видавалося, що він не мав подібних прецедентів, тому що у
моїй присутності зателефонував по мобільному зв’язку до свого
(місцевого) керівництва, запитуючи про інструкції, що робити далі.
Начальник відмовив у дозволі лишити мені чи то оригінал, чи копію листа,
сказавши, що СБУ побоюється, що я «можу опублікувати його в інтернеті».
Я поставив запитання про доцільність всієї цієї процедури та про
необхідність такої секретності й відмовився навіть дивитися на листа і
читати його зміст. Молодий співробітник був розчарований і частково
збентежений, однак не чинив додаткового тиску і не сперечався з моєю
аргументацією.
Наша розмова мала й душпастирський момент. Я нагадав
співробітнику той факт, що СБУ як нащадок колишнього КДБ, у якій
залишається багато працівників ще з радянських часів, обтяжена спадщиною
фізичного й морального ламання і калічення людей, та що він, як молода
одружена особа, повинен бути обережним, аби не допуститися вчинків, які
можуть завдати непоправної шкоди йому особисто та осоромити його перед
дітьми та онуками. Як священик я почувався зобов’язаним вказати на цю
душпастирську перспективу. До його честі, він відмежувався від спадщини
минулого й заявив про своє прагнення служити потребам українських
громадян. Він також попросив звернути йому увагу, якщо я вважаю, що він
чинить неналежний тиск.
Врешті, я виразив моє особисте й назагал
поширене в народі глибоке розчарування тим, що праця СБУ така
непослідовна, що офіцери безпеки й міліції живуть розкішно, хоч
отримують мізерні зарплати, що їхня діяльність просякнута корупцією та
що нехтуються законні права громадян і їхня рівність перед законом. Я
навів свіжий приклад з моїм двоюрідним братом Теодором Ґудзяком, мером
міста Винники, який у лютому 2010 р. (три дні після обрання нового
Президента) був арештований на підставі сфабрикованого звинувачення в
хабарництві, організованого відомим корупціонером – політичним
конкурентом й колишнім міліціонером – та за допомогою обласної й міської
міліції. Незважаючи на те, що за два місяці до сфабрикованої справи
мер, спираючись на голоси міської ради, надав СБУ відео, на якому
переодягнені у цивільний одяг міліціонери серед ночі безперешкодно
вриваються в його офіс у міській раді, дістають із сейфу міську печатку і
ставлять її на різних документах, СБУ не вжила жодних заходів.
(Предстоятелі Церкви, зокрема Блаженніший Любомир (Гузар), висловили
занепокоєння, що внаслідок маніпульованих асоціацій цей випадок може
бути використаний як привід, аби скомпрометувати ректора УКУ і цілу
інституцію, яка має виняткову репутацію вільної від корупції). Я також
повідомив, що маю достовірні свідчення та аудіодокази того, що мій
телефон прослуховується, і то вже протягом багатьох місяців.
Народ
України продовжує побоюватися й не довіряти як Службі безпеки, так і
міліції через систематичні зловживання законом; через поширену практику
залякування чесних політиків, журналістів, активних громадян; через
зухвалий шантаж і здирства, здійснювані силовими структурами щодо
середнього та малого бізнесу. Я попросив молодого співробітника передати
мою стурбованість такими фактами своєму начальству. Я мав враження, що
він особисто готовий дослухатися до етичних аргументів, але й,
водночас, виконує свою звичну роботу. Мені було ясно, що він старанно
«дотримується інструкцій».
Під час нашої розмови співробітник СБУ
запитав мене про Генеральну асамблею Федерації європейських католицьких
університетів (FUCE), що мала відбутися 20-22 травня в стінах УКУ у
Львові. Він охарактеризував її як важливу подію (вона отримала серйозний
розголос) і спитав про програму, та про те, чи зустріч відкрита для
широкого загалу. Стало зрозуміло, що він був би зацікавлений взяти у ній
участь. Я сказав, що головна тема: «Діяльність католицьких
університетів задля гуманізації суспільства» була оголошена в засобах
масової інформації і що результати обговорень також будуть оприлюднені.
Однак робочі засідання ректорів університетів не є загальнодоступними. Я
пояснив, що 211 членів Міжнародної федерації католицьких університетів
(IFCU) та 49 членів FUCE ретельно слідкують за розвитком єдиного
католицького університету на території колишнього Радянського Союзу.
Вони особливо зацікавились обставинами діяльності УКУ після того, як у
березні на щорічній зустрічі Ради консульторів IFCU в Японії, я мав
нагоду описати деякі наші суспільно-політичні перипетії та загрози
свободі інтелектуального дискурсу (нав’язування радянського бачення
історії; реабілітацію сталінізму і Сталіна, якому 5 травня 2010 р. в
Запоріжжі відкрили новий пам’ятник; відновлення цензури у пресі й на
телебаченні), які несумісні з нормальним університетським життям.
Тоді,
як це й було домовлено на початку зустрічі, я запросив до розмови
першого проректора УКУ д-ра Тараса Добка, якому співробітник повторив
