хочу сюда!
 

Лада

45 лет, дева, познакомится с парнем в возрасте 40-56 лет

Заметки с меткой «війна»

Хто розпочав Першу світову війну Ч.3

Частина перша "Четем хаус"

Частина друга "Боснійська криза та Столипін" 

Частина третя "Франція.Російсько-британський договір"

Після смерті Столипіна міжнародна фінансова кліка та Велика Британія почали тиснути на імператора Росії з метою протиборства Німеччині. І в них був союзник – Франція. Існує міф, що Франція була мирна і демократична держава напротивагу кайзерівській Німеччині. Але вартує тільки подивитися французьку пресу перед війною. Кожна газета вважала за потрібне майже в кожному випуску підбурювати французів до реваншіських настроїв, до повернення Ельзасу та Лотарінгії. Звісно це була програма того самого «соціального кондиціювання». Але в Європі всі і так розуміли, що війна Франції та Німеччини неминуча. І не через Німеччину, а саме через реваншиські настрої Франції. Багаті промислові центри Ельзас та Лотарінгія вже були в руках Німеччини, нових територій ІІ Рейх не потребував, адже ще не повністю освоїв свої зарубіжні колонії. А ось Франця будь-що хотіла повернути собі Ельзас та Лотарінгію. Чи не тому вже під час війни, коли німці захоплювали Бельгію замість допомоги союзнику першою чергою французькі війська зайшли саме в ці місцевості, залишивши Бельгію напризволяще.

Французька антинімецька пропаганда:

Франція почала бурну діяльність по кредитуванню ворогів Німеччини. Існує ще один міф, що найбільше кредитів отримала Росія. Так дійсно вливання французьких коштів в російську економіку буле колосальне, але все ж головним донорським центром французьких кредитів була Сербія. Ця невеличка балканська країна фактично жила за рахунок Франції.

Президент Франції Раймон Пуанкаре

Варто зазначити, що все ж таки франко-російський договір був для Росії вигідним. Адже він становив противагу Троїстовому союзу Італії, Австро – Угорщини та Німеччини і створював у Європі баланс сил. Все ж таки не можна казати про ІІ Рейх, як про невинну дівицю, це була потужна економічно та військово держава, тому противагу їй Російська імперія повинна була мати. А ось англо-російська угода 1907 року, дітище Ізвольского, котра по суті і створила Антанту була вкрай невігідною для Росії та Європи. По-перше вона явно була направлена проти Німеччини, що унеможливлювало нормалізацію стосутків кайзера Вільгельма ІІ та імператора Миколая ІІ. По-друге вона порушувала баланс сил у Європі. По-третє вона зв’язувала імператору руки і униможливлювала можливість маневру, що залишала за собою Британія і як покажуть подальші події вдало ним скористалась. А ось переваги цього договору вкрай сумнівні. Британія поступилася Росії правами на Афганістан та Тибет. Але цікавість в тому, що фактично Британія не володіла цими територіями внаслідок спротиву туземців. Тому це був не більше ніж фарс з британської сторони.
Прем'єр-міністр Великобританії сер Генрі Кемпбелл-Баннерман у 1905-1908 рр.

Далі буде...

Хто розпочав Першу світову війну Ч.2

Частина перша "Четем Хаус"

Частина друга "Боснійська криза та Столипін" 

Війну розв’язувати почали задовго до Сараєвських подій. Центр напруги обрали не випадково, адже балкани це був єдиний вузел протиріччь між Росією та центральними державами. У 1908 році розгорілася так звана «боснійська криза». Австро-Угорщина анексувала Боснію. Сучасна міфологія каже, що в усьому винна Австро-Угорщина, яка проти всіх міждержавних угод і проти міжнародного права захопила незалежну державу. Але ще 1878 році Берлінська угода передбачала передачу Боснії Австро-Угорщині. Історики кажуть, що причиною анексії були «хижацькі» економічні інтереси австрійців. Але це також міф. Після младотурецької революції в Османській імперії Туреччина почала намагання знову захопити балкани під свій контроль. Тому це була превентивна дія Австро-Угорщини направлена насамперед проти Туреччини.

Король Сербії Петро І Карагеоргієвич

Роздмухала світову кризу не Туреччина, не Росія, не Німеччина, а Сербія, яка взагалі ніяких прав на Боснію не мала. Слід зазначити, що Сербія не просто так стала «пороховою діжкою Європи». Існує ще один міф, що Сербія і Росія були найбільшими друзями в Європі. З російської сторони так і було, а ось Сербія завжди вела свою гру. Король Сербії Петро І Карагеоргієвич був номінальною фігурою, а реальна влада належала військовому штабу. Сербія була набагато більш мілітарною державою аніж Німеччина, адже генштаб ІІ Рейха не відігравав такої ролі, як генштаб Сербії. Більш того, майже увесь військовий гениралітет Сербії, як то Драгутін Дмитрієвич, Воїслав Танкосіч та Мілан Циганович, належав до таємної масонської організації «Чорна рука». А завдання вони получали з Британії та США. Завдання, розроблене «Четем Хаус» було одне – зіштовхнути лобами Німеччину та Росію.

Полковник Драгутін Дмитрієвич, голова "Чорної руки"

Наступного дня після аннексії Сербія та Чорногорія оголосили мобілізацію, сподіваючись на допомогу Росії. Міністр закордонних справ Росії Ізвольский почав підбивати імператора до оголошення мобілізації в Росії. Але на шляху масонської змови стала видатна особистість – Петро Аркадійович Столипін. Саме він зумів не дозволити втягнути Росію на 6 років раніше у війну, адже він розумів, хто від цього виграє, а хто програє. Завдяки нажиму Столипіна на Миколая ІІ, Росія не підтримала Сербію. Безумовно Сербія без підтримкм Росії не наважилася на будь-які дії. Конфлікт було залагоджено. Але Сербія ще зіграє свою рокову роль в історії Європи.

Петро Аркадійович Столипін

Фігура Столипіна дуже заважала тим, хто бажав зіштовхнути Європу у горнило війни. Тому руками єврея Дмитра Богрова (Мордко Гершкович), члена таємної сіоніської організації, Столипіна було ліквідовано суто фізично. 1 вересня 1911 року в Київі на Петра Аркадійовича Столипіна було скоєно замах, а 5 вересня він помер.

Дмитро Богров (Мордко Гершкович)

Слід значити ще одну особистість, що зіграла ключову роль в подіях перед і після Боснійської кризи. Це міністр іноземних справ Російської імперії Олександр Петрович Ізвольский. По-перше саме він був автором англо-російської угоди 1907 року, яка фактично була направлена проти Німеччини. По-друге саме він педалював Боснійську кризу. Не знаю чи належав на той час до масонської ложі, але вже в період дипломатичної місії у Франції був близьким з «Великою ложею Сходу Франції». Протистояння Столипіна та Ізвольского закінчилося, як вже казав, перемогою Столипіна. Саме Столипін настояв на заміні Ізвольского, як міністра іноземних справ своїм родичем Сергієм Сазоновим. 

Олександр Ізвольский

Далі буде...

Хто розпочав Першу світову війну Ч.1

Частина перша "Четем Хаус"
На разі існують стійкі міфи стосовно причин 1-ої світової. Міф перший – Німецька імперія була божевільна мілітарна держава, котра прагнула війни з усім світом (цей міф вийшов з-під пера західних ліберальних істориків). Міф другий – перед війної між країнами Антанти (Франція, Британія, Росія) та блоком центральних держав (насамперед Німеччина та Австро-Угорщина) виникли непереборні економічні протиріччя (це – з-під пера комуністів). Насправді протиріччя існували, але насамперед між «країнами демократії» та «монархіями», а ось усі протиріччя між Російською імперією та Німеччиною є якраз міфом. Німеччина, котра швидкими темпами розвивалась та Російська імперія, котра не менш швидко гнала на шляху розвитку, були взагалі не зацікавлені у війні. Як то кажуть шукайте кому вигідно.

