Лятуринська Оксана 

"Ти ще не вмер, ти ще не вмер!"

Ти ще  не  вмер,  ти  ще  не  вмер! 
Через  розбурханий  Дністер 
з  Дніпра  ти  видибаєш,  Боже! 
Впадуть  долів  боги  ворожі. 
Перед  лицем  великих  чуд 

жахнеться  князь,  чернець  і  люд. 
Тоді  ж  у  громі-блискавиці 
запаляться  скирти  пшениці. 
Злетить  офірою  когут. 
Явися,  Боже,  і  пребудь!

Бог битв і боротьби…

Слава Богу Перуну 

Як охоронцю нашому І здоров’я подателю Блага земні дає він тому Хто палить вогонь вічний В граді Нові на Волхові І на Горі, і в лісах І в діброві Божій серед дубів… Прийдемо в домівки свої і дамо сушняку хай святиться ім’я його Індра Бо то є Бог серед богів, Так кажуть Веди, так оспівували його… Дійсно, у Ріґведі більшість славнів присвячено Індрі-Громовержцю. І не дивно – арійським переселенцям доводилося утверджуватися на нових землях збройно. Відважний Індра, переможець чудовиськ і воєвода небесного війська був тоді найкращим покровителем для аріїв. Піди, спитай-но у відаючого Про Індру палкого, непереможного, Що є тобі найкращим другом Нехай говорять злоязикі, Що ми щось інше втратили. Шануючи лише Індру І чужоземці, і наші люди, о Дивний, Нехай назвуть нас щасливими Лише у Індри ми бажаємо бути під захистом Наші славлення додають тобі сили Ми співаємо тобі славні, Стосильний Щоб хвали наші зробили сильнішим тебе Віддаючи Богові Битви свою душевну силу під час славлення, воїни отримували навзамін бойове піднесення. «Підніми, могутній Боже зброю! Піднеси душі наших воїнів! Хай переможний крик пролунає над полем битви! Будь з нами, Індро!» Такий славень виголошувався перед боєм. Вважалося, що Індра є покровителем найхоробріших, тому арії намагалися переважити один одного відвагою. Бог-воїн давав їм і перемогу, і здобич, і можливість вкоренитися в новому для них світі. У ведійські часи існувало ще одне Божество, споріднене з Індрою, але без войовничих нахилів Князя Богів. Це був Парджанья, Бог дощу та громовиці, котрий вшановувався як Божество родючости і був сином Неба та Землі. Парджанья був родичем, а, можливо, і попередником Індри в арійському світі. У Ведах його ім’я майже не згадується, та цей Бог однозначно визнається праарійським, тобто тим, який вшановувався ще до початку розселення арійських племен. Очевидно, що культ Парджаньї серед нащадків аріїв існував і надалі – у слов’ян під іменем Перуна, у литвинів – під іменем Перкунаса. Зі зміною поколінь Парджанья з Індрою стали сприйматися як один Бог, або як два прояви одного Божества, принаймні у Велес Книзі є такі слова: «Індра був і пребуде до віку… Індра віддав Перуну всю зброю, аби той верг її, щоб настав яровень(дощ) і йшов на луки.» На нашу думку, обидва  споріднені культи злилися воєдино, при чому більш притамане слов’янській мові ім’я Перунове (від «пря» - битва, бій), на яке видозмінилося ім’я  Парджаньї, стало явним іменем Бога, а ім’я Індра стало таємним іменем грізного Громовержця. Практика надавання і використання таємних імен, відомих лише посвяченим, була широко розповсюджена серед наших предків. Тим більше це могло стосуватися Бога, чи Богів, чия допомога була життєво необхідна. Коли для тих аріїв, котрі вимандрували на південь, настали відносно мирні часи, культ Бога-воїна Індри відійшов на задній план, поступившись першістю Богам Індії-Бгаратаварші. Наші ж прямі предки шанували Громовержця - Перуна постійно, бо війни на землях теперішньої Руси-України були досить частим явищем. «І була Руськолань сильна і міцна Бо те від Перуна одержали ми Скільки разів виймали мечі І виходили проти ворогів І відкидали їх від своїх требищ… Станьте як леви, один за одного І тримайтеся князів своїх І Перун буде коло вас І перемогу дасть вам… І так буде, бо ті слова маємо від Богів» Перун, як «Бог серед Богів», або «князь Богів» був також володарем явного світу, як-то і належить князю. Він приймав активну участь у його творінні: Створюючи світло там, де немає світла, Форму, о люди, де немає форми, Народився ти разом з зорями… Так говориться в Рігведі про князя Богів. А в слов’янському світі збереглася пам’ять про Перуна, як про Божество, яке опікується створеним ним світом і має військо для його оборони. І Богові Перуну-громовержцю, Богові прі і боріння скажемо Живих явищ кола Не переставати крутити в Яві. Це він веде нас стезею правою до брані І до тризни великої за всіх полеглих, Що ідуть у життя вічне До Полку Перунового На відміну від сусідів-скандинавів, яким, щоб потрапити до лав небесних воїнів-ейнгеріїв достатньо було загинути з мечем у руках, неважливо в якій битві, для русича «перепусткою» до Перунова Полку була жменя рідної землі, якою вмираючий воїн мав затулити смертельну рану. Побачивши це грізна Смерть-Мара мала відступитися – воїн-русич був підвладним лише Перунові: «Не можу винити того, що наповнений землею, І не можу відділити її від неї…» І Боги, що там є, речуть тоді: Се русич і пребудеш ним» Звичай брати з собою у військовий похід жменю рідної землі перетривав на наших