420 років тому 9 жовтня 1596 р. було укладено Берестейську Унію

 2016-10-09 11:45:10 __Юрій Малашевич
   
420 років тому 9 жовтня 1596 р. було укладено Берестейську Унію. Народження Української Греко-Католицької Церкви. Як це було?!

9 жовтня 1596 року на соборі в Бересті (нині Брест, Білорусія) проголошено приєднання ряду єпархій православної Київської митрополії на чолі з митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі Михайлом Рогозою до Апостольської Столиці за умов підлеглості православних Папі Римському.

Потреба в Унії постала після розколу християнства у 1054 році на західну католицьку і східну православну церкви. Між візантійською і латинською Церквами першу Унію укладено на соборі в Ліоні (1274), другу — на Флорентійському соборі (1439), проте ні одна, ані друга не довели до повної єдності християн. Невдачею закінчилась і спроба Данила I Галицького утворити унію з Римом (1253): незважаючи на те, що Данило отримав королівську корону, допомога так і не надійшла і під тиском татар Данило розірвав стосунки з Римом. В 1439 році на Флорентійському соборі київський митрополит Ісидор підписав Унію від імені Київської митрополії, та через вороже ставлення Москви й польської ієрархії покинув київську митрополію.

Ідея унії - злуки Православної і Католицької Церкви ніколи не зникала. Уже в XI ст. було кілька спроб поєднати Церкви, що розділилися в 1054 році. В XII ст. Петро Клюнійський та Ансельм Кентерберійський шукали шляхів для їх поєднання

Але обопільна ворожнеча, фанатичні ексцеси збільшували відчуженість. Взаємну неприязнь розпалювала літературна полеміка поміж греками та католиками, яка «копала прірву між обома Церквами», - пише митрополит Іларіон.

Тяжкий стан Візантійської імперії, якій загрожували вороги з усіх боків, викликав спробу цісаря Михаїла VIII шукати допомоги у папи Григорія X, якому він обіцяв за це прийняти унію. В 1274 р. був скликаний у Ліоні собор, на якому ухвалено, що Грецька Церква, зберігаючи свої догмати та обряди, має лише визнати примат папи, але унію не прийняло ні духовенство Греції, ні народ.

Не торкаючись давніх часів історії України, нагадаємо деякі події останніх двох з половиною століть. У 1396 році говорили про можливість сполучення Православної та Католицької Церкви на нараді Яґайла з митрополитом Кипріяном Цамблаком; поділяючи бажання об'єднати Церкви, митрополит вважав за конечне скликати для цього собор, про що сповістив патріарха. На тому справа й закінчилася.

Року 1418 питання унії було порушене на Констанцькому Соборі, але знову в площині скликання собору з участю з обох сторін знавців канонічного права.

Найактуальніше постало питання унії на Флорентійському Соборі в 1439 році, коли митрополит Ісидор, грецький патріот, приєднався до унії, розуміючи її, як творення Єдиної Церкви. В Україні, крім невеликого числа магнатів, широкі маси залишилися при своїй вірі, хоч не виявляли ворожості до унії. Проте, латинське польське духовенство виявляло до неї ворожість.

З середини XVI ст. появляються палкі полемісти, які ведуть боротьбу проти Православної Церкви. Серед них визначалися Бенедикт Герберст, галичанин з Перемищини, та Петро Скарга (Павензський), єзуїт. У своїй книзі «Про єдність костьолу Божого» (1577) p.) Скарга гостро засуджував православну віру і доводив конечну потребу злуки з Римом, посилаючись при тому на перспективи розвитку освіти та культури і на матеріальні вигоди для української шляхти, які дала б їй унія, а ще більше для православного духовенства, яке вийшло б із приниженого стану. Він вважав, що справу злуки повинен вирішити Собор із православних та като­ликів. Цю блискуче написану книжку присвячено князеві Костянтинові Острозькому.

Справу унії підтримували - папський леґат Антоній Поссевінс. який їздив у цій справі до Москви, та другий леґат Нунцій Бальонетто, який мав у тій справі конференції з кн. К. Острозьким та його синами.

