Зважаючи на прагнення відпочити (та дещо покращити свій настрій) я вирішив запропонувати Вашій увазі кілька просто цікавих знахідок, на які мені нещодавно довелося натрапити... Весна вже починає брати своє...

       У японській мові існують різні системи писемності. Досі використовуються навіть "кандзі" (ієрогліфи китайського походження). Разом з ними існують й дві складові абетки, створені в самій Японії - "хіраґана" та "катакана". Було розроблено й транслітерацію японської мови латинськими літерами, хоча вона й зустрічається у відповідних текстах доволі рідко. Не зважаючи на різноманітність систем писемності їх усі можна зустріти одночасно просто переглянувши який-небудь японський журнал або газету... Навіть у @-неті. Натрапивши на цікавий матеріал, я вирішив ознайомити Вас з наведеною нижче спробою розробки транслітерації японської мови кириличними літерами... Може наважитеся перекласти свій "нік"?

       Японська транслітерація (дуже і дуже приблизно):

А – ка

Б – зу

В – ру

Г (Ґ) - жі (джі)

Д – те

Е (Є) – ку

Ж – зу

З – з

І – кі

К – ме

Л – та

М – рін

Н – то

О – мо

П – но

Р – ші

С – арі

Т – чі

У (Ю) – до

Ф – лу

Х - рі

Ц - мі (або чіаріку)

Ч – мірі

Ш (Щ) – аріріку

Я – зука

       Особисто мені пордібна "транслітерація" видалася доволі кумедною... А Вам?

       Дещо нижче вирішив у контексті наведеного вище ознайомити Вас з оповідкою про майстра Ноноко, яка доволі якскраво демонструє, як можна одне й те ж саме називати зовсім по-різному... Цікаво, які міркуваня вона викличе у Вас? Але прошу не надавати їм похмурого відтінку.

       Жив-був старий майстер дзен. Він жив один у хатині біля підніжжя гори. Якось вночі, коли Ноноко медитував, до його хатини увірвався грабіжник і, погрожуючи шаблею, зажадав грошей. Не перериваючи медитації, Ноноко відповів незнайомцеві:

- Усі мої гроші знаходяться в чаші на полиці. Можеш забрати усе, тільки залиш мені п'ять монет. Мені треба заплатити податки наступного тижня.

       Грабіжник згріб усі гроші, а потім кинув у чашу п'ять монет. Він також прихопив з собою красиву вазу що стояла на полиці.

- Будь обережний з вазою, - сказав Ноноко, - вона може легко розбитися.

       Незнайомець обвів поглядом порожню хатину і вже хотів йти, як майстер промовив:

- Ти забув сказати "спасибі".

- Спасибі, - відповів грабіжник і пішов.

       Наступного дня село збуджено гуділо. Деякі селяни заявили, що їх пограбували. Хтось звернув увагу, що в хатині Ноноко на полиці не вистачає вази.

- Тебе теж пограбували? - запитали вони господаря.

- Ні, - відповів Ноноко. - Я дав незнайомцеві вазу і ще трохи грошей. Він подякував мені й пішов. Він був досить милою людиною, тільки доволі необережно розмахував своєю шаблею.

       Ще дещо... У мережі багато де можна побачити наведений нижче анекдот... Але маю сумніви, що багато кому доводилося його читати. Хоча... Саме тому видалося доречним опублікувати його, зважаючи на спогади про зиму (яка вже "передала свої права весні"), а також саму тематику, яку мені запраглося тут висвітлити. Гарного Вам настрою:
       Київ, зима, сутінки. Біля запорошеного снігом даішника зупиняється іномарка, з неї виходить японець і каже:

- Оясумінасай, сумімасен, омавару-сан, доко-де ватасі-ва коно юкітосі-ні Кока-Кора но кан-о коубаймас-ка?

       На що даішник йому відповідає:

- Даруйте, я не зрозумів. Ви запитуєте, де в цьому сумному засніженому місті купити пляшечку чого?

       P.S. Зауваження від "WalesDragon": японці вимовляють "Кока-Кола" як "Кока-Кора"... Специфічна культурна властивість.

---

P.S. Усе наведене тут я розмістив просто аби відпочити від буденності. Разом з тим в мене немає бажаня припиняти публікації тих серій, які вже викликали інтерес багато в кого. Що ж до цієї замітки, то хотів також  дещо відволікти багатьох читачів від постійних клопотів та допомогти відчути весняний настрій... І просто посміхнутися.

