хочу сюда!
 

Vita

38 лет, водолей, познакомится с парнем в возрасте 37-45 лет

Заметки с меткой «виховання»

толерантність - закривання очей...

Не давно під час застілля розмова, як це часто буває звелась до того, як у нашій країні важко, а то і НЕ РЕАЛЬНО,  жити. Що в нас люди погані, не свідомі, злодії і хабарники і тд. Дискусія була довгою і традиційно для застільних дискусій до консенсусу не прийшла, кожна сторона залишилась при своїй думці.

                 Знайомі часто говорять що я надто критичний і навіть консервативний, можливо так і є. В любому випадку у мене є своя СУБ'ЄКТИВНА думка, а у інших є повне право з нею погоджуватись або не погоджуватись і мати свою СУБ'ЄКТИВНУ думку:).  На цьому, кажуть і базується толерантність і лібералізм, приймання чужих позицій, цінування свободи і рівності, вільність у думках і вчинках і так далі. Але я вважаю, що це для нас як скажимо молоток для неандертальця, не інструмент а перш за все зброя.  Можливо трохи грубе або надто примітивне порівняння, але десь приблизно так я це бачу. Бо волю в діях, ми приймаємо як не контрольованість, і користуємось цим на повну. Схалявити для нас це вже достоїнство, ми хвалимось як вдалось обхитрити систему, як вдалось не заплатити штраф і тд. Держслужбовець який бере "помірні" взятки - класний чувак, даїшник чи викладач який дав здачу -теж прикольний, трошки вкрасти - це не крадіжка, є ж такі які більше крадуть, а той хто вкрав і сказав як це можна зробити чи поділився теж ХОРОША людина...Але ж блін- не можна бути "трошки вагітним", так не може бути і трошки правильно. Не буває  маленької брехні чи крадіжки, не буває маленького і великого зла - є просто ЗЛО. Усі нарікають на нашу "безплатну медецину" і тут же коли самі йдуть до лікаря говорять, що треба ж "віддячитись". Не знаю як кому а мені на роботі платять зарплату і додатково ніхто "не віддячується", а водієві маршрутки ніхто не хоче накинути пару гривень, що класно підвіз чи зупинився там де ви попросили? Нікому не подобаються засмічені вулиці, але ж один з другим, не думає що його недопалок, упаковка чи навіть пляшка з під пива також вносить лепту до цієї "краси". І нема того хоб зробив зауваження. І я не кажу про чужу людину чи компанію підвипивших мужиків. Мало хто зробить зауваження колезі по роботі, другу, чи власній дитині.  Це ж може образити, а що про мене подумають...

Взагалі від недавна вважаю толерантність не такою вже й позитивною рисою. Толерантність по суті, означає приймати щось не схвалюючи цього. Без агресії без спротиву приймати чужі дії чи думки, які відрізняються від ваших. Думаю багатьом знайома ситуація коли доводиться за кимось щось постійно підчишчати, бо він ось такий, розкидає речі по кімнаті, спокійно бере чисту чашку чи тарілку коли в мойці вже гора...Ти любиш цю людину чи дружиш з нею от і приймаєш її. Але навіть людям які дуже толерантні і добрі, і були виховані так що миття посуди не є чимось "смертельним", рано чи пізно уривається терпець.  І тоді взрив - скандал. А цей інший навіть не розуміє чому. Він щиро дивується як це блін довбана шкарпетка біля ліжка стала токою проблемою, в такий здавалось чудовий ранок. Бо любляча Толерантність не говорила йому про це  останніх кілька місяців, а то й років, і його дивує, як це звичний уклад речей раптом призвів до скандалу. Значить проблема не в мен,і це цей інший встав сьогодні не з тієї ноги. Але навіть якщо не скандал, то всерівно рано чи пізно це постійне толерування призведе до не прийняття свого друга, чоловіка, дружини...починаєш лише помічати і колекціонувати його вади.

             Ця надмірна толерантність і лібералізм є пагубними як в сімейному, побутовому житті так і в соціальному. Наша душа кричить, не приймає багато речей. І втой же час розум говорить, та ладно, не буду виступати, всі то всі. «А куда я мав кинути той недопалок, то не моя проблема що не ма смітника...блін не докинув, а й двірник – прибере...».» Блін чого я буду напрягатись і вчитись коли можна дати кілька гривень.»  А потім нарікаю на відсутність спеціалістів, "Покупляли дипломи і сидять!". Ні! це ж ти там сидиш...

             Бабульки в транспорті часто нарікають і критикують молодь. А хто цю молодь виховав? Особисто я памятаю коли батьки казали, що ось це і це не можна казати сусідам. Або "як суідка буде питати про мене кажи, що мене нема дома".  Ми жили разом з батьками мого тата. І відносини між ними були не дуже добрими, мяко кажучи. То я часто мусів щось  приховувати від діда і баби. Тому не дивно, що брехня не була для мене чимось надто поганим, це ж для чийогось добра.  Але в іншій ситуації коли я збрехав для свого добра батькам, отрима добряче по задниці.:) І що? І ось я вже вигадую якомога кращу брехню, головне не попастись))) Я вже знаю що заради "миру на землі" можна збрехати, а не сказати правди якщо про це не запитали то взагалі до брехні не відноситься))) А далі школа, навчальний процес, і списування його невідємна складова. Більше того, списати - це подвиг, це гордість, і чим складніше було це зробити тим круче. Для мене реально англійський школяр який перестав дружити з українцем який був там по обміну, через те що той підказав йому коли він не знав відповідь на запитання вчителя, був придурком. Бо для мене це був добрий навіть благородний вчинок. Я й близько не думав яка це ведмежа послуга.

