ПЦУ офіційно у списку автокефальних церков
- 24.01.20, 21:01
- Ми любимо тебе, Україно!
Глава Православної церкви України митрополит Епіфаній неодноразово намагався переконати патріарха Філарета, що той помиляється в своїх доводах, і повернення до колишніх часів вже немає.
"Але у відповідь шановний патріарх говорив, що за мною хтось стоїть. Але за мною стоїть тільки молода церква і народ. Філарет нас не чує", - розповів Епіфаній про суть конфлікту в інтерв'ю журналу "Новий час".
Митрополит також додав, що позицію Філарета не підтримують в церкві.
"Такої підтримки практично немає. Я говорю це, спираючись на підтримку єпископату, духовенства і віруючого українського народу", - сказав він.
За його словами, зібраний Філаретом собор Київського патріархату – не легітимний і не визнаний.
"А ті, хто зберуться, тільки покарають себе тим, що відійдуть від єдиної православної помісної церкви, залишаться поза нею", – додав він.
За його словами, можливий вихід почесного патріарха Філарета з ПЦУ "не принесе церкві помісній шкоди, але безсумнівно принесе печаль".
"Ми зробили все, щоб патріарх Філарет почувався в лоні нової церкви комфортно – і духовно, і матеріально, і фізично, але йому виявилося цього замало", - підсумував Епіфаній.
Нагадаємо, раніше архієпископ ПЦУ Євстратій допустив, що за проведення "собору" Філарета можуть перестати вважати архієреєм ПЦУ, але при цьому висловив сумніви в тому, що його відлучать від церкви.
Як ми вже писали, на "соборі Київського патріархату" було прийнято низку гучних рішень: що патріархія зберігає у своїй власності все нерухоме майно, включаючи храми, монастирі і собори, банківські рахунки, скасовує постанову про об'єднання з Українською автокефальною церквою та оголошує своїм довічним предстоятелем Філарета.
Справжня історична подія сталася цих вихідних. В Києві на Об'єднавчому соборі православних церков обрали предстоятеля єдиної Української православної церкви. Події передували тривалі перемовини між самими учасниками Собору, з Константинополем, в релігійному та політичному середовищі України.
Масштаб такої події неможливо переоцінити. Обрання предстоятеля автокефальної православної церкви України – це останній крок перед фактичним отриманням славнозвісного томосувід Константинополя. Ця подія очікується в переддень православного Різдва.
Наразі вже зрозуміло, що поява єдиної православної церкви в Україні матиме суттєві наслідки відразу в чотирьох напрямках – релігійному, суспільному, політичному та геополітичному. Тож спробуємо проаналізувати, що саме зміниться в усіх цих сферах.
Релігійне єднання чи протистояння?На перший погляд, ми можемо сміливо констатувати єднання всіх православних церков в Україні. В Об'єднавчому соборі брали участь представники всіх трьох «відгалужень» – УПЦ Київського патріархату, УПЦ Московського патріархату та Української автокефальної православної церкви.
Інтригою було те, чи братимуть участь у Соборі представники УПЦ МП. Наближення надання томосу про автокефалію ставило питання руба для багатьох представників цієї церкви на місцях. Або залишатися вірною «дочкою» Російської православної церкви й втратити можливість об’єднатися з іншими представниками православних церков у єдину помісну церкву, або все ж таки взяти участь у Соборі.
УПЦ МП таки була представлена окремими представниками єпископату та кліру, однак на центральному рівні рішення про повноцінне представлення на Соборі не було. Натомість УПЦ КП та УАПЦ схвалили участь у Соборі на рівні своїх Архієрейських соборів, фактично оголосивши про саморозпуск.
Важливі зміни в житті церкви очевидні. По-перше, ще восени Священний Синод скасував Синодальний лист 1686 року, який давав право Патріарху Московському висвячувати Київського митрополита. Відтепер, і це закріплено окремим рішенням, єдина помісна церква в Україні підпорядковуватиметься виключно Константинополю.
