Івано-Франківськ, в будь яку пору року чарівний!!! Обожнюю його весняні вулички, і дерева які почали прокидатись від сну...

Вкотре перед очима звичайний буденний ранок великого міста. Не важливо якого саме, просто метрополісу, одного з багатьох на нашій планеті. Автошляхи переповнені машинами, громадський транспорт – людьми, всі поспішають на роботу, на навчання або по інших справах. Іноді перебуваючи у цьому біоритмі «години-пік», стає цікаво спостерігати за його учасниками «метрополянами». Це дійсно ніби якийсь синдром, а чому саме, спробую пояснити далі.

Кожна людина за своє життя має потребу опинитися у великому місті. По-перше там «є все», а бо принаймні те, чого не знайдеш у селах чи маленьких містечках. Окрім широкого спектру товарів і послуг метрополіс зваблює великою кількістю можливостей навчатись, працювати за більші гроші, та ще багато чого. Щодо розваг – то саме тут є все те, чого забажає душа провінціала. Високі споруди, великі площі, багато людей та дорогих авто – все це мимоволі приваблює.

Через велику кількість людей і ресурсів на одиницю площі тут більша ймовірність здобути освіту, знайти роботу, заробити гроші, витратити їх, знайти друзів, зустріти кохання й втратити його. Темп життя швидший, ставки більші, розмах ширший, цілі глобальніші. Щороку з новим сезоном сюди прибувають нові партії молодих амбіційних осіб із великими планами на майбутнє, пов’язане на їх думку із цим містом. А тут свої правила і норми, що ніде не прописані, однак  місто щодня диктує їх своїм мешканцям. Якщо вже дійсно вирішили жити в ньому, користуватись його благами, то нікуди не подінешся, будеш жити за цими правилами. Темп життя дійсно швидкий, тому необхідно навчитися бути більш організованим, як найчіткіше планувати кожний день, думати про кілька справ одразу, розставляти приорітети за ступенем важливості. Суха прагматика, однак декому вдається обходитись і без неї.

Метрополяни схильні до стресів, оскільки щодня навколо безліч індивідуумів, і з боку кожного емоційний та інформаційний тиск. Самої інформації теж безліч: на роботі, в транспорті, по дорозі, реклама, агітація, об’яви, просто спілкування, захоплення і розваги – й ті іноформаційно ємні. Шуми міських мереж та мешканців, швидка їжа, людський фактор, постійні справи з грошима – і стресу вже не уникнути. Є засоби для його усунення, однак,  позбавивши нас від стресу цього разу, вони роблять нас вразливішими до нього потім. Разом із тим багато прив’язаностей і залежностей на додачу до загльних тютюнових та алкогольних: від спілкування, від думки оточуючих, від телебачення чи інтернету, від ігор, дорогих речей, магазинів, престижу, грошей, громадських порядків та збоїв роботи систем. Багато чого доводиться робити не тому що хочеться, а тому що треба, при чому за несподіваних обставин.

Вченими доведено, що корінні жителі міст зазвичай слабші у відтворені потомства. В середньому сім’ї  міських жителів мають від одного до двох дітей. Тобто відтворення не є повним, і це не тільки через забруднене міське повітря і слабше здоров’я, а зразок біологічного сигналу, коли особина помічає завелике скупчення своєї популяції в одному місці, загроза перенаселення стає причиною зменшенню народжуваності на підсвідомому рівні. Однак чисельність населення міст росте за рахунок приїжджих, що жили у більш просторому середовищі і ще не мають явних ознак синдрому метрополянина. Та з часом пастка затягує, для чого є безліч механізмів у місті, і приїжджі стають частиною метрополісу, підхоплюючи цей синдром.

