хочу сюда!
 

Ольга

39 лет, весы, познакомится с парнем в возрасте 35-48 лет

Заметки с меткой «війна»

Радянські міфи про 22 червня 1941 року.

Дата 22 червня 1941 року, як і 9 травня 1945 року, стала вагомим об’єктом наполегливої роботи творців радянської міфології. Без відповідного «правильного» трактування причин невдач Червоної армії було б неможливо вибудувати радянсько-комуністичний історичний міф про перемогу.

Правда про реальне співвідношення сил на лінії фронту в момент нападу Німеччини на СРСР загрожувала серйозними ускладненнями для ідеологічного фундаменту імперії і кидала тінь на «священну вітчизняну війну» та на Червону армію.

    Створення радянсько-російського героїчного епосу про війну з колишнім союзником – нацистською Німеччиною – мало забезпечити потужний ідеологічний вплив на формування масової свідомості громадян. Проте, якщо з Днем перемоги у комуністичних теоретиків особливих проблем не виникало, то пояснити причини поразок Червоної армії в радянсько-німецькій війні було значно важче. У тому випадку, коли правда загрожує виплеканому міфу, імперії, як правило, вдаються до брехні і маніпуляцій. 22 червня 1941 року і події, пов’язані з цією датою, з самого початку стали об’єктом наполегливої праці творців радянської міфології. Результатом такої діяльності стала розроблена офіційна версія про причини невдач Червоної армії, головне завдання якої – приховати справжній стан справ на початку військового протистояння.

   Цей ідеологічний і псевдоісторичний продукт є багатогранним за своєю суттю. Одною із найголовніших його складових є концепція про значну військову перевагу Вермахту над недосвідченою і технічно відсталою Червоною армією. Заради неї радянська історична наука вирішила навіть свідомо принизити рівень військово-технічного оснащення радянських збройних сил у 1941 році і не поскупилась на епітети «підступним і віроломним  фашистським агресорам». Однак такий несподіваний і ідеологічно шкідливий реверанс у бік «імперіалістичного агресора» було зроблено не дарма. Лише маніпуляція фактами дозволяла забезпечувати функціонування у свідомості громадян радянського епосу про «Велику вітчизняну війну» і Червону армію як вірну опору тоталітарного режиму.

 Радянська скромність та оди могутньому Вермахту     Коли мова йде про співвідношення сил Вермахту і Червоної армії на 22 червня 1941 року, радянські джерела виявляють цікаву тенденційність. Якщо військові сили Німеччини та її союзників у джерелах відображаються найповнішою мірою, то потужність радянської армії оцінюється дуже скромно. Ось що пише про чисельність Червоної армії та кількість її озброєння радянське фундаментальне видання «Історія Другої світової війни». «У західних прикордонних округах налічувалося 170 дивізій і 2 бригади, 2 680 тис. людей особового складу, 37,5 тис. гармат і мінометів, 1475 нових танків KB і Т-34, 1540 бойових літаків нових типів, а також значна кількість легких танків і бойових літаків застарілих конструкцій». Така оцінка мілітаристського потенціалу збройних сил СРСР була масово розтиражована і стала офіційною. Зовсім інший підхід спостерігається при характеристиці військової потуги Вермахту. «22 червня 1941 року  фашистська Німеччина та її союзники обрушили на СРСР удар небаченої в історії армії вторгнення: 190 дивізій, понад 4 тисячі танків, більше 47 тисяч артилерійських знарядь і мінометів, близько 5 тисяч літаків і до 200 кораблів».

Якщо подивитись на ці цифри, то можна побачити  відносно скромну військову потугу на тлі Вермахту. Однак насторожує вибірковість. За яким принципом в загальну статистику увійшли лише танки і літаки «нових типів» і як бути зі «старими типами»? Адже так само можна припустити, що і в Третього райху були свої нові і старі типи зброї, які, тим не менше, чомусь не зазнали такого вибіркового поділу.

Так і не наводячи цифрових даних про радянську військову машину, яка протистояла Вермахту перед початком бойових дій, радянські історики формулюють таке твердження: «Порівняння бойового складу збройних сил Німеччини та її західноєвропейських союзників, підготовлених для нападу на Радянський Союз, і військ радянських західних прикордонних округів і флотів показує, що агресори створили майже подвійну загальну чисельну перевагу в людях і значну – в артилерії. Радянські ж війська мали дещо більше танків і літаків. Але кількісні показники без обліку якісного стану бойової техніки не можуть дати справжньої картини співвідношення засобів збройної боротьби. За оснащеністю новими зразками танків і літаків перевага була на стороні німецько-фашистської армії. У військах радянських прикордонних округів було багато танків і літаків застарілих типів з обмеженими бойовими можливостями».