побажання СБУ.
Розуміючи стурбованість СБУ збереженням стабільності
українського супільства, слід зробити декілька висновків з цієї зустрічі
та пропозицій, які на ній були висловлені:
1. Підписання такого
документа, як цей лист, що був мені запропонований до підпису,
рівнозначне зі згодою на співпрацю з СБУ. Особа, яка його підписує,
властиво, погоджується зі змістом листа та з можливими його наслідками. У
практиці радянських спецслужб поставлення підпису на документі, який
був написаний КДБ і зберігався там, було основним методом вербування
таємних інформаторів (сексотів).
2. Такі методи не мають відомих
(мені) прецедентів у незалежній Україні в досвіді УКУ та Львівського
Національного Університету, чийого довголітнього ректора (і колишнього
міністра освіти і науки 2008-2010 рр.) Івана Вакарчука я спитався
безпосередньо після цієї зустрічі. Ці методи були добре відомі в
радянські часи.
3. Конфіскація листа після підписання робить його і
підпис інструментами для використання СБУ на власний розсуд.
4.
Можливі сценарії використання подібного документа включають таке:
a)
У випадку арешту студента, СБУ може звернутися до ректорату з
оскарженням, що університет був поінформований про небезпеку для
студентів, але не вжив необхідних заходів, щоб вберегти їх від
протиправних вчинків чи насилля щодо них. У такому випадку адміністрації
університету може бути висунуте звинувачення з подальшою моральною та
юридичною відповідальністю. Звинувачення з юридичними наслідками може
стати інструментом змусити університет піти на компроміс стосовно своїх
засадничих принципів (свободи слова, форм суспільної діяльності та
критики, навіть релігійних практик – все це має свої прецеденти в
недавній історії). Більше того, влада може використовувати такий
претекст, аби здійснювати потужний тиск на університет з метою
приборкати будь-які студентські протести.
б) Після гіпотетичного
арешту студента чи студентів, їхнім колегам і батькам, як і іншим членам
університетської спільноти можуть показати документ, яким адміністрація
була попереджена, і їй порадили приборкати прояви студентської
активності. Оскільки адміністрація не відвернула студентів від
незаконної діяльності, яка стала приводом для арешту, батьки й інші
особи можуть зробити висновок, що університет недостатньо (неадекватно)
піклується безпекою своїх студентів. Це був би найефективніший спосіб
поділити університетську спільноту та підірвати репутацію університету
серед його найважливіших членів – студентів.
5. Явний та справжній
сюрприз, яким стала для співробітника моя відмова вчинити так, як
вимагалося, може означати, що він не часто зустрічається з подібною
реакцією. Він пояснив мені, що регулярно працює з духовенством. Можна
припускати, що подібним чином зверталися або будуть звертатися і до
інших душпастирів (які працюють з молоддю, студентами і т.д.), та що
хтось не міг або не зможе відмовитися підписати такий документ.
6.
Заходи такого типу породжують острах і тривогу. Вони й задумані для
того, аби залякати адміністрації університетів та студентів. Вони є
елементом методології, добре знаної українському народові. Відродження
таких практик є свідомою спробою відродити методи радянського
тоталітарного минулого та наново посіяти страх у суспільстві, яке тільки
почало відчувати свою свободу.
7. Оскільки лише декілька з приблизно
170 українських університетів заявили протест проти недавніх змін у
політиці та освіті, а багатьох ректорів спонукакли і/або змусили
висловитися на їхню підтримку, то зрозуміло, що останнім часом у вищу
освіту швидкою ходою повертаються страх і пристосуванство. Можна
очікувати, що УКУ буде об’єктом особливої уваги й можливого тиску в
наступні місяці. Солідарність міжнародної спільноти і, особливо,
академічного світу буде важливою допомогою для УКУ, аби університет
відстояв свою принципову позицію стосовно інтелектуальної і суспільної
свободи.
8. Відкриті висловлювання і публікації на ці теми є мирним і
найбільш ефективним способом протидії секретному контролю та
залякуванню студентів і громадян. Як стало очевидним під час згаданого
випадку, представники владних структур є особливо чутливими до винесення
їхніх дій на публіку. Інформація може відігравати запобіжну, коригуючу й
зцілюючу роль, якщо вона виявляє заплановані дії, які мають на меті
обмежити громадянську свободу, демократію та людську гідність.
Слід
зазначити, що 11 травня 2010 р., коли українські студенти організовували
протести у Львові та Києві, представник апарату Ігоря Держка,
заступника Голови ЛОДА, відповідального за гуманітарні питання,
зателефонував до ректорату й запитав про статистику – кількість
студентів, які беруть участь у демонстраціях. В УКУ відповіли, що не
знають, яким чином вести такі підрахунки.
Прошу пам’ятати про УКУ,
про всіх студентів та громадян України у Ваших думках і молитвах.

