хочу сюда!
 

Ольга

38 лет, весы, познакомится с парнем в возрасте 35-45 лет

Заметки с меткой «бой»

Драконяча історія або пригоди лицарів... № 14

Що ж... Вирішив опублікувати ще одну оповідку про дракона та лицаря... До деякої міри вже звично, хоча й дехто вважає, що слід було б трішки підкоригувати тематику... Не знаю, на цей момент немає ні відповідного настрою, ані натхнення. Власне, сподіваюся, що ця оповідка сподобається не менше аніж попередні... Тож... Бажаю приємного читання... Та прослуховування.


       Дракон був маленький, не більше кішки. Він неквапливо вибрався з печери і влаштувався на пласкому камені.
- Н-ну? 
       Лицар не відразу зрозумів, що це говорить дракон. Тонким голосом - але не дитячим, а як горбань на ярмарку. Трохи надтріснуто.
- Повтори, що ти там кричав. А то я не усе розчув, - маленьке чудовисько задерло голову, і в такт словам з пащі трохи висовувався роздвоєний язик. 
       Лицар невпевнено повторив:
- Виходь на чесний бій, о злісне і підступне чудисько.
- А далі?
- Викрадач дів. Руйнівник маєтностей. Прокляття мирного краю.
- Відмінно! - захопився дракон. - Ну, давай!
- Що давати? - не зрозумів лицар.
- Битися! - дракончик підстрибнув і видихнув золотаву стрічечку полум'я.
- А-а іншого дракона тут немає? - лицар спробував зазирнути до темряви лігва.
- Ні. Лише я. Ну, давай битися. За усіма правилами, - дракончик набув поважного вигляду і все тим же несолідно-пискливим голоском заговорив: - Послухай же, о жалюгідний смертний, слова спадкоємця древньої раси. Віднині правлю тут я, і усе, що навкруги - моє. І пребуде моїм навіки. Якщо не бажаєш ти визнати моє священне право на цю землю, бийся зі мною, і будь переможений та зганьблений.
- Ти це серйозно? - лицар досі не міг повірити, що це і є тутешній дракон.
- Так, мені набри.. Я стомлений бесідою! І матиму честь атакувати вас, тільки-но ви повідомите мені, під яким ім'ям або кличкою відомі, щоб ваша загибель не виявилася марною.
- Що-що?
- Ім'я своє назви, бовдуре. Увійдеш до легенд. Як тридцять сьомий лицар, переможений мною. На коня можеш сісти. Е-е, почекай, звати тебе як?
- Джоджо.
- Не той, - радісно заявив монстрик. Дочекався, поки здивований супротивник здеретося на сідло. І злетів. 
       У такому безглуздому поєдинку Джоджо брав участь уперше. Дракон був буквально всюди. Він вився навкруги. Він видихав полум'я - несильне, але пекуче. Він налітав, пашів вогнем і вправно підносився геть. 
       Дістати його списом не було анінайменшої можливості. Навіть відмахнутися не виходило. Вірний кінь ледве слухався поводів - пританцьовував, хропів, мотав головою. Лицар випустив безглуздого списа і дістав меч. Краще не стало: він вже стомився, та й дракон допік його сильно. В буквальному розумінні допік, крізь щілини в обладунках. Піт заливав очі, опіки боліли, у голові паморочилося. 
       Дракон припинив атаки. Завис у повітрі, швидко тріпочучи крилами. Джоджо змахнув мечем. Не дістав. Дракон не зрушив з місця.
- Здайся.
- Ш-що?
- Здайтеся, сер лицар. Визнайте себе переможеним.
- Ні за що! - лицар підвівся на стременах, сподіваючись застати дракона зненацька. Той легким піруетом вислизнув від атаки і злетів вище, так що лицар втратив його з виду. Шолом заважав дивитися - а без шолома давно б волосся згоріло. 
       Кінь побачив небезпеку раніше, аніж вершник. Благородній тварині теж не подобалося, що на неї пашать полум'ям. Кінь відпрянув убік, спіткнувся, і вершник не втримався у сідлі. Він зрозумів, що летить і з гуркотом звалився на камені. 
