Вперше місцевість Дубень згадується у 1100 році. У 1386-му князь Федір Острозький отримав від польського короля Ягайла та великого князя Литовського Вітовта право на побудову передового форпосту. З початку 15 століття почалася побудова дерев"яної фортеці на високому березі річки Іква. У 1507-му Сізігмунд І надав місту Магдебурське право і дозволив його власнику Констянтину Острозькому проводити ярмарки і побудувати укріплений замок, який, до речі, аж до початку 20-го століття нікому не вдалося захопити!!! Замок, а також Луцька брама і монастир бернардинців представляли собою цілий оборонний комплекс з підземними ходами та приміщеннями. Саме біля Луцької брами був підземний хід, який описує у романі "Тарас Бульба" Гоголь. У останній третині 18-го століття у місті стають популярні Різдвяні ярмарки. Тоді ж новий власник міста Михайло Любомирський перебудовує замок на розкішний палацевий комплекс, навколо ринкової площі будує кілька гостьових домів. Місто, при населенні 6,5 тисяч чоловік Сам замок, окрім 2-х бастіонів з вежами, має надбрамну будівлю та два палаци - Острозьких (16-те сторіччя) та Любомирських (17-18-те сторіччя). Крім того у місті зберігся корпус монастиря кармеліток (1686р.) та стара синагога (16-те сторіччя).

Ось по такому, багатому на історію, містечку ми прогулювались ввечері після обіду та відвідин Тараканівського форту. Але не все, що вистояло протягом бурхливих історичних подій 16-20 століть так само чудово виглядає і на початку 21-го. А жаль!   Синагога 16-го сторіччя стоїть без вікон, Луцька брама теж має не найкращий вигляд. Щоправда в замку ведуться реставраційні роботи, але підсобні приміщення і майстерні на місті бувших казематів дуже псують вигляд і не дають поринути у атмосферу часів козацько-польських протистоянь. Навіть у мене, прочитавши кілька історій про місто виникло кілька цікавих для туристів ідей. Наприклад, поставити у башню "Беатка" пушку "з якої у 1578-році племінниця легендарного князя Констянтина Острозького Беата Дольська вистрілила у підступивших до міста татар" і влучила у шатер хана, після чого татари ненасмілилися нападати на замок. Також туристам цікаво було б оглянути "світлицю польської панночки, що звабила Андрія Бульбу" та подивитися на підземний хід від Луцької брами, яким Андрій пройшов у замок.

Досить непогано зберігся корпус монастиря кармеліток, зараз тут онкодиспансер та жіночий православний монастир... Мабуть воно так і має бути, бо це Божа справа... Деякі з будівель, які позначені на мапі, як пам"ятки архітектури, на вигляд виявилися сірими неяскравими будівлями, так, наприклад будинок якогось Ельберта 19-го сторіччя, або будинок купця 18-го сторіччя... Вцілому містечко справляє враження тихого провінційного, де окрім кількох будівель, вже мало що нагадує про минулу велич. Дуже велична, і як на мене, дуже сувора споруда монастиря бернардинців зараз теж знаходиться у стані затяжної реконструкції і гаражі та підсобні приміщення псують навколишній вигляд. Непогано збереглася споруда 1832-го року костел Яна Непомука з дзвінницею, а також гарно виглядає Іллінський собор на центральній вулиці міста з симпатичними ангелочками на стовпах паркану.

Вцілому склалося враження, що люди, які живуть у цьому провінційному містечку з багатою історичною спадщиною не знають і не цінять її. Дуже шкода!

А ми вже збирали речі і бігли на автостанцію, щоб їхати до старовинного міста Кременець...

Автобусів Тернопіль-Бучач дуже мало, але проходящі автобуси їдуть в той бік кожні 10-15 хвилин. Взагалі, виїхати в будь який населений пункт з Тернополя не складає великої проблеми, автобусне сполучення тут досить жваве та розгалуджене. Але це стосується лише світлої половини доби. Проблеми, як виявилося пізніше, є у поверненні додому.   Судячи з розкладу, починаються вони вже після 19 години, а в окремих випадках і з 17-ї.
Від Тернополя до Бучача понад 60 км, квиток коштує 17,35 грн.   Місто знаходиться у більш горбистій місцевості, що стає помітно у рельєфі, а відповідно у плані міста та емоційності жителів. Вулиці тут більш покручені, у центрі, біля ратуші, досить людно. Чимось він нагадав мені Рахів, іноді можна розгледіти риси італійського чи балканського містечка. Саме тут, на крутих берегах Стрипи, знахоядяться руїни родового замку Бучацьких, який у 17 ст. відійшов до Потоцьких.

Десь, на південному заході міста, росте стара липа, під якою у 1672-му році було підписано мирну угоду, за якою Польща віддавала більшість Поділля Туреччині, але туди ми не дійшли, бо пора було їхати далі у славетне село Язлівець. По дорозі намагалися випити кави, але у тій кав"ярні, що потрапила нам на очі тільки но з"явилося світло і кава була б готова аж за півгодини... Автобус рушав раніше.