о.
Борис Ґудзяк
Ректор
Українського Католицького Університету
19
травня 2010 р.Б.

Якщо в кого нема храму в селі - вони приїдуть. Бо бабло втрачати не можна.

Одним із важливих позитивних наслідків візиту Патріарха Московського і всієї Русі КИРИЛА став початок діалогу між Українською православною церквою Московського патріархату та Українською православною церквою Київського патріархату.

Як передає кореспондент УНІАН, таку думку на прес-конференції висловив директор Інституту Горшеніна Кость БОНДАРЕНКО, відповідаючи на запитання журналістів щодо позитивних наслідків для України візиту Предстоятеля РПЦ.після візиту патріарха КИРИЛА “пожвавішали переговори між представниками вищого духовенства” УПЦ МП і УПЦ КП. “Це вже позитивний момент. Принаймні почався діалог. Якщо ще рік тому він був узагалі неможливим, то сьогодні він розпочався”, - сказав експерт.

При цьому він звернув увагу, що діалог розпочався без посередництва будь-яких політичних сил. Церковні ієрархи, зазначив К.БОНДАРЕНКО, нарешті вирішили, що вони і самі між собою можуть якимось чином порозумітися. “Умовно кажучи, вулиця Мазепи і вулиця Пушкінська знайшли, яким чином можна розпочати активний діалог”, - додав він.

Відповідаючи на запитання щодо оцінки дій Патріарха Київського і всієї Руси-України ФІЛАРЕТА під час візиту, К.БОНДАРЕНКО зауважив, що він продемонстрував себе сильним політиком, який має значний вплив на суспільство. На думку експерта, своїми вчинками патріарх ФІЛАРЕТ змусив вище духовенство РПЦ поважати його.

Крім того, вважає К.БОНДАРЕНКО, найближчим часом Предстоятель УПЦ КП спробує відігравати не просто помітну, а й важливу роль у процесах православної церкви в нашій державі. “Тим більше сьогодні з’явилася дуже велика кількість тих священнослужителів, ієрархів, при чому в усіх трьох православних церквах України, які говорять про необхідність створення єдиної Київської церкви. Не просто Української православної церкви, а саме Київської внаслідок об’єднання кількох церков”, - підкреслив експерт.

Заступник директора Агентства моделювання ситуацій Олексій ГОЛОБУЦЬКИЙ, зі свого боку, зауважив, що “жодного позитиву для об’єднання України” у візиті патріарха КИРИЛА він не бачить. Разом з тим, позитив, і достатньо вагомий, на його думку, полягає в іншому. “Ми нарешті побачили обличчя православної російської церкви. Ми побачили, що сучасний вищий священик російської православної церкви – це типовий споживач сучасної культури і сучасної цивілізації. Він добре вдягнений, має добрий годинник і їздить на мотоциклі”, - сказав О.ГОЛОБУЦЬКИЙ.

З УНІАН.

Постанови Архієрейського Собору від 14 грудня 2019 р.

ПОСТАНОВИ

Архієрейського Собору

Української Православної Церкви (Православної Церкви України)

у розширеному складі

під головуванням Блаженнійшого Епіфанія, Митрополита Київського і всієї України,

від 14 грудня 2019 р.

Місто Київ,

Митрополичі палати при Соборі Святої Софії

Зібравшись згідно рішення Священного Синоду на своє засідання у складі єпископату Української Православної Церкви (Православної Церкви України), Архієрейський Собор підносить подяку Богові за Його численні милості та благодіяння для Православної Церкви України.

Заслухавши та обговоривши доповідь Предстоятеля, Митрополита Київського і всієї України Епіфанія, Архієрейський Собор постановляє:

1. Схвалити роботу Предстоятеля, Митрополита Київського і всієї України Епіфанія за період від Об’єднавчого Собору (15 грудня 2018 р.) та Київської Митрополії УПЦ (ПЦУ). Засвідчити повну підтримку Предстоятелю, Блаженнійшому Епіфанію, Митрополиту Київському і всієї України.

У своїх житті та діяльності Помісна Українська Православна Церква (Православна Церква України) керується Священним Писанням та Переданням, канонами Православної Церкви, власним Статутом, ухваленим Об’єднавчим Собором 15 грудня 2018 р. та відповідно зареєстрованим державою, Патріаршим та Синодальним Томосом про автокефалію від 6 січня 2019 р., рішеннями власних статутних органів.

Помісна УПЦ зберігає внутрішню єдність та закликає єпископат, духовенство і вірних усі питання, які виникають, обговорювати та вирішувати в дусі заповіданої Господом нашим Ісусом Христом братньої любові, уникаючи розпалення ворожнечі, протистоянь та розділення.

2. Затвердити прийняті Священним Синодом УПЦ (ПЦУ) протягом 2019 р. рішення, відображені у Журналах його восьми засідань (№№1-72).

3. Закликати Почесного Патріарха Філарета та його оточення до примирення і припинення самоізоляції, ствердивши гарантії положення Почесного Патріарха Філарета і забезпечення умов його життя та діяльності у зв’язку із завершенням процедури ліквідації релігійної організації «Київська Патріархія УПЦ КП», як про це зазначено у рішенні Священного Синоду (Журнал № 72 засідання від 05 грудня 2019 року).

4. Ухвалити Рішення (додається), про викладення та затвердження Статуту Київської Митрополії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) в новій редакції, чим зафіксувати правонаступництво, в тому числі щодо назв УПЦ КП та УАПЦ.

5. Висловити подяку всім Помісним Церквам, які вже встановили з нашою Церквою повне спілкування. Задекларувати бажання та готовність Помісної УПЦ вести діалог з іншими Помісними Православними Церквами, метою якого ми бачимо визнання доконаного факту автокефалії Української Православної Церкви і створення умов для мирного співіснування.

6. Доручити Предстоятелю від імені Собору звернутися до української держави та міжнародної спільноти у справі захисту свободи совісті та віросповідання в цілому в Україні та зокрема на окупованих територіях Криму і Донбасу.

Закликаємо державу і надалі виконувати свій обов’язок захищати релігійну спільноту і все суспільство від ворожого іноземного впливу, від намагань з-закордону під виглядом релігійної діяльності втручатися у внутрішні справи України, руйнувати її через нав’язування неоімперськоїідеології.

7. Підтримати викладені у Доповіді Митрополита Київського і всієї України Епіфанія на Соборі оцінки та пропозиції і взяти їх до уваги у подальшій праці з розбудови Помісної Церкви.

