Йдучи до Товарниці попри Черемош, далі уверх в’юнкою стежкою, перев’язаною корінням смерек, двоюрідні сестрички Валька з Галькою почували себе кізочками, випущеними на волю з темної колешні. Вони шаленіли від гірської синяви, яка через шатра хвої відкривалася ширше й глибше з кожним їхнім кроком д’горі, верещали-півкали, дослухаючись до лісового відлуння, тішились Бог знає чому і від чого. Через цю бурхливу як крутіж під Калюгою безпричинність світ і сам обертався догори землею, небом униз вслід за тайстрою, розмахуючи якою, Валька затягувала в круговерть все, що могло, чи не могло, але перевертатися мусило.
Однак, спускаючись до каменя, наближаючись до чепурної, ніби намальованої космацьким художником хатини вуйка Остафія, перед якою геометрично вишикувались загострені у верхів’ях овали сіна на остривах, сестрички дедалі більше відчували, що настрій пустотливих кізочок не гей сумісний з цим впорядкованим обійстям.
Перейшовши через загорожу дерев’яним місточком, зробленим аби щоразу не розкладати вориння для заїзду чи худобини, мандрівниці затихли, і покірними ангелятами, появу яких пес оповістив лунким гавкотом, потюпали доріжкою через толоку , підстриженою стебло в стебло акуратно, ніби вижницьким перукарем під гребінець.
Вуйко Остафій любив порядок і лад, був прикладом у газдуванні на всю округу, а про недбальство говорив відверто в очі будь-кому сердито й конкретно. Ото ж, дівчатка ступали стежкою чемно нога в ногу, будучи певними, що недремне Остафієве око стежить за ними з якогось кутка помешкання, де він вічно займається вічними «порядками». А ще Валька переживала, аби вуйко, раптом, з якоїсь причини не назвав їх «москалями». Бо «москалями» в нього були всі ті, хто не дбав про господарку з ранку до ночі, пив горівку не після роботи, а перед нею, і находив причину оправдати лінь. Про тих «москалів» Валька не раз чула, коли в Товарницю приходила з татом і мамою на свята, сапання, чи сінокіс.
— Ади, отак… — говорив вуйко Остафій косарям, намочуючи брус в дерев’яній кушці, прикріпленій на широкому поясі, перед тим як правити косу. — У него пліт упав, двері колом підперті, помиї перед порогом, а він собі ходит єк фіра без дишля… Мой, браччіку, би ви виділи, шо то є!.. Аби ікус грєдочку поклав, та щос до хати постарав — то ні… Та ші кае «ми рускіє, а ви — бендеровци, вам всегда мало, ви хотітє самостоятєльності"… А ік ми городи поробили на тих болотах та корчах, та в перший рік, та в другий, та в третій бараболі зачали копати, то вже каут: «Ти смотрі, как ето хорошо!»…
З тим примовлянням "смотрі, как хорошо" Остафій виводив жало коси на бритву, і вів спітнілою широкою спиною косарів за собою у першій «ручці», аби ті не мали часу на довгу бесіду.
У юному віці Остафія і всю його родину радянська влада депортувала в Сибір. Вуйко розповідав про сорокаградусні морози, болота, надоїдливу мошку, життя в бараках, «стахановські норми» на лісорозробках та неймовірне бажання депортованих поратися на землі. В тайзі «хохли-западенці» розчищали ділянки, і вчили місцевих мати зиск з убогої землі, вирощуючи картоплю, все інше, що могло достигти за коротке літо, розбавляючи тим самим ностальгію за рідними краями. Після десятилітнього заслання сімейство повернулось на батьківщину, але вже без батька, якого залишили спочивати в промерзлій сибірській землі, і вимушене було заробляти в колгоспі, щоб викупити родинне обійстя, яке перейшло в чужу власність. Впертий Остафій таки домігся свого, поклав хрест на зарінку за тими, хто не вернувся, та продовжив рід там, де було його коріння. Ціпкий до життя, він мав власні рахунки з своїми кривдниками, хоча говорив про них без озлоби, а,скоріше, ритуально, як про пережиту необов’язкову прикрість.
До Остафія та його жінки Марійки Вальку відрядила мати, вуйкова сестра, яка народилась в тайзі, і також пам’ятала сибірські поневіряння, у яких старший брат був їй за батька. Вперше до поважного родича племінниця йшла сама, тому для сміливості взяла з собою сестричку. Остафій якраз обідав у хаті, коли дівчата постукали в двері.
—Чого прийшли, дівки? — По-діловому запитав він, змітаючи зі столу крихти кулеші.
— Та… мама послала за сметаною... — Несміливо відповіла Валька, переступаючи з ноги на ногу.
— Добре. — Водночас схвально і повчально сказав Остафій.— Вуйна Маріка кудись пішла, але я сметани вам наберу. Бо легше взєти те, що є, аніж робити, щоби щось було… Чи єк кажете, дівки?..