       Лицар розплющив очі. Першим, що він побачив, був дракон, котрий сидів на камені неподалік самого його обличчя. Першим, що він почув, був голос дракона.
- Живий. Ось і чудово. Чи визнаєте ви себе переможеним у чесному бою, сер лицар Джоджо?
- Не визнаю. Бій нечесний.
- Далі битимемося? 
       Лицар сів. Зняв шолом і панцерні рукавиці. Помацав ґулю на голові. Шиплячи від болю, почав розстібати ремінці кіраси.
- Битимемося?
- Не будемо.
- Тоді здайся.
- Коня мого не бачив, а? Гаразд, гаразд, здаюся, - оскільки дракон знову видихнув вогонь, трохи не обпаливши лицареві волосся.
- За усіма правилами здайся.
- Визнаю себе переможеним і віддаю себе на милість переможця, сер дракон, не знаю Вашого імені.
- Обійдешся, ім'я йому ще.. Контрибуцію давай.
- Чого-о?
- Матеріальні та інші цінності. Викуп. За збереження твого життя. А то з'їм. 
       Дракон не жартував. Він злетів і завис, тріпочучи крилами, за кілька кроків від лицаря. 
       Лицар зітхнув.
- Коня не віддам. Хоч з'їж мене. Без коня нікуди.
- Потрібний він мені... Та ти його упіймай спочатку. До речі, упіймай. У тебе в сумках напевно що-небудь корисне знайдеться.
- Ніа, - лицар був білявий і молодий, зараз він здавався зовсім хлопчиськом.
       Обличчя у нього було червоне. - Сорочка, плащ, хліба небагацько. Ну, ще міді трохи.
- Золота немає? - розчаровано примружився дракон.
- Вибач.
- Що ж з тобою робити? Хліб давай сюди.
- Навіщо? - здивувався Джоджо. - Невже Ви, сер дракон, черствим хлібом живитеся?
- І сиром теж. Не брешіть, сер лицар, сир у вас теж є. Ловіть свого коня.
- А якщо я коня упіймаю і ходу звідси? 
       Дракон сторопів:
- Ти ж мені здався, диво. Це не за правилами буде. Свої ж лицарі тебе не зрозуміють.
- А вони дізнаються?
- Обов'язково, - поважно відповів дракончик, - ти тут не лише не перший. Ти ще й не останній. Знову ж таки, звідкіля ти знаєш - раптом я літаю швидше, аніж твоя шкапа скаче. 
       Джоджо кивнув. 
       Він пустив коня пастися а сам розділив з драконом їжу й жував всухом'ятку. Дракон набив черево. Сумно подивився на лицаря. Пішов до печери. Задкуючи, витягнув булькаючу барильце - завбільшки куди більше від себе.
- Пригощайтесь, сер переможений. Репарації.
- Теж від лицарів?
- Від місцевого селянства. Хіба вам не розповідали, що злісне чудисько обклало їх непомірними податями?
- Розповідали. Тільки...
- Тільки селянинові теж жити якось потрібно. Я доки маленький, багато не з'їм. Хоча на апетит не скаржуся. А баронові завжди можна сказати, що оброк платити нічим, дракон усе пожер. З дракона який попит?
- Відомо який. Знайдеться герой, переможе.
- Досі не знайшлося, - дракон позіхнув. - Тебе ж теж барон найняв?
- Угу. Тільки ніхто не сказав... - лицар зам'явся.
- Що я маленький, - допоміг йому дракон. - І це правильно. Ти теж усім кажи, що я зростом зо два коні, а завдовжки з чотири. І увесь в лусці, і вогнем дихаю.
- Чого б це?
- Ні, ну можеш УСЮ правду розповісти. Що переміг тебе дракон завдовжки в лікоть. Репарації узяв. Пивом пригощав.
Білявий замислився.
- А ти розумний!
- Не скаржимося, - скромно відповів дракон. 
       Вони помовчали. І ще помовчали.
- Ну що ж, бувайте здорові, сер лицар, - нарешті висловився дракон, - Вам пора.
- Точно?
- Точніше не буває. Сподіваюся я, що поняття честі не порожній звук для вас, і не скористаєтеся ви перемир'ям, щоб вдарити мені в спину. 
       Лицар поперхнувся пивом. Утер губи і встав:
- Я-то не скористаюся. Але може знайтися яка-небудь сволота. Спробує.
- Нехай спробує, - відгукнувся дракончик. - Думаєш що-небудь вийде? 
       Лицар доніс барильце, що неабияк полегшало, до печери. Потоптався. Зітхнув:
- Бувайте здорові, сер дракон...
 