теренах до козацьких часів. Він є таким же давнім, як і ратні звичаї. Деякі українські народознавці, однак, чомусь бажають приписати нашим пращурам якусь виняткову «миролюбність» і повну відсутність військових навичок. Оскільки грізний образ Перуна з такою миролюбністю не гармоніює, то його оголошують «дружинним», специфічно князівським Божеством, запозиченим зі Скандинавії. (В. Скуратівський «Русалії»). Однак, слов’янські роди, котрі змушені були захищати право жити на землі предків від ворогів «з чотирьох боків світу» не лише вшановували Бога битви, але й спілкувалися з ним «напряму», очевидно через посередництво волхвів-воїнів: «І з’явився Перун, І те повідав нам: Скільки праху на землі – Стільки й воїв Небесних Вони вам стануть у поміч Раті йдуть од хмар до землі І се дід наш Дажбог На чолі їх. І коли їх (ворогів) не поборете Тими силами, що ми несемо, То і зовсім не зможете бути». В давні часи відчуття і порухи душі людини були більш свіжими і безпосередніми. Уявіть собі воїна, котрий відчув, що поруч з ним стоять у лаві душі його родовичів, які полягли в численних битвах. Те, чого скандинавські берсерки досягали за допомогою наркотичних засобів, слов’янський воїн домагався лише силою духу. Він отримував надлюдську силу, не помічав ран, не відчував болю, і бився, доки не гинув не від ран – від виснаження. Бажання потрапити до Перунового Полку було сильнішим за страх загибелі – візантійський історик 10-го століття свідчить, що «русини ніколи не віддаються в неволю, скорше забивають себе самі». В особливо важливих для роду битвах брали участь всі, хто міг тримати зброю, або хоч чимось допомогти війську. З воїнами йшли відаючі жони, котрі не тільки гоїли рани, але й творили замовляння на перемогу. А, якщо Боги визначали битву як праву, то й самі допомагали своїм нащадкам. «І швидко скачемо на конях Ворогам поразку творячи І те бачимо, як Боги Оволодівають ворогами І се бачимо Що мертві (вороги) є й убиті Богами, А ми за ними продовжили І бачимо мертві тіла многі, Бо велика рать Перунова На них (ворогів) вже поверглася І розтрощила тих І це Сварожичі Супроти ворога ідуть І Дажбог принесе побіду нашу В руках своїх роду славному Славу отців держащому І донині на полі перемагати Ворогів своїх здатному» Перун вважався також оборонцем від «навських» Чорнобожих проявів. Народні  вірування забороняли гасити пожежу, що зайнялася від блискавиці, бо саме в тому місці могла ховатися якась лиха сила. Як Бог-Громовник праарійських часів, Перун-Парджанья опікувався і селянською роботою. В народі говорили, що перший грім навесні пробуджує зі сну Матір-Землю. А оскільки вчасний дощ та гарна погода були необхідними під час жнив, то Перунове свято відзначалося влітку. На Гуцульщині зберігся обряд, котрий мав виконувати заклинач погоди. На Святвечір, або на водосвяття  мольфар-чародій мав постити цілий день і ні з ким не говорити. Коли ж на небі з’являлася перша зірка, чародій виходив перед хату і припрошував Громовержця: «На святвечір я виходжу і зву до вечері: будь ласкав і загости, у мене си розгости. Поклоняюся всій твоїй силі: громам і громовенятам, тучам і тученятам, твоїм громовим стрілам і всім твоїм родичам. Нові миски, нові ложки у мене на столі, ласкавий пане-князю, не погордіте і загостіте.» Ці запросини мольфар мав повторити дев’ять разів. На вечері перша ложка кожної страви пропонувалася Громовикові. Перун, на відміну від інших Богів, не мав потреби в рукотворних храмах. Притулком Бога Грому були дубові гаї, природні, або насаджені штучно. Дуб є священним деревом Перуна, в давнину за пошкодження присвяченого Богу дерева карали як за вбивство людини. На требищі в гаю горів «вічний вогонь» - вогнище, котре постійно оберігалося жерцями. Цікаво, що в наші часи виник звичай підтримувати «вічний вогонь» на вояцьких могилах, що є відголоском саме тієї прадавньої обрядовости. Твариною, присвяченою Перунові, був вовк. Сіроманця шанували за відвагу і незалежність. На відміну від собаки, вовка людині не вдавалося приручити. Однак, це було під силу Перуновим жерцям, які часто з’являлися поміж людом у супроводі вовка. Вихованець волхвів, князь Всеслав Полоцький за вміння спілкуватися з цими звірами мав славу вовкулаки-перевертня. Зберігся опис образу Перуна, що стояв на  київському требищі. Громовержця русичі уявляли собі у вигляді воїна з чубом та вусами, а сам дерев’яний образ прикрашали дорогоцінними металами. Перун зостається й понині найпопулярнішим Божеством у рідновірів. Бо його сила надихає людину на відважні вчинки, а то і просто дає можливість жити за законами Прави у явному світі. Перун не терпить брехні і лицемірства, але опікується людьми, здатними заради «діла правого» пожертвувати спокоєм і вигодами. Особливо вшановують Перуна ті особи, котрі мають вояцьку душу, або бажають стати сильнішими. «Слава Богу Перуну огнекудрому Що стріли на ворогів верже І вірно стезею вперед веде Воїнам сам Він є суд і честь І, яко златорун, Милостив і всеправеден єсть»

