Вони йшли поруч узбережжям Дніпра наймальовничішої місцини України лишаючи позаду себе зелені пагорби лісу та славетну гору героїчної козацької фортеці. Лілове, та золотисте персикове сяйво заходу сонця майоріло на всьому навколо і з одного боку кожного обличчя, а подекуди наповнювало низовини кров’ю тих солдатиків, з розповідей старожилів, що неможливо викорінити з пам’яті і не думати.

Вони щойно мали дуже хвилюючу розмову там на височині тієї славної гори.

Старий бронзовий кобзар був слухачем тієї молодіжної дурниці.

Галявина на горі без дерев, самі кущі та колоди покладені колом, спеціально для таких усамітнень. Коли на них сидіти, то між вершечками акацій, що старі ростуть на схилах, видно далекі протилежні береги цього дніпрового моря, та острови, таке саме все зелене.

Вона чула про цього хлопця ще задовго до особистої зустрічі. У його -надцять років бідолашного прямо зі студентської парти власні друзі відправили під саму Молдову гнити у тюрмі замість себе. Ось такі друзі-мажори. І хрест на його престижній кар’єрі юриспруденції. Хоча, там більше батьки вирішують за кого можуть дати судді грошей, а за кого ні.

Співчуття змушувало її думати про цю людину більше ніж зазвичай думають про незнайомців, і прикипати до нього ще задовго до особистого знайомства. Така вже природа юного дівча.

Худе й замучене, з досвідом старого діда, хлопча і мале співчутливе дівча лишали ту розмову позаду себе на тій славетній горі, поруч з душами і кров’ю колись полеглих на ній юнаків, і сповнені внутрішнього світла просто йшли додому ніби омиваючись від думок у світлі заходу сонця.

Широченне море Дніпра відкривало їхньому погляду півострів з пишною віллою якогось багатія. Вілла ніби світилася білими колонами серед зеленого листя дерев та кущів. Тієї ж миті постала незабутня картина, якої більше ніколи в житті не побачити. У гавань десь з-за гори запливла величезна яхта стилізована під старовинне судно. Її височенні численні вітрила наповнені супутнім вітром були неймовірного кольору. Це були справжні алі вітрила.

Подиву й захопленню двох юних на березі, що боялися торкнутися одне одного, не було меж. Картина не схожа на реальність – більше на ілюстрацію казки. Та більше за все цю мить наповнювали внутрішні відчуття молоді. Гримуча суміш трагедії, співчуття, болю, любові, закоханості, таємниці, невідомості, суму, смутку, жалю, і краси. На якусь мить здалося, що серця вирвалися з грудей, злетіли у повітря, поєдналися у сяйві того блискучого заходу сонця над алими вітрилами прекрасної яхти, і з силою гепнули назад у груди, притихли.

Бо бути разом їм все одно не судилося.

По заходу – в обох було дивне відчуття. Ніби стихла музика, ніби щойно обидва на мить перенеслися до казки і повернулися втомлені назад. Вони продовжували свій шлях з гори до хати, і таке враження, що з галявини гори і до цієї миті, коли стемніло пройшло ціле життя. Ціла історія, яка почалася не розпочавшись і вже скінчилася, залишаючи по собі прохолодний спокій.

 

Всього нам найкращого, адже ми того варті


***
 Буває, часом сліпну від краси.
Дивлюсь, не тямлю, що воно за диво
оці степи, це небо, ці ліси,
 усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
 що хоч спинись і з Богом говори.

  "Пожалуйста, заботься обо мне"

    Марина Цветаева

- Пожалуйста, заботься обо мне!
Я вырвалась из замкнутого круга,
В тебе найдя любовника, и друга,
И принца на серебряном коне…

Я вырвалась из круга «я-сама».
Я самоутвердилась. Я устала.
Возьми меня на ручки с пьедестала
Гордыни, честолюбия, ума...

Я самоотвердела. Я тверда.
На мне не остается ран от терний.
А я хочу быть мягкой, и вечерней
Я женщина. Я самка. Я – вода.

Я слабая. Не баба. Мне слабо:
Коня, и шпалы веером, и в избу,
И если в доме мышь – то будет визгу,
И я не претендую на любовь –

Я слабости минуточку хочу.
Я девочка. Я жалуюсь. Я плачу.
Лежу в постели, свернута в калачик –
И таять, как Снегурочка, учусь.

Я сдам свои права, с таким трудом
Добытые. Ты прав и ты по праву
На всех моих врагов найдешь управу
И всех моих друзей запустишь в дом.

Ты добрый. Ты высокий. Ты – плечо.
Ты два плеча, и твой спокойный запах
Уткнуться и не думать ни о чем,
Уснуть в твоих больших мохнатых лапах..

Ты сильный, но о каменной стене
Не тщусь – наелась. Хватит. Не желаю.
Любить не обязую. Умоляю:
Пожалуйста, заботься обо мне!