Як бачимо, творці радянського міфу про 22 червня чомусь свідомо уникають інформації про те, скільки ж насправді було видів озброєнь у складі Червоної армії. І поряд з цим вперто відстоюють тезу про технічну відсталість радянських збройних сил. Така позиція цілком зрозуміла. Вона дозволяє покласти всю провину на причини поразок 1941 року не на бездарне командування чи небажання рядових бійців Червоної армії захищати сталінську імперію, а на технічно-військовий чинник. Ідучи у фарватері такої ідеологеми, комуністичні міфотворці створюють цілі оди про могутність Вермахту. Так, вони пишуть, що «дивізії противника були повністю укомплектовані особовим складом, озброєнням і бойовою технікою, транспортними засобами. Вони мали не тільки загальну кількісну перевагу в силах і бойових засобах, але і володіли більш високою рухливістю і маневреністю. Реальне співвідношення сил у перших ешелонах військ сторін, що вступили 22 червня у бій, було на користь противника, а на ряді напрямів він перевершував радянські війська в 3-4 рази. На напрямах його головних ударів, де командування Вермахту створило компактні ударні угруповання, це перевага була ще більш значною».

 Розвінчання міфу   Для нападу на Радянський Союз німецьке командування виділило 4 млн 050 тис. осіб (3 млн 300 тис. в сухопутних військах і військах СС, 650 тис. - у ВПС і близько 100 тис. - у ВМФ). «Східна армія» нараховувала 155 дивізій, 43812 гармат і мінометів, 4215 танків та штурмових гармат і 3909 літаків. Проте з цих сил на 22 червня 1941 р. на Східному фронті було розгорнуто 128 дивізій. У підсумку німецьке угруповання, яке завдавало удару по Червоній армії, нараховувало 3 млн 562 тис. осіб, 37 099 гармат і мінометів, 3865 танків та САУ і 3 909 літаків. Сюди ж треба додати військові сили союзників Гітлера. Вони нараховували на початок бойових дій 745 тисяч осіб, 5502 гармат та мінометів, 306 танків і 886 літаків. Зрозуміло, що у технічному оснащенні війська союзників Третього райху були значно слабшими.

За даними Статистичного збірника №1 «Бойовий і чисельний склад Збройних Сил СРСР в період Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років», угруповання радянських військ на Заході було досить значним і перевищувало сили Вермахту за всіма показникам, за винятком кількості особового складу, та й то лише тому, що війська противника були повністю відмобілізовані. Так, у складі Червоної армії біля західного кордону СРСР налічувалось 3088160 осіб (2718674 - у Червоній армії, 215 878 - в ВМФ і 153 608 - у військах НКВС), 57 041 гармат і мінометів, 13 924 танки (з них 11 135 справних) і 8974 літаки (з них 7593 справних). Крім того, авіація Північного, Балтійського, Чорноморського флотів і Пінської військової флотилії мала 1769 літаків (з них 1506 справних). Також із травня 1941 року почалося зосередження 77 дивізій другого стратегічного ешелону із внутрішніх військових округів і з Далекого Сходу. До 22 червня у західні округи прибуло 16 дивізій (10 стрілецьких, 4 танкові і 2 моторизовані), в яких налічувалося ще 201 691 людина, 2746 гармат і 1763 танки. Співвідношення сил між двома арміями показано в таблиці.   Таблиця 1. Загальне співвідношення сил на ранок 22 червня 1941 року  Крім того, значна кількість радянських збройних сил перебувала за межами західних прикордонних військових округів. Тому загальна кількісна перевага Червоної армії над Вермахтом є ще відчутнішою. На початок радянсько-німецької війни у складі радянських збройних сил всього налічувалось 5 млн 434 тис. особового складу, 117581 гармат та мінометів, 23106 танків і САУ (з них 18691 – справні), 24488 бойових літаків (21030 – справні).   Для порівняння, на 15 червня 1941 відмобілізований і практично позбавлений резервів Вермахт налічував 7 млн 329 тис. осіб: 3960 тис. - у чинній армії, 1240 тис. - в армії резерву, 1545 тис. - у ВПС, 160 тис. - у військах СС, 404 тис. - у ВМФ, близько 20 тис. - в інонаціональних формуваннях. Німецька армія мала 88 251 гармат і мінометів, 6292 танків та САУ і 6852 літаки.

