хочу сюди!
-
-
56 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 55-58 років
Замітки з міткою «герої україни»
Сергій Дідич загинув цього дня 18 лютого 2014 р. на Євромайдані
- 18.02.20, 17:09
- Ми любимо тебе, Україно!
Шість років тому, 18 лютого, на Майдані почалися обстріли учасників Євромайдану беркутівцями. Зранку протестувальники почали “Мирний наступ” з Майдану до Верховної Ради, який перетворився в запеклі сутички між “майданівцями”, силовиками і так званими “тітушками”. У цей день обірвалося не одне життя, і серед них – Дідич Сергій Васильович – громадський активіст, родом з Городенківщини.
Сергій Дідич народився 3 листопада 1969 року у селі Стрільче Городенківського району. Він був головою Городенківської районної організації ВО «Свобода», депутатом Городенківської районної ради, в якій очолював комісію з соціально-економічного розвитку, засновником та директором туристичного клубу «Золоте Руно». Герой України.
Сергій із дружиною на Майдані був з початку грудня. Був сотником івано-франківської сотні. Двічі додому в Городенку подружжя приїжджало на кілька днів і знову поверталося до столиці. Востаннє з родиною бачилися на Різдво. Він був на передовій, а його дружина — на Майдані.
18 лютого 2014 року разом зі своєю сотнею стримував атаку «Беркута» у Кріпосному провулку. За словами побратимів, коли його сотня відходила, Дідич йшов останнім. За первинною версією, граната розірвала йому сонну артерію на шиї.
У пам’ять про батька дочка Сергій Дідича, Ira Didych написала зворушливі слова:
“А ви знаєте, що у мене тато загинув?
6 років тому. В Києві. На Майдані.
Не пам’ятаю, чи писала я про це тут прямо. Мабуть, ні.
Я була дитиною коли його вбили. Мені було 12. Того дня я повернулася зі школи додому. Робила уроки. Дивилася прямі трансляції з Майдану. Вогонь. Колеса. Крик. І гордилася своїми батьками, що вони там.
А потім дізналася, що мого тата вбили.
Мого тата.
Я розказувала вам про це? Так? Ну тоді добре.
Ні? Ну тоді розкажу чому ні.
Бо про смерть говорити незручно.
Сьогодні я не буду розказувати про свого тата. Я вже забула відчуття його доторку. Голос згадую тільки в найглибших снах. Й посмішку вже не знаходжу в інших людях.
Я буду говорити, чому я про це мовчу.
Бо про смерть говорити незручно.
От скажу я вам:
– Привіт. Мій тато на Майдані загинув. І так, я з цим живу. Так плачу коли про жертовність говорять. Коли беркутівців в Росію відпускають. Коли «дегероїзують». Коли б’ються за соцдопомогу. Коли вирішують хто за кого має помирати. Але ж живу.
І що ви мені відповісте? Зазвичай люди мовчать. Або обіймають. (Це вже трохи краще. Але не для мене. Тільки для них.)
Бо про смерть говорити незручно.
– Вибачте, пані викладачко. Чому я вас не слухаю? Знаєте сьогодні 18 лютого. Уже 14 година. Десь в цей час 6 років тому мого тата вбили. Але ще не опізнали.
– Вибачте, друзі, я на збірку не прийду. Просто зараз 19 година. 18 лютого. 6 років тому я почула як кричить моя бабця. Бо її сина вбили. Мені зараз складно зорієнтуватися. Бо я досі цей крик чую.
– Вибач, мам. Але я не можу з тобою сьогодні говорити. Як і ти не могла говорити зі мною в цей день 6 років тому. Сьогодні я буду вибивати. Вибач, мам.
Але я не скажу вам того.
Бо про смерть говорити незручно.
Коли мене діти запитують:
– А де твій тато?
Шо я скажу їм. Вони ж не знають що таке смерть. Ви ж їм не казали. Сказати їм, шо він на небі? Вони ж знають, що там або космос, або літаки. Але ви мовчіть.
Бо про смерть говорити незручно.
– Привіт, Іра. А чому ти ні з ким не зустрічаєшся.
– Привіт. Ну знаєш. Єдиного чоловіка, якого я любила, вбили. Теж чоловіки. І я тепер взагалі чоловіків боюся трохи, насправді.
– Іра, а ти уявляла собі своє весілля?
– Так. Смішно. Але коли мені було 12, то мій тато сказав, що хоче зробити мені красиве весілля вдома. З друзями і літніми квітами. Але знаєш його вбили 6 років тому. І жодне весілля вже не буде таким, яким би він його зробив.
Але я точно вам того б вголос не сказала. Сказала б, що я про таке не думаю.
Бо про смерть говорити незручно.
– Доброго дня, Ірино. Чи можна буде записати з вами інтерв’ю ?
– Так звичайно. Хочете правду чи ще одну сльозливу історію? Вам загальними фразами чи про смерть? Загальними фразами? Добре.
Добре, я не буду говорити з вами про смерть.
Бо про смерть говорити незручно.
– Ой, Іра. Щось ти погано виглядаєш.
– Та я захворіла. Але, насправді, у мене тато загинув 6 років тому. І мені весь тиждень складно навколо 18 лютого жити. А може і два тижні. Але так. Я захворіла.
Так я й хворію 6 років підряд. В той самий час. Бо коли хворієш, можна погано виглядати.
Бо про смерть говорити не зручно.
Я буду ковтати сльози десь в кутку кімнати. Бо шо я вам скажу? Ви ж і так не зрозумієте. І не маєте розуміти. І надіюся ніколи не зрозумієте.
Я вам ще можу багато прикладів навести, коли про смерть говорити незручно. Але ви зрозуміли – будь-коли.
Вам зручно говорити про Героїв. Про Подвиги. Про Історію. Про Гідність. Про Свободу. Про Людяність. Про Майдан.
Але про смерть вам говорити незручно.