З тим питанням, яке не потребувало відповіді, Остафій піднявся з-за столу, мало не торкнувшись головою посинілого від давнини сволока, і дівчатам здалось, що його постать закрила собою не лише світло з вікна, образи на стіні, а , щонайменше, пів світу…
— А ну, ну, — сказав, раптом Остафій, придивляючись зверху до принишклих дівчат, — чи за вами, чєсом, москалі си не гнали?..
— Та ні…
— А чого ви такі червоні та мокрі?.. Видко, втікали від москалів ?..
— Не було москалів…
— Ну, єк не було, то давайте слоїк. Мама дала слоїк?..
— Дала. І кришку дала. — Спохватилась Галька, вихоплюючи в сестрички тайстру та витягаючи літрову банку з капроновою кришкою.
Остафій вийшов у кладову, і через деякий час повернувся з банкою, по вінця наповненою густою сметаною.
—Ну, то що?.. — Знову насупив брови на дівчат, зупинившись на порозі. — Таки не було москалів?..
—Не було.
—А ви через Тарночку йшли?
—Через Тарночку.
—Ну, то єк так, що не було?.. Та же вони там, нижче Тарночки, таких, як ви з татами, мамами на машини дровами вантажили — і в Берегоміть… А відти у товарняки — та й фію-фіть до Сибіру… Так було, дівки… Я вам кажу. Мете йти назад, то йдіт легенько, та дивітси, би за смереков москаль не стояв… І не мусите вівкати та штрикати, як ті кози, та тайстрою перевертати догори сподом, як пужілом… Москаля те не напудит, а сметана виллітси… І що ви мамі тоді скажете?..
Згадавши про свою дорогу до Товарниці, Валька з Галькою переглянулись, зарум’яніли, як вуйкові йони за хатою, і винувато повідводили очі хто куди якомога далі від вуйка.
—Ну, гай, най буде. — Примирливо сказав Остафій. — Давайте кришку. Я перевірю цес слоїк, бо то немає віри ні вам, ні москалям…
Остафій надів капронову закривку на горловину, але тільки спробував перевернути банку догори дном, щоб переконатись в надійності посудини, як кришка відлетіла, і сметана дружнім згустком гупнула на підлогу, розкидавши білу ляпанину від стола до печі..
—А шлях би се трафив!.. А шлях би се трафив!... — Закричав спантеличений Остафій.
Галька, пирснувши, вибігла на ганок. Валька біля дверей прикрила долонею рота від сміху, який клекотів у ній.
—Най це шлях трафить! — Уже чи не вдесяте розгублено повторював Остафій. — Видко, москалі цю кришку робили!.. Ці дівки що знают?.. Їм це в голові?.. Одна вібігла, а друга си душит зо сміху… А мені що робити?.. Хіба, другу сметану даю… Але вже не буде літра… Агій, кляті москалі…
Бурмотячи собі під ніс, вуйко Остафій знову пішов у кладову, і вернувся вже з півлітровою банкою.
—Беріт, дівки, і скажіт мамі, що москалі пів сметани віпіли.— Сказав він урочисто, як на сходці в клубі в Розтоках. — Як прийдете другий раз, то вже най вуйна Маріка налиє... Але йдіть так, як я вам казав. Бо москаль — то таке, що самі видите, яке…
Дорогою назад Валька з Галькою несли тайстру обережно, як кухоль з водою. Час від часу зупинялися, клали ношу на траву, і сміялись досхочу. Гори, розчинялись у синяві,процідженій через важкі шатра хвої, і світ знову обертався довкола них то догори землею, то небом униз… Клятих москалів не було ні за смерековими стовбурами, між якими вільно гуляли дівочі голоси, ні внизу під Тарночкою…
Анатолій Томків.
Особисто для мене назва і саме слово "Манява" звучить дуже приємно і навіює певні асоціації з давніми подіями. Манява - це звичайне гірське село в Івано-Франківській області, але ті, хто часто подорожує, знають про нього напевно. Село відоме своїм монастирем "Скит Манявський" і Манявським водоспадом. Також, по дорозі до водоспаду можна спостерігати дивну геологічну будову порід. Ріка, особливо під час весняних повеней, вимиває свої береги, влітку ж вона зменшується до потічка. Ці вимиті береги - ґранітні - подібні, образно говорячи, на багатошаровий пиріг, де кожен шар товщиною не більше десяти сантиметрів. І так складається враження, що береги створені величним створінням, яке своєю наполегливістю і терплячістю створило всі навколиші гори. Водоспад Манявський розташований в ущелині, яку від тисячоліттями вимивав. Якщо стати близько до водоспаду - віє вітер і маленький бриз. Місце чарівне і казкове.
І так після короткої подорожі до Карпат і повертючись у степову Україну, неможливо не згадати у формі такої замітки про Маняву та її навколишні перлини...