Архієрейський Собор підносить свої молитви за Помісну Українську Православну Церкву, за перемогу і справедливий мир в Україні, та закликає Боже благословення на духовенство і вірних та на весь український народ.

Прочитано на http://www.pravmir.ru/cerkov-i-pustota/ От Логоса к игре

Оглядываясь на последние 20 с лишним лет, мы понимаем, что мир сильно изменился и продолжает катастрофически быстро меняться. Есть вещи,  которые уже трудно повернуть вспять или поставить на их прежние места.

Но мир меняется не последние 20 лет, — мир меняется давно; наверное, прошлое столетие стало кардинальным в изменении картины мира. В первую очередь этому способствовали колоссальные войны и революции. Но самая главная революция, которая за это время произошла, — это революция общественного сознания, затронувшая всё человечество, и культурное, и даже не совсем цивилизованное. Так или иначе этот сдвиг касается и нас, православных христиан.

Что случилось? Что происходит в последнее время? Переоценивается жизнь как таковая, и более всего теряет ценность сам человек — и в своих собственных глазах, и в общественном сознании; человек как личность, человек-индивидуум, человек как образ и подобие Божие обесценивается.  Параллельно происходит и ещё один процесс, связанный с этим очень серьёзно, — всё обессмысливается. Предаётся забвению то, чем осознавало себя человечество благодаря приходу Христа в мир.

Мир был осмыслен, потому что в мир пришло Слово Божие, Божественный Логос. Слово стало плотью, и Оно стало главенствовать в человеческом обществе; Евангелие сформировало человеческое сознание последних двух тысячелетий. Христианство осмыслило человеческое существование на Земле, подняло ценность человека на невообразимую высоту, которой до этого не было никогда в мире. И эту ценность человека и человечества отражала  культура во всех её проявлениях.

Сейчас же происходит обратный процесс, он катастрофически, обвально идёт вниз. Человек потерял веру, а значит, и смысл, и всякую ценность, потому что если человек не связан с Богом, то он ровно ничего не стоит. В этом случае человек — это только механизм, только инструмент или винтик, работающий в общей машине ради определённых благ.

Знание заменяется информацией. Культура познания, культура жизни, в которой человек пытается выражать самые глубокие и серьёзные смыслы, полностью подменяется культурой игры, культурой развлечений. И то, что происходит сейчас, есть пришествие пустоты в мир.

Казалось бы, Церковь — это место, которое хранит смыслы, которое взращивает и оберегает культуру смысла. На пороге Церкви должно кончаться безумие, в котором пребывает современный мир. Но современное христианство оказалось настолько заражённым, подвластным и уже воспитанным в этой культуре распада, что и мы, приходя в Церковь (а мы же в основном христиане новые, недавние, а не традиционно воспринявшие для себя христианство как плоть и кровь), несём в себе следы этой всеобщей опустошённости. Происходит потеря ценностей, потеря смыслов, и в этом процессе на место смысла встаёт некая схема. Христианство: жизнь или схема?

Приходя в Церковь и становясь христианами, мы часто идём по очень  простому и лёгкому пути, не осознавая, не вычленяя, не осмысливая до  конца то, что с нами происходит. Бывает так, что на вопрос “Почему мы христиане? Почему мы православные? Что для нас значит верить в Бога?” мы не можем ничего толком сказать. Это только знак того, что мы не приучены во всём искать смысл, отвечать за каждое слово. Мы уже в каком-то смысле продукты пустоты, продукты бессмыслицы.

Скажем, многие из нас жили в советское время — время, когда смыслы  были затемнены, оболганы и изуродованы; очень многие настоящие смыслы  уходили, прятались, а вместо них подавалась ложь, иллюзия, фальшивка.  Всё это сейчас очень востребовано, как ни странно, — оказалось, что даже ценности советского общества были более осмысленны, чем то, ради чего  люди живут сейчас. Парадокс, но тем не менее это так.

Мы не приучили себя задавать вопросов и искать правильных ответов; мы привыкли пользоваться готовеньким, тем, что нам предлагают, и принимать это легко и просто, не оценивая и не осмысляя. Когда мы приходим в Церковь, с нами из-за этого начинают происходить неприятные вещи. Мы не  утруждаем себя поиском смыслов нашей духовной жизни, значения наших  поступков, нашей молитвы, нашего участия в Евхаристии, в богослужении,  нашего участия в жизни церковной и приходской.

Мы ищем схему, и последствия этого бывают страшными и  катастрофическими — особенно когда дело касается воспитания наших детей в вере. Мы, оказывается, не веру им передаём, а передаём уже схему. То,  что было живым для нас, взрослых людей, пришедших в Церковь с багажом  определённого жизненного опыта, пройдя какой-то путь осознания,  понимания самого себя и даже покаяния (ведь покаяние есть один из  глубочайших моментов именно осмысления своей жизни в Боге, и именно  покаяние даёт человеку возможность по-настоящему себя увидеть, осознать, осмыслить, оценить), — всё это “на выходе”, то есть при попытке передать наш опыт следующему поколению, часто оказывается мёртвым.