Костянтин Острозький (1527-1608), «некоронований король України», був одним із наймогутніших маґнатів, власником значної частини Волині і великих поселень в Галичині. Він був патроном понад 1000 церков у своїх маєтках, бачив занепад Православної Церкви і прагнув її об'єднання з Католицькою Церквою, але не в формі підкорення одної другій. Острозький мав однодумців і великий авторитет в колах української шляхти, міщан, вищого духовенства.

Наприкінці XVI ст. поновилися заходи в справі унії, при чому її ініціаторами, несподівано, були православні владики. Значною мірою спричинилася до цього політика двох патріархів - Йоакима і, особливо, Єремії - під час подорожування їх по Україні: вони стали на бік братств, дозволивши собі зневажливо поставитися до владик. Незадоволення владик викликали позбавлення сану митро­полита Онисифора за двоєженство (був двічі одружений), висвята на митрополита Михаїла Рогози, обраного лише світськими особами, і призначення єпископа Луцького, Кирила Терлецького, екзархом патріарха, нібито контролером над митрополитом, - сан, якого не було раніше. Наслідком всіх цих умов поволі в різних колах православних стала ширитися думка про унію, в надії, що вона оздоровить церковну атмосферу.

Наприкінці 1589-го або на початку 1590-го року єпископ Львівський Гедеон Балабан перший порушив питання про унію. До нього приєдналися - Кирило Терлецький, Леонтій Пельчицький, єпископ Пинський і Туровський, Діонісій Збируйський, єпископ Холмський та Белзький. Наслідком таємної конференції в Белзі у 1590 році був лист до короля, в якому єпископи заявляли про свою згоду визнати владу папи.

Справу тримали у великій таємниці, і навіть не всі єпископи знали про переговори з королем.

Число спільників серед єпископів зростало. Року 1591 на Перемиську кафедру по смерті єпископа король номінував шляхтича Михайла Копистенського, що мав жінку. Патріарх заборонив висвячувати його, але грамота спізнилася. Року 1593 на звільнену Володимирську кафедру висвячено сенатора та каштеляна Адама (Іпатія) Потія, який приєднався до прихильників унії.

Православні, знеохочені непорядками в Церкві, приймали чутки про унію в значній мірі індиферентне. Пішов за унією Тишкевич, один із стовпів Православної Церкви. Інакше поставився до тієї справи князь Костянтин Острозький. На -Собор, що відбувся 1593 року, він надіслав «артикула-умови, на яких Українська Церква може об'єднатися з Католицькою:

збереження обряду;

заборона католикам забирати православні церкви;

заборона переходити на латинський обряд;

зрівняння православного духовенства в правах з католицьким;

повідомлення в справі унії патріархів;

повідомлення про те Москви і Молдавії;

поліпшення внутрішніх справ Православної Церкви;

відкриття шкіл для право­славного духовенства. Ці «артикули» князя К. Острозького не проголошено на Соборі.

Князеві Костянтинові Острозькому довго не розкривали конспірації переговорів, а коли нарешті він про них довідався, то був дуже обурений, що таку велику, всенародну справу робилося потайки. Володимирський єпископ Іпатій Потій, що був його приятелем з давніх часів, з сльозами, на колінах благав князя приєднатися до унії, але князь залишився непохитним і попередив, що буде боротися проти унії, проведеної в такий спосіб. Вимогу князя Острозького скликати собор, щоб обговорити справу унії. Потій та Терлецький передали королеві, але він, не рахуючись з соборноправністю Православної Церкви, рішуче відмовив, мотивуючи тим, що лише владики без мирян можуть рішати справу злуки. Король боявся, що на соборі виявиться сильна опозиція, і наказав делегатам їхати негайно до Риму.

Не діставши згоди на скликання собору, кн. Острозький видав «Окружник» проти унії, особливо проти тактики владик. «Окружник» справив велике враження. В той же час кн. Острозький вирядив посланців на з'їзд протестантів, який зібрався в Торуні, запрошуючи їх взяти участь в протиунійному соборі.

Наприкінці 1595 року делегати владик - єпископи Іпатій Потій та Кирило Терлецький - прибули до Риму і на аудієнції у папи Климента VIII склали визнання віри й визнали його примат. Папа урочисто прийняв Українську Православну Церкву із збереженням її обрядів.