Місто зустріло нас зранку доволі людною толпою, так що ми спочатку і не повірили, що знаходимося далеко від галасливого Києва. І досі зовсім не віриться у міф про те, що Тернопільщина найдепресивніший регіон України у економічному плані. Людей тут багато, всі працють, інакше навіщо їм було прокидатися і поспішати вже у пів на восьму?
Так як чекати власника квартири нам потрібно було до початку 10-ї, то ми вирішили прогулятися вранішнім центром міста, попити кави... А от кавою нас пригощати місто не поспішало... Якщо на шляху і траплялися кав"ярні, то всі вони працювали з 9-ї. Прийшлося гуляти без кави. Пройшлися по центру, пофотографували вранішній Тернопільський став, та палац, що зараз реконструюють.
Взагалі в місті відбувались масштабні ремонтні роботи: застиляли плиткою площу перед театром та перед палацом, оновлювали фасад театру та кінотеатру, готувався до відкриття пам"ятник Соломії Крушельницькій...
Звідси ми і будемо щоранку виїзжджати для пізнання нового, старовинного, прекрасного і пізнавального... Хоча їхати з такої зручної квартири не дуже вже і хотілося. ;-) Але часу було обмаль! Лише 6 днів, а навкруги стільки цікавого! Тож після душу ми відправилися у "Нашу кухню" по вулиці Руській для підкріплення сил, а далі вниз, через базар до автовокзалу. До речі, в Тернополі, і по районним центрам, дуже багато рекламних оголошень, іноді їх кількіть і різноманітність навіювала думки про східний базар. Одна фірма, судячи з реклами, могла охоплювати практично всі галузі послуг і торгувати найрізноманітнішими товарами. Так, наприклад, вивіска "Канцелярські товари, біжутерія, білизна, феєрверки", або "Інтернет, CDMA, Візи, Грін-карти, туристичні послуги"... Але я відволікся... Тож через базар і на автовокзал, де без проблем і черги купуємо квитки десь за 6 грн до Збаража, автобус відправляється через 5 хвилин. Чому Збараж? Бо ми втомлені після дороги, а до нього їхати всього 17 км. Тож Збараж!

Закарпатські походеньки.

(Фото тут)

Під час весняних подовжених вихідних ми за звичкою, яка скоро, маю надію, стане традицією, побували в західній Україні. На цей раз метою нашої подорожі також було Закарпаття, а саме його адміністративний центр – місто Ужгород. Саме на весні рекомендували його відвідати, ті хто там був чи жив. І хоча на квітучі магнолії та сакури ми запізнилися (хоча не впевнений що до останніх, бо не знаю як вони виглядають, але якісь дерева, що цвіли рожевим кольором у центрі ми бачили). А от каштани якраз були у своєму розквіті. Чомусь досі містом каштанів вважають Київ, хоча за останні 5-7 років їх в Києві значною мірою вирубали. А от Ужгород дійсно можна назвати містом каштанів та лип. Саме ці дерева прикрашають набережні Ужа по обидва боки. Але все по порядку...

---

Виїхали ми в Ужгород 81-м поїздом ввечері 8-го травня зразу після роботи. Квитки брали майже за місяць, і то їхали вже на бокових місцях. Хоча особливих незручностей не відчували... Можливо дякуючи “Місячнику покращення якості і культури обслуговування пасажирів”, об’ява про який висіла на дверях купе провідника. А от з готелем ми чуть було не пролетіли, так як обдзвонювати ті готелі, інформацію про які знайшов в Інтернеті я почав лише 7-го ввечері. Виявилося, що вони або занадто дорогі (понад 500 грн за номер) , або (яких більше) немає вільних місць на ці дні. В результаті я замовив номер в готелі Едуард, та мав ще передзвонити 8-го ввечері в Інтурист-Закарпаття, де могло б звільнитися місце. Приїхали в Унгвар, – так “місто над Ужем” називали угорці, об 11:35. Так як до Інтуриста від вокзалу 7-8 хвилин пішки, то ми пішли оглянути обіцяний нам ввечері номер Люкс. Від номеру ми в захваті не були, бо назвати його особливо затишним не можна, але на 2 ночі кращого не треба, тим більше, що ми збиралися повертатися сюди лише ночувати. Це був 2-кімнатний номер зі старими меблями, безліччю шаф, ліжком, телевізором та телефоном. Але головне, що там була ванна та гаряча вода.

На дружній нараді  ми вирішили перший день присвятити вивченню околиць міста, а саме, відвідати руїни Невицького замку, що знаходиться в 10-12 кілометрах на північ від Ужгорода. Після теплого душу, ми дізналися на рецепшині як і чим можна дістатися до Невіцького, та озброївшись знаннями та мапою пішли шукати автовокзал №2. По дорозі сфотографували дивовижний (хоча по архітектурі він не дуже відповідає закарпатському стилю, скоріш прослідковується щось Києво-Чернігівське) Хрестовоздвиженський кафедральний собор, що напроти готелю, та ще зайшли в затишне та гарно оздоблене кафе в центрі А**, де смачно поїли та випили чудової кави, а заодно і пересиділи дощ. В касі автовокзалу купили квитки на маршрутку (всього за 2.10 грн) і поїхали (щоправда з 10-15 хвилинною затримкою, бо водій не хотів їхати вчасно з 4-ма пустими місцями)... Добрі люди підказали, що до замку краще вийти біля переїзду в селі Кам’яниця, перейти пішохідним мостом Уж та піднятися вгору. Хоча дах основної вежі замку видно вже з дороги. Перед дорогою, що веде до замку розташований дуже гарний та затишний готель “Камелот” з чудовим двориком та скульптурами левів при в’їзді. Піднімалися не по асфальтованій дорозі для авто, а по стежині навпростець.