По-друге, після Собору та обрання предстоятеля єдиної православної церкви, очільник УПЦ МП Онуфрій офіційно втратив титул митрополита Київського. Це означає, що відтепер РПЦ не зможе спекулювати на темі «розколу» православ’я в Україні, адже рішення двічі ухвалили на найвищому рівні – спочатку в Константинополі, потім – на Об’єднавчому соборі.
Подальша доля релігійних громад УПЦ МП тепер в їхніх руках. Відтепер вони можуть залишатися або парафіянами Російської православної церкви, або переходити до православної церкви України. При цьому РПЦ на теренах України може спокійно співіснувати на однакових правах з іншими церквами.
Варто зазначити, що те ж саме відбуватиметься і з церковним майном – самі релігійні громади та прихожани мають вирішити, якій церкві воно належить. Що ж до великих об’єктів, таких як Києво-Печерська лавра, то тут питання дещо складніше, адже формально як споруда Лавра здається в оренду церкві. Тому поки що УПЦ МП досі має право на перебування там до кінця терміну оренди.
Загалом, вище духовне керівництво УПЦ МП хоча й брало участь у Соборі, втім, їх було вкрай мало. Однак саме те, що вони взяли участь у створенні православної церкви України, дає їм суттєві переваги на отримання високих посад у Синоді нової єдиної православної церкви.
Що зміниться в житті суспільства?За даними американського дослідницького центру Pew, Україна посідає 11-те місце серед найбільш релігійних країн Європи. Для 31% українців релігія є дуже важливою. 22% серед опитаних (13-те місце в Європі) стверджують, що релігія є дуже важливою в їхньому житті. Щоправда, ці дані слід враховувати щодо всіх конфесій, які представлені в нашій державі.
Загалом, за даними оприлюдненого в квітні 2018 року дослідження Центру Разумкова, в Україні віруючими себе вважають близько 72% українців. Цікаво те, що починаючи з 2000 року кількість віруючих в Україні постійно збільшувалася. Тоді як за цей самий період число невіруючих знизилося з 12% до 5%.
При цьому переконаних атеїстів приблизно 3%, а число байдужих до питань віри коливається від 3% до 8%. І згідноіз даними цього ж дослідження, серед усього числа віруючих 58% опитаних вважають, що релігія є важливою в житті. Що дуже показово – 75% серед опитаних громадян дуже толерантно ставляться до представників інших релігійних спільнот, представлений на теренах нашої держави.
Нарешті, опитування Центру Разумкова підтверджує абсолютну перевагу християнства на теренах України – 78% опитаних висловлювали позитивне ставлення до православ'я, а 42% – до греко-католицизму. До інших релігій і релігійних течій загалом українці висловлюють байдуже ставлення.
Що це означає в практичному вимірі? По-перше, розбурхати українців питаннями релігійної ворожнечі досить складно. За такого високого рівня толерантного ставлення до різних релігійних конфесій та церков реально «зіштовхнути» наших громадян на такому ґрунті буде вкрай складно. Штучне загострення ситуації можливе, але це вже інша історія.
По-друге, за такого досить високого рівня релігійності українців держава й політичні діячі, безумовно, не знехтують можливістю отримати бодай опосередкований вплив на церкву та її прихожан. І хоч це прямо суперечить Конституції України, проте вже зараз усі розуміють, що без політичного компоненту об’єднання православних церков не відбулося б. Вже не раз висловлювалися думки з приводу запровадження в школах окремого предмету про християнські цінності та мораль – ідея кілька разів виникала на теренах західних областей. Крім того, нещодавно міністр культури Євген Нищук пообіцяв, що в Україні буде створена служба з питань етнополітики та свободи совісті. Новий держорган займатиметься питаннями національних меншин та релігії. «Ми створюємо наступного року в зв'язку з наданням томосу ще один центральний орган, який називатиметься Державна служба з питань етнополітики та свободи совісті», – пообіцяв міністр, наголосивши на важливості створення й діяльності цього нового держоргану.
Таким чином, держава таки втручатиметься в релігійне життя українців. Щоправда, зрозуміти ступінь і межі цього втручання поки складно.