Вістки про те, що єпископи пристали на унію, викликали в Україні хвилювання. На сеймиках воєводств Волинського, Київського, Брацлавського, Руського шляхта доручила депутатам заявити протест проти самовільного вчинку владик, які не мали уповноважень та згоди на прийняття унії.

Внаслідок прохань православних, виїхав до Литви протосінкел Царгородського патріарха Никифор, видатна особа в патріархаті: він був ректором еллінських наук в Падуанському університеті і деякий час був намісником кількох патріархів. По дорозі до Литви протосінкел був заарештований, але втік із в'язниці, треба гадати, завдяки допомозі кн. К. Острозького.

На 6 жовтня 1596 року був призначений Собор у Бересті. Никифор запросив на нього Кирила Люкаріса, протосінкела Александрійського патріарха, кількох грецьких єпископів, митрополита Білгородського.

З українськими владиками, з яких не прибуло лише двоє, з'явились католицькі єпископи: Львівський - Осніковський, Луцький - Мацейовський та Холмський - Гомолицький, четверо видніших єзуїтських проповідників: крім того воєводи: Троцький - Микола Радзівілл-Сирітка. канцлер Сапіга, Берестейський староста Халецький.

На боці православних були: два єпископи - Гедеон Львівський та Михаїл Перемиський, які розірвали з унією, протосінкели Царгородський та Александрійський, Сербський митрополит Лука, архимандрити, ігумени, понад 200 осіб білого духовенства; воєводи:

Київський - князь Костянтин Острозький, Волинський - князь Олександр Острозький, каштелян Новгородський - Полубенський, депутати шляхти воєводств: Київського - 3, Руського - 3, Перемиської землі - 2. воєводства Волинського - 10, Брацлавського -- 2, Пинського повіту - 1, трибуналу Литовського -2, багато без мандатів шляхти, міщан. Князь Острозький привіз з собою військо. що охороняло будинок Райського, де засідав Православний Собор. Прихильники унії зібралися в церкві св. Миколая.

Православні засідали за грецьким звичаєм: миряни та духовні окремо. Три прохання Православного Собору до владик - насамперед до митрополита Михаїла Рогози прибути на Собор - залишилися без відповіді. Справа була тяжка: об'єднати ці дві частини Собору було неможливо - насамперед через участь протосінкела Никифора та інших греків, яких король наказав арештувати і яких охороняв князь К. Острозький. Не погодилися приєднатися й православні до католицької частини Собору, не зважаючи на намовляння королівських послів. Так постало два Собори.

9-го жовтня 1596 року Никифор з хрестом і Євангелією в руках проголосив, як екзарх патріарха, декрет, яким позбавляв митропо­лита Михаїла Рогозу та п'ять єпископів - Володимирського, Луць­кого, Полоцького, Холмського та Пинського - їх сану за самовільне піддання папі. Цей декрет підписали духовні члени Собору і надіслали митрополитові Рогозі. Світська частина Собору звернулася до короля з проханням позбавити владик-уніатів церковних дібр, якими володіти могли тільки православні.

Уніатський Собор проголосив публічно унію, а на владик Гедеона Балабана та Михаїла Копистенського і все духовенство, що брало участь у Православному Соборі, кинув клятьбу.

На проголошення унії Православний Собор відповів протестом, бо, мовляв, вчинили її без відома православних кілька владик. Але міські суди, крім Володимирського, відмовилися вписувати протестацію. Акти переслано до патріархату, і патріарх Мелетій Пігас затвердив усі постанови Собору. Управління Церквою, до обрання нових єпископів, він доручив екзархам: Гедеонові Балабанові, протосінкелові Кирилові Люкарісові та князеві К. Острозькому.

Король затвердив ухвали Уніатського Собору, а ухвали Православного визнав неправильними.

Так Україна розділилася на дві частини. По одному боці став увесь православний загал і два владики, по другому - уніати: митрополит, п'ять владик і купка прихожан. Який же Собор право-сильний? Почалася полеміка.

Уряд вважав правосильним Уніатський Собор, не рахуючись з тим, що владики, над якими була влада патріарха, самовільно вирішили приєднатись до іншої Церкви і змінити канони. В практиці православних участь мирян у Соборі була цілком правильна. З погляду православних Уніатський Собор був неканонічний.

У Православному Соборі брали участь іновірні. Хоч вини Никифора не можна було довести, його замкнено до в'язниці, де він і помер.