Загальний стан здоров’я метрополянина також не є добрим, по-перше – стреси, по-друге – екологія, по-третє – наслідки темпу життя міста, такі як швидка їжа, великі перерви між нею, споживання її на ходу, недосипання й моральне виснаження, а також брак руху. Так, не дивлячись на те, що простір міста великий і шлях від дому до роботи налічує часто чималий кілометраж, метрополяни не рухливі, своє пересування вони давно довірили громадському та персональному транспорту. М’язи не отримують мінімально необхідні навантаження, кров не має достатньо імпульсів для розгону, кістки і суглоби стиснуті статичними позами їх хазяїв, такий режим експлуатації не є прийнятним, однак він частково продиктований містом. Робота – здебільшого сидяча,  пересування - в основному в транспорті, часу – обмаль.  Спорт, як подолання гіподинамії має місце в окремих випадках, однак по закінченню шкіл та інститутів у більшості метрополян перестає бути актуальним. Правило приорітету спрацьовує не на користь фізичної культури, хоча вони і усвідомлюють її необхідність. Тільки як проблема постає ребром, вона набуває актуальності. Спасіння мають ті, хто може дозволити собі абонементи у фітнес-зали, бо залежність метрополянина від грошей  змушує його ходити на процедури, що вже проплачені. Також добре, якщо є команда однодумців, які вирішують цю проблему разом, по-перше так веселіше, по-друге  - домовились – мають виконати, по-третє – стадний інстинкт. Хоч житель сучасного міста теоретично – це інтелектуально розвинена особа, носій та джерело інформації, прояв людського розуму (нажаль лише теоретично), однак інстинкти правлять ним не менше ніж первісним дикуном. Вони як на мене менш шкідливі, ніж рефлекси прищеплені містом. Однак ментальність осіб здебільшого проти зайвих рухів. Метрополяни із прогресуючою формою хвороби навіть одну зупинку, якісь там 500 метрів, їдуть маршруткою, яку доводиться чекати іноді довше, ніж пройти дану дистанцію пішки. При цьому вони ладні пхатись у переповнену машину, наступати один одному на ноги і лаятись, аніж пройтися тротуаром подихати повітрям і помилуватись своїм містом, чого не зробиш притиснутим до вікна маршрутки. Буває що кількість зупинок їх не влаштовує і вони, аби не пройти зайвого метра просять зупинитись біля магазинів, світлофорів, сміттєвих урн чи знаків, цим самим уповільнюючи рух транспорту загалом. 

Але це аж ніяк не означає, що метрополяни полюбляють скупчений натовп, і наступна ситуація це продемонструє. Буває так що транспорт напівпустий. На парні сидіння маршруток люди всідаються по одному, на довге сидіння вагону метро, що розраховано на шістьох, двоє різних людей всядуться по різні боки, аби їх розділила відстань у чотири сидіння. Явище переконливо свідчить, що метрополянину не просто неприємно знаходитись у натовпі, він підсвідомо протестує проти  нього, готовий втекти, розсередитись аби всі ці люди віддалились, і дали вдихнути на повні груди і насолодитись простором. Але до натовпу вони прив’язані, як і до всього міста, тому ця жага залишається криком душі, що може втілитись лише на короткий час на вихідних, чи у відпустках, і то далеко не у всіх.

Про те, що метрополяни заселяються у мурашинники, і не знайомі зі своїми сусідами через стінку, відстань між життєвими просторами яких зовсім мізерна, сказано уже багатьма людьми  за роки існування великих міст, і цей принцип також нав’язаний метрополісом і технократією. Ми маємо бездротовий зв’язок із людьми різних континентів, однак зв’язки із близькими людьми слабші і мізерніші. А вони насправді нам потрібні більше.

Можливо хтось і зараз не згоден із тим, що я застосував тут слово «синдром», але на скільки прийнято в науці, то хворобою називається будь-яке відхилення від природного стану організму. А метрополізм – це дійсно відхилення, ще й не аби-яке! То ж, ми з вами хворі на одну хворобу, і боюся, що вона не виліковна, їй можна просто не давати розвиватися. Единий спосіб запобігти захворюванню – не пов’язувати своє життя із великим містом.

                                                                                                  4.10.2010

Запалене сонячне око червоне
В блякло-недужій небесній блакиті.
Брили брудні – сніго-крига, пухлини
Всіяли місто.
            А храмові дзвони    
Благовіщують. Молитвою лине
Спів їх…
        Люд. Рух. Поспіх. Втрачені миті.


16.02.2011
© Stepans’ka Marina
(SMG)

Хто куди на вихідні????

Кожен день починається з ритуалу: розплющив очі, встав, умився, зварив каву, глянув на годинник, одягся, пішов на роботу. Кожного дня їжджу одним і тим самим маршрутом…

Я починаю помічати як з життя повільно зникають фарби, все перетворюється у сіру буденність…

Одні і ті самі люди, одна і та сама їжа, одяг, робота…одне і те саме місто. Дивно, як я в ньому ще задихнувся…

Це місто руйнує людей, руйнує їх з середини, знищує їх особистість…перетворює їх на ходячі трупи…

Воно знищує блиск в очах, що колись робив їх справжніми, знищує вогонь, який не давав їм застигнути у пітьмі. Це місто знищує наші мрії.