Ми бачимо лише позитиви життя закордоном. Але не задумуємось, що фундаментом цього є малі речі і закладаються  з малого. Мої родичі переїхали жити в США коли сину було вже кілька рочків(не памятаю скільки), але в школу пішов вже в Америці. То він не сідає на велосипед без шолома і наколінників, навіть катаючись по своєму саду. Це дивне для його батька, але не для нього. Малий знає про техніку безпеки, він не перебігає вулицю на червоне навіть якщо нема машин і близько, і для цього йому не потрібні штрафи. Я не сприймаю багато чого з їхнього образу життя і вважаю що у них і близько нема такої демократії як у нас))) Але на дещо варто було б звернути увагу. Не кажу запозичити, бо любов до ближнього, до свободи, любов до чистоти охайності, любов до красивого... - це природні якості з якими людина була створена, ми приходимо на цей світ уже з цим. Тут нічого позичати це вже в нас.

             А як ми це розвиваємо, як ми цим користуємось залежить від нас самих. І від нас залежить, що толерувати а на що не можна закривати очі...

Як українофоби та євреї заробляють гроші на футболі та українцях

Невстановлений член футбольного клубу "Динамо" Андрій Саламатов, який 7 серпня провокував фанатів під час матчу "Динамо" - "Карпати", спростував повідомлення про своє звільнення з клубу і заявив, що він отримає матеріальну допомогу від єврейських власників "Динамо" за українофобську провокацію влаштовану ним на стадіоні.

  http://www.ukr.net/news/dinamo_nadast_mater_alnu_dopomogu_ljudin_jaku_pobili_fanati-7933884-1.html   

http://novynar.com.ua/sport/181867 

44-річний Андрій Саламатов, якому під час матчу "Динамо" - "Карпати" футбольні фанати завадили красти шапки та банери з зображенням патріотів України вважає, що проживає в "русском городе Киеве", а також впевнений, що "Украинской нации никогда не было,нет и не будет!". Чого ж воно гроші українські в українців бере де його честь та гідність ? Але для совка це невідомі поняття. Подібні антидержавницькі та українофобські висловлювання він неодноразово висловлював на Інформаційному Порталі міста Василькова, в якому він і проживає.

На власній сторінці в соціальній мережі в пункті "Коротко про себе" Саламатов вказав, що він є "Советский человек - гражданин некой Украины, надеюсь ненадолго...", шкода що патріоти не втілили мрію українофоба, доведеться йому ще побути громадянином України, сподіватимемось не довго буде псувати імідж українських громадян.

http://my.mail.ru/mail/salamatov_andrey/  Крім того, він є членом віртуальних груп за інтересами з красномовними назвами "Я - чекист!" та "НКВД". На переконання пана Саламатова ""украинская нация" и "украинский язык" - это исскуственная химера созданные для расчленения и уничтожения Русского народа". От за таку позицію він і отримує гроші від євреїв скоріш за все. Нагадаємо, 7 серпня, під час проведення футбольного матчу "Динамо" - "Карпати" Саламатов провокативно намагався зірвати з сектору львівських фанатів прапор з зображенням непереможного борця за волю України  Романа Шухевича. Пізніше він пояснив, що нібито знаходився на матчі в ролі стюарда, хоча відповідного жилету на ньому не було. Незважаючи на відсутність на собі розпізнавальних ознак стюарда, Саламатов вульгарною лайкою іноземною мовою почав ображати українців спеціально провокуючи заворушення, штучним приводом до яких нібито була вимога від фанатів "Карпат"припинити використання прапорів із зображенням Степана Бандери та Романа Шухевича. Після природної відмови львівських вболівальників прибрати прапор, невстановлений член "Динамо" вирішив (скоріш за замовленням та сценарієм спецслужб сусідньої ворожо налаштованої держави) спровокувати конфлікт та самовільно нищити чуже майно та зривати прапори, які він (по легенді для українських правоохоронних органів) вважав "неприпустимими". Декілька фанатів "Карпат" не витримавши хамства зі сторони українофоба почали з ним дискусію, намагаючись достукатись до крихт розуму провокатора та завадити провокації, однак провокатор виконував антиукраїнське замовлення до кінця. Через наростаючу загрозу провокації з метою дискредитації національних символів України та намагань залякати та спровокувати гостей фанатів Карпат, для припинення провокації, при повній як завжди бездіяльності правоохоронців, були вимушені втрутитися кілька не байдужих українців зі сторони фанатів "Динамо". Столичні вболівальники проявивши повагу та гостинність до львівських гостей,  ввічливо пояснили українофобу, що потрібно любити землю України яка його годує та поважати національні Українські символи. Напевно зрозумівши хибність українофобської позиції, українофоб різко кинувся цілувати землю яка його виростила та годує, однак через різкий прояв любові дещо втратив рівновагу й упав трохи забивши ліву частину тіла, однак не зважаючи на це продовжував цілувати землю яка його годує. Відірвати від землі й змусити покинути місце просвітлення українофоба змогли тільки декілька чоловік працівників футбольної команди. Будемо всі сподіватись на остаточне просвітлення українофоба.

