Справжня історична подія сталася цих вихідних. В Києві на Об'єднавчому соборі православних церков обрали предстоятеля єдиної Української православної церкви. Події передували тривалі перемовини між самими учасниками Собору, з Константинополем, в релігійному та політичному середовищі України.

Масштаб такої події неможливо переоцінити. Обрання предстоятеля автокефальної православної церкви України – це останній крок перед фактичним отриманням славнозвісного томосувід Константинополя. Ця подія очікується в переддень православного Різдва.

Наразі вже зрозуміло, що поява єдиної православної церкви в Україні матиме суттєві наслідки відразу в чотирьох напрямках – релігійному, суспільному, політичному та геополітичному. Тож спробуємо проаналізувати, що саме зміниться в усіх цих сферах.

На перший погляд, ми можемо сміливо констатувати єднання всіх православних церков в Україні. В Об'єднавчому соборі брали участь представники всіх трьох «відгалужень» – УПЦ Київського патріархату, УПЦ Московського патріархату та Української автокефальної православної церкви.

«Падіння третього Риму»: що означає автокефалія для України та РФОб'єднавчий собор, на якому буде створена помісна церква, відбудеться 15 грудня у Святій Софії. В УПЦ МП відмовилися від участі в Соборі. Про ситуацію поговорили з експертами.14 грудня 2018, 18:00

Інтригою було те, чи братимуть участь у Соборі представники УПЦ МП. Наближення надання томосу про автокефалію ставило питання руба для багатьох представників цієї церкви на місцях. Або залишатися вірною «дочкою» Російської православної церкви й втратити можливість об’єднатися з іншими представниками православних церков у єдину помісну церкву, або все ж таки взяти участь у Соборі.

УПЦ МП таки була представлена окремими представниками єпископату та кліру, однак на центральному рівні рішення про повноцінне представлення на Соборі не було. Натомість УПЦ КП та УАПЦ схвалили участь у Соборі на рівні своїх Архієрейських соборів, фактично оголосивши про саморозпуск.

Важливі зміни в житті церкви очевидні. По-перше, ще восени Священний Синод скасував Синодальний лист 1686 року, який давав право Патріарху Московському висвячувати Київського митрополита. Відтепер, і це закріплено окремим рішенням, єдина помісна церква в Україні підпорядковуватиметься виключно Константинополю.

По-друге, після Собору та обрання предстоятеля єдиної православної церкви, очільник УПЦ МП Онуфрій офіційно втратив титул митрополита Київського. Це означає, що відтепер РПЦ не зможе спекулювати на темі «розколу» православ’я в Україні, адже рішення двічі ухвалили на найвищому рівні – спочатку в Константинополі, потім – на Об’єднавчому соборі.

Подальша доля релігійних громад УПЦ МП тепер в їхніх руках. Відтепер вони можуть залишатися або парафіянами Російської православної церкви, або переходити до православної церкви України. При цьому РПЦ на теренах України може спокійно співіснувати на однакових правах з іншими церквами.

Варто зазначити, що те ж саме відбуватиметься і з церковним майном – самі релігійні громади та прихожани мають вирішити, якій церкві воно належить. Що ж до великих об’єктів, таких як Києво-Печерська лавра, то тут питання дещо складніше, адже формально як споруда Лавра здається в оренду церкві. Тому поки що УПЦ МП досі має право на перебування там до кінця терміну оренди.

Загалом, вище духовне керівництво УПЦ МП хоча й брало участь у Соборі, втім, їх було вкрай мало. Однак саме те, що вони взяли участь у створенні православної церкви України, дає їм суттєві переваги на отримання високих посад у Синоді нової єдиної православної церкви.

За даними американського дослідницького центру Pew, Україна посідає 11-те місце серед найбільш релігійних країн Європи. Для 31% українців релігія є дуже важливою. 22% серед опитаних (13-те місце в Європі) стверджують, що релігія є дуже важливою в їхньому житті. Щоправда, ці дані слід враховувати щодо всіх конфесій, які представлені в нашій державі.

Загалом, за даними оприлюдненого в квітні 2018 року дослідження Центру Разумкова, в Україні віруючими себе вважають близько 72% українців. Цікаво те, що починаючи з 2000 року кількість віруючих в Україні постійно збільшувалася. Тоді як за цей самий період число невіруючих знизилося з 12% до 5%.