 За оригінальний текст оповідки хочу висловити подяку
 

© Red 2 the Ranger

38%, 8 голосов

38%, 8 голосов

24%, 5 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Королівська гвардія: час розкидати... І час збирати...

Велика війна терландських князівств супроти степових племен

Польовий табір війська короля Асґруба

       Двічі переступивши через одну й ту ж річку, навряд чи зможеш осягнути її глибини... Чергове прислів’я, котре здавалося для когось джерелом мудрості. Кана не збиралася шукати аж настільки вузьких річок, аби спеціально перевірити правильність написаного. Підійшовши до найближчого солдата, вона наказала йому верхи проїхати кілька миль уздовж лісу та оглянути місцевість, намагаючись не потрапити до супротивника як трофей.

       Війна точилася вже більше року. Король Асґруб об’єднався з терландськими князівствами задля того, щоб покращити захист свого королівства. Це давало також можливість за рахунок чужих військ скорочувати кількість кочівників, хоча й доводилося надавати союзникам припаси та забезпечувати в разі потреби різним військовим приладдям, котре не завжди було для королівства таким вже й надлишковим. Але цього разу чимало степовиків змогли пробитися через поріділі об’єднані війська на південь від королівства й дуже швидко наближалися до його кордонів. Важкоозброєна королівська кіннота поступалась у швидкості дещо маневровішому степовому вояцтву. Це дозволяло останньому робити вдалі вилазки та захоплювати здобич, але при поверненні було доволі важко втекти вже з награбованим від значно краще озброєних воїнів у гарних обладунках.

       Кана вирішила зачекати у полі неподалік від прикордонного містечка. Віддалік було видно побачити ліси, якими в разі небезпеки можна було б скористатися як додатковим захистом, аби розпорошити не звиклі до подібного сили степовиків.

       Близько півночі повернувся розвідник. Підійшовши до Кани, він повідомив, що помітив ворога на доволі значній відстані від табору. Як і очікувалося, він просувався вздовж лісу, й зупинився на ночівлю на височині неподалік від основного шляху.

       Призначення капітаном гвардії у підсумку обернулося для „Кана Кудо” більшим тягарем, ніж роки, проведені під керівництвом її попередника, оскільки після смерті ще кількох нобілів зі складу військової ради довелося на належному рівні допомагати в розробці подальших бойових дій. Також сама посада „зобов’язувала”.

Місяць потому

       Кана спостерігала страшні наслідки вчорашньої пиятики в своїх керівників та інших нобілів, яким довелося святкувати нещодавню перемогу неподалік стін міста, куди через недбалість командира одного із загонів таки спромоглися дістатися „завойовники”. Карати кого-небудь, як і милувати, просто не довелося через звичайну відсутність придатних для цього осіб серед присутніх переможців, які були дуже вдоволені продовженню свого перебування на цьому світі ще на деякий час, залежно від подальших обставин. Вона недбало перехиляла келих, але за старою звичкою, не мала схильності до споживання його вмісту... Це не раз дозволяло їй дещо швидше орієнтуватися в ситуації й діяти розумніше, аніж чимало її „колег”. Останні подекуди розплачувалися за свою надмірну веселість значно дорожче, ніж це вартувало.

       Чудово продумана оборона тоді виявилася не дуже ефективною через зухвальство славної пам’яті Конрада, котрому заманулося розташувати більшу частину свого загону не в селищі, котре перед тим мали належно укріпити, а в містечку на північ від нього. У підсумку, частина міщан, яка досі була залучена до жвавої торгівлі зі степовиками (подекуди укладаючи навіть шлюби), цілком спокійно поставилася до можливості проведення „дня відкритих дверей”, котрий мав доволі сумнівні наслідки для новоприбулих військових. Це стало гарною підставою для виникнення кількох легенд та навіть однієї балади.

       Гвардія, яка у своїй більшості перебувала поруч із загоном короля, через порівняно кращі бойові навички, терміново відступила аби „захистити” Хойтен. Натомість, усе вирішила швидкість... Яка компенсувалася дисциплінованістю підлеглих Кани. „Степове воїнство” вирішило дещо перепочити та скористатися запасами „славетного” прикордонного містечка. Деякий час поспостерігавши за тим, що відбувалося, гвардія вдалася до нічного нападу. Ті, хто не встигли сховатися, навряд чи мали право в чомусь звинувачувати Кану.

       За заслуги перед королем... А саме, за вчасні та доречні дії під час здобуття захопленого міста, Кану було нагороджено тим самим містом, а також кількома прилеглими селищами. На додачу король щедрою рукою відрахував їй десять золотих злитків з особистого запасу. Задля підвищення бойового духу гвардії до знамена було додано спеціальну стрічку із вишитими золотом словами короля з приводу здобутків та подальших перемог.

Два роки потому

       Кількість королівських військ швидко скорочувалася... Так само, як і запаси скарбниці. Кілька замахів на життя Кани не мали бажаних наслідків для тих, хто на подібне наважився. Натомість сама вона, як і личило важливому військовому діячу, спромоглася розкрити змову проти себе та короля. Асґруб, як і личило його високому сану, поставився до цього з належною увагою. Натомість деякі родинні стосунки відіграли свою роль, і повною мірою змовників не було „залучено до заходів щодо виправлення” (як мало б бути згідно з тогочасними звичаями, закріпленими на найвищому державному рівні). „Капітану гвардії” лишалося тільки сподіватися на сприятливіший перебіг подій.

       Як уже стало зрозумілим, не зважаючи на успіхи Кани як керівника значного військового підрозділу, в цілому для королівства все складалося не найкращим чином. Зменшення кількості військових призводило до скорочення гарнізонів, що своєю чергою полегшувало досягнення мети стрімким степовим нападникам.

       Щедрість короля з часом лише міліла й міліла. Служба не викликала вже тих цікавості й захвату, які змусили Кану потрапити до столиці королівства, а надалі й погодитися на доволі високу посаду.