http://prosport.tsn.ua/sport/pobitiy-fanatami-dinamo-cholovik-vvazhaye-scho-ukrayinciv-yak-naciyi-nemaye-i-ne-bude.html 

http://uafan.net/post/164x8vgxqzhfb     http://oko.if.ua/2011/08/09/38582/

http://durdom.in.ua/uk/main/news_article/news_id/22648.phtml 

http://oko.if.ua/2011/08/09/38582/


92%, 12 голосов

8%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Діти - головне в житті

Ведь уже давно выявлена закономерность, что нельзя заниматься только
лишь одними умственными упражнениями — организму для баланса необходимы и
физические нагрузки. Изучено, что в школах, в
которых отсутствует комплексный подход в развитии ребенка, имеют худшие показатели успеваемости Сегодня в погоне за материальным, мы не замечаем, какие изменения приходят в  нашу
жизнь, как растут наши дети. Такого ли
будущего хотим  для своих детей? К чему
приводит эта гонка? Наша жизнь наполняется суетой и
ложными ценностями, мы теряем связь со своими детьми, а когда вспоминаем, становимся чужими друг другу,  добавляя в
свою жизнь еще больше стресса.

100%, 1 голос

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Міністерство освіти формує у молоді кримський патріотизм.

 На противагу загальнодержавним потребам об"єднання громадян України, в першу чергу молоді, вже запущені проекти з не надто прихованим сепаратистським вихованням.

Міністерство освіти і науки, молоді і спорту автономії створює педагогічний інтернет-проект «Ми – патріоти Криму» в школах регіону, метою якого є формування патріотизму у молоді республіки.

Інтернет-проект «Ми – патріоти Криму» відображатиме роботу кримських учнів в спеціальних интернет-блогах патріотичного спрямування: «На цій землі я народився», «Духовні святині моєї малої батьківщини», «Добро починається з тебе», «Щоденник добрих справ», «Квіти біля школи», «Горджуся тобою, рідний краю», «Національні і сімейні традиції мого краю», «Знаю і реалізую свої права», «Мій ідеал громадянина-патріота» і «Здоровим бути модно». «На електронних сторінках блогів по кожному з цих напрямів учні шкіл автономії зможуть поділитися інформацією і враженнями від участі в патріотичній діяльності свого району, міста, школи, класу», –йдеться в прес-релізі.

Проект спрямований переважно на старшокласників і функціонуватиме в рамках єдиного регіонального освітнього інформаційного порталу Криму.

«Сьогодні ми іноді стикаємося з негативним ставленням до своєї малої батьківщини з боку молодих людей. Проект "Ми – патріоти Криму", перш за все, передбачає організацію спілкування старшокласників в інтернеті з питань патріотичної тематики», - сказала міністр освіти і науки Криму Віталіна ДЗОЗ. За її словами, дуже важливо сформувати в молодому поколінні любов і шану до свого краю, своєї вулиці, свого будинку, і тим самим відродити патріотизм серед молоді, познайомити її з усіма національними традиціями і особливостями Криму.

«Інтернет надає нам унікальну можливість проводити таку роботу на республіканському рівні», - наголосила міністр.

УНІАН.

Церковь и пустота

Прочитано на http://www.pravmir.ru/cerkov-i-pustota/ От Логоса к игре

Оглядываясь на последние 20 с лишним лет, мы понимаем, что мир сильно изменился и продолжает катастрофически быстро меняться. Есть вещи,  которые уже трудно повернуть вспять или поставить на их прежние места.

Но мир меняется не последние 20 лет, — мир меняется давно; наверное, прошлое столетие стало кардинальным в изменении картины мира. В первую очередь этому способствовали колоссальные войны и революции. Но самая главная революция, которая за это время произошла, — это революция общественного сознания, затронувшая всё человечество, и культурное, и даже не совсем цивилизованное. Так или иначе этот сдвиг касается и нас, православных христиан.

Что случилось? Что происходит в последнее время? Переоценивается жизнь как таковая, и более всего теряет ценность сам человек — и в своих собственных глазах, и в общественном сознании; человек как личность, человек-индивидуум, человек как образ и подобие Божие обесценивается.  Параллельно происходит и ещё один процесс, связанный с этим очень серьёзно, — всё обессмысливается. Предаётся забвению то, чем осознавало себя человечество благодаря приходу Христа в мир.

Мир был осмыслен, потому что в мир пришло Слово Божие, Божественный Логос. Слово стало плотью, и Оно стало главенствовать в человеческом обществе; Евангелие сформировало человеческое сознание последних двух тысячелетий. Христианство осмыслило человеческое существование на Земле, подняло ценность человека на невообразимую высоту, которой до этого не было никогда в мире. И эту ценность человека и человечества отражала  культура во всех её проявлениях.

