Герой дав гідну відсіч ворогам!

Десант з завдання, втомлений, вертався –

До «передка» лиш декілька хвилин.

Та на засаду враз загін нарвався:

Зрадлива доля свій змінила плин…

Дозорний взяв на себе першу чергу

Й упав, підкошений, у ранішню росу.

Гукнув:»Брати ідіть, я їх відверну

В вас на відхід є трішечки часу!»

Він біль зібрав в одну пекельну точку,

Дав гідну відсіч лютим ворогам!

Дарма, що кров залила всю сорочку,

Живим козак не здався москалям…

А десь в матусі тьохнуло серденько.

Прокинулась. Іванко, сину мій!

Чомусь так важко стало, мій рідненький!

Чи спиш ти, чи страшний приймаєш бій?..

Десант з завдання з болем повертався,

Йшов почорнілий, мов земля, спецназ…

Герой над взводом в небо підіймався –

Він свій останній виконав наказ…

Кіндрат & Корінь. 04.04.2017р.

Анатолій Сопін (Кіндрат Корінь), волонтер, поет, вчитель

Це була складна для мене «Сповідь». Сам діалог з Анатолієм вести було легко та приємно, ми одразу знайшли спільну мову. Складно було тим, що найболючіші нерви нашої Батьківщини, нашої Нації настільки дзвінко бринять в його душі, що відлуння цього звучання краяло мені серце нестерпним болем.

Багатьом з нас болить, але ми звикли ховати цей біль. Тільки інколи, залишившись на самоті, дозволяємо собі зайву чашку кави, щоб гіркотою напою змити гіркоту з душі, а потім робимо глибокий вдих і йдемо жити далі.

Та в рядках віршів Кіндрата Кореня стільки щирої любові, змішаної з болем, надією та злістю, що вони проникають прямо в душу і розривають її справжністю тієї страшної правди, з якої народилися ці слова. І потім ти сидиш спантеличений, дезорієнтований і намагаєшся заново зібрати себе по частинах.

Словами, віршами можна по-різному говорити про біль. Ними можна поранити та спустошити, а можна перетворити ці страшні почуття на паливо для нових звершень. Останнє мало кому вдається, саме тому творчість цього поета справила на мене таке неймовірне враження. Він торкається найболісніших ран суспільства, змушуючи читача бачити та відчувати гірку правду. І водночас його поезія дає сили та душевного вогню не миритися з гіркою правдою, а протистояти злу та несправедливості.

Такий біль свого часу підштовхнув мене розпочати говорити з українцями про Україну, шукати та знаходити СПРАВЖНІХ і давати змогу Нації їх почути. Так народилася «Сповідь». Ось чому для мене так важливо, щоб Нація почула його. Ті, в кому резонує цей біль, чиї душі не скалічені байдужістю та зневірою, мають об’єднатися, забувши про чвари та негаразди.

Є такі люди, до котрих наближаєшся і розумієш, що у них в душі порожньо. Ніби бачиш покинутий будинок, котрий дивиться на світ голими стінами крізь вибиті двері та шибки. І від них лине таке відчуття спустошення. Руїни. Вони ніби тонуть в болоті, й намагаються затягнути у свою сірість тебе. В таких людей немає ні любові, ні милосерду, ні Нації, ні Батьківщини. Лише порожнеча.

Й на противагу їм є ті, в кого в душі стільки вогню, що вони зігрівають ним усіх навколо. Котрі допомагають, підтримують та надихають, ділячись своїм вогнем, адже його в них стільки, що він виривається на зовні словами, віршами, справами, добром. Кіндрат Корінь живе Україною та українством. Палає любов’ю до Нації. І цей вогонь крізь його творчість зігріває душі.

Він почав говорити, а мене переповнювали емоції. Постійні глядачі можливо помітили, що інколи в мене з’являються паузи між словами та репліками. Це відбувається тому, що почуття, котрі сповнюють мене в такі моменти, здаються настільки глибокими, що будь-які слова здаються дрібними та зайвими.

