хочу сюда!
 

Marina

39 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 38-50 лет

Заметки с меткой «творчість»

Людей неинтересных в мире нет

 Евгений Евтушенко С. Преображенскому

Людей неинтересных в мире нет.
Их судьбы — как истории планет.
У каждой все особое, свое,
и нет планет, похожих на нее.

А если кто-то незаметно жил
и с этой незаметностью дружил,
он интересен был среди людей
самой неинтересностью своей.

У каждого — свой тайный личный мир.
Есть в мире этом самый лучший миг.
Есть в мире этом самый страшный час,
но это все неведомо для нас.

И если умирает человек,
с ним умирает первый его снег,
и первый поцелуй, и первый бой...
Все это забирает он с собой.

Да, остаются книги и мосты,
машины и художников холсты,
да, многому остаться суждено,
но что-то ведь уходит все равно!

Таков закон безжалостной игры.
Не люди умирают, а миры.
Людей мы помним, грешных и земных.
А что мы знали, в сущности, о них?

Что знаем мы про братьев, про друзей,
что знаем о единственной своей?
И про отца родного своего
мы, зная все, не знаем ничего.

Уходят люди... Их не возвратить.
Их тайные миры не возродить.
И каждый раз мне хочется опять
от этой невозвратности кричать.

Помiчниця



 


Сьогодні  мамі я допомагала –

Сміття та пил на кухні підмітала.

По всіх кімнатах пил той розлетівся,

На шафи та полички зручно всівся.



Ганчірку мокру взявши, витирати

Пилюку заходилася в кімнатах.

На меблях залишились візерунки –

Предивні з пилу та води малюнки!



Ще кухлі, ложки та тарілки мила -

Живіт, волосся й ноги намочила.

Крем для взуття на чоботи  та капці

Батькам я намастила, діду й бабці.



По лікті руки кремом забруднила…

Мамуня посміхнулась: "Доню мила!

Моя ти помічнице дорогенька!.."


"Тебе люблю я, мамонько рідненька!"




27.12.2011

© Copyright: Марина Степанская, 2011
Свидетельство о публикации №11112279711

Ти, я i любов



… так буде… бажаю, аби так…

несподівано серед багатьох ти єдиним лише поглядом вирізниш мене і… вже
очей не відведеш… неспроможний це зробити… а серце…невідомо, чому,
стукатиме просто в горлі… маленьким живим створінням здаватиметься воно…


долонями ніжно-ніжно відгортатимеш пелюстки… одну за одною… без поспіху…
намагаючись не пошкодити їх і не завдати щонайменшого болю… а
пришвидшене, уривчасте дихання, тремтіння вуст напіввідкритих, вологих
видаватимуть твої ледь стримувані нетерплячість та вируючу пристрасть…

і цими вустами торкатимешся мене, цілуватимеш… в самісіньку, приховану
за пелюстками середину… так м'яко і солодко… і питимеш мою росу…
злизуватимеш… кінчиком язика гарячого куштуватимеш… насолоджуючись
щокраплиночкою… гурман!.. достоту, цінитель… рос, зібраних на пелюстках…
ти вдихатимеш мій запах… свіжий  та солодкий  і пряний водночас… він
бентежить душу… розбурхує почуття… кров пульсує в скронях… добігаючи до…
і ти відчуваєш себе вулканом…готовим вивергнутися…шаленіючи хвилями..
блискавицями…

і я розкриватимусь… таємницями, піддаючись твоїм губам, пальцям…
нашіптуванням… млітиму… від невимовного щастя… роситимусь краплями
кохання духмяними…

після шторму… виверження… спалахів-блискавок… вирушай… іди, не
озираючись, далі.. геть… згадуючи до самої смертної миті… цю незабутню
зустріч… неповторне піднесення… захват екстатичний… самозабуття в
єднанні… божественну натхненну любов… гармонію і красу… злиття нас двох…

ця пам'ять житиме завжди в тобі… найдорожча, найсвітліша, безцінна згадка…любов моя залишиться з тобою…я  з тобою усюди… доти…
 
а я збережу твої поцілунки, коханий… як печатки…вони оберігатимуть від
сторонніх… скарб… проникнення… тепло твоє… любов зоряну… в собі навіки…