Ще у 18 столітті Ротшильд розробив свою формулу панування банківського капіталу над світом. Це можна назвати «геополітичним трикутником». В Європі повинно існувати дві держави А і В, рівні за військовою потужністю, а також деражва – сторож С, котра маневруючи між цими двома зможе нав’язати їм свою політику, а в разі конфлікту саме позиція держави С зможе нахилити ваги в ту чи іншу сторону. У 18, початках 19 сторіччя такими державами А і В були Франція та Росія, а державою С – Велика Британія. Не дарма у 19 сторіччі Британію називали «світовим жандармом». Але в другій половині 19 ст. створена за підтримки Британії для підірвання могутності Австрії невеличка Пруссія, завдяки Отто фон Бісмарку, перетворилася на могутній ІІ рейх. У Європі почала складатись міцна коаліція монархій Австро-Угорщини, Італії, Німеччини та Росії, що загрожувала пануванню Великої Британії в світі. Росія, мало того, що захопила продовольчий ринок Європи, ще й до того ж володіла бакінським нафтовидобутком, переважаючи по темпам нафтовидобування США та Британію разом узяті. Безумовно це був удар по Standart Oil Рокфеллера. Німеччина прагнула зірвати з Британії її одвічний вінець володарки морів та океанів. Тому вигоду від війни отримували насамперед США, Велика Британія та Уолл-Стріт, а не як не Росія чи Німеччина.


Натан Майер Ротшильд


На початку ХХ ст. у Лондоні створюється Королівська рада міжнародни відносин - Royal Institute for International Affairs (RIIA), більш відома як «Четем Хаус». Засновниками (RIIA) були Альберт Лорд Грей, Лорд Тойнбі, письменник Г.Дж. Уеллс, Лорд Альфред Мільнер, а також так званний засновник геополітики Г.Дж. МакКіндер. Завданням цієї організації було розробити шляхи можливостей зіштовхнути лобами монархії Європи між собою. Ця ж установа розробила техніку «соціального кондиціювання», сутність якої була в тому, щоб змусити людей самим захотіти війни. Ця техніка потім дуже вдало буде застосовуватись під час Холодної війни, і отримає назву «інформаційна війна».


Арнольд Тойнбі


Якщо подивитися на пресу Російської імперії до початку Світової війни то можна побачити, що вона повністю просякнута антинімецькою істерією. Причому почалося це не перед війною, а за 10 років до неї, після «лібералізації» життя в Росії завдяки «революції» 1905 року. Діяльність російської преси по насаджуванню германофобських настроїв в Російський імперії і було тим самим «соціальним кондиціюванням», розробленним «Четем хаус». Справді після початку війни народ Російської імперії просто охопила «антинімецька шизофренія» і так само як в кінці війни солдати бігли з фронту, так само в її початках добровольці бігли на фронт.І ще один цікавий факт. Ряд газет, після зустрічі імператора Миколая ІІ та кайзера Вільгельма ІІ у Постдамі, навіть звинуватили Миколая у зраді державних інтересів!
      
Кайзер Вільгельм ІІ                  
Імператор Микола ІІ


Далі буде...

Война до Москвы о лядащо. Року 1416.

Літопис написано староукраїнською - руською мовою (Ђ=і)

Витолтв приязни з зятем своим, князем московским, жиючи, подарунки сполне собЂ посылаючи, заховали з обу сторон з собою покой завъше. Так литвин, яко москвитин, любилися з собою, еден у  другого c панов беручи дочки. A гды москва севруков  литовских розбила под Путивлем, двох  бобров и меду кад взяли, сокЂр д†и три сермяги зодрали з них, зараз у четверо того записали и жаловалися o тое Витолтови в Вилни o розбой такий.

Витолт зараз послал до зятя своего князя московского o справедливость просячи, a зять того занехал , бо лядащо было и не знати кого где шукати, и легце собЂ тую литовскую важил шкоду хлопскую. Витолт видячи, же тое москаль за фрашки собЂ обернул, зобрал свои войска литовские и руские (!!!), тягнул до столици московской (!!!), палячи, стинаючи, a князь Василий московской, видячи в панст†своем  немалую шкоду от литвы, послал до Витолта, просячи покою, чому Витолт не отмовил под тоею кондициею, абы шкоду хлопом литовским тые розбойники нагородили  и были повЂшаны  всЂ. A военныи наклады абы князь московский нагородил и войску литовскому заплатил , a если так не учинит, будет его воевати, на що призволил москаль.

A так по уговору зъЂхалися з Витолтом над рЂку  Угру, але Андрей литвин крикнул: «Не мири, Витолте, не мири, поневаж в самой речи мы з москвою еще не билися». И оттоль Немирою той Андрей названый есть , и розмножился славный оттоля дом Немиров. A так москаль хлопом литовским казал путивцом  у четверой  нагородити, a тых повЂшано розбойников. Накладом военным даровал Витолт зятя своего, князя або царя  московского, а, пожегнавшися миле, розъЂхалися, тылко войску москал Витолтовому заплатил.

Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939-1941

Возз'єднання чи окупація, добро чи зло? Події "золотого вересня" довгий час перебували під грифом "таємно" поза увагою науковців та митців, були призабуті суспільством.

Багатокультурна довоєнна Галичина стала жертвою агресій двох найбільших тиранів XX століття Гітлера і Сталіна. Будучи зруйнованим, більше ніколи не відновиться довоєнний уклад життя, культури, етнічні особливості цього краю.

Фільм створено на основі свідчень очевидців цих подій - представників українського, польського та єврейського народів, які до 40-х років XX століття становили основний етнічний склад Галичини.

"Бо так само, як за днів потопу всі їли й пили, женились й заміж виходили, аж до дня..."  Мт. 24, 38

Бабин Яр судіть самі

Тут знайшли останній притулок сотні тисяч українців — жертви голодоморів і терору ЧК-НКВД, в далекому кінці Бабиного Яру на Сирці ЧеКа до війни ховала свої жертви. Поширена нині вигадка про Бабин Яр була створена комуністичною пропагандою для приховання одного з багатьох своїх злочинів. Тому так яро намагались засипати Бабин Яр за срср, призводячи до нових людських жертв, з якими ніколи не рахувались. Бабин Яр, Катинь, Хатинь, Демянів Лаз .... всюди проступають одні і тіж червоні криваві руки.

Болюче і до цього часу заполітизоване питання участі Буковинського куреня у масових розстрілах єврейського населення Києва у вересні–жовтні 1941 р. розглядається у статті у трьох контекстах: історії перших місяців окупації м. Києва і створення місцевої поліції; сучасної української історіографії тих подій; контрпропагандистської боротьби, яку вів Радянський Союз наприкінці 70-х – у першій половині 80-х років минулого сторіччя.

Треба зауважити, що поруч з істориками, які активно просовують зазначену тезу, існують дослідники, які просто уникають обговорення цієї проблеми. Виникає думка, що їх бентежить саме перебування куреня у Києві під час розстрілів, що майже «автоматично» робить його безпосередньо причетним до масових страт.

Буковинський курінь з’явився в Києві лише у першій половині листопада, має декілька важливих наслідків. По-перше, це цілком розбиває версію про його участь у масових розстрілах, у вересні–жовтні 1941 р., у Бабиному Яру. По-друге, це взагалі ставить хрест на тезі про провідну роль української поліції у тих розстрілах, оскільки за відсутності буковинців її просто було замало для проведення такої масштабної акції.

Вся «історіографія» участі Буковинського куреня у масових розстрілах євреїв у Бабиному Яру зводиться до книги О. Шлаєна (ґрунтовне дослідження по цій темі дивіться в посиланні на статтю). Але звідки він брав свою інформацію? Адже взагалі-то у його книзі використано чимало документів, які сьогодні вже відкриті і відомі дослідникам. А брав він ці матеріали з організованих совєтами гучних судових справ покликаних прив'язати звичайних посібників гітлерівців до УПА тим самим компрометуючи українців в еміграції, провокуючи ненависть між українськими емігрантами та євреями, та насичуючи неіснуючими злочинами УПА інформаційний простір для подальшого спотворення.

Головну роль у тих процесах відігравала т. зв. контрпропагандистська діяльність, завданням якої було не тільки дати відсіч «ідеологічному ворогу», а й під гаслами боротьби з ним консолідувати радянське суспільство.