При цьому переконаних атеїстів приблизно 3%, а число байдужих до питань віри коливається від 3% до 8%. І згідноіз даними цього ж дослідження, серед усього числа віруючих 58% опитаних вважають, що релігія є важливою в житті. Що дуже показово – 75% серед опитаних громадян дуже толерантно ставляться до представників інших релігійних спільнот, представлений на теренах нашої держави.

Нарешті, опитування Центру Разумкова підтверджує абсолютну перевагу християнства на теренах України – 78% опитаних висловлювали позитивне ставлення до православ'я, а 42% – до греко-католицизму. До інших релігій і релігійних течій загалом українці висловлюють байдуже ставлення.

Що це означає в практичному вимірі? По-перше, розбурхати українців питаннями релігійної ворожнечі досить складно. За такого високого рівня толерантного ставлення до різних релігійних конфесій та церков реально «зіштовхнути» наших громадян на такому ґрунті буде вкрай складно. Штучне загострення ситуації можливе, але це вже інша історія.

По-друге, за такого досить високого рівня релігійності українців держава й політичні діячі, безумовно, не знехтують можливістю отримати бодай опосередкований вплив на церкву та її прихожан. І хоч це прямо суперечить Конституції України, проте вже зараз усі розуміють, що без політичного компоненту об’єднання православних церков не відбулося б. Вже не раз висловлювалися думки з приводу запровадження в школах окремого предмету про християнські цінності та мораль – ідея кілька разів виникала на теренах західних областей. Крім того, нещодавно міністр культури Євген Нищук пообіцяв, що в Україні буде створена служба з питань етнополітики та свободи совісті. Новий держорган займатиметься питаннями національних меншин та релігії. «Ми створюємо наступного року в зв'язку з наданням томосу ще один центральний орган, який називатиметься Державна служба з питань етнополітики та свободи совісті», – пообіцяв міністр, наголосивши на важливості створення й діяльності цього нового держоргану.

Таким чином, держава таки втручатиметься в релігійне життя українців. Щоправда, зрозуміти ступінь і межі цього втручання поки складно.

Надання томосу та створення єдиної помісної Церкви – одна з головних передвиборчих тем чинного президента Петра Порошенка. Втім, як свідчать останні соціологічні опитування, навіть така історична за значенням подія, як створення єдиної православної церкви України, не суттєво додала електоральних балів Петру Порошенку.

Вселенський патріарх підтвердив дату вручення томосу – ПорошенкоВселенський патріарх Варфоломій підтвердив, що Томос про автокефалію новоствореній Українській православній церкві буде урочисто вручено на Святвечір 6 січня.16 грудня 2018, 16:56

Скоріш за все, присутність президента на Об’єднавчому соборі та його роль у створенні єдиної помісної церкви українці таки відзначать, і вже в наступних опитуваннях кількість прихильників чинного президента збільшиться. Втім, не варто переоцінювати цей факт як електоральну можливість потужно надолужити рейтинги. Загалом, зважаючи на обставини, приріст може сягнути максимум 2%.

Деякі інші політичні сили намагатимуться зіграти на негативних настроях українців, згадуючи процес створення православної церкви України, як щось негативне. Минулого тижня вже відбувалися акції протестів вірян на чолііз УПЦ МП та під «патронатом» партійців і нардепів з «Опозиційного блоку». Втім, особливого резонансу в суспільстві акція не мала.

Решта політичних партій, їхні лідери та можливі кандидати в президенти на майбутні вибори оцінюють позитивно або ставляться нейтрально до питання створення єдиної помісної церкви в Україні. Це означає, що в політичних змаганнях цю тему, крім президента та опонентів створення православної церкви України, навряд чи хтось наважиться використовувати.

Безумовно, найбільше цими днями «пригорало» в Кремлі та в середовищі РПЦ. Яких тільки оцінок ситуації, що відбувається в Україні щодо Об'єднавчого собору, не давали в РПЦ та на найвищому державному рівні в Кремлі.

Очільник РПЦ патріарх Кирило написав листа всім, кому тільки зміг. Серед адресатів – релігійні та державні діячі, керівники міжнародних організацій, генсек ООН та очільник ОБСЄ, Папа Римський, генеральний секретар Всесвітньої ради церков, очільник Англіканської церкви Архієпископ Кентерберійський, президент Франції Еммануель Макрон, канцлер Німеччини Ангели Меркель та інші. Головний месидж – в Україні розпочалися масштабні гоніння на духовенство та прихожан УПЦ МП, а держава грубо втручається в церковні та релігійні справи.

