хочу сюда!
 

Юлия

32 года, скорпион, познакомится с парнем в возрасте 30-40 лет

Заметки с меткой «творчість»

Ланки ланцюга


Ланки ланцюга -
Намертво зчеплені дні -
ЛистопаДвадцятьПершогоЛютого…


Ланки ланцюга
Вогнем  заґартовані,
Скипнем лютим; кров'ю скроплені...


Ланки ланцюга
Схожі на автошини
В кіптяві… й попелі кісток згорілих…


Ланки ланцюга…
В них душі вплавлені.
Реліквія, життями освячена…



06.04.2014


© Copyright: Марина Степанская, 2014
Свидетельство о публикации №114040705198

7 березня – весна – вулиця Інститутська – Майдан Незалежності


А вже весна! В барвінковій хустині,
В лляній сорочці, вишитій хрестом.
Хрести… і схлипи журавлині –
Небесна сотня лине… за Христом,

Супроти Зла поставши й беззаконня,
Життя поклавши й душі за братів
І за Вкраїну… Квіти на осонні –
На вшанування страчених життів -

На шинах розквітають, на бруківці,
В серцях, на вишитій хрестом
Сорочці… Линуть весноспівці
В тремке підхмар'я чисте за Христом…

Вітрець гойда скривавлену пір'їну,
Що човником пливе з височини…
Весну в стражденну, змучену Вкраїну
Прикликали її загиблі дочки та сини...

Березень-17 квітня 2014

© Copyright: Марина Степанська

Як у того коня...

Як у того коня
Ніздрі й твар тріпотіли.
Прагнув він визнання -
Розкуйовдилась грива.

А вітри - по боках,
Пошматовані часом.
Вільний коник, мов птах,
Вже злітав до Парнасу.

Що несло в небеса:
Білосніжність чи крила?
їІз повіки - сльоза,
Розкуйовджена грива...


Відповідь султана запорожцям.



“Який ти, в чорта, лицар, коли голою сракою їжака не уб'єш”
Лист запорожців турецькому султану.



Мехмеда, султана турецького аж трусило від люті.

Товмача він, ясна річ, наказав повісити, а також скарати смертю тих своїх вельмож, котрі, на своє нещастя, були присутні при читанні листа від тих подніпровських гяурів. Злощасний товмач впорався з усіма лайками, вірно переклав "броварника македонського" і "кухаря вавілонського", визначив всіх свиней і собак, котрих кляті гяури набазграли на папері у великій кількості, але ніяк не міг перекласти фразу "нашого х... крюк", і, зрештою, мовив, що невірні пси напевне мають криві собачі прутні. Порівняння з собачим х... султан стерпіти не міг, як не міг і перенести те, що поганці назвали його сином йобаної шайтаном матері.

Ціла чота яничарів розшукувала того, хто листа привіз і підкинув просто до султанової спочивальні. Ясна річ, що вони нічого не знайшли, хоча перевернули догори дригом весь Стамбул і реквізували на користь війська всіх курей та баранів.

Султан метався по парадній залі і жбурляв подушками з диванів в усе, що рухалося. Улюблена дружина, схлипуючи, прикладала лід до синця під оком. Решта гаремних красунь ховалися по закутках, не насмілюючись визирнути звідти.
Навіть вигляд паль з настромленими на них придворними не потішив можновладця. Один з візирів вирішив, що втрачати йому вже нема чого, і прогорлав на всю площу те, що запам'ятав з перекладу. А запам'ятав він багато, в тому числі і про собачі прутні.

- Треба написати відповідь! - врешті решт звелів можновладець, - покликати сюди премудрих улемів!
Улеми довго трусили бородами, крутили образливий текст і так і сяк,і зрештою подали султанові списаний лист паперу.

Мехмед пробіг його очима, вилаявся і жбурнув листа у поштивих мудреців.
- Дурні! - крикнув, - вони вже поглумились над моїми титулами і званнями, а ви знову починаєте з того, що я володар Блискучої Порти! На палю! Всіх!

Мудреці повалилися султану в ноги, замітаючи підлогу бородами.

- Якщо до завтра, - сказав султан, - не буде гідної відповіді, в моїй державі поменшає мудреців, зате поменшає і султанського гніву.

Зранку улеми привели до султанського палацу мандрівного дервіша.

- О, сонцесяйний, - завели вони, упавши ницьма, - оцей ось юродивий волоцюга говорить, що може гідно відповісти на образливий лист.

- Говори, - наказав султан дервішу.

- Повелителю, - всміхнувся волоцюга, - навіщо витрачати слова на негідних вас людей, та ще й гяурів. Вони запевняють, що ви не можете вбити їжака вашим дорогоцінним оголеним сідалищем — доведіть протилежне. Нехай вашим посланням буде цей самий їжак.

Мехмед думав довго. Улеми на підлозі боялись ворухнутись.

Султан усміхнувся.

- Приготувати послання до запорозьких псів, - звелів він, - і нехай цей дурень його і відвезе.

Принесли їжака. Мехмед довго роздивлявся тваринку, тоді рішуче спустив штани.
- Козолуп, - бурмотів він, - свиня, броварник... Кобиляча дупа! Не чоловік... Не лицар і не воїн, бо голою сракою... Їх що там, усіх посвячують у воїни таким чином? О, Аллах! Ну, раз, два, три...

- Йоб мою матір, величну валіде! - вереснув султан не своїм голосом, - який уйобок вигадав подібну посвяту!

Наступного дня дервіш вирушив у дорогу. Мехмед задоволено потирав руки. Сісти він не міг, однак врятована лицарська честь була вищою за біль у сідницях.

Юродивий повернувся через рік.

- Ну, що сказали тобі гяури? - спитав Мехмед задоволено, - чи посоромлена була їхня брехня і дурість?

Дервіш, зітхнувши,вийняв з торбини велике осине гніздо.

- І що з цим робити?- розгублено запитав Мехмед.

- Вони сказали, - відповів дервіш, - що той, хто пройшов першу ступінь посвяти, сам має здогадатись.

Султан знову думав довго. Потім поцікавився, чи є в темницях полонені запорожці.

Десь через годину яничари привели перед ясні очі володаря обдертого худого гяура, котрий,однак, цікаво роззирався навсибіч.

- Говори, шайтане запорозький, - звелів султан, - ти пройшов посвяту в лицарі?

- Авжеж, - відповів полонений бадьоро.

- На їжака е...голим задом сідав?

- Аякже, - в очах бранця затанцювали веселі іскорки, - без цього ніяк.

- А що ти робив з осиним гніздом?

Лице гяура витягнулось. Він прикусив губу і опустив голову.

- Це велика таємниця, - зрештою відповів він. - я можу відкрити її, але як лицар лицареві.

- Я дарую тобі свободу, - сказав Мехмед, - оповідай.

Козак, котрий за час полону трохи навчився турецької, щось прошепотів султану у наставлене вухо.

- О, Аллах! - вигукнув султан, - і як це тобі вдалося?

- А це моя особиста таємниця, - сказав нахабний гяур, - але, як лицар лицареві...

- Скільки? - спитав Мехмед діловито.

За годину козак виїхав зі Стамбула на баскому коні, у новому вбранні і з гаманцем, повним золота. Таємницю він прошепотів султанові на вухо, цікаві почули тільки уривок фрази - "намазати медом"

Чи пройшов Мехмед другу ступінь посвяти - ніхто не знає. Але козакам він більше не писав.

Львівські таємниці



Щоб трошки відволіктися від політичних і дуже важливих проблем...
Оповідання жахів - фанфік за мотивами циклу Ст. Грабинського "Духи старого Львова"
Боятись за чашкою кави і задля відпочинку.

Алоїз Буднік, залізничник. Історія хвороби

Щодня я зустрічаю поїзди. Особливо мені до вподоби стрічати поїзди з Відня. Розумієте, коли звідтам приїздить велике паньство. Я стою біля сигнального дзвону і спостерігаю за тими, хто виходить з вагонів, і заздрю їм — вони побували там, де мені ніколи не бути. Хоча я і щодня зустрічаю поїзди.
Я людина проста, пане докторе, і вдячний вельми, що ви не берете з мене грошей. Такий дорогий лікар мені не по кишені, але ж то, проше пана, жінка... Вона геть сказилась — каже, що я втрачу роботу. Тицьнула мені до руки всі наші гроші, і випровадила до вас.
Але я не божевільний, пане докторе. Я не потребую психіатра — все, про що я оповім, трапилося насправді.
Отже, минулого року я працював сигнальником на Львівському вокзалі. Як і зараз. І зустрічав поїзди.
Стояв я, проше пана, біля дзвону. Стояв,і дивився, як з вагонів по драбинках спускаються пані і панночки. О то дуже лепське видовище — панна вихилиться з дверцят, відшукає поглядом свого кавалера, потім трохи підніме спідничку, зовсім трохи, щоб було видно ніжку біля кісточки. На ніжці або лепський черевичок, або чобіток — шнурований такий, облягає ніжку немов рукавичка. Панна руку до кавалера протягне, нахилиться вперед, просто грудьми вперед, ви розумієте мене, пане докторе? Часом ті груди просто торкаються чола того, хто зустрічає. Або вуст. І то нічого, проше пана, що вони обтягнені дорогою тканиною, якби вони були, проше пана, голі, то не так було б цікаво.
Отже, дивлюся я на віденьский потяг, коли раптом на станції здійнявся галас. Начальник наш, пан Ольхович, вискочив на перрон і горлає до мене - “Сигналь, сигналь, пся крев! Сигналь до машиніста!”
Ну, тут і я вже побачив, чого вони злякались. Я, проше пана, стояв біля самого паротяга, і бачив на власні очі, як по цій самій колії підходить до станції ще один потяг.
Назустріч, проше пана. Він йшов саме назустріч потягу з Відня. Я руку до дзвону простяг, та так і застиг. І машиніст обімлів, бо куди ж йому тікати? Здавати назад? Але той потяг надто швидко йде.
І пройшов той потяг по зайнятій колії, проше пана. І зупинився — віденський потяг ніби укрив сірий туман.
А дзвін сигнальний сам собою бреньк-бреньк... Сигнал прибуття.
І почали виходити пасажири. Я перехреститись хотів, але не можу, руки до холош приросли.
Вийшла з потяга стара пані. Страшна, перепрошую, як глад і мор одночасно. Уся в чорному, але з глибоким декольте. Шия страшна, зморшкувата, груди висхлі, як порожні торбини. На повідку веде — не можу сказати що, пес не пес, щось біле і начебто голе. Ні, не мавпа, проше пана. Щось голе і біле, і шкіриться воно, наче пекельна проява.
А за старою пані виходить панна. Молода і гарна, тільки голова у неї, проше, повернута назад. Ну так, нібито має скручені в'язи.
Як я помітив, що вона гарна? А я на лице, перепрошую, ніколи не дивлюся. Тільки на ноги і на груди. Ноги і груди у цієї панєнки були перша кляса.
І третій — чоловік. Весь у чорному, на голові чорний капелюх. І лице чорне. Ні, не мурин проше пана, мурина я бачив, як до нас цирк з Кракува приїздив.
Стали вони на перон і рушили собі у натовп. І поїзд їхній рушив. А дзвін знову сам собою — бреньк-бреньк.
І то все, окрім мене бачило ще шість чоловік, і пан Ольхович. Тільки ж він зроду не зізнається.

Влад Громашевський, відомий у Львові психіатр, з несмаком закрив історію хвороби. Ще один еротоман. Ноги і груди... І байдуже йому, що у жінки шию звернуто на інший бік.
Ні, пацієнти бувають цікаві. Але йому зараз не до Алоїза Будніка з його проблемами і видивами примарних поїздів.
Їх було троє приятелів — він, Влад, адвокат Ян Марцінковський та Лесь Розумчак, детектив приватний. В університеті їх називали “трьома мушкетерами”, а після його закінчення доля розвела приятелів не дуже далеко. Принаймні, раз на тиждень вони завжди обідали разом в “Зеленому олені”.
Влад дуже любив своїх друзів — білявого красеня Яна, та кремезного кароокого задумливого Леся. Жінки взагалі озирались на цю трійцю: сам лікар мав той тип вроди, котрий подобається панночкам, вихованих на романах Пшибишевського: високий, широкоплечий з тонкою талією. Влад був схожий швидше на військового, аніж на лікаря, знав свій вплив на жінок і пишався цим. Втім, його приятелі теж не пасли задніх, і вечори у “Зеленому олені” часто перетворювались на оповіді про любовні пригоди та колишніх і теперешніх коханок.
Однак тепер Ян вже котрий місяць не приходить до улюбленої ресторації, а Лесь взагалі кудись щез...
Влад взявся переглядати пошту, з нудьгою думаючи про те, що недільний вечір доведеться знову проводити самому. Щасливий Ян — завів собі коханку, як він натякає, трохи не герцогиню. Але герцогиня його живе на Бузковій, там гарненькі вілли, але пані, котрі проживають на цій вулиці, явно не з вищого світу.
Останній лист було написано кириллицею, знайомим летючим почерком. Лесь!
За півгодини Влад крокував вологою від дощу бруківкою за вказаною у листі адресою. Йти було доволі далеко, будинки змикалися над головами, а вулички ставали все вужчими. Влад піднявся на третій поверх по брудних засмальцьованих сходах і постукав у двері.
Здалося йому, чи ні, що по сходах вгору метнулась якась біла тінь?
- Влад? - почувся за дверима хрипкуватий якийсь чужий голос
- Я, - обізвався Громашевський, - ти чого забився в ці нетрі?
Двері відчинились, і Громашевського втягнули до середини.
Влад не одразу пізнав Леся, хоча й не дуже здивувався — детектив приватний за своїм фахом часто перевдягався, в тому числі і у волоцюг та маргіналів. Однак, зараз Лесь був не просто закушканий у фантастичне лахміття — він був закутаний з ніг до голови, наче людина-невидимка з роману англійця Велса. На руках мав рукавички, лице замотане шарфом...
- Я хворий, - сказав Лесь замогильним голосом, - я смертельно хворий. Ні, не підходь. Я не знаю, що зі мною, але я хворий.