Руїни замку вразили! Це дійсно була в свої часи добре захищена фортеця, куди під час нападів ховали дівчат (невіст), звідки і пішла назва – Невістський (зараз Невіцький) замок. Зберігся він у на багато кращому вигляді, ніж Хустський. З ним пов’язано кілька історичних фактів та легенд, які не буду переказувати, а цікаві та не ліниві люди можуть самі ознайомитися з ними (можливо вам допоможуть посилання в цьому тексті). Розповідати про ту красу, що відкрилася нашим очам немає сенсу, тож краще подивіться фото. Скажу лише, що зі стін Замку видно долину Ужа з прилеглими селами та Ужгород на горизонті.

 

Спустившись по дорозі вниз, ми вже трохи зголодніли, тож зайшли в кафе “калиба”, що на території готелю “Камелот”. Замовили порцію картоплі з бринзою у горщиках та кремзлики зі сметаною (деруни по нашому), тобто по півпорції кожному. Досі ще, як згадую, слинки ковтаю! Така смакота була! І навіть не зважаючи на всі смакові якості ми це ледь доїли, бо порція досить велика та ситна.

Додому поверталися електричкою, що якраз мала підійти до платформи “Невіцьке-Підзамок”. Заодно по приїзді зайшли в зал залізничного вокзалу. Він хоч і маленький в порівнянні з Київським чи Львівським, але дуже гарний, оздоблений зі смаком.

Перед готелем ще влаштували фотосесію зі скульптурою крилатого ведмедя на глобусі, що стоїть перед входом в цей самий готель та є символом Закарпаття. На вечерю вирішили купити фруктів та горішків у місцевому супермаркеті.

ПРОДОВЖЕННЯ... День другий-третій

У п"ятницю в нашій команді було поповнення: о 7:22 тим самим поїздом і в тому ж вагоні приїхала подружка Свети.
Я пішов її зустрічати поки дружина гріла чай. Від квартири до вокзалу 15-17 хвилин ходу. Люблю такі маленькі зручні міста...
Цього дня ми планували відвідати Теребовлю, що знаходиться у 33 км на південь від Тернополя,  і Микулинці, що дещо ближче. Микулинці ми лишили на потім, щоб в повній мірі насолодитися місцевим пивом, та і пам"ятаючи про проблеми з вечірніми рейсами, все ж краще ввечері бути якнайближче до дому. По дорозі на автовокзал ми нарешті купили турку на базарі, щоб варити зранку бодрящої кави. Бо ввечері, коли ми повертаємося базар вже практично безлюдний...
Теребовля - одне з найстаріших міст західної України. Про Теребовль - княжий град на березі Гнізни - згадується вже у літописі 1097 року. Після розпаду Київської Русі в Теребовлі правив онук Ярослава Мудрого - Василько, якого під час міжусобиць між братами було підступно схоплено за наклепом одного з князів і виколото очі, але він, лишившись живим, повернувся до міста і правив до кінця своїх днів (1124р). У 1141 році Теребовлянське князівство було об"єднане з Перемишлянським, а столиця була перенесена до Галича, але воно ще довго не втрачало своєї оборонної міці. За довгий час свого існування місто зазнало, як піднесення, так занепад і руйнацію. У 1241 році його захопив і вщент зруйнував хан Батий, у 1341 місто зайняли польські війська Казимира Великого. Близько 1360 року за наказом короля тут будують мурований замок. Від систематичних набігів орд кримських татар протягом 16-17 ст. фортеця руйнується, місто занепадає.
Зараз це звичайне провінційне містечко Західної України. Головна і, мабуть, найдовша вулиця у Теребовлі - вулиця Князя Василька. Вздовж неї знаходиться більшість історико-архітектурних об"єктів.
 Це і Миколаївська церква 16 століття із дзвінницкю 18 ст,будинок "Рідна школа" 1909 року, розкішний костел Петра і Павла 1924-1927 років з колонадою  , Пам"ятник князю Васильку та Залізничний вокзал
по правій строні вулиці. З іншої строни стоять дещо облуплена будівля спортивної школи та кілька жилих будинків 19 ст, де зараз розміщені офіси та банки.
На подвір"ї одного з них стоїть дуже оригінальний пам"ятник воїнам-афганцям.
 Як повернути до мосту через річку до залишків фортеці, з одного боку вулці знаходиться міська ратуша,
з іншого - собор Володимира української автокефальної церкви. Він був побудований у 1635-1639 роках, як монастир кармелітів..
Але перед тим ми зайшли в кав"ярню "Джем". Випили там на 2-му поверсі чаю бадьорості та з"їли по смачному млинцю з начинкою. Начинок тут пропонували з десяток видів, ми спробували 2 і були задоволені. "Інформаційним спонсором" нашої подорожі було прикольне місцеве радіо "УХ-Радіо", де хітом була пісенька Вови_зі_Львова, що і пропонується вішій увазі...
Залишки фортеці і зараз грізно та неприступно височать на пагорбі над правим берегом Гнізни. Якийсь час фортеця була доповненням до міського парку. Зараз її включили до Заповіднику "Замки Тернопілля" та активно реконструюють. Перед входом нас зустріла досить балакуча дівчина, що продає квитки, путівники та сувеніри... Поки ми вибирали потрібні книжки та сувеніри вона багато розповіла про фортецю та про околиці міста. До фортеці веде вимощена брущаткою стежка, що в"ється серпантином на гору. Всередині головної вежі мабуть велися якісь розкопки, бо лежить кучка різних кісточок... З вежі відкривається чудовий краєвид на місто та околиці...
 По фортеці ми гуляли досить довго, потім заглянули і в міськи парк за фортецею. Там ще збереглися велетенські фігури різних мульт-героїв. Але потрібно було продовжувати нашу подорож і їхати в Микулинці дивитися руїни замку, костел та пити місцеве пиво...