Останній рік перебування Кани на службі

       Вже кілька днів точилися запеклі бої у степовому прикордонні. Відповідні звістки зі значною ретельністю отримувалися завдяки „Королівській пташиній службі”. Разом з тим, в оточенні короля з’являлося усе більше тих, хто прагнули потрапити на службу до „поживніших місць”. Раз по раз чутки про безпідставні наклепи передавали їй друзі. Усе свідчило про те, що згодом „капітаном гвардії” мали призначити одного високородного барона, котрому пощастило бути одним з віддалених нащадків прапрадіда короля Асґруба, чим додатково засвідчувалася його вірність короні.

Повернення додому

       Кана озирнулася. Двічі оглянула свій загін і наказала вирушати. Степ вабив своєю непередбачуваністю, а також відчуттям свободи, яке давав простір. З королівством її вже майже нічого не пов’язувало. Відпустка, про яку вона попрохала, аби навідатися до належного їй міста, виглядала цілком доречною, а тому особливих заперечень не викликала. Приготування до від’їзду таємно здійснювалися вірними слугами вже кілька тижнів, також не викликавши ні в кого особливої цікавості. Золото загорнули в солому, попередньо вклавши в спеціально оброблені дерев’яні колоди. Деякі цінні речі, котрі Кана вирішила теж забрати додому, загорнули в шмаття й прикрили різноманітним крамом, видаючи себе за збіднілих купців, які взялися за ризиковану справу спільним коштом.

       Надалі їхній шлях пролягав на схід, зміївся й огинав різні непрохідні землі. Випадкові розбійники при вигляді доволі сильного загону з більш як сотні людей намагалися себе не дуже сильно виявляти (до нього входили як слуги, так і деякі наближені друзі, які вирішили, що їхня надмірна відданість короні може зашкодити власному подальшому існуванню поміж живих людей). Країна Кани потребувала досвідчених та мужніх людей задля власного розвитку. Кілька місяців шляху мали принести нові буденні турботи.

       Навряд чи король Асґруб дуже засмутився б, дізнавшись про зникнення кількох придворних осіб, яким доводилося сплачувати надмірні, як на його теперішню думку, кошти. Окрім того, він і сам планував у разі потреби вдатися до жорсткіших заходів.

З попередньою частиною Ви можете ознайомитися переглянувши оповідку "Королівська гвардія: просування по службі".

P.S. хочу висловити також вдячність за допомогу при редагуванні цієї оповідки шановній пані Ananser.


65%, 13 голосов

25%, 5 голосов

10%, 2 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Ніппон кемпо в Україні! Навчання рукопашним боям.

Ніппон кемпо (з Японії.
Букв. - Японський шлях кулака) японський рукопашний бій.
Заснований в 1932 році
Мунеомі Саваямой.
В основу покладені
прийоми карате, дзю-дзюцу і інші бойові напрямки Японії.
Удари, кидки, заломи та
утримання практиковані на змаганнях з Ніппон кемпо, були б небезпечні
без захисних пристосувань.
Використовуючи маску,
нагрудник та рукавички на тренуваннях і змаганнях можна працювати в
повний контакт, оберігаючи спортсмена від травм.


Мунеомі Саваяма належав
до самурайському клану Накаока, він почав вивчати різні бойові мистецтва
в студентські роки, коли він проходив навчання в Університеті Кансай в
м. Осаці.
Тоді він вивчав карате і
дзюдо.
Він був учнем великого
майстра Мабуні Кенва, засновником стилю карате сито-рю у 20х роках.
Під час одночасної
практики різних стилів військового мистецтва, Саваяма був натхненний
ідеєю, створити систему, яка б включала в себе ефективні прийоми і удари
з різних видів єдиноборств.
Він присвятив усе своє
життя розробці нового бойового напрямку, який відомо зараз під назвою
Ніппон кемпо.


Про ніппон кемпо.


Ніппон кемпо (з Японії.
Букв. - Японський шлях кулака, nippon kempo) японський рукопашний бій.
Заснований в 1932 році
Мунеомі Саваямой.
В основу покладені
прийоми карате, дзю-дзюцу і інші бойові напрямки Японії.
Удари, кидки, заломи та
утримання практиковані на змаганнях з Ніппон кемпо, були б небезпечні
без захисних пристосувань.
Використовуючи маску,
нагрудник та рукавички на тренуваннях і змаганнях можна працювати в
повний контакт, оберігаючи спортсмена від травм.

Отже заходьте на наш сайт http://www.
nipponkempo.com.ua!

Королівська гвардія: просування по службі


Дякую за малюнок шановній DORREN31

Королівський палац. Ранок.