Сейчас же происходит обратный процесс, он катастрофически, обвально идёт вниз. Человек потерял веру, а значит, и смысл, и всякую ценность, потому что если человек не связан с Богом, то он ровно ничего не стоит. В этом случае человек — это только механизм, только инструмент или винтик, работающий в общей машине ради определённых благ.

Знание заменяется информацией. Культура познания, культура жизни, в которой человек пытается выражать самые глубокие и серьёзные смыслы, полностью подменяется культурой игры, культурой развлечений. И то, что происходит сейчас, есть пришествие пустоты в мир.

Казалось бы, Церковь — это место, которое хранит смыслы, которое взращивает и оберегает культуру смысла. На пороге Церкви должно кончаться безумие, в котором пребывает современный мир. Но современное христианство оказалось настолько заражённым, подвластным и уже воспитанным в этой культуре распада, что и мы, приходя в Церковь (а мы же в основном христиане новые, недавние, а не традиционно воспринявшие для себя христианство как плоть и кровь), несём в себе следы этой всеобщей опустошённости. Происходит потеря ценностей, потеря смыслов, и в этом процессе на место смысла встаёт некая схема. Христианство: жизнь или схема?

Приходя в Церковь и становясь христианами, мы часто идём по очень  простому и лёгкому пути, не осознавая, не вычленяя, не осмысливая до  конца то, что с нами происходит. Бывает так, что на вопрос “Почему мы христиане? Почему мы православные? Что для нас значит верить в Бога?” мы не можем ничего толком сказать. Это только знак того, что мы не приучены во всём искать смысл, отвечать за каждое слово. Мы уже в каком-то смысле продукты пустоты, продукты бессмыслицы.

Скажем, многие из нас жили в советское время — время, когда смыслы  были затемнены, оболганы и изуродованы; очень многие настоящие смыслы  уходили, прятались, а вместо них подавалась ложь, иллюзия, фальшивка.  Всё это сейчас очень востребовано, как ни странно, — оказалось, что даже ценности советского общества были более осмысленны, чем то, ради чего  люди живут сейчас. Парадокс, но тем не менее это так.

Мы не приучили себя задавать вопросов и искать правильных ответов; мы привыкли пользоваться готовеньким, тем, что нам предлагают, и принимать это легко и просто, не оценивая и не осмысляя. Когда мы приходим в Церковь, с нами из-за этого начинают происходить неприятные вещи. Мы не  утруждаем себя поиском смыслов нашей духовной жизни, значения наших  поступков, нашей молитвы, нашего участия в Евхаристии, в богослужении,  нашего участия в жизни церковной и приходской.

Мы ищем схему, и последствия этого бывают страшными и  катастрофическими — особенно когда дело касается воспитания наших детей в вере. Мы, оказывается, не веру им передаём, а передаём уже схему. То,  что было живым для нас, взрослых людей, пришедших в Церковь с багажом  определённого жизненного опыта, пройдя какой-то путь осознания,  понимания самого себя и даже покаяния (ведь покаяние есть один из  глубочайших моментов именно осмысления своей жизни в Боге, и именно  покаяние даёт человеку возможность по-настоящему себя увидеть, осознать, осмыслить, оценить), — всё это “на выходе”, то есть при попытке передать наш опыт следующему поколению, часто оказывается мёртвым.

Когда мы переходим к тому, чтобы что-то передать другому, мы это делаем в виде некоей схемы, и… часто очень неудачной. Скажем, придя к Богу в моменты осмысленные и осознанные, мы потом всё очень быстро превращаем сами для себя в лёгкий путь, то есть в схему. Например, исповедь, которая для многих превратилась именно в такую схему. И вот, мы читаем книги с бесконечным перечислением грехов, составляем списки грехов, как будто заполняем квитанцию в прачечную, стараемся, чтобы эти  грехи были как можно подробнее перечислены и высказаны священнику,  превращаем саму исповедь в пропуск к причастию: то есть вместо покаяния  формируем схему, забывая о главном — о смысле покаяния. Когда дело  касается молитвы, мы запираем молитву только в молитвенное правило и не осознаём — почему оно такое? Почему оно состоит из этих молитв? Зачем нам их читать? Что значит три канона? Что значит то или иное  слово? Часто мы читаем слова, смысл которых не понимаем. Например,  каждый вечер мы каемся в мшелоимстве, но что это такое, подавляющее большинство не знает, и самое горькое — не утруждает себя тем, чтобы это узнать. Это один из маленьких примеров.

Между “можно” и “нельзя”

За каждое праздное слово, говорит нам Евангелие, мы дадим ответ на Страшном суде, в нашей жизни не должно быть пустоты. Наша религиозная  жизнь, наше Православие, к сожалению, часто строится на этих двух  названных параметрах, но к жизни в Боге это никакого отношения не имеет, хотя часто становится доминантой жизни христианина. Такое представление о христианстве — когда почти ничего нельзя — складывается у наших детей. Эта схема приходит вместо духовной жизни, вместо любви, вместо живого отношения человека и Бога. Это становится главным вопросом поста — что постом можно, что постом нельзя. Разве же в этом смысл поста?