Лесь Розумчак. Історія хвороби, записана по пам' яті.

Ти розумієш, любий друже, що я за своїм фахом змушений мати справу з людьми “дна”. Мешканцями нетрищ, і таке інше. Хоча гроші мені платять не вони — найняти детектива приватного коштує не менше, ніж звернутись до тебе по послуги.
І от мене найняв один пан. Не стану називати тобі його імені — для мене справа чести тримати в секреті імена роботодавців. Ні, нічого серйозного — пан запідозрив, що його жінка наставила йому роги.
Я мав ту пані вистежити і привести назад до родинного вогнища. Справа не з улюблених, зате старий ревнивець заплатив великий гонорар.
Чого цей пан вирішив, що його жінка скаче у гречку? Пані стала регулярно відвідувати кравчиню. Ясна річ, кравчиня охоче підтверджувала, що це саме так, але мій роботодавець їй не вірив.
Такі справи я вирішую просто. Спершу прослідив пані до кравчині, потім віднайшов другий вихід з майстерні. Все було зрозуміло — до вечора я вже знав, де кобіта проводить свої дві години.
Але я мусив мати підтвердження тому, що пані бігає до коханця, а не навідує хвору подругу. Для цього у мене є Місько. Це сажотрус, циган. За певну платню він вказує мені потрібний комин. Ну, а спускатися по коминах я вже навчився — Місько все реготав: “о, пан поліціянт вже може йти у сажотруси.”
Однак, цього разу Місько посірів — побіліти він не міг, бо від сажі вже не смаглявий був, а чорний, і сказав, що до того будинку він не ногою. Зле там. Щось страшить. Один його приятель від того вмер — ось недавно поховали. Саме після того, як вони чистили того комина.
Місько на моє питання, від чого помер його товариш, почав белькотіти щось про “білого вурдалака”, уявляєш? Ох ця вже мені циганерія... Але він мені таки показав комин, котрий вів до спочивальні, а вже спустився я і сам — не вперше. Ліпше було б, аби Місько мене страхував, але він був такий настрашений...
Спустився я. Вибрався з комину і заховався у віконній ніші. Заходить моя пані — якраз той самий час був. Обличчя — наче не при собі. І починає роздягатись, неначе курва в дешевій кнайпі. Ніби під музику — я аж наче скрипку почув, котра цигикає “Я мам, я кохам...”
Я й оком змигнути не встиг, а пані вже у самій білизні. Панчохи на ній м-м.. Чорні, гладесенькі... І корсет з підвязками. І вона танцює, неначе дешева шлюха, а на обличчі у неї жах і повне нерозуміння того, що відбувається.
І тут з'явився він. Владе, він вийшов із дзеркала навпроти. Як? Не знаю... Але я на власні очі бачив, як той мугир вилазив з дзеркальної рами. Вбраний, неначе зібрався на шпацер по віденському лісі. Чорний з виду. Не мурин — бачив я муринів. Але чорний. Підійшов він до бідолашки, нахилив її і встромив свого прутня. Ні, він не роздягався — я не бачив навіть, щоб він штани розстібав. Таке враження було, ніби цей панок прогулювався дзеркалом з розстебнутою ширінькою.
Видовище, Владе, я тобі скажу, ще те. Ніби ту бідолашну жінку їбав бісяра. Вибач за просторіччя, але інакше це назвати не можна було. Він хилитався як машина і мовчав, і жінка теж мовчала — не скрикувала, не стогнала. Це не статевий акт був, і навіть не згвалтування. Потім він захарчав і відкинув її від себе. А тоді повернувся звідки прийшов.
Жінка з півгодини лежала непорушно. Тоді підскочила, швидко сяк-так одяглась, пелерину накинула і вибігла геть. Ну і я подався до комину, міркуючи, що про таке клієнту оповідати не можна.
Але це ще не все. Дряпаюсь я комином, неначе справжній сажотрус, а у вухах мені ота пісенька сороміцька грає, ніби я її насправді чую. Підняв голову — а там, у комині воно... Біле і голе. І шкіриться до мене.
Як я назад не зірвався — не знаю. Але Місько, спасибі йому, не утік, залишився. І шурнув у комин чимось, схожим на гостру піку. Міг би й мене поцілити, звісно, але трапив в оте...
Оте завищало і зірвалося просто на мене. Цей дотик... Не можу навіть описати своєї огиди.
Вибратись я вибрався — але нині у мене все тіло у білому висипу. Руки, обличчя, все... Це якась страшна хвороба, Владе, і напевне заразна. Я боюсь...

Лягти до лікарні Лесь відмовився. Громашевський довго його умовляв, зрештою той дав себе обдивитись. Нашкірна висипка дійсно була незвичайною — принаймні Влад не міг собі пригадати, щоб коли небуть бачив подібне. Але на усі його пропозиції влаштувати приятелеві консультацію у спеціаліста з нашкірних хвороб, Лесь лише головою крутив.
Владу жах як не хотілося залишати друга у цих нетрях, але виходу не було. Він узяв з Леся слово, що той, якщо йому стане гірше, обов'язково прийде до нього — в будь яку годину дня, або ночі.
Вийшовши на вулицю, лікар з насолодою підставив обличчя вологому вітру. Накрапав дощик, вся розмова з Лесем здавалась жахливим сном.
Дивна історія. Лесь не пив, не вживав збудливих препаратів. Не могло ж йому це все приснитись... І де він, Влад, уже чув про подібне. Або читав...
Громашевський ляснув себе по лобі долонею і подався додому трохи не бігцем.
За кілька годин він порівнював запис з історії хвороби Алоїза Будніка з записом розповіді Розумчака. Опис “чорного чоловіка” збігався одне до одного. І оте “біле і голе” на поводку у старої пані... А Лесь не був знайомий з Алоїзом і не міг чути його маячні.
“Треба відшукати цього Будніка” - вирішив Влад, - він був у мене кілька разів, я приймав його безкоштовно задля цікавих марень. Де він подівся потім? Досі працює на залізниці, а чи його вже вигнали звідтіля?”
Та те, що трапилося ранком, змусило лікаря відкласти відвідини вокзалу на невизначений час.

Лист від Яна Марцінковського, адвоката.

Любий мій приятелю Владе! Якщо ти отримав цього листа, то мене уже немає в живих.
Я написав його, коли ще була така можливість і переслав до своєї контори.
Ти знаєш, Владе, що я познайомився з жінкою. Вона була родом з Відня і видавала себе за родовиту німкеню. Її звали Сабіна Нагель, принаймні так вона мені відрекомендувалась, однак натякала, що це лише прибране ім'я.
Вона прийшла до моєї контори у справах спадку по тітці, уродженій Сарі Браге, іспанки з походження. Іспанська кров, напевне, пояснювала те, що Сабіна була зовсім не схожа на німкеню. Така чорнява жагуча брюнетка. У спадок вона мала отримати особняк на Погулянці. Вілла “Півонія” - незлий будиночок. Тітка її померла при вельми загадкових обставинах. Це не було вбивство, але тіло жінки пролежало в будинку кілька місяців, доки зовсім не розіклалося, при чому вірогідні свідки запевняли, що бачили її на вулиці за кілька днів до того, як трупа було віднайдено. Але моя фрау Сабіна була не з марновірних.
Поки вирішувалась справа зі спадком, пані Нагель зняла собі будиночок на Бузковій. Не дуже престижно, зате спокійно і тихо. Занадто спокійно, як я потім зрозумів.
Ми стали коханцями уже в другий її прихід. Вона просто підійшла до мене, пхнула до крісла і ростебнула на мені ширіньку. Так, просто у конторі. Ти маєш бути здивованим, адже ти знаєш мої примхи — широке ліжко, свічі, аромати, гарне вино, любаска у шовковій білизні... Білизни тут не було зовсім. Вона просто всілася на мене і почала поганяти немов коня. Якщо можливо згвалтувати чоловіка, то зізнаюсь — мене згвалтували. Але я збудився одразу. Як тільки вона підняла спідниці, під якими нічого не було. Навіть волосся. Внизу у неї все виголене і гладеньке, неначе у дівчинки. Я скінчив дуже швидко, а фрау посварилась на мене пальцем ізвеліла прийти на Бузкову Саме звеліла, а не запросила.
Вибач, Владе, що я оповідаю тобі такі подробиці, але ти є лікарем, а лікар все одно, що священик. Ти мусиш мене зрозуміти. В багатьох з нас сидить дух нашого земляка, Леопольда Захер-Мазоха. Так, я мазохіст.І зрозумів це, тільки зустрівшись з цією жінкою.
Я приходив до неї щовечора. Зрештою — почав зоставатися на ніч. Це були божевльні ночі, коли я повзав на колінах перед нею, благаючи любові. Вона була в самих лише чоботях і зі стеком. Вона мене била, відпихала ногою, чомусь їй було важливо, щоб я прохав про те, щоб вона мене взяла. Саме так — вона мене, а не я її.
Я вже тиждень не був у конторі, а цього листа відправив з випадковим посильним. Знаю, що ризикую, що лист може потрапити до чужих рук, але я мушу це зробити.
Вона мене вбиває, Владе. Вона висмоктує з мене життя — я цілу добу сплю і пробуджуюсь тільки з її появою. Прощавай. Можливо ти щось чув про Сару Браге — таке знайоме ім'я. Чому я не поцікавився цим раніше — тепер я залежу від цієї жінки, як китаєць від люльки з опіумом. Рятувати мене пізно. Твій друг Ян.

