Галузевим державним архівом Служби зовнішньої розвідки України за результатами пошуку і дослідження документів історико-культурної спадщини нашої держави щойно розсекречено матеріали, які дають можливість відкрити ще одну, раніше невідому сторінку, стосовно Голодомору 1932—1933 років в Україні. Це окремі документи багатотомної архівної справи під назвою «Матеріали по УНР за 1932—1936 роки». У них детально відображено структуру, завдання, форми та методи діяльності, керівний склад спецслужби Державного центру Української Народної Республіки в екзилі, зокрема розвідки. Особливої уваги заслуговують згадування про намагання представників уенерівської розвідки добувати матеріали про голод в Україні, щоб донести цю інформацію до європейської громадськості і якимось чином вплинути на негативний розвиток подій на своїй батьківщині. І хоча знайдені та розсекречені документи й не дають цілісної картини, вони є ще одним підтвердженням цієї масштабної трагедії українського народу. А доля окремих патріотично налаштованих представників діаспори, які намагалися докопатися до істини і піддавалися за це переслідуванням з боку радянської тоталітарної системи, варта сьогодні глибокого вивчення, переосмислення й ушанування. Пожовклі архівні сторінки рясніють оперативними зведеннями і повідомленнями про затримання представниками радянської контррозвідки кур`єрів, які направлялися з Польщі, Румунії та інших країн в Україну з розвідувальними завданнями, а також про впровадження радянських агентів та розвідників у закордонні емігрантські центри. У радянські часи, зазвичай, одні були негативними персонажами, шпигунами, інші — позитивними. Сьогодні неупереджений погляд на ці питання змушує визнати, що не можна історію будь-яких тогочасних розвідувальних структур зображувати лише чорними або білими фарбами. Свідченням цьому може слугувати майже двадцятирічна історія уенерівської розвідки, яка увібрала в себе й романтично-утопічні плани, й наміри щодо повалення радянської влади та створення незалежної України, і трагічно-песимістичні реалії, пов`язані з необхідністю здійснювати свою діяльність на кошти іноземних спецслужб, погоджуватися на їхні правила гри, долати внутрішні суперечки й протиріччя. У матеріалах архівної справи увага акцентується на тому, що після вбивства 1926 року головного отамана Симона Петлюри діяльність спецслужби УНР зазнала суттєвої реорганізації. Ключову позицію у ній зайняла друга секція, яка розробляла тактику і проводила розвідувальну й контррозвідувальну діяльність Державного центру УНР в екзилі. В аналітичному документі Іноземного відділу ДПУ УРСР «Про структуру, діяльність і характеристику керівного складу «Головного штабу УНР» детально подається організаційна структура та напрямки роботи цієї секції. Вона складалася з розвідувального сектора під назвою «Наступ», який займався збиранням інформації про загальну ситуацію в Україні, підбором, навчанням і засиланням туди агентів, резидентів і кур`єрів. На контррозвідувальний сектор під назвою «Оборона» покладалося завдання забезпечення уенерівських організацій від проникнення «комуністичних агентів», а також проведення відповідної роботи в середовищі інших емігрантських організацій, особливо тих, які стояли на політичних позиціях, протилежних УНР. Третій сектор («Студії») займався аналітичною роботою, вивчаючи й узагальнюючи стан у сільському господарстві, промисловості, фінансовій, військовій сфері, партійних і радянських органах радянської України. Такий аналіз робився на підставі відкритих друкованих джерел і тих, які оперативним шляхом добувалися представниками першої секції. На основі цього готувалися доповіді керівництву Генерального штабу Військового міністерства ДЦ УНР, виготовлялися листівки та інша пропагандистська література, яка нелегально переправлялася до УРСР, розповсюджувалася серед української еміграції та на міжнародних форумах.

