Робили розкоп. Яму засипали, а заасфальтувати забули. А дорога ж і без того вузька.:


Іще «приколи нашого городка».

[ Іще фото... ]

Не хочу показатися нудним, але забув дописати до попереднього допису . Може щось порадите. Весь час сплачували за комунальні послуги через пошту. І за це не брали комісію. Скільки в платіжках написано — стільки плати. Але настала криза, Укрпошта в ауті — поштове відділення ледь не закрилось: відновили роботу, але платежі вже не приймають. А щоб заплатити через банк треба доплачувати за послуги банку. А це хоч мєлочь, але нериємно. Причому комісію беруть як у Приватбанку, так і в державному Ощадбанку.

Одна надія, що в пошті знову будуть приймати комунальні платежі, або пошта остаточно розвалиться.

Блаженним сонячним днем ми мирно неслися містечком на вєліках майже на холостому ходу – такий легкий був настрій. Між ярами на схилах гори край Лукавиці розмістилися новенькі котеджі. Обожнюю такі місця. Як немовля щойно народжені – такі ще невинні, чисті, де-не-де недобудовані, так, ніби пуповини ще навіть не відрізано. І скрізь «пахне» радістю новосілля, дружністю. І пахне будівельним матеріалом – десь деревиною, а десь фарбою. А відсутні майже скрізь огорожі, які хазяїни ще не встигли повибудовувати у височенні паркани з відеонаглядом, доповнюють асоціацію з немовлям – воно ще «в чому матір народила» не прикрите.

Та прокрутивши педалі кількома вулицями раптом помічаєш, що все це світло й радість – саме у твоїй уяві, породжене саме спогляданням. Насправді ж – якщо оговтатись від власних відчуттів – починаєш бачити пусті двори й пусті тераси, хоч припарковано не одне авто, а значить – хазяї присутні. А далі стежкою натрапляєш на алкаша у траві, що плентався додому й не осилив. «Стоп! Звідки тут алкаш?» - думки. І одразу ж  бачиш безпризорне товсте лабрадореня шоколадного кольору в дорогому ошийнику, що не знає куди себе притулити, бігає навколо хазяїна. А алкаш у брендових джинсах останньої моделі і в хорошому взутті. Біля нього – симпатичний рюкзак й якісь пакети.

Ми бачили його трохи раніше у місті, тож точно знаємо, що він напився й спить, а не непритомний з іншої причини. Ще й хропе. І що йому за радість ото валятися?!?!?

Цікаво, чи влаштовано тут хоч одну вечірку з барбекю, на отій терасі величезній одного з будинків? Навряд. Скоріш за все хазяї пилинки здувають зі свого майна й навіть самі соромляться користуватись своєю розкішною терасою.

Жодної дружньої сім’ї весело відпочиваючої ми так і не побачили. Скоріш за все, те майно і будівельні роботи так виснажують цих людей, що вони просто не можуть отримувати насолоду. Бо завжди щось не  так, як хотілось би. Чи то відтінок фарби стелі не  той, чи меблі не з тієї провінції Італії, чи замість семи кімнат архітектор спромігся лише на п’ять, бо не вистачило грошей на більшу площу; чи місце не те, бо в сусіда кращий вид з вікна, бо раніше встиг вхопити кращий шмат землі.

А одним щасливцям скоро хтось перекриє вид з гори на простори левад й Дніпра новою будівлею. І вони навіть знаючи це не поспішають намилуватися шикарними видами зі своїх балкончиків.

Коротше, судячи зі всього, найбільше задоволення отримують ті, хто споглядає, милується й заздрить. А в нас з дитинства така причуда – мандрувати котеджними містечками, роздивлятися виверти фантазії архітекторів, та обирати собі будиночки-улюбленці.

 

Так само й біля нашої дачі дивують оці модні будинки. Чомусь завжди мовчазні, пусті, й похмурі. І чомусь чим більший й дорожчий будинок – тим самотніший й похмуріший хазяїн. Хазяїн-привид, якого ніхто ніколи не бачить й  не чує, але всі знають, що він є.