Ви маєте знати. Мій тато загинув на Майдані. 18 лютого. Бо якщо ви цього про мене не знаєте, то ви нічого про мене не знаєте. Смерть частина мого життя.
І вашого теж.
P. S.: Подивіться фото. Ми там щасливі.”
https://westnews.com.ua/miy-tato-zaginuv-na-maydani-donka-geroya-nebesnoyi-sotni-napisala-post-u-pam-yat-pro-batka-foto/?fbclid=IwAR3VUskOoF4ArLzsaCINydCCKSkY3pMik-lqNh_T7gS1Wt5ROybasC2J8FI
4
Правда про Крути чи просто чиясь версія?
- 03.02.20, 18:19
- Слава Україні!
(Не)популярно про Крути: справжні втрати, правдива роль, маловідомі деталі
Олекса Алмазов, уродженець міста Херсон, генерал-хорунжий Армії УНР, за спогадами Степана Самійленка — учасник бою під Крутами
Схема бою, виконана сотником Сергієм Горячком
Підписання мирного договору у Бересті після тривалого перемовного процесу. Фото із сайту УІНП
Передача повноважень і атрибутів влади президентом УНР в екзилі Миколою Плав'юком президенту України Леоніду Кравчуку. Фото із сайту УІНП
Те, що не розкажуть у школах. Чи ні?
Думаю, вже можна. Говорити, як воно було насправді без зайвих емоцій та сліз. Потужили, поговорили про зрадоньку сторічної давності. Послухали різноманітні думки від тієї, де Крути — це безглузда помилка, через яку загинуло 300 (а подекуди й 500) молодих людей, до такої, що, попри весь драматизм, ця трагедія не дала нічого, крім героїчного прикладу, не стала поворотною точкою у війні, не врятувала країну тощо.Але розберімося в усьому.
Бо насправді Крути були зовсім не тим, чим стали у попсовій історії. Нашої провини в неправильному трактуванні події мало: міфи народилися ще з першими пореволюційними емігрантами (головно — зусиллями Дмитра Дорошенка, який мав свої рахунки з урядом УНР і приписував йому аж занадто багато зради) і закріпилися надміру частими порівняннями із трьома сотнями спартанців, які полягли під Фермопілами.
Сучасні українці радше винні в тому, що не люблять перевіряти факти і натомість дуже люблять тужити. Ну, і пристрасть до гучних, поетичних назв, далі яких іноді текст й не читається, теж робить свою справу. Чого тільки варта назва «Нас тут триста, як скло, товариства лягло», що зустрічається чи не в кожній другій статті на тему того історичного бою. Багато хто вже й не згадує, звідки взявся цей вислів і що до полеглих під Крутами військових він ніякого стосунку не має. Навіть літературну паралель провести важко. Адже вірш Тараса Шевченка «За байраком байрак», звідки і взявся вислів про трьохсот полеглих, розповідає про долю козаків, які продали в рабство своїх земляків й були вбиті у бою своїми ж.
«Нас тут триста, як скло,
Товариства лягло!
І земля не приймає.
Як запродав гетьман
У ярмо християн,
Нас послав поганяти.
Крові брата впились
І отут полягли
У могилі закляті», —
ніби розповідає свою історію козак у вірші. Тобто взагалі повз.
Аби зрозуміти роль бою, що стався 29 (у деяких джерелах — 30) січня 1918 року під Крутами, треба зробити крок назад, подивитися на повну картину, вийти за межі однойменної залізничної станції та збагнути мить того життя, що кипіло навколо. Треба усвідомити, що світ і Україна тієї хвилини оберталися не лише навколо Крутів. Насправді бої тривали у багатьох точках. Найбільший бій, як це часто буває і сьогодні, був дипломатичним. Окрім того, потрібно спростувати декілька міфів. Хоча б той, що під Крутами бились лише студенти й учні і що всі вони загинули. Насправді учасників битви з українського боку було більше, ніж триста, і далеко не всі вони полягли там.
Зрештою, бій під Крутами не завершився повною поразкою. Власне, беручи до уваги кількісну перевагу ворога, його втрати і здобутий результат, виходить зовсім навпаки. 4800 (за іншими даними — до 7000) червоногвардійців Муравйова проти українців чисельністю 400–600 осіб, серед яких бійці загону Вільного козацтва Армії УНР, офіцери (старшини) і юнацтво (курсанти) 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького, студентський добровольчий курінь Січових стрільців, імовірно, учасники інших формувань.
Олекса Алмазов, уродженець міста Херсон, генерал-хорунжий Армії УНР, за спогадами Степана Самійленка — учасник бою під КрутамиТож, незважаючи на величезну численну перевагу ворога, українські військові змогли утримувати позиції впродовж п’яти (!) годин.
У ході бою декілька десятків українців загинули, частина — потрапили в полон і були страчені. Загальна кількість загиблих — 70–100 осіб. Решта змогли уникнути оточення і відступити. Втрати ворога — до 300 осіб загиблими. Українським військовим також удалося знищити колії та мости, що допомогло суттєво затримати просування більшовиків на Київ. Таким чином, українці насправді завдали нищівного удару ворогу.
Бій під Крутами також не був суцільною зрадою. Попри розповсюджену думку, що офіцери дали драла з бойовища, а українські студенти билися з червоногвардійцями мало не голіруч, ситуація була іншою. Українські військові мали достатньо зброї і набоїв, аби вести бій, що тривав п’ять годин, а також 16 кулеметів, бронепотяг та бойовий потяг.
Два офіцери, дійсно, відбули до Ніжина, але це сталося ще перед боєм та для того, аби залучити до оборони станції українізований полк імені Тараса Шевченка, що дислокувався в місті. Щоправда, зробити це їм так і не вдалося. За даними прем’єра УНР Бориса Мартоса, який опитував учасників бою вже в еміграції, офіцери відбули «втихомирювати згаданий полк, адже він був розагітований більшовиками і загрожував виступити проти Юнацької школи. Водночас відомо, що певна частина військ київського гарнізону зайняла нейтральну позицію і таки відмовлялася протистояти більшовикам.