Ба більше, голова РПЦ бачить спробу «використання Церкви в досягненні політичних цілей і передвиборчій боротьбі», вочевидь натякаючи на присутність Петра Порошенка під час Об’єднавчого собору православних церков в Україні.

Насправді, така позиція Росії та її духовенства – масштабний виклик національній безпеці України. В переддень Собору російські ЗМІ та пропагандисти поширювали інформацію від російського МЗС про можливі провокації на Донбасі для наступу на маріупольському напрямку з виходом до кордону з Росією. Це досить тривожний сигнал, адже за інформацією українських спецслужб та оцінками ЗСУ, відбувається якраз усе навпаки – Росія концентрує біля кордонів з Україною величезну кількість військ та особового складу.

Ще більш тривожною така інформація виглядає напередодні підсумкової в 2018 році прес-конференції президента РФ Володимира Путіна, яка має відбутися 18 грудня. Безумовно, очільник Кремля згадає й «релігійну» тему, адже йдеться про суттєві втрати позицій Росії на головному – ідеологічному – фронті боротьби з незалежністю України. Зі створенням православної церкви України захитався один із найпотужніших стовпів російського впливу на розуми наших співвітчизників безпосередньо на теренах України.

Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла

В отличие от католиков, у православных нет единоначалия. Все 14 православных Церквей, признающих друг друга, находятся в определенных отношениях, а Константинопольский патриархат все-таки на правах материнской Церквы, но при равных отношениях.
В истории был прецедент Великого раскола (схизмы) 1054 года, когда православные разошлись с католиками и прокляли друг друга. В 1965 году анафемы были обоюдно сняты, но раскол остался. Богословы с обеих сторон немало поспорили о различиях в символах веры, но при непредвзятом взгляде причины раскола оказываются вполне земными.
Согласно каноническому праву, а также по ряду исторических причин Вселенский (Константинопольский) Патриархат единственный в православном мире имеет признанное другими Церквами право предоставлять автокефалию. За исключением Александрийского, Антиохийского и Иерусалимского патриархатов, остальные автокефалии - бывшие территории Вселенского Патриархата (ВП), отпущенные им.

Вселенский (Константинопольский) патриархат постоянно и последовательно расшатывается Московским патриархатом. МП вообще давно «копает» под Константинопольскую Церкву в надежде занять центральное место.
После 1917 года, на территории, контролируемой Советами, православная Церковь была разгромлена, а духовенство уничтожено или выслано. Уцелели лишь те, кто объявил о безусловной лояльности советской власти, но с 1935 года их также накрыла волна арестов, причем, это коснулось как епископата и духовенства, так и активных мирян.
Осенью 1943 года Сталин принял решение использовать в политических целях русскую эмиграцию, а также организовать блок стран Восточной Европы и Балкан. С этой целью было принято решение восстановить РПЦ как один из инструментов государственной политики и формирования образа СССР как нового издания Третьего Рима. Сталин решил создать РПЦ под пристальным присмотром КГБ. Он вызвал в Кремль трех уцелевших митрополитов из сергианской группировки: Сергия (Страгородского), Алексия (Симанского) и Николая (Ярушевича). Выделив им правительственный самолет, он приказал собрать по лагерям оставшихся в живых епископов, необходимых для проведения Собора и избрания нового патриарха. Но выживших епископов было мало, чтобы придать сталинской постановке убедительный вид. Пришлось провести несколько экстренных и крайне сомнительных хиротоний, нарушающих правила. В итоге, 19 человек, в нарушение целого списка норм православия, организовали Собор, учредили Русскую православную Церковь (РПЦ) Московского Патриархата и провозгласили Сергия Страгородского Патриархом всея Руси. Речь шла именно о новом учреждении, поскольку с 1721 года Синод управлял Церковью и Московского патриархата не существовало. Новая православная Церковь строилась по прямым директивам Сталина, как филиал спецслужб. Все священнослужители, работавшие с прихожанами-мирянами, в обязательном порядке вербовались КГБ.
Конфликты, в которых неизменно принимали участие спецслужбы СССР, происходили в связи с признанием автокефалий Польской, Грузинской Церквей, а также православной Церкви в Америке.
Общая тенденция налицо: московские попы, плотно сросшиеся с московскими спецслужбами, хотят потеснить Константинополь и начать рулить мировым православием. Занять место «первых среди равных» московские попы стремились и до 1917 года. Например, конфликт вокруг Болгарской автокефалии в 1872 году использовался Петербургом для изоляции болгар, с тем, чтобы пристегнуть их к союзу с Россией.
В рамках подготовки к Всеправославному Собору 2016 года вопрос автокефалии был вброшен в обсуждение Московским патриархатом и максимально подогрет, чтобы не дать возможности Украинской Церкви получить автокефалию. Константинопольский патриархат пошёл тогда на компромисс, согласившись с тем, чтобы автокефалии предоставлялись только при согласии и по просьбе церкви, в составе которой находится часть, претендующая на самостоятельное существование. Иными словами – с согласия Московского патриархата. Но РПЦ хотела добиться еще и совместного провозглашения новых автокефалий всеми Патриархатами, то есть, фактически торпедировать Константинопольский патриархат, лишив его первенства уже окончательно. «Жадность фраера сгубила!»
В итоге, переговоры зашли в тупик. Вопрос был исключён из рассмотрения Всеправославным собором, а сам собор в Колимвари на Крите прошел в урезанном формате. Из 14 признающих друг друга православных автокефальных Церквей в нем, из-за московских интриг, не участвовали Антиохийская, Грузинская, Болгарская и Московская Церквы. Война, дестабилизация, терроризм, интриги, разброд и шатание – это обычное состояние «империи зла», которая медленно, но уверенно движется к своей кончине.