Ідеї і практиці патронату протиставлено владу короля, в справі номінації. Православна Церква наче не існувала. Прохання не давати дібр уніатам уряд відкинув, бо, мовляв, уніати - грецького обряду.

Берестейська унія не внесла спокою і не поєднала Церкви. Навпаки, крім двох - православної і католицької - з'явилася третя, уніатська. На боці уніатської були: митрополит, п'ять єпископів, визнання польським урядом, а головне - могутня рука папи. На боці православних: два єпископи, багато чорного та білого духовенства і - народ, їх зверхник, Царгородський патріарх, не був у стані боронити їх. Спроби православних звернутися до короля за посередництвом сеймиків та сеймів нічого не дали. Уніатська Церква залишалася в очах уряду єдиною правною Українською Церквою.

Тяжкий стан Православної Церкви погіршував внутрішній двоподіл: владики, частина шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства, шляхти з кн. К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головне та нова сила, що організувалася за Дніпровими порогами - козацтво - залишилися при вірі батьків.

Менші чисельно прихильники унії розгортали колосальну енергію, зміцнюючи свої позиції та приєднуючи нових прихильників.

Слабого митрополита Михаїла Рогозу замінив у 1600 році єпископ Володимирський, талановитий Іпатій Потій, що був до того Володимирським старостою, людина з великими зв'язками, добрий промовець і дипломат. Роки 1595-1613 - це «Потієва доба», характеризує його роль О.Б. Курилас. Твердою рукою взяв він керівництво митрополією і провадив справу до своєї смерті в 1613 році. «Не з Рогозою, а зо мною маєте діло», - писав Потій у 1600 році до слуцького кліру, який не слухав його.

На той час православне духовенство не мало рівного митрополитові Потієві, але мало князя Костянтина Острозького, який останні роки свого життя присвятив боротьбі з унією та обороні Православної Церкви. Шукаючи підтримки, князь К. Острозький зблизився з кальвіністами. В 1599 році у Вільні відбулася Генеральна Конференція, на якій він заступав православну шляхту, а князь М. Радзівілл - кальвіністичну. Але співпраця двох конфесій не наладналась, бо духовні кола вороже поставилися до кальвіністів і вимагали благословення патріарха. Благословення патріарх не дав, і Віденська Генеральна Конференція фактично на тому й скінчилася.

Найбільше значення п справі оборони Православної Церкви мала релігійна полеміка, участь в якій взяло чимало видатних, талановитих авторів. Ця полеміка велася з завзяттям, твори поширювалося переважно в рукописах, і вони викликали захоплення читачів." Тим часом православні втрачали свої храми, церковні маєтки, які переходили до уніатських владик.

Справу православних та уніатів розглядалося майже щороку на сеймі, в сенаті." Важливим було те, що нарешті король примушений був визнати, що український народ поділився на дві частини, і що уніати не можуть репрезентувати всього народу.

Року 1603-1605 польський уряд пішов на поступки: з митрополії уніатського митрополита вилучено Києво-Печерський монастир і дозволено обрати там православного архимандрита - Єлісея Плетенецького; визнано права братств і вилучено їх з-під юрисдикції митрополита-уніата.

Безоглядна політика Сігізмунда III викликала незадоволення протестантів та православних, до яких приєдналося чимало дисидентів католиків, і 1606 p. проти короля вибухло повстання («рокош») на чолі з Краківським воєводою Зебжидовським. Хоч це повстання було придушене польським військом, але в ньому чітко висловили свої вимоги православні, зокрема – деградувати

уніатських владик, роздавати церковні добра тільки православним припинити всі судові процеси проти духовенства.

Після смерті Кирила Терлецького король поспішив надати луцьку кафедру уніатові Остафієві Єловичу-Малинському.

На тлі цих подій поглиблювалася денаціоналізація української шляхти: нащадки знатних родів переходили на католицтво або унію. Року 1608 помер князь К. Острозький, і серед української шляхти вже не було нікого, хто міг би заступити його. бо й діти князя перейшли на католицтво.