В одному з таких дворів є баскетбольний майданчик на який я особисто постійно «пускаю слину». Бо де в селі на дачі пограєш в баскетбол!? Ніде, звісно. І тим сумніше, що хазяї ніколи не грають в баскетбол. То на**ена ж ви його будували, ви мені поясніть? Той майданчик. Всі роки поїздок на дачу у всі сезони «пролітаю» повз вєліком і витягуюсь у струну, намагаючись вловити поглядом двометрового баскетболіста-красеня з двометровою баскетболісткою-красунею на тому майданчику, мрію познайомитись, аби зіграти сім’ями у баскетбол, наприклад. Чи ба просто їх побачити, аби впевнитися, що вони існують. Ба ні! Нікого! Пусто! Постійно пустий баскетбольний майданчик вибудований, судячи зі всього, для духів померлих предків. А що!? Хто зна! Може то син відомого баскетболіста там живе, і вибудував на честь славетного батька. Такий собі баскетбольний майданчик – постамент. А під покриттям мабуть зарита урна з попілом батька. От і не грають ніхто. Тільки моляться за здравіє померлого славетного предка, проходячи повз двором. А що! Може ж і таке бути, маємо розуміти…

 

В одного знайомого власника маєточка довелося споглядати у свій час сімейний устрій, що може багато що пояснювати. Він – людина середнього віку, що страждає на життєво-небезпечні проблеми з вагою, інколи навіть пересуватися самотужки не може. Але навіть при тому всьому добре тримається «на ногах» у бізнесі, тримає авторитет міцно. Така людина природою влаштована все контролювати. Поруч із ним ти постійно відчуваєш себе намистиною нанизаною на нитку. Нитка – це він, а всі навколо - намистини. Він ніби тримає всіх в залежності від себе. Часто самим тільки поглядом. Без його контролю ти й не перднеш, чесно. Живе з племінниками й іншими родичами. Всіх контролює. От з  такими людьми важко жити. Ти нічого не можеш зробити з власної волі, бо вони контролюють кожен твій подих. Від того контролю хочеться втекти. Якщо не фізично, то у віртуальний світ – замкнутися у своїй кімнаті, у собі, врешті решт (як і роблять його близькі). Яке там гратися у дворі! Коли він буде контролювати кожен твій рух – не хочеться й висовуватися. Будь-яка дія – тільки з дозволу. Якби захотілося посидіти у дворі й скористатися мангалом (наприклад), то тільки з дозволу, і тільки якщо маєш заслуги. Відчуваєш себе як підприємець у Києві – за кожен «чих» мусиш пройти мільйон кабінетів і поставити трильйон підписів.

Чесно! Навіть при спілкуванні, він за кожну твою міміку й поворот голови карає тебе допитом: «чому ти зробив/ла таке обличчя, чому повернув/ла голову»... зрештою сидиш смирно й боїшся допустити зайвого руху недобритої волосини на нозі, аби знов не почалося.

Ось воно що може бути причиною спустошених мовчазних двориків величезних будинків.

 

Колись ми з моїм бувшим вешталися Києвом й околицями на подарованому кимсь «запорожці». Завантажували у нещасну автівцю по п’ять «биків» разом із собою, тіснилися, реготали, пікніки-шашлики-машлики… Одні з найвеселіших й найрадісніших днів життя. Зрештою на п’яну голову бувший перетворив ту автівку у грудку зім’ятого паперу, але то вже не важливо – головне, що всі живі, всі здорові, й весело було.

А нещодавно довелося бути при спілкуванні з людиною, що «носить гузду» в шкіряному салоні позашляховика «повний фарш». Було величезним здивуванням моїм, коли причиною смутку цієї людини виявилося те, що в іншого товариша позашляховик моднішої марки. І цього достатньо людині, аби вже не поважати те, що він має, і для того, щоби відчувати себе, як він сам каже, лохом. Цікаво, що такі люди ніколи не отримують того, що хочуть, бо навіть якби отримали все, що є у світі – засмучувались би від того, що не є Богом.

Дивовижні речі, правда?!

 

На початку дев’яностих один родич вибудував собі двоповерхову хату з модної цегли та з усіма зручностями всередині, з каналізацією, поставив нові модні меблі, тощо. В них вже у 91-му був комп’ютер! А кухня у тій хаті розміром як мої київські дві  (чи три навіть), і обставлена як на картинці глянцевого журналу вже тоді була. Тоді ні в кого на селі такого ще не було. Про комп’ютер ніхто ще й не чув, і сприймали його як іграшку-тетріс для дітей.