Схема бою, виконана сотником Сергієм ГорячкомТут також варто зауважити, що, говорячи «студент», ми радше уявляємо 17-річного юнака, що жодного разу не тримав зброю в руках. Однак людина може бути одночасно студентом і військовим із великим досвідом, правда ж? Так, скажімо, студент на прізвище Довгаль, який командував одним із куренів, нещодавно повернувся з німецького фронту в ранзі підпоручника й, окрім того, вже встиг взяти участь у боях на вулицях Києва. І він такий був далеко не один.
Тож чим був бій під Крутами? Це був непересічний приклад героїзму і звитяги. У цьому немає жодного сумніву. Окрім того, це однозначно була трагедія, адже загинули люди. Молоді люди.
Якою була роль бою на залізничній станції Крути? Надзвичайно вагомою. Окрім того, що українським військовим удалося на чотири доби призупинити просування червоногвардійців до Києва, вони дали дорогоцінний час українській дипломатичній місії в Бересті, аби вона змогла залучити на свій бік союзників та досягти визнання Української Народної Республіки як незалежної рівноправної держави низкою країн, зокрема, Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Османською імперією, Болгарським царством. Згідно з підписаним згодом договором, визнавались кордони УНР та надавалась військова допомога, яка на певний час дала змогу витіснити більшовиків на схід.
Підписання мирного договору у Бересті після тривалого перемовного процесу. Фото із сайту УІНПВажливий факт: незважаючи на те, що більшовики зайняли Київ через декілька днів після бою під Крутами, вже 2 березня до столиці повернулася Центральна Рада, поновився вихід українських газет. І в цих газетах сім’ї загиблих хлопців розміщували оголошення, в яких просили всіх, хто знає бодай щось про долю або обставини загибелі їхніх рідних, надати відповідну інформацію. Тобто подію не вдалося викреслити з ефіру, вона одразу набула широкого розголосу. Тоді в Києві створили комісію для пошуку тіл загиблих і встановлення обставин бою. Тіла розстріляних у полоні й полеглих у бою військових знайшли під Крутами за допомогою місцевих мешканців. Згодом їх урочисто перепоховали на Аскольдовій горі у столиці. Поховальна процесія пройшла вулицями Києва. Громада міста змогла оплакати своїх захисників. Історики вважають, що у той самий день із фасаду будівлі Центральної Ради було збито двоголового орла — символ Російської імперії.
Подвиг військових, що віддали свої життя у бою під Крутами, став прикладом незламності для бійців ОУН та УПА. Пам’ять про бій зберігали діаспоряни, які щороку згадували полеглих військових і проводили меморіальні заходи, а також небагаточисельні мешканці України, які такої розкоші, як вшановування власних військових, звичайно, дозволити собі не могли.
Радянська влада ж намагалась стерти пам’ять про Крути, зокрема, могили на Аскольдовій горі було знищено. Вперше вшанування полеглих героїв відбулося тільки 29 січня 1991 року. На той час більшість мешканців Крут навіть не могли зрозуміти, кому та якій події присвячено меморіальний захід. Вони вже просто не знали цієї історії.
Нагадаю, завдяки тому, що українські дипломати мали час і змогу заявити про свою позицію у Бересті, коли ситуація погіршилася й Україна втратила державність, Уряд УНР, витіснений за кордон, інші держави визнавали як екзильний. Його представництва були у Тарнові, Ченстохові, Варшаві, Парижі, Веймарі, Кіссінгені, Мюнхені та Філадельфії.
Уряд УНР у вигнанні зміг пронести українську державницьку традицію через все ХХ століття. Сьогодні ми мало про це говоримо і багато хто про це не знає, але Україна мала шістьох екзильних президентів. Останній із них — Микола Плав’юк — за погодженням з Українською Національною Радою, яка, провівши 14–15 березня 1992 року 10-ту Надзвичайну сесію, визнала правонаступником Державного Центру УНР в екзилі державу Україна, передав першому президенту часів незалежності грамоти, заяви, Знак гідності Голови Української Держави (Клейнод гетьмана Івана Мазепи), президентські печатки і прапор 22 серпня того ж року.
Передача повноважень і атрибутів влади президентом УНР в екзилі Миколою Плав'юком президенту України Леоніду Кравчуку. Фото із сайту УІНПТак, можливо, ця акція почасти мала декларативний характер, а перший президент незалежної України не надав події належного значення й не провадив необхідних заходів з успадкування правонаступництва, але загалом усі зусилля державників і військових УНР вважаю надзвичайно важливими сьогодні. Адже це те, на що ми можемо спиратися; це те, із чого ми можемо виносити важливі уроки. Ворог, його прийоми і тактика мало змінилися. Тут уже залежить від нас, які ми висновки зробимо.
Зрештою, те, що вдалося зробити Уряду УНР в екзилі — це зберегти не лише пам’ять, а й чималу документальну спадщину.
Тому, коли сьогодні говорять, що бій під Крутами був битвою за майбутнє, не варто сприймати цей вислів як голослівний. Саме так воно і було.
Найсвятіша правда в тому, що українська армія під Крутами — впоралась, виконала, покладену на неї місію.
2
Нам Крути ніколи не забути!
- 29.01.20, 16:09
- Ми любимо тебе, Україно!
102 роки бою під Крутами. Історична довідка та інфографіка
29 січня 2020 року в Україні відбувається вшанування пам’яті Героїв Крут
Бій під Крутами став символом героїзму молодого покоління в боротьбі за незалежність України.
Історична довідка
Перша незалежність
У 1917 році постала Українська Центральна Рада та створена нею Українська Народна Республіка.
Прихід до влади у Росії більшовиків у жовтні 1917 році становив загрозу для України. Вони прагнули встановити контроль над Україною. У грудні більшовицький уряд Росії (Рада народних комісарів) направив ультиматум Українській Центральній Раді. В ньому йшлося про виконання таких умов: дозволити переміщення більшовицьких військ із фронту на Дон і відмовитися від утворення Українського фронту. Українці відхилили вимоги і звинуватили росіян у розпалюванні ворожнечі. Раднарком, своєю чергою, оголосив Центральну Раду “в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні”.