У перший час після Берестейської унії уніати відчули глибоке розчарування: вони сподівалися на допомогу і співпрацю латинського духовенства Польщі, на що нібито вказувало його ставлення до Собору в Бересті, насправді ж зустріли відкриту ворожість. Вже в королівському універсалі 15 грудня 1596 року немає згадки про право уніатських єпископів засідати в Сенаті, не зважаючи на те, що в цьому питанні папа звертався до короля. Релігійна боротьба підкопувала силу народу; полемічна література роз'ятрювала пристрасті. Після Берестейської унії виявився трагізм Української Уніатської Церкви, - пише Вінтер: православні ненавиділи уніатів за зраду, а Римо-Католицька (Польська) Церква не вважала їх за повноцінних громадян, бо вирішальним для неї було питання національності. Поляки прагнули такого об'єднання Церков, щоб православні цілковито відмовилися від своїх догматів, історичної традиції, обрядів. Уніатська Церква стала тільки «терпимою» в Польщі, як терпимою була Православна. Польський історик, єпископ Ліковський, пише, що польське духовенство, замість притягати до себе уніатів, їх тільки принижувало. Але внаслідок цього Українська Католицька Церква не зв'язалася з польським урядом «стала головним заборолом української народности проти польонізації», - писав Д. Дорошенко.

http://blogs.zhitomir.info/index.php?task=show_blog_detail&id=2377

Джерела:
Історія України. Освіта UA  http://osvita.ua/vnz/reports/history/3820/

http://www.jnsm.com.ua/cgi-bin/m/tm.pl?Month=10&Day=09

Православні церкви Ужанської долини припадають на період, давніший ніж Брестська чи Ужгородська унія…

(З історії духовного життя Великоберезнянщини Закарпатської області)