В домі Марцинковських було розчинено двері, а над дверима висів жалобний вінок. У відомого адвоката не зосталось спадкоємців, усі свої статки він відписав якійсь бідній родичці, про існування якої ніколи не згадував. Заповіт, як сповістив Влада повірений з адвокатської контори, було складено нещодавно, за тиждень до смерті
Родички пана Марцінковського ще ніхто не бачив, але її було сповіщено листовно.
Влад підійшов до труни і заціпенів. Він не пізнав Яна — у домовині лежав висхлий старець з несподівано буйним білявим волоссям. На очі Громашевському навернулися сльози — він не розумів, як молодий сильний чоловік зміг так себе виснажити буквально за два тижні. Атож, вони не бачились два тижні, хоча с фрау Сабіною Ян почав зустрічатись десь з півроку тому.
“Сара Браге” - повторив про себе лікар. - таке знайоме ім'я. Десь я його вже чув — можливо пацієнтка когось з моїх колег. І потрібно все таки дізнатись, хто така ця Сабіна. Заявити в поліцію? Але що я їм скажу — фрау з Відня довела до смерти мого друга? Яким чином? Статевим, проше пана, актом... Ні, не годиться.”
“Лесь!” - раптом згадав Громашевський, - детектив приватний. До речі — чого його тут нема, адже я послав йому сповіщення і додому, і у той його жахливий притон. Ну так — хворий, але ж не смертельно, міг би й прийти на похорон. Висипка... Нашкірні хвороби не можна запускати, а він не хоче лікуватись Доведеться знову навідати ту його квартирку у нетрях, опісля похорону”
Накрапав дощ. Яна ховали на польському цвинтарі без зайвої пишноти. Влад раптом зрозумів, що, окрім нього з Лесем, блискучий адвокат не мав ні рідні, ні друзів. Хоча... лікар уздрів жіночу постать в чорному. Сабіна?
Влад підійшов поближче. Жінка не була схожа на ту, котру описував Влад. Білявка з ніжними рисами обличчя, закушкана в якийсь безфоремний одяг. Чи-то хворобливо товста, чи-то не вміє вбиратись. Мабуть — ота бідна родичка. Пощастило ж бідоласі — Ян зоставив їй достатньо, щоб вистачило на нове вбрання.
Громашевський вилаяв себе за цинізм і подався додому очікувати звісток від Леся.
Його посильний сказав, що застав детектива удома, на його звичайній квартирі. Однак, Лесь до нього не вийшов, а наказав підсунути листа під двері.
“Це вже якась параноя, - подумав Влад, - нашкірні хвороби повітрям не передаються. Треба йти, і витягнути бідолаху до лікарні, а там уже думати про пошуки Сабіни. Коли Лесь одужає.
Розумчак жив на найманій квартирі неподалік від Бузкової, де мав бути особняк Сабіни Нагель. Влад навмисне зробив гак, і пройшовся повз той будиночок. Нічого особливого — сад, залізна гратчаста хвіртка... Що ж то за сувора пані, і чому Ян вважав її винною у своїй смерті? Щоб аж так виснажити чоловіка коханням? Не віриться.
Влад звернув на сусідню вулицю, і побачив знайому двоповерхову кам'яницю. Детектив мешкав на першому поверсі — теж сам один. Вперше Громашевський замислився над тим, що вони троє так і залишились самотніми чоловіками. Ба, навіть близьких родичів ні в кого не зосталось. От Ян помер — і де та його Сабіна Нагель? Ні дружини, ні дітей, нікому навіть на поминках випити.
Двері Лесевої квартири були ледве причинені. Лікар взявся за ручку — але не поспішав заходити. Щось йому муляло — може запах, знайомий зі студентських років. Запах гнилі і розкладу людської плоті.
Зрештою, Влад, уже розуміючи, що трапилось лихе, штовхнув двері ногою і рішуче увійшов до вузького довгого коридору. Розчинив двері до зали — нікого. Спальня теж була порожньою, вітальня теж.
Лесь сидів у кабінеті. Він був вбраний у свій найкращий одяг і навіть пов'язав краватку. Над білим комірцем сорочки, заляпаним гниючими згустками, вивищувався череп з рештками плоті. Обличчя не можна було пізнати — і не тільки через дірку від кулі у скроні. Враження було таким, що Лесь загинув зо три місяці тому. Револьвер, за допомогою якого Розумчак і звів рахунки з життям, стискали пальці скелета.
Не може бути, - тихо мовив Влад.
Ще вчора він бачив Леся і говорив з ним. Той мав вигляд... Вигляд живої людини.
На секретері біля зогнилих пальців лівиці лежала записка.
“Владе, все, що маю — тобі і Яну. Більше несила розкладатися живцем”
Наступні кілька тижнів усі медики міста Лева намагалися віднайти причину смерти Розумчака. Влада було взято під нагляд і замкнено у карантині. Громашевський не опирався — він дійсно був наляканий. Якщо це якась невідома хвороба котру Лесь підчепив... не будемо згадувати про білого упиря та інші марення, то Влад був контактним і мав можливість заразитись.
Розтин показав лише одне — Лесь Розумчак помер орієнтовно три місяці тому. Ніяких слідів хвороби виявлено не було — тіло було в жахливому стані, але тільки за рахунок розкладу.
- Але ж я бачив його живим за день до самогубства, - повторював розгублений Влад, - а мій посильний віддав Розумчаку листа у день похорону Марцинковського...
Зрештою, Громашевський зрозумів, що опиратись не варто. Він бо зовсім не бажав з лікаря перетворитись на пацієнта.
Через кілька місяців, коли біль втрати трохи ущух, а страх захворіти на невідому форму прокази майже зник, Влад отримав листа від неякої пані Юлії Марцинкевич, котра відрекомендувалась далекою родичкою адвоката Яна “по прялі”. Ця пані Юлія запрошувала Влада на гостину — поговорити і згадати померлого.
Лист був якийсь... надто сміливий і непризвоїтий. Самітня пані запрошує молодого нежонатого чоловіка на підвечірок... Хоча, хтозна, може там будуть гості... Влад згадав безфоремну постать спадкоємиці і поморщився. А якщо не буде? Він любив жінок з певним типом фігури, і волів заплатити дівці, аніж переспати з багатою спадкоємицею.
Однак, Влад все таки пішов. Зима у всіх цих клопотах минула якось непомітно, і Львів заполонило дихання весни, запах конвалій та напіврозквітлого бузку. Громашевському весь час ввижався за цими пахощами непримітний запах тліну. Запах смерті серед буяння життя.
Лікар погрюкав у двері великим староствітським кільцем. Двері стиха прочинились. По тілу Влада пробігли мурашки. Він мимоволі озирнувся — на вулиці було тихо і безлюдно.
Здалося йому, чи ні, що вдалині майнула біла тінь?
- Та що я за боягуз, - мовив лікар вголос і зайшов до знайомого присінку. В будинку було темно — досить дивно для пані, котра очікує на гостя. Не чути було ні слуг, ані самої господині.
Добре знаючи будинок Марцинковського, Влад вибрався до сходів, котрі вели на другий поверх. Обережно почав підійматись. Перед ним відкрилась простора вітальня, де адвокат за життя влаштовував посиденьки з приятелями. Вікна було завішено важкими шторами, і у кімнаті було зовсім темно.
Обережно ступаючи, Влад підійшов до вікна, щоб розсунути штори і впустити хоч трохи світла. Від знервування він геть забув, де у Яна був вимикач нещодавно проведеного новомодного електричного освітлення.
І раптом під шторою він відчув живе тіло.
То було тіло жінки, оголене і гладеньке. Руки Влада ковзали по ньому, виявляючи досконалі пропорції статуї. Жінка охопила його руками — дихання її Влад не чув, запаморочений власним важким віддихом. Вони покотились по підлозі, обірвавши штору. Громашевський похапцем звільнявся від одягу, одночасно намагаючись пестити жінку і відчуваючи, як під його руками теплішає цей холодний мармур. Він узяв її різко, так, як звик брати дівок, і пані зашипіла, наче розсерджена кішка. Однак, вона закинула ноги йому за спину і пришвидшила темп. Влад рухався і рухався, намагаючись намацати в темряві вустами її обличчя, але йому траплялися тільки густі пасма волосся, котрі пахли зов'ялим осіннім листом, цвинтарною землею, мохом старого склепу, чим завгодно, тільки не запахом жінки.
Страшно йому чомусь не було. Навпаки, Влад відчував якесь несвітське задоволення, котре вибухнуло у його розумі, наче бомба. Напевне він зомлів, бо, коли отямився, у вікні вже сірів світанок.
Жінка лежала поруч з ним, загорнута в штору. Вона не ворушилась.
- Пані Юліє, - покликав Влад, - Як ви? Можливо ми теє...перейдемо до спочивальні?
Йому стало трохи соромно за свій раптовий напад жаги, але лікар потішив себе тим, що пані начебто була цілком задоволена і не виявляла роздратування. Але ж і кобіта! Яке тіло, яка палкість. Якщо це і є спадкоємиця Яна...
А ким вона ще може бути?
“Сабіна!” - вдарило Владу у скроні. Він зірвався на ноги, і похапцем натягнув штани і сорочку. Пані лежала непорушно, прикрита шторою.
“Зомліла вона, чи що?”
Перемагаючи бажання втекти з цього будинку під три чорти, Влад нахилився і підняв імпровізоване покривало.
Вона була дійсно прекрасна і схожа на грецьку статую. Обличчя жінки затуляли хвилі важкого волосся. Влад обережно відгорнув густі темні коси і заціпенів від жаху, побачивши потилицю замість обличчя. У жінки було зламано шию, голова трималась на самих м'язах, а власне кажучи — не трималась зовсім.
Не наважившись подивитись в лице своїй нічній коханці, Громашевський ухопив піджак і кинувся бігти вниз по сходах. Вискочивши з дверей, він трохи не збив з ніг поліціянта, і рвонув вздовж вулиці так, наче за ним гнався сам дідько.
Три дні опісля того Влад очікував арешту. Він не знав, чого боявся більше — того, що якимось неймовірним чином втратив контроль над собою і задушив свою полюбовницю, або того, що поліція таки не прийде, і тим підтвердить, що він кохався з чимось таким, чому немає назви.
За ці дні Громашевський віднайшов у лікарні історію хвороби Сари Браге. Нею займався його колега, котрий років десять тому нагло вмер. Пані Сара з вілли “Півонія” страждала на німфоманію. Влад знайшов примітки свого колеги — старий психіатр вказував на те, що тридцять років тому до клініки зверталсь та ж сама жінка. “За проминулі роки, - писав лікар, - пані зовсім не постаріла, - вона й досі має вигляд тридцятирічної” Згадував лікар і про якогось юриста, котрого Сара звела до могили. Власне кажучи, наприкінці історія хвороби перетворилась на авантюрний роман, написаний Бремом Стокером. Влад згадав цього старого професора, — коли він вчився в університеті, то лікар був ще живий і мав прізвисько “Ван Хельзінг”
“Треба мовчати, - вирішив Влад, - а то і я до смерті матиму опінію мисливця за упирями. Власне — які ж то упирі. Швидше суккуби, або інкуби. Шкода, що я не розпитав Леся про його клієнта, цікаво, чи дружина старого рогоносця ще жива? Втім, Лесь не розповів би — він ніколи не називав прізвищ.”
Лишався лише один спосіб дізнатися більше — Алоїз Будник. Єдина людина, котра бачила прибуття суккубів на примарному поїзді. Влада пересмикнуло, залізничник був дуже неприємною людиною — масний, улесливий. Однак, він міг щось розповісти. Влад вже знав, що він навіть ногою не ступить ні до дому Марцінковського, ні до квартири Леся, ні, тим більше, до будиночку на Бузковій, де мусила чаїтись Сабіна Нагель, родичка Сари Браге, а чи сама Сара. Більше того, він бажав виїхати зі Львова до Відня, покинувши практику і насиджене місце, щоб тільки ніколи не зустрічатись з цими примарами.
Начільник залізничної служби пан Ольхович, до якого звернувся Влад, мовив неохоче:
- Ми перевели цього Будніка до сигнальної буди на якомусь прогоні. Він дивакуватий був. А чому пан за нього питає?
- Ну, лікар має цікавитись долею пацієнтів, - відповів ухильно Влад.
- Я ж казав, що з ним щось негаразд, - мовив пан Ольхович, - до речі, пане докторе... У мене до вас прохання. Ціла нічна зміна зійшла з розуму — шість чоловік стверджує, що чули сигнали тривоги. Спершу - “вагони відчеплено”. Півночі шукали ті вагони. Потім - “велике зіткнення”. Потім - “вишліть лікарів і пожежників”. Я особисто об'їхав на дрезині ту дільницю- тиша і спокій. Але ж чутки не вгамуєш — хто сміється, хто хреститься, але всі вважають, що це погана прикмета. Може б ви поговорили з людьми, заспокоїли...
Робітники нічної зміни мали чемний і тверезий вигляд. Один з них, явний соціаліст, у якого з кишені стирчала якась брошурка, стояв на тому, що це була масова галюцинація. Важке слово робітник вимовляв з задоволенням і при тому посміхався. Його товариші були не такі просвічені. І через слово згадували нечисту силу і сатану.
На цьому перегоні тільки дві буди, - перебив їх соціаліст, - і я побував у обох, навмисне ганяв паротяг. Будочники присягають, що нічого не чули і не бачили. Та й навіщо їм такі жарти — з роботи вилетіти? Обидва непитущі — і Ракушняк, і Буднік...
- Алоїз? - спитав Влад раптово похоловши.
Алоїз, - підтвердив робітник, - він навіть з буди не вийшов, а через двері послав мене під три чорти.
- Пане Ольхович, - сказав Громашевський у раптовому прозрінні, - накажіть подати дрезину...
Дрезина м'яко підкотила до буди на перегоні. Ольхович зістрибнув на землю і допоміг спуститись Владу. За ним зіскочили соціаліст, та ще один залізничник.
- Ви думаєте, що це він... звихнувся? - спитав Ольхович у лікаря.
- Я нічого не думаю, - похмуро відповів Влад, - подивимось.
Двері до буди робітники висадили ударами чобіт. З малесенького приміщення вдарила хвиля смороду і тліну.
Буднік сидів за столом, навалившись грудьми на сигнальний апарат. Він був мертвий, безнадійно мертвий ось уже зо три місяці.
- Йоб його курву маму, та я ж з ним оце допіру говорив! - вигукнув робітник з брошуркою, - я і свідків маю, котрі його чули!
Пальці мерця ворухнулись на апараті. Раз, вдруге, втретє...
- “В-велике зіткнення” - тремтячими губами прошепотів пан Ольхович, - докторе, то що, він... Він ще живий?
Перемагаючи жах і огиду, Громашевський взяв Будніка за руку і злегка охнув. Рука відділилась від тіла і обвисла у рукаві.
Буднік похилився і впав на підлогу. Голова відлетіла набік, пальці розсипалися ніби кісточки доміно.
Робітник-соціаліст розмашисто перехрестився.
***
Влад Громашевський покидав улюблений Львів.
Пан Ольхович виклопотав йому безкоштовний проїзд до Відня з перевезенням багажу. За це Громашевський переговорив з робітниками і пояснив їм, що, коли вони розкажуть цю історію, то їх вважатимуть за божевільних, і не візьмуть більше на жодну роботу. У всіх залізничників були родини, і всі погодились мовчати. Навіть соціаліст, котрий з того дня зачастив до церкви.
Лікар увійшов до вагону першого класу і опустився на оксамитне сидіння. В купе було затишно і прохолодно. Перед самим відправленням до нього приєдналась попутниця під густим вуалем.
Влад подивився на неї скоса — мандрувати в одному купе з пані, або панною останнім часом його не приваблювало. Однак...
Поїзд рушив назустріч західному сонцю Паротяг заревів, набираючи швидкість.
- Дозвольте відрекомендуватись, - знехотя мовив Влад, - Громашевський, лікар-психіатр.
- А ми знайомі з вами, пане докторе, - почувся голос з-під вуальки, - я Юлія Марцинкевич.
Влада наче прицвяхувало до сидіння. Він не міг промовити й слова.
- Я компаньонка пані Сабіни Нагель, - ясним голоском сказала дівчина, - і дуже люблю подорожувати. Одного разу потяг зійшов з рейок... Але пані мене не покинула, і я тепер буду її супроводжувати вічно. Сабіна Нагель, вона ж Сара Браге. І наш хазяїн — Чорний Чоловік. Ви нам сподобались, пане лікарю, і пані вирішила зоставити вас при собі, як прибічного лікаря. Вічність з такою красунею — ви нічого не втратите.
До купе зайшла стара зморшкувата відьма, котра тримала на руках білу істоту, схожу чи то на карлика, чи то на собаку. За нею — чоловік з чорним обличчям.
Влад закричав. Разом з ним закричали усі сім десятків пасажирів потягу “Львів-Відень.” Бо вантажний поїзд, помилково пущений на головну колію, на всій швидкості врізався у пасажирський, і почалося те, що газетярі назвали опісля “пеклом на рейках”
Та Влад уже був у пеклі, і його то не обходило.