Воно сповнено гріхом…на кожному кроці обман, на кожному обличчі злість, у кожній кімнаті розпуста а тіні цього міста окутують тебе страхом та стражданнями.

У нас є тільки одна ціль — вижити!

Кожен день я проходжу одне і те саме місце: покинуту занедбану дитячу площадку, і завжди проводжу рукою у повітрі немов торкаюся стіни. Я розумію, що цей сірий світ у якому я зараз перебуваю, це ілюзія, яку не можна знищити…

Торкаючись рукою до цієї невидимої стіни я відчуваю пульс неіснуючого міста, який я сам заховав від себе за сірою буденність життя… Цей світ у минулому, ми свідомо його покинули…і вже ніякої можливості туди повернутися. Ми усіма силами намагалися відректися від нього, і у нас це вийшло…  Ми втекли з відти і тепер його немає… Його більше не існує. Це неіснуюче місто, яке давало нам все: веселощі, радість, любов…справжніх друзів, справжні почуття, а ми…а ми зреклися його.                                                                            Кожен день я ось так стою і проводжу рукою по невидимому бар’єру… і якби були якісь почуття то я б заплакав…

Вибач мене…вибач, що зрадив тебе…моє місто, місто дитинства…

або ж ЯК МИ СВОЄЮ ВІДПОВІДДЮ ЗАВОДИМО ІНШИХ В СТУПОР.....

ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ ПОДРУЗІ З ІНШОГО МІСТА

     Ну про те що АМЕРИКАНЦІ ТУПІ, вже чули багато і НЕ одноразово... та хочу їх трішки виправдати - вони просто ПРЯМІ, ПРЯМОЛІНІЙНІ. І саме анлійська мова це нам показує, адже в ній є чітка схема, для них ЛОГІЧНА ( ну і для нас теж) тобто НЕ потрібно ДОМИСЛЮВАТИ ... все чітко і ясно -  ХТО! що РОБИВ? а далі -  коли? як? і далі за описом.....
І зрозуміло, що короний вислів наш "ДА НЕТ, КОНЕЧНО!" заводить їх (іноземмців) в ступор...
Абож приклад - бабця лається на гусей - от СВИНЯЧІ ДІТИ, Ви уявіть тільки себе на місці англійця чи американця -  тобто - дивишся і бачиш гусей, а чуєш - свинячі діти???  чи вуха чистити, чи очі протирати чи мізки вправляти ....
Так,  ми вміємо ЯСКРАВО і КОЛОРИТНО зробити опис будь-якого випадку.......Ми так ЗАКРУТИМО СЮЖЕТ описами, що і співвітчизники не завжди здогадаються ПРО ЩО мова .
 В них так НЕ виходить,... вони "ОГРАНИЧЕНЫ ГЛАГОЛАМИ" і бідні вони, мені їх жалко......   і я чесно кажучи РАДА за себе що я вивчаю АНГЛІЙСЬКУ - а не УКРАЇНСЬКУ чи РОСІЙСЬКУ мови
     Ну це все я вела до чого?????????
      А?!!!! Згадала - МИ ВІДПОВІДЮ  ВВОДИМ В СТУПОР...

     Зараз буде з НАБОЛІВШОГО - ......
     Зібралась я зробити приємне своїй подрузі, вона з іншого міста нашої красивої держави,  невеличкий такий подаруночок.
     Підібрала, купила, запакувала і вирішила передати поїздом, щоб швидше вона його могла отримати і порадіти - зробити свято задовго до НОВОГО року... Та не тут то так і сталось..... Так сталось, що в запланований день відправки - я захворіла..... потім іншим разом - продовженення простуди, лихоманило та і стан ломкості неприємний - відклалась передача знову .......
     Заїхала я вже навіть на ж/д вокзал - уточнила розклад поїздів, щоб і мені було зручно відправити по часу і їй зустріти - і вияснила, що крім звичаного улбобленого поїзда є ще декілька...
  або я в 23 відправляю, вона о 7:00 зустрічає, або ж я о 7:00 відправляю і вона тоді зможе зустріти  о 12 годині.....
Проговорили по телефону - зрозуміло, що кожна з нас хоче КОМФОРТНО доїхати....
Зателефонувала 18 і попереджаю, їду відправляти сьогодні, так що вечір плануй на вокзалі бути - чую..... в нас жутка ожеледеця, я вночі НЕ виїду з вокзалу....
 Вирішили - я 19 грудня, як справжній МИКОЛАЙ відправляю подаруночок о 7:00.....
і тут все тільки починається
Завела БУДИЛЬНИКА на 5:30... честно і порядно прокинулась - чоловік був шокований таким дзвоником ... довго намагався спросоння  розгледіти СКІЛЬКИ ГОДИН і чому він ще спить ....
А далі......... мммммммммм саме цікаве - я швиденько таки промила очі... навіть каву заварила, та НЕ пила...... бо вже потрібно було вискакувати до трамваю........
І о лихо, чи він рано, чи я запізнилась - 2 хвилини, та вони стали роковими... Я на зупинку підходжу а трамвай вже ТЮ_ТЮюююююююю, без мене