      До наших часів збереглися тільки окремі, із поширених у давнину, тлумачних євангелій, де зміст рукописного тексту «толкувався» зрозумілою народною мовою. В одному із таких євангелій відомий історик А.Р.Годинка віднайшов і у березні 1936 року опублікував такий запис  (скорочено) : « … купив сію книгу глаголємую  святоє євангеліє раб Божій Прокоп Галєчкович из женою Катериною и из сыном своїм Данком и за своє отпущеніє гріхов и за родителей своїх ближніх и дальніх от віка померлих ; И придал сію книгу, святоє євангеліє, до храму святого Архістратига Михайла в селі Волосянці; Куплена сія книга в дому отца Матея про обивателів волосянських за панованя єго милости пана Раделвила и за князя Дмитра Артемовича …      Потом Юрко сын Прокопов, зосталый при отці своєм небожчике блаженной памяти побачивши, же сія книга пошарпана, и дал єй поправити, тоє также за своє отпущеніє гріхов и жены своєй Маріи и доньки своєй Анны и зятя свого Яцка и за отпущеніє гріхов родителей своїх всіх померших. И дали за ню дороги монеты – золотых 24 … року Божого 1560 місяця августа на день св. Преображення Г.Бога Спаса… Пописав сія Іван дяк». Книга містила і так звану «клятву» проти майбутніх зловмисників: «А кто бы сміл отдалити от св. Архістратига Михайла и от села Волосянки, и от сынов Прокоповых, также и от Юрковых дітей сына Прокопового, нехай будє клят проклят, анафема, маранафта на віки вічниє. Амінь ».      Наведені записи із «толкованого євангелія у Ляхувци» А.Годинка вважав пудкарпаторусинськими і щодо мови, і щодо походження. Та варто зауважити, що, на відміну від Ляхівців на Ужгородщині, міжгірський Ляховець ( згад. в док. З ХVІ ст.)  і Волосянка теперішньої Львівської області були сусідніми селами. Тому версія про те, що тут згадана саме ужанська Волосянка, не є достатньо доказаною…      Відповідно опису домінії 1631 року наша Волосянка (Великоберезняського району, Закарпатської області) входила до округу крайника Стецика, де нараховувалося 27 сіл від Дубринич до Ужка включно. В описі вказано, що церква села Волосянка стоїть на сільській землі, власних земель не має, а батько – піп сплачує за церкву півтора золотого. Те ж саме сказано тут й про сусідні церкви сіл Суха, Быстра, Ужок. У селі Луг саме тоді «нову церков шолтис на своюм фундуки, а не на сільськум збудував». Імена отців духовних в описі не згадані, окрім Симка Поповича із села Тиха, що платив «порцію»: кожних чотири роки – одного вола і «дежму», тобто десятину, від свиней і бджіл … Згідно церковних описів 1741 р. волосянська парохія мала дерев’яну церкву під покровительством Унгварської домінії. Парохом був Василь Дякович. Річний дохід його, як вказано, складав усього 10 флоринів. Число дворів не зазначено… Тут варто згадати, що вна-слідок минулих боїв між «каруцами» та «лабанцями» наприкінці 17-го і на початку 18-го століть Волосянка вельми потерпіла, а сусідній Луг був спалений дощенту… Із першої половини ХУІІІ ст. зберігся у Волосянці й образ св. Трі-йці, про що свідчить напис : « Сей образ дали зробити раб Божий Иван Дмитрів из жонов своєв Касєв за доброє здоров’я своє і за отпущеніє гріхов. 1738 ».        Церковний опис Волосянської парохії 1751 р. вказує, що сільський храм із дерева перебуває у доброму стані, має всі образи і три дзвони… 1805 року на карті жупи Унг, як окремі населені пункти, окрім Луга, позначені ще й Середня, Нижня і Верхня Волосянка. Однак не маємо відомостей про те, що у кожному з них  була своя окрема церква. Єдина для всіх волосянчан, давня дерев’яна церков височіла на пагорбі побіля цвинтаря. Своїм домінуючим центральним верхом і винятково мальовничими його заломами, вона нагадувала бойківські храми сусідньої Львівщини, а також давні дерев’яні церкви у воловецьких селах Перехресний і Таламаш (нині частина с. Гукливий). Зображення волосянської дерев’яної церкви дійшло до наших днів завдяки фотографії галицького вченого Михайла Драгана. Дослідник усіх закарпатських церков Михайло Сирохман вказує, що за одними даними Волосянківська церква була збудована у 18-му, за іншими – у 16-му столітті… Звичайно, не можна упевнено твердити, що церква св. Арх. Михайла у Волосянці – та сама, котру згадують давні документи. Але так само не можна і виключати таку можливість.         Роковими подіями для Михайлівського дерев’яного храму у Волосянці стала не війна, і навіть не стихійне лихо, а звичайне будівництво залізничної колії від Великого Березного до Сянок.         Саме завдяки йому в центрі Волосянки поблизу злиття річок Бистра і Уж виріс новий кам’яний храм, котрому, до речі, якраз нинішнього року минає перша сотня літ ( див. матеріал « Постройте нам церков каменну … » - « Карпатська зірка », № 7558 ) … Пустуючий дерев’яний храм опісля ще кілька років дивував заїжджих гостей своїми витонченими формами. А потім були довгі роки війни, першої великої війни – світової… У 20-30 рр. минулого віку , коли подорожі залізницею і туристськими стежками у верхів’ї Ужа стали дуже популярними, пам’ять про чудову дерев’яну церкву була ще живою. Так, у статті доктора Всеволода Саханєва “Малювання ікон на Підкарпатській Русі” (1935) знаходимо згадку про те, що повний набір старих ікон заховано на горищі кам’яної церкви у Волосянці. Із цих ікон принаймні дві – «Спаситель» і «Архангел Михаїл» нагадують ікони руського малярства, або, як пише В. Саханєв, «в цих іконах явно видимий східний спосіб іконопису»…                                                                                Іван Циганин.                                                                                «Карпатська зірка» - 2007.

Когда в глазах человека религия главенствует над верой, дело оборачивается фанатизмом. Временами - чрезмерным. Неправильно это.. и дико.

Церковь не может быть выше Бога - это нонсенс.

Учора була Прощена неділя.

Сьома за ліком відтоді, як автор цих рядків прийняв Хрещення. (Так, так, це було вже у зрілому віці.)

І лише вчора мені нарешті вдалося простити всіх (!), хто будь-коли завдавав мені болю, горя, збитків, хто з мене знущався, мене бив, ображав, обманював тощо.

Як це сталося?

Я сидів, читав церковні книги і статті на православних сайтах. Цитати зі Священного Писанія, в тому числі слова молитви "Отче наш" ("...и остави нам долги наша, якоже и мы оставляем должником нашим"), проповіді священиків, сповіді воцерковленних мирян...