6 июня 2016 года, незадолго до открытия Собора, Верховная Рада приняла обращение к Константинопольскому Патриарху Варфоломею с просьбой признать недействительным акт 1686 года о передаче Киевской митрополии из подчинения Константинополю к Московскому патриархату, а также «Принять активное участие в преодолении последствий церковного разделения путем созыва под эгидой Вселенского Патриархата Всеукраинского объединительного собора с целью решения всех спорных вопросов и объединения украинского православия».
Собор в Колимвари не рассматривал, не комментировал украинский вопрос, но полномочный представитель Собора архиепископ Телмисский Иов (Константинопольский патриархат) заявил, что Вселенский Патриарх не раз заявлял, что Константинополь является Матерью-Церковью для Украинской Церкви и, что решением Константинопольского Синода вопрос был передан специальной комиссии для изучения этого вопроса.
В акте 1686 года, об отмене которого в 2016 году ходатайствовала Рада, предполагалось, что Московский патриархат (МП) выступит как наместник Вселенского (Константинопольского) патриархата (ВП) в Киеве, где будет исполнять только некоторые его функции, сохраняя при этом все права Киевской митрополии, и, особенно, право избрания в Киеве митрополита. Все это было грубо порушено Москвой. Не существует документа, который давал бы право МП на территорию нынешней Украины. Киевская митрополии 1686 года не соотносится к современной Украине.
Автокефалию Грузинской православной церкви МП предоставил в 1943 году. Это был способ утвердить себя и утереть нос ВП, который признал грузинскую автокефалию только в 1990 году. Такую же двойную роль выполняла операция по признанию МП автокефалии Православной Церкви в Америке в 1970 году. С одной стороны, это ослабило ВП, уменьшив его влияние в США, с другой - дало КГБ СССР дополнительный канал влияния и площадку для работы в стране противника.
Все три конфликта вокруг грузинской, польской и американской автокефалий при внимательном изучении фактов и документов не оставляют и тени сомнения в том, что это операции спецслужб, проводившиеся под церковной "крышей".

Оказывал давление МП на ВП и по украинскому вопросу. Когда в 2008 году патриарх Варфоломей приезжал в Киев, предполагалось, что он заявит, что Украина находится в канонической юрисдикции Константинополя. Это, по замыслу президента Ющенко, должно было стать началом процесса получения автокефалии.
Но Кремль, использовав свои связи, оказал на Варфоломея давление, и вопрос был отложен. Тогда, как и в 2016 году, Кремль использовал российские спецслужбы, российский МИД и МП как три инструмента для удержания Украины в поле своего влияния. Но рано или поздно московским враждебным интригам придет конец и этот конец уже показался на горизонте.