       Вже близько пів години як Кана очікувала в передпокої поруч з кабінетом короля. Капітан Хільбрад, який відповідав за приготування міста до оборонних боїв, брав участь у нараді й подекуди можна було почути невдоволені вигуки Його Королівської Милості, що супроводжувалися тишою, яка лише підкреслювала непримиренність короля при відстоюванні державних інтересів… Принаймні, під час спілкування з підлеглими.

       Кану було зараховано до гвардії як особистого ад’ютанта капітана на ім’я Кан Кудо. Обмундирування, а також спеціально пошита форма робили її вигляд цілком прийнятним для будь-якого офіцера й не привертали лишньої уваги до зовнішності. Фактично вона виконувала обов’язки особистого секретаря, подекуди супроводжуючи свого начальника під час офіційних заходів та займаючись тими ж документами, які доводилося подавати "вищим керівникам". Особиста зброя також мала бути при ній як через військовий стан, так і зважаючи на зобов’язання завжди в разі потреби надавати належну допомогу під час нападів на свого начальника. Втім, останні траплялися украй рідко. Цього разу державні справи потребували особливої ретельності у зв’язку з деякою нагальністю.

       Через розрізненість королівських військ доволі значному загону "степових воїнів" вдалося доволі швидко наблизитися трохи чи не до самої столиці. Захопити місто навряд вдалося б такому порівняно незначному як для потужної облоги загону. Але разом з тим навіть ці "степові шибайголови" могли добряче подряпати міські стіни за відсутності належної уваги. Каменемети потребували як наявності каменів для метання, так і різних деталей, які при вининенні нагальної потреби слід було б замінити. Звичним для подібних заходів було гостинне приготування "смоляних відварів" аби упрілі з дороги гості не встигали швидко охолонути й не мали через такий недогляд господарів проблем зі здоров’ям.

Дві години потому

       Нарада успішно закінчилася досягненням згоди короля зі скарбником та майордомом, які безпосередньо відповідали за постачання усього необхідного для потреб війська. Витрати передбачалися хоч і не дуже значні, але останнім часом скарбниця переживала не найкращі часи. Потреба у поповненні різних запасів була ж нагальною.

       Капітан Хільбрад попрямуваав до власного будинку аби дещо поміркувати на самоті й посмакувати чудової баранячої печені, яку саме повинен був приготувати його кухар. Метушня на міських вулицях, що її спричинило наближення "супустатів", продовжувала вирувати. Селяни з околиць збиралися до міста аби часом не мати яких неприємностей зі своїми "потенційними майже новими господарями". "Нобілі", поміж тим, намагалися усе найцінніше потайки переправити до таємних схванок аби убезпечитися від можливих несподіванок. Вояки намагали швидше підтягувати різне громіздке приладдя та озброєння до міських стін. На фоні цього спокій капітана Хільбрада був ще одним свідченням незламності його натури, як і вимогливості до підлеглих йому вояків. Згадана обставина не завжди викликала ентузіазм під час розмов з останніми. За відсутності Хільбрада керівництво здійснював його близький родич Осґрад, якому пощастило поріднитися з начальником через деякі випадкові обставини у вигляді незбагненної примхи пані Айцен. Остання ж з самого початку доводилася сестрою вельмишановного капітана. Це теж зрідка викликало нарікання вояцтва через тимчасові "напади прискіпливості" пана Осґрада які, згідно з пануючим серед цих доблесних мужів повір’ям, приписувалися норовливості його дружини.

       Кана передавши згорток з паперами вояку, котрий супроводжував їх з начальником, попрямувала до шинка аби послухати теревені про останні події та поспілкуватися зі своїми знайомими по службі. Разом з тим тут можна було поживитися чудовою смаженою телятиною, яку саме обертали на вертелі двоє молодих помічників кухаря. Запахи, які панували тут, викликали незбагненне прагнення неодмінно чогось скуштувати. Але, як відомо, найкращою приправою до їжі є голод, а цієї чесноти у вояків доволі часто буває удосталь.  

                                       Два місяці потому

       Опісля вдалого відбиття зазіхань "степових телепнів" на стіни столиці короля Асґруба вище керівництво вирішило й надалі розвивати цей успіх. Загони васалів також залучили до участі в кампанії, хоча останні й чинили запеклий спротив прийняттю такого рішення як через потребу самим ризикувати власним життям (або своїх нащадків), так і через неспроможність (що бувало доволі часто) сплатити відповідний внесок  до скарбниці задля можливості спокійно займатися власними вагомими справами задля блага короля удома. Про бажання слуг або ж звичайних селян щодо вступу до війська запитувати було не прийнято.

       Наступ розгортався просто чудово. Будь-який спротив ворога придушувався, захоплене ним майно забиралося до власного обозу, як, подекуди, й полонені з їхніми "степовими скарбами". Ніщо не віщувало небезпеки, але у підсумку королівське військо було змушене продовжувати наступ у горах на південному заході королівства. Не призвичаєним до подібного коням було важко пересуватися по вузеньких звивистих стежичках, які подекуди тонули в тумані. Людям також значні підйоми давалися важко. Відступ степовиків саме сюди також викликав чимало питань… У підсумку неочікуваний напад ворога при переході через глибоку долину мав украй погані наслідки.