Всеволод Юхимович Змієнко

Особливо ефективно розвідка і контррозвідка діяли за часів керівництва нею генерал-хорунжого Всеволода ЗМІЄНКА у 1928—1936 роках. Його ім`я згадується в багатьох архівних документах — і це не випадково. Ще за доби національно-визвольних змагань діяльність В. Змієнка як активного учасника протидії радянській владі стала приводом для внесення його 1924 року до переліку політичних злочинців, які розшукуються органами Державного політичного управління (ДПУ). На постаті В. Змієнка варто зупинитися окремо, щоб стало зрозуміло, чому він так близько до серця сприймав усі негаразди, які відбувалися на батьківщині, особливо масштабний голод. Всеволод Юхимович Змієнко народився в Одесі 16 жовтня 1886 року. Закінчив Київську старшинську школу і Миколаївську академію Генерального штабу. У роки Першої світової війни брав участь у бойових діях у складі царської армії. За хоробрість нагороджений орденами Святої Анни, Святого Станіслава, Святого князя Володимира і Георгіївською зброєю. За часів Центральної ради і Директорії УНР перебував в українській армії на посадах начальника штабів 83-ї піхотної дивізії, Одеської гайдамацької дивізії, 1-ї дивізії січових стрільців, військового комісара Одеси, командувача групи військ Південно-Східного фронту та на багатьох інших. Працював у Генеральному штабі Армії УНР, де мав безпосереднє відношення до розвідки. З відступаючими частинами армії УНР опинився в Польщі, у таборі для інтернованих вояків. Згодом отримав листа від одного з вірних однополчан з рідної Одеси. Там у нього залишилася вся рідня, з якою він не встиг навіть попрощатися і від якої довго не мав жодної звістки, бо й вони не знали, де його шукати. Того листа він читав і перечитував з горем і розпачем в очах. Товариш писав, що в січні 1922 року від тифу померли його мати, дружина і майже всі родичі. Залишилось троє дітей — чотирирічна Галина, семирічний Олег і десятирічний Всеволод. В. Змієнко сам 1919 року перехворів на тиф і знав, що це таке. Дітей взяла до себе на виховання рідна сестра дружини — Марія Дмитрівна Рябініна-Скляревська, чоловік якої упродовж 1918—1920 років служив на різних посадах в українській армії у званні генерала. Згодом вони віднайшли можливість переправити до нього доньку, та в останній момент не зробили цього. Змієнко тоді бідував, був у скруті, шукав роботу, пропонуючи себе то як журналіста, то як вчителя. Вони вирішили, що в таких умовах маленькій дівчинці буде важко жити. У таборі для інтернованих міста Олександрів-Куявський, в якому до того перебувало півтори тисячі вояків білогвардійського генерала Миколи Бредова, пізніше розмістилося дві з половиною тисячі козаків і майже тисяча старшин 6-ї Січової дивізії. Згодом табір поповнився козаками і старшинами 4-ї Київської дивізії Юрка Тютюнника та 3-ї Залізної дивізії Олександра Удовиченка. Й вони швидко відчули на собі тяжке таборове життя у переповнених приміщеннях, не пристосованих до зими. Через деякий час його синів вдалося вивезти з Радянського Союзу за допомогою польських репатріантів. Вони змогли переконати радянських чиновників, що є родичами хлопчиків. Зустріч батька з синами була жаданою і хвилюючою, а потім почалися важкі будні, сповнені турботою про хліб насущний. Лише через деякий час В. Змієнко зміг вести більш-менш безбідне життя. Упродовж усього наступного часу, аж до своєї смерті в 1938 році, він всіляко намагався допомагати знедоленим співвітчизникам. З документів радянської розвідки випливає, що в 1932—1933 роках в уряді УНР уже знали про голод в Україні, але про його масштаби й причини інформації було недостатньо. У зв`язку з цим було поставлено завдання зі збирання якомога ширших відомостей про ситуацію в республіці. Потрібно було активізувати діяльність резидентур, забезпечити переправу кур`єрів на той бік кордону, а головне, — добути документальні свідчення про реальний стан справ. Це необхідно було для того, щоб привернути увагу світової громадськості до подій в Україні і в такий спосіб вплинути на вище партійне керівництво Радянського Союзу. Одним із шляхів реалізації була участь розвідки УНР у підготовці до