Цікаво, що навіть на вирішальному напрямку удару Вермахту – в Білорусі – німці не володіли абсолютною чисельною перевагою, поступаючись Червоній армії за кількістю танків в 1,9 раза, літаків – у 1,2 раза. Ще краще для Червоної армії було співвідношення сил у смузі Південно-Західного фронту. На території України німецькій групі армій «Південь» протистояла найпотужніша кількісно та якісно радянська військова сила, оскільки командування Червоної армії помилково вважало, що при ймовірній війні основний удар на СРСР Гітлер спрямує через Україну.  Таблиця 2. Співвідношення сил між Київським та Одеським ВО та групою армій «Південь» на 22 червня 1941 року

  З цих даних випливає вирішальна військово-технічна перевага радянських військ на території України. І мова йде не лише про кількісний, а й про якісний склад. Зокрема співвідношення сторін у важких і середніх танках у смузі Південно-Західного фронту було на користь Червоної армії. Тут німецьким 210 середнім танкам протистояло 506 середніх радянських танків Т-34 і 255 важких танків КВ, аналогів яких у Вермахту на той час взагалі не було. І це не враховуючи інших типів радянських танків, які комуністичні експерти зневажливо називають «застарілими».   Отже, перевага Червоної армії над Вермахтом була не тільки кількісна. За своїми тактико-технічними характеристиками радянські зразки озброєння також перевершували німецькі аналоги. У деяких випадках – дуже серйозно. Це завдає ще одного удару по радянській міфологічній версії причин поразок Червоної армії 1941 року. Об’єктивний аналіз та оцінка озброєння, яке перебувало на службі у двох ворожих сторін показує, що Вермахт якісно поступався своєму противнику. Однією з причин такого становища є недооцінка військовим командуванням гітлерівської Німеччини потенціалу Червоної армії.

Радянські міфотворці полюбляють складати оди танковим арміям Вермахту, які стали основною ударною силою операції «Барбаросса». Проте самі ж німці були шоковані зустріччю на полі бою 1941 року з радянськими Т-34 і КВ, зупинити яких не міг на той час жоден танк Третього райху. Ось як пише про радянський Т-34  Вернер Гаупт, німецький історик, який був офіцером Вермахту. «Серед танків противника були й зовсім невідомі для німців, чудові за маневреністю та бойовою потужністю танки Т-34, проти яких на той момент були безсилі всі протитанкові засоби».

Хоча на озброєнні Червоної Армії перебувало багато відносно застарілих танків Т-26, але вони були озброєні 45-міліметровими гарматами. Сам Жуков хвалився, що «45-міліметрова гармата зразка 1937 року могла пробивати броню машин всіх типів, що стояли тоді на озброєнні капіталістичних держав». Застарілий Т-26, якого у складі Червоної армії було майже 10 тисяч, пробивав броню німецького Т-ІІ на відстані 1200 м, тоді як останній становив загрозу лише з відстані 300–500 м. Цікаво, як тоді за радянською історіографією назвати німецьких «монстрів»  Т-І (який взагалі не мав гармати, а лише 2 кулемети діаметром по 7,92-мм), Т-ІІ, озброєний 20-мм гарматою, Т-ІІІ, який до модифікацій H і J випускався з 37-мм гарматою?

Показовим в оцінці реальних технічних можливостей німецьких танкових сил  є такий факт. Радянська державна комісія, яка під керівництвом наркома Тевосяна тричі в 1939-1941 роках докладно ознайомилася зі станом німецького танкового виробництва, з усього побаченого відібрала для закупівлі лише єдиний танк марки T-III. Найкращим танк T-III серій H і J став завдяки двом обставинам: новій 50-мм гарматі KwK-38 і лобовій броні корпусу товщиною 50 мм. Всі інші типи німецьких танків радянських фахівців просто не зацікавили. Але навіть Т-ІІІ з 50-мм гарматою не міг тягатись з радянським Т-34. Довгоствольна 76 мм гармата Т-34 пробивала будь-яку броню найзахищеніших німецьких танків на дистанції 1000-1200 метрів. Тоді ж жоден танк Вермахту не міг вразити «тридцятьчетвірку» навіть з 500 метрів.

Що ж до німецького Т-IV, то він, озброєний 1941 року короткодульною 75-мм гарматою, був безпорадним перед радянським Т-34 аж до весни 1942 року, коли  його переоснастили новою 75-мм довгодульною гарматою. Мало того, цей найбільший танк Вермахту того часу через низьку пробивну здатність снарядів поступався навіть радянській гарматі калібру 45-мм і не призначався взагалі для боротьби з танками противника.  Не варто забувати, що Червона армія на початок війни мала на озброєнні 504 важкі танки КВ, вагою 48 і 52 тонн, що більш, ніж удвічі перевищував показник німецького Т-IV (22 тонн). Цьому радянському гіганту не міг становити загрози жоден танк і протитанкові засоби противника. Єдиним засобом боротьби проти нього були німецькі 88-мм зенітки.