       Кілька сотень ворогів затисли воїнів короля й швидко розбили авангард, якому було важко захищатися на подібній місцевості. Королівський почт намагався прикрити "ЙКМ" від стріл та списів. Гвардійці у цей час їхали дещо позаду. Натомість, їхній капітан разом з лейтенантом Осґрадом саме перебували поруч з королем та обговорюючи подальші дії. Обидва впали пронизаними стрілами вже після перших пострілів. Їм вдалося прикрити короля й це дозволило йому продовжити власний час правління на декілька повчальних для подальших поколінь років.

       Кані вдалося одразу ж зорієнтуватися. Кілька її наказів було швидко виконано. Гвардійці оточили короля не даючи ворогу можливості підсткупитися до нього ближче. Це дозволило королю відступити.

Ранок наступного дня

       Зважаючи на успішність дій Кани за складних обставин й загибель начальника гвардії, Його Королівська Милість вирішили тимчасово призначити капітаном саме "цього вояка". Особливо витрачати час на роздуми не доводилося через ту обставину, що власне військо короля зазнало значних втрат. Надалі йшла мова тільки про повернення.

       Король вручив Кані у присутності загону гвардійців грамоту про призначення на посаду. Врочистості за цих обставин видавалися просто недоречними. Кілька вітальних слів, напутні побажання… Необхідно було рухатися далі.

Місяць потому

       Відзначення Дня Народження короля вилилося у гучне святкування з великою кількістю випивки, найрізноманітніших заходів та розваг. З цієї нагоди гвардійці отримали кілька днів відпочинку й могли витрачати час за власними смаками та уподобаннями. Це лише підкріплювало їхнє прагнення служити якомога вірніше задля звеличення "ЙКМ".

       Кана вирішила просто прогулятися місто спостерігаючи за людьми, які проходили повз неї у святковому вбранні. Тільки зараз їй вдалося детальніше роздивитися будівлі навколо головної площі міста, яка вражали розмірами та висотою. Шинок тулився неподалік та видавася не зовсім відповіднимцьому місцю як своїми обрисами, так і призначенням… Хоча, їсти завжди потрібно задля підтримання власних сил та прагнення до перемоги… Задля слави "ЙКМ".

       "Ну що ж, - подумала вона, - можна й послужити шановному королю, якщо він не має нічого проти". Оволодіння тутешніми особливими рисами військового мистецтва надалі може згодитися вже вдома. Зупинятися у власному розвитку вона не збиралася. Умови служби, а також посада капітана, нехай і тимчасова, відкривали доволі широкі перспективи як щодо матеріальних принад, так і деяких цілковито особистих.

       На Кану очікувало декілька бурхливих років та різних пригод.

 

З попередньою частиною Ви можете ознайомитися переглянувши оповідку "Королівська гвардія: умови вступу"

Також є продовження цієї історії: "Королівська гвардія: час розкидати... І час збирати"...


89%, 17 голосов

5%, 1 голос

5%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

День воинской славы России


1 декабря День победы русской эскадры под командованием П. С. Нахимова над турецкой эскадрой у мыса Синоп в 1853 году отмечается в соответствии с Федеральным законом № 32-ФЗ от 13 марта 1995 года «О днях воинской славы (победных днях) России».Сражение у мыса Синоп было одним из первых сражений Крымской войны, начинавшейся как конфликт России и Турции. Русская армия и флот имели ощутимое преимущество над слабеющей Османской империей, которую современники называли «больным человеком Европы».Эскадра П. С. Нахимова заблокировала в Синопской бухте турецкий флот под командованием Осман-паши. После битвы, длившейся четыре с половиной часа, были уничтожены 15 из 16 турецких кораблей — только одному удалось спастись бегством.Разгром турок был абсолютным: было убито и ранено более трех тысяч османских моряков против 38 убитых и 235 раненых в эскадре Нахимова. Осман-паша, два его командира корабля и 200 матросов попали в русский плен.P.S. Кто-то скажет: "Ну и какое отношение имеет праздник к Украине, что ты его тут выставил?". В результате Русско-турецкой войны у Османской империи были отобраны Крым, Причерноморье и Бессарабия, которые на сегодняшний день входят териториально в состав Украины. Бессарабия частично- юг Одесской области! 

И снова о еде (Фототчот о выживании, с легкими элиментами юмора)

- Дядя скрудж, а кто такие рукопашники?

- Они нас едят!

Раскажу-ка я вам очередную безграмотную иссторию о своих гастрономических исследованиях.

УТИННЫЕ ЯЙЦА.