але… не зривай мене!.. не став у вазу, навіть найкращу… не роби
полонянкою гербарію… адже це – забуття… зів'яла, висохла врода… померле
за життя кохання… його псуватиме гниль… перетиратимуть на труху жучки та
міль… ти не згадуватимеш… гидуватимеш… мумією… мною… твоєю
найпрекраснішою колись… квіткою… вразливою… тендітною… трояндою…

25-26.12.2011



© Copyright: Марина Степанская, 2011
Свидетельство о публикации №11112269905

Балет

 

Акровірш

 

 

  Балет на музику І.Стравінського "Жар-птиця"

 в постановці Б.Ейфмана надихнув

 

 

 

Безмежна грація, еротика суцільна,

 

Арпеджіо тілесні пристрасні, чуттєві;

 

Легато і рубато – кожний рух доцільний.

 

Експресія  - екстаз – апофеоз! І – вільний!

 

Трансцендентальний перехід миттєвий.

 

02.11.2011

© Copyright: Марина Степанская, 2011

Свидетельство о публикации №11111028974

Листопад

 Шелест - Шерех - Шурхіт - Свист… Багряниця – Падолист… Запах айстр, тополь… Терпкий!.. Дуб старий рипить… Хрипкий… Шепіт сонний - мріє сад… Сон про вирій… Листопад!.. 

13.09.2011

 свідоцтво про публікацію № 11109260843.

© Stepans’ka  Marina (SMG)

Листопад

Листопад

 

 

Шелест - Шерех - Шурхіт - Свист…

Багряниця – Падолист…

 

Запах айстр, тополь… Терпкий!..

Дуб старий рипить… Хрипкий…

 

Шепіт сонний - мріє сад…

Сон про вирій… Листопад!..

 

13.09.2011

свідоцтво про публікацію № 11109260843.

© Stepans’ka  Marina (SMG)

Дніпропетровський стріт-арт в стилі "К12"

Всім хочеться, щоб місто було яскравим, щоб було приємно дивитись навколо. Кожен робить це по-своєму. Найчастіше на стінах міста можна побачити незрозумілі, хитросплетені літери, які мають вихваляти та прославляти їх автора (чи замовника). Такі ми навіть не розглядаємо, це не наш формат, бо вони радують тільки тих, хто їх робив.

Іноді можна побачити просто прикольні надписи балоном чи трафаретом. Наприклад, такі:

І вже зовсім нечасто можна помітити щось дійсно творче, таке що радує око і надихає. Ми вирішили творити саме в цьому напрямку, і ось, що вийшло:

Готуються до реалізації ще декілька кльових, цікавих, оригінальних і позитивних ідей.

К12 завжди стараються зробити саме місто і життя в ньому приємнішим та більш радісним.

Приєднуйтесь!

http://k12.dp.ua/

Перший мій вірш

Ти мій ангел,

ти мій Бог,

ти все, що маю я.

Я не покину мрію ту,

я не покину....

І гасне зірка в небі голубім,

я знаю, що то не про нас.

НЕ згуби мене і не втрать.

Я так довго цього чекала

Алтай

(частина перша)