Не поступалася Червона армія Вермахту і в якісних характеристиках артилерії, і навіть військово-повітряних сил. Німецькі гармати переважно були модифікацією гармат Першої світової, за винятком кількох нових зразків. Німці не могли похвалитись і аналогом знаменитої радянської БМ-13 («катюші»). Щодо якісної, але аж ніяк не кількісної переваги Люфтваффе над бойовою авіацією СРСР на початку війни, то зумовлена вона була передусім слабкою підготовкою радянських пілотів.

Так само не витримує критики міф про недосвідченість Червоної армії. Коли комуністичні теоретики вказують на те, що Вермахт ще з 1939 року вів бойові дії в Європі, вони забувають про військові операції СРСР. А їх було немало, і за тривалістю військових дій вони перевищують блискавичні сухопутні війни Третього райху до 22 червня 1941 року. Згадати хоча б зіткнення з японцями на озері Хасан і річці Халхін-гол, кровопролитну радянсько-фінську війну, вступ Червоної армії на території Західної України і Білорусі, участь окремих військових спеціалістів у громадянській війні в Іспанії.

Таким чином, на 22 червня 1941 року СРСР мав вирішальну перевагу над Вермахтом в кількісному і якісному військово-технічному оснащенні. І є великі сумніви, що багатотисячні армади радянських танків і літаків готувались лише для оборони проти свого колишнього союзника з поділу сфер впливу.

Автор: Петро Герасименко

Забуте відродження 1941-го

Початковий етап совєтсько-німецької війни пов’язаний не тільки із спробою відновлення незалежної Української держави 30 червня 1941 року, - спробою, навколо оцінки якої досі точаться гострі баталії не лише між комуністами і націоналістами, а й усередині національно-демократичного, ліберального, соціалістичного та інших ідейних таборів

Не менш важливим є й те, що перші місяці цієї війни були позначені як розвалом системи більшовицького управління та своєрідним "страйком" Червоної армії, яка воювала мляво і знехотя, кидаючи тисячі боєздатних танків, гармат, літаків і відступаючи чи розбігаючись, так і майже блискавичною самоорганізацією українського населення та створенням ним низки представницьких органів на всій території УРСР, зайнятій Вермахтом – від Галичини до Донбасу.

У такому перебігові подій – про який українська історіографія навіть зараз не завжди наважується говорити відверто, на повен голос, – насправді немає нічого дивного. А як іще мусили ставитися десятки мільйонів жителів УРСР до влади, яка з кінця 1920-х, відкинувши певну лібералізацію доби НЕПу, а вслід за цим і значну частину здобутків часу українізації (знищуваних разом із творцями цих здобутків), перейшла до перманентного терору проти селян, до "загвинчування гайок" у промисловості, до періодичних "зачисток" серед інтелігенції та командного складу Червоної армії? Чого вони повинні були прагнути – класти свої життя за більшовицькі ідеї та "за родіну, за Сталіна"? А тим часом, попри терор з боку влади та шалену пропаганду, пам’ять про революційні події 1917-21 років, про УНР та народну самоорганізацію ("На майдані коло церкви революція іде" – це ж не про більшовиків написано...) – все це жило в народній пам’яті.

[ Читати далі ]

Забуті битви 41-го.

 Дмитро Вовнянко.

Радянський Союз створив чимало термінів, які не мають аналогів у світі. В країнах Європи нереально замовчати подію, в якій загинуло та було покалічено кілька десятків тисяч власних співгромадян

Фотогалерея:(зображень: 8) : Забуті битви 41-го
0000

Оцінки події можуть бути різними. Не про всі події нащадкам загиблих буде хотітися згадувати у майбутньому. Але подія все одне буде відома широкому загалу. Незалежно від волі і задумів командування, пам’ять про солдат які загинули у бою за свою батьківщину зі зброєю в руках, мусить бути вшановані. Це – норма.

Інша річ -  Радянський Союз.Радянська пропаганда, яка постійно мусила демонструвати переваги соціалістичної системи над усіма іншими, концентрувалася виключно на успішних битвах. На тих, де було здобуто перемогу, або принаймні завдано відчутних втрат противникові. Саме тому в Радянському Союзі появилися такі терміни як «непопулярна війна» та «непопулярна битва». У 1941-1942 роках Червона армія зазнала низки шалених поразок, цілком порівняних з поразкою німців під Сталінградом. Характер і втрати у тих битвах ставили перед радянським урядом аж надто багато запитань. І тому їх було вирішено забути – не писати про них у пресі, не знімати у фільмах, не змальовувати в художній літературі. 40 років СРСР з помпою святкував День Перемоги, а в той час в далеких лісових хащах тихо гнили залишки радянських солдат, які на своє горе чесно й сумлінно виконали свій обов’язок у «непопулярній битві». Про «забуті битви» знало тільки вузьке коло фахівців та окремі ентузіасти-добровольці. 