А як це мені вдалося...

---

Першопочатково на текст щодо японської транслітерації натрапив оглядаючи матеріали пані "Sumna_Olesya".

Розміщений тут малюнок з дівчиною ви маєте можливість також побачити серед шпалер пані "Анастаська".

Першоджерело оповідки про майстра Ноноко: Когда Бог смеется. Сборник рассказов-медитаций. Перев. с англ. О. Вишмидта. - К.: "София", 2004; М.: ИД "София", 2004. - 240 с.

Дякую за чудовий малюнок шановному користувачу "Адамант"

                                                                             Тільки-но зайшов

                                                                              Місяць, як сніг, який випав,

                                                                              Освітив поля

                                                                               Коло селища,

                                                                               Білим яскравим світанком

                                                                                     САКАНОЕ-НО КОРЕНОРІ

                                                                                        (початок Х століття)

ТОЙ, ХТО ПЕРЕМІГ СТРАХ

      Тадзіма-но Камі навчав Сьогуна майстерності фехтування.       Одного дня до нього прийшов охоронець Сьогуна і попросив навчити його як поводитися з шаблею. - Я за тобою уважно спостерігав, - відповів Тадзіма-но Камі, - і думаю, що ти сам майстер фехтування. Перш ніж узяти тебе до себе в учні, я прошу тебе сказати, у якого майстра ти навчався цьому мистецтву.      Охоронець відповів: -  Я ні в кого не навчався. -  Ти мене не обдуриш, - відповів вчитель. - У мене гострий погляд, і він ніколи мене не підводить.-  Не хочу суперечити Вам - відповів охоронець, - але я дійсно нічого не знаю про фехтування.      Декілька хвилин вчитель фехтував з охоронцем, потім зупинився і сказав:- Так ти кажиш, що ніколи не вчився фехтувати? Я вірю тобі на слово. Але відчуваю, що ти все ж майстер. Розкажи мені про себе.-  Ну добре. Коли я був дитиною, один самурай сказав мені, що чоловік ніколи не повинен боятися смерті. Я боровся із страхом смерті доти, поки це питання перестало мене цікавити. - Ось у чому справа! - вигукнув Тадзіма-но Камі . - Головний секрет майстерності - у звільненні від страху смерті! Такій людині тренуватися не потрібно. Ти вже майстер.

     Непросвітлений чоловік завжди сповнений занепокоєння. Він схожий на того, хто борсається у воді, не уміючи плавати. Він лякається. Тому тоне. Він прагне триматися на плаву. Тому тоне ще глибше. Аби він відкинув свій страх і дозволив собі тонути, то його тіло саме спливло б на поверхню.

 Одного дня чоловік впав у річку в той момент коли з ним трапився епілептичний напад. Прийшовши до тями, він із здивуванням виявив, що лежить на березі річки. Напад, що відкинув його у річку, також врятував йому життя, бо визволив від страху потонути... Це і є прояснення.

СМЕРТЬ ПІЛОТА-КАМІКАДЗЕ

      Кендзі був японським пілотом-камікадзе. Він готувався віддати своє життя за Батьківщину, але війна закінчилася раніше, ніж він передбачав, і в нього не виявилося можливості гідно померти. Тому пілота охопила депресія, в нього пропав усілякий інтерес до життя. Він безцільно тинявся містом, не знаючи до ладу, чим себе зайняти.       Одного дня він почув, що злочинець захопив у заручники літню жінку в її квартирі на другому поверсі. Поліція не наважувалася увірватися в квартиру, бо злочинець був озброєний і дуже небезпечний.       Кендзі увірвався до помешкання та зажадав аби злочинець відпустив жінку. Зав'язалася бійка, у якій Кендзі вдалося убити злочинця, але сам він при цьому отримав смертельні поранення. Деякий час опісля того він помер у лікарні; на його обличчі грала задоволена посмішка. Здійснилася його мрія про гідну смерть.

        Лише той може творити добро, хто перестав боятися смерті.