Всеукраїнського конгресу. У спецповідомленні Іноземного відділу ОДПУ СРСР від 25 вересня 1933 року «Про передбачуване скликання Всеукраїнського конгресу» зазначається: «Думка про скликання Всеукраїнського конгресу, висунута «Спілкою українських журналістів і письменників на чужині», продовжує посилено дебатуватися в колах української еміграції... Передбачається широке обговорення на конгресі питання про «голод» в Україні і організації допомоги голодуючим». У іншому документі читаємо про плани створення так званого Малого бюро швидкої інформації про Україну: «Для цього передбачається організація групи бойових кореспондентів із числа українців і поляків, які б легально й нелегально могли здійснювати поїздки в Україну». Про те, що розвідка УНР використовувала як прикриття журналістів, свідчить витяг з іншого розсекреченого документа: «Змієнко одержав інструкцію: підготувати двох кандидатів-розвідників УНР, які повинні здійснити поїздку в СРСР у групі польських журналістів». Подібних поїздок іноземних журналістів упродовж 1932—1933 років вдалося здійснити небагато. Та після появи в англійській газеті «Манчестер гардіан» серії статей журналіста Малькольма Маггеріджа про голод в Україні було підписано постанову ЦК ВКП(б) від 23 лютого 1933 року «Про поїздки по СРСР іноземних кореспондентів». Нею обмежувався доступ журналістів на певні території. В умовах існування таких заборон і посиленого прикордонного й контррозвідувального режиму уенерівській розвідці доводилося шукати нові шляхи добування інформації про реальний стан справ в Україні. У розсекреченій довідці «Оперативна діяльність закордонних українських розвідувально-повстанських центрів» зі справи за 1933 рік зазначається: «У Змієнка Україна розбита на райони приблизно в межах старих повітів. До кожного району є шифр. У шифрованому вигляді описується наявність закладів, організацій громадського, кооперативного та ін. значення...». Судячи з наступного документа, вилученого радянськими органами держбезпеки, ймовірно, в одного з кур`єрів із-за кордону, уенерівською розвідкою були розроблені та розмножені відповідні питання. Відповіді на них заносилися у своєрідні паспорти районів. Документ називається «Чим цікавиться розвідка УНР». Ось деякі пункти з нього: «1. З`ясувати, як проходять хлібозаготівлі, скільки береться з колгоспу й одноосібників, хто приймає хліб, де зсипається, які заходи вживаються до нездатчиків-одноосібників, хто видає квитанції на зданий хліб, за якою ціною такий приймається, процент невиконання хлібозаготівлі в 1932 році. 2. Про податки. Скільки платить колгосп і одноосібники. 3. Як проходить осіння посівна кампанія, скільки й чого посіяно колгоспом і одноосібниками, як підготовлений грунт до посіву. 4. Як пройшла збиральна кампанія, скільки обмолочено і ще належить обмолотити... 9. Про кооперацію. Ціни на товари та хліб... 13. Який хліб їдять у даний час колгоспники і одноосібники, доставити зразки такого. 14. З`ясувати, скільки померло від голоду, скільки опухло і є опухлих на сьогоднішній день. 16. Настрій населення у даний час, як ставляться українці до радвлади». Якби до сьогоднішнього дня збереглися результати таких «соціологічних досліджень», це б дало можливість значно деталізувати тогочасну ситуацію в Україні. Але ці дані, очевидно, десь загубилися за кордоном. З іншого боку, якщо говорити про радянські архіви, то тогочасна практика і не передбачала зберігання якихось документів на підтвердження Голодомору. Навпаки, все робилося, щоб приховати правду. Тому на підставі архівних матеріалів, що дійшли до наших днів і зберігаються в Галузевому державному архіві СЗР України, можна говорити лише про окремі свідчення тодішньої політики партії на селі. З документів випливає, що навіть загальну відкриту інформацію по Україні добувати було нелегко. Доходило до того, що направлені в конкретні райони уенерівські розвідники іноді навіть не могли потрапити в деякі населені пункти, які виявлялися заблокованими підрозділами міліції та ДПУ. Що там відбувалося, можна було лише здогадуватися. Почастішали і затримання агентів, яких не вдавалося ретельно навчити й