Багато хто не розуміє, навіщо їхати кудись дуже далеко, якщо там немає  комфортабельного готелю і моря. Тим більше дивним здасться для таких людей поїздка у літній час на архітектурний фестиваль за 5 тис. км де доведеться будувати, жити в наметі посеред тайги і витратити при цьому чималі гроші.
Однак доведеться пояснити. Архітектурний фестиваль, про який розповідаю, організований для архітектурної молоді з метою проявити творчі здібності, навички, крім того втілити свій проект вживу, при чому власноруч. Хоч об"єкт артовий і не довговічний, але зазвичай студенти-архітектори проектують лише на папері і лише те, що кажуть викладачі. Чим не аргумент поїхати. Тим більше, коли я ще побуваю на Алтаї... Поступово закінчувалось студентство і подорожувати жити дешево залишилось недовго))).Зібралась команда однодумців, приблизно той самий склад, яким зазвичай приймали участь на конкурсах. І хоч спільний проект залишав бажати кращого, пригода обіцяла бути веселою. Організатори фесту пообіцяли нам суворий клімат, диких звірів, і небезпеку дикої природи. Як на таке не купитись?)))
Признаюсь відважився я не одразу, 4 дні дороги в один кінець, далеко від дому, все невідоме і небезпечне, інша країна. Задля цієї поїздки навіть у борг вліз, який віддавав півроку, однак це вже інша історія, і не така приємна, щоби її згадувати.
Отже ми поїхали вшістьох, і ще двоє з нашої команди поїхали пересадками, таким собі стихійним маршрутом.
Поїзд "Київ - Владивосток"- це для пересічного громадянина аномальне явище. Забацані вагони, мабуть з радянських часів, один плацкартний, інший купе  (далі по маршруту чіпляються й інші), провідники-хами, і все це щастя 8,5 ДНІВ.
Нам пощастило, ми їхали в тій плацкарті лише 3,5 дні - до Новосибірську. Веселою компанією цей час проводиться досить весело, не зважаючи на всі незручності.
Взагалі проїхати пів Росії поїздом це дуже цікаво.Завжди  виходили погуляти на станціях, на таких рейсах вони мінімум півгодини. Природа здебільшого одноманітна: берези і болота, та час-від-часу краєвиди змінювались на широку Волгу, Уральські гори, Башкірію... красиві місця.
Новосибірськ тоді як слід ми роздивитись не встигли, оскільки весь час, що там були, витратили на купівлю квитків до Барнаула, і власне, посадку. В Барнаулі ми були глибоко вночі, а фестивальний автобус мав приїхати аж в 10 ранку.
Нам хотілося в душ і спати, і це здавалось досить проблематичним. Порятунком нам слугувала "кімната матері і дитини",  яка в той час була вільною, і ми домовились, аби до ранку там перебути і освіжитися. Яка ж це все-таки корисна річ!!
Автобус віз нас19 годин, спочатку по рівнинному, а потім по гірському Алтаю. У ньому було безліч московських (і не тільки), торчків і бухарів, інакше кажучи, творчої молоді - архітекторів. У однієї дівчини в той день був День народження, і по автобусу час від часу ходила склянка із джином. Врешті, обережні мандрівники стали себе  обмежувати у випиванні, а іменинниці хотілося свята. До сутінок вона була уже в дровах, з усіма наслідками, в автобусі п"яних нудить дуже легко, тому решту шляху ми провели під акомпанемент смороду. Цю дівчини ще довго на фесті називатимуть "Дєвочка С Дньом Рождєнья".
Перед кордоном (місце фестивалю - прикордонна територія) прийшла до оргів інформація, що мене немає в списках на пропуски, я подавав документи а 2 дні пізніше за інших... Мене вирішили сховати. Завдяки своїй не крупній комплекції я помістився під сидінням і частково під дівчиною з нашої команди. Аби мене не змогли побачити прикордонники, вона навіть накрилась ковдрою. Поки під"їжджали, у мене був час попустувати на "новому місці", при цьому примовляючи знизу: "Маша, я у твоіх ног". А найвеселіше те, що на пункті мій пропуск було знайдено, і схованки були даремні... ну, майже...
Автобус приїжджав о 6-й ранку туди, де закінчується дорога, с. Мульта. Це останній пункт цивілізації на нашому маршруті. Трохи бентежило, те як двоє інших з нашої команди проходили кордон, оскільки там у них здається теж не все гаразд.
В Мульті нам треба було чекати до 9-ї ранку, коли під"їдуть героїчні УАЗики везти нас по гірському бездоріжжю останніх 27 км.
Не дивлячись на те, що був початок серпня, тут о 6-й ранку ще дуже темно, холодно, і неприємно дощить. Ми стояли просто неба і чекали 3 години у всьому цьому жаху. Жахом це здавалось, оскільки ще з Барнаулу ми були одягнені по-літньому, а перевдягатись під дощем вельми складно. По-світлому вже вдалося розвести вогонь з енної спроби. Весь час по приїзду УАЗів у мене в голові під моє мокре тремтіння крутилась одна й  та сама думка: "Якого х... я сюди приїхав?!" Однак вогонь трохи зігрів, правда вже під кінець.
УАЗИКИ....
Таких поїздок у мене ще не було. Доріг там немає є напрями. і крутий рельєф. Природа дуже красива, однак  нас кидало по салону, як мішки з лайном, та й салоном називати обдерту кабіну сталевого монстра мабуть занадто пафосно. І навіть того монстра треба було  пару раз штовхати, як сказали "воділи", один надсвічик накрився. Щоб переїхати одне розмите нафіг місце, довелось спиляти пару дерев і прокласти, як колії. Мабуть це найбожевільніше в світі джип-сафарі!!! Ці нещасні 27  км, короткий відрізочок мапи, ми перетинали 3 години. висадили нас неподалік від фестивального табору, останнє місце, де можна заїхати автомобілем. Думок вже не було ніяких, їх розтрясло по дорозі, єдине що, я боявся розчехлити гітару, була підозра,що їй гаплик., однак старушка витримала тріппінг.
Остаточно полегшення прийшло, коли у таборі ми зустріли наших 2 компаньйонів, за яких дуже переживали. Настав час селитися, ставити намети, займати будівельний майданчик...







to be continued...