ВАЖКЕ НАВЧАННЯ ДЗЕН

       Мамія врешті-решт став дуже відомим майстром дзен. Але навчання давалося йому нелегко. Коли він був учнем, вчитель попросив його зобразити звук хлопка однієї долоні.       Мамія дуже старався, він постився і майже не спав, щоб лише знайти правильну відповідь. Але майстер ніколи не був задоволений. Одного дня він навіть сказав: - Ти недостатньо працюєш. Ти дуже любиш комфорт, дуже прив'язаний до всього хорошого в житті, ти навіть дуже прив'язаний до того, щоб знайти відповідь якнайскоріше. Краще б ти помер.       Наступного разу Мамія зробив перед майстром драматичний вчинок. Коли його попросили змалювати звук хлопка однієї долоні, він впав на підлогу і прикинувся мертвим. - Ну добре, - сказав майстер, - ти помер. Але як щодо бавовни однієї долоні?       Розплющивши очі, Мамія відповів: - Я не зміг знайти відповідь на це питання. Почувши це, майстер заволав від гніву: - Бовдур! Мертві не розмовляють. Забирайся звідси!

 Ти можеш не бути просвітленим, але будь хоча б послідовним!

Першоджерело: де Мелло Энтони. Когда Бог смеется. Сборник рассказов-медитаций. Перев. с англ. О. Вишмидта. - К.: "София", 2004; М.: ИД "София", 2004. - 240 с.

---

P.S. Аби отримти можливість оглянути малюнок у більшому розмірі, натисніть на "нік" власника. Запропоновані тут оповідки прошу розглядати як такі, що можуть бути цікавими у історичній ретроспективі та при вивченні академічного курсу філософії. Мені самому не довелося практикувати які-небудь східні методики самовдосконалення (якщо це Вас зацікавить).

P.P.S. Особисто в мене викликала інтерес загальна філософська лінія, яку тут можна простежити, тож як і завжди, я спробував підібрати музику, яка б резонувала з прочитаним... Але її прслуховування вимагає належного сприйняття.

P.P.P.S. Виконавцем композиції є Коку Нішимура (взято з його альбому "Кьотаку"). "Кьотаку" перекладається як "Дзвіночок порожнечі". Нішимура - дзенський чернець, що належить до ордена Фуке (школа Ріндзай). Ченці ордена практикують Дзен, гру на флейті "сякухаті" та бойові мистецтва. Окрім гри на флейті та медитації Коку Нішимура є також майстром китайського Кендо і Карате. Ви маєте змогу послухати композицію, зіграну на флейті довжиною 3 сяку (91 см).

Сотни тысяч людей молятся каждый день.

Каждый год. Каждый век...

Молятся И о нашем счастье, И о нашем здоровье, И о нашем благополучии...

Что со всем этим делаешь ты?

Monjes Budistas - I Wanna Fly

Мантра произносимая в композиции, в написании выглядит так:

TAYATA OM GATE GATE PARAGATE PARASAMGATE BODHI SOHA

Скачать себе эту композицию какое-то время можно отсюда:

http://fgf1.i.ua/g/222355.222355.1245d.2.7393ba67.1/05-%20I%20Wanna%20Fly-Monjes%20Budistas.mp3

Альбом отсюда:

http://mp3.uzhgorod.name/2008/08/03/monjes-budistas-sakya-tashi-ling-2005.html

Счастья Вам и умиротворения!

Как-то к монаху Дзёсю, о котором рассказывают, что он начал изучать дзэн в шестьдесят лет, озарение получил в восемьдесят, а затем учил до ста двадцати лет, пришёл ученик с вопросом:

— Если я добьюсь пустоты в своём уме, что делать потом?

— Выброси её, — посоветовал Дзёсю.

— Как я могу выбросить то, чего нет? — настаивал ученик.

— Если не можешь, неси с собой, — ответил Учитель.

http://pritchi.ru/id_2185

Лин-чи рассказывал:

 "Когда я был молодым, мне нравилось плавать на лодке; у меня была маленькая лодка: в одиночестве я отправлялся плавать по озеру и мог часами оставаться там.

Однажды я сидел с закрытыми глазами и медитировал. Была прекрасная ночь. Какая-то пустая
лодка плыла по течению и ударилась о мою.
 Во мне поднялся гнев! Я открыл глаза и собирался обругать побеспокоившего меня человека, но
увидел, что лодка пуста. Моему гневу некуда было двигаться. На кого мне было его выплескивать? Мне ничего не оставалось делать, как вновь закрыть глаза и начать присматриваться к своему гневу.
В тот момент, когда я увидел его, я сделал первый шаг на моем Пути.
В эту тихую ночь я подошел к центру внутри себя. Пустая лодка стала моим учителем.