Жінка його людина проста. Таке враження, що молилася на свою хату як на ідола, і боялася у ній спокійно жити. Як не зайду – вона постійно рачкує пилинки здуває, розводи на глянцевій підлозі натирає. Реально важко було запам’ятати яка вона на обличчя, бо бачили завжди її в образі чотириногої істоти, обтягнутою вовняною сірою довгою спідницею, задницею догори. Думаю, вона дуже була вдячна богу за хорошого мужа, за хорошу хату, і щохвилини намагалася спокутувати, оплатити працею все те, що має.

У дворі в них ще є сарайчик з худобою до якого пристроєна кухонька звичайна сільська. Призначення – варити свиням. А по факту – варила тітка все у тій кухонці, і собі, і свиням, і на свята гостям. Бо шикарна кухня у хаті існує тільки для справлення враження від споглядання для гостей, як музей.

Доречі, другий поверх будівлі з повноцінними оздобленими кімнатами, й досі використовується в них як горище, для висушування цибулі, трав, тощо. Гірко, але насмілюсь виразити думку – не дивно, що її чоловік почав бухати колись, на певному етапі сімейного життя, а дім почали наповнювати сварки між подружжям. Я чула постійне його дорікання «та сядь ти, посидь спокійно!», а вона плакала від образи за невдячність до її праці й стараннь.

 

Одна пані придбала собі цуценятко найрозумнішої породи. Радість? Радість! Але ним же треба займатися! Поряд з тим, що постійно жаліється на свій жирніючий зад, який возить приватним авто з приватним водієм, вона все рівно не гуляє зі своїм ідеальним цуценятком. Наняла для цього ліву людину, а сама продовжує вирощувати жирний зад, замість того, щоб отримувати задоволення від ігор з улюбленцем, більше рухатись при цьому. І в чому логіка?

 

От чому закордонні приватні сектори інакші? Як не подивишся – вони постійно щось роблять цікаве, їхні подвір’я не пустують, вони часто бісяться, влаштовують вечірки, граються… Власноруч косять свої подвір’я, а не наймають для цього якогось лєвого дядьку, що ходить по їхньому подвір’ю, а вони так і не ходять. Ну, може хтось і наймає… але не в тому річ. Вони якісь живіші, чи що. Енергійніші і радісніші.

Може справді, допоки отримаєш те майно, - проходиш через такий ад, що потім воно все не в радість? Може вони не сидять на своїх терасах, бо ті тераси зроблені чучмеками по-китайськи задешево і можуть рухнути? Чи навпаки – з таких дорогоцінних матеріалів, що хазяї вважають свої ступні надто грішними, аби ступати на ці святі речі…))) Чи може все дуже просто, так просто, що аж смішно – все тільки через заздрість, що хтось вже зробив кращу терасу чи кращий балкон і воно вже не радує хазяїна?

 

У вас теж в кожного є щось таке, що мало б приносити більше радості, але недооцінене, «закинуте», наприклад, пилиться десь в коморі чи просто безпричинно не використовується.

 

Я от, по роздумах, нарила у собі подібний недолік. Звісно, не порівняти з маєтками і авто, але. Маю доста красивого взуття на підборах і якісь платтячка-спіднички, замість яких ношу постійно одне й те саме, зазвичай, спортивне. От тепер думаю – чи може мені виходити в магазин і у парк з собакою на підборах вечірнього взуття, чи хай краще далі припадає пилом й чекає нагоди. І чи ідентична ця ситуація до тих, які описала – чи це вже я докопуюся до дрібниць у собі.

На I.ua и Фокусе есть такой бессменный модный тренд - писать о политике и положении в стране. Сложно представить эти ресурсы без нескончаемых холиваров и срачей на тему. У меня здесь особой блогожизни не сложилось - я живу, давно и вполне уютно, в другом месте. А по природе своей - стараюсь держаться несколько в стороне от политической тематики. И все таки иногда, время от времени, я решаю вставить свои 7 копеек в общую тему.