Одним із головних її напрямів була боротьба з т. зв. «українським буржуазним націоналізмом», у т. ч. шляхом дискредитації націоналістичних організацій та їх членів. Принциповою відмінністю порівняно з попередніми роками було те, що заплановані заходи не зводилися лише до «ідеологічного герцю». Постанова орієнтувала на підготовку і проведення реальних судових процесів з винесенням відповідних вироків. Усе інше: книжки, фільми, газетні статті, виставки, сільські сходи, – мало стати лише необхідним антуражем114. Ось як формулювався її провідний, на наш погляд, пункт:

«Прокуратурі УРСР спільно з іншими правовими органами [наприкінці постанови зазначено: “Пропозиції узгоджено з КДБ УРСР”115 – В.Н.] поповнити матеріали на ватажків антирадянських українських емігрантських центрів з числа колишніх гітлерівських найманців і вивчити можливість постановки питання про їх видачу радянським властям як воєнних злочинців.

Завершити розслідування злочинної діяльності депортованого зі США до СРСР колишнього вахмана табору смерті Треблінка Ф. Федоренка, віддати його до суду і влаштувати відкритий процес із запрошенням кореспондентів. Держкіно і Держтелерадіо УРСР зняти за матеріалами процесу документальний фільм. Організувати публікації і передачі на зарубіжні країни з тим, щоб використати прецедент видачі Ф. Федоренка радянському правосуддю і його засудження для внесення замішання до націоналістичних кіл за кордоном, відволікання їх від антирадянської діяльності на свій захист»116

Цілком зрозуміло, що аналогічні заходи планувалися не тільки в Україні. Скидається на те, що справа не зводилася до окремих судів над колишніми військовими злочинцями. Планувався гучний процес над усім українським націоналістичним рухом взагалі.

Очевидними є певні невідповідності. Справа Г. Васюри (намагання привязати УПА до злочинів в Хатині) є центральною (відкритий суд у Мінську) білоруською акцією серед заходів, що проводяться у зв’язку з 40-річчям Нюрнберзького процесу. За даними слідства, Г. Васюра відігравав провідну роль у знищенні білоруського (!) села Хатині – одному з найвідоміших злочинів часів війни. У той же час висвітлювати хід процесу запрошено лише двох журналістів – євреїв (!) за походженням. І розповідати читачам вони повинні не про Хатинь, а про «інші, маловідомі акції карателів». А суддя у цій справі і багато років потому впевнено стверджував, що 118-й батальйон брав участь у розстрілах у Бабиному Яру.

То ж якою була справжня мета організаторів цього суду? З урахуванням всього, що ми вже знаємо, відповідь на це питання може бути одна – метою було звинувачення Буковинського куреня у розстрілах київських євреїв у Бабиному Яру.

срср не залишалися поза увагою «загрозливі» для режиму спроби українсько-єврейського порозуміння.

Так, наприклад, у лютому 1983 р. Політбюро погоджує «Заходи з посилення протидії підривній антирадянській діяльності зарубіжних сіоністських центрів і антирадянських елементів з числа просіоністські налаштованих осіб»125. Ними, зокрема, було передбачено:

«Підготувати англійську версію фільму «Без строку давності» про звірства оунівців у роки війни над цивільним населенням, у т. ч. над радянськими євреями, для показу за кордоном із метою протидії блокуванню сіоністських і українських буржуазно-націоналістичних центрів у капіталістичних країнах…

Видати окремою брошурою документальні матеріали, в яких викриваються злочини фашистів спільно з українськими буржуазними націоналістами над єврейським населенням у роки Великої Вітчизняної війни і спрямувати їх на адреси зарубіжних сіоністських організацій, єврейських інститутів, бібліотек, юридичних органів США, Ізраїлю, Канади та інших країн…

Видати для розповсюдження за кордоном книгу про дивізію “СС–Галичина”, створену фашистами в роки війни з числа українських буржуазних націоналістів, яка брала участь у каральних операціях, у т. ч. проти єврейського населення»126.

У цьому контексті стає зрозумілим, що ті, хто влаштовував процес Г. Васюри, мали на увазі три мети:

– по-перше, скомпрометувати як співучасника нацистських каральних акцій Буковинський курінь, а через нього ОУН і весь український національно-визвольний рух;

– по-друге, сприяти подальшому розбрату між євреями й українцями через звинувачення буковинців, а так – усіх національно-свідомих українців, у розстрілах у Бабиному Яру;


У червні того ж 1979 р. Політбюро ЦК КПУ ухвалює постанову «Про заходи з посилення протидії антирадянській пропаганді зарубіжних організацій українських буржуазних націоналістів і подальшого розвитку культурних зв’язків з українською еміграцією»129. Нею, зокрема, доручалося «Держкіно УРСР у 1980 р. створити українською, англійською, французькою, іспанською і німецькою мовами… документальні кінострічки про злочини українських буржуазних націоналістів (у т.ч. і проти євреїв), їх прислуговування гітлерівському фашизмові і роки другої світової війни»130. Можна вважати, що саме з урахуванням останньої постанови, у січні 1980 р. голова Держкіно Ю. Олененко повідомив ЦК, що «тему “Бабин Яр” було запропоновано для реалізації на студії “Укркінохроніка” в одній частині. Студією було проведено попередню роботу, визначено кандидатури авторів. Після того, за рішенням директивних органів, тему передано “Укртелефільму” з розширенням її до чотирьох частин»131. А в березні вже голова Держтелерадіо М. Охмакевич повідомив, що «теперішнім часом йде робота на студії “Укртелефільм” зі створення телефільму “За колючим дротом” (про трагедію Бабиного Яру)».

Таким чином, із самого початку в уявленні радянських контрпропагандистів Бабин Яр мав «працювати» на два фронти: проти «сіоністів» і проти «українських буржуазних націоналістів». І саме до цього не був готовий його автор – О. Шлаєн. Коли стало зрозуміло, що антисіоністська лінія у фільмі слабка, до О. Шлаєна був приставлений «співавтор-комісар» – відомий радянський публіцист В. Коротич.

Усього того у книзі О. Шлаєна нема, на відміну, наприклад, від цитованого вище твору Ю. Шульмейстера, знаного антисіоніста, книгу якого «Піски горять» ще 1979 р. було рекомендовано постановою ЦК до видання українською мовою, як таку, «у якій викривається злочинна діяльність міжнародного сіонізму»136. Тому не випадково, що, коли 1983 р. Політбюро ЦК КПУ розглядало питання про створення Антисіоністського комітету радянської громадськості України, О. Шлаєна не був запропоновано до його складу, на відміну від В. Коротича і того ж Ю. Шульмейстера137.

Без перевірки КДБ потрапити в архіви було неможливо. А на 1985 рік О. Шлаєн уже був тут, так би мовити, своєю людиною. І саме йому могли зробити пропозицію: «Ви додаєте матеріал про злочини Буковинського куреня в Україні і Білорусі, про зв’язки українських націоналістів із нацистськими спецслужбами – ми даємо дозвіл на друк Вашої книжки». І запропонувати відповідні документи, як фактологічну канву для майбутнього тексту. У тому ж, що в основі невеличкого розділу заключної глави книги О. Шлаєна, який присвячений Буковинському куреню і його командирові П. Войновському, лежать саме оперативні розробки КДБ, сумнівів у того, хто знайомий із цим жанром, виникнути не може. Тут і постійні контакти з абвером і гестапо, і численні псевдо, директиви, вербування. І – більше нічого конкретного. Тобто весь націоналістичний рух – це єдина спецоперація чи то абверу, чи то гестапо, чи то усіх їх разом.

Треба підкреслити, що, коли О. Шлаєн закінчив свою книжку 1981 р., у нього ще не було таких докладних «відомостей» про діяльність буковинців. Він побіжно згадує про «участь» куреня «у перших п’яти днях Бабиного Яру» і про те, що (всупереч тому, про що йдеться у останній главі) курінь «і потім 725 днів тягав на Бабин Яр усіх, хто був невгодний нацистському режимові»139. Ба більше, серед наведеного ним переліку київських батальйонів шуцманшафту взагалі немає 118-го (!)140, якому в останній главі «Бабиного Яру» приділено таку надзвичайну увагу. Так само, як, згадуючи Хатинь, він нічого не писав про участь колишніх буковинців у її знищенні141.