Як виявилося, маршрутки на Дубно з Рівно ходять досить часто і вже через 10 хвилин ми заскакували у таку маршрутку...

Кажучі правду, Дубно у нашому "Плані Б" було досить примарною зупинкою. Максимум на що ми розраховували, це на шляху з Кременця у Луцьк заїхати у місто на кілька годин щоб відвідати замок, але в процесі вивчень населенх пунктів по нашому маршруту, це місто мене цікавило все більше. По-перше, саме під стінами замку у Дубно відбуваються драматичні події Гоголівського "Тараса Бульби", по-друге, тут була певна кількість архітектурних пам"яток, була цікава та своєрідна історія, а по-третє тут по сусідству був відомий Тараканівський форт... За день оббігти все це було б складно, а у нас не було першочергової мети "загнати себе" .

Була у нас ідея і одразу їхати з Києва у Дубно, але там у вихідні проходив фестиваль "Тарас Бульба" і місць у готелі не було. Коли ж ми приїхали, то працівники готелю тільки-но відходили від гостей фестивалю...   Як ми зрозуміли, фестиваль був у якомусь рок форматі, або навіть з готичним спрямуванням, гості були досить шумними і з нами персонал практично відпочивав...   Ми вибрали економ-номер з туалетом та душем на коридорі за 94 грн.  Все одно на поверсі було зайнято лише 2 номери. Так як приїхали ми вдень, а наступного дня вже планували їхати далі, то вирішили зразу ж "штурмувати віддалені бастіони", тобто зразу вирішили шукати форт.

Село Тараканів знаходиться в кількох кілометрах від Дубно. Ми купили квитки на автобус (автобусом з Дубно на Повчу через Мильчу ми їхали до Тараканова   ), який проходив через село, всього по 1.63 грн, і попросили водія зупинитися біля форту... Водій висадив нас от у такому місці:

То ж форт нам довелося ще пошукати... До пам"ятки не було жодного вказівного знаку... Але невдовзі ми знайшли зарослу але заасфальтовану дорогу і дійшли до форту. 

Тараканівський форт будували протягом 1870-1890 років під керівництвом військового інженера Е. Тотлебена, а автор проекту інженер-полковник Борисів. У 50-ти км від форту проходив кордон Російської імперії з Австро-Угорщиною. Форт має у плані форму ромбу, зовнішні оборонні мури підкріплені цегляними стінами товщиною до 3-х метрів, а зовнішній рів глибиною до 6 і шириною до 14 метрів. Для побудови форту на березі річки Іква насипали величезний пагорб, то ж центральна 2-поверхова будівля де розміщувалися казарми  і каземати, була надійно захищена 2-ма валами та мурами...

Так як ми не мали жодної уяви як він має виглядати, то трохи було не прийняли оборонні мури за весь форт... Було б дуже жаль, якби ми відразу ж і повернулися, хоча і мури нас вразили... 

Тож обійшовши форт навколо ми знову повернулися до його входу, а звідти повернули на стежку ліворуч, що йшла вверх у глиб форту. Те, що ми побачили внизу нас вразило... Нема слів,щоб це описати... поїдьте і самі огляньте,   поки ця пам"ятка оборонної архітектури кінця 19 століття не перестала існувати...   

 На відкритті форту у 1890-му році був присутній сам імператор Олександр ІІІ, а в 1899 році форт телефонізували... З появою військової авіації форт втратив своє оборонне значення. А зараз він втрачає і своє значення як пам"ятка оборонної архітектури... Бо форт ніким не охороняється , хоча цегли там ще стільки, що вистачить на побудову маленького селища .

Навколо форту сільські городи з чудовими маками, а поблизу проходить залізниця...

Повертачись назад довго чекали автобуса, але встигли ще трохи прогулятися містом і повечеряти у досить пристойній та на диво затишній кав"ярні "Гранд".