Я наче дитина радію церквам і храмам. З відкритим серцем вклоняюся іконам і молюся Господу. Щиро захоплююся самовідданим служінням Богу і Україні служінням священиків та капеланів. Пишаюся незламністю та силою душ наших воїнів і волонтерів. Зачаровуюся глибиною душі та творчості митців. І раз за разом ледь стримую емоції від того, наскільки багата красою та величчю душ наша країна. Я обожнюю нашу країну. Вона у нас дивовижна. Неповторна. Дарована нам Богом. І в цьому стільки святого! Це земля, по якій ходитимуть наші діти та онуки і в якій поховані наші предки.

Анатолій Сопін творить під псевдонімом Кіндрат Корінь, взятим на честь своїх видатних предків. Натхненний вчитель, поет і запеклий патріот. Його душа живе Україною. Болить усім, що з нею відбувається. Він дуже уважно спостерігав за мною під час зйомок програми і я розумію чому. Для таких людей страшно бачити байдужість до нашої країни. Ця байдужість їм болить, тому вони намагаються будь-що уникати людей, котрі завдають їм цього болю.

Та коли він побачив, що моя душа так само любить Україну, то одразу відкрився для діалогу, котрий не можна назвати простим за своїм наповненням. Я відчуваю потребу раз за разом зачіпати сильні генетичні, ідеологічні, соціальні нерви нашого буття. Й лише тому, що інколи мені здається, що ми спимо, не помічаючи епохальності тих подій, котрі відбуваються сьогодні.

Коли я розмовляю з такими людьми, як Анатолій, мене переповнює натхнення жити та творити. Душа Нації в любові до Бога і України. І саме відлуння цієї любові в наших душах приведе Націю до миру та розквіту.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Анатолій Сопін (Кіндрат Корінь), волонтер, поет, вчитель

https://youtu.be/fIrXU2vsRC0

Олег Володарський: «Олександр Клец співає, працює, сердиться, жартує – і усім цим змінює світ на краще» (відео)

Ще дихаю, ще борюсь через раз,

ще сили не покинули навіки.

Вже вік не той, щоб бути напоказ,

а потайки в кишені носиш ліки.

На зломі днів, епох і поколінь,

Живеш, крокуючи у ногу з часом.

Гартований і твердий як кремінь,

вже не підвладний речам і образам.

Обтесує, вибілює життя,

здається, що замилюються очі.

Буває підведе серцебиття,

і ноги крутить на погоду серед ночі.

Але той внутрішній, незламний, сильний дух,

не піддається вітрам і негоді.

Так, стала менша, звісно менша сила рук,

спина підводить часом, при нагоді.

Але, ще дихаю, ще борюсь, ще іду,

до обрію, до свого небокраю.

Я впертий, я назло собі дійду,

Я не скорюсь, я йду, я ще палаю!

Автор Олександр Клец

Олександр Клец, член Товариства сприяння обороні України, волонтер, автор і виконавець пісень, лауреат фестивалю «Пісні, народжені в АТО», лауреат Всеукраїнського фестивалю «Пісні, народжені війною»

Ми звикли мовчати про те, що на душі. І часто трапляється так, що поки почуття всередині тебе не досягнуть певної критичної маси, котра від найменшої іскри виллється назовні вибуховою хвилею, ми не здатні ними ділитися навіть з найдорожчими.

Недобитки совкових наративів в наших головах не дають нам бути собою, адже «суспільство може не прийняти» та «що люди скажуть». Особливо це помітно там, на фронті, коли доводиться бачити такі речі, про які вони не скажуть нам тут в тилу, аби не затьмарити попелом війни мирне небо над нами, і лише зможуть помовчати про це поруч з побратимами. А в той час всередині стискається пружина…

І коли раптово туди, де здається, що СВОЇ залишилися десь далеко, а ворог ось він, зовсім поруч, приїздить такий Сашко: живий, справжній, нервовий, потужний, СВІЙ, котрий так щиро та по-справжньому співає, говорить, жартує чи навіть обурюється чи сумує, хлопці відчувають, як пружина всередині починає відпускати.

Спадає напруга, і після пісні, котру заспівали разом із побратимами, раптово вдихаєш на повні груди й лише тоді розумієш, як довго не міг зробити цей вдих. І разом із цим ковтком повітря, від якого п’янієш дужче, ніж від найміцнішого алкоголю, видихаєш все те, що скувало тебе зсередини. А музика і потужний вокал продовжують омивати душу тією щирою та справжньою піснею.