Політичний вимір – у колі виборівНадання томосу та створення єдиної помісної Церкви – одна з головних передвиборчих тем чинного президента Петра Порошенка. Втім, як свідчать останні соціологічні опитування, навіть така історична за значенням подія, як створення єдиної православної церкви України, не суттєво додала електоральних балів Петру Порошенку.
Скоріш за все, присутність президента на Об’єднавчому соборі та його роль у створенні єдиної помісної церкви українці таки відзначать, і вже в наступних опитуваннях кількість прихильників чинного президента збільшиться. Втім, не варто переоцінювати цей факт як електоральну можливість потужно надолужити рейтинги. Загалом, зважаючи на обставини, приріст може сягнути максимум 2%.
Деякі інші політичні сили намагатимуться зіграти на негативних настроях українців, згадуючи процес створення православної церкви України, як щось негативне. Минулого тижня вже відбувалися акції протестів вірян на чолііз УПЦ МП та під «патронатом» партійців і нардепів з «Опозиційного блоку». Втім, особливого резонансу в суспільстві акція не мала.
Решта політичних партій, їхні лідери та можливі кандидати в президенти на майбутні вибори оцінюють позитивно або ставляться нейтрально до питання створення єдиної помісної церкви в Україні. Це означає, що в політичних змаганнях цю тему, крім президента та опонентів створення православної церкви України, навряд чи хтось наважиться використовувати.
Геополітичний вимір – Росія втрачає впливБезумовно, найбільше цими днями «пригорало» в Кремлі та в середовищі РПЦ. Яких тільки оцінок ситуації, що відбувається в Україні щодо Об'єднавчого собору, не давали в РПЦ та на найвищому державному рівні в Кремлі.
Очільник РПЦ патріарх Кирило написав листа всім, кому тільки зміг. Серед адресатів – релігійні та державні діячі, керівники міжнародних організацій, генсек ООН та очільник ОБСЄ, Папа Римський, генеральний секретар Всесвітньої ради церков, очільник Англіканської церкви Архієпископ Кентерберійський, президент Франції Еммануель Макрон, канцлер Німеччини Ангели Меркель та інші. Головний месидж – в Україні розпочалися масштабні гоніння на духовенство та прихожан УПЦ МП, а держава грубо втручається в церковні та релігійні справи.
Ба більше, голова РПЦ бачить спробу «використання Церкви в досягненні політичних цілей і передвиборчій боротьбі», вочевидь натякаючи на присутність Петра Порошенка під час Об’єднавчого собору православних церков в Україні.
Насправді, така позиція Росії та її духовенства – масштабний виклик національній безпеці України. В переддень Собору російські ЗМІ та пропагандисти поширювали інформацію від російського МЗС про можливі провокації на Донбасі для наступу на маріупольському напрямку з виходом до кордону з Росією. Це досить тривожний сигнал, адже за інформацією українських спецслужб та оцінками ЗСУ, відбувається якраз усе навпаки – Росія концентрує біля кордонів з Україною величезну кількість військ та особового складу.
Ще більш тривожною така інформація виглядає напередодні підсумкової в 2018 році прес-конференції президента РФ Володимира Путіна, яка має відбутися 18 грудня. Безумовно, очільник Кремля згадає й «релігійну» тему, адже йдеться про суттєві втрати позицій Росії на головному – ідеологічному – фронті боротьби з незалежністю України. Зі створенням православної церкви України захитався один із найпотужніших стовпів російського впливу на розуми наших співвітчизників безпосередньо на теренах України.
Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла
Екуменізм (грец. , буквально означає «заселений світ») — ідеологія та рух за співпрацю та взаєморозуміння між християнами різних конфесій. Екуменічний рух ставить перед собою завдання[1]:
Також екуменізм виступає за посилення впливу релігії й вироблення загальхристиянської соціальної програми, придатної для віруючих, які проживають у країнах з різними соціальними системами.