Сцевола



Корсунь палав. Солом'яні стріхи на хатках займалися миттєво — місто стало одним великим вогнищем. Мешканці, котрим вдалося вціліти опісля того, як у нього ввійшло коронне військо, метались вузькии вуличками, намагаючись врятувати вже не майно — майна опісля постою королівських жовнірів у них зосталося небагато, але самі життя.
Камінна церква височіла посеред охопленого вогнем міста, неначе Ноїв ковчег. До неї, на узвишшя, бігли ті, кому вдалося вихопитись з вогню.

-Отак, напевне. Нерон дивився на Рим, - сказав Марцін Калиновський задумливо.

Гетьман польний польського війська любив у вільний час почитати щось з римських істориків.

- Порівняли, - хмикнув його співбесідник, - величний Рим з цим русинським свинарником. У які часи ми живемо — я, гетьман коронний, маю поскромлювати жменьку знахабнілих схизматів.

Пан Марцін подивився на гетьмана коронного спідлоба. Приїжджий з Кракова зверхник зовсім не знав місцевих реалій. Як не знав їх його родич і попередник, наголову розбитий козацьким військом під Жовтими Водами.

- Недооцінювати супротивника, пане Потоцький, - сказав вояк докірливо, - ще гірше, аніж його переоцінювати. Ці люди — відважні і міцні духом, і краще було б мати їх друзями, а не ворогами. Наш пан круль зробив помилку, скоротивши козацькі реєстри, і тим самим роздмухавши цей вогонь.

Гетьман коронний зневажливо гмикнув.

- Скажіть іще, що вони такі ж міцні духом, як ваші улюблені римляни. І що серед цих дикунів є люди, котрі, скажімо, во ім'я ойчизни спалять собі руку на жертовному вогні, як Муцій Сцевола у ворожому полоні. Мене цікавить зовсім інше — кількість ворожого війська. Тут зовсім неможливо оборонятись, а ходять чутки, що Крим став союзником цього баніти Хмельницького.

- Шабля, отримана з рук сина круля, нині скуштувала польської крові, - сказав пан Марцін з жалем, - якби ж той Чаплинський не повівся з русинським шляхтичем, як з хлопом...

- Хмельницький — схизмат, а отже нічим не відрізняється від хлопа, - відтяв Потоцький, відвернувшись від палаючого міста і вдивляючись в якусь шамотанину в таборі.

- Ну ось, - сказав він задоволено, - мій наказ виконано. Зараз сюди приведуть полоненого схизмата, котрий і розкаже нам про заміри Хмельницького. Ординарцю, полкового ката сюди. З усім причандаллям.

Полонений виявився кремезним солідним вусанем, вбраним в синій жупан реєстровця, чи то його власний, чи то трофейний — хтозна. Він обдивився обох начільників похмурим, але спокійним поглядом, а потім озирнувся на палаюче місто і спохмурнів ще більше.

- Вивідач, - замельдував один з драгунів, котрі привели полоненого, - ми його схопили якраз перед нашими шанцями.

- Кажи, хлопе, - спитав Потоцький, - що вивідував?

- Я козак реєстровий, - буркнув чоловік у синьому, - а йшов до Корсуня.

- Реєстровик! - сказав гетьман коронний, - зрадник ойчизни. Коли перейшов на бік здрайців?

- Перед тим, як ми вам під Жовтими Водами дали доброго чосу, - відповів нахабний бранець, - а зрадником я не є, бо у себе вдома.

- Куди йшов? - гетьмана вже починало брати зло. Пан Калиновський помовчував — він знав, що одними розпитами тут дійсно не обійдешся. Однак — він недолюблював допити за участю ката і тому теж нервував.

- До Корсуня. Я тутешній, у мене жінка зосталася в місті.

- Отже — подвійний здрайця, - зробив висновок гетьман коронний, - зоставив коронне військо, і зоставив своїх схизматів задля баби. Оце вам, пане Марціне, і голопупі римляни з скитських степів.

Гетьман коронний підкликав ката, котрий уже розіклав свої знаряддя — ножі, залізне пруття та кліщі. Його помічник, малий замурзаний мазур, старанно роздмухував вогонь у невеличкій жаровні.

- Давай, майстре, - звелів Потоцький, - покажи своє вміння.

Кат з помічником швиденько встановили розбірну дерев'яну раму з перехрестям всередині, розв'язали полоненому руки, і здерли з нього одяг, помагаючи собі ножами. Потім потягли до рами і прикрутили до неї мотуззям.

- Слухай-но, - звернувся до полоненого Калиновський, котрий хотів ощадити собі гидкого видовища, - як тебе звати?

- Микита, - буркнув бранець, - Галаган.

- Так от... Галаган, ти можеш позбутися страждань, якщо оповіси нам щиру правду. Якщо ти у війську Хмельницького від самих Жовтих Вод, то маєш знати, чи уклав він союз з ханом, а чи при ньому тільки кінний загін його приятеля Тугай-бея. Якщо скажеш істину — я накажу тебе відпустити до Корсуня, шукати жінку. Може вона ще жива. Ну?

- Ідіть на хрін, - розважливо і спокійно сказав реєстровик, - курва ваша мама, а злодюга — тато.

Калиновського завжди вражав оцей русинський звичай звертатися на “ви” до незнайомих людей, при нагоді сполучаючи це звертання з гидкою лайкою. Він плюнув і відійшов. Потоцький подав знак кату, і радий відзначитися майстер вийняв з жаровні залізний прут, розпеченй до червоного, і, тримаючи його за дерев'яне руків'я, підійшов до полоненого.

Кат поволі вів прутом вздовж спини реєстровика, лишаючи чорно-багряний слід. Чоловік спершу намагався стискати зуби, а тоді вереснув страшно і пронизливо.

- Припікає? - всміхнувся Потоцький, - повтори, майстре.

Калиновський відійшов набік. Він запевняв себе, що це лише необхідні на війні жорстокості, але запах смаленого тіла ставав усе нестерпнішим, а крики катованого — все голоснішими. Коли реєстровик зомлів, помічник ката вилив на нього цебро води, а кат відклав прута і взявся за ніж.

Гостре лезо миттю вкраяло смужку шкіри на грудях полоненого, кат смикнув, і за хвилину тримав в руці закривавлену змійку з людської плоті. Помічник тут таки посипав рану сіллю, і катований завив.

- Так ми довго будемо морочитись, - сказав коронний гетьман з несмаком, - то, кажеш, хлопе, ти до жінки йшов? Майстре, а ну, звалаш цього хама, щоб він міг лише дивитись на свою бабу.

Кат ошкірився і почав порпатись у своїх ножичках. Реєстровик забився у своїх путах.
- Не треба, паньство! Не треба! Я все скажу! Все! Укладено союз! Ще перед першою битвою! Сюди іде орда! З ханом на чолі! Я бачив гінця — вони будуть тут завтра!

Потоцький спохмурнів.

- Увечері — нарада, - мовив він різко і пішов до намету.

Кат очікував подальших наказів. Пан Марцін зітхнув з полегшенням — видовисько закінчилось.

- Досить, - мовив він, - відв'язати і взяти під охорону.

Нарада видалася буремною. Обидва гетьмани зчепились між собою наче пси, на втіху шляхтичам — командирам загонів. Пан Калиновський, знавець татарських звичаїв, радив залишатись на місці і укріплювати табір. Татари, - доводив він, - на довгу облогу не здатні, їм тільки б грабувати. А отже, дуже скоро вони покинуть Хмельницького і рушать туди, де є здобич.

Пан Потоцький же, наляканий кількістю ворожого війська, котре ось-ось мало звалитись їм на голови, радив відступати у бік Богуслава, назустріч Вишневецькому. Радилися всю ніч, галасували, мов на сеймі, і зрештою, гетьман коронний вдарив кулаком об стіл і нагадав, що командуючим його сюди призначив сам пан круль, і що він наказує відступати.

З цим погодились усі, окрім Калиновського. Гетьман польний, бувши досвідченим вояком, розумів, що коронне військо, обтяжене обозом і награбованим у Корсуні добром, є легкою здобиччю для татарської кінноти і козацької піхоти. Треба було б дочекатись в укріпленому таборі підмоги від князя Вишневецького. Але наказ коронного гетьмана... Вони там, у Великій Польщі, упевнені, що проти них воює сама голота. Авжеж... А іменну шабельку королевич Владислав пану Хмельницькому за оранку землі біля хутора Суботова подарував. Дурень той Чаплинський, знайшов з ким зв'язуватись — з людиною, котра все життя у війнах провела, з якою принц Конде говорив милостиво, коли загін козацьких найманців першим увірвався до Дюнкерку... А, що уже тепер... Вогнище ще можна було залити, відшкодувати Хмельницькому втрати, банітувати сучого сина Чаплинського. А лісову пожежу не загасити. І раніше повставали реєстровики, а до них приєднувалась Січ, низовики-дейнеки та хлопи, і раніше було в Русі неспокійно, а Україна козацька з порубіжжя давно перетворилась на гніздо ворохобників. Але такого ватажка у схизматів ще не було — патентований вояк, полководець від Бога.

А пан Потоцький велить відступати, маючи за собою такого ворога. Безумство.

Однак наказ потрібно виконувати — і Калиновський звелів згортати табір. Потім, згадавши щось, звелів привести до себе полоненого реєстровика.

Чоловік стукотів зубами — у нього починалася гарячка. Запалені рани йому ніхто не обробив — бранець сяк так прикрив їх уривками одежі. Від нього смерділо кров'ю, сечею і смаленим м'ясом, і Калиновський прикрив носа просякнутою парфумами хустинкою.

- Слухай, - мовив він, - як там тебе... Галаган. Ти говорив, що є мешканцем Корсуня. Ти знаєш шлях, яким може пройти військо? До Богуслава. Якщо проведеш — дарую тобі життя.

- А ви — добрий, - хмикнув Галаган, стукотячи зубами від лихоманки, - але ж я вас проведу, а мене таки прикінчать... Не вірю я ляхам ні на гріш.

- До речі про гроші, - сказав пан Марцін ледь гидливо, - тобі заплатять.

- Скільки? - спитав Галаган, - треба, щоб на хату вистачило, і ще...

Домовились. Калиновський наказав поки що примістити провідника на возі і прислати до нього лікаря. Він був певен, що робить усе вірно — цей Галаган усе ж таки не нетяга-січовик, і не дейнека-розбишака. Реєстровець, звичний до дисципліни. Він має бути йому, Калиновськму, вдячний за порятунок. Пан Біг велів бути милосердним — це окупиться.

Наступного дня військо рушило на Богуслав.

Галаган чимчикував поряд з конем Калиновського. Його хитало від слабкості, і час від часу реєстровик аж сичав від болю, але тримався досить бадьоро.