Підбірка *забутих битв*.   Тиждень підготував добірку таких «забутих битв» на території України у 1941-1942 р.

Розстріли в'язнів в червні-липні 1941 р. Як це було (ФОТО)

24.06.2011 _ Ігор Дерев'яний

Такого не робили ані поляки в 1939, ані нацисти в 1944. Радянська міліція розстрілювала масово - з автоматів, через віконця для передачі їжі. Або кидала в камери гранати. Деякі з цих камер довелося замурувати - і ексгумацію провели вже взимку.

Червень 1941 року запам'ятався на Західній Україні не тільки нападом нацистської Німеччини, але й кривавими розправами, вчиненими нібито своєю ж державою в тилу.

Йдеться про досі нечуване явище, навіть у практиці Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВД) СРСР - масові розстріли політичних в'язнів у тюрмах Західної України протягом кінця червня - початку липня 1941 року.

"Історична Правда" наводить приклади трьох таких розправ: у тюрмах Львова, соляних шахтах Саліни і в тюрмі Луцька. Сьогоднішній текст присвячено масовим убивствами у Львові. 

  Перша сторінка розстрільного списку в'язниці № 3 у Золочеві. Чітко видно написи на документі - винесення вироку начальником слідчої частини УНКГБ по Львівській області Шумаковим та накладання санкції до виконання вироку прокурором Львівської області Харитоновим. Двоє осіб вирішили долю тисяч... Архів Центру досліджень визвольного руху (ЦДВР)

На прикладі Львова можна достеменно показати криваву діяльність "доблесних борців із контрреволюцією".

У самому Львові було три в'яниці: № 1 - на Лонцького, № 2 - Замарстинівська та № 4 - Бриґідки. Тюрма № 3 перебувала у замку м. Золочева, що близько сімдесяти кілометрів  від Львова - сюди відправляли в'язнів, коли львівські тюрми були переповнені (а таки були переповнені: у тюрмі на Лонцького при ліміті 1500 осіб перебувало 3 638 в'язнів).

 Ліва частина попереднього документу. Напис червоним олівцем, зроблений рукою слідчого Шумакова: "Приговор как врагов народа расстрелять". І прізвища - Баренлейм (?), Дідух, Крачковський, Цверлінг, Бондар, Мазурчак, Котик...

У тюрмах Львівщини станом на 22 червня 1941 року було 5 424 в'язні. Більшості інкримінували злочини за статтею 54 карного кодексу УРСР, тобто - контрреволюційну діяльність.

"Процес 59-ти". У грудні 1940-го львів'ян засуджували за те, що вони - українці

Негайними офіційними заходами у вирішенні проблеми переповнення в'язниць стали наказ № 2445/М наркома державної безпеки Меркулова від 23 червня 1941 р. та наказ начальника тюремного управління НКВД УРСР капітана державної безпеки Філіппова від 23 червня 1941 р.

Права частина попереднього документу. Напис чорними чорнилами - дозвіл на страту - написаний рукою прокурора Львівської області Харитонова: "Расстрел как врагов народа санкционирую"

У першому документі йшлося про терміновий облік усіх в'язнів у тюрмах та розподіл на тих, що підлягають депортації в концтабори ГУЛАГУ, і тих, кого необхідно розстріляти (це завдання покладалося на місцеве керівництво НКГБ).

У другому документі йшлося про евакуацію в'язнів, до нього додавався "План евакуації", згідно з яким депортації з Львівської області підлягало 5 тисяч арештантів. Для цього виділялося 204 вагони.

Згідно з інструкцією НКВД СРСР від 29 грудня 1939 р., один вагон ешелону вміщував тридцять депортованих осіб, отже вказаних вагонів вистачало б на евакуацію 6 800 в'язнів. Проте евакуювали лише 1822 із 5 000 запланованих.

  Сташинський Петро Васильович (1904-1941), уродженець с. Борщовичі Ново-Яричевського р-ну Львівської області. Заарештований 9 жовтня 1940 р.

Член Просвіти, організації "Сила" та ОУН. Обвинувачений за ст. 54 пп. 6, 11 КК УРСР. Розстріляний у в'язниці №1 м.Львова на вул.Лонцького 26 червня 1941 р.

Фото довоєнних часів, зроблене на площі Ринок у Львові. Архів ЦДВР

3602 людини залишились у тюрмах Львова. А куди поділися ешелони - документи мовчать.