(з дозволу автора)

Ник Перумов.                           Выпарь железо из крови...

(фрагменты)

 

...Волна еле сдерживаемого гнева. Меч  рвался  в  бой,  он  мечтал  о

сражении, о честной схватке  грудь  на  грудь,  казалось,  он  сам  сейчас

вырвется из своей ухоронки... но это оставалось лишь внешним. Он все видел

и все знал. И предпочитал  оставаться  здесь,  а  не  там,  где  отчаянные

девчонки и мальчики подполья гибли в бесплодных атаках.

     Почему? Отчего? Зачем?..

     - Не я решаю, обретет ли Меч свободу, покинет ли  он  ножны,  -  тихо

сказал я. - У него своя воля и свой разум. И если он сам не рвется в бой -

значит, высокие силы, вложенные в него еще до Потопа, до гибели  Атлантиды

и до возникновение самой человеческой расы решили иначе. До сего  дня  они

не ошибались... точнее, не отклонялись от  раз  для  себя  установленного.

Русский Меч не был ни за красных, ни за белых. Ни за Петра,  ни  за  Карла

Двенадцатого. Ни за Кутузова, ни за Наполеона. Ни за  декабристов,  ни  за

императора Николая. И сейчас... он тоже остается в стороне.

     - Но почему, почему?! - взмолилось три голоса разом. Соня молчала.

     - Есть такая старая легенда, - медленно сказал я. - Она пришла к  нам

с запада, но строчки ее куда древнее, чем думают филологи. Помните  стишок

- "Не было гвоздя - подкова пропала..."?  Помните?  Ну  так  вот,  у  этой

легенды было продолжение. Жители  покоренной  страны  вопросили  жрецов...

друидов, или иных Посвященных... как им обрести свободу, и получили  ответ

- пусть те, кто и в самом деле готовы отдать свои жизни  за  это,  отдадут

часть своей крови, сколько  смогут;  пусть  эта  кровь  будет  собрана,  и

растворенное в ней красное железо будет выпарено. И пусть из этого  железа

кузнецу выкуют гвоздь... один-единственный гвоздь, тот самый, которого  не

хватило, когда наступали враги. И когда у вас будет этот гвоздь  -  тогда,

не раньше, сможете вы одолеть врага. Нам,  похоже,  еще  не  пришло  время

сковать такой.

     Едва уловимое басовитое гудение - словно Меч кивнул мне, соглашаясь.

     - Разве ты раб Меча, Всеслав-ведун? - вдруг в упор спросила  Соня.  -

Легенда... или быль... хороша, слов нет, но разве ты раб Меча? Разве ты не

можешь взять его САМ? Разве лишится он от этого своей Силы?

     Она била безжалостно и в самую точку. Нет,  не  зря  носила  девчонка

знак Черного Перуна, не зря...

     - Нет, я не раб Меча, - ответил я. - Его  можно  взять,  как  обычное

оружие... и он не откажет в помощи.

     - Так почему же?!... - завопила Машка.