С тех пор, если кто-то пытался обидеть меня и во мне поднимался гнев, я смеялся и говорил:

"Эта лодка тоже пуста".

Я закрывал глаза и направлялся внутрь себя.

  Haн Ин, японский мастер дзен, принимал как-то у себя профессора университета, пришедшего расспросить его о дзен. Налив гостю полную чашку чая, он продолжал лить дальше. Профессор смотрел на льющийся через край чай и наконец, не выдержав, воскликнул:
- Она же полна! Больше не входит!

- Вот как эта чашка, - ответил Нан Ин, - и вы наполнены своими мнениями и суждениями. Как же я смогу показать вам дзен, пока вы не освободите свою чашку?     (Притча)

На востоке искателям Истины принято ходить по всей стране и бросать вызов известным мастерам. Это не враждебный вызов, а дружеский.

Например, когда Шанкара начал беседовать с Мандалом Мишрой, он прикоснулся к его ногам и попросил его благословения на то, чтобы победила Истина. Когда  Шанкара нанёс поражение Мандалу Мишре, тот немедленно встал, прикоснулся к его ногам и попросил посвятить его.

В индийской философии есть знаменитое изречение: «Истина должна победить; не имеет значения, кто проиграл».

Эта традиция перешла в Китай, Японию и другие страны. И теперь, когда мы видим двух японских борцов, перед началом поединка они кланяются друг другу с огромным уважением. Нет места враждебности.

Если проявится личная неприязнь, то поражение предопределено.

В традиции восточных единоборств выигрывает не личность, а искусство. Как в философии побеждает истина, так здесь побеждает искусство.

Если нет эго, то вы не можете проиграть. Если вас там нет, если вы полностью отсутствуете, тогда никакой меч не поразит вас.

Даже на одно мгновение боец не должен подумать о себе, о своей личной победе, поскольку это мгновение обернётся поражением.

То же самое относится и ко всем аспектам человеческой деятельности. Такова наука побеждать!

Если я Дух, если я Душа, если я в конце концов вечен, то
почему я настолько привязан к телу? Почему мне так нужна любовь в ее простых и
телесных проявлениях? Мне так нравится слушать ее голос. Я часто не обращаю
внимание на то, что она говорит – я слушаю звуки. Иногда я наполовину уставший
начинаю о чем-то спорить. Без злости, без натиска. Она говорит горячо, я слышу
как переливаются звуки. Я слышу то ручеек, то волны, то ветер. Я расслабляюсь и
чувствую себя спокойно. Я знаю, что нет ничего в этом потустороннего и мне
становится грустно. Почему? Не знаю... меня научили что это грустно. Когда она
тихонько обнимает меня за шею я чувствую счастье. Когда я голодный, я легко иду
на конфликт. Когда у меня что-то не выходит – я злюсь и начинаю с большим
старанием пытаться сделать что-то снова и снова. Чему-то меня научили, в этом
мире, что-то связано с генами которые перешли ко мне в этом мире. Так много
меня завязано в этом мире, что у меня в голове появляется вопрос: почему я не
говорю: МОЙ МИР? Я говорю: моя квартира, моя машина, мои деньги. Я их ценю и
скалю зубы, когда их кто-то трогает. Почему я не ощущаю того же ко всему что
меня окружает, что меня создало, что меня наполняет и что содержит меня в себе?
Прости меня Господи христианский, официальный и все остальные окаменевшие
идолы: у меня нет черно-белого телевизора. У меня нет и цветного. Я предпочитаю
смотреть своими глазами сделанными из этого мира. Я не боюсь своего страха. И я
не знаю что останется от меня, когда я умру. Унесется ли часть меня выросшая из
моего мира, как уносятся ветром семена растения или что-то что было со мной еще
до моего Рождения останется после Смерти. Я не знаю. Я ничего не знаю. Я только
хочу слышать, видеть, есть, пить, дышать, спать, работать, бороться, любить и
быть счастливым. И для этого мне не надо разделять и порабощать, травить,
привязывать и убивать себя, не надо придумывать разные логически выверенные
модели. В интервале вечного и бесконечного ни одна из них не способна работать.





© Mike911