Насправді, дивно, та саме я зробила замітку про "ЦЕННОСТЬ ВРЕМЕНИ" - http://blog.i.ua/user/406174/563325/ ...

     В той ранок я так і залишилась чекати наступного трамваю, до 6:45 - далі пішла до дому, бо вже не було СЕНСУ чекати - їхати 20 хвлин, а там ще малими перебіжками до поїзда  - коротше ЗАПІЗДНИЛАСЬ і знову облом.....
Вдома навіть хавалитись спати НЕ змогла... Приготувала сніданок чоловіку та обід йому на роботу - він був приємно шокований ....
     Я зателефонувала подрузі, - вибачилась, що я не відправила, вона щось спросоння буркнула і поклала слухавку.... далі - мовчання ..... Я листівку відправила з вибаченнями - мовчання...... та я ж таки НЕ покидаю надію - відправити те ЩО ВЖЕ ЗАПЛАНУВАЛА....
Честно сьогодні (тобто вже по часу вчора) запитую у водія - скажіть, а який інтервал  в русі між трамваями вранці? Мені потрібно о 7 ранку попасти на вокзал.
 - відповідь - якби був Зардорний то сказавби - приготувились? СЛУХАЙТЕ - я сьогодні виїзджав першим о 5:35.... питаю - НАСТПУНИЙ о котрій, при цьому маючи надію, що сама вирахую інтервал  - не тут то сталось
- відповідь - ДО 6 трамваї ще будуть ...
Виходжу в ступорі, бо моя зупинка..... Не покидаючи надію - вияснити інтервал руху і час, щоб таки НЕ ПОПАСТИ знову в ситуацію - помахали платочком вслід......
Я за допомогою вже звернулась до КОНТРОЛЕРА на станції - молода дівчина і черговий міліонер був поруч... питання все ж так і звучить - який інтервал у травмаїв ВРАНЦІ (розумію, сама, що година ПІК - частіше вони мають ходити ніж в інші часи)
- відповідь - ТРАМВАЇ ХОДЯТЬ ...
Уточнюю - ЯК САМЕ по часу???
 ну хв. 7 інтервал - тут я вже в ступорі - а що було 19 грудня???? Я що не там була??? чи трамваї НЕВИДИМКИ ПРОЛІТАЛИ??? Так мій талон підтверджує і дату і час, коли я на станції пройшла...
Запитую, - ви зараз ШУТКУЄТЕ? я ж бодай на морозі простояла 15 хвилин і трамвай тількино їхав на кінцеву, а це означало, що так мови в моєму напрямку він з"явиться хвилин через 5-7.....
ТОбто буде вже без п"яти хвилин сім - тут саме ЛІВІТАЦІЄ ОВОЛОДІТИ І ПРИМІНИТИ...
На що чую, -  ну чесно хвилин 7-10, а може і 15-20...   капецццццццццц
А це означає, якщо я хочу бути в ранці вчасно там де мені потрібно - то маю бути о 6:00 на ЗУПИНЦІ , чи ЗУПИНІВЦІ хоча до вокзалу 20 хвилин........
.

Давньоруське поселення Носів на Руді згадується В Іпатіївському літописі під 1147 роком. Тоді Носів був у складі Чернігово-Сіверської землі Держави Рюриковичів, а після її розпаду — у складі Чернігівського князівства, яке від 1240-х було залежне від державиДжучидів.

У середині 14 століття захоплена литовськими феодалами ввійшла до Київського князівства, з 1471року — до Київського воєводства як один з форпостів Великого князівства Литовського. У 15 столітті відоме під назвою Носове. Після Люблінської унії 1569 — в складі Польщі. На початку 17 століття належала Київському воєводі Адаму Киселю. Мешканці Носівки брали активну участь у селянсько-козацькому повстанні під керівництвом П. Павлюка (1637), Я. Остряниці (1638).