7 січня 1918 року більшовики оголосили загальний наступ на Україну. У середині січня 1918-го вони встановили контроль майже на всьому Лівобережжі та просувалися на Київ. За таких умов 22 січня 1918 року Українська Центральна Рада ІV Універсалом проголосила незалежність Української Народної Республіки.
Напередодні бою
Після захоплення Полтави, вздовж залізниці на захід наступала більшовицька так звана 1-а Революційна армія, а з Гомеля на Бахмач – 2-а. Саме там, де сходилися дві залізничні колії, вони планували об’єднатися.
Тривалий час найбоєздатнішою українською частиною на Чернігівщині був бойовий відділ 1-ї Української військової юнацької школи сотника Аверкія Гончаренка. Спільно з іншими військовими підрозділами та добровольцями 25–27 січня вони героїчно обороняли вузлову залізничну станцію Бахмач. Однак під загрозою оточення оборонці змушені були відступити до станції Крути, де почали укріплюватися.
28 січня у Бахмачі обидві радянські армії з’єдналися. Командував ними Михайло Муравйов. Більшовики почали рухатися в бік Києва. На підступах до столиці Муравйов закликав: “Наше бойове завдання – взяти Київ... Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо”.
Проте вже наступного дня на станції Крути їхній наступ зупинили українські частини, до яких підійшло підкріплення – учні Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького та Помічного студентського куреня Січових стрільців (18–20-річні юнаки з Університету святого Володимира, Українського народного університету, Київської гімназії Кирила та Мефодія). Здебільшого вони були неготовими до військових дій і мали погане озброєння. До курсантів юнацької школи, студентів і гімназистів приєдналися близько 80 добровольців із підрозділів Вільного козацтва з Ніжина.
29 січня 1918 року на залiзничнiй платформi в Крутах перебувало до 520 українських воякiв, юнакiв і студентiв, озброєних 16 кулеметами та однією гарматою. Росіяни вдесятеро переважали, мали бронепотяг та артилерію.
Військами УНР під Крутами командував Аверкій Гончаренко. Завдяки вигідній позиції і героїзму, українцям вдалося завдати росіянам значних втрат і стримати наступ до темряви. Потім, під тиском ворога, українські бійці організовано відступили до ешелонів і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 27 хлопців, заблукавши у темряві, повернулися до станції Крути, яка на той час уже була зайнята більшовиками. Вони потрапили в полон. Хлопців катували, а потім стратили. Згодом майже всіх героїв поховали на Аскольдовій могилі у Києві.
Українців під Крутами загинуло, за різними оцінками, 70–100 осіб. На сьогоднi вiдомi прiзвища 20 з них. Це студенти Народного унiверситету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти Київського унiверситету святого Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич, Григiр Пiпський, Іван Сорокевич, Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич.
Втрати бiльшовицьких вiйськ сягали 300 воякiв.
Брестський мирний договір
Затримавши ворога на чотири дні, українські війська дали змогу укласти мир між урядом Української Народної Республіки і державами Четверного союзу. Перемовини закінчилися 9 лютого 1918 року підписанням Брестського мирного договору. Він визначав:
визнання Четверним союзом самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин;
спільні кордони УНР та Австро-Угорщини на довоєнних межах (Холмщина та Підляшшя відходили Україні); Східна Галичина та Буковина виділені в окремий коронний край;
кордон із Польщею, що мав бути визначений комісією “на основі етнографічних відносин і бажань людности”;
відмову сторін від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною;
обмін військовополоненими та встановлення дипломатичних відносин;
постачання УНР іншій стороні до 31 липня 1918 року 60 мільйонів пудів хліба, 2750 тисяч пудів м’яса, іншої сільгосппродукції та промислової сировини;
додаткову умову – грошова позика в 1 мільярд карбованців і збройна допомога Українській Народній Республіці у боротьбі з більшовиками.
Тим часом 4 лютого 1918 року більшовицькі війська Михайла Муравйова підійшли до Києва. Під гуркіт гармат Центральна Рада приймала важливі закони – про ліквідацію права власності на землю та демобілізацію.
Через два дні почався масований артилерійський обстріл, ще через 3 дні муравйовці ввірвалися у місто. 11 лютого 1918 року більшовики проголоcили в Києві Українську Робітничо-Селянську Республіку та її Народний секретаріат.
У квітні 1918 року завдяки підтримці німецьких та австро-угорських військ (відповідно до Брестського договору) українці звільнили від більшовиків майже всю Україну. Отже, бій під Крутами став боєм за майбутнє України.
Завдяки звитязі та сміливості українських вояків ворожий наступ більшовиків на Київ було зупинено на кілька днів, коли тривали переговори між Українською Народною Республікою і країнами Четверного союзу. Важливо було, аби на той момент українська столиця перебувала під контролем Центральної Ради. 9 лютого 1918 року Брестський мирний договір було підписано. Він означав визнання самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин.
Важливі акценти:
– бій під Крутами став успішною оборонною операцією з переважаючими силами ворога, наступ якого зупинив на декілька днів. Це дало змогу представникам Української Народної Республіки підписати Брестський мирний договір із країнами Четверного союзу;
– Брестський мир означав визнання самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин;
– незалежність Української Народної Республіки довелося захищати від російської військової агресії, ворогові протистояли молоді добровольці;
– згодом українські війська за підтримки німецьких та австро-угорських (відповідно до Брестського договору) звільнили від більшовиків практично всю Україну;
– події Української революції засвідчили: державність без армії неможлива;
– сміливість та жертовність учасників бою зробила їх прикладом для майбутніх поколінь захисників України. З ними порівнюють захисників Донецького аеропорту в теперішній російсько-українській війні. Тому Героїв Крут називають першими кіборгами.