А оскільки був людиною глибоко радянською, то і не повинен був цей матеріал викликати у нього ніяких сумнівів. Так або інакше, останню главу «Бабиного Яру» було ним написано. Але не написано було останню главу у мінському процесі.

І головною проблемою в тому став, здається, сам суддя В. Глазков. В одному з інтерв’ю він підкреслив: «Особисто на мене під час розгляду “розстрільних справ” ніхто не тиснув, не намагалися втручатися в перебіг процесу. Можливо, тому, що багато хто знав мою вдачу. Я у таких речах компромісів не визнаю»145. Ми не впевнені, що В. Глазков був цілком щирим. Адже, щоб упевнитись у його безкомпромісності, хтось мав таки зробити спробу натиснути на нього. Не виключено, що це відбувалось і у зв’язку з обговорюваною справою. Але не вийшло. Вже 1991 р., коментуючи натяки в одній із газет, мовляв, розстріли у Хатині здійснювали саме українські націоналісти, В. Глазков категорично заявив: «Автор… переклав усю провину за хатинську трагедію на українських націоналістів-бандерівців. Але ж це не так! Я вважаю, що бандерівщині пробачення немає і бути не може. На ній, як то кажуть, нема куди тавро поставити. Але “вішати” Хатинь на бандерівців теж не можна. Це було б всупереч історичній правді. Хатинь спалили карателі 118-го поліцейського батальйону. Так, більшість поліцаїв походила з України, і сам підрозділ було сформовано у Києві. Але то були не націоналісти, а звичайні зрадники, якщо такий епітет взагалі можна застосувати до слова “зрада”»146.

Позиція В. Глазкова тим більш важлива, що, як бачимо, жодних симпатій до українських націоналістів він не відчуває. І можна припустити, що саме завдяки його принциповості зірвався заздалегідь спланований політичний процес. А так увесь галас швидко згорнули, жоден матеріал про мінський суд (злочини в Хатині) не з’явився на шпальтах газет.


Після вироку відповіді (добро на публікацію викриваючого Бандерівців матеріалу по Хатині та Бабиному Яру) з ЦК редакція газети чекала до вечора, потім ще добу і ще. 31 грудня нам піднесли новорічний подарунок: «Вважайте, що жодного завдання ви не отримували, публікацій про процес не буде»147.

«Руки до того, щоби матеріали про Хатинь не друкувалися, – стверджував В. Глазков, – доклали перші особи двох республік – Білорусі та України – Слюньков і Щербицький»148. Він вважав, що особисте втручання В. Щербицького було обумовлено тим, що 118-й батальйон було сформовано в Україні і сам Г. Васюра був українцем149. Але ми не можемо погодитися з такою версією. Адже про результати слідства було відомо заздалегідь, тож суд одразу можна було провести у закритому режимі. І річ не в тім, що на лаві підсудних опинилися українці, а в тому, що то були «не ті» українці. Замість «українських буржуазних націоналістів», агентів гестапо і ЦРУ, катами виявилися звичайні «радянські люди», через що уся акція не просто втрачала сенс, а могла призвести до наслідків, прямо протилежних тим, які мали на увазі організатори. З тих же міркувань суворо приховувались матеріали про російські частини Ваффен СС, тобто про боротьбу народів срср з окупаційним совєтським режимом.

В.Р. Нахманович http://www.kby.kiev.ua/komitet/ru/history/art00044.html

У травні 1943 року німці віднайшли могили 10 000 українських жертв ЧеКа/НКВД у Вінниці. НКДВ злякався, що німці розкопають братські могили українських жертв ЧеКа/НКВД з 30-х років у Бабиному Ярі.

Від кінця 1930-х років німці літали над європейською частиною СРСР у розвідувальних «літаках-олівцях». На першому повітряному знімку, зробленому німцями напередодні війни у травні 1939 року, видно: лише в одній частині Бабиного Яру, десь за кілометр від місця колишнього царського іподрому, терен одного з ярчаків повністю наповнено землею. Згодом з археологічних розкопок стане зрозуміло: там поховано багато десятків тисяч українських жертв ЧеКа, яких після 1933 року почали ховати за Дніпром, у Биківні. У лужному ґрунті околиць Києва кістяки зберігаються століттями. Гадаю, вони діждуться розкопок.