Дорога вела через негустий ліс. Пан Потоцький явно повеселішав — його план мав принести удачу. А от гетьман польний не міг позбутися тривоги. Калиновський відчував інстинктом досвідченого жовніра, що за ними стежать.

Шлях різко повернув убік, і керманичі побачили спуск до порослої чагарником балки. З одного боку над балкою нависав пагорб, з другого — вона круто обривалася вниз.

Не хотів Калиновський туди спускатись, ох не хотів. Та від обозу примчав гонець, котрий сповістив, що татари вихопились з лісочка і обстріляли обоз з луків.

З другого боку ліска рявкнули самопали. Жовніри заметушились — а Калиновський знав, що паніка на вузькій дорозі подібна смерті.

- Кіннота татарська, - прохрипів Галаган, - не пройде яром. Треба йти вперед — тоді до обіду виберемось на Богуславський шлях.

Калиновський махнув рукою — рушаємо. Позирнув на гетьмана коронного: той командувати вже не рвався, а тільки бурмотів молитви та цілував час від часу образок матки боски.

“Якби не він, - подумав Калиновський зло, - сиділи б зараз в укріпленому таборі. Бог дав — відбилися б, а там і князь Ієремія підійшов би з військом. А тепер одна надія — на цього Галагана.”

Колона поволі спускалася на дно балки. Тут панувала тиша і вологість. Страшнувата якась тиша...

Ззаду щось ударило. Гейби грім...

- Гармати! - закричав хтось, - гармати...

- Вперед! - скомандував Калиновський і принаглив коня. Галаган крокував поруч з ним — чоловік наче й про біль забув, і тремтіти перестав.

Раптом гетьман польний різко зупинився. Дороги не було. Її перегороджував рів, за яким виднілась велетенська засіка...

- Пастка-а! - закричав хтось, - рятуймося...

Паніка у війську — страшне діло. Люди, коні, вози збилися докупи. Піднятися по схилам вони не могли — коні сковзали, вози переверталися. Дехто кинувся тікати на середину балки, заболочене дно якої виявилося трясовиною — могилою для тих, хто хотів врятуватись.

А гармати все били і били... До гарматного вогню додалися залпи з самопалів.

- Назад! - кричав Калиновський, - Назад! З паном гетьманом коронним його давно рознесло в різні боки.

Назад дороги вже не було — вихід з балки перекрили ворожі лави.

Пан Марцін роззирнувся навсібіч і побачив Галагана. Він сидів собі спокійно на якомусь камінчику під кущем і замріяно спостерігав за тим, як метається по балці приречене військо коронне.

- Ти знав? - спитав Калиновський упевнено, - бидло, ракалія... Я ж життя тобі...

Галаган усміхнувся.

- А то б ваші гицлі, пане гетьмане польний, так би мене і схопили. Я сам їм назустріч вийшов. Гетьман Хмельницький спитав, хто життя своє за ойчизну ладен покласти, яко Муцій Сцевола, ну я і наважився.Раз мати родила... Обвів я вас, пане Калиновський, довкола пальця як дітей малих.

Калиновський потягнув з піхов шаблю. Галаган зблід, але продовжував усміхатись. Пан Марцін змахнув клинком...

- Сцевола, - пробурмотів, дивлячись на обезголовлене тіло біля своїх ніг, - клятий лайдак. Отак по дурному дати завести себе в пастку... Пся крев...

Зверху все долинав і долинав гарматний гук.

Дев'яте коло пекла



 Полковник Іван Ніс здав Батурин ставку гетьмана Мазепи царським військам. І опинився за життя у пеклі...


Вони приходять щоночі.

Вдень він не сидить на місці, а все блукає довкола своєї садиби. Він сивий і немічний, важко спирається на палицю , говорить сам з собою, хмурить брови, посміюється недобре у довгі вуса. Слабкі від старості ноги несуть його невідомо куди.

Але йому не сховатися.

Слуги ходять за паном слідом, бояться, що впаде старий і шию зломить. Пані Анастасія молить Христом - Богом , щоб не зводили з чоловіка очей, тому що зовсім він з глузду з'їхав.

Заїжджав до садиби пан Протасьєв, царський стольник, резидент государів в Украйні, а простіше кажучи "око государеве" . Роздивився похапцем , нічого цікавого не знайшов. Тиха Голубівка , пожалувана Івану Носу зрадником Мазепою, по весні потопає у буйній зелені і вишневих квітах, час тут ніби застиг . Маєток - швидше хутір, облаштований на старосвітський лад. Старшини в Украйні нині змагаються в розкоші, все заводять на новий лад, а тутешній господар вірний дідівським звичаям. Повернувшись до ставки гетьмана Скоропадського, відписав стольник до Петербурга : «Прилуцький полковник Іван Ніс зовсім вижив з розуму, дряхл і дурний зело». І тут же порадив призначити Носа на посаду генерального судді. Тільки кривився, коли згадував, як хазяїн Голубівкі за вечерею ніби оживши, щедро наливав гостю вино прямо в супницю та нашіптував, озираючись :

- Мийте, мийте руки, пане царський слуго. Кров, вона відмивається важко.

Царський стольник запивав гидливість свою горілкою з перцем.

Та не денні гості дозоляють пану Івану, а нічні . І ось вони знову розсідаються за столом.

Батуринський полковник Чечель насилу прилаштовує на лаві своє переламане на колесі тіло: жовті кістки стирчать з почорнілих ран , лице подзьобане воронням , рот розтягнуто у беззвучному крику, і зуби вишкірені . Налягає Чечель на солоні гриби, дуже полюбляв їх небіжчик . Поруч Кенігсек, артилерист - саксонець , притискає до себе правою рукою сиву голову з виколотими очима, а лівою підносить до мертвих вуст чарку. За життя німець завжди носив акуратну перуку , і від того Іван не відразу і пізнав його в цьому обрубку - а потім примітив знайому бородавку на лівій щоці. Ще далі на лавці батуринський міщанин Зінько . Перед смертю паля вийшла у Зінька, що вже й кричати не міг, а тільки харчав, горлом, і тепер гість давиться свіжим хлібом. Розтерзана дівчина сідає поруч, хазяїн тільки поглядає на неї краєм ока, сполотнілий від жаху. Знайоме обличчя - Іван Ніс знав у Батурині багатьох - кучеряве світле волосся і замість грудей дві криваві рани. Чи можна заглушити цей біль узваром з журавлини? А ще дітки присіли за стіл, тримаються міцно за руки, сорочки могильної земелькою присипані, за маковими пирогами прийшли.

Кенігсек пропонує панові Івану чарку - і Ніс до хрускоту впивається пальцями у край столу. Щоб не простягнути руку , не взяти. За вікном літо, а тут холодно, як у листопадовій могилі. У дверях товпляться ще загиблі, лізуть невпокоєні, без відспівування поховані .

Говорить завжди тільки повішеник з синім розпухлим лицем, сотник прилуцький Остап Соломаха . Цей ні крихти в рот не бере, верне носа . Це його пан Іван послав до князя Меньшикова, щоб показав таємний хід у місто .

- Князь, - сипить Соломаха напізогнилим ротом , - відповів мені : "Спасіба, хахльонок " . Ви говорили, пане полковнику , що государеві люди не чіпатимуть міщан. Що князь пообіцяв і листа написав своєю рукою!

Пан Іван хоче крикнути, що пізно було, вже прибув царський наказ нікого не щадити . Говорив він ще першого дня облоги - пропаща справа йти проти царя, воювати з одновірцями і союзниками . А батуринці взяли його в ланцюги , зрадником оголосили, на смерть засудили !

- Одразу треба було відчиняти браму, Чечель, одразу. І тобі я, чортів німцю , говорив , - нарікає Ніс вже на Кенігсека, - а ти? « Гетьману Мазепі прісягаль ... » Розгнівали государя. Не сором мене , Остапе - упокійничку, вони самі винні. Що мені було, кари від них чекати? " Ми всі тут загинемо, а москалів до міста не пустимо ... » Сказано - зроблено.

З кожним словом холод сковує пана Івана все сильніше, тисне - не рушити, не дихнути . Ніби це на нього навалюється з усіх боків важка, промерзла земля крижана. Він вмерзає в лід, як заснула риба взимку, кров зупиняється в жилах .

- А гетьман? - хрипить полковник з останніх сил Остапу Соломасі. - Гетьман теж зрадив, всіх зрадив, царю присягався, а скількох перше на смерть згідно царської волі відправив!

- Яко Юда, - шепоче Соломаха, - яко Юда я повісився. Пан полковнику , ось і вам мотузочка, ось вона, беріть. А гетьмана ви побачите там - зустрінетеся.

На обвугленій груші повісився Остап, це полковник пам'ятає ясно. Вдень не може він добути ні ножа, ні мотузки, ні пістоля, дружина його про те подбала. Слуги стежать за старим господарем старанно і вдень і вноді.

Але ніхто не бачить нічних гостей, крім пана Івана. І не докричатися панні Анастасії до чоловіка, не чує він запевнень, що живий негідник Соломаха і призначений війтом у Прилуках.

А гості приходять щоночі. Не дають спати. Чекають .