8 марта увеличивается число запросов
по ключевым словам: "8 марта", "цветы", "презервативы"...
Меняется только последовательность

А ви помітили... ні, я не про дівчат у міні-спідницях, що виставляють напоказ свої ніжки — так буває кожної весни. Я про інше — про ремонти на дорогах. І не лише на дорогах, а й на тротуарах. От таке явище не пригадую: щоб масово, всюди, ремонтували дороги. Цікаво, з чим це пов'язано? З грядущим «Євробаченням»?

Прикол у тому, що асфальтують не лише у столиці, а й у нашому місті. А у Києві взагалі ніде пройти. Ще тиждень тому не було оранжевих жилєток — а зараз всюди дорожники. Ремонтують і дороги, і тротуари. Чого раніше не ремонтували?

Как и все нормальные люди - я очень люблю посмеяться  Но я же такой извращенец... иногда я люблю поумничать 

  (по поводу национализма, украинского в частности, мои размышления, попытка анализа с претензиями на публицистику) 

1945 г., говоришь, можно и так...  В то время, когда власть и пресса праздновали окончание самой кровопролитной войны в истории, быт на местах от радужности был катастрофически далёк. Разруха, голод, безработица и баспризорщина, ЗУ не была исключением, лиш незначительно выделяясь - европейскостью, менталитетом неиспорченым ГУЛАГом.

Литература и кинематограф неоднократно обращался к теме послевоенного беспредела;"Место встречи изменить нельзя", "Ликвидация", например...

А было полным списком... И вспышки организованного вооруженного сопротивления, попытки свержения власти; и действия рассеяных диверсионных групп, вылазки симпатиков нацизма, попытки прорыва на территорию Польши и Румынии подразделений немецкой армии, "забытых" своими, чему география местности весьма способствола. И гражданское ополчение, протесты, погромы, дурь молодецкая; и налёты, бандитизм, выдача за политические бытовых убийств, сокрытие растрат и хищений.Разовые и серийные случаи жестокого насилия со стороны психически неполноценных лиц, контуженных, депрессивных, наркоманов(недавний опыт двух военных кампаний убеждает нас, что число таковых было немалым) И собственно, ориентированные на запугивание сельского населения акции сторонников украинской независимости, каковой ещё в 1943г. всем уши прожужжали.Кто есть кто и кому должен нам уже не подсчитать; выгодное представление событий и чистка архивов в угоду власти отнюдь не изобретение новейшей истории...

 

Командирование специалистов из регионов лояльных режиму - растиражированная практика, в случае ЗУ явно не способствовала разруливанию и без того непростой ситуации. Приезжие создавали конкуренцию местным специалистам, а обеспеченные(в д.с. - продпайком, хлебными карточками, углом в коммуналке) в массах любви не провоцировали. Мог и продолжать, благо владею достаточно для собственного мнения и из первых рук - мать моя - тот самый учитель русского языка, дядька - офицер(откомандированы с Дальнего Востока(?!)), а тесть его - с 1939г. председатель райкома партии(откомандирован с киевщины)... 

И отдельно, по чуть-чуть, о использовании перевратой темы украинского национализма в целях идиологических: враг, внешний или внутренний, шпион, враг народа, да любой другой - эффективный мотивационный фактор, когда более предложить нечего. А теперь следи за моей мыслью, т.к. постараюсь выражаться кратко, тезисами, и без личных комментариев. Эффективность информационных средств борьбы определяется не сколько экономической составляющей(вложенные средства), а столько широтой охвата восприимчивой аудитории. Главный объект идиологического воздействия - густонаселённые, экономически важные районы; цель - слабообразованный слой, составляющий основную массу производственных сил; задача - создание образа противника, врага и краткой директивы действия(заметить, обнаружить, обезвредить, уничтожить);субзадача - верить в непогрешимость(партии, лидера, себя любимого, в последнем можно сомневаться)

 А теперь вопрос, какой регион наиболее соответствовал, да и продолжает соответствовать?

Те из вас, кто со мной тут давно и основательно, если припомнят… то в курсе, как мне круто и редкостно повезло с родственниками жены. В частности с ее двоюродной теткой. Это, скажу я вам, редкостное везение, просто таки везение свыше. Понимаете какое дело… двоюродная тетушка моей жены, если кто подзабыл или не в курсе… гм… гм… она мой участковый… врач… с позволения сказать.