Екуменісти акцентують увагу на тому, що Святе письмо заповідає духовну єдність християн, у зв'язку з чим згадують слова Ісуса Христа[1]:
«Та не тільки за них Я благаю, а й за тих, що ради їхнього слова ввірують у Мене, щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, щоб увірував світ, що Мене Ти послав.»Ів. 17:22-23 |
Священик В. П. Данилов виділяє в Біблії також наступні фрагменти, що на його думку свідчать про необхідність не тільки духовної, але і суто церковної єдності[2]:
І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її Мт. 16-18 |
Також маю Я інших овець, які не з цієї кошари, Я повинен і їх припровадити. І Мій голос почують вони, і буде отара одна й Один Пастир! Ів. 10-16 |
Одне тіло, один дух, як і були ви покликані в одній надії вашого покликання. Один Господь, одна віра, одне хрещення Еф. 4:4-5 |
Благаю ж вас, браття, щоб ви остерігалися тих, хто чинить розділення й згіршення проти науки, якої ви навчилися, і уникайте їх, бо такі не служать Господеві нашому Ісусу Христу, але власному череву; вони добрими та гарними словами зводять серця простодушних. Рим. 16:17-18 |
Тож благаю вас, браття, Ім'ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі говорили те саме, і щоб не було поміж вами поділення, але щоб були ви поєднані в однім розумінні та в думці одній! 1 Кор. 1:10,13 |
Одним з перших екуменічних зібрань вважається міжконфесійна протестантська місіонерська конференція 1910 року в Единбурзі. Формування екуменічного руху в сучасному вигляді було закладено на протестантсько-православних конференціях 1920 року в Женеві, 1927 року в Лозанні і довершено конференцією 1945 року в Стокгольмі, а також створенням в 1948 році Всесвітньої ради церков[3].
1962 року екуменічний діалог розпочали католицька та православна церкви, коли представники Московського патріархату були присутні як спостерігачі на Другому Ватиканському соборі. Переломним у католицько-православних стосунках став 1965 рік, коли Патріарх Константинопольский Афінагор I і Папа Римський Павло VI скасували взаємні анафеми, накладені 1054 року.
Католицька церква встає на екуменічні позиції після Другого Ватиканського собору. У 1997 році у Вашингтоні була започаткована екуменічна конференція «Orientale Lumen» («Світло Сходу»), як рух мирян та духовенства серед християн задля вивчення однойменного Апостольського листа Папи Івана Павла II, виданого у 1995 р. «Світло Сходу» передбачає зустрічі представників православних, католицьких та греко-католицьких Церков для спільної молитви, вивчення традицій кожної з цих традицій, налагодження дружніх стосунків задля того, щоб бути «єдиним цілим в Одній Церкві Христовій». Від самого початку активну участь в конференції беруть українські миряни та священнослужителі[4].
З 2007 року у Києві проходять традиційні січневі молитовні марафони за єдність християн, у яких беруть участь представники РКЦ, УГКЦ, УПЦ (МП), УПЦ КП, Церкви Християн Віри Євангельської, інших протестантських спільнот.[5]
Українська Православна церква Московського патріархату не є самостійним членом Всесвітньої ради церков, а входить до неї як автономна структура у складі РПЦ[6].Певний загал православних віруючих обережно ставиться[7] до екуменічного руху.
Критика екуменізму[ред. | ред. код]Від початку свого існування екуменістичний рух знаходив противників і серед представників різних конфесій.
Наприклад, архієпископ РПЦ Серафим (Соболев) у своїй доповіді 1948 року заявив, що екуменічний рух — це «зрадництво й зрада Христу», а «у самому останньому витоку екуменічного руху стоїть… диявол»[8].
Єпископ Фотій (Сиромахов) закидає екуменічному руху підрив літургійної і календарної єдності православної Церкви, що стався після переходу більшості помісних церков на Новоюліанський календар. Не підтримують екуменічний рух також старообрядці та старостильні церкви.