Для того чтобы приготовить яйца дикой утки, для начало необходимо найти ее гнездо. Внимательно пошарившись в камышах, мы можем найти такую штуку.


Теперь когда яйца добыты, остается их положить на сковородку и зажарить. В качестве сковородки могут использоватся любые подходящие предметы.

И яишенка готова.

ЖАБА.

Жаба - не так вкуссна как лягушка, но значительно крупнее. К недостаткам можно отнести ядовитые железы расположенные в шкуре, которую по этой причине обязательно нузно снимать.

После снятия шкуры, отделяем задние лапки от всего остального, так как только они и будут нашим лекомством, и жарим их на углях.



Как видите в этом нет ничего сложного. И ужастного. Всем приятного аппетита.


45%, 5 голосов

36%, 4 голоса

9%, 1 голос

9%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Этот бой за тобой (із циклу вірші-варіант 2)




Дыши спокойнее

Всё обошлось

Сражалась достойно

Изранила плоть

 

Во мраке искрились

Столь быстро клинки

Ведь насмерть скрестились

Танцуя, враги

 

Простая ошибка

И сзади стена

Зажалась ликуя

На шее рука

 

Ни разу не вздрогнув

Пред силой врага

В объятья нырнула

Удар нанося

 

Ослабилась хватка

Разжаты тиски

Вот воздух в достатке

Дыши же... Дыши!!!!

 

Но грудь прижимая

Кровавой рукой

Уже осознала

Этот бой за тобой

но какою ценой....

15-17 января 2008 года

http://blog.i.ua/user/644526/75577/

 

Этот бой за тобой (із циклу вірші)

Рейтинг блогов

Дыши спокойнее

Всё обошлось

Сражалась достойно

Изранила плоть

 

Ослабилась хватка

Разжаты тиски

Вот воздух в достатке

Дыши же... Дыши!!!!

 

Но грудь прижимая

Кровавой рукой

Уже осознала

Этот бой за тобой

лишь какою ценой....

15 января 2008 года


http://blog.i.ua/user/644526/75746/ доповнено

Зов.

Для начала небольшое предисловие :) после предисловия можете врубать музыкальное сопровождение и читать :)  Это не совсем разказ.. В начале это придумывалось как сообщение в тексотвой фентезийной игре.. но как говорится "апетит приходит во время еды" :) Этот расказ похож на расказ про оборотня потому что был написан первым, а про оборотня я писал уже потом и взял из этого расказа некоторые элименты. И ещё.. построение предложений здесь храмает на обе ноги а редактировать влом :) Теперь врубайте музычку и приятного чтения! :)