Когда мы переходим к тому, чтобы что-то передать другому, мы это делаем в виде некоей схемы, и… часто очень неудачной. Скажем, придя к Богу в моменты осмысленные и осознанные, мы потом всё очень быстро превращаем сами для себя в лёгкий путь, то есть в схему. Например, исповедь, которая для многих превратилась именно в такую схему. И вот, мы читаем книги с бесконечным перечислением грехов, составляем списки грехов, как будто заполняем квитанцию в прачечную, стараемся, чтобы эти  грехи были как можно подробнее перечислены и высказаны священнику,  превращаем саму исповедь в пропуск к причастию: то есть вместо покаяния  формируем схему, забывая о главном — о смысле покаяния. Когда дело  касается молитвы, мы запираем молитву только в молитвенное правило и не осознаём — почему оно такое? Почему оно состоит из этих молитв? Зачем нам их читать? Что значит три канона? Что значит то или иное  слово? Часто мы читаем слова, смысл которых не понимаем. Например,  каждый вечер мы каемся в мшелоимстве, но что это такое, подавляющее большинство не знает, и самое горькое — не утруждает себя тем, чтобы это узнать. Это один из маленьких примеров.

Между “можно” и “нельзя”

За каждое праздное слово, говорит нам Евангелие, мы дадим ответ на Страшном суде, в нашей жизни не должно быть пустоты. Наша религиозная  жизнь, наше Православие, к сожалению, часто строится на этих двух  названных параметрах, но к жизни в Боге это никакого отношения не имеет, хотя часто становится доминантой жизни христианина. Такое представление о христианстве — когда почти ничего нельзя — складывается у наших детей. Эта схема приходит вместо духовной жизни, вместо любви, вместо живого отношения человека и Бога. Это становится главным вопросом поста — что постом можно, что постом нельзя. Разве же в этом смысл поста?

Если мы зададимся этим вопросом, то отбросим раз и навсегда эту схему “можно-нельзя” и не будем мучить батюшку на исповеди тем, что “я в какой-то день был в гостях и съел кусочек рыбы”, “мне  пришлось выпить глоточек вина”, “мне пришлось то сделать”… Какое это  имеет отношение к посту? Пост — это не когда “можно-нельзя”. Пост — это  путь твоей борьбы с грехом прежде всего, путь преодоления себя, путь  победы над самим собой.

А всё остальное — это средства, какими ты пользуешься. Вот тебе  удобнее сейчас этим средством воспользоваться, или другим, или тем,  который предлагает Церковь в своём Уставе. Но мы должны понять, что Устав — это тоже схема. Любая схема, не наполненная содержанием и смыслом, калечит человека, препятствует его духовному росту, как то же  молитвенное правило может человеку помогать, а может его калечить.

Святитель Игнатий (Брянчанинов) пишет, что нельзя быть рабом  молитвенного правила, потому что не человек для правила, а правило для  человека, для помощи человеку. Если мы загоняем духовную жизнь в схему, не осмысляя её, это, конечно, может сильно искалечить нашу душу. Ведь  когда писался устав о посте в монастырях Феодора Студита, Саввы  Освященного в Иерусалиме — 1000 лет назад или больше — этот устав никак не мог учитывать, что в наше время будет телевизор, компьютер, информационные технологии, реклама, рок- и поп-музыка и так далее. Монахи составляли этот устав для себя, для жизни внутри монастыря. И поэтому он не охватывает тех сфер жизни, в которых мы сейчас живём. Было бы странно, исполняя устав, в среду и пятницу отказываться от растительного масла, но включать сериал “Моя какая-то няня” или что-то  ещё, потому что об этом не написано. Воспитание как осмысление жизни семьи…

Когда мы начинаем воспитывать наших детей в Православии, мы опять ищем для себя удобные схемы. Что правильно? что неправильно? Какую бы  нам схему найти, чтобы заработало, чтобы стало всё по-нашему, по-православному? Чтобы у нас было не просто воспитание, а —  православное воспитание, не просто образование, а православное  образование. Где эта схема, дайте нам её!

Конечно, жадно ищущий находит эти схемы, бывает, что и такие, которые способны вообще изуродовать человеческую жизнь. Недавно к нам в  гимназию приходили люди из общества “Православные роды”. Они утверждают, что православная женщина не может делать кесарево сечение или пользоваться обезболиванием во время родов. Почему?

А потому что, оказывается, “в муках должны рожать, а если не мучаешься, то плохо — ребёнок родится без совести”. В этом обществе  распространены идеи священника Анатолия Гармаева. Его книги о семейном православном воспитании полны подобных схем и поэтому необыкновенно  популярны. А вообще-то от этого становится страшно. Вот, например, он  говорит, что православная семья начинается с седьмого ребёнка, “семь-я”. Выходит, что если в семье нет семи детей — то это не православная  семья.

Перечислять такие вещи можно очень долго — много подобных позиций заявлены как православные. Я, например, считаю, что очень странно и опасно возводить многодетность в обязанность православной семьи. Нигде вСвященном Писании, нигде в Священном Предании не сказано о том, что многодетность — это обязанность христиан. Ничего подобного нет. Конечно, это хорошо, когда семья многодетная. Но не у всех есть силы и здоровье на многодетность. И когда уважаемые священники говорят со всех сторон, что мы должны спасать Россию и демографическую ситуацию исправлять — это не так, ничего мы никому не должны, демография — это забота  государства. Церковь не обязана заниматься увеличением рождаемости  населения России.