Зранку наступного дня виникла невелика проблемка. Хотілося провести цей день якось цікаво та не звичайно, бо у Свети був День Народження. Тож, привітавши її зранку на словах, почали планувати мандрівку. Бо вчорашня моя ідея "умити руки" від відповідальності не спрацювала!   Річ у тім, що була ідея "здатися у дбайливі руки якоїсь місцевої турагенції", щоб нас покатали по околицях та порозповідали історію та легенди краю. Мали на приметі 2 агенції, але представниця (чи директор) однієї з них так і не явилася на назначену зустріч , а у других ніяких запланованих акцій на цей день не було... Єх, не те що в Яремчі...   (ці історії минулго і позаминулого років нажаль  ще не опубліковані). Тож маршрути і напрямки приходилось придумувати самим... (а чим ми не агенція    ) Було аж 4 варіанти. Перший- добре дослідити сам Кременець - ми відкинули одразу, бо день тільки починався, а місто не таке вже і велике, а навколо ще стільки цікавого.  Другий - поїхати у Почаїв - бо бути у20-ти кілометрах від меки слов"янської православної віри і "пройти повз" було якось не чемно, але Света не хотіла, щоб її там "наряжали у паранжу і робили бабушку" (річ у тому, хто не знає, що жінки на території лаври мають бути у хустках та довгих юпках, яких вона не любить і з собою, звісно, не возила). Третій варіант - містечко Вишневець, на південь від Кременця - родовий маєток князів Вишневецьких, але більше нічого видатного у тих краях не було. У Свети виник ще один варіант - Острог- вони колись з експедицією заїжджали сюди на пару годин, але толком нічого не роздивилися, я був не проти, хоча тоді б геометрія нашого маршруту була б дещо дивна і логічніше було б їхати туди з Рівного. Тож, взявши підказку 50/50, лишили Острог і Почаїв та пішли до автовокзалу. Прямого маршруту до Осторога не було, а їхати з пересадками на автобусах, що ходять кілька разів на день, а потім ще й встигнути повернутися до готелю було дещо незручно. На Почаїв маршрутки ходять майже кожні 10-20 хвилин. Це і вирішило нашу подальшу долю... Маршруткою до Почаєва добралися досить швидко. Вже здалеку було видно золоті куполи і кремезні стіни лаври, питати куди іти далі чи звірятися за картою зовсім не було ніякої потреби.

(Решта фото тут)

Тут же на розкладках імпровізованого сувенірно-релігійного ринку Света купила собі шовкову хустинку, на вході за залог у 20 грн взяли юпку з чорної тканини і пішли гуляти територією. Тут одна з найбільших в Україні концентрація архітектурних, духовних та живописних пам"яток. Тож дивитися було що. Іноді Света відволікалася на дзвінки та смс з поздоровленнями... У 12-13 столітті грецький чернець засновує на місці Почаєва скит. У 1240-му році до його учнів приєднуються Київські ченці, що тікали від татаро-монгольскої навали. Після появи Божої Матері, вони влаштувалися на Почаївській горі (що назвали в честь річки Почайни, де Володимир христив русичів). За легендою Божа Матір з"явилася у вогняному стовпі і на скелі лишився слід її ступні, звідки почало бити джерело цілющої води.  Найперша літературна згадка про Почаїв датована 14 січня 1442 року, коли великий князь Литовський Казимир Ягайлович передає містечко Кременецькому повітові. На початку 16-го століття містом володіє шляхтич Василій Гостський (з містечка Гоща). Після смерті його сина містечко успадковує невістка Ганна. У 1559-му році у Почаїв приїздить грецький митрополит Неофіт, і в знак подяки за гостинність дарує Ганні старовинну ікону Божої Матері, з якої випромінювалося цілюще світло. Завдяки іконі прозрів сліпий брат Ганни. 14 листопада 1597 року вона підписала наказ про заснування на базі Успенської церкви, що була у цьому місті, чоловічого монастира, видала в його володіння близько 200га землі і шість сімей підданих та подарувала чудотворну ікону. У 1675-му році монастир витримав облогу турецько-татарського війська. Про цю подію ходить легенда, що Божа Матір з"явилася над монастирем і завернула назад ворожі стріли на них самих. У 1712 році, всупереч волі засновниці, монастир визнав унію з Римською церквою і ввійшов у чин святого Василія Великого. Цей період позначається інтенсивним будівництвом, у результаті чого з"явився новий велетенський монастирський комплекс. Після поділу Речі Посполитої у 1795 році Почаїв перейшов до Російської імперії. Ще певний час монастир залишався за василіанами, але у 1831-му році цар повернув монастир православній церкві, а через 2 роки надав статус лаври. В епоху СРСР на початку 60-х лавра опинилася перед загрозою закриття, у неї відібрали поля, пасіку, сад і значну частину будівель. Вже після розпаду СРСР монастиру повернули більшість відібраних споруд і частину землі. Що саме розповідати про лавру? Навіть не знаю. Походили, взяли святої води та проскурки, заглянули в Успенський собор та у печерний храм Іова Желізо (Почаївського).