Зов становился всё сильнее и разборчивей - "Олаф!! Олаф, помоги!! Быстрее!!! Прошу тебя помоги!!!..." - непереставал звучать женский голос в его голове и Олаф бежал всё быстрее и быстрее еле упевая маневрировать между деревьями а кусты он вовсе перестал оббегать и перепрыгивал их, трава и земля летела во все стороны от его тяжолых ботинок. Он бежал всё быстрее не обращая внимания на ветки что ударялсь об него и ламались оставляя на нём царапины, как мелкие так и глубокие, которые на ходу затягивались безследно. "Только бы успеть!! Только б успеть!!!" - думал он всё ускоряя бег. Олаф уже развил такую скорость что от касания с его телом листья деревьев и кустов загорались и обугливались. Наконец Олаф добежал до пещеры от куда доносился зов и с трудом остановившись, так что в сторны полетели куски травы, зели, опашие листья, палки и корни деревьев, и немного отдишавшись он осторожно но бистрым шагом вошол внутрь высунув свои огромные дуручные кривые мечи из ножен. Пещера была всокой и он смог идти не пригинаясь но в ней было абсолютно темно и он зделав круговое двежение рук зажог свои мечи, и они загорелись как два огомных факела освещая пещеру. Зов всё не прикращался и стал абсолютно отчётлевым, он даже начал узнавать эту девушку - "я уже близко! потерпи немного!" - отвечал он ей мысленно. Олаф шол долго и бесприпятственно как вдуг прямо из земли "вылез" скилет в ржавых доспехах и с ржавым мечём Олаф молненосным двежением перерубил его по палам и обугленные кости скелета разлетелись по пещере - "что за чёрт!" - возбуждённо подумал Олаф и переходя в состояние берсекера. По всему его телу повздувались вены и мышци, кожа покраснела и от неё начал исходить пар, зрачки расширилсь на всю площадь глаз и его глаза стали абсолютно чёрными, его губы растянулись в злобном оскале. Олаф вошол в зал в дальнем конце которого была прикованная цепями к стене девушка в потрёпанном, грязном, драном платье платье, по центру зала был широкий "коредор" из толстых каменных колон а стены зала тонули в тьме которую не могли осветить ни факелы (которые висели на каждой колоне) ни его мечи, вокруг девушки столпилось несколько десятков скилетов в ржавых доспехах и с ржавым оружием, на некоторых скилетах осталь отатки гнилой плоти возле девушки спной к Олафу стоял личь в золотой короне прогнившем красном плаще, медлено мохая перед девушкой длинным ретуальным кинжалом и шипел какието слова. "Небойся подруга я тебя спасу!" - узнав девушку послал он ей мысль и оглушительно зарычав бросился на врагов. Скилеты и личь повернулись к нему, личь продолжил проводить свой ретуал а скелеты зашипев побежали на Олафа. Высоко подпрыгув Олаф раставил мечи в стороны и раскрутившись в воздухе приземлился по среди отряда скилетов. В все стороны полетели обломки обугленных костей, плоти, щитов, доспехов... Закончив крутится он начал с невероятной скоростью махать мечями. Он рубил, колол, рассекал... с такой скоростью что он стал похож на многорукого бога во круг которого была огненная аура. Когда он разбил последнего скилета и хотел было бросится на личя тот повернулся к нему и разведя руки в стороны чтото прошипел и со всех сторон на него полезли разнообразнейшие скелеты таких форм и размеров что он не всречал подобных существ! На него нападали не только со всех сторон но и падали с потолка вылетали из за колон, прыгали, бежали, ишли, ползли, "вылезали" прямо из пола (не оставляя в полу ни одной трещинки).... Олаф рубил, разсекал, колол...  в стороны летели обугленные остатки поверженных врагов... вокруг него уже собралось приличное количество костей... Личь уже отвернулся от девушки и подняв руки (с которых свисали остатки гнилой плоти) начал шептать и скилеты стали появлятся с большей интенсивностью. Скилетов всё прибавлялось и прибавлялось а силы Олафа начали понемногу угасать и скилеты начали доставать до него и ранить. Хоть его раны моментально заживали он понял что если не убить личя то ему не выжить и он собрав остатки своих сил стал прыжками пробиватся к личю. Каждый раз после приземления и следущего прыжка оставалась кучя ломаных и обугленный костей, оружия и доспехов. Когда личь увидел, своими недогнившими глазами, что человек скоро к нему доберётся он прошептал последнее заклинание и начал метать в него огненные шары из странного зелёного огня. Продолжая пробиватся к личю Олаф с трудом уворвчивался от быстро летящих в него шаров, одновременно отбиваясь от скилетов, и чем ближе он был к личю тем сложнее было уворачиватся. Когда Олаф почти добрался до личя один шар попал в его левое плечё, причинив ему ожоги которые не заживали, и Олаф упал но моментально поднявшись перекотился и оказавшись в плотную к личю рассёк его по полам. Не успев упасть на пол кости личя рассыпались в прах и все скилеты безжизненно упали. Олаф, невыходя из состояния берсекера, подошол к девушке, разрубил цепи и обессиленная девушка с упала к нему в объятья. Спаибо тебе Олаф - с трудом проговорила она. Всегда готов помочь друзьям - ответил Олаф. Девушка собравшись с силами стала на ноги - тебе больно? - посмотрев на ожог обеспокоино сказала она. Всё в порядке! Ты же знаеш что я не чюствую боли! - как можно бодрее ответил Олаф так как чюствовал что его покидают силы и он уже выйдя из состояния берсекера уже струдом не шатаясь держится на ногах. Я бы с тобой с удовольствием пообщалась но мне пора - с грустью сказала девушка - надеюсь мы ещё встретимся но уже при хороших обстоятельствах - сказав это девушка одступила на шак и начертя в воздухе какойтознак и сказав - до встречи! - пезследно изчезла. До встречи! - сказал Олаф и упал...

И снова все с начала...

"С легкой ладони поэта
Сходят странные строки.
Слишком достала жизнь эта,
Скоро наступят сроки...

Ветер смеется над нами,
Но слышится горестный смех.
Ему хочется быть с небесами,
Он устал от нас всех...

Завтра наступит, как наступило вчера,
Счастья не будет, коль не будет утра...
Время пройдет, все забудется вскоре,
Солнце уйдет, все погруззится в море...

В сердце нет боли,
Ни слез, ни страданья,
Нет во мне воли
Окончить страданья..

И снова рассвет,
снова солнце встает,
Но меня больше нет,
Без меня жизнь пройдет..." (с)





Жизнь идет не волнами или полосами как многие думают, она идет по спирали... Каждый год жизни - это еще один виток спирали... Взлеты, падения, боль, огорчения, улыбки, слезы, смех и грезы... все смешано, все несется в бесконечном потоке времени.. несется в никуда...
Порой это все так надоедает, что хочется умереть... только на самом деле хочется наконец-то найти свое счастье, а не бродить одиноко по улицам серого города.
Попробую все начать заново, с чистого листа... но помня ошибки прошлых лет...
Иногда чтобы приобрести все надо все потерять...
Страницы:
1
3
4
предыдущая
следующая