підготувати до виконання завдань. Потрібно було шукати нових людей і нові, нестандартні шляхи проникнення на територію України. Особливо важко стало працювати після процесу над членами «Спілки визволення України». До цього користувалися переважно письмовим зв`язком, шифрами і тайнописом. Кожен резидент мав задля цього свій рецепт виготовлення невидимих чорнил. Та довелося від такої форми зв`язку відмовлятися, оскільки для чекістів це вже не становило таємницю. Ставку почали робити на кур`єрів і на залучення до співпраці так званих поворотчан — тих українців-реемігрантів, які поверталися з різних причин в Україну. Серед розсекречених документів є копії протоколів допиту Мамчія Григорія Матвійовича за 1932—1933 роки у рамках порушеної проти нього кримінальної справи органами ДПУ. Він був одним із тих, кого уенерівська розвідка намагалася використати для збирання інформації про обстановку в Україні. Г.Мамчій прибув до Варшави з Фінляндії разом з двома товаришами-українцями. Усі вони були втікачами з Соловецького табору. З ними зустрілися керівники уряду і розвідки УНР, детально розпитали про обставини засудження, перебування у таборі, втечу, надали необхідну матеріальну допомогу. Григорій Мамчій про себе розповів, що був засуджений 1929 року до чотирьох років ув`язнення за якісь посадові злочини, але обвинувачення вважає надуманими. Сам він родом з села Христинівка, що на Черкащині. Там у нього лишилася сім`я. Що з ними, він не знає. Чув, що зараз голод у тих місцях. Хоч йому важко собі навіть уявити, щоб на селі, де така родюча земля та працьовиті люди, був голод. Під час однієї з бесід зазначив, що він разом із товаришами може надати свої послуги для проведення підпільної роботи. Через деякий час їх відправили до табору для інтернованих у Каліші. Там представники розвідки УНР створили їм нормальні умови для проживання й почали спеціальну підготовку до засилання на радянську територію з розвідувальними завданнями. Після завершення підготовки Григорія направили в район дислокації Кам`янець-Подільського прикордонного загону. У липні 1932 року він без перешкод перейшов кордон і направився в бік Умані, де мав зібрати інформацію про обстановку в районі Умань—Черкаси—Мліїв і заразом таємно побачитися з сім`єю. З собою мав 1000 рублів, 2000 листівок, револьвер з набоями, підроблені документи і адресу для надсилання відомостей. Завчасно обумовлювалося, як випливає з протоколів допиту, що «про поганий врожай писати, що хороший, про погані настрої населення також писати навпаки, про хороший грунт і результати організації повстанських осередків писати, що після дощу ростуть гриби та ін.» У Христинівці Г.Мамчій зустрічався зі своїми старими друзями та знайомими, яким міг довіритися. Про одну з таких зустрічей з односельчанином читаємо зізнання у протоколі допиту від 9 грудня 1932 року. Про становище на селі той «говорив у дуже похмурих фарбах, що селянство голодує, були навіть випадки смерті від голоду, податки і хлібозаготівлі непосильні і все це разом узяте створило таке становище, коли селянство майже відкрито висловлює ворожість до радвлади». Зрештою, з інших матеріалів справи дізнаємося, що Григорій Мамчій був заарештований у селі Янове, коли прямував у бік Коростеня, а згодом його і ще двох осіб, які проходили по повстанській справі «Пришелець», було ліквідовано органами ДПУ. Так радянська тоталітарна система розправлялася з тими, хто намагався зібрати й передати через «залізну завісу» правдиву інформацію про голод в Україні. Про його долю у Варшаві дізналися значно пізніше. В. Змієнко важко переживав кожну втрату своїх людей. Він цілком реально усвідомлював, що радянські підрозділи розвідки й контррозвідки у цьому протиборстві виглядали значно сильнішими, більш організованими і всеохопними. Знав він і те, що в роботі уенерівської розвідки є багато проблем і недоліків, не все йому подобалося в статусі спецслужби, її фінансуванні. Але він робив усе можливе, щоб за будь-яких обставин пріоритетними для розвідки УНР залишалися завдання, продиктовані потребами та інтересами української нації. Олександр СКРИПНИК, «День», 31 жовтня 2008