З 1648 року Носівка — центр сотні Ніжинського полку, з 1667 — Київського полку. З 1782 року — у складі Ніжинського повіту Чернігівського намісництва, з 1802 — губернії. У 1662 і 1679 спалена татарською ордою.

У 1719-ому у селі відбувся виступ Носівських козаків проти утисків проросійськи налаштованої старшини. Козаки виступили проти призначення без їхньої згоди на посаду сотника ставленика старшини багатого козака Билини. Повсталі козаки знищили Універсал гетьмана, зламали сотникову хоругву. Виступ був жорстоко придушений — 30 козаків у кандалах заслано до Сибіру.

У 18 столітті Носівкою володіли князі Кушелеви-Безбородьки. З 1735 Носівка — містечко.

З 1751 — власницею Носівки стала Розумовська Наталія Дем'янівна.

У 17 — 18 століттях в Носівці діяло 5 козацьких шкіл, богодільні. На 1859 внаслідок «воз'єднання» України з Росією залишилася тільки одна парафіяльна школа.

У 1861 через Носівку проходив останній шлях Тараса Шевченка з Петербурга до Канева. На пам'ять про це перед спорудою залізничної станції встановлене погруддя поета.

У 1866 році у Носівці 1991 двір, 11 123 жителів, волосне і сільське правління, поштова станція, винокурний, цукровий, цегельні (2) заводи, училище, відбувалося три ярмарки на рік. Найбільший землевласник — граф Мусін-Пушкін.

У 1897 — 3155 дворів, 16 947 жителів. Муровані — Троїцька церква (1765), Миколаївська (1834), Воскресенська (1891), дерев'яні — Успенська (1796, на початок 20 століття збудовано нову) та Преображенська (1877) церкви. Діяли три земські школи, бібліотека, медпункт, лікарня на цукровому заводі.

З 1960 року Носівка — місто. Діють цукровий комбінат, маслоробний, цегельний, хлібний заводи, меблева фабрика, 6 загальноосвітніх і музична школа, гімназія, будинок школяра, станція юних техніків, спортивна школа, 4 лікарняні заклади.

(робота з інформатики)

А взагалі моє місто досить не погане... Там я народилася, прожила 17 років свого життя... Там живе багато моїх друзів (хоча і Не друзів не менше). Може в моєму місті немає якихось модних клубів, розважальних центрів... і з культурним рівнем нашої молоді далеко не все гаразд... Та я сподіваюся, що все стане краще... Молодь перейме культуру із столиці і передсть досвід більш молодому поколінню... І наше місто стане більш популярним... культурним... і взагалі молодь стане поважати своє місто. 

Я люблю своє маленьке місто не зважаючи ні на що...

Багатолюддя.

Броунівський рух.

Облич  безликість –

Анігіляційна маса.

Авто(й)Людей-Істот потік…

Сучасний мегаполіс…

24.11.2010

 

© Stepans’ka Marina (SMG)          

 

      The road to hell (part 2)
     Дорога в пекло (частина 2)

Well I'm standing by the river
     От стою біля річки,
But the water doesn't flow
     та вода не тече,
It boils with every poison you can think of
     вона піниться від усіх отрут,
      які можна собі уявити.  
And I'm underneath the streetlight
     Йду вулицею при світлі ліхтарів,
But the light of joy I know
     але те світло радості, я знаю,
Scared beyond belief way down in the shadows
     неймовірно боїться шляху, що веде униз, в морок.
And the perverted fear of violence
     І неприродний страх перед насильством
Chokes the smile on every face
     душить посмішки на обличчях,
And common sense is ringing out the bell
     і первісні почуття б'ють у дзвін.
This ain't no technological breakdown
     Це не технологічний збій,
Oh no, this is the road to hell
     о, ні! Це дорога, що веде у пекло!

And all the roads jam up with credit
     І всі шляхи захаращені кредитом,
And there's nothing you can do
     і нічого з цим не зробиш...
It's all just pieces of paper flying away from you
     Це коли паперові листки тікають від тебе.
Oh, look out world, take a good look
     О, поглянь на світ, придивися краще до того,
What comes down here
     що відбувається тут.
You must learn this lesson fast and learn it well
     Ти маєш швидко і добре засвоїти ось який урок:
This ain't no upwardly mobile freeway
     це не висхідна безкоштовна автострада,
Oh, no, this is the road
     о, ні, це дорога...
Said this is the road
     Повторюю, це дорога...
This is the road to hell
     Це дорога, що веде у пекло.
 

))))))) С л у х а т и