Хто тут помер? (замальовка з офісного життя)

В нашому офісі вже другий місяць йшов ремонт. При цьому більшості співробітників керівництво  наказало лишатися на місцях.

Вся підлога була вкрита білим порошком. Найвишуканіше взуття через пару днів ставало схожим на взуття будівельників. В центральній кімнаті  на столі було звалено те, що знайшли в шафах:  брудні куртки, старі папери, зламані ручки, немиті банки, фотоапарат, чиїсь смердючі шкарпетки і фальшива стодоларова купюра, як остання крапля, як символ абсурдності накопичення краму....

На додаток, пару днів тому демонтували унітаз і вмивальник. Дивно, як героїчні співробітники нашого офісу ще не підхопили дизентерію та інший  букет шлунково-кішкових хвороб, а також розлади легенів через вдихання білої пилюки... Цікаво також, як ті співробітники, які особливо цінують порядок  і дисципліну, не зійшли остаточно з розуму.

Раніше офіс пишався розгалуженою системою телефонного зв’язку, що офіційно називалась міні-АТС.  Олена на приймальні (по-новому її посада звучала як „рецепціоніст”)  займалася тим, що переключала дзвінки на інші кімнати. Зараз все кардинально демонтували, і в усьому офісі лишився один єдиний телефон, теж посипаний білою пилюкою. Олена вчасно втекла у відпустку, рятуючи свої легені від пилу, і тому нерідко додзвонитися до офісу було в принципі неможливо.

- Пусть пишут письма мелким почерком, - щоразу похмуро коментував Вадим з Донецька, який працював в відділ логістики. Хоча він сидів найближче до телефону, але вважав нижче своєї гідності підіймати слухавку.

Через декілька днів стан ремонту ускладнився жахливим запахом,  який дедалі ставав все більш нестерпним. У Наталки-бухгалтера сильно розболілась голова, і вона трималась тільки на анальгіні. Інші дівчата сиділи на роботі в шарфах, закутавши пів-обличчя, і зовнішнім виглядом нагадували мусульманок.

Спочатку в запаху звинувачували чорну кішку Багіру. Вона жила в підїзді, але час від часу забігала і в офіс, де її підгодовували рожевою вареною ковбасою. Після ретельного обстеження, з офісу  винесли чотири купки лайна, передбачливо схованого Багірою під диванами і шафами.

Але запах нікуди не дівся. Відчинені вікна і навіть двері не допомагали.

- Слухайте, а може це кавун десь згнив? – запропонував свою версію Олег-водій. – В мене на іншому офісі таке було. Прогнив кавун, а так смердів наче цілий сміттєзавод.

- Хто знає, може й так, - відповідала Наталка.

Всі перевірили свою територію на присутність кавунів, пересували диван для гостей, але нічого не знайшли.

Запах не проходив і все більше починав нагадувати трупний. Наступного дня перебувати в офісі ставало просто нестерпно, незважаючи на відчинені вікна.  

- Хлопці, хтось має вдома протигази? – запитала Іванна, на хвилину опустивши червоний шарф.

Іванна була надзвичайно красивою в цьому шарфі, який пасував до її карих очей і рум’яних шок.

- В мене у дідуся десь були, - сказала секретарка Таня, симпатична білявка в великих окулярах. – Але це в Черкасах, треба далеко їхати.

- Я знаю відповідь, - закричав менеджер Вася. -  Це ті хто роблять ремонт, когось зі своїх замурували..

Всі зареготали.

 - Та ні, це вбили фінансового директора, Степана, бо він вже два тижні не з’являється на роботі, - висунув версію охоронець Дмитро. – Треба людям вчасно давати зарплату.
 
 - Га-га-га..