Серед католиків екуменізм заперечує Священицьке братство святого Пія Х та Седевакантисти, які також не визнають законність влади деяких Римських Пап і відлучені Ватиканом від Католицької церкви. Скептичною по відношенню екуменічного руху і офіційна радянська позиція, яка вважала цей рух «інструментом буржуазної політики»[9]
Обґрунтування християнами неприйняття екуменічного руху ведеться з двох протилежних позицій:
Деякі християни визнають необхідність чи, принаймні, бажаність пошуку єдності, але їх не влаштовує формат роботи ВРЦ та інших екуменічних організацій. Так, протестанти євангельського руху діють в рамках різноманітних міжконфесійних та позаконфесійних об'єднань, що координують сумісну євангелізаційну та освітню роботу, тобто фактично є екуменічними. Але вони продовжують критикувати екуменізм, який асоціюється в них з ліберальною теологією та тісною співпрацею з католиками й православними.
В отличие от католиков, у православных нет единоначалия. Все 14
православных Церквей, признающих друг друга, находятся в определенных
отношениях, а Константинопольский патриархат все-таки на правах
материнской Церквы, но при равных отношениях.
В истории был
прецедент Великого раскола (схизмы) 1054 года, когда православные
разошлись с католиками и прокляли друг друга. В 1965 году анафемы были
обоюдно сняты, но раскол остался. Богословы с обеих сторон немало
поспорили о различиях в символах веры, но при непредвзятом взгляде
причины раскола оказываются вполне земными.
Согласно каноническому
праву, а также по ряду исторических причин Вселенский
(Константинопольский) Патриархат единственный в православном мире имеет
признанное другими Церквами право предоставлять автокефалию. За
исключением Александрийского, Антиохийского и Иерусалимского
патриархатов, остальные автокефалии - бывшие территории Вселенского
Патриархата (ВП), отпущенные им.
Вселенский
(Константинопольский) патриархат постоянно и последовательно
расшатывается Московским патриархатом. МП вообще давно «копает» под
Константинопольскую Церкву в надежде занять центральное место.
После 1917 года, на территории, контролируемой Советами, православная
Церковь была разгромлена, а духовенство уничтожено или выслано. Уцелели
лишь те, кто объявил о безусловной лояльности советской власти, но с
1935 года их также накрыла волна арестов, причем, это коснулось как
епископата и духовенства, так и активных мирян.
Осенью 1943
года Сталин принял решение использовать в политических целях русскую
эмиграцию, а также организовать блок стран Восточной Европы и Балкан. С
этой целью было принято решение восстановить РПЦ как один из
инструментов государственной политики и формирования образа СССР как
нового издания Третьего Рима. Сталин решил создать РПЦ под пристальным
присмотром КГБ. Он вызвал в Кремль трех уцелевших митрополитов из
сергианской группировки: Сергия (Страгородского), Алексия (Симанского) и
Николая (Ярушевича). Выделив им правительственный самолет, он приказал
собрать по лагерям оставшихся в живых епископов, необходимых для
проведения Собора и избрания нового патриарха. Но выживших епископов
было мало, чтобы придать сталинской постановке убедительный вид.
Пришлось провести несколько экстренных и крайне сомнительных хиротоний,
нарушающих правила. В итоге, 19 человек, в нарушение целого списка норм
православия, организовали Собор, учредили Русскую православную Церковь
(РПЦ) Московского Патриархата и провозгласили Сергия Страгородского
Патриархом всея Руси. Речь шла именно о новом учреждении, поскольку с
1721 года Синод управлял Церковью и Московского патриархата не
существовало. Новая православная Церковь строилась по прямым директивам
Сталина, как филиал спецслужб. Все священнослужители, работавшие с
прихожанами-мирянами, в обязательном порядке вербовались КГБ.
Конфликты, в которых неизменно принимали участие спецслужбы СССР,
происходили в связи с признанием автокефалий Польской, Грузинской
Церквей, а также православной Церкви в Америке.
Общая тенденция
налицо: московские попы, плотно сросшиеся с московскими спецслужбами,
хотят потеснить Константинополь и начать рулить мировым православием.
Занять место «первых среди равных» московские попы стремились и до 1917
года. Например, конфликт вокруг Болгарской автокефалии в 1872 году
использовался Петербургом для изоляции болгар, с тем, чтобы пристегнуть
их к союзу с Россией.