Самі ж екзекуції розпочалися 22 червня - розстріляно засуджених до смертної кари. Із проміжного звіту начальника тюремного відділення УНКВД Львівської області Лермана відомо, що станом на 24 червня у тюрмах Львова та Золочева було розстріляно 2072 особи.

26 червня затвердили розстрільні списки - ще 2068 осіб підлягали знищенню. Їх вбили протягом 24-28 червня.

  Трупи розстріляних в'язнів у камері в'язниці на Лонцького. м.Львів, 1 липня 1941 р. Деякі такі камери німцям довелося замурувати, щоб уникнути епідемії. Повторну ексгумацію провели в лютому 1942 р., коли вдарили морози. Архів ЦДВР

Таким чином у Львівській області було розстріляно 4140 в'язнів. Проте підрахунки не узгоджуються: залишилося у тюрмах 3 602 особи, а розстріляли більше.

Відповідь на це питання дає доповідна того ж таки Лермана: тут йшлося також про надходження нових ув'язнених. Тюремні документи на цих людей належним чином не оформлювали.

У більшості випадків навіть не викладали звинувачень, проте упевнено називали причетними до ОУН, шпигунами, диверсантам - тобто особами, котрих належить розстріляти.

  Процес ексгумації розстріляних в'язнів у тюрмі. 3 липня 1941 р., м. Львів. Для проведення цих робіт німці примусово зігнали львівських євреїв. Архів ЦДВР

Це лише один фрагмент трагічної статистики, поняття, розділеного Сталіним. Справжня картина розкривається, коли поглянути на всю карту Західної України - близько 24 тисяч вбитих.

Спочатку застосовували звичну для НКВД практику: індивідуально, у спецкамері, постріл у потилицю. Коли наближався фронт, а плани не було виконано - розстрілювали масово: зганяли в'язнів до камер підвалів та через дверцята для передачі їжі стріляли з автоматичної зброї.

Віконечко відкривалося - і в'язень, замість їжі для підтримки життя, бачив засіб знищення... останнє, що бачив у житті).

  Львів'яни шукають серед розстріляних своїх рідних у подвір'ї в'язниці № 1. м.Львів, 3 липня 1941 р. Архів ЦДВР

А в останні дні - кидали до камер гранати. Або відкривали двері камер, в'язні виходили в коридор, гадаючи, що їх звільняють, та в цей момент їх розстрілювали з автоматичної зброї.

Тіла вивозили вантажівками та ховали у спецмісцях, котрі сьогодні поступово відкривають археологи.

На Прикарпатті розкопали масову могилу. Схоже, жертв 1941 року (ФОТО)

Проте перед самим приходом німців чекісти, поспішаючи, ховали вбитих у подвір'ях та підвалах тюрем. Згодом розкопки цих гекатомб стали матеріалом для нацистської пропаганди - звісно не з міркувань людяності.

Відбувалися також й знищення евакуйованих в'язнів в центрально-східних областях України - у пересильних тюрмах Умані, Києва та Харкова. Ці міста були так званими проміжними пунктами етапування, де відбувалося перемішування в'язнів, щоб уникнути повстань та масових втеч під час депортації.

  Нацистська пропаганда розстріляних у тюрмах - здебільшого українців, поляків та євреїв - називала фольксдойчами. Напис німецького кореспондента Губнера на фото наслідків масових розстрілів в'язнів. Архів ЦДВР

Окремо заслуговує на спомин Заліщицька трагедія на Тернопільщині, коли з тактичних міркувань було зруйновано залізничний міст через Дністер, а з обох боків надійшли два ешелони по сім вагонів із в'язнями (14 вагонів кожен із 50-70 арештованими).

НКВД вирішив проблему швидко: вагони облили пальним, підпалили та скинули у ріку. Береги Дністра тут дуже високі та стрімкі - ніхто не вижив.

Звісно, радянська пропаганда "повісила" всі ці злочини на нацистів (як, зрештою, і розстріли польських військовополонених), і, на жаль, ці міфи привидами ходять навіть у сьогоденні.

Подив і жах на обличчі львів'янки, котра щойно зайшла у двір тюрми. 3 липня 1941 р., м. Львів. Архів ЦДВР

Західноукраїнська громадськість пережила шок від побаченого. Адже такого не робили поляки на початку Другої світової в 1939-му (тоді в'язниці відкрили та звільнили всіх політичних в'язнів; і навіть попереджали: рухатися суто на схід, оскільки у прифронтовій зоні колишніх в'язнів можуть і розстріляти). 

Згодом, у 1944-му такого не стали робити й нацисти (адміністрація залишала живими в'язнів концтаборів перед приходом союзників). І це страшне у своїй безглуздості масове убивство арештованих стало одним із головних чинників укорінення антирадянських позицій тогочасного та наступних поколінь.