Если мы зададимся этим вопросом, то отбросим раз и навсегда эту схему “можно-нельзя” и не будем мучить батюшку на исповеди тем, что “я в какой-то день был в гостях и съел кусочек рыбы”, “мне  пришлось выпить глоточек вина”, “мне пришлось то сделать”… Какое это  имеет отношение к посту? Пост — это не когда “можно-нельзя”. Пост — это  путь твоей борьбы с грехом прежде всего, путь преодоления себя, путь  победы над самим собой.

А всё остальное — это средства, какими ты пользуешься. Вот тебе  удобнее сейчас этим средством воспользоваться, или другим, или тем,  который предлагает Церковь в своём Уставе. Но мы должны понять, что Устав — это тоже схема. Любая схема, не наполненная содержанием и смыслом, калечит человека, препятствует его духовному росту, как то же  молитвенное правило может человеку помогать, а может его калечить.

Святитель Игнатий (Брянчанинов) пишет, что нельзя быть рабом  молитвенного правила, потому что не человек для правила, а правило для  человека, для помощи человеку. Если мы загоняем духовную жизнь в схему, не осмысляя её, это, конечно, может сильно искалечить нашу душу. Ведь  когда писался устав о посте в монастырях Феодора Студита, Саввы  Освященного в Иерусалиме — 1000 лет назад или больше — этот устав никак не мог учитывать, что в наше время будет телевизор, компьютер, информационные технологии, реклама, рок- и поп-музыка и так далее. Монахи составляли этот устав для себя, для жизни внутри монастыря. И поэтому он не охватывает тех сфер жизни, в которых мы сейчас живём. Было бы странно, исполняя устав, в среду и пятницу отказываться от растительного масла, но включать сериал “Моя какая-то няня” или что-то  ещё, потому что об этом не написано. Воспитание как осмысление жизни семьи…

Когда мы начинаем воспитывать наших детей в Православии, мы опять ищем для себя удобные схемы. Что правильно? что неправильно? Какую бы  нам схему найти, чтобы заработало, чтобы стало всё по-нашему, по-православному? Чтобы у нас было не просто воспитание, а —  православное воспитание, не просто образование, а православное  образование. Где эта схема, дайте нам её!

Конечно, жадно ищущий находит эти схемы, бывает, что и такие, которые способны вообще изуродовать человеческую жизнь. Недавно к нам в  гимназию приходили люди из общества “Православные роды”. Они утверждают, что православная женщина не может делать кесарево сечение или пользоваться обезболиванием во время родов. Почему?

А потому что, оказывается, “в муках должны рожать, а если не мучаешься, то плохо — ребёнок родится без совести”. В этом обществе  распространены идеи священника Анатолия Гармаева. Его книги о семейном православном воспитании полны подобных схем и поэтому необыкновенно  популярны. А вообще-то от этого становится страшно. Вот, например, он  говорит, что православная семья начинается с седьмого ребёнка, “семь-я”. Выходит, что если в семье нет семи детей — то это не православная  семья.

Перечислять такие вещи можно очень долго — много подобных позиций заявлены как православные. Я, например, считаю, что очень странно и опасно возводить многодетность в обязанность православной семьи. Нигде вСвященном Писании, нигде в Священном Предании не сказано о том, что многодетность — это обязанность христиан. Ничего подобного нет. Конечно, это хорошо, когда семья многодетная. Но не у всех есть силы и здоровье на многодетность. И когда уважаемые священники говорят со всех сторон, что мы должны спасать Россию и демографическую ситуацию исправлять — это не так, ничего мы никому не должны, демография — это забота  государства. Церковь не обязана заниматься увеличением рождаемости  населения России.

Задача Церкви — приводить людей ко спасению. Все люди разные и все семьи разные, не может быть пост для всех один и тот же, не может быть  молитва для всех одинакова, не может быть и многодетность для всех одинакова. У всех разные возможности, силы и устроение. Мы видим, что  семья Иоанна Крестителя была немногодетной, семья Богородицы тоже, и тем не менее мы восхваляем их родителей…

Я это говорю к тому, чтобы мы, родители, задумались о том, что мы вкладываем в понятие православного воспитания. Не идём ли мы по лёгкому  пути, не ищем ли схем, когда мечтаем создать некий образ мифологической  православной семьи. Мы заставляем ребёнка молиться, учим его  молитвенному правилу — но он не знает смысла молитвы “Отче наш”, что  такое “сущий на небесех”, что такое “хлеб наш насущный даждь нам днесь”…

Или бывает хуже — ребёнку с семилетнего или десятилетнего возраста  прививается вычитка правила, утренних и вечерних молитв, без всякого осознания и даже сокращения. Когда он станет подростком, он всё это — и Церковь, и молитвы — отставит в сторону, потому что ребёнок не может жить в непонимании и во лжи. Когда о вере ему говорят, что это ценно и нужно, не объясняя, почему — он чувствует, что это подмена, ложь, раз в этом нет никакого смысла.

