Новый проект Старого Киева
- 20.08.13, 14:49
Передумовами того, що розповім, було багато що з минулого, та навіть генетична моя кров. Всім відомо, що художники – люди «трохи не з цього світу», але не всі розуміють що воно саме таке є, оте «не з цього світу». Насправді все можна пояснити – це підвищена чутливість. Ми відчуваємо все, і навіть більше, ніж можемо пояснити. Що саме оте малювання? Це не що інше, як відображення на папері увібраного зі світу. Або не на папері. Це можуть бути будь-які матеріали. Одна суть незмінна – художник ставить відбиток увібраного і перевареного.
Ми виховуємо змалку свою чуттєвість для успішної діяльності. Інколи перегибаємо палки й починаємо відчувати геть усе. Будь що. Має піти дощик – відчуваємо, скоро війна – починаємо заздалегідь втрачати глузд від передчуття, тощо.
Часто доходить до безглуздя. Ти можеш йти просто якоюсь вуличкою і раптом відчути, що в певній будівлі жив такий-то чоловічок колись давно. А нафіга оте відчуття – не відомо. Просто відчуваєш і все. І навіть бачиш його образи у своїй уяві. Починаєш знати, як він одягався і який в нього голос, що ходив з небритою щетиною, наприклад. Але нахріна ті знання – нікому не відомо))). Інколи навіть дратує.
Або, ось, випадок – довелося працювати якось у старенькій будівлі неподалік історичних місць. Сидиш в офісі, а в уяві раз за разом постає натовп людей одітих дуже по-старовинному, сіро й непримітно, жінки у хустках, чоловіки у кашкєтах, всі у коротких і довгих старих сірих й коричневих пальтах, всі жінки у довгих вовняних спідницях, всі у стоптаних черевиках. Чомусь темно, чомусь мовчазні, чомусь рухаються квапливо. А куди вони йдуть, чому вони йшли цією вулицею – зрозуміти не можеш. Тільки відчуваєш, що колись тут таке було.
Чим більше «торкаєшся» якоїсь теми, тим більше тих відчуттів. Ось, наприклад, була нагода ретельно вивчати старокиївський стиль. І на тобі – тепер ці відчуття. Чим більше ти думаєш про якийсь період часу й певне місце – тим більш певно ти ніби переносишся у часі й просторі. І найнеприємніше – що довгий час ти ніби живеш однією ногою у тому часі. А переключитися на інший час і інший стиль стає складно.
Так, одного разу трапилася нагода вивчати Київ, історію й стиль старих його часів. І знаєте що?! Краще б мені підфартило працювати з історією яких небуть там казкових єдинорогів!!!!! Бо Київ це тяжко. Коли відкриєш у душі двері для Києва – він опановує тобою, селиться у тобі, живе у тобі, розповідає свою історію видіннями, й вже мови бути не може про шлях назад. Бо дороги назад не було на самому початку.
Можу вас познайомити. Київ це «мужик» Він суворий й твердий характером. Саркастичний й за потреби хитрий. Гумористий, але гумор його здебільшого суворий й чорний. Старий вояка. Він виглядає просто, але сильніший за всі ваші уявлення про нього. Він може довго сидіти тихо, займатися буденними справами, але вибухає неосяжною міццю коли має місце потреба захисту. Він може виглядати сіро і не показувати своєї приналежності до блакитних кровей. Він один із тих, хто втомився і живе «на раслабоні», не показуючи свого арсеналу зброї, та свого багатства нікому. Йому потрібен спокій та простір. Він не любить клоунських маскарадів й надто яскравих барв. Йому дуже багато віків, але він не сивий, досвід його тільки зміцнив. Він не соромиться, коли десь облупилась фарба, чи щось трохи потерте, навпаки – він любить всі свої якісні старі речі, бо вони цінні і значно коштовніші за китайське дешеве яскраве фуфло. А ще він дуже спокійний. Навіть коли йому неприємно. Бо він Київ і він великий вже тільки цим.
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога......
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тойді так приязно молилось,
Чого так весело було.
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мені Бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу. /37/
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала...
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє... лани, гаї, сади!..
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
Бридня!.. А й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому Господь не дав дожить
Малого віку у тім раю.
Умер би, орючи на ниві,
Нічого б на світі не знав.
Не був би в світі юродивим.
Людей і [Бога] не прокляв!
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Ой чий то Кінь стоїть
Що Сива Гривонька
Сподобалась мені
Сподобалась мені
Тая Дівчинонька
Не так та Дівчина
Як Біле Личенько
Подай же Дівчино
Подай же Гарная
На Коня Рученьку
З Новим роком, браття милі,
В новім щастю, в новій силі
Радісно вітаю вас
І бажаю, щоб в здоров”ю,
В мирі, з братньою любов”ю,
Відтепер ішов нам час.
Щирій праці Бог поможе!
Дай вам Боже все, що гоже!
"Ой ти, дiвчино, зарученая,
Чого ж ти ходиш засмученая?"
"Ой ходжу, ходжу засмученая,
Що не за тебе зарученая!"
Ой куме, куме, добра горілка: Випиймо, куме, ще з понеділка. Складімось, куме, грошей по сорок, Випиймо, куме, ще у вівторок. Добра горілка, краща від меду, Випиймо, куме, ще й у середу. Продаймо, куме, миски та ложки, Випиймо, куме, ще й у четвер трошки. Продаймо, куме, рябу телицю, Випиймо, куме, ще й у п'ятницю. Покиньмо, куме, всяку роботу, Випиймо, куме, ще й у суботу. Облишмо, куме, всяку надію, Випиймо, куме, ще й у неділю.
Їхав чумак та у Крим за сіллю Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная!
Вітер віє, вітер віє;
Ой, дівчина жито жала,
Ні долі, ні волі у мене нема,
Ой, дівчина жито жала, Думи мої, думи мої, Бо вас лихо на світ на сміх породило, «…Полдень блещет в тишине и зное, и голубой неизмеримый океан, сладострастным куполом нагнувшийся над землею, кажется, заснул, весь потонувши в неге, обнимая и сжимая прекрасную в воздушных объятьях своих»
|