Щоно читала блог один цікавий, для мене. І серед багато-багато слів трапився один абзац.. такий, коли читаєш, розумієш прямий зміст, але в голові раптом стільки образів, слів, спогадів, вражень, що зовсім не складаються в те, що можна вимовити вголос... Тому ось, мені для натхнення

 Читала тут, але розпочинала статтею про оксамит в одязі :)
  http://www.bbc.com/ukrainian/blogs/2015/11/151118_fashion_blog_lingerie_sa

"Я навмисне ні слова не написала про те, що це зваблює протилежну стать – я в таке не вірю. Зваблює жінка, а білизна – лише обгортка. Як і красива сукня. Чи високі шпильки. Цілком можливий варіант, коли дівчина випромінює сексуальну енергію в трусиках у горошок. Та й, зрештою, чоловіки все одно найбільше люблять жінок без одягу"

Сьогодні я злюча на весь світ!!! І на себе в тому числі!! нічого особливого не сталося, але останні 2 тижні геть вибили мене з колії ) Здається все і всі навколо як зговорилися і кожного дня нове ЧП  Я мала необережність загубити телефон, чим зіпсувала собі враження від відпочинку у Закарпатті(( разом з телефоном втратила величезну базу всього, оскільки немала звички записувати важливу для себе інформацію ще кудись На роботі теж щось не те: чи то я раніше цього не бачила, чи то з нового року вся корпорація як сказилась: так чось озлобились всі, агресивні такі, понтові, таке враження,що на будь-які морально-етичні норми плювати всім і з високої вишки.............. і взагалі наше агенство геть борзанулось у мене вже таке враження, що і на клієнтів їм плювати, головне, аби ті грошики їм платили і побільше І це тільки квіточки... мною маніпулює 16 діваха, і найгірше те, що я їй це дозволила а Як тепер розрулити - геть не знаю  крім того мій 17-ий брат вчить мене жити, і тут найсмішніше те, що він правий ......... капець! щось все вийшло із під контролю..... шалена втома і величне небажання щось робити.... руки опускаються...... і я прекрасно розумію, що сама себе накручую, але....

 

Вчора в маршрутці, їхати майже годину. Навпроти, обличчям до мене, сидить хлопець, років 16 на вигляд. Звичайний ніби хлопець.. але обличчя мимоволі притягує погляд. Не красою, але рисами, такими по-чоловічому гарними. Білявий, коротка, але зачіска.. неймовірної краси блакитні світлі очі, дивовижного розрізу, з пухнастими довжелезними віями... І от нащо вони чоловікам?? )) Дивиться у вікно, а я дивлюся на нього й думаю - просто погляд, а який виразний.. таке обличчя я б задоволенням побачила б десь в рекламі, парфумів від "Шанель" чи одягу від "Труссарді". Уважний, з легким прищуром повік, що якось так майже непомітно додає цьому погляду сконцентрованої уваги й очікування... По чоловічому гарної ліпки ніс.. вольове, ідеальних обрисів підборіддя.. І все це створює разом профіль, на який важко не звернути увагу. Я сиділа і думала - а він цього  ж не розуміє. Але як добре, що ні.. бо бідні б дівчата були )) Але так прикро, така без сумніву фотогенічна зовнішність, доповнена легкою граційністю рухів і справді чудовою посмішкою могла б прикрасити портфоліо не одного агента.
  І супутня думка.. когось же він мені нагадує.. краса ніколи не цікавила, а тут сиджу, дивлюся вже майже годину, і мимоволі ловлю себе на тому, що просто любуюсь.. вбираю очима... І аж коли він виходив сяйнуло - це ж "він".. тільки котячі очі-мигдалини з пухнастими світлими віями в "нього" зелені, настільки пронизливого кольору весняного листя, що зблизька здаються нереальними. І різниця в 12 років.  Нагадав... Щастя їм обом.

Мабуть кожен з нас ховає десь у закутках носії зі старими фото. Це можуть бути старі паперові альбоми, чи електронні диски, флешки, тощо. Інколи, коли багато вільного часу, або щось змусило до пошуків перерити все, чи до генерального прибирання - ми можемо надовго "залипнути" спостерігаючи хронологію змін виразу обличчя себе та близьких.
Як же багато можуть розповісти такі хронологічні спостереження! Особливо вдивляючись в очі.