Місце у житті



Огюст Дорвіль, поет і філософ, доволі часто навідував свого хворого приятеля. З Андре вони зійшлися на грунті любові до свободи та Стародавнього Риму, від якого обидва були у захваті. Ідеали свободи давно вже втратили свій колишній блиск, однак захоплення Римом у наполеонівській Франції не вигасало, тільки зараз в моді була не республіка Гракхів, а Імперія Цезаря.
Дорвіль та Андре, однак, більше шанували республіку. Корсіканський цезар, на їхню думку, був занадто пихатим і аж ніяк не годився в правителі Імперії, якою поволі ставала Франція. Однак, Андре покладав на Наполеона певні надії — хоровитий юнак з графським титулом, которого насправді звали пан Анджей Пільговський, вважав, що імператор допоможе Польщі визволитися від російських кайданів та отримати незалежність.
Огюст обожнював ці розмови та суперечки. Польщею він, щоправда, цікавився мало — як і кожен щирий француз, для якого людей поза Францією просто не існує. Кожен, хто приїздив до Парижа, ставав французом, без сумніву. Як ось Андре, або його компаньон Жюстин.
Огюст спершу ніяк не міг визначити статус цього Жюстина в хазяйському домі. Прислуга у Андре вся була французькою. Жюстин займався діловодством, і Огюст вже знав, що лакеї боялися його немов чуми — іноземець рахував кожне су і суворо карав за спроби крадіжки. Однак, Жюстин начебто слугою не був, якщо зважити на рівень його освіченості та знання мов — Дорвіль був свідком, як він читав фоліант, написаний латиною, котру сам Огюст знав поганенько, незважаючи на свої римські захоплення, ну а вже знання старогрецької і взагалі було для француза нечуваним досягненням. Жюстин вільно говорив французькою, італійською, англійською та німецькою. Жюстін був надійною опорою хоровитому і байдужому до житейських справ Андре — без нього поляка лише лінивий би не обкрадав. Дорвіль зрештою вирішив, що Жюстин є бідним родичем графа, дворянчиком, котрий мандрує зі своїм покровителем і платить за стіл і дах над головою тим, що заміняє домоправителя.
Цього дня друзі говорили про свободу, рівність та братерство. Ця тема у Парижі вже була не актуальною, хоча часи, коли підгрунтям свободи були тисячі відрубаних голів, були зовсім недалеким минулим.
- Дідро сказав, що свобода — це внутрішній стан людини, - говорив Андре, кахикаючи у хустку, - я забув тільки... Жюстине, не пам'ятаєш?
Компаньон добув з полиці важкий фоліант і розгорнув його на потрібній сторінці. У суперечках Жюстин участи не приймав, тільки цитував на прохання графа то Вольтера, то Сен-Сімона, часто обходячись без книжок.
- Ага, ось, - Андре ткнув пальцем у сторінку, - свобода є внутрішнім станом людини, і не має значення, що вона живе в умовах несвободи.
- Я з цим не згоден, - раптом сказав Жюстин, - умови несвободи теж мають велике значення. Вони пригнічують. Яким би не був вільним дух, а світ усе ж таки бере своє. Коли я читав Светонія, то часто думав над тим, як почували себе оті греки, котрі були освіченими рабами римлян. В якому стані була їхня внутрішня свобода.
Андре чомусь розхвилювався. На щоках йому виступили плями і він різко сказав щось Жюстинові рідною мовою. Жюстин знизав плечима, усміхнувся і замовк.
Суперечка на цьому й закінчилася. Андре погіршало. Жюстин, попрохавши у гостя пробачення, відвів графа до спочивальні і послав лакея за лікарем.
- Шкода, - зітхнув Огюст, прощаючись з Жюстином, - невже немає надії?
- Надія є тільки на Бога, - сказав Жюстин і якось чудно перехрестився: справа наліво.
- Ви віруючий? - спитав Огюст, котрий був агностиком і пишався цим.
- Авжеж, - коротко відповів Жюстин.
- Граф напевно згадає вас у заповіті — ви стільки для нього зробили. Ви не бідуватимете.
- Я сподіваюсь на те, - сказав Жюстин, - тільки мені не гроші потрібні.
- А що ж? - здивувався француз.
- Воля, - відповів іноземець, - ота воля, котру месье Дідро так добре визначає у своїх творах.
Дорвіль здивовано подивився на Жюстина
- Я не розумію вас, - мовив, - це метафора?
- Ні, це гірка реальність, - відповів Жюстин, - я раб пана Анджея. Його власність — як оці стільці і крісла.
- Не розумію, - закліпав очима Дорвіль.- Хіба у Польщі...
- Пан Анджей — підданий Російської Імперії, - вияснив Жюстин, - він має там маєток. І кріпаків. Фактично — рабів, Дідро б це підтвердив. Я — освічений раб, котрий виховувався разом зі своїм паном з наказу старого графа Пільговського. Починав я з хлопчика для биття. Як у старі добрі часи.
- Ніколи не думав, що проміж поляками... - очманіло вимовив Дорвіль, - це ж середньовіччя.
- До того ж — я не поляк, - сказав Жюстин з легким усміхом, - я -русин. Це інший народ, котрий має свою власну мову і віру.
- Ви не схожі на московита, - здивувався Дорвіль ще більше, - мені доводилось бачити приїжджих звідти.
- Я не московит, - терпляче мовив Жюстин, - московити — це теж інший народ. Колись мої предки добре били і їх, і поляків, але доля була до нас немилосердною. Польща впала і стала частиною Росії, однак маєтності і кріпаки зосталися за поляками, хоча говорять, що московити поводяться зі своїми рабами ще гірше.
- Чому ви не покинули графа, коли опинилися уФранції? - спитав Огюст заскочено.
- Бо старий граф змусив мене присягнути на Євангелії,що я дбатиму про його сина, -відповив Жюстин, - і, в разі його смерті, привезу тіло до маєтку Пільговських, аби останній пагін роду упокоївся в родинному склепі. Я людина віруюча, месье Дорвіль.
За кілька днів граф Анджей Пигльовський упокоївся в Бозі. Жюстин, спокійний і розважний, простежив. щоб тіло було набальзамоване, вкладене в подвійну труну з дерева та металу, будинок продано, а челядь розраховано. Були найнятіі інші люди - кучер та двоє конюхів, котрі мали супроводжувати жалобний повіз.
Провести графа в останню путь на батьківщину прийшов лише Дорвіль. Він від усього серця стис Жюстину руку і спитав:
- Ви бачили заповіт?
- Ні, - відповів Жюстин, - але можливо... Я не стану ламати печатки - у раба теж є честь.
- У Андре є якісь спадкоємці?
- Є тльки зовсім далекий родич, - відповів Жюстин, - неякий пан Йосиф Пигльовський, офіцер на російській службі. Власне кажучи, він не є кревним пану графу, але рід вигас. Пан Йосиф може довести якусь віддалену ступінь спокревенства і оволодіти спадком. Судячи з того, що він, поляк, служить присяжним ворогам, він знайде гроші, і знайде, кому їх дати.
- Залишайтесь, - сказав Дорвіль, схопивши співрозмовника за руку у нападі раптового жалю, - такий розумний чоловік, як ви, знайде собі місце у прекрасній Франції.
- Це було б дійсно розумно, - мовив Жюстин, - але є така річ, як туга за вітчизною. У мене на Поділлі батьки і сестри. Я не бачив їх десять літ - рівно стільки я доглядав пана Анджея у Парижі.
Він сів на коня, і Дорвіль мимоволі замилувався гордовитою поставою і наче карбованим лицем з тонкими рисами. Жюстин махнув кучеру рукою, і чорний повіз з жалобними стрічками поволі рушив. За ним верхи потрюхикали найняті конюхи.
- Бувайте, месьє Дорвіль, - сказав Жюстин з усміхом, - щасти вам, і Франції. Вона прекрасна.
Дорвіль довго дивився йому вслід.
- Раб, - сказав стиха, - о Боже мій.
Вперше йому здалося, що у Римі, котрий він обожнював,свободи було набагато менше, аніж Дорвіль вважав до того. Принаймні, для освічених рабів.
***
Пан Добжанський ще раз обдивився з голови до стіп підтягнутого стрункого чоловіка у простому, але елегантому закордонному вбранні.
- В-в... Ти... Як, говориш, твоє ім'я?
- Кармалюк Устим Якович, - вияснив прибулий, - особистий слуга і компаньон його світлості, небіжчика пана графа.
"Пся крев, - подумав пан Добжанський, - трохи хлопа на "ви" не назвав. Іч, як зирить - розбестився по закордонах"
Сам пан Добжанський служив графам Пигльовським управителем, однак шляхетський гонор беріг пильно.
- Так от, Устиме, пан граф заповіту не залишивю
- Але пакет з печатками, - наполягав нахабний хлоп, - пан Анджей говорив, що тут юридичні папери...
- Тут різного роду довірчі грамоти, - вияснив Добжанський, аж дивуючись, чого він так довго розбалакує з цим Устимом.- Але заповіту нема. Напевне пан граф його не склав - але й то не дивно: спадкоємців-то не лишилось. А тобі воно за яким бісом? На ось тобі на горілку і паняй додому.
- Вельми вдячний, - сухо влонився хлоп. Не як підлеглий - як до рівного. - Але я непитущий.
З цими словами Кармалюк вийшов з управительського флігеля, і очманілий пан Добжанський почув тільки цокіт копит.
- Але ж козацька свиня! - вигукнув він обурено, - нахабна морда! Отак вони завжди - пан Анджей занадто потурав хлопу.
Кармалюк тим часом гнав розшаленілого коня по дорозі, що вела до Головчинців. Хата його батьків стояла край села. Вона мала добрий вигляд - Устим щороку посилав батькам якусь копійчину. Дещо прилипало до рук управителя, однак старий Яків Кармалюк нині вважався на селі багатієм, а дві його доньки - завидними відданницями.
Була неділя, і родина очікувала сина у дворі, за столом, вставленим скромними селянськими наїдками. Устим ледве зупинив коня перед оборою і зіскочив на землю.
- Ну? - спитав Яків, - не дав пан граф тобі вільної?
- Нема, - відповів Устим рівно, - ні вільної, ні навіть заповіту.
- Отакої, - буркнув старий, - лях він і є лях...
- Пан Анджей, - сказав Устим, зітхнувши, - дуже боявся смерти. Скласти заповіт для нього було все одно, що визнати - він приречений.
- Але вільну, вільну він міг тобі дати! - вибухнув Яків, - сину, послухай старого. Ти маєш коня, вбрання і гроші. Забирайся зараз же звідси геть! У ті свої закордони. Тебе нині не шукатимуть, бо нового пана ще нема, а управителеві не до нас, грішних. Нема тобі чого тут робити. Подивись на свого вороного - хіба його впряжеш до плуга? Здохне від туги.
- Ой, лихо, - захлипала мати Олена, а Устимові сестри стиха заголосили.
Устим сів на лаву і опустив голову.
- Тату, - сказав, - я ж всі ці десять літ мріяв повернутись. Марив, що пан Анджей врешті відпустить мене на волю, і заживу я тихим життям на власному хуторі, а потім і вас викуплю...
- Ти письменний, - сказав Яків, - такі книжки читаєш, що нам їх зроду-віку не втямити. Що було - те загуло, а прохарчувати себе ти завжди зумієш. Але не тут, синку. Хто-зна, що воно буде за новий пан, може така гидь, що захоче тебе зо світу звести за оці ось твої книжки та гонор. Не буде з тебе хлопа, доки й віку твого.
Устим і сам це розумів. Однак їхати кудись на безвість просто зараз він не міг.
- Подивимось, - мовив стиха, - може згодом. Я хочу знайти своє місце у житті, тату. Бог зробив мене селянином — хто я проти Божої волі.
"Згодом" розтяглося на довгий час. А потім їхати кудись вже стало неможливим.
Трохи не у перші дні свого перебування у Головчинцях, Устим вирушив до сусіднього села навідати родича та приятеля дитячих літ. Данило Різун на прізвисько Хронь нині був засмаглим веселим дядьком. Він пізнав Устима, з яким колись товаришував, поки того не забрали до панського двору, і з цікавістю слухав його оповідки про життя у чужих землях. І з не меншою цікавістю слухала прибульця Данилова сестра Докія.
Ось так і сталося, що Устим продав вороного, купив коників до плуга, заховав до скрині панський одяг та кілька книг іноземними мовами, і почав хазяйнувати. Батько допоміг йому звести поруч нову хату, а на звістку, що син зібрався посилати до Різунів старостів, тільки рукою махнув і сказав:
- Недарма козаки дівок на Січ не пускали. От і сина згубила дівка.
Мати Олена стиха раділа, що Устим буде нині весь час при ній. Майбутню невістку вона одразу ж полюбила всім серцем - а ну ж син зостанеться при жоні назавжди, і ні в які мандри більше не подасться. Хлоп... То й що, що хлоп - живуть же люди. Це тільки її Яків, непокірний та оприскливий, постійно згадує про давні часи, та про те, як його пращур у самого Богуна хорунжим був. І сина зіпсувала панська ласка - випроваджувала до двору дитину як дитину, а там його вчили чомусь непотрібному, а потім ще й відіслали в чужі землі на десять літ. Але тепер вона буде бавити онуків, видасть заміж дочок... Що ще потрібно для щастя?
Устим же і сам не знав, чим його привабила Докія. Щоправда, дівчина вона була розумна, метка, усе хапала на льоту - але ж цього мало було для чоловіка, котрий разом з паном графом штудіював римських істориків. Гарна? Дійсно - врода цієї подолянки могла зачарувати будь-кого, однак, чи досить для життя бік о бік самої вроди...
Але Докія заводила сумної пісні про козацьку долю, і серце Устимове тануло, мов віск.
Восени вони обвінчалися у старій дерев'яній церкві. Старий Яків запросив на синове весілля трохи не усе село. І потекло життя - тихе, непримітне, у праці й клопотах. А там і діти з'явились, двійко за три роки подружнього життя, на радість бабці Олені. Сестри Устимові повиходили заміж, і стара Кармелиха раділа, що нарешті уних все так, як у людей.
За ці три літа у маєтку змінився управитель і прибув новий господар - пан Йосиф Пигльовський. Те, що пана Добжанського було звільнено, пшло Устимові на користь - новий управитель, німець з роду, був абсолютно не в курсі його історії. Для нього родина Кармалюків була одною з сотень кріпацьких родин, а тому Устим з дружиною і жив собі у спокої, вчасно сплачуючи чинш, та відпрацьовуючи все, що належало. Пан Йосиф же тим більше не клопотався справами попередника. Він приїхав до маєтку, вийшов у відставку і одружився з небагатою шляхтянкою Розалією з роду Закревських. Пані Розалія була молода і гарна, а тому підстаркуватий Пигльовський цілував їй руці і виконував усі забаганки.
А пані Розалія нудьгувала.
Вмходячи заміж за багатія, котрий скоро мав зватись графом Пигльовським, Розалія навіть не уявляла, що їй буде так нудно. У Кам'янці, де вона жила, довкола панни весь час увивались то військові, то місцеві дженджики. У маєтку ж не було нікого, німець-управитель чипів над рахунками, а пан Иосиф на всі прохання перебратися на зиму до міста, тільки відповідав потульно:
- Хіба тобі тут погано, душко?
Пан Пигльовський, незважаючи на зовнішню простакуватість, був дуже ревнивим, і до міста перебиратись не хотів. Не влаштовував він і балів та прийомів від того ж страху, що "душка" наставить йому гілчасті роги. А тому пані Розалія цілими днями байдикувала, читала французькі романи, котрі виписувала з міста, і мріяла про якесь неймовірне кохання.
Коли пан Йосиф вибирався до Кам'янця у справах, пані Розалія часом веліла запрягати двоколку і їздила в гостину до сусідського панства. Гостини були доволі нудні - сусіди були багаті на незаміжніх відданиць і бідні на розум.
Якось увечері пані Розалія верталася з одного із таких гостювань. Кучер, хлопчина-підліток Терешко, зрідка підхльостував коней, котрі знехотя бігли польовим шляхом. Сонце вже сідало, і селяни потроху тяглися по домівках. Загледівши повіз, і пані у ньому, люди шанобливо зупинялись, а чоловіки скидали плетені з соломи брилі.
Розалія під заколисуюче хитання повозу думала про те, що її життя є невдалим, кохання пройшло повз, а все, що їй зосталося - це скніти тут, у загубленому між полів маєтку. ЇЇ Йозеф навіть не думав про те, щоб вибратись не те що за кордон, а навіть до Варшави. І нічого, ну нічого цікавого з нею не трапиться аж до кінця життя.
Сірий величенький заєць вистрибнув з жита, зляканий чимось, і метнувся просто під ноги коням. Ті схарапудились і понесли. Терешко над силу натягував віжки, але повіз все набирав швидкість. Перелякана Розалія вчепилася в сидіння. Нею метало з боку на бік, і пані почала розуміти, що добрим це не закінчиться.
Попереду з польової стежини на шлях якраз звертало двійко селян - чоловік та жінка. До чоловіка долинув вереск пані Розалії, котра вже зовсім втратила панування над собою. Він штовхнув жінку назад на стежину, а сам вибіг на дорогу.
Терешко тим часом впустив віжки, і вони волочились по пилюці за оскаженілими кіньми. Хлопчина волав "пробі" і його крик зливався з вереском його господині.
Чоловік став на дорозі. Повіз мчав просто на нього і до загального крику додався ще один зойк - кричала жінка на стежині.
- Устиме! Стережись! Устиме!