Задача Церкви — приводить людей ко спасению. Все люди разные и все семьи разные, не может быть пост для всех один и тот же, не может быть  молитва для всех одинакова, не может быть и многодетность для всех одинакова. У всех разные возможности, силы и устроение. Мы видим, что  семья Иоанна Крестителя была немногодетной, семья Богородицы тоже, и тем не менее мы восхваляем их родителей…

Я это говорю к тому, чтобы мы, родители, задумались о том, что мы вкладываем в понятие православного воспитания. Не идём ли мы по лёгкому  пути, не ищем ли схем, когда мечтаем создать некий образ мифологической  православной семьи. Мы заставляем ребёнка молиться, учим его  молитвенному правилу — но он не знает смысла молитвы “Отче наш”, что  такое “сущий на небесех”, что такое “хлеб наш насущный даждь нам днесь”…

Или бывает хуже — ребёнку с семилетнего или десятилетнего возраста  прививается вычитка правила, утренних и вечерних молитв, без всякого осознания и даже сокращения. Когда он станет подростком, он всё это — и Церковь, и молитвы — отставит в сторону, потому что ребёнок не может жить в непонимании и во лжи. Когда о вере ему говорят, что это ценно и нужно, не объясняя, почему — он чувствует, что это подмена, ложь, раз в этом нет никакого смысла.

Так бывает очень часто. Ребёнок всё время в Церковь ходил, причащался каждую неделю, и вдруг! Ему 15 лет, и он этого больше не хочет. Но как  же он захочет, если для него всё это было абсолютно бессмысленно, он не понимал, зачем всё это. Это касается детской молитвы, поста для детей…

А ведь ребёнок сам может определять — конечно, не без помощи взрослых — как ему молиться и в чём во время поста он может себе отказать. Интересно, что в нашем обиходном православном языке сложились такие  устойчивые выражения: правила мы вычитываем, а службу мы выстаиваем.

… и окружающей её культуры

Включим телевизор. Смотрит ребёнок его или нет — там действительно  идёт массовая бессмыслица, хороших фильмов практически нет, идут сериалы — апофеоз бессмысленности, погружающий людей в пустоту как в некий наркотик. Всем надо почему-то расслабиться, всем надо от чего-то уйти. Включаешь пустоту — и эта пустота заполняет твой ум, заполняет пространство твоей семьи, твоей квартиры. Пустота непрестанно идёт из  эфира. Ребёнок, хочет он этого или не хочет, ощущает это вокруг себя и принимает. Соответственно он начинает и вести себя. В православной школе мы видим, что дети себя ведут так, как, очевидно, родители их не учили. Может быть, потому что телевизор включён, и дети на уровне подсознания  принимают в себя определённые манеры, выражения? “Ну ты задолбал меня”, — говорит ребёнок во втором классе, обращаясь к учителю. Они не чувствуют, что это что-то неприличное, а воспринимают как норму.

Что можно этому противопоставить? Чем ребёнка можно от всего этого оградить? Ну конечно, по возможности не включать телевизор. Если он всё  же включается, ребёнок должен смотреть что-то осмысленное, правильное, серьёзное — на его уровне, конечно, но тем не менее. И вообще мы должны к своей жизни отнестись как-то серьёзнее — мы не должны её  обессмысливать, обесценивать. Наоборот, её нужно наполнять содержанием — в том числе жизнь наших детей. Она наполняется, конечно, прежде всего  через воспитание ребёнка в настоящей классической культуре.

Одно время (сейчас, может быть, этот неофитский запал несколько  ослаб), в конце 80-х — начале 90-х были такие настроения, что вообще всё светское, всё нецерковное отвергалось и “сбрасывалось с церковного  корабля” куда-нибудь подальше. И — только церковное; детям сказок не  читать, потому что там про волшебство и колдунов, про фей — а феи это  почти экстрасенсы, и так далее. Мы проходили всё это.

Я помню, была статья в одном православном журнале, где мама писала о  дочери, которая за сочинение на тему “Что бы я сделал, если бы был  волшебником?” получила двойку. Мама возмущалась, что школа безбожная, а её дочь написала: “Я не хочу быть волшебником, все волшебники колдуны, а колдуны все против Бога” и тому подобное. Что обычно дети пишут в таких сочинениях? “Если б я был волшебником, я бы сделал так, чтоб никогда не было войны… чтобы моя мама не болела… чтобы моя бабушка не умерла”… Вот чего дети хотят, когда они бывают волшебниками. Они хотят самого  лучшего, они хотят быть на самом деле чудотворцами. Они чуда хотят. А мы вот так приходим и — “нельзя!”. И нет ничего.

Это симптоматика того времени, которая потом выродилась в  определённые схемы. “У нас должна быть православная литература”. Появилась! И покупают родители эти книги про православных белочек и православных жучочков… Так это же кошмар! Андерсена уже не существует, а существуют эти современные “ужасы”, которыми пичкают наших детей —  абсолютно бездарные, низкосортные, лживые… Такие же книги читают и  взрослые — покупают Юлию Вознесенскую, такую же низкопробную,  мифологическую, абсолютно недуховную литературу. Обычное фэнтези нельзя читать, а православное, значит, можно? Суть-то одна и та же.

Вместо того, чтобы воспитывать ребёнка на настоящей культуре, на  настоящей музыке, на настоящей литературе, на хороших фильмах — “нам  дайте наше, православное”. Не надо “на­шего” — такого; это не православное, это псевдоправославное, больное, то, что выросло из схемы. Но захотели — получили. Это ответ на востребованность всего низкосортного. Но это не есть истина, это не культура, это не смыслы, о  которых я говорил. И поэтому если мы хотим, чтобы наши дети не  обращались так к учителю — “задолбал” — то давайте перед сном им читать  хорошую литературу, не подменять сказки житиями святых.