Так бывает очень часто. Ребёнок всё время в Церковь ходил, причащался каждую неделю, и вдруг! Ему 15 лет, и он этого больше не хочет. Но как  же он захочет, если для него всё это было абсолютно бессмысленно, он не понимал, зачем всё это. Это касается детской молитвы, поста для детей…

А ведь ребёнок сам может определять — конечно, не без помощи взрослых — как ему молиться и в чём во время поста он может себе отказать. Интересно, что в нашем обиходном православном языке сложились такие  устойчивые выражения: правила мы вычитываем, а службу мы выстаиваем.

… и окружающей её культуры

Включим телевизор. Смотрит ребёнок его или нет — там действительно  идёт массовая бессмыслица, хороших фильмов практически нет, идут сериалы — апофеоз бессмысленности, погружающий людей в пустоту как в некий наркотик. Всем надо почему-то расслабиться, всем надо от чего-то уйти. Включаешь пустоту — и эта пустота заполняет твой ум, заполняет пространство твоей семьи, твоей квартиры. Пустота непрестанно идёт из  эфира. Ребёнок, хочет он этого или не хочет, ощущает это вокруг себя и принимает. Соответственно он начинает и вести себя. В православной школе мы видим, что дети себя ведут так, как, очевидно, родители их не учили. Может быть, потому что телевизор включён, и дети на уровне подсознания  принимают в себя определённые манеры, выражения? “Ну ты задолбал меня”, — говорит ребёнок во втором классе, обращаясь к учителю. Они не чувствуют, что это что-то неприличное, а воспринимают как норму.

Что можно этому противопоставить? Чем ребёнка можно от всего этого оградить? Ну конечно, по возможности не включать телевизор. Если он всё  же включается, ребёнок должен смотреть что-то осмысленное, правильное, серьёзное — на его уровне, конечно, но тем не менее. И вообще мы должны к своей жизни отнестись как-то серьёзнее — мы не должны её  обессмысливать, обесценивать. Наоборот, её нужно наполнять содержанием — в том числе жизнь наших детей. Она наполняется, конечно, прежде всего  через воспитание ребёнка в настоящей классической культуре.

Одно время (сейчас, может быть, этот неофитский запал несколько  ослаб), в конце 80-х — начале 90-х были такие настроения, что вообще всё светское, всё нецерковное отвергалось и “сбрасывалось с церковного  корабля” куда-нибудь подальше. И — только церковное; детям сказок не  читать, потому что там про волшебство и колдунов, про фей — а феи это  почти экстрасенсы, и так далее. Мы проходили всё это.

Я помню, была статья в одном православном журнале, где мама писала о  дочери, которая за сочинение на тему “Что бы я сделал, если бы был  волшебником?” получила двойку. Мама возмущалась, что школа безбожная, а её дочь написала: “Я не хочу быть волшебником, все волшебники колдуны, а колдуны все против Бога” и тому подобное. Что обычно дети пишут в таких сочинениях? “Если б я был волшебником, я бы сделал так, чтоб никогда не было войны… чтобы моя мама не болела… чтобы моя бабушка не умерла”… Вот чего дети хотят, когда они бывают волшебниками. Они хотят самого  лучшего, они хотят быть на самом деле чудотворцами. Они чуда хотят. А мы вот так приходим и — “нельзя!”. И нет ничего.

Это симптоматика того времени, которая потом выродилась в  определённые схемы. “У нас должна быть православная литература”. Появилась! И покупают родители эти книги про православных белочек и православных жучочков… Так это же кошмар! Андерсена уже не существует, а существуют эти современные “ужасы”, которыми пичкают наших детей —  абсолютно бездарные, низкосортные, лживые… Такие же книги читают и  взрослые — покупают Юлию Вознесенскую, такую же низкопробную,  мифологическую, абсолютно недуховную литературу. Обычное фэнтези нельзя читать, а православное, значит, можно? Суть-то одна и та же.

Вместо того, чтобы воспитывать ребёнка на настоящей культуре, на  настоящей музыке, на настоящей литературе, на хороших фильмах — “нам  дайте наше, православное”. Не надо “на­шего” — такого; это не православное, это псевдоправославное, больное, то, что выросло из схемы. Но захотели — получили. Это ответ на востребованность всего низкосортного. Но это не есть истина, это не культура, это не смыслы, о  которых я говорил. И поэтому если мы хотим, чтобы наши дети не  обращались так к учителю — “задолбал” — то давайте перед сном им читать  хорошую литературу, не подменять сказки житиями святых.

В противном случае они к житиям будут относиться как к сказкам…  Конечно, жития — в определённом смысле “икона”, которая отражает  духовную реальность, хотя не является портретом и пользуется  символичными изобразительными средствами; жития несут некие  стилистические особенности. Но всё-таки это не сказка, а душа ребёнка в  сказке очень нуждается. Она нуждается в символическом осмыслении добра и зла — через сказку, через притчу, через хороший рассказ, через хорошую, доступную ему литературу. Мы же всё это сами читали — почему же мы не  хотим дать этого нашим детям? Надо подбирать фильмотеки для детей, чтобы показывать им хорошие старинные фильмы. Всё надо делать со смыслом,  тогда всё станет на свои места.