Такі пісні навряд чи будуть збирати стадіони. Вони лунатимуть від серця до серця, лікуватимуть душі, обпечені війною, захищатимуть від зневіри відчаю чи байдужості, надихатимуть жити, боротися та перемагати.

А послідовники червоно-комісарських щурів, навіть не на рівні усвідомлення, а на рівні інстинкту самозбереження здригатимуться, раптово почувши ці пісні. Здригатимуться від того, скільки в нас генетичної, усвідомленої ВОЛІ, незламності, непереможності. Відчувши самим прогнилим нутром, що справжній УКРАЇНСЬКИЙ ДУХ уже прокинувся в нас і варто лише завершити із зовнішнім ворогом, як ми візьмемося за внутрішнього. Вони дрижачими руками витирають раптом спітніле чоло і похапцем втікають від того страху до дорогих ресторанів, де шум музики та блиск позолоти дасть їм можливість хоч ненадовго забути про невідворотне.

Ці відчуття створюються не словами та акордами, а народжуються лише тоді, коли в піснях бринить величезна любляча душа. Саме душею справжні відчувають справжніх. Лише відкривши душу, хай як би боляче це не було, справжні, щирі, люблячі, небайдужі зможуть відчути одне одного і врешті-решт об’єднатися.

Коли ми будемо чути одне одного душею, то всі суперечки й проблеми вдасться вирішити, а ми станемо єдині та неподільні. Час цього єднання набагато ближчий, ніж усім нам здається. І складно буде переоцінити вклад в єднання Нації таких справжніх, талановитих, дієвих та небайдужих, як Олександр Клец.

Мене наче дитину вразило те, що сам Сашко цього не розуміє. Навіть не усвідомлює того, наскільки він своїм талантом, своєю любов’ю та творчістю робить світ кращим і як багато дарує Нації своїми піснями, своєю діяльністю.

Він співає, працює, сердиться, жартує… і усім цим змінює світ на краще. Ми інколи квапимося, втрачаємо віру, сили натхнення, сповнюємося розчарувань від дрібних поразок та невдач, не усвідомлюючи того, як багато для Нації й для нас самих значить чесно та самовіддано робити власну справу.

І не важливо, чим ти займаєшся: сієш пшеницю чи печеш хліб, захищаєш країну, навчаєш маленьких або дорослих дітей, працюєш в офісі, пишеш картини, вірші пісні… Коли щиро, самовіддано та з любов’ю займатися своєю справою, тим самим ти змінюєш світ на краще. Це проста, давно відома істина, котру ми так часто забуваємо. Почнімо змінювати Україну з себе, жовто-сині?!

https://youtu.be/8veORlFgzfw

З метою національно-патріотичного виховання юних громадян України, формування патріотичних цінностей, переконань і поваги до культурного та історичного минулого України, утвердження гуманістичної моральності, культивування кращих рис української ментальності 20 лютого в навчальному закладі було проведено загальношкільний Форум патріотичних справ дітей та учнівської молоді «Ми – українці». Делегатами Форуму були учні 1-11 класів (по два представники від кожного класу), в т.ч. діти учасників АТО. На початку форуму присутні вшанували загиблих героїв Небесної Сотні та АТО: учнівським самоврядуванням було проведено традиційну акцію «Свіча пам’яті». Після урочистого відкриття з вітальним словом до учасників Форуму звернувся директор школи Анатолій Артурович Ловчинський. Президент школи Холява Руслана (учениця 10 класу) виступила із захистом загальношкільного проекту «Школа, що виховує патріотів». Проект не залишив байдужим жодного із присутніх. До роботи Форуму долучилися учасники Революції Гідності, АТО, волонтери, представники громадських організацій, освітянської галузі міста та району: Піддубний Михайло Іванович – голова районної ради, учасник Революції Гідності, Цицюрський Артур Анатолійович – міський голова, учасник Революції Гідності, Подуфалов Віктор Миколайович – секретар міської ради, учасник Революції Гідності, Маліцький Володимир – керівник підрозділу ГО «Всеукраїнське об’єднання учасників бойових дій та волонтерів АТО», Пацьора Олексій Олексійович – учасник Революції Гідності, волонтер, Маковецький Сергій – учасник Революції Гідності, волонтер, Фрик Михайло Петрович – викладач Барського коледжу транспорту та будівництва, член ГО «Учасників бойових дій Барського району», учасник АТО, Суконнік Юрій Миколайович – військовослужбовець в/ч А0853 учасник АТО, Гнидка Богдан Юрійович – військовослужбовець в/ч А0853 учасник АТО, Требух Руслан Володимирович – військовослужбовець в/ч А0853 учасник АТО, Павич Юрій Васильович – військовослужбовець в/ч А0853, учасник АТО, Пархонюк Олександр Васильович – військовослужбовець в/ч А0853, учасник АТО. Гості стисло і лаконічно розповіли про свою особисту участь у Революції Гідності, АТО, волонтерську діяльність, подякували делегатам Форуму за активну життєву позицію і особистий внесок у боротьбу за незалежність України. Надзвичайно вразило присутніх оформлення актової зали в національно-патріотичному стилі: вишиті рушники, національна символіка, історичні книги, калинові композиції, українські обереги, малюнки, висловлювання відомих людей про Україну та ін.