Так і не бачили чудотворну ікону, слід стопи Божої Матері, навіть провтикали поставити свічки , хоча молитву за здравіє і за упокій таки замовили і в нагрузку ще вислухав повчання ченця про неправильність та нелігітимність церков Київського патріархату , пропонував сходити в церкву покаятися, у тому, що ходив до Володимирського собору (що є резиденцією Київського патріархату). Взагалі то я відношусь до церков (різних конфесій та напрямків), як до бізнесу, досить непогано розкрученому і в церкву ходжу тільки за нагальної потреби як то христини, вінчання, похорон, або з метою подивитися на витвори мистецтва та архітектуру . І тим не менш вважаю, що відвідування таких святих місць має позитивно сказатися на долі та здоров"ї, особливо, думаю, якщо людина знаходиться тут у день свого народження. Думаю в цей час людина найбільше відкрита для позитивної енергетики. Тож щастя тобі і здоровя, Светік . А що до недоліків нашого екскурсійного паломництва, то  у нас є гарний друг, він віруючий і родом з Почаєва, тож ми надіємося  приїхати до нього в гості та виправити всі недоліки. Тим паче, що він давно вже нас запрошує, а цей раз ми просто розминулися, він з родиною був на морі. До того ж, тут поряд є скит праведної Анни з цілющим озером та Божа гора, на якій відбився другий слід Божої Матері.

http://blog.i.ua/community/343/630423/ - Подорож на Закарпаття. Мукачево
http://blog.i.ua/community/343/630427/ - Солотвино - унікальний курорт-катастрофа.

В Яремче ми вже були раніше і облюбували там готельчик "У Принца", що знаходиться не далеко від вокзалу і центра міста, і там завжди свіжа домашня їжа! Хоча, і кімнати зроблені "на скору руку" зі скриплячою підлогою...
Вдень дізналися про поїзди на Франківськ, погуляли містом, сходили на сувенірний ринок... Наступного дня запланували поїздку на екскурсію, тим більше, що за словами хазяїна, екскурсійний автобус стає прямо під дверима готелю... Цікавими були пропозиції "Говерла", "Манявський скит" та "Золоте кільце Гуцульщини"...
22 липня у Свети був День Народження ! Але погода була не святкова... Небо закрило хмарами і моросив дощик... Ми поснідали і вийшли до автобуса, але його щось довгенько не було... Підозрюючи неладне ми зателефонували у агенцію і нам повідомили, що автобус вже поїхав, і запропонували записатися на завтра... Нам це не підходило, до того ж ми на місце прийшли вчасно... Тож настрій наш дуже зіпсувався... Поступово, коли здоровий глузд почав пробиватися крізь сірість нашого горюшка, ми згадали, вчора поблизу вокзалу бачили стенд ще однієї агенції, до того ж у минулому році ми саме від Вокзалу ходили на екскурсію до скель Довбуша. Тож там була наша надія не сконати від нудьги на День Народження... Прийшли, подзвонили, нам сказали, що автобус вже теж поїхав, але якщо ми хочемо, то можемо його наздогнати. Ми погодилися. Невдовзі до нас вийшла представник чи директор агенції і взяла оплату за екскурсію і посадила на машину. Вже через пару сіл ми наздогнали мікроавтобус з екскурсією і приєдналися до їх компанії...Настрій помітно покращився, а на під"їзді до Ворохти вже почало виглядати сонечко! У Ворохті ми відвідали базу з лижними трамплінами, навіть піднялися вверх на крісельному підйомнику.
Звідси відкривалася чудова панорама. Після Ворохти нас повезли в село Криворівня в хату-музей де часто гостював і лікувався Іван Франко. По дорозі знову припустився дощ. В музеї нас дуже вразили роботи місцевих майстрів з живопису та вишивки.
Далі, у Верховині ми заїхали до колоритного гуцула - Миколи Кумлика, що збирає народні інструменти, грає практично на всіх з них, сипле гуцульські анекдоти та різні історії з життя пращурів, односельчан, власні та членів фольклорного музичного колективу Черемош, де він є головним ідейним лідером.
Недарма до нього в хату черга з екскурсійних груп. Після Верховини ми поїхали в Коломию та Косів. По дорозі екскурсовод розповідав цікаві історії краю. У Коломиї ми відвідали музей писанки, що виконаний у формі великого розписаного яйця.
Тут зберігається кілька тисяч писанок різних народностей, виконаних і професійними майстами і дітьми. Але їх настільки багато, що очі розбігаються, а нічого конкретного і не запам"яталося надовго. В Коломиї ми і пообідали в ресторані швидкої їжі, щось на зразок київської "Пузатої хати". В Косові ми навіть вже не зупинялися, бо було трохи запізно, Ринок сувенірів та народних промислів вже був зачинений. Але і так ми чудово і корисно провели час. Ввечері, після вечері "У Принца" ми пішли ще святкувати День Народження у ресторан "Гуцульщина", що поблизу сувенірного ринку і славиться тим, що збудований за старими технологіями без жодного гвіздка. Тут ми випили лише по чашці глінтвейну та з"їли по морозиву. Незважаючи на дощ, що лив весь вечір та дещо високі для цього регіону ціни, народу в ресторані було досить багато. Особливо мені сподобася посуд, розписаний в гуцульському стилі зеленими, жовтими і коричневими кольорами. Додому поверталися під дощем мокрі, але щасливі. Прут вже грізно грохотав великою водою під мостом.
Наранок ми, поснідавши, закотили штани і босоніж пішли до залізничного вокзалу. Дощ і не думав щухати. В дизелі Рахів-Івано-Франківськ ми дещо обсохли. До поїзда на Київ, коли ми приїхали у Франківськ було ще 4 години. Тож весь цей час ми провели гуляючи містом.