Протоиерей Алексий Уминский

"Є велика різниця між політиками і державними мужами"

Ми покладаємо надії на молодь — вона шукає себе, шукає кращого і гостро відчуває, що таке добре. Їй потрібен приклад і мудре виховання. Сьогодні наше найперше завдання — відродити і виховати справжню державну еліту, адже існує велика різниця між політиками і державними мужами.

Про високу місію еліти блаженнійший Любомир кардинал Гузар пише у своїй статті: Ми маємо надію на молодь — вона шукає себе, шукає кращого і має дуже тонке чуття на те, що є добре. Вона потребує прикладу та мудрого виховання. Вона має бажання вчитися і потребує вчителів. Але хто може стати вчителем?

Треба, щоби ми трошки виховали справжню державну еліту. Тобто людей, які знають і виразно бажають того, що є добре для народу. Вирощувати еліту — нелегкий процес. Втім, ми не позбавлені можливостей — у нас є достатньо людей, які щиро зацікавлені в тому, щоби забезпечити спільне благо. Їм тільки треба організуватися. Ми, власне, і знаходимося у фазі первинної організації громадянського суспільства — суспільства, де громада справді мудро рішає.

У нас є добра традиція такого суспільства. Я пам’ятаю свого родича, який вчився на агронома і був тісно пов’язаний з життям у селах на початку ХХ ст. — він свідчив про виразний вплив і силу сільських громад. І це було не лише на Правобережній, а й на Лівобережній Україні, яка була під царською Росією. Українські села мали війта і самоврядування на високому рівні. Тобто самоорганізація громади властива нам.

Інша річ, що цих людей винищили. Але їх тому і нищили, що вони мали позитивний вплив на народ. Вони були заможні і вільні, вони дбали за свою громаду і за свою гідність. Вони захищали свої інтереси і користувалися авторитетом. Як можна було терпіти такі кричущі прояви демократичної свідомості у тоталітарній країні? Не забуваймо, що наприкінці 20-х років в Україні — саме у східних областях — були повстання сільських громад. Голодомори й інші засоби знищення були спрямовані на придушення цієї волі. Себто вона була! А якщо вона була, в неї є шанс відродитися, повернутися. Тільки дайте час.

Сьогодні наше найперше завдання — відродити еліту. В наш час у країнах без монархічних структур еліта — це люди, які мають знання, але більше, ніж знання, мають мудрість, уміння бачити широко, які мають справжнє розуміння загального блага. Виховання еліти потребує часу — має пройти кілька поколінь, щоби виросла нарешті справжня еліта. Не можна сказати: він дістав докторат у такомуто університеті, і він тепер еліта. Ні, він просто освічена людина. Бо залишається питання: чи має ця людина солідні моральні засади, чи вона має мудрість, в тому числі державну мудрість? Адже є велика різниця між політиками і державними мужами.

Еліта — це не просто ті люди, які вміють побачити проблему і знайти швидко розв’язку. Це люди, які вміють дивитися далеко наперед. Приміром, ми бачимо проблему в певній групі населення країни. То, може, нам її позбутися в якийсь спосіб, аби не перешкоджали? Примір — Гітлер. Він мав високе завдання — зберегти і зміцнити німецький народ, зробити його сильним, здоровим, могутнім. Хіба не шляхетна мета для державного діяча? Але як він вирішував цю проблему? Він почав з того, що позбувся всіх психічно хворих — їх просто винищили. Тоді вирішили, що недоборе мати калік: яка потіха є з каліки, який тільки їсть і нічого не робить? Знищили і їх. Тоді знайшлися євреї, які занечищили їхню расу. Взялися до знищення євреїв. Якби того не зупинили, то і нас винищили би. В нацистичній літературі нам залишали доволі невелику роль — ми мали вміти рахувати до ста і не надто розмножуватися, ми мали бути виключно робочою силою на селі.

Треба дивитися далі, значно далі уперед, щоби розуміти наслідки власних рішень. Спосіб, в який пішов Гітлер, був неприпустимий. Той, хто дивиться далеко, найперше зберігає головне — людську гідність. Навіть якщо треба зараз змиритися, потерпіти якісь незручності. Те саме з економікою — вона має бути планованою на довгий час. І багато інших речей потребують такого самого далекого погляду. Бо є найвищі, найважливіші речі, які треба зберегти і утвердити. Еліта — це люди, які бачать ці речі, розуміють їх і втілюють в міру свого знання.

Ми сьогодні мусимо старатися виховувати еліту. Шукати молодих, здібних, які мають мудрість бачити трошки більше, і їх утверджувати, дати їм можливість побачити світу — щоби навчилися порівнювати і приносили додому те, що найкраще. Так вчинили японці у минулому столітті. В тому часі Японія була доволі відстала, замкнена на собі країна, вона зупинилася у розвитку. І тоді японський провід почав посилати своїх студентів по цілому світу — побачити і найкраще принести додому. Унаслідок того впродовж двох поколінь Японія стала передовою країною. Тобто японський провід вчинив мудро і врятував у такий спосіб країну. Але і нам, мені здається, не бракує мудрих людей — вони, можливо, не при владі, але вони можуть виховувати інших.