http://sd.org.ua/news.php?id=11454

Російські частини Ваффен СС

Антибільшовицький спротив був ділом всіх тверезомислячих людей не тільки в Україні, всі хто не хотів повторення голодомору та масових розстрілів, розкуркулення та знищення національних цінностей, сильні духом люди всюди боролись з людиноненависницьким режимом.
Промосковські історики кричать з усіх боків про УПА, приписуючи їй співпрацю з німцями, кричать щоб заглушити факти боротьби народів срср проти людиноненависницького комунізму та приховати існування у складі Вермахту російських формувань. Таких, як Російська Визвольна Народна армія (РОНА), Російська Національна Народна армія (РННА), Російська Визвольна армія (РОА, яка на кінець квітня 1945р., під командуванням генерал- лейтенанта РККА Власова, мала більше130О000 вихідців з Росії), Бойовий Союз Російських Націоналістів (БСРН). 
Кричать про українську дивізію СС «Галичина». Кричать, щоб заглушити правду, щоб менше людей почало замислюватися про найбільшу після німців кількість саме російських військ СС (Французькі частини СС за кількістю були на другому місці). Не бажають проросійські історики, щоб люди знали про 29 дивізію СС (1-ша російська), 30 дивізію СС (2-га російська), 15-й козацький кавалерійський корпус СС, 1-шу російську національну бригаду СС «Дружина», добровольчий полк СС «Варяг» та менші російські військові з*єднання СС. Ховають від громадськості факт існування на території Росії нерадянських державних утворень : Локотської республіки, Козацького Стану та республіки Зуєва. Мовчать російські історики і про російські німецькі організації: Російську Фашистську Партію (РФП), яка виникла в 1920р., у Маньчжурії і в 1943р. закрита японцями, Всеросійську Фашистську Організацію (ВФО), яка виникла в 1933р. в США та діяла до 1942р., Російський Націонал-Соціалістичний Рух (РНСД), який виник в 1933 р. у Німеччині. 
                                                                        Локотська республіка. 
В умовах краху фронту та безвладдя в покинутих Червоною Армією районах селяни почали ділити колгоспну землю. Вони озброювалися і утворювали загони самооборони, щоб захистити свої села від пограбування солдатами, які потрапили в оточення, та партизанськими загонами.
Після відступу Червоної Армії та ганебної втечи функціонерів районної радянської влади в вересні 1941 р., ще до появи німецьких військ, в Локті було організовано місцеве народне самоуправління, «Вічовий сход» представників всіх населених пунктів Брасовського району Брянської області та сусідніх районів Орловської області обрав губернатором Локтя «и сопредельной земли» Костянтина Павловича Воскобойнікова, викладача локотського лісотехнічного технікуму, а його заступником Броніслава Камінського, інженера локотського спиртозаводу.
Була утворена Локотська республіка. Її прапором став російський триколор з Георгієм Переможцем на червоному щиті в центрі.
Керівництво Локотської республіки 4 жовтня 1941 р. зустріло хлібом-сіллю передові частини Вермахту. Спочатку на окупованій німцями території під російським самоуправлінням існувала Локотська волость, потім вона була перетворена в Особливий Локотський уїзд зі значним прирощенням території. А в липні 1942 р. німецькою владою був утворений Особливий Локотський округ, який мав у своєму складі вісім районів: Дмитровський район Орловської області, Дмитрієвський район Курської області, Брасовський, Комарицький, Севський, Суземський, Навлинський, Михайловський райони Брянської області.
Німці залишили в Локті тільки невеликий гарнізон та декілька офіцерів для зв’язку, а самі пішли на схід. 17 жовтня 1941 р. німецьке командування призначило Воскобойнікова бургомістром волосної управи, а Камінського—його заступником.
Завдяки злагодженій праці команди однодумців, Локотська республіка на початку війни почала стрімко розвиватися.
Населення Локотської республіки досягло, за різними оцінками, від 581тисячи до півтора мільйона тільки місцевих мешканців, а з урахуванням біженців, яких притягувало сюди гарне життя, - до двох мільйонів людей. 
Загін народної міліції з 20 чоловік згодом виріс в «Русскую Освободительную Народную армию» (далі – РОНА). В 1942р. чисельність РОНА була біля 12 000 чоловік, а з урахуванням ополченців – біля 20 000.
До кінця 1942р., через рік після народження республіки, в складі тільки регулярних частин РОНА було 14 стрілецьких батальйонів, які мали на озброєнні гармати, міномети й кулемети, зенітну батарею, бронетанковий дивізіон, а також елітна винищувальна рота, охоронний та комендантський взводи. Є данні, що у червні 1942р. на сторону РОНА перейшло 427 червоних партизан.
Першою справою Локотської республіки було втілення в життя мрії селян – ліквідація колгоспів. При цьому майно та інвентар були роздані селянам порівну в залежності від кількості членів сім’ї. Одночасно для ведення підсобного господарства надавались земельні ділянки для сімей бійців народного ополчення, народної армії, поліції порядку, співробітників адміністрації, лікарів, вчителів, робітників заводів, фабрик, майстерень, найбіднішим категоріям населення, щомісячний прибуток яких був менше 250 карбованців. Від податків звільнялися всі інваліди та дуже старі люди, люди які не мали підсобного господарства, а також робітники з маленькою зарплатою.
Відкрилися школи, лікарні (по республіці було відкрито 9 лікарень та 37 медичних пунктів), театр, православні церкви... . Видавалася щоденна газета «Голос народу». Швидко почали відбудовуватися великі промислові підприємства, зруйновані Червоною Армією при відступі. 
В республіці функціонувала фінансова система, відкрився державний банк. В обігу були радянські карбованці. Курс карбованців був пропорційний успіхам або поразкам радянських військ на фронті. Щотижневі недільні базари працювали на товарно-грошових умовах. Завдяки галузевому плануванню Локотська республіка була забезпечена усіма необхідними товарами першої потреби.
До початку учбового року в 1942р. на території Локотської республіки було відкрито 345 шкіл. Усього в цьому учбовому році в цих школах навчалося 43 422 учні. Наказом Камінського семикласова освіта була встановлена обов’язковою.  А 25 листопада 1941 року в Локті був опублікований маніфест Народної Соціалістичної партії Росії «Витязь» («Вікінг»). Програма партії мала 12 пунктів, серед яких: повне знищення в Росії комуністичного та колгоспного ладу, безкоштовна передача селянству в довічне, спадкове користування всієї орної землі з правом оренди та обміну ділянок, вільний розвиток приватної ініціативи. 
В Москві досить швидко зрозуміли, яку свиню підклало радянській владі німецьке командування. НКВС почало активну диверсійну роботу проти Локотської республіки.
На початку 1942р. група диверсантів з НКВС провела напад на село Ігрицьке. 8 січня три спецзагони НКВС під командуванням чекіста Дмитрія Ємлютіна на 120 підводах з різних кінців напали на Локоть під час проведення установчого зібрання «Вітязя». Цей напад було відбито силами народного ополчення, радянські спецгрупи понесли серйозні втрати і втекли до лісу. Під час знищення однієї з груп диверсантів був смертельно поранений К. П. Воскобойніков. В грудні 1942р. в Локотській республіці був виданий наказ Б. В. Камінського, за яким селище Локоть офіційно перейменувалося в місто Воскобойнік.
Неодноразово чекісти намагалися знищити Камінського, але кожного разу йому вдавалось оминути розставлені пастки. 1 травня 1942 р. Кокоревський партизанський загін під керівництвом Чичеріна захопив Тарасівку і Щемякіно, де за п’ять днів партизанами було по-звірячому закатовано і вбито 115 чоловік, в тому числі багато жінок та дітей. 
За даними підпільного Орловського обласного комітету ВКП(б), в липні 1942р. на території Орловської області діяло 60 партизанських загонів загальною чисельністю 25 240 чоловік. Восени 1942р. в зв’язку із збільшенням зіткнень з партизанами Камінським була оголошена мобілізація чоловіків 1922 – 1925рр. народження. 
В травні-червні 1943р. німецькими військами при допомозі всіх Збройних Сил Локотської республіки була проведена операція по зачистці території Брянського лісу від партизан під назвою «Циганський барон».
З 5 липня до 23 серпня 1943р. східніше і південно-східніше цих місць відбулася Курська битва. В заключній фазі Орловської операції до 18 серпня лінія фронту якраз проходила по східній частині села Любощ.
Після провалу літньої операції німецьких військ в районі Курсько-Орловської дуги «Цитадель» почався відступ Вермахту від Курська, Орла, Брянська. РОНА забезпечувала прикриття відходу 2-ї танкової армії Вермахту та прикривала проведення планової евакуації Локотської республіки.
При евакуації Локотську республіку покинуло близько 50 000 людей. Закінчивши евакуацію, співробітники міської адмістрації взяли зброю і встали пліч-о-пліч з бійцями четвертого полку РОНА, а також з місцевими бійцями РОНА, які не бажали евакуюватися. Полк добровольців та місцева адміністрація вісім годин захищали місто Севськ, утримуючи наступ Червоної Армії, поки основні сили РОНА та біженці намагалися покинути район наступу.
В цей час на лівому фланзі танкові частини Червоної Армії прорвалися на захід, звідки назустріч їм вдарили загони партизан. Об`єднавшись, вони атакували села Лагерєвку й Тростну, що знаходилися на шосе «Севськ-Локоть», майже в двадцяти кілометрах західніше Комаричів, звідки ще не встигли евакуюватися тилові та технічні частини РОНА. Ці частини все ж таки змогли прорватися на південний захід, до Севська. Та доля четвертого полка РОНА була вирішена і у своєму останньому бою на руїнах Севська він був майже повністю знищений.
28 серпня 1943р. зруйнований Севськ був взятий Червоною Армією. Командир четвертого полку РОНА майор Райтенбах дістався червоним живим, вони прив`язали його тросом до танка Т-34 і волочили по вулицях міста, поки він не перетворився на брудний кривавий шматок м`яса. 
Після захоплення території Локотського округу Червоною Армією, РОНА була перейменована в 29-ту піхотну дивізію СС (російська №1) та передислокована в Білорусію. В цей період 29-та дивізія СС разом з бригадою Дирлевангера приймала участь в операціях по знищенню партизанського руху в Білорусії, за які Камінський був нагороджений «Залізним хрестом».
З Білорусії дивізія була переведена в Польщу. 1 серпня 1944р., коли Армія Крайова підняла повстання в Варшаві, 1-ша російська дивізія СС взяла активну участь в його придушенні. Її солдати відзначилися вбивствами цивільного населення і мародерством. В результаті безпосередньої участі росіян загинуло близько 250 000 мешканців Варшави. Після Варшавського повстання залишки 29 дивізії СС влилися в Російську Визвольну армію Власова.

Навіть з цих фактів видно суттєву різницю з УПА. Якщо з РОНА утворена була 29 дивізія СС, то УПА використовувала дивізію СС «Галичина» для того, щоб вишколити в ній свої командирські кадри. Вояки УПА ніколи не воювали на стороні Вермахту, а вела бої проти німецьких військ і загонів НКВС.
(копіюйте зсилку повністю та вставляйте в браузер, не тисніть тільки на текст синім виділений)

100%, 4 голоса

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Анекдот

- Адольфику, вставай! Перша світова війна почалася!
- Мааа, мені на другу...

Смертний вирок ватутіну

Історія з пораненням генерала ватутіна як і вся історія срср покрита мороком, ну не можливо було без брехні катам бути хорошими, не буває без брехні двох правд, неможливо заховати криваві руки по чесному а значить слід петляти, петляти так щоб вже ніхто не відрізнив правду від брехні. А правда таки пробивається на гору, надто багато брехні було та й винищити всіх не вдалось, не вдалось мізки промити, не вистачило ще декілька поколінь, щоб з людей зробити запрограмовані машини, хоча експерименти особливо боляче таки вразили частину України. Цікавтесь різними думками та робіть висновки самі, інформації зараз вистачає.