В рамках подготовки к Всеправославному Собору
2016 года вопрос автокефалии был вброшен в обсуждение Московским
патриархатом и максимально подогрет, чтобы не дать возможности
Украинской Церкви получить автокефалию. Константинопольский патриархат
пошёл тогда на компромисс, согласившись с тем, чтобы автокефалии
предоставлялись только при согласии и по просьбе церкви, в составе
которой находится часть, претендующая на самостоятельное существование.
Иными словами – с согласия Московского патриархата. Но РПЦ хотела
добиться еще и совместного провозглашения новых автокефалий всеми
Патриархатами, то есть, фактически торпедировать Константинопольский
патриархат, лишив его первенства уже окончательно. «Жадность фраера
сгубила!»
В итоге, переговоры зашли в тупик. Вопрос был исключён из
рассмотрения Всеправославным собором, а сам собор в Колимвари на Крите
прошел в урезанном формате. Из 14 признающих друг друга православных
автокефальных Церквей в нем, из-за московских интриг, не участвовали
Антиохийская, Грузинская, Болгарская и Московская Церквы. Война,
дестабилизация, терроризм, интриги, разброд и шатание – это обычное
состояние «империи зла», которая медленно, но уверенно движется к своей
кончине.
6 июня 2016 года, незадолго до открытия Собора,
Верховная Рада приняла обращение к Константинопольскому Патриарху
Варфоломею с просьбой признать недействительным акт 1686 года о передаче
Киевской митрополии из подчинения Константинополю к Московскому
патриархату, а также «Принять активное участие в преодолении последствий
церковного разделения путем созыва под эгидой Вселенского Патриархата
Всеукраинского объединительного собора с целью решения всех спорных
вопросов и объединения украинского православия».
Собор в
Колимвари не рассматривал, не комментировал украинский вопрос, но
полномочный представитель Собора архиепископ Телмисский Иов
(Константинопольский патриархат) заявил, что Вселенский Патриарх не раз
заявлял, что Константинополь является Матерью-Церковью для Украинской
Церкви и, что решением Константинопольского Синода вопрос был передан
специальной комиссии для изучения этого вопроса.
В акте 1686
года, об отмене которого в 2016 году ходатайствовала Рада,
предполагалось, что Московский патриархат (МП) выступит как наместник
Вселенского (Константинопольского) патриархата (ВП) в Киеве, где будет
исполнять только некоторые его функции, сохраняя при этом все права
Киевской митрополии, и, особенно, право избрания в Киеве митрополита.
Все это было грубо порушено Москвой. Не существует документа, который
давал бы право МП на территорию нынешней Украины. Киевская митрополии
1686 года не соотносится к современной Украине.
Автокефалию
Грузинской православной церкви МП предоставил в 1943 году. Это был
способ утвердить себя и утереть нос ВП, который признал грузинскую
автокефалию только в 1990 году. Такую же двойную роль выполняла операция
по признанию МП автокефалии Православной Церкви в Америке в 1970 году.
С одной стороны, это ослабило ВП, уменьшив его влияние в США, с другой -
дало КГБ СССР дополнительный канал влияния и площадку для работы в
стране противника.
Все три конфликта вокруг грузинской,
польской и американской автокефалий при внимательном изучении фактов и
документов не оставляют и тени сомнения в том, что это операции
спецслужб, проводившиеся под церковной "крышей".
Оказывал
давление МП на ВП и по украинскому вопросу. Когда в 2008 году патриарх
Варфоломей приезжал в Киев, предполагалось, что он заявит, что Украина
находится в канонической юрисдикции Константинополя. Это, по замыслу
президента Ющенко, должно было стать началом процесса получения
автокефалии.
Но Кремль, использовав свои связи, оказал на Варфоломея
давление, и вопрос был отложен. Тогда, как и в 2016 году, Кремль
использовал российские спецслужбы, российский МИД и МП как три
инструмента для удержания Украины в поле своего влияния. Но рано или
поздно московским враждебным интригам придет конец и этот конец уже
показался на горизонте.