Довго шукали якесь цікаве кафе де можна було б смачно та не дорого поїсти страви з національної кухні, але не знайшли, то їли борщ в одній з піцерій, що попалася по дорозі.  В центрі міста досить мило, але визначгих архітектурних пам"яток не так вже і багато. Запам"яталося кілька церков в центрі та співаючий фонтан. Тут ще іноді з"являлося сонечко.

Вже приїхавши додому ми довідалися, що дощ у Прикарпатті продовжувався ще кілька днів і став причиною паводків на значних територіях. Були навіть розмиті дороги та підмиті насипи залізниць... Вчасно ми виїхали звідти...
Але і подорож запам"яталася добре. Навіть через 2-2,5 роки я зміг досить докладно все згадати і описати. Все, окрім цін. З цим у мене завжди проблеми, то іноді записую їх у блогах, щоб колись порівняти...

У Вишнівець - родинне гніздо засновника Запорізької Січі Дмитра Вишневецького, званого як Байда,- ми збиралися ще минулого року з Кременця, але не склалося. Була також ідея відвідати Збараж і Вишневець в один день, але ми були надто втомлені у перший день по приїзді. Але поїхали ми туди вже в останній день подорожі.
Маршрутки Тернопіль-Кременець через Вишнівець ходять кожні 20-30 хвилин.
На місці Вишнівця ще за часів трипільської культури були поселення. Перша ж письмова згадка датована 1395 роком, коли Великий князь литовський Вітовт, позбавивши Дмитра Коридуба -сина великого князя Ольгерда - Сіверського князівства, дав йому взамін кілька поселень на Волині, в тому числі і Вишневець. На правому березі Горині, де зараз село Старий Вишневець, він збудував укріплений замок для захисту від татаро-турецьких набігів. Після знищення замку татарами у 1494 році, праправнук Дмитра Коридуба - Михайло Вишневецький, родоначальник князів Вишневецьких - будує укріплену фортецю на лівому березі Горині.  У 1640 році поблизу замку розпочато будівництво монастиря Кармелітів, який через 8 років зруйнували козаки, а через рік татари розорили і замок. У 1720 році останній з роду Вишневецьких - князь Михайло Сервацій перебудовує укріплений замок на розкішний палац з парком. Після його смерті у 1744 році палац переходить до найближчих родичів - родини Мнішеків. У 1852 році Андрій Мнішек виїзджає до Франції, а маєток продається на аукціоні і поступово занепадає. Значної руйнації він зазнав за роки Першої світової та пожежі у 1944 році. Колись розкішний палац реставрують у 60-х роках. Зовнішне оздоблення палацу в процесі ремонтних робіт було знищене. Про минулу розкіш сьогодні нагадує тільки в"їздна брама  та ліпнина на фронтоні парадного входу. Збереглися фрагменти оборонних валів та маленька частина парку. Зараз частина палацу використовується як профтех училище та музей. Шукаючи палац, ми трохи поблукали містечком. Чогось тако, що б вражало в самому містечку, яке більше нагадує велике село, ми не побачили. А от палац вразив своєю величчю та розмахом. В такий палац потрібно приїздити цілим екскурсійним автобусом, бо пустий бвір перед палацом здається величезним. Щоправда, трохи прийшлось пошукати касира, бо був понеділок і гостей тут не чекали.
В музеї ми самі пройшли хол, де показана родословна князів Вишневецьких та плани і макет замку та палацу, піднялися по сходах на другий поверх, де у кімнатах представлено експозицію народних промислів та з вікна відкривається чудова панорама ставу на Горині і село Старий вишнівець на протилежному березі.
Нижче від палацу побудована припалацова церква Вознесіння Христового збудована Дмитром Вишневецьким у 1530 році. Вона знаменита тим, що тут відбулося вінчання претендента на російський престол Лже Дмитрія І з Мариною Мнішек. Церква стала усипальницею великої меценатки цього краю - Раїси Могилянки - доньки молдавського господаря Яреми та двоюрідної сестри київського митрополита Петра Могили, - яка похована тут зі своїм чоловіком князем Михайлом. Церква знаходиться у дуже красивому місці, від палацу йдуть дерев"яні сходи крізь посадку ялинок. Чудовий вигляд знизу має і палац. Перед ним чітко видні залишки фортеці, які зараз слугують підпірними стінами. (Решта фото тут)
По дорозі ми ще забігли у кав"ярню, з"їли по піці з томатним соком, але вони були не смачні ... Як тільки ми вийшли на логовну дорогу і сфотографували дерев"яну церкву, що стоїть неподалік зупинки, нас підібрав автобус до Тернополя.

Ввечері ми зібрали речі у сумки та рюкзаки та сходили повечеряти. Потім подякували гостинним хазяєвам, здали ключі і пішли потихеньку на поїзд... Дякуємо тобі, гостинний та дивовижний край!