В противном случае они к житиям будут относиться как к сказкам…  Конечно, жития — в определённом смысле “икона”, которая отражает  духовную реальность, хотя не является портретом и пользуется  символичными изобразительными средствами; жития несут некие  стилистические особенности. Но всё-таки это не сказка, а душа ребёнка в  сказке очень нуждается. Она нуждается в символическом осмыслении добра и зла — через сказку, через притчу, через хороший рассказ, через хорошую, доступную ему литературу. Мы же всё это сами читали — почему же мы не  хотим дать этого нашим детям? Надо подбирать фильмотеки для детей, чтобы показывать им хорошие старинные фильмы. Всё надо делать со смыслом,  тогда всё станет на свои места.

Протоиерей Алексий Уминский

Древня церква посивіла…

Стятий хрест… "Кррра!" – чорна пані,

Лиховісниця Сивіла, -

"Каррр!" – пишається на  бані.



18.11.2011

© Copyright: Марина Степанская, 2011
Свидетельство о публикации №11111190561

На цей перепост мене надихнув прикол від Shnec(а): http://blog.i.ua/community/1186/1135062/ , коли прийшов лист від Бога ...  кому читати все "внапряг", в кінці перегляньте оцінку "божественних" сайтів.

В Украине зарегистрировано около 34 тыс. церквей и религиозных организаций. Более 97% общин принадлежат к христианским вероисповеданиям. Примерно половина из них – православные. Другую половину почти поровну делят католики и протестанты. Церкви представлены в интернете пропорционально своей численности.

На первом месте – Украинская православная церковь Московского патриархата. Она располагает 12 тыс. зарегистрированных общин, в которых служат 10 тыс. священников.

Аббревиатуру УПЦ (МП) употребляют для удобства, поскольку церковь подчиняется Московской патриархии. В изданиях этой конфессии используется только официально зарегистрированное название «Украинская православная церковь» (УПЦ). Ее автономный статус официально никак не зафиксирован, и УПЦ фактически является составной частью Русской православной церкви во главе с Патриархом московским и всея Руси. Но эта церковь имеет собственного предстоятеля - митрополита Киевского и всея Украины Владимира (Сабодана). В ней работает собственный орган церковного управления – Синод, проводятся поместные соборы.

Деятельности руководства посвящен официальный сайт УПЦ МП. Впрочем, у этой церкви есть два интернет-ресурса, которые одинаково утверждают, что именно они являются «официальными сайтами» УПЦ.

«Украинская православная церковь» -http://orthodox.org.ua/

«Украина православная. Официальный сайт Украинской Православной Церкви».-http://pravoslavye.org.ua/

Дело в том, что в УПЦ работают две конкурирующие пресс-службы. Обе базируются в Киево-Печерской Лавре и обе претендуют на единственный статус. Первой руководит журналист Василий Анисимов, а второй – его бывший подчиненный, протоиерей Георгий Коваленко. Последний долгое время считался личным пресс-секретарем митрополита Владимира, а впоследствии был назначен на должность председателя синодального информационно-просветительского отдела вместо епископа Александра (Драбинко), отстраненного синодом за излишнюю болтливость с журналистами.

Подопечный о. Георгию сайт по структуре напоминает официальные сайты министерств и прочих органов власти. В левом верхнем углу – официальная биография предстоятеля, за ним, так сказать, «структура министерства»: собор, синод, епархии, синодальные отделы. Любопытно, что в разделе «епископат» представлены биографии не только действующих архиереев, но и ушедших на пенсию и даже… умерших с 1992 г.

Здесь же опубликованы речи епископов – так называемые «слова на наречение», «слова на вручение жезлов».

Важнейшей и самой интересной информацией на сайте являются официальные документы. Здесь можно найти протоколы синода – так называемые «журналы заседаний», из которых можно точно узнать, когда и какое решение (в том числе кадровое, было принято).

На сайте есть адреса и телефоны как Киевской митрополии, так и епархий, епархиальных отделов, монастырей и кафедральных соборов.

На сайте также представлены адреса и телефоны церковных учебных заведений: академий, семинарий, богословских институтов, курсов, училищ.

Встречается даже такое учебное заведение, как «Луганская православная классическая гимназия во имя святой великомученицы Татианы», хотя образование в нашей стране от церкви отделено.

А вот телефонов редакции сайта здесь нет. Но есть электронный адрес. Телефонов синодальных отделов – тоже нет. Здесь в очередной раз встречаются портреты и биографии архиереев, которые этими отделами руководят.

Есть здесь любопытная ссылка на список рекомендованных церковью СМИ. Среди них встречаются наименования «Православие и медицина», «Шишкин лес». (  )Существуют также газеты и журналы, которые лишь претендуют на такую рекомендацию - «Православный взгляд», например.

Сайту явно не хватает обобщающей информации. Например, каковы полномочия суда УПЦ, коль он существует (им руководит черновицкий митрополит Онуфрий)? Сайт не дает статистики приходов и даже не указывает количество епархий (их – 47, но это нужно пересчитывать на пальцах).

В разделе «Собор епископов» во второй половине сентября нет никакой информации – отсутствует повестка дня, доклады и проч. А в разделе «Собор УПЦ» есть лишь решения («определения») собора 1992 года, на котором собравшиеся в Харькове делегаты сместили с Киевской кафедры митрополита Филарета (нынешнего главу Киевского патриархата) и избрали на его место митрополита Владимира (Сабодана).