В своё время она меня чудесно лечила. Очень чудесно. Просто великолепно.

Человек… настолько знаменитый в узких кругах своих пациентов… и даже не совсем своих… достаточно одного упоминания ее фамилии, и все тебя сразу понимают без всяких слов.

Откровенно говоря, лично меня не то что удивляет… я нахожу в этом нечто мистически-зловещее, начинаю думать о жидомарсианском заговоре, а сердце мое наполняется вселенской тоской и безысходностью… когда я задумываюсь над вопросом, каким таким образом человек с ТАКОЙ репутацией до сих пор работает в таком учреждении. Наверное только какое-то ЧУДО, нечто свыше не довело до сих пор ни одного из ее пациентов до летально исхода по ее вине.

Ну, что поделать… се болеют. И моя жена тоже вот заболела вместе с мелким. Надо же ведь и лечиться. Вызвали врача и малому и ей. Надо сказать, что кое-что забавное наблюдалось уже на этом этапе – жена отнеслась к мысли вызвать ей врача без особого энтузиазма. Заметим важное – она хорошо знает, кто у нас участковый врач. Смешно, правда?

Тётушка прибыла, ок… Выписала больничный. Вникнитесь, аж на 3 (три!) дня. Это при диагнозе грипп! Малому дали, кстати, до пятницы. Сказала жене придти в среду больничный закрывать… Так мило с ее стороны…

Супруге моей к среде заметно не получшало, температура держалась за 38, имел место кашель сухой и раздраженный и заложенный нос – нормальные симптомы гриппа. Я ей сказал – никуда не ходить, без вариантов. С таким то состоянием. Позвони тётушке, предупреди и все…

Жена моя конечно чудо. То, что я ей сказал сделать попыталась, но почти ничего не сделала. Тётке не дозвонилась (подозреваю, что и не особо дозванивалась и причины этого мне вполне ясны).

Тётя сама позвонила жене… Думаете для того, чтобы здоровьем справиться? Жалобы выслушать, рекомендации дать? Нихрена ни разу не угадали!

Милая родственница сказала своей племяннице нечто типа того, что мол что жж ты меня ТАК подставляешь и не пришла в поликлинику? Я тебе больничный АЖ НА ТРИ дня дала, а ты вот так… Температура? Кашель? Да похер! Дуй сюда бегом, больничный закрывать! Меня подставляешь, понимаешь…

Жена поехала…

По месту система здравоохранения начала отжигать. Уже не только тетка жены, но и мать одного человека, учившегося со мной по параллели, заведующая отделением, заявила, что дескать вы вообще не наши, вы тут не прописаны, лечитесь по месту прописки, мы вообще вам больничный давать не должны и лечить не обязаны… У меня лично на это резонный вопрос возник: допустим я поехал в Киев в командировку, да и заболеть мне случилось… мне что, следуя этой логике – в Мариуполь чесать? Или ложиться и дохнуть, коль скоро я уже не по месту прописки заболел?

Короче жесть…

Родные, это ведь не конец!

После всего тётушка позвонила другой тётке моей жены, уже родной, сестре ее матери, и нажаловалась на такую-сякую племянницу, которая ТАКАЯ и ТАК ее подставляет! Ну, та конечно теще передала… И мы обо всем узнали.

Конец этой истории – чистый фарс. После всего этого, что я написал выше, что я узнал в ходе обсуждения дня… уже так постфактум, жена мне сообщает, мол тётушка ей и говорит, ругая ее за подставу: «Я от тебя ТАКОГО не ожидала. От мужа твоего – да. А от тебя – нет.»

Я оборжался… Честное слово! От меня она ожидала, подлеца такого, который так ее в 2004 подставил…

И мысль мне в голову пришла: разве можно доверять здоровье и жизни людей человеку, который ТАК относится к своим родным?! Как он вообще может быть там, где он есть?!

P.S. А жена мне и говорит: «А я же не хотела к ней обращаться, не хотела ее вызывать.» Блин, прикиньте братцы, ее свои же родственники избегают! Представляете!

Нет, вы не подумайте, я люблю и уважаю врачей. Но некоторым из них... ей богу, лучше было пойти... в ассенизаторы.

- Кросспост.