Інфографіка
Корисні Інтернет-посилання:
В’ятрович Володимир. “Крути – бій за майбутнє” - http://blogs.pravda.com.ua/authors/viatrovych/56ab02d9b630d/
“Завдяки Крутам УНР визнали державою”: інтерв’ю із професором Володимиром Сергійчуком -http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/01/29/110360/
Михайло Ковальчук. “Бій під Крутами: відомі й невідомі сторінки” - http://www.istpravda.com.ua/research/2014/01/29/141189/
Ярослав Тинченко. “Життя після Крут. Як склалася доля учасників січневого бою” -http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/01/28/19369/
Андрій Любарець. “Бій під Крутами у історичній пам’яті” - http://www.istpravda.com.ua/research/2012/01/29/70470/
Ісаюк Олеся. “Шість тез про Крути або Що не так із традиційним баченням подій 29 січня 1918 року” -https://lb.ua/blog/isayuk_olesya/293772_shist_tez_pro_kruti_abo_shcho_iz.html
Гончаренко А. Бій під Крутами (спогади учасника) - http://kruty.org.ua/spogady/64-q-q-
Михайлик М. День 29 січня 1918 року (спогади учасника) - http://kruty.org.ua/spogady/62-q-29-1918q-
Монкевич Б. Бій під Крутами (спогади учасника) - http://kruty.org.ua/spogady/60-2008-10-04-20-48-42
Лоський І. Крути (спогади учасника) - http://kruty.org.ua/spogady/59--qq
Файзулін Ярослав. “Бій під Крутами: як відрізнити історичну правду від міфу” - http://tyzhden.ua/History/40792
Інтерв’ю з Ярославом Файзуліним. “Що спільного між героями Крут та «кіборгами» Донецького аеропорту?” - https://dzerkalo.media/shho-spilnogo-mizh-geroyami-krut-ta-kiborgami-donetskogo-aeroportu/
Дослідники теми, які можуть бути речниками для медіа:
Верстюк Владислав, професор, Інститут історії України НАН України;
В’ятрович Володимир, Голова Українського інституту національної пам’яті;
Галушко Кирило, координатор громадського історичного проекту LikБез, Інститут історії України НАН України;
Гирич Ігор, шеф-редактор журналу “Пам’ятки України”, Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України;
Ковальчук Михайло, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України;
Майоров Максим, співробітник Українського інституту національної пам’яті;
Тинченко Ярослав, заступник директора з наукової роботи Національного військово-історичного музею України;
Файзулін Ярослав, співробітник Українського інституту національної пам’яті.
4
У Києві в суботу, 25 січня, відбулася традиційна смолоскипна хода від Арсенальної площі до Аскольдової могили, присвячена пам'яті героїв Крут. В акції брали участь представники партії "Свобода" та молодіжної організації "Сокіл".
29 січня 1918 року відбувся бій біля залізничної станції Крути. Він тривав п'ять годин між чотиритисячним підрозділом російської Червоної гвардії та загоном із київських курсантів та козаків "Вільного козацтва", який налічував близько чотирьох сотень бійців. У бою під Крутами захисники української державності виконали наказ командування і затримали стрімкий наступ більшовиків.
Взагалі наступ більшовиків очікувався в іншому місці, а це був неактивний напрямок і тому сюди послали студентів-юнкерів, тоді як Муравьйов, як досвідчений військовий змінив напрямок головного удару у найслабше місце оборони УНР, вважаючи перемогу легкою, але не так сталося, як гадалося, що і викликало особливу лють до полонених юнаків, які до того ж продовжували проявляти свій патріотизм українських воїнів і заспівали спільно "Ще не вмерла Україна", через що були по-звірячому вбиті більшовиками: переважно заколоті штиками. Герої не вмирають! Слава Україні! Героям слава! Навічно з нами.
2
Президент України Володимир Зеленський поклав квіти до Пам’ятного дзвона
9
Родини загиблих оборонців ДАПу покладають квіти біля Пам’ятного дзвона на території Міністерства оборони України
10
За даними громадських організацій родин загиблих та учасників АТО/ООС – під час оборони Донецького аеропорту загинули понад 200 українських військових, а понад півтисчі отримали поранення. Багатьох із них відзначено державними нагородами, більшість – посмертно
11Військові покладають квіти до Пам’ятного дзвона
12Стати «кіборгами» вважали за честь. Обороняти Донецький аеропорт їхали за власним бажанням, а не за наказом
13
Ніна Костянтинівна, мама Героя України, оборонця Донецького аеропорту з позивним «Натрій» Ігоря Брановицького. Після підриву бойовиками російських гібридних сил перекриття терміналу Брановицький вивів поранених, а сам повернувся назад. Разом із іншими побратимами він потрапив у полон до бойовиків угруповання «ДНР». Брановицький, щоб врятувати товаришів, сказав, що він кулеметник. Його нещадно били. За словами очевидців, 21 січня 2015 року Ігоря Брановицького убив у полоні двома пострілами в голову громадянин Росії, бойовик Арсеній Павлов із позивним «Моторола»
14Зустріч побратимів
15
«Кіборги» з різних підрозділів ЗСУ та добровольчих батальйонів
16
Прапор із підписами оборонців ДАПу – артефакт, який береже «кіборг» 80-ї окремої десантно-штурмової бригади із позивним «Історик»
17Дзвін пам'яті за загиблими оборонцями України
2
Втрати України у 2019 році
- 10.01.20, 17:55
- Ми любимо тебе, Україно!
У 2019 році на фронті загинули 97 військових ЗСУ, – Генштаб
19/12/2019 11:03
ІЛЮСТРАТИВНЕ ФОТО
Бойові втрати української армії на Донбасі з початку 2019 року склали 97 загиблих військових.
Як повідомляє “Новинарня“, про це йдеться у відповіді Генштабу ЗСУ на запит журналістів “BBC News Україна”. Дані наведені станом на 17 грудня 2019 року.