Кстати, в первые 20 лет существования УПЦ ее собор прошел в начале июля 2012 г. Но был ли он «поместным» или «архиерейским» - неясно. Официальный сайт церкви информации о нем не содержит.

На сайте пресс-службы под руководством Василия Анисимова представленная информация о структуре церкви совсем лаконична. Здесь отсутствуют какие-либо координаты, кроме телефона и адреса самой пресс-службы.

Зато сайт имеет четко выраженную публицистичную направленность. На главной странице анонсируется и сопровождается рецензиями выход трех книг Василия Анисимова – «Тернии Второго Крещения», «Самосвятские расколы в Украине», «Скованные одной ложью». Они посвящены разоблачению раскольников – УПЦ Киевского Патриархата и Автокефальной церкви.

На сайте есть новости из-за рубежа. Например, о том, что Александр Лукашенко пригласил Патриарха Варфоломея в Беларусь или «Состоялось учредительное собрание Православной епископской конференции Бенилюкса».

Весьма любопытен раздел «Интервью». В нем представлено несколько интервью Василия Анисимова, одесского митрополита Агафангела и наместника Киево-Печерской Лавры митрополита Павла.

Есть здесь счетчик посещений, из которого можно узнать, сколько посетителей и в каких странах пользуются сайтом в данный момент. Но самое интересное представлено в разделе «К истории автокефального и Филаретовского расколов».

Здесь самым подробным образом, с указанием точных дат, представлена история разделения бывшего Украинского экзархата Русской православной церкви на УПЦ, УПЦ КП и УАПЦ.

Показаны все события, начиная с 1989 г, которые к этому вели – от создания первых автокефальных приходов до Харьковского собора и последовавших за ним событий. В статьях тех лет, приведенных в этом разделе, содержится хроника времени, которую еще предстоит оценить историкам.

Отметим, что председатель синодального информационно-просветительского отдела протоиерей Георгий Коваленко (теперь конкурирующего с пресс-службой Анисимова) за создание этого сайта был награжден церковным орденом Преподобного Нестора Летописца.

Независимая экспертиза

По просьбе «Свободной прессы» свою оценку выше названным сайтам дает управляющий партнер цифрового агентства PlusOne DA Ярослав Ведмидь. Компания работает с 2011 г, в ее портфолио более 36 проектов, в том числе сайты и страницы сообществ для бизнеса, политиков и организаций.

«Украинская православная церковь» 

Сайт позавчерашнего дня, сделанный в информационной манере: новости, фото с мероприятий, аудио (здесь находится архив радиопрограмм), видео- и телепрограммы, а также трансляции службы и проповеди.

Все по-украински, поэтому сразу и не разберешь, к какому патриархату относится эта страница. Но вот находим не до конца переведенный элемент сайта «СМИ УПЦ» - значит, скорее всего, Московский патриархат. Так и есть – новости про патриарха Владимира. Есть социальные виджеты площадок в соцсетях – Facebook-страница «Православие в Украине» в категории «Медиа/Новости/Издательское дело» и страница «ВКонтакте». Но ведутся они также в новостном стиле – перепосты, которые редко собирают 1-2 лайка. Резюме: сайт УПЦ МП, в какой-то мере, как и сама эта организация, безнадежно застрял в прошлом, и обильное информационное наполнение его не спасает. Видно, что церковь ищет путь к глазам и сердцам молодых, но делает это очень неуклюже. Аминь. Этой условной единицей для рейтингования сайтов воспользуюсь и далее.

«Украина православная. Официальный сайт Украинской Православной Церкви».

Еще одна страничка Московского Патриархата с более лаконичным функционалом, но в том же исключительно новостном формате. Здесь уже нет выбора языков - все подается только по-русски. Но некоторые новости постятся по-украински. Отдельный раздел посвящен предстоятелю Владимиру, что наводит на мысль о причастности к созданию сайта его пресс-службы. Никаких соцсетей. Никакого интерактива. «Мы пишем - вы читаете». Сайт открывается не во всех браузерах. Глючно реализована и карта автокефальных расколов. Собственно, сама идея сделать такую карту, по моему мнению, уже глючная. Одним словом, сайту поставим 0,5 аминя.

Джерело: http://inpress.ua/ru/society/4121-tserkov-sozdaet-prikhody-i-zakhody

=======================================================================================

Матуся дивилися на кривобоку церквину і тільки клали раз за разом на себе хрест. Потім зробили велике хресне знамення на храм, що вже й храмом назвати було важко. Вона пам*ятала його ще з дитинства. Коли ще не все було втрачено, були надії, а сутінки марилися лишень тим, хто вже бачив червоний рай по той бік річки.

Тепер з дзвіниці падав старий угорський дзвін. З важким звуком розвалившись внизу на шматки того, що вже ніколи не заспіває в радості та в смутку. Кругом церкви вили собаки, голосили бабці та тихо під ніс кляли новий світ чоловіки. А біля брами вже заклопотано бігали міліціянти. Зносили до купи золоте храмове начиння.

Я стиснув матусину руку і тихо сказав:

- Мамо, йдім гет дому. Ниська вон студінь...

Гет (русинське) - геть
Ниська - сьогодні
Вон - надворі
Дому - додому
Студінь - холодно

Чи може церква створювати проблеми для суспільства?

Долучайтесь до обговорення навколорелігійних питань в контексті України:

http://community.livejournal.com/ua_antireligion/

Одна із найсвіжіших тем: незаконне будівництво поблизу від руїн Десятинної церкви.