     - Потому что нас слишком мало, чтобы выпарить железо из крови. Ее  не

хватит на гвоздь.

     - Чушь! - сорвался  Михаил.  -  Если  все  так...  надо  взять...  на

станцию...

     - Пока не накопится достаточно железа... - тихо повторил  я,  уже  не

надеясь, что они поймут.

     - Я возьму, - воинственно сообщила Машка.  Двинулась  к  Мечу  и  без

всяких колебаний потянула за рукоять что было силы.

     Меч даже не дрогнул.

     - Помнишь легенду о том, как король Артур доставал меч  из  камня?  -

спросил я. - У волшебных клинков это, похоже, распространенный обычай.

 

…

 

   Кажется, я мог задержать их только силой.     Однако - будь прокляты и эта мудрость и эти видения! - я словно наяву видел этот  самый  гвоздь,  ало-ржавого  цвета,  словно  и  в  самом  деле состоящий  из  засохшей  крови,  медленно  поворачивающийся   перед   моим внутренним взором; я  понял,  что  он  уже  куется,  куется  не  здесь,  в потаенных, сокрытых даже от меня кузницах неведомыми мастерами - чтобы  им был бы подкован конь моего Бога в тот день, когда эта земля захочет  стать свободной. По-настоящему захочет.     И кровь этих четверых вся, без остатка уйдет в  этот  гвоздь.  И  кто может сказать - не завершит ли это его?..     - Хорошо, - сказал я. - Раз так... я пойду с вами. Нас  скорее  всего убьют... но я все равно иду. Я не возьму с собой Меча... И, если  нас  еще не призовет к себе Черный Перун, постараюсь довести до города. И  потом...я тоже буду с вами. Все, ничего не хочу больше слушать!     И, обрывая их возражения, открыл потайной ящик, где, хитро спрятанный от всей современной машинерии, лежал потрепанный,  поцарапанный,  видавший виды АКМ.

                                                         СЛАВА ПЕРУНУ ЗЛАТОКУДРОМУ !!!

Повернули образ Перуна на Старокиївську гору!

                      Тисячу років тому назад чужинські правителі на очах нашого народу зрадницьки звергли Перуна зі Старокиївської гори (нині Андріївської). І прорекли Волхви, що лише через тисячу років прокинуться Рідні Боги. І ось настав той час. В різних куточках нашої Неньки-України відтворюються рідні свята та обряди, Славлення Рідних Богів. Постають з небуття лики Богів.  Відбулося це Свято у символічний день 24 серпня 2009 року  – День Незалежності України!

Усі ми були свідками відродження справедливості – Перун пройшов шлях повернення від Дніпра до гори, та був там встановлений. Слава ж Йому, Великому і Непереможному Богу! [ Далі..................... ]

В этот день было принято, что все мужчины,
присутствующие на зачине, обязаны иметь при себе оружие (нож, топор, а
если есть разрешение, то что-нибудь более  подходящее). Во время зачина
воины совершают торжественное шествие с песней. После славлений Перуну,
воины приступают к освящению оружия: на щиты, положенные перед капищем,
кладут мечи, топоры, копья, ножи, булавы и другое холодное оружие.

В жертву приносится бык, а за неимением оного — петух (должен быть
одного цвета, не пестрый, лучше всего красный). На жертвенной крови
заговаривается оружие, жрец мажет кровью чело каждого воина, после чего
те надевают на голову красные повязки. Над жертвенным огнем освящаются
воинские обереги.

После зачина начинается обрядовый бой «Перуна» с «Велесом», посвященный
победе Перуна над Велесом (Перун побеждает Велеса и возвращает стадо
небесных коров). По окончании боя воины несут ладью с дарами и ставят на
краду. Старейшина, раздевшись, поджигает краду. После того, как костер
прогорит, воины насыпают над пеплом могилу и начинают тризну (обрядовые
бои на могиле).

Затем совершается страва, на которой поминают всех павших славянских
воинов. Обрядовая еда: говядина, дичь, курятина, каши. Из напитков: мед,
красное вино, пиво, квас. Игрища начинают со взятия «городка».

В этот день отдают предпочтение воинским утехам, но не забывают о делах
любовных. Волхвы советуют провести ночь после праздника с женщиной. Плох
тот воин, который одерживает победы только над врагом. 

С Перуном был также связан ритуал вызывания дождя. Он заключался в
принесении жертвы — обливании водой специально выбранной женщины.

С появлением христианства функции Перуна были перенесены на
христианского святого Илью Пророка, в образе которого явно появились
черты Перуна — бога громовержца, ездившего по небу на громыхающей
колеснице, и который, по сути, просто сменил имя, оставшись тем же
почитаемым божеством.