Також від початку року в зоні Операції об’єднаних сил внаслідок боїв поранено 499 українських військовослужбовців. Ще 78 бійців зазнали інших ушкоджень.
“Інші загиблі (померлі) – 77 осіб“, – додають у Генштабі про небойові втрати.
Найбільше українські бійці гинуть від:
- снайперського вогню;
- обстрілів з мінометів та гранатометів;
- підривів на мінах.
У 2018 році на Донбасі, за даними Генштабу, бойові втрати української армії склали 110 військових, а у 2017 році – 198 бійців.
1
Далі відбувся вибух. Пам’ятаю, їх було два. Можете розказати, що було після першого і після другого.
Я кажу, що супротивник знаходився з усіх сторін. Навіть у цих умовах залишалась група з 54 людей, які продовжували давати відсіч. Вони вгризлись в бетонну площадку. Барикади зробили з того, що було під руками і продовжували відбивати, коли ті (вороги, – 24 канал) йшли до нас ближче. Вони розуміють, що стрілецької зброї вибити в нас не вдається абсолютно і заклали першу вибухівку. На мою думку, вони тоді ще не розуміли, де зосереджена основна маса людей. Тобто перший вибух фактично зруйнував весь центральний зал Донецького аеропорту. Ті перегородки, барикади також були знищені цим вибухом, але фактично від нього ми сильно не постраждали.
Постраждали від другого? Де ви були у цей момент?
Так, це було невеличке приміщення приблизно 20 на 25 квадратів, де всі були затиснуті. Супротивник вже чітко знав, де ми знаходимось. Заклали вибухівки на всіх поверхах вище нас і нижче нас. В одному з інтерв’ю, яке давали сепаратисти на своїх каналах, вони сказали, що за своїми оцінками заклали 1,5 тонни тротилу туди в еквіваленті. Приміщення склалось.
Ви і ще багато інших були між тими двома поверхами. Скільки вас вижило?
Як мінімум 20. Знаєте, після першого вибуху я думав, що це вже все. В очах стало темно. Спочатку включився слух. Я почув, що відбувається бій. Потім включились руки, я вибрався з-під завалу і вступив в бій. "Що, знову?" – єдине, що встигло промайнути в голові.
Ви провалились на кілька поверхів вниз.
На два.
І на вас ще зверху насипався бетон. Чудом, без переломів врятувалися.
Так, під однією з плит перекриття, під яку потрапило декілька людей, вибухівка не вибухнула. Це і врятувало.
Вам місцями щастило непогано. І після цього ви ще вели бій. Скільки людей залишилося здатними на це?
На той момент, за моєю оцінкою, було близько 20 людей. Вся зброя, яка була у нас, опинилася під завалом. Було декілька автоматів і один, чи то два гранатомети. Це все.
Були люди, які отримали дуже важку контузію.
Люди, коли чують слово контузія, їм здається, що це щось несерйозне. Насправді, це серйозна травма мозку. Після неї нудить, може зникнути частина слуху і люди страждають потім все життя. Контузило всіх?
Абсолютно.
Що було далі? Настала ніч?
Здається вони (проросійські бойовики, – 24 канал) зробили якусь спробу, але хлопці дали їм відсіч. Одна частина людей опинилася під завалами, а іншу просто розкидало з терміналу – викинуло назовні. Спробували зайняти якійсь позиції, дали відсіч з автомату і далі противник вже не йшов до нас. Але я тоді чітко зрозумів, що в нас немає ні засобів, ні сил взагалі що-небудь продовжувати. Ми спочатку почали надавати допомогу тим хлопцям, які опинилися під завалами.
Я от не мав переломів, але багато людей було дуже сильно поламані. У мене було 5-6 джгутів і всі вони пішли на надання допомоги. Ми пробували різні методи, щоб тих людей дістати звідти. Радіостанції наші вже не працювали, тому що була колона наступу. Дійсно, планувалася операція. Ми заїхали туди і нашим завданням було протриматися декілька годин або день, залежно від ситуації.
Був сильний туман і колона збила зі свого маршруту. До нас в місце призначення прибуло лише дві машини командира третьої роти. І вони одразу були знищені. Можливо, радіостанції вже прослуховувалися.
Оборона Донецького аеропорту
У який момент ви прийняли рішення виходити?
Я тоді тримав телефонний зв'язок. Тоді працював мобільний телефон. За його допомогою я виходив на наш батальйон, який знаходився в місті Костянтинівка. Вони вже виходили на наші позиції командирів, які були ближче до нас. Вони дали нам вогневе загородження, завдяки артилерії. Вони зробили таким чином, щоб противник не міг до нас підійти. Ми тоді просили різних методів – дайте карети швидкої допомоги. Людей потрібно було врятувати, вивести, тому що підрозділ був недієздатним повністю. І ні для кого не секрет, що сторони, які воюють, спілкуються між собою. Коли вийшли на командира сепаратистів з проханням дати можливість вивести своїх людей. Тому що ми їм колись давали таку можливість неодноразово. Він сказав: ні, до ранку там нікого не залишиться.
Тобто, я вас всіх вб’ю?
Але я про цю розмову дізнався вже через місяць. Ми дійсно просили різних методів, щоб вивести звідти людей.
Скільки вас виходило у вашій групі?
13 людей. Ми вийшли групою тоді, яка зосереджена у цьому місті, взяли з собою поранених, яких можна було транспортувати. Залишився Герой України Ігор Брановицький і ще декілька солдатів залишилися на місці.
Толік Свирид?
Толік Свирид, але ми пізніше вже з ним з’ясовували і він розповів, що теж залишився тоді там на місці. Рішення про вихід – це теж нелегке питання.
Ігор Брановицький як поставився до того, що ви виходите?
Спокійно.
Анатолій Свирид та Ігор Брановицький
Анатолій Свирид та Ігор Брановицький / Колаж 24 каналу
Тобто, він розумів, що, фактично, залишиться один?