---

Це був ранок навесні. Прохолодно. Бувший, назвемо його літерою Й., тоді нещодавно придбав собі новеньку автівку з салону, замість старої б/у. Це були часи величезних радощів, непохитної віри в майбутнє.
Зараз я інколи зустрічаю в знайомих мені молодих дівчатах той самий дух віри, який сама втратила вже давно. Зазвичай вони планують все так, ніби завтра хтось заскочить по дорозі за хлібом до салону й купить автівку за мільон грн; або ніби після завтра до них на рахунок надійде мільон долларів, і вони житимуть в найкрасивішому будиночку біля Києва, обиратимуть найкращі меблі й фарби для нього, тощо. Хоч насправді цього ніколи не станеться, і вони зараз живуть на пташиних правах в орендованому житлі, а далі прийде колись час повертатися до батьків з сім'єю, або й без.
Тоді я ще не знала цієї правди життя. І була однією з таких. Всі надбання мого, всього лиш, бойфренда, сприймалися як мої власні, і кожного дня вірилося, що я за день до величезної удачі.

- будласочки! Дай мені повести! - благала я звично плюхнувшись до комфортного переднього сидіння, і зтягуючи з себе шкіряний плящ з об'ємним хутряним коміром.
- ну добре, мала. Давай тільки виїдемо за місто, де дороги пусті.
Мама невпевнено вмощувалася на задніх місцях. Ми їхали до Полтави. В моїй голові стрибав радісний кольоровий капітошка хлюпаючи бульками. Тоді я обожнювала кудись їхати.

Зелені поля й левади. Інколи села. Інколи невеличкі міста. Дорога пустісінька. Лиш деколи хтось їхав назустріч, або обганяв ззаду. Виблискуючи іскрами радості з очей я перемикала передачі дуже гоноруючись тим, що навчилася водити, і що мама з нами, бачить це. Сподівалася, що вона за мене радіє.
Небо дуже блакитне, мальовничі білі та димчаті хмарки, дуже свіжо.
Я обожнюю різні архітектурні твори, старовинні церкви, тощо. Тому, коли з дороги побачила якісь старі стіни - дуже зраділа, і вмовила всіх звернути туди, роздивитися що там є. Ми знайшли монастир. Він справді був цікавий. Далеко від населених пунктів (ані села поруч - взагалі нічого, тільки дорога), серед суцільних зелених полів з невеличкими посадками й садками. Ніби фортеця обнесений високою стіною.
Зовсім недовго роздивлялися, і швидко поїхали далі. Мама була мовчазна але нічого особливого.


Дивлячись на фото, що мені вдалося клацнути біля монастиря, на якому вихопила мамине обличчя разом з Й. виявила стільки несказанного. Мама ніби щось знала наперед. В її очах застигла розгубленість й горе з німим нерозумінням "як ви можете радіти", та ледь-помітною насмішкою над усим.
Зараз мами вже нема чотири роки як. Ми їхали тоді на зустріч з моїм братом, що тоді ще мотав строк в колонії біля Полтави. Ми тоді ще не знали, що втратили його колишнього, що повернеться він інвалідом назавжди. Ми не знали, що новенька автівка буде скоро розбита вщент Й., і схожої вже не буде ніколи. Що світ охоплять війни. Мій інститут, де навчалася, пограбують рейдери, роботу, де я працювала, розвалить режим Януковича, ресторан, де працював Й. розграбують свої ж, і припинить існування. Ми з Й. розстанемося назавжди, бо мої очі розкриються і я подорослішаю, зрозумівши що не бачу в ньому більше ніж просто товариша. Маму знищить рак за чотири місяці, і чомусь з'явиться одразу ж на четвертій невиліковній стадії, а в даті смерті чомусь дві літери "13". Стоматологи почнуть знущатися, вириваючи зуб за зубом в мене, ніби силоміць намагаючись сформувати беззубу потворну істоту. Якийсь незрозумілий нікому й невиліковний грибок почне спотворювати волосся. Комунальні служби почнуть  гвалтувати вуха обіцяючи перетворити нас з братом на бомжів, бо мама лишила по собі непосильні борги. Якийсь незрозумілий мужик, почне спотворювати моє особисте життя, влаштовуючи замість стосунків якийсь фільм жахів з елементами трешу.

Дивлячись в очі мами на фото, я чітко бачу жах, і готовність з усмішкою розгубленості, ніби перед тим, як бачиш, що над тобою нависло цунамі і неминучість наступних подій. Можливо, вона знала, що скоро стане дуже хворою. Можливо, зусиллями волі це приховувала. Не вірю, що таке можливо приховати. Та й лікарі кажуть, що смерть - це її власна недбалість, бо вона не проходила діагностик, і ніхто не знав нічого, і вона теж не знала.
Але цей погляд показує, що вона щось знала. Тільки не відомо що саме і про що саме. 

Щиро сподіваюся, мамо, що тобі там краще. Ти намучилася за життя. Ти скинула тягар, і  отримала полегшення. Упокой Боженько, її душу.

Дивне відчуття зимою. Немов би часу на сон постійно не вистачає.

Тепло, але відчний вітрець. А взагалі добра дата історіі, хто зрозумів.   

Намагаюсь менш думати скількі часу та грошей дарма витрачали та витрачаємо.
Наприклад у школі навіщо вчив історію КПРС чи щось таке?
У житті аніразу незгодилось.