Щороку львівська громада приходить до тюрем, пом'янути загиблих, а в колишній тюрмі №1 на Лонцького нині діє музей-меморіал пам'яті усіх жертв окупаційних режимів.


Ігор Дерев'яний
Історик, науковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького"

Теми: ЧК-КГБ, XX сторіччя, Друга світова війна, Велика вітчизняна війна, історія України, Львів, Львівщина,

Янукович обмовився, пообіцявши "уможливити нові трагедії"

І не хочеться про політику. Але, як же ж таке пропустити. Знову сміх крізь сльози...
http://tsn.ua/video/video-novini/?media_id=383445562

Напередодні 22/06 (в продовження "Помню горжусь" ).

Факти приховування інформації щодо кількості жертв ІІ Світової.
I.    Напередодні війни були введені медальйони . Однак 15 березня 1942 чомусь відмінені…
(Власник медальйону автоматично потрапляв у список Міністерства оборони, і наприкінці війни можна було порахувати напевно кількість страчених нею.)
II.    Медальйони відмінено, але на заваді стоять районні військкомати(РВК), які вели свою картотеку мобілізованих у ряди Червоної армії. З часом їх обов’язки майже повністю бере на себе НКВД(польові військкомати).  Які так «добре» проявили себе під час голодомору 32-33рр(кількість жертв якого й досі варіюється від 300тис. до 15 млн. )…
III.    На початку війни був указ про мобілізацію осіб тільки 1905-1918 року народження, через деякий час – 1895-1923 р.н.  Але ці укази не указ для НКВД, тому «защищают Родину» діти від 12р. (У русі опору на Харківщині у роки Великої Вітчизняної війни такими героями стає дванадцятирічний Гриша Перець – герой розвідки(КнП 11том.361ст.детальніше). Коля Зелений – розвідник підривник 14 років прикривав відхід групи після знищення складу. Потрапив до рук фашистів і був страчений  (КнП 3 том.374ст.детальніше)
IV.    Втрати від НКВС становять Харків 167,5тисючол, область – 342,0тис,разом 509,5тис. Більше півмільйона чоловік «пропав без вести» та «помер» невідомо де ,невідомо коли.
V.    Розглянемо кричущу невідповідність у даних, а точніше брехню державного масштабу на прикладі селища Андріївка Балакліївського р-ну Харк.обл.. Так ,на 30 жовтня 1944р.за данними Балакліївського РВК у ІІ Світовій війні армійські втрати склали 1821чол.. А селище Андріївка понесло втрати від НКВС щонайменше 1841чол ( в КнП Т.3 вписано тільки 886чоловік)
VI.    РВК окремо від НКВС рахують жертви ІІ світової. Але і у тих і у інших картотека  або «постраждала» або «не зберігалася» і так по всій Україні . Дивно ,чи не так: зберігають окремо,а втрачаються разом!?. Відомо,що картотеку РКВ забрала Москва,а НКВС картотеку і не заводив, як і не робив цього під час репресій і винищенні українських офіцерів до війни.
VII.    Відома кількість людей прийнятих до комсомолу та партію по роках. А кількість жертв  ІІ світової – ні.

Забуті битви 41-го

Радянський Союз створив чимало термінів, які не мають аналогів у світі. В країнах Європи нереально замовчати подію, в якій загинуло та було покалічено кілька десятків тисяч власних співгромадян

Оцінки події можуть бути різними. Не про всі події нащадкам загиблих буде хотітися згадувати у майбутньому. Але подія все одне буде відома широкому загалу. Незалежно від волі і задумів командування, пам’ять про солдат які загинули у бою за свою батьківщину зі зброєю в руках, мусить бути вшановані. Це – норма.

Інша річ -  Радянський Союз. Радянська пропаганда, яка постійно мусила демонструвати переваги соціалістичної системи над усіма іншими, концентрувалася виключно на успішних битвах. На тих, де було здобуто перемогу, або принаймні завдано відчутних втрат противникові. Саме тому в Радянському Союзі появилися такі терміни як «непопулярна війна» та «непопулярна битва». У 1941-1942 роках Червона армія зазнала низки шалених поразок, цілком порівняних з поразкою німців під Сталінградом. Характер і втрати у тих битвах ставили перед радянським урядом аж надто багато запитань. І тому їх було вирішено забути – не писати про них у пресі, не знімати у фільмах, не змальовувати в художній літературі. 40 років СРСР з помпою святкував День Перемоги, а в той час в далеких лісових хащах тихо гнили залишки радянських солдат, які на своє горе чесно й сумлінно виконали свій обов’язок у «непопулярній битві». Про «забуті битви» знало тільки вузьке коло фахівців та окремі ентузіасти-добровольці.  Тиждень підготував добірку таких «забутих битв» на території України у 1941-1942 р.