Він не один.
Здатних вести бій там було дуже мало.
Зараз, коли минув час, я думаю, що багато можна було зробити по-іншому.
Я думаю, що ви зробили правильне рішення. Інакше кількість загиблих була б більшою.
Були також ризики. Від злітної смуги до нашої позиції відстань 800 метрів, приблизно, була.
Вас, наскільки я знаю, врятувало вогневе загородження і те, що ви чемпіон області по спортивному орієнтуванні? Ви змогли по місцевості вивести людей.
Так, я дуже добре вивчав. Ця злітна смуга прострілювалася майже весь час. Був дуже густий туман і сепаратисти, щоб не дати можливості підійти нашим підрозділам, просто прострілювали її. Тому рішення вийти навіть з цих залишків будівлі було непростим. І через ситуацію, яка відбувалася навколо, я теж не був впевнений, де знаходяться наші позиції. Тому що два дні у нас не було радіозв'язку.
Телефон – це був вихід, коли я зрозумів, що терміналу вже немає. Тоді вже треба було виходити звичайним мобільним телефоном, який також, з високою ймовірністю, прослуховується і якось координувати свої дії.
Ви змогли вивести 13 людей. Вони всі живими залишились з вами. Думаю, фактично, ви їх врятували від смерті або від полону. Насправді невідомо, що гірше. Розумію, що після цього у вас війна, саме така бойова, закінчилась. Почались проблеми зі здоров’ям. Ви продовжували служити, але на бойових завданнях вас вже не було. В чому для вас був сенс взагалі? Не жалкували ні про що після того, коли все закінчилось?
Я задавав собі це питання. Знаючи, як сьогодні можна було зробити краще, я б зробив краще. Але 21 серпня на запитання прийти у військкомат, чи не прийти – я однозначно даю відповідь, що так – я прийшов би. І так, я б повторив цей шлях, якби була така можливість.
Що відомо про бої за Донецький аеропорт?
Одне із найбільш запеклих воєнних протистоянь на сході України. Бої розгорнулися між українськими військами, бійцями-добровольцями та силами проросійських збройних угруповань. Оборона терміналів аеропорту тривала 242 дні. У січня 2015 року внаслідок підриву терміналу аеропорту загинули 58 захисників України. 21 січня було ухвалено рішення відвести українських бійців з нового терміналу. Об'єкт був повністю зруйнованим і не придатним для оборони.
Ви один з багатьох, на превеликий жаль, ветеранів, які змогли повернутись повністю до повноцінного звичайного життя. Наскільки я знаю, у вас зараз така сама звичайна робота, яка була до подій у Донецьку. Поставлю вам заключне питання. Що сниться "кіборгам"?
Мир.
А війна довго вам снилась? Зараз сниться?
Зараз вже ні, але місяці десь три тому був дуже важкий період. І для всіх моїх близьких теж.
Бої снились?
Однозначно. Це дуже незвично.
Загиблі приходили у сни?
Це такі речі, знаєте, дуже складні та особисті. Це дійсно є. Ми спілкуємось постійно зі своїми товаришами. Це реалії, з якими приходять військові, приносять свою війну у мирне життя. Часто нас не розуміють.
Є якийсь сон, який ви пам’ятаєте?
Скажімо, у нас був дуже тісний зв’язок у старому терміналі і я десь разів п’ять або шість точно прокидався, коли повернувся з війни. Мені здавалось, що залітає граната в кімнату. І ти розумієш, що нібито знаходишся вдома, нібито мир, ніхто не стріляє, але прокидаєшся від того, що граната в кімнаті.
До теми: Шостий рік війни: найважливіші перемоги української армії та волонтерів
Скільки часу займає повернення з війни? І це не про зміну положення тіла в просторі.
Це індивідуальна штука.
У вашому випадку?
Не скажеш, що війна вийде з цієї людини до кінця. Ніколи. Я для себе зрозумів основні правила. Війну не потрібно приносити у мирне життя, тому що люди, які не були на війні, до кінця не зрозуміють тих людей, які воювали в окопах. Мирне життя дуже ризиковано приносити на війну, тому що там потрібно працювати зовсім по іншому. Таке правило – якщо ви вже повертаєтесь додому, то адаптуватись потрібно. Братись до роботи, тісно спілкуватись зі своєю сім’єю, з друзями. Ось, це рецепт повернення.
4
Богдан Гордасевич
Мені довго було не зрозуміло, що тоді трапилося в останні дні оборони ДАП, аж з цього інтерв’ю я взнав де сталася зрада - через наші ЗМІ і це жахливо. Дати це у відкритий ефір було найбільшою підлістю, бо боєць розповів правду своїм(?!), а вони виявилися інформаторами ворога. Цитую:
- А що потім сталось? Який момент був переламним?
-Я бачив інтерв’ю одного з хлопців, який вийшов вже з Донецького аеропорту. Він розказав всі слабкі сторони нового терміналу. Не знаю, можливо, хотів привернути увагу. Він фактично подарував супротивнику інструкцію, як захопити Донецький аеропорт. Мабуть, сам не розумів своєї дії. Він чітко сказав, і це була правда, що ми не контролювали тоді південну сторону терміналу. Ми дійсно її навіть візуально не спостерігали. Знищували бойовиків, коли вони заходити всередину, але контролювати сторону не могли. Супротивник про це не знав. Коли в прямому ефірі вийшов цей сюжет, буквально за кілька годин сепаратисти, користуючись цими інструкціями, зайшли в новий термінал. Почали витісняти захисників з верхнього до нижнього поверху.
https://24tv.ua/retsept_povernennya_z_viyni_zahoplyuyucha_rozpovid_kiborga_pro_boyi_za_donetskiy_aeroport_n1260604
П’ять років тому наші війська обороняли Донецький аеропорт від ворогів. Одним з останніх звідти вийшов ветеран 90-го окремого аеромобільного батальйону Сергій Голяка. В третій частні екслюзивного інтерв'ю 24 каналу він розповів про переламні моменти у боях, цінність летовища та сни "кіборгів".