Насправді Степан поїхав на Канари, поки інші тут псували своє здоров’я серед пилу та смердіння.  

- Запах йде від ящика за спиною Тані, - з впевненістю заявив Дмитро.  Всі почали нюхати. Дійсно, так.

Через  2 хвилини роздався гучний регіт. На ящику, від якого начебто йшов запах, було написано “Віктор Доценко”. Це було ім’я шефа. Мабуть, там колись зберігалися його папери. Найбільше, до сліз реготала саме Таня, секретарка Віктора Володимировича, яку той нещодавно довів до нервового зриву.

Але насправді запах йшов не від нього – в ящику були тільки папери. Стало очевидним, що запах йшов від стіни. Трохи подумавши, вирішили її ламати. Не викликати санепідемстанцію, в кінці кінців?
Всі кинули свої офісні справи і з острахом очікували, що там знайдуть. Зогнилу їжу? Тварину?Людину?

Довго чекати не довелося. Стіна виявилася могилою безіменного кота. Як він туди потрапив і чому не міг вийти, невідомо. Але схоже, його ненавмисно замурували будівельники.

- Боже, бідна тваринка, - трохи не плакала Наталка.
- Як шкода, бідолашний - повторювала Іванка.

Сміятися вже нікому не хотілося.

Нелегку справу діставання тіла  звідти взяв на себе Олександр на прізвисько Кіт (і не кажіть, що в світі не буває містичних співпадінь). За легендою, прізвисько пішло від того, що його вираз обличчя трохи нагадував кошачий, але правду ніхто так і не знав. Кіт замотав на роті жовту хустку, яка виконувала роль протигазу, і жовтими господарськими рукавичками витягнув мертве смердюче тіло. Останнім притулком загиблого став великий сміттєвий бак у дворі.  

Обговорюючи цю сумну подію, всі вирішили, що бідолашний кіт загинув через кохання до чорної кішки Багіри. Саме вона затягнула його до офісу. Кішка жила в будинку вже невідомо скільки років, ще до відкриття офісу. Її годували як мешканці будинку, так і офісні співробітники. У цієї „чорної вдови”  було блискуче хутро і дивовижні світло-зелені очі. Її любили як люди, так і коти. Вона, здається, нітрохи не сумувала за передчасно втраченим кавалером.

- Жорстока тваринка,  - сумно констатувала Наталка, гладячи її спину.
- Як і всі жінки, - затягнувшись цигаркою, резюмував Кіт.

Знахідка бідного мертвого кота стала найнижчою точкою параболи нашого ремонту. Після цього розвиток пішов по висхідній. Як каже народна мудрість, з підлоги вже не впадеш, або ж після найтемнішої ночі починається світанок. Так і в нас життя почало нормалізуватися.

Спочатку повернувся унітаз, якого зустрічали усім колективом з великою пошаною. Він відчував себе мабуть настільки ж оточеним славою, як знаменитий унітаз Марселя Дюшана.

Потім  щупальця телефонних ліній знову з’єднали кімнати, і Олена повернулася на своє місце біля телефону. Вона вчить англійський і сподівається знайти роботу в офісі без дохлих котів.

Олександр на прізвисько Кіт нарешті позбувся параної, що супроводжувала його перші тижні. Він так побоювався повторити долю нещасного кота, що навіть перестав пити і вчасно повертався додому. Крім того, Олександр методично запрошував Іванку в кіно і регулярно дарував їй запашні червоні троянди. Здається, закохався він в гарну галичанку не на жарт. Вона поки відмовлялася під різними приводами.  

Наталка-бухгалтер після сумної пригоди стала ще більше цінувати свого домашнього кота Кузю і купувала йому подвійні порції корму. Вона боялась втратити цю найближчу істоту на світі, особливо після одного страшного сну, коли їй наснилося, що насправді помер Кузя. Вона прокинулась в сльозах і у відчаї закричала – Кузя, Кузя! І через хвилину тепла, ніжна, чотирикілограмова істотка вже була на її ліжку. Вона притиснула його до серця і так сильно стискала в обіймах, що кіт здивовано і невдоволено замурчав.

Через місяць до офісу повернулося керівництво, і все стало як раніше.  А Багіра ходила у затишному дворі в тіні каштанів вагітною. Можливо, передчасно загиблий кіт все-таки встиг продовжити себе у нащадках.....