Селянин прихитрився зробити неймовірне - ухопитись обома руками за упряж. Коні звились на диби, якусь хвилину здавалося, що вони розчавлять чоловіка. Полотняна сорочка Устима тріснула по швах, м'язи здулися буграми. Але коні стали, і, хропучи, переступали з ноги на ногу, прислуховуючись до голосу свого приборкувача.
- Ах ви ж дурні... Ну дурні... Злякалися... Ну, тихше.
Зрештою, селянин пустив упряж і підібрав віжки. Зняв з козел тремтячого хлопчину і сказав:
- Бачиш тітку Докію? Паняй з нею у село, відлежуйся.
Селянка, у котрої через плече була перев'язь зі сплячою дитиною, підійшла поближче. Устим віддав хлопчині вузлика і два серпи.
- Дійдеш? - спитав у жінки лагідно. Та кивнула, ще тремтячи від зворушення. Устим заліз на козли панського повозу. Пані Розалія ледь чутно схлипувала.
- Все гаразд, пані, - сказав селянин не обертаючись, - зараз відвезу вас додому.
В маєтку, доки покоївки охкали над напівпритомною Розалією, її рятівник непомітно подався геть. Однак, пані, котра доволі швидко отямилась від переляку, зажадала взнати ім'я хлопа.
- Це, пані, син Якова Кармалюка, - доповіла стара економка, котра дбала про панський дім ще за життя старого графа Пигльовського та його сина пана Анджея, - той самий, котрий з небіжчиком молодим графом по закордонах їздив. Звати його Устим, і він вчений та письменний. У церкві Псалтиря читає - заслухаєшся. З паном Анджеєм джерготав хранцузькою і ще якоюсь. Старий граф взяв його у компаньони до сина, бо пан Анджей був кволого здоров'я і навчатись не дуже хотів, так Устимко йому для прикладу був. А потім пана Анджея лікарі послали лікуватись до теплого моря, і Устим поїхав з ним.
Заінтригована пані Розалія полізла до старого секретеру, де лежали папери Пигльовських. Там вона віднайшла щоденник графа, котрий підтверджував слова економки, і пакунок з листами, написаними чітким гарним почерком французькою мовою. В цих листах слуга і компаньон звітував перед паном графом про стан здоров'я його сина та їхнє життя на острові Капрі, куди пана Анджея відправили лікуватись. До листів прикладалися звіти про витрачені гроші. Листи перестали надходити в рік смерти старого графа, останній був з Парижу, куди перебрався молодший Пигльовський, коли став почувати себе краще.
- Чорт забирай! - тільки й сказала Розалія. Її зацікавив незвичайний хлоп. І тому вона звеліла управителеві викликати Устима Кармалюка до маєтку.
***
- А може б ти туди не ходив? - спитала Докія несміливо, - може обійдеться.
- Треба йти, - сказав Устим ледь насмішкувато, - пані віддячити хочуть.
Докія позирнула на чоловіка, і той погляд був похмурим. Ногою вона похитувала колиску, в якій спало немовля. Дворічний Василько, якого привела бабуня Олена, дрімав на лаві.
- Атож, - сказала Докія, - вона жінка пещена та розумна... А я...
- Докіє, - всміхнувся Устим, - та ти чи ревнуєш?
Докія звела брови і грізно насупилась.
- Я не говорив тобі, що ти схожа на античну камею? - спитав Устим з усміхом.
- Ні, - відповіла Докія все ще ображено, - а хто вона така, ота Камея? Вона гарна?Де ти її бачив?
- У музеї, в Римі. - Кармалюк підсів до дружини і обійняв її, - це така прикраса, з жіночим профілем. У тебе такий же гарний профіль, як і на камеї. А ти ревнуєш мене до пані, котра у профіль схожа на пацю.
Докія хихикнула.
- Однак, - зітхнула вона, - пані може вчитати отих книжок, що у тебе в скрині. А я лише темна хлопка.
- Але я навчив тебе руського письма, - сказав Устим лагідно, - і тепер ти можеш вчитати з Псалтирі незгірше за дячка.
- І написати своє ім'я, - сказала Докія гордо, - і твоє, і наших синів. Але ж цього замало. Як ти міг стільки всього вивчити?
- Старий граф, - заговорив Устим стиха, - взяв мене до двору як приклад для його сина. Приклад дурного хлопа, котрий нездатний до наук від народження. Але у мене могутня пам'ять. Я малим і сам того не знав. Навчитись читати для мене було за іграшку. Я запам'ятовував те, що написано на аркуші, лише перегорнувши сторінку. Навчителі пана Анджея диву давалися, але хвалити мене не можна було. А коли старий граф зрозумів, що помилився і хотів відіслати мене на село, Анджей спротивився тому. Він добре до мене ставився. Завжди.
- Я от часто думала, - зітхнула Докія, - якби у нас був свій гетьман, як за козаків, то ти був би у нього полковником. Як Богун, про якого любить оповідати свекор.
- А ти була б пані полковникова, - засміявся Устим, - ходила б павою і частувала всіх медом. Ну, не хвилюйся, радість моя, нічого не станеться. Пані просто хоче дати мені на горілку. За порятунок. Ото і все.
Розалія уже очікувала на рятівника. Вона прибралася, навіть вдягла на шию намисто з перлів. Те, що вона чепуриться задля хлопа, пані не лякало - вона давно мріяла про чоловіка в усьому залежного від неї. Економці вона звеліла, щоб Кармалюка провели до веранди, і поважно пройшла туди другими дверима.
Колишній компаньон пана Анджея був з біса вродливим. Смаглявий,вірніше не смаглявий, а з обпаленим сонцем лицем, як то буває у людей, котрі працюють на свіжому повітрі. Риси правильні, очі великі, вуста тонкі,вусики підківкою. А от погляд тих сіро-сталевих очей пані не сподобався. Хлоп розглядав її з холодною цікавістю - так само як колись її роздивлявся князь Чарторийський, котрий зволив навідати пансіонат бідних шляхетських відданиць, що знаходився під його патронуванням. Так то ж був князь. А це - хлоп.
- Я маю бути вдячною тобі за порятунок, - почала Розалія, вигідно всівшись у кріслі, - ті шалені коні...
- Але ж все обійшлося, - стенув плечима хлоп
- Ось маєш винагороду, - Розалія посунула по столику невеличкого гаманця, - для твоєї родини. Ти одружений?
- Жонатий
- Діти є?
- Синів двоє.
- Ти не дуже чемний, - засміялась Розалія, - а де "ясна пані"? Я ж твоя господиня.
Кармалюк промовчав.
Я про тебе все знаю, - сказала Розалія змовницьки, - ти колишній довірений слуга Анджея Пигльовського. Сідай отам в кутку, і розкажи мені, де ти з ним бував. Я не була в Парижі, і на Капрі теж...
Устим зітхнув і почав розповідати. Те, що він сидить в присутньости пані, нагадало йому часи, коли він вважав себе вільним і поводився як вільний. Жіноцтво по закордонах не гребувало ним, Устим жінок теж не цурався, а тому одразу зрозумів, чого бажає від нього пані Пигльовська. Новий хазяїн маєтку з вигляду був схожим на зморшкувату мавпу — не дивно, що пані задивляється навіть на хлопа. Однак Кармалюк розумів — цього не буде. І навіть не через Докію. Бути рабом-наложником він не бажав.
- Як цікаво, - зітхала Розалія, - кажеш, що бачив самого Наполеона?
- Так, коли він повертався з Італії. Весь Париж вийшов на вулиці. Імператор гарний з виду, більше схожий на італійця, ніж на француза.
- А як вийшло, що ти так добре знаєш мови?
- У нас з паном Анджеєм були одні вчителі, - всміхнувся Устим.
- Ось що, - сказала Розалія, - такого розумного чоловка гріх тримати на польових роботах. Місце управителя зайняте, але згодом... А поки що я призначаю тебе пригінчим.
- Ні, - сказав Кармалюк, - дякую, але я того не бажаю.
- Розалія закліпала очима. “Не бажаю”. Але ж не чортів хлоп...
- Але чому?
- Не хочу бути поганяйлом. Люди під час жнив і так працюють від сходу до заходу, а я буду вештатись між ними верхи і розмахувати нагаєм?
Устим встав і вклонився.
- Я вже маю йти.
Розалія не встигла й змигнути оком, як її рятівник розвернувся і пішов собі. Вона сиділа за столиком, на якому лежав так і не торкнутий гаманець, і її трусило. Враження було таким, ніби хлоп бачив її наскрізь, прочитав її найпотаємніші бажання немов у розкритій книзі і посміявся над нею. Поведінкою своєю він ні в якому разі не давав приводу до такого висновку, але ж цей погляд — зневажливий і зверхній...
Помста не забарилася.
Мінливий настрій пані Розалії цілком збігався з її жіночою інтуіцією. Від захоплення вона перейшла до зненависті з такою ж легкістю, як переходила від сміху до плачу. Пан Йосиф по приїзді побачив заплакану дружину, і вислухав купу скарг на знахабнілого селюка, котрий вважав, що коли він письменний, то можна грубіянити і поводитись по хамськи.
Наслідком цих скарг стало те, що Устима знову викликали до маєтку. Але, замість винагороди, на нього очікувало двоє пригінчих з нагаями.
Кармалюк вважав, що вміє володіти собою і керувати своїми почуттями. Різок, а згодом і нагаїв у дитинстві він отримував чимало — як хлопчик для биття,і як непокірливий підліток, котрий уже тоді почав замислюватись над своїм становищем освіченого кріпака. Однак, Устим давно відвик від того, що над ним можуть познущатися просто так, за нізащо. За три роки селянського життя він жодного разу не був покараний, бо жив тихим розміреним життям і свідомо намагався не трапляти панству на очі. Кров бурхнула йому до голови, і пригінчі, котрі намагалися його схопити, розлетілися у різні боки. Силою Кармалюка Бог не обділив, а тому пану Йосифу довелося закликати на допомогу ще трьох лакеїв і кучера.
-Ти задоволена, душко? - спитав пан Пигльовський, коли екзекуція закінчилась.
Розалія мовчки кивнула. Вона вже трохи шкодувала свого рішення, але тут нічого не поробиш.
-Кохани муй, - ніжно проворкотіла вона, - але ж це страшна людина. Гайдамака. Він не просився, навіть не кричав. Він прийде вночі і заріже нас просто у ліжку.
- Не може бути, - покрутив головою пан Йосиф, - проспиться і порозумнішає.
- Він освічений, Юзю... І набрався по закордонах отої французької маячні про рівність та волю. Я не хочу його бачити у свойому маєтку.
- Але де його подіти, душко? - розгубився Пигльовський.
- Аби я знала! У москалі віддай!
Пигльовський замислився. Поділлям тим часом гуляла холера, завезена з-за кордону. До Головчинців хвороба поки що не дійшла, але губернатор заборонив рекрутувати солдат з охопленого хворобою краю.
Начебто зробити нічого не можна було, але недарма говорять, що нічна зозуля всіх перекує.
Пигльовьский, котрого дружина довела до крайнощів своїми риданнями та страхами, поїхав до губернатора з презентом, і отримав дозвіл на віддачу до війська двох рекрутів.
Устим дізнався про це — в маєтку у нього були доброзиливці. Він відвів Докію й синів до батьків, а сам подався до Данила Різуна, котрий погодився супроводжувати його під виглядом слуги. Докія під час прощання не зронила і сльозини. Її вродливе лице неначе застигло.
- Не хвилюйся, ми за неї подбаємо, - говорив Яків, - швидше, сину. Час наглить.
Але в Різуновій хаті на Кармалюка очікувала засідка. Устим так і не зрозумів, де зробив помилку. Данило, якого схопили разом з родичем, вважав, що їх виказала покоївка Розалії, до якої він, Данило, часом навідувався. Нещодавно Данило посварився зі своєю любкою, і, хоча він божився, що нічого їй не оповідав, втеча не вдалася. Обох приятелів закували в кайдани, посадовили на воза і повезли до Кам'янця.
***
Пані Розалія, позбувшись нахабного хлопа, зітхнула з полегшенням. Ні, вона не боялася , що Кармалюк стане комусь розповідати про її натяки . Але їй самій було соромно і гидко від власної поведінки, а ще гидкіше стало після влаштованої екзекуції. Кармалюк викликав у неї почуття, схожі з тими, які виникали при згадці про холеру, що гуляла довкола. Чим далі від неї був цей зарозумілий хам, тим спокійніше вона себе почувала.
І життя пані Пигльовської потроху повернулося в колишнє русло .
Через рік на Поділлі почалася нова біда . Зграя розбійників нападала на маєтки і панські гуральні, грабіжники оббирали панів до нитки, а винокурні пускали з димом. Поки що вони нікого не вбили, але небезпека додавала перчику провінційному життю і давала нескінченну поживу для пліток.
Розповідали, що отамаа розбійників - писаний красень . Подейкували , що він збіднілий шляхтич, який від злиднів вийшов на великий шлях. А ще говорили, що він, як легендарний Робін Гуд, роздає здобич біднякам. Пані і панночки мліли від жаху й цікавості. Розалія теж захвилювалася - в її сірому буденному житті знову з'явилося розвага.
Пан Пигльовський оголосив на званому обіді, що про розбійників забагато брешуть і закликав не вірити чуткам. І пані Розалія, ніби намагаючись щось довести, тепер їздила в гості до сусідів куди частіше, ніж у спокійні часи.
Вона жадібно слухала неймовірні історії, причому оповідачі і оповідачки присягалися, що особисто знали тих людей , які бачили знаменитого розбійника .
- Стара пані Слонімська , - розпинався перед притихлими дамами заїжджий з Кам'янця панок, - послала челядинця зі свого маєтку в місто. Хотіла відправити синові до Петербургу тисячу рублів.
Хтось з дам хихикнув - всі знали, що молодий Слонімський завзятий картяр .
- Розбійник , - продовжував підбадьорений увагою дам оповідач, - вийшов з-за дерева з пістолем у руці. Слуга, звісна річ, впав на коліна і відразу віддав гроші. І що ж ви думаєте ? Лиходій грошей не взяв, бо пані Слонімська суворо покарала б хлопа за їх втрату .
- Ну , це вже брехня, - втрутився господар будинку, - щоб розбійник і повернув награбоване!
Пані і панночки замахали руками, щоб той замовк .
- Проте, який пройдисвіт слуга! Гроші він заховав, розірвав на собі одяг і повернувся назад, репетуючи, що його пограбували. Пані Слонімська веліла його висікти, дуже побивалася за грошима, але на цьому все і закінчилося. А через кілька днів у маєток приїхав красень-офіцер. Полковник у мундирі із золотим шиттям . Пані його пригощає , оповідає про свою біду, той велить покликати слугу ...
Оповідач зробив паузу.
- І що ? - жадібно спитала пані Розалія .
- І хам впізнає в полковникові розбійника, панове. Довелося йому віддати гроші. А розбійник і каже пані Слонімській: "Пожертвуйте цю тисячу на бідних, вдів і сиріт нашої округи. І додайте ще тисячу, адже це через подібних до вас бідняків в наших краях стало забагато."
- І що ж пані Слонімська? - писнула якась панянка .
- Віддала гроші, звичайно. Вона була сама не своя від жаху. А слузі розбійник відважив добрячого ляпаса, щоб той не ганьбив його чесне ім'я.
- Чесне ім'я у розбійника ! - обурився пан Пигльовський , що застав кінець оповідки . - Все це байки. Хлоп не може видати себе за офіцера і дворянина .
- А може, він дійсно шляхтич ? - примружилася пані Розалія . - Адже такий красивий жест. Мужик на подібне не здатний.
Панночки та пані були впевнені, що розбійник шляхетного походження, тому що оповідач згадав ще одну подробицю: фальшивий полковник говорив з пані Слонімською французькою мовою.
Вся округа гула, і тільки пан Пигльовський все одно крутив головою і повторював своє «не вірю». До тієї самої миті, коли темної ночі в його Головчинці заявилися незвані гості.
Насамперед спалахнула винокурня пана Йосипа, підпалена з усіх чотирьох кутів. Потім до маєтку увірвалися озброєні люди, котрі явно знали, де і що шукати.
Перелякана пані Розалія якимось дивом не дуже розгубилась, вона уважно стежила за злодіями і зробила висновок , що серед челяді у них були спільники.
Пана Йосипа роздягнули до білизни, і розбійник в грубій масці, зробленій нашвидкуруч з мішковини, зі смаком видав Пигловському порцію батогів. Поки шляхтич верещав від болю під ударами, отаман розбійників підійшов до пані Розалії і зупинився перед нею. Було темно, але Розалія відчувала , що її розглядають з голови до п'ят.
Жінки тремтіла, охопивши себе руками за плечі. Опинившись у владі бидла, хамів, котрі не посоромилися висікти немолодого вже пана Йосипа, пані Розалія всерйоз побоювалася за своє життя і не тільки за нього.
- Не бійтеся , пані, - холодно сказав отаман з темряви. - Для порядної людини переспати з вами було б рівнозначно скотоложству .
Розалія закотила очі і посунулась на землю. Вона впізнала голос .
Напівзомлілу пані Розалію поклали поряд з побитим чоловіком . Крізь вії, що злиплись від сліз, вона спостерігала , як розтягують і вивозять її речі , як вправно підпалюють садибу, як злітає до неба жадібне полум'я, як розбігається з двору челядь.
А потім отаман розбійників скочив на коня і наказав своїм людям рушати.
Устим Кармалюк, ватажок селян-повстанців, ще добрий десяток років наводив жах на панство Поділля.
Він знайшов своє місце у житті.