А потім Некрот раптом поставив самому собі питання:

- Уяви собі, що ти потрапив до раю. Кого з багатьох-пребагатьох людей, які заподіяли тобі зло, ти не хотів би там бачити?

І почав раб Божий Олександр перебирати в пам'яті всіх своїх кривдників, катів, "кидал", начальників-самодурів, колег-заздрісників (останні, зазначу, не в кожному колективі траплялися)...

І не знайшов жодної людини, з якою не хотів би зустрітись у Царстві Небесному і розділити радість Спасіння.

Чи здивувався я цьому відкриттю?

Скоріше ні, аніж так.

Сам Господь Бог любить усіх людей і всім бажає спастися.

Він не бажає тільки силою тягти в рай грішників. Адже "почему Господь благ? Потому что ад сотворил" (детальніше - за посиланням). Кожна людина протягом земного життя сама обирає, з ким їй бути - з Богом у Царстві Його чи з ворогом лукавим у пеклі; у вічному блаженстві, радості і веселощах чи у вічних муках, плачі та скрежеті зубовному.

Пробачте за невеликий відступ.

Отже, якщо Господь бажає, щоби спаслися всі, - як же я, грішний і недостойний раб Його, можу бути проти?

І простив я всіх - і як же добре на душі стало! Наче справді в раю опинився...

Такий от епізод із життя, браття і сестри.

Хотілося б поговорити про релігію, і, зокрема, про одну із релігійних течій-християнство. З малечку нам тлумачили, що Ісус Христос є уособленням чистоти, праведності, безгрішності, любові і т.д. А чи так це насправді? Уважно почитавши Біблію, проаналізувавши її, я прийшов до висновку,- це далеко не так! Зокрема в мене виникли запитання. Пропоную згадати текст із Біблії: 4.3. (евангелія від Матфія) И приступил к нему искуситель и сказал: Если Ты Сын Божий, скажи чтобы камни сии сделались хлебами...

Вмієте читати - читайте! Здатні думати - думайте! НЕ ВБИВАЙ" ПО-ХРИСТИЯНСЬКИ

        З гучномовців та екранів телевізорів постійно говорять про “християнські цінності” та “християнську мораль”, протиставляючи їм нехристиянські цінності і мораль. Ці поняття намагаються проштовхнути в усі закони і документи тих держав, де християнство колись насильно завоювало владу. Ці слова часто використовують у своїх промовах люди, які за свого життя навіть не відкривали Біблії і, які мають досить примарне уявлення про “християнські цінності” й “християнську мораль”. Це нагадує дитячий віршик комуністичних часів:

“Я маленькая девочка, Я в школу не хожу, Я Ленина не видела, Но я его люблю!”

        Подібна “любов” нині нав’язується суспільству усіма можливими засобами, але вже до “святого писанія” – християнської Біблії, до юдейських міфологічних, теологічних та історичних персонажів.         На питання: “Якими моральними нормами християнство відрізняється від інших релігій?”, майже всі прихильники і сповідники християнства і навіть атеїсти відповідають: “Не вбий!”, “Не вкради!”. (Може видатися, ніби в інших релігіях, які не мають нічого спільного з юдаїзмом і християнством, проповідується, навпаки, – ”вбивай” і “кради”). Але уважному читачеві достатньо лише відкрити Біблію і свідомо познайомитися з її “складним” змістом, як примара “християнської моралі” зникає безповоротно.         Відомо, що багато християн ознайомлені з Біблією на рівні “десяти заповідей”, або спромоглися лише прочитати “Біблію для дітей”. Решту вони намагаються почути швидше від місцевих християнських попів або від мандрівних чужоземних місіонерів, ніж прочитати самим.         Тому поза увагою звичайної пастви залишається значна частина тих відомостей, які викривають антилюдське обличчя юдейського християнства і зривають з нього машкару “всеобіймаючої любові та милосердя”. А злі баби в чорних хустках, яких можна зустріти сьогодні в церкві – це результат багатовікового християнського виховання...         Як треба було зіпсувати свідомість багатьох народів, серед яких проповідується християнська Біблія, щоб вони так і не змогли однозначно визначити свої моральні і духовні цінності. До чого ж прагне нині справжній християнин: до білого чи чорного, до радості чи смутку, до заможності чи злиденності, до волі чи рабства, до життя чи смерті?..    [ Читати далі ]