Таємниці поранення Ватутіна

29 лютого 1944 року. У супроводі 8 охоронців і штабних офіцерів Ніколай Ватутін виїхав до 60-ї армії.  При наближені до села Мілятин охорона почула попереду перестрілку, але проігнорувала небезпеку. Хоча за інструкціями мала одразу змінити напрямок руху. Згодом попереду виявили велику групу людей. Але колона далі продовжувала рухатись, доки по них, із засідки, на відстані 200 метрів не було відкрито вогонь. В описі бою його учасниками міститься низка принципових розходжень. Це стосується й участі у поїздці Нікіти Хрущова, і кількості машин, і кількості повстанців, і поведінки генерала та його охорони.  В одному місці чисельність партизанів називається біля 200-300 осіб, далі зменшується до сотні... А наприкінці виявляться, що їх було декілька десятків. Й, швидше за все, це був не бойовий підрозділ УПА, а місцева самооборона. Описання характеру бою теж викликає багато запитань - починаючи від твердження Жукова, що Ватутін особисто очолив оборону, і аж до того, що його пораненого винесли бійці з автомобіля. Місце поранення говорить, що обидва твердження очевидно надумані. Адже як в автомобілі куля могла вдарити знизу, коли стріляли збоку? Так само, як і описання геройської поведінки генерала, коли він нібито особисто очолив оборону. Дослідник Грішин у статті "Загадка гибели генерала Ватутина" для характеристики події взяв за епіграф слова Лєрмонтова:  Гарун бежал быстрее лани, Быстрей, чем заяц от орла, Бежал он в страхе с поля брани... І це, очевидно, правда. Бо тікали так, що партизанам залишили всі штабні карти разом із генеральською шинеллю. Реконструкція бою виглядає приблизно так. Після перших пострілів, коли машина застрягла, Ватутін із солдатами швидко відступив до найближчого придорожнього рову й заліг там. От тоді куля й вдарила його ззаду у верхню частину стегна. Але кулі не літають колами - пролетіла над головою, повернулась назад і попала в ногу? Стріляли не з лінії фронту повстанців, а з тилу?  Дослідники тих подій зауважують, що саме в той час у районі описуваних подій перебувала розвідувально-диверсійна група держбезпеки "Тайга", яку особисто опікував терорист № 1 Павло Судоплатов - спеціаліст по прибиранню неугодних Сталіну фігур. Суперечливість фактів, а також сталінська традиція для постраху вбивати своїх, робить це припущення цілком імовірним.

Свідчення дочки генерала Ватутіна

У київському госпіталі у Ватутіна почалася гангрена, яку легко можна було вилікувати, застосувавши американський пеніцилін. Однак сталін особисто найсуворіше заборонив його використовувати при лікуванні генерала. Про це прямо говорили Хрущов та інші свідки тих подій. І це - доведений факт, що визнається всіма істориками. Звичайно, можна прикидатися дурниками, як це роблять деякі дослідники, і все списувати на маніакальну підозрілість сталіна. Той, нібито, остерігався отруєння генерала американськими ліками. Проте кобу можна запідозрити багато в чому, але тільки не в наївності. Бо одночасно у всій країні й у тому ж госпіталі, де лежав генерал, пеніцилін масово використовувався для лікування поранених солдатів і офіцерів, рятуючи життя сотням тисяч людей. Чому ж лише Ватутіну він міг зашкодити? На справжні наміри Сталіна опосередковано вказує ще одне: категорична відмова Ватутіна від'їздити на лікування до Москви. Певне, генерал сподівався, що у прифронтовій зоні, подалі від Кремля, йому вдасться вижити. А там, чого доброго, удасться змінити гнів на милість злобного тирана. Та, як показала дійсність, це були марні сподівання. Ще в 2000 році газета "Столичные новости" надрукувала інтерв'ю з дочкою Ватутіна, яка перебувала тоді в Києві біля батька. Вона яскраво описує ту ситуацію: "Півтора місяці тато лежав у госпіталі. Казали: "Все нормально, чекайте..." Майже кожен день до батька приходив Хрущов, не казав нічого істотного, потискав руку і йшов собі. У тата почалася гангрена. Він просив: "Відріжте мені ногу, чорт із нею, буду жити без ноги". Батькові кололи знеболювальне, але все одно він був у жахливому стані. Генерал, герой війни, кричав благим матом на всю лікарню. Лікарі приходили до палати і обурювались: "Не обманюйте, вам не боляче, перестаньте над нами знущатись...". Нога загнивала, звідти буквально вилазили черви. Почалось зараження крові. 15 квітня 1944 року тато вмер...".

На запитання кореспондента: "А ви переконані, що Ніколая Ватутіна просто "прибрали?" - Олена Ватутіна дає однозначну відповідь: "Це був наказ Сталіна". Власне, для родини Ватутіна ім'я його справжнього вбивці не було секретом ніколи, як і для всієї тодішньої радянської верхівки. Бо, у значній мірі, демонстративне знищення відомого воєначальника символічно попереджало, що ніякі заслуги, ніяка слава не врятує від помсти вождя. І тільки тваринна відданість, і послух можуть служити примарною гарантією безпеки. І таку поведінку потрібно щоденно демонструвати. Як це робили, наприклад, Калінін і Молотов, дружин яких Сталін відправив у табори, хоча названі опричники йому фактично нічим не загрожували. Все це робилося лише для утримування останніх у відповідному тонусі. Таку ж роль своєрідного "жертовного барана" для постраху найближчого, особливо військового оточення, і мала відіграти своєрідна страта Ватутіна.

Генеральський розмах

Колишній розвідник, а згодом офіцер з особливих доручень при генералові армії Ватутіні, капітан Юрій Коваленко наводить шокуючі факти ставлення вищого армійського керівництва до новомобілізованих із лівобережної України. У цьому питанні ані Жуков, ані Ватутін не відрізнялися один від одного. Коваленко переказує розмову, що відбулася, за його словами, у штабі за участю Георгія Жукова. На зауваження когось зі штабних офіцерів, що для новомобілізованих лівобережних українців не вистачає обмундирування й зброї, він сказав: "Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов. Все они - предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать". І їх кинули в крижані води Дніпра, без обмундирування, з однією гвинтівкою на десятьох. Правдивість цих слів підтверджують праці багатьох істориків, зокрема, Володимира Кучера та Петра Чернеги, у книжці "Україна у Другій світовій війні (1939-1945)". 

Такою була ціна перемоги. Ціна, у якій українці були звичайним гарматним м'ясом у далекосяжних геополітичних намірах їхніх начальників. http://www.pravda.com.ua/columns/2010/05/5/4960514/

.................................................................

«Генерала Ватутіна до вищої міри покарання засудив провід УПА» - Сотенний УПА Мирослав Симчич 