Ми кажемо, що наш нинішній провід не надто ефективний. Так. Але пригадайте, яка ця влада за рахунком в останні десять років, скільки ми вже їх мали, тих влад? І нинішня так само не затримається, як і попередні. Це все тимчасово — ці люди довго не витримають, вони негодні. Тільки еліта може витримати довго, втілити довгострокові програми і досягти успіху. А влада, так би мовити, суто політична, скута власними насамперед інтересами, не має шансу на довге існування. Приходять наступні вибори — і їх вже нема.

Проблема лише в тому, хто прийде на зміну — такі самі, чи трохи кращі? Добре було б, якби кращі. Для цього не треба мати сили, влади, кулака — треба мати розум. Потрібні люди, — а вони є в нас навіть сьогодні, — які мають елітарний розум, мають візію, розуміють свою історію, вміють думати, рефлексувати. Вони повинні бути вчителями, виховувати наступне покоління, яке буде мати відчуття суспільної відповідальності. Тоді за два, три, чотири покоління ми прийдемо до ефективної демократії.

Анекдот

Добре вихована людина відвісить копняк тільки ретельно начищеним черевиком...

Календарні плани виховних заходів. Травень 2011 року.

Гуманітарна та правова підготовка. Для генералів та офіцерів військових частин.
03.05, 10.05.2011 року. Соціальна політика держави у Збройних Силах України. Рішення Президента України – Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України щодо забезпечення соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей.
16.05, 23.05.2011 року. Етика військового керівника. Кодекс честі офіцера Збройних Сил України – концептуальні засади світоглядних та морально-етичних якостей військового керівника.
30.05.2011 року. Правова підготовка: "Закони України щодо запобігання та протидії корупції".

Гуманітарна та правова підготовка. Для військовослужбовців військової служби за контрактом та військовослужбовців строкової військової служби.
03.05, 10.05.2011 року. Внесок Українського народу в перемогу у Великій Вітчизняні війни 1941-1945 років.
16.05, 23.05.2011 року. Видатні постаті національної науки, культури та мистецтва. Українські полководці та воєначальники: історія та сучасність.
30.05.2011 року. Правова підготовка: "Закони України щодо запобігання та протидії корупції".

Суспільно - політичне інформування. 
03.05.2011 року. "Внесок українського народу у розгром фашистських загарбників".
10.05.2011 року. "Сім’я і родина обрядовість (До міжнародного Дня сім’ї)".
17.05.2011 року. "Значення слов’янської писемності у суспільно-політичному житті України".
24.05.2011 року. Засоби масової інформації України (до Дня журналіста)".
31.05.2011 року. "Тютюнопаління – звичка чи соціальна проблема? (До всесвітнього Дня проти тютюнопаління)".

Правове інформування.
05.05.2011 року. Указ Президента України від 17 квітня 2002 року № 348/2002 " Про Державну програму переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом ".
12.05.2011 року. Поняття злочину. Відповідальність за скоєні правопорушення військовослужбовцями, за порушення законодавства про порядок проходження військової служби.
19.05.2011 року. Вимоги чинного законодавства щодо недопущення правопорушень в природоохоронній сфері.
26.05.2011 року. Конституція України про державний устрій нашої держави.

Година культурно - освітньої роботи.
01.05.2011 року. "Історія виникнення Міжнародного дня солідарності трудящих"
08.05.2011 року. "Берегиня сімейного вогнища – берегиня держави ( До Дня матері)"
09.05.2011 року. "Солдатам Перемоги - вічна пам’ять (до Дня Перемоги)"
15.05.2011 року. "Міжнародне гуманітарне право та дотримання його вимог в миротворчих операціях"
22.05.2011 року. "Край, в якому ти служиш Вітчизні"
29.05.2011 року. "Миротворець – людина, що несе мир (До Міжнародного Дня миротворців ООН)"

Культурно - виховна та просвітницька робота.
03.05.2011 року. Бесіда: "Усе починається з матері (до Дня матері)".
05.05.2011 року. Зустріч з ветеранами війни: "День Перемоги – свято із сльозами на очах"
10.05.2011 року. Літературний вечір: "Святі Кирило і Мефодій у культурному житті слов’янських народів" (до Слов’янської писемності та культури)
12.05.2011 року. Бесіда: "Розвиток воєнної науки на сучасному етапі" (до Дня науки)
17.05.2011 року. Бесіда: "Війська діяльність С.Петлюри". (До дня народження С. Петлюри)
19.05.2011 року. Тематичний вечір: "Книговидавництво – справа державна". (до Дня працівників видавництв, поліграфії і книгодрукування).
24.05.2011 року. Бесіда: "Київ – головний державотворчий та воєнно-політичний центр України” (історія національної військової традиції).
26.05.2011 року. Бесіда: "Миротворча діяльність – благородна справа по підтриманню мира і стабільності у світі" (до Міжнародного дня миротворців ООН).
31.05.2011 року. Правове виховання: Доведення та роз’яснення випадків злочинів і подій, які трапилися у військах та відповідальності за злочини проти життя та здоров’я особи.

100%, 4 голоса

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.