Підсумовуючи почуте і побачене до учасників Форуму звернулись Стрельчук Наталія Олександрівна – спеціаліст гуманітарного відділу міської ради, Маринюк Тетяна Миколаївна – завідувач НМК відділу освіти Барської РДА, Блащук Лариса Іванівна – методист НМК. На завершення першої частини Форуму усі присутні взяли участь у флешмобі «Слава Україні!»

https://osvitabar.at.ua/news/

Олексій Олексійович Пацьора, волонтер, співголова ГО «Сімейні цінності»

Багато хто говорить зараз про Майдан. Та більшість з тих, хто насправді його відчув, або взагалі не розповідають про це, або обговорюють лише зі СВОЇМИ. Їх можна зрозуміти, адже не можна спокійно дивитися на те, як ті, хто тоді залишився осторонь, зараз намагаються брудними руками, брудними словами торкатися надважливого етапу становлення нашої Нації – Революції Гідності.

Минуло стільки років, а вата і досі палає від згадки про події Майдану, а п’ята колона і досі намагається використовувати високі ідеали для власних низьких цілей. Час іде, але ті, хто не кричить і навіть не говорить вголос, спокійно, без зайвих слів продовжують служити ідеалам Гідності, служити Нації.

І в цій тиші набагато більше сили, більше потужності ніж у будь-яких закликах і лозунгах. Адже саме вони так само тихо зібралися і силами тисяч душ перегорнули сторінку історії для усієї Нації.

Та на палаючому тлі тих подій добре видно, хто сьогодні сподівається і далі прикриватися інтересами країни, держави та суспільства для власного збагачення, а хто продовжує тихо та сумлінно служити Нації, дихати разом з нею, чути її пульс, її біль.

Можна «грати» в Україну. А можна жити нею. Це два протилежних принципи, два полюси сьогоднішнього буття, сьогоднішнього соціуму. Сьогодні Україна воює не тільки з полчищами лютих, кровожерливих андрофагів на сході країни, а й із залишками совково-червоних прокремлівських маріонеток.

А поки там, ненажерливі провладні організми ділять між собою кошти, виділені на армію, дороги та соціальні виплати, я сидів поруч зі свідомим українцем, батьком та дідом великої, сильної, люблячої родини. В нього добрі очі, величезна душа і любляче серце. І саме серцем та душею він виховував своїх дітей, котрі стояли поруч з ним на Майдані.

Олексій Олексійович дивився на мене з цікавістю та повагою і говорив про Україну та українців. Він виховав сильних, мудрих, ВІЛЬНИХ дітей, котрі разом з ним стали частиною Революції Гідності. Ця родина, цей рід ніколи не зрадить ідеали, за які цвіт Нації заплатив кров’ю і навіть життям.

Можливо це вік, але я помітив за собою, що все менше і менше уваги приділяю словам і навіть вчинкам. За ними я намагаюся побачити душі, на яких залишає відбиток кожна думка, кожне слово, кожен вчинок.

Сьогодні поруч зі мною опинилася добра, любляча, при тому сильна і принципова душа. Душа, котра нікому і ніколи не подарує неповаги до своєї рідної землі, до землі своїх предків, дітей, онуків та нащадків. І я безмежно вдячний Богу за те, що такі українці є посеред нас.