1 - Повернімося до діяльності УПА. Проти повстанців діяло не лише НКВС. Винищення бандерівців було «золотою мрією» більшовицької партизанщини. Ставив собі такі плани і керівник чи не найпотужнішої російської партизанки - Ковпак. Ніколи не мали приємності зустрічатися з ним?  2 - Я не бував у ті часи на Волині, тому з Ковпаком не зустрічався. Але після того, як його розбили німці, по наших селах блукало багато «ковпаківців». Вони просили, а бувало, що й відбирали у наших людей їжу. Згодом багато хто з них перейшов у ряди УПА і воював до кінця.  Ті хлопці розповідали, щодо Ковпака пішли, бо не мали вибору - не знали, куди податися: іти у Німеччину під англійські й американські бомби не хотіли, служити до німців - тим паче. Ковпак якраз підбирав собі людей, то вони і прибилися до нього. Не за ідею - для того, аби лишень якось пережити скрутний час. 1 - Одним із найбільших ворогів повстанців був радянський генерал Микола Ватутін, якого упівці буцімто вбили. Втім за іншою версією, смерть генерала була прозаїчнішою. Кажуть, його доконала гангрена?  2 - Брехня. Ватутін був здоровий, як слон, а вбили його за те, що він нещадно гнав свою армію Лівобережжя: своїх чоловіків-українців він не вдягнув, не озброїв, не вишколив, а коли дійшов до Дніпра, то весь той натовп загнав у воду - пливи як хочеш, виживав один з десяти. Він втопив безліч ні в чому не винних людей. Генералів які займалися лише боєм із німцями ми не чіпали, але Ватутіна як злочинця провід УПА засудив на вищу міру покарання. Довго він не потрапляв нам до рук. Проте згодом вскочив у нашу засідку, був смертельно поранений і в шпиталі помер. 1 - Ви на власні очі бачили, ж загинув Ватутін?  2 - Ні, доля звела мене з одним стрільцем, який був у тій засідці. Він родом із Волині, відбув двадцять літ каторги. Найвищу міру кари той хлопець отримав за те, що, коли втрапив у руки ворога, на ньому була ватутінська шинель. Він мені переповідав ті події так: розвідка донесла, що Ватутін їхатиме з групою у Житомир (не пам'ятаю точно, звідки він прямував, здається, з Києва). На шляху генерала стрільці влаштували засідку з трьох сотень вояків.  Машини під'їхали - стрільці відкрили вогонь. Куля не вибирає, Ватутін чи не Ватутін. А те, що у нього була гангрена, — це брехня. Він ішов разом із діючою армією і був здоровий, нічого йому не бракувало, просто поранили його так, що лікарі не змогли врятувати.  1 - Пане Мирославе, зараз чи не найбільше суперечок точиться стосовно того, прирівнювати в правах повстанців і радянських солдат чи ні. Чи бачите ви можливість примирення між вояками Червоної армії та УПА?  2 - Між тими, хто воював у Червоній армії, і нами на сьогоднішній день немає ніякого антагонізму. У нас є антагонізм з так званими героями, які були в КДБ і у совєцьких каральних структурах, які нас били. З ними у нас антагонізм залишиться, поки будемо живі.  1 - Ну а офіційне примирення між вояками УПА та Червоної армії можливе?  2 - Ми, ветерани УПА, разом із ветеранами війни проводимо збори, разом зустрічаємося, разом святкуємо тощо... Вони - теж українці, а що пішли до Червоної армії воювати, то так склалася воєнна обстановка. Наші вороги - це оті кадебісти. Прості солдати Червоної армії і ми - абсолютно однакові. Вони нас шанують, а ми шануємо їх.

http://www.partyzan.kiev.ua/History/vas_symch.htm

100 найбільш переможних битв УПА

100 найбільш переможних битв УПА з Радянськими каральними військами (НКВД, СМЕРШ)

10 грудня 1944 - - - сотня "Гайдамаки", під к-ою Ясьміна ліквідувала в бою з військами НКВД, котрі грабували людей, біля с.Тростянець, р-н Долини, Івано-Франківськ, 98 ворогів (убитими і раненими), при втраті 7 убитих і 4 ранених повстанців 