Про решту міст, містечок і сіл "Срібної Зірки Тернопілля", де ми побували, шукайте тут: http://blog.i.ua/community/343/542115/

Заповідний південь - Херсон
Заповідний південь - Арабатська стрілка та Бірючий острів

В Асканії-Новій протягом туру з "Унікальною Україною", ми теж побували двічі. У перший день ми мали екскурсію по зоопарку та дендропарку, у останній - нас возили в степ на машинах. Тобто, у склад заповідника Асканія, окрім самого заповідного степу зі стадами тварин, входить ще чимала територія дендропарку та вольєри з тваринами та птахами.
Дендропарк був закладений ще засновником Асканії Фрідріхом Фальц-Фейном на цих посушливих землях у далекому 1898 році. Він розробив унікальну систему поливу, яка з незначними змінами працює і досі, хіба що замість водонапірних башень використовуються насоси, що качають воду з артезіанських свердловин; зібрав неймовірну колекцію рослин, які є зовсім нетиповими для степової зони. Зараз відбудовують житло великого німця, що зберіг для України і Європи частинку первозданного степу, у дворі встановили йому пам"ятник.
Основу зоопарку складають представники копитних тварин з різних континентів нашої планети. Тут і українські буйволи, і індійські гаяли, і американські бізони, і африканські антилопи, європейські косулі, а також коні Прежевальського, зебри, лами, поні, кози, верблюди і олені... Назви всіх тварин я зараз вже і не згадаю.
Багато тут і птахів. Особливо вразили павліни, які тут ходять просто по доріжках серед туристів, хизуються перед сірими непоказними самками...
Багато різних водоплавних різновидів гусей, качок, лебедів, є журавлі та фламінго. Для птахів тут зроблено кілька штучних озер.
Місцеві кажуть, що зараз багато з пернатих вже лінуються літати далеко на південь і лишаються зимувати у заповіднику.  У вольєрах кілька різновидів курей, цесарок та фазанів. До чого ж  ці фазани різні за окрасою!.. Є клітка з папугами... Тут не менш гамірно, ніж у Верховній Раді, і культура на тому ж рівні...
В окремих клітках знаходяться великі пернаті хижаки: орли, орлани, грифи.
Але найцікавішою була подорож на мікроавтобусі у сам степ... Мушу зазначити, степ я уявляв зовсім не так.  Тут не було ні трави в пояс, ні хвиль квітучого ковилу... Навіть не зустріли жодного ховраха. Дорога проходила через велике поле з зеленою травою, що ледь сягала кісточок на нозі...
По дорозі нам зустрівся скіфський тюльпан та валер"яна. Взагалі тут кілька тисяч представників степової рослинності, багато, на жаль, вже занесені до Червоної книги.
Спочатку ми проїхали великі корівники, де зимують теплолюбні представники африканських саван. Першими нас зустріли віслюки та зебри...
Віслюки дозволили себе гладити і з задоволенням ласували хлібом, зебри мирно паслися метрів за 50 від дороги, не тікали, але і ближче не підходили... Як виявилося, якась частина заповідника розділена на великі сектори  сіткою-рабіцею. Це дозволяє працівникам контролювати випас тварин, їх народжуваність і кількість на одиницю площі. Справа в тому, що у заповіднику практично нема природніх ворогів у великих представників травоїдних, тому кількість тварин на одиницю площі тут відбувається шляхом контролю за народжуваністю. Часто самки та самці живуть у різних секторах, це також робиться і для збереження породи, бо спарювання між найближчими родичами призводить до виродження виду. Іноді проводиться єгерський відстріл чи продаж певної кількості тварин іншим заповідникам чи зоопаркам. Машини часто зупинялися, коли ми під'їжджали до якогось стада. Спостерігати таку кількість тварин навіть через крупнозернисту сітку дуже цікаво. Бізонів
і коней Прежевальського,
так само як і зебр, ми бачили практично поряд.
Стадо гаялів, европейських косуль та антилоп Гну виднілися десь метрів за 500-700.

Благо 10-ти кратний зум фотоапарата дозволяв зробити досить пристойні знімки. Але навіть при такому наближенні нам не вдалося побачити сайгаків.  За словами екскурсовода вони пішли на дальні кордони. Закінчилася екскурсія у дендропарку. По дорозі на галявині я помітив ще один вид тюльпанів, тож прийшлося повертатися кількасот метрів і, каюсь, пройтись по газону, щоб сфотографувати галявину з дикорослими тюльпанами...

Основні фото тут

Обідали ми в кафе "Уют", що хоч і знаходиться трохи далі від входу до заповідника, але там готують на багато смачніше. Взагалі-то, готелю-кафе "Канна" (назва на честь однієї з найкорисніших антилоп) я дуже вдячний за дуже інформативний сайт, але в самому кафе панує атмосфера забігайлівки і, знову ж таки, не варять каву і подають гидкий чай... Якби не подорож з "Унікальною Україною", то були наміри зупинитися тут, тоді б  оцінили і номери готелю...
Після обіду ми накупили сувенірів...
і з новими враженнями поїхали в Херсон...
Взагалі, всі запрошували приїздити до них ще і восени, коли тварини вже не будуть линяти, у них з"явиться молодняк, на озера прилетять дикі качки, гусі та лебеді, а дендропарк заграє новими строкатими кольорами...
Що ж, може бути... Мене таки не полишає надія побачити саме той, козацький, гоголівський, степ...

P.S. А пісенька Петра Наліча і тут в тему

P.P.S. Читаємо тут слухаємо серце і думаємо про добро http://blog.i.ua/user/347293/723747/