Хто розпочав Першу світову війну Ч.9. Вона ж остання

Частина дев'ята. "Превентивний удар, план Шліффена та трошки про карму"

Після закінчення Першої світової війни країни – переможниці зібралися на Паризьку мирну конференцію, щоб звинуватити Австро – Угорщину та Німеччину в агресії та розшматувати ці імперії. Пікантність ситуації в тому, що практику приниження, звинувачення в усіх гріхах і розшматування супротивника започаткував…австрієць Клемент Меттерніх, який зізвав Віденський конгрес після Наполеонівських війн задля того, щоб зробити з Францією та Наполеоном те саме, що на Паризькій конференції зроблять з Австро – Угорщиною. Певно кожна держава, як і людина має свою карму і за все доводиться платити…

            Клемент Меттерніх, міністр закордонних справ часів Наполеонівських війн

За підсумками війни були зруйновані три імперії, народи Росії та угорці відчують на собі «переваги» комунізму, німці руїну та анархію веймарської демократії, в той час як США вийде на світову арену у якості найпершого гравця, Британія позбудиться усіх конкурентів, а найбільше дарунків отримає Сербія, котра інкорпорує до себе всіх балканських слов’ян і створить Короліство сербів, хорватів та словенців, що надалі буде перейменована в Югославію і стане однією з найбільших держав Європи.

По прошестю багатьох років  в 1998 році, західні «союзники і друзі» Сербії, ті самі які її обдарували в 1919 році, почнуть цинічно розпинати Югославію, розривати її на шматки, А в кінці кінців НАТО буде бомбити Белград. І знову нам може бути шкода братів слов’ян, шкода Слободана Мілошевича та Радко Младіча, котрі винні лише в тому, що захищали свою Батьківщину. Проте тут ми знову можемо говорити про карму. Белград заплатив за те, що він зробив на початку ХХ століття. За все доводиться платити…

            Белград, після бомбардування силами НАТО

Багато зараз з’явилося тих, хто намагається увести імператора Миколая ІІ у ранг героїв. Навіть кажуть, що «він зійшов на Голгофу за народи Російської імперії». Проте все насправді навпаки. Саме народи Російської імперії «взійшли на голгофу» через слабкодухість, піддатливість і повний брак хисту до управління в останнього російського імператора.

Говорячи про винних в Першій світовій, слід сказати наступне. Багато хто тоді й зараз керується тезою «напав – значить агресор». Проте всі забувають (а декотрі роблять вигляд, що забувають) прописні істини військового мистецтва, котрі ще знав Сунь Цзи. А саме те, що «найкращий захист – то превентивний удар». Тому що по-перше він дозволяє застати супротивника зненацька, по-друге виключає варіант нападіння супротивника в момент, коли ти не готовий, по-третє дозволяє вести війну на ворожій території, що дає плюс в ресурсах та зменшує ризик руйнації власної країни. Це все нівелювалося для очей мас в міжнародній політиці з часів Віденського конгресу, а потім цей цинізм буде не раз застосований і на Нюрберзькому судилищі, і на судилищі югославський злочинців і т.п. Подумайте над тим, що я сказав.

            Альфред фон Шліффен, керівник німецького військового штабу у 1891 - 1905 роках.

 Одним з основних доказів агресивних намірів Німеччини був так званий «план Шліффена». Його розробив начальник військового штабу ІІ Рейху Альфред фон Шліффен і він складався з варіанту війни на два фронти проти Франції та Росії (без участі Англії, що важливо і про що говорили в попередній частині). Але виставляти військовий план як доказ агресії було верхом цинізму. Адже військовий штаб покликаний розробляти стратегії і тактики на ВСІ можливі випадки. Німецький штаб мав багато військових планів і на випадок війни проти однієї Франції, і проти суто Росії, і навіть проти Австро – Угорщини, адже якщо він не буде розробляти плани на випадок війни, то навіщо він взагалі потрібен. Ось така вона справедливість переможців. Все списали на переможених, ограбували їх і залишилися білими та пухнастими.

            "План Шлиффена"

Це все писалося не просто з любові до історії чи справедливості. Розуміння механізмів, аналіз фактів з точки зору логіки допоможе всім розібратися в ситуації сьогодення, зокрема арабської «весни народів», війни в Лівії, подій в Сирії та Білорусі, подій навколо України. Дякую всім, хто осилив велику кількість тексту і послідував за автором в аналізі фактів і подій з точки зору логіки. Велике дякую Вам за увагу!