Ваша друга (й остання) ротація тривала два дні. Коли ви заходили у Донецький аеропорт вже було зрозуміло, що ми втрачаємо термінал. Насправді це розуміли ще кілька тижнів до цього. Навіщо ми тримали аеропорт?
Питання "навіщо" в принципі не стояло ні у кого. Насправді після того, коли було втрачено старий термінал і ряди інших об'єктів, ми всі розуміли, що аеропорт вже, мабуть, не має тієї цінності великої.
Читайте першу частину інтерв'ю: Це був постапокаліпсис: вражаюча розповідь "кіборга" про бої за Донецький аеропорт
Якою його цінність була в грудні, жовтні, коли ми контролювали його?
Ми маємо розуміти, що аеропорт був у Донецьку. У місті, де перебували усі бойовики, які казали, що ми зараз за два тижні до Києва дійдемо. Їм зустрічне питання: "Як ви до Києва дійдете, якщо вже пів року не можете вибити збройні сили з міста Донецьк?".
Аеропорт був символом для кожного солдата.
З військової точки зору він був плацдармом на Донецьк, чи подразнюючим фактором, який штурмували постійно терористи?
На мою думку і той, і інший фактор зіграв. Про подразнюючий я вже казав. По суті, ми в місті Донецьк. Можливо, був задум, що дійсно саме з цієї площадки ми можемо пройти далі.
А їхні втрати були співставлені з нашими?
Важко мені порахувати, але точно знаю, що їхніх втрат було значно більше, ніж наших.
До якого моменту?
До оцих останніх днів.
Чому вас не вивели? В січні, десь до Різдва і трохи часу після, була можливість звідти виїхати і просто полишити ці будівлі, таким чином отримати значно менші втрати.
Це питання, власне, не до мене. Ми виконували там завдання.
Сергій Голяка
Я питаю вашу точку зору як людини, яка могла своїм життям заплатити за це військове рішення.
Можливо, був задум дійсно, що саме з цієї площадки ми маємо продовжити наш наступ.
А в нас були ресурси на цей наступ у той момент?
Зараз, аналізуючи ситуацію, ми знаємо, що цих ресурсів було недостатньо.
Вам не здається, що ми просто не наважувались через політичні моменти звідти відійти? Тому що це символ і так далі.
Я маю надію, що все-таки в цьому був сенс. Хоча, якщо рішення приймалось виключно з точки зору, що аеропорт – символ і ми за цей символ платимо життям, то в цьому немає ніякого сенсу.
Була можливість в середині січня з нього вийти?
Була можливість.
А що потім сталось? Який момент був переламним?
Я бачив інтерв’ю одного з хлопців, який вийшов вже з Донецького аеропорту. Він розказав всі слабкі сторони нового терміналу. Не знаю, можливо, хотів привернути увагу. Він фактично подарував супротивнику інструкцію, як захопити Донецький аеропорт. Мабуть, сам не розумів своєї дії. Він чітко сказав, і це була правда, що ми не контролювали тоді південну сторону терміналу. Ми дійсно її навіть візуально не спостерігали. Знищували бойовиків, коли вони заходити всередину, але контролювати сторону не могли. Супротивник про це не знав. Коли в прямому ефірі вийшов цей сюжет, буквально за кілька годин сепаратисти, користуючись цими інструкціями, зайшли в новий термінал. Почали витісняти захисників з верхнього до нижнього поверху.
Читайте другу частину інтерв'ю: Це дуже крутий бойовик – "кіборг" про оборону Донецького аеропорту
Що було далі?
17 січня наші захисники опинились не просто в оточенні, а в повному оточенні. Вороги були не тільки збоку, а ще зверху і знизу. Просто зажаті в консервну банку.
Я так розумію, що вже не було можливості підвозу. Тобто ви, фактично, з тим боєкомплектом, який був?
Так, там були хлопці. Наш батальйон тоді був піднятий по тривозі, ми прибули в населений пункт Водяне.
Це був 112-ий батальйон, затиснутий з усіх боків.
Здебільшого.
І ви поїхали їм на підмогу, розуміючи куди ви їдете. У вас не було відчуття, що їдете в один кінець?
Так, ми розуміли. Було відчуття, але тоді робились всі дії, щоб деблокувати хлопців.
А всі погодились виконати цей наказ, якщо чесно?
Я вам скажу прямо. Я тоді підійшов до офіцера, який був на території Донецького аеропорту, і кажу, що туди заводити ще людей немає сенсу взагалі. Тоді доцільно було б послати групу і ще кілька пустих машин, щоб вивезти людей звідти. Але наказ був інший.
Ви погодились його виконати?
Так. Ми три дні завантажувались і розвантажувались, бо був постійний обстріл. Нашим підрозділам не давали підійти до хлопців, які були зажаті в цій консервній банці.
Тобто, ви чекали моменту, коли можна прорватись. Прорвались?
Так, це була машина МТ-ЛБ, у неї завантажилось 13 хлопців.
В цій машині могли комфортно розміститись максимум шестеро людей. Некомфортно – 13. Це машина, яка важить приблизно 13,5 тонн. Вона просто підстрибувала на злітній смузі, коли ми їхали. В один момент я, чесно кажучи, думав, що все – машина підбита. Але водій, він просто ас. Він підвіз нас прямо під новий термінал, ми відкриваємо задні дверцята машини, щоб вийти. Зліва і справа з верхніх поверхів сипляться гранати. Це було дуже сильне оточення. Люди, які перебували всередині змогли влаштувати завантаження поранених. І машина везла їх назад. Цей водій дійсно зробив дуже важливу роботу.
5
Сьогодні прощання з Германом Бродніковим
- 10.11.19, 20:19
- Ми любимо тебе, Україно!
Церемонія прощання із загиблим під Авдіївкою бійцем 92-ї ОМБр Германом Бродніковим відбудеться завтра на Харківщині
4