В першій половині грудня спецвідділ УПА повністю захопив летовище в Скнилові біля Львова де на той час знаходились 5 літаків та великий склад військової амуніції. 20 грудня сотня "Змії" провела визвольну акцію у райцентрі Товмач, Івано-Франківськ, де звільнено в'язнів із тюрми НКВД та людей підготовлених до висилання у Сибір, вбито 60 більшовиків та зруйновано будинки де знаходились каральні служби. Захоплено багато зброї і амуніції, котру передано тиловим підрозділам УПА. 28 грудня відбувся жорстокий бій біля с.Кореличі, р-н Перемишляни, Львівщина між сотнею "Полтавці" і 2 батальйонами НКВД. Втрати НКВД: 300 вбитих, 90 ранених, 1 танк; втрати УПА: 22 вбитих і 11 ранених. У грудні спецвідділи УПА здобули біля Тернополя 3 транспортні поїзди із різноманітною зброєю і військовою амуніцією, котру успішно передали тиловим підрозділам вищого командного складу УПА. Це на довгі роки забезпечувало відділи УПА Східної Галичини необхідною зброєю та військовою амуніцією. 30 грудня однією з найбільших перемог УПА була битва за Космач, Коломийщина, Івано-Франківськ, де були звільнені люди із тюрми та роздано людям награбоване майно. У 12 годинному бою брали участь 3 курені УПА під командою майора Козака, к-р ТВ 21 "Гуцульщина". Втрати НКВД: 500 бійців та старшин і кілька гармат; втрати УПА: 12 вбитих і 18 ранених. Захоплено багато зброї і військової амуніції. Продовж місяця грудня підрозділи УПА вели важкі бої із 127 полком НКВД між Жмеринкою, Вінницької обл. і Кам'янець-Подільськом, Хмельницької обл. 03 січня 1945 - - - підсилена рота енкаведистів, що поверталась із грабунків навколишніх сіл, потрапила на шляху Товмач-Париці, Івано-Франківськ в засідку сотні УПА к-ра Чорноти і втратила 70 забитих, а УПА - 4. 06 січня 1945 курінь к-ра Різуна наскочив на більшевицьку базу в с.Рип'янці, біля Чорного Лісу, яку знищено, а людей із в'язниць відпущено по домах. Більшовики втратили 120 вбитими, а решта в паніці втекла до Калуша. Захоплено багато зброї і амуніції. 09 січня курінь "Зубри" - УПА здобув велику перемогу над радянськими каральними військами біля с.Горожанка Велика, Дрогобиччина. Радянські втрати: 304 убитих, 30 ранених, 11 знищених автомашин та 2 легкі танки разом із к-ром батальйону майором НКВД. Втрати УПА: 30 вбитих і ранених. Захоплено багато зброї і амунції. 20 січня "Березівська сотня" із курення "Карпатський" к-ра Юрка зробила засідку на більшовиків на шляху Космач-Яблонів, Гуцульщина, в якій знищено близько 100 ворогів із майором МГБ, при втраті 3 вбитих бійців УПА. 30 січня курені "Гайдамаки" і "Гуцульський" в бою навколо Космача, р-н Яблонів, Гуцульщина вбили 140 енкаведистів, втративши 14 полеглих і 17 ранених. В кінці січня курені к-рів Благого і Прута з ТВ "Чорний Ліс" вели важкі бої з московськими карателями в с.Глибоке, р-н Богородчани, Івано-Франківськ, в яких ворог втратив 150 забитих і 150 ранених. Власні втрати: 12 забитих і 20 ранених. 04 лютого курінь "Сивуля", під к-ов сотника Іскри, провів важкий бій з батальйоном НКВД у Парищанському Лісі, р-н Ланчин, Івано-Франківськ. Втрати НКВД: 50 вбитих і 55 ранених; втрати УПА: 41 вбитий і 25 ранених. 06 лютого курінь к-ра Бистрого повністю знищив більшовицьку базу в с.Бариші, р-н Бучач, Тернопільщина. З гарнізону чисельністю 200 осіб врятувались одиниці. 10 лютого курінь "Перемога" під к-ою Недобитого, розгромив біля присілка Сеньківський, р-н Жаб'є, Гуцульщина, банду наступаючих більшовиків, знищивши 140 і ранивши 60 осіб. Втрати УПА: 7 вбитих і 9 ранених. 14 лютого відділи УПА наскочили на батальйон НКВД, який проводив зачистку в сс.Братишів і Нижанківці, р-н Томашівці, Івано-Франківська обл. і ліквідували близько 80 бандитів, разом з їхнім командиром капітаном НКВД. Втрати УПА: близько 15 забитих і ранених. 16 лютого відбувся великий багатогодинний бій в с.Гербуртів, р-н Рогатин, з гарнізонами НКВД із Рогатина, Букачівців і Бурштина. Втрати НКВД: 69 вбитих і 35 ранених; втрати УПА: 5 вбитих. 20 лютого війська НКВД великими силами та методами відкритого бою напали на с.Космач, р-н Яблонів, де квартирували сотні УПА "Чорногора" і "Сурма". Наступ успішно відбито із великими втратами для ворога: 140 вбитих і 50 ранених. Втрати УПА: 14 вбитих і 17 ранених. 22 лютого сапери УПА підірвали поїзд в с.Голинь, р-н Калуш із 1500 некаведистами і великою кількістю зброї та військової амуніції. Ворог втратив близько 150 вбитих і ранених. УПА без втрат захопили багато зброї і амуніції котру передали у служби постачання УПА-"Захід". 24 лютого 5 сотнеь УПА провели акцію ліквідації більшовицької бази в с.Збору, р-н Долина, Івано-Франківськ. Ворог втратив 90 вбитих і ранених, а повстанці втратили 1 убитого. Захоплено багато зброї і амуніції. 13 березня відділи УПА, ОУН та Служби Безпеки (СБ), під к-ою пор.Прута організували засідку на 2 роти енкаведистів, котрі проводили каральні акції проти селян під виглядом фальшивих підрозділів УПА в селах Стрийського району. Втрати НКВД: 170 вбитих і 60 ранених. Загинув 1 воїн УПА. 14 березня курінь к-ра Бистрого провів багатогодинний бій біля с.Худиївці, р-н Мельниця-Подільська, Тернопільщина. Втрати ворога: 80 вбитих, в тому числі 16 офіцерів; втрати УПА: 5 вбитих і 8 ранених. 15 березня курінь к-ра Бистрого розбив біля с.Германівка, р-н Мельниця-Подільська, Тернопільщина, над Дністром, наступ більшовиків, знищивши 70 ворогів та поранивши 150. 21 березня сотня к-ра Перемоги із куреня "Галайда" прийняла нерівний, героїчний бій із 6000-им військом НКВД та фронтового СМЕРШ біля с.Верини, р-н Куликів, на північ від Львова. Втрати НКВД і СМЕРШ: 470 вбитих, в тому числі 38 офіцерів включно із 2 полковниками і 4 майорами. Втрати УПА: 40 вбитих і 17 ранених. Незважаючи на 35-кратну перевагу 110 повстанців із усіма раненими прорвалися із оточення. 21 березня сотня "Сірі Вовки" з куреня к-ра Бистрого ліквідувала роту карателів в лісі біля с.Цигани, р-н Скала Подільська, недалеко р.Збруч, Тернопільщина, котрі планували проведення зачисток у навколишніх селах. Втрати терористів: 70 вбитих і 40 полонених. Втрати УПА: 0. 21-22 березня сотня к-ра Веселого-Свистеля вела важкі бої з чекістами з дивізії "Червона Мітла", біля с.Струбовиська та г.Прислуп, Лемківщина, Польща. Втрати чекістів: 87 вбитих і 150 ранених; втрати УПА: 14 вбитих. Захоплено багато зброї і амуніції. 22 березня відбувся великий бій між сс.Лесівка і Саджава, в Чорному Лісі, де курінь "Месники" під к-ою Благого ліквідував 180 карателів. Втрати УПА: 75 вбитих і ранених. Захоплено багато зброї і амуніції. 23 березня відділи УПА наскочили на базу в с.Яселко, повіт Сянік, Лемківщина, Польща і знищили там великий відділ польських прикордонників, які періодично грабували довколишні українські села жорстоко знущаючись із селян. Вбито 72 бандитів, при втраті 3 ранених повстанців. 24-25 березня курінь "Підкарпатський" під к-ою Прута звів бій з військами НКВД біля сс.Тростянець Майдан Присліп, р-н Стрий, Львівщина. Втрати НКВД: 160 вбитих; втрати УПА: 3 вбитих. 25 березня сотня "Рубачі" к-ра Гамалії провела бої з 2 ротами НКВД в с.Городище, р-н Великий Глибочок біля Тернополя. Втрати НКВД: 50 вбитих і 43 ранених; втрати УПА: 1 ранений. 07 квітня курінь "Скажені Підкарпатці" к-ра Прута розбив у с.Посіч, під Чорним Лісом, спецвідділ НКВД. Втрати НКВД: 60 вбитих; втрати УПА: 2 вбитих і 2 ранених. Захоплено багато зброї і військової амуніції. 07 квітня у лісі Запуст, біля Богородчан, у бою із оперативним підрозділом УПА війська НКВД втратили близько 280 вбитих і ранених. Втрати УПА: 50 повстанців вбиті, в тому числі і командир Благий, 25 - ранені. 14 квітня полк НКВД проводив облаву на села Братишів і Нижнів, Івано-Франківськ. Відділи УПА стали в обороні населення і в бою ліквідували близько 60 енкаведистів, включно з к-ром батальйону НКВД. 15 квітня сотня "Лісовики" к-ра Крука провела переможний бій з переважаючими каральними військами в лісах між сс.Сільце і Діброва, р-н Підгайці, Тернопільщина. Ворог втратив: 170 вбитих і 200 ранених. Втрати УПА: 60 вбитих і ранених. Захоплено багато зброї і військової амуніції. 28 квітня відділи УПА організували вдалу засідку між сс.Тишиця і Воля Радванецька, р-н Радехів на великий підрозділ каральних віськ. Втрати карателів: 200 вбитих і 100 ранених; втрати УПА: 5 вбитих і 10 ранених. Захоплено багато зброї і військової амуніції. 29 квітня відбувся успішний бій з полком НКВД на Крем'янеччині, Тернопільщина, в якому ліквідовано близько 200 ворогів, в тому числі майора, 2 капітанів і 2 лейтенантів. Втрати УПА: 40 вбитих і ранених. Захоплено багато зброї і військової амуніції. В другій половині квітня, біля с.Колоколин, р-н Рогатин, північна Івано-Франківщина, ліквідовано 56 оперативних працівників обласного слідчого управління НКВД, між ними майора обласного слідчого управління та 6 інших офіцерів. Відділ втратив 6 повстанців. Впродовж квітня здобуті у ворога засоби ППО знищили в р-ні Дубно 6 ворожих літаків, котрі використовувались в операціях проти підрозділів УПА. На шляху Дубно-Шумськ знищено 5 танків. У другій половині квітня, між сс.Стрільбичі і Биличі, р-н Ст.Самбір, Дрогобиччина, повстанці організували засідку, в яку потрапило 8 транспортних засобів з різними визначними республіканськими, обласними і районними урядовцями колоніального режиму. У запеклому бою ліквідовано усіх 34 чиновники. 07 травня відбулися запеклі бої між куренем к-ра Бистрого і 282-им полком НКВД та чортківським "істрєбітєльним батальоном", котрий проводив операції під виглядом фальшивого УПА. Бій відбувся у лісі біля с.Сосулівки, р-н Чортків, на т.зв.Качуровій Горі, в південній Тернопільщині. Втрати терористів: близько 100 вбитих і ранених; втрати УПА: 5 вбитих, але між ними к-ра ТВ "Серет 2" Крука і 10 ранених. Захоплено багато зброї і військової амуніції. 10 травня полк НКВД наскочив на 2-ва рої із сотні "Бурлаки" у с.Остальці, р-н Микулинці, Тернопільщина. У завзятому бою ворог втратив 85 вбитих і 50 ранених, а УПА - 16 поляглих. Захоплено багато зброї і військової амуніції. Від 7 по 15 червня рейдуючий відділ УПА з Холодного Яру аж до передмість Кременчука про перманентні жорстокі бої із ротою каральних спецвійськ НКВД. Рота НКВД була повністю знищина, із 130 чоловік залишилось декілька живих. Очевидною перемогою УПА над каральними російськими військами був наскок сотні к-ра Чорноти з куреня Грегота на гарнізон МГБ у с.Гринівці, р-н Богородчани, Івано-Франківськ. Втрати карателів: 87 бандитів. Втрати УПА: 0.

20-21 липня відбулася велика акція УПА по ліквідації військового гарнізону у с.Борівниця, п-т Бірча, на Сяниччині. Ворожі втрати: 200 вбитих і ранених. Втрати УПА: 7 вбитих і 9 ранених.

http://svoboda-vo.at.ua/publ/istorija/100_najbilsh_peremozhnikh_bitv_upa_z_radjanskimi_karalnimi_vijskami_nkvd_smersh/2-1-0-45

«Березівська»_сотня_УПА