Казки Волинського лісу. Лісовий король.



Він не встиг, він знав, що не встигне, але все одно наглив коня, вирвавшись далеко вперед від свого загону. Татари вже пішли, пограбувавши і пустивши з димом кільканадцять селищ, і серед них його Ружине. Ті з селян, котрі встигли заховатись у лісі, нині бродили згарищем як причмелені.

Його дім був цілим — вогонь знищив лише прибудови й конюшні. В покоях все було перевернуте догори дном — скрині розбито, шкатулі зламано.

Тіла вірних слуг та двірських козаків лежали надворі — Супрун-відьмак, на якого Богдан зоставив дім, встиг організувати оборону. Однак, браму було вибито, а оборонців знищено.

Княгиню Раїну Богдан пізнав по рештках вбрання. Ружинський добре знав матір, і не сумнівався, що вона приймала участь у битві. З пістолем у руці. Її оголене тіло було все посічено шаблями — напевно той пістоль комусь та дався взнаки.

Тільце дворічного сина Богдан знайшов біля ганку. Голівки у хлопчика не було — хтось з силою вдарив малого об стіну будинку. Череп хлопчини розлетівся на скалки. З ніжки злетів черевичок, малесенький, любовно прикрашений бісером.

Богдан пам'ятав, як Анастасія прикрашала черевички, як прикладала до них бісеринки, як милувалась візерунком.
Анастасія...

Дружини серед мертвих не знайшли.

Старих і малих татари до ясиру не брали. Анастасія була молода і вродлива.

“Богданку, - наче почув Ружинський її голос, - у нас, певне, буде ще дитя... Я так хочу донечку.”

У нього тепер не було нічого. І нікого.

Поки мертвих готували до поховання, Богдан вийшов за двір. Він знав свою подальшу дорогу — до війська, спробувати наздогнати татарські чамбули.

Тільки ж повільно збирається військо коронне. Не наздоженуть.

Що тоді? До Криму, віднайти Анастасію на невільничому базарі? Або одразу на Січ?

Вдалині шумів ліс сумно і тривожно.

- Чому не помогли? - спитав Богдан, - чому не захистили?

Руки йому тремтіли. В одній руці він стискав черевичок сина.

- Нащо мені ваше замовляння від куль і шабель? Нащо мені взагалі життя?

Ліс мовчав.

Два дні по тому Богдан, вбраний в усе чорне, виїхав до Луцька, де збиралося військо. Татари, за донесеннями вивідачів, рухались на Хотин, видимо бажаючи прорватись до підлеглої султану Молдови.

Однак, один загін так і не прийшов на місце зустрічі татарських чамбулів, а безслідно зник у волинському лісі.

***
Зазвичай люди думають, що дороги лежать собі непорушно... Помиляються.

Ой, яку ж помилку зробив татарський сотник, що відстав від свого чамбула, аби прочесати цей куток між Тетеревим та Припяттю. А вирішив він всього лишень спрямити шлях, щоб його обтяжений ясиром загін безперешкодно дістався до головних сил.

Не треба було йому заходити до лісу...

Шлях, встелений мертвим, гниючим листям, непомітно, але вірно відхилявся від обраного сотником напрямку. Хмари закрили небо, затуляючи зірки.

Шлях поволі повертав у лісові глибини, і цього не відчували ні татари, ні змучені бранці.

Шестеро їх було — хазяїв лісу. Чотири чоловіки та дві жінки. Вони зібрались на галявині, вкритій м'якою травою. Поміж нею виднілися дивні білі квіти, що не росли більше ніде, окрім цього місця. І мова, якою говорили ці шестеро, не звучала більше ніде, окрім цього місця.

- Я більше не в змозі це терпіти, - вимовив один з Лісових, - ці орки убили мою доньку, єдину пам'ять про померлу кохану.

- Це люди, - озвалась одна з жінок, - це тільки люди.

- Не бачу різниці, - гнівно сказав Лісовий.

- Люди, котрі дуже схожі на тих, хто привів нас до погибелі в часи прадавні... - прошурхотів ще один голос.

- На зрадників... - зашелестіли вітром голоси

- На кривоприсяжників...

- Моя Дивина могла прожити ще кілька десятків літ.

- Вони знищили родину, котра дбала про ліс...

- Про наш останній притулок...

- Вони скривдили людину, котру я кохала...

-То що ж ми мусимо робити? - спитав батько Дивини-знахарки, - не можна це так залишати.

- Нас замало, - відповіла Біла Пані Богданкових снів - але я дуже хочу помститись за біль юнака, з яким я відчула себе живою. Однак — якщо почнеться сутичка, ці істоти переб'ють полонених.

- Як орки, - пробурмотів батько Дивини, - я пам'ятаю...

- Треба будити Найстаршого, - мовила Біла Пані твердо, - Співець нам допоможе.

- Більшість з нас загине, - тихо мовила друга жінка-Лісова, - а володар може битись тільки з лівої руки.

- Щоб останній з Вогняного роду відмовився померти у битві? Краще вже так, аніж поволі перетворюватись на тіні, - сказав батько Дивини.

- До того ж, - озвався ще один Лісовий, - нам буде що згадувати наступні сотні років. Тим, хто виживе.

Срібний смішок продзвенів і змовк.

- Ходімо ж, - сказала Біла Пані, яку Богдан колись обіймав з усією палкістю людської юності, - ходімо до Дуба. І прошу вас, милі родичі, той, хто зостанеться в живих, нехай подбає про Анар. Її зараз стереже пара болотяників, вона у їхньому лігві.

Вони щезли як тіні. У неприм'ятій траві затремтіли біли сяючі квіти.

Дуб стояв на цій землі тисячу літ. Це був могутній велет — його коріння вчепилися в землю,як пазурі, а в тріщину у спорохнявілому стволі можна було проїхати конем. Шестеро Лісових сковзнули у цю щілину.

Всередині було тихо,але не темно. Щось, схоже на велетенського світляка, випромінювало біле сяйво. В цьому сяйві, розпростершись на килимі з зеленого моху, спочивав ще один Лісовий.

Він був вищим на зріст від своїх побратимів, і не просто вродливий, а нелюдськи вродливий. Страхітлива несьогосвітня досконалість була в цьому довершеному обличчі, людина, якби побачила його, то вигукнула б - “такого не буває”. І сказала б - "янгол". Або, можливо, - "диявол".

Хтось уклав сплячому чорне волосся в химерну зачіску з кількома косичками. Груди, прикриті чорним одягом з нетлінної тканини, котра ніколи не втрачала яскравості і міцності, ледве здіймалися. Володар спав.

Поруч спочивали на розстеленому багряному плащі арфа та меч. Меч ще міг знадобитись сплячому воїну, але не арфа — права рука співця, що безвладно лежала на грудях, була спотворена давнім страхітливим опіком.

Біла Пані вдарила по струнах арфи. Подзвін прокотився химерним покоєм.

Сплячий розплющив очі, і вони сяйнули світлом давно згаслих зірок.

- Настала Битва Битв? - спитав він, - де шикується військо?

- О, до Битви Битв нам не утриматись в тілі, - відповіла Біла Пані зі смутком, - всього лишень люди, люди зі Сходу, огидні і жорстокі. Вони плюндрують довкілля, вони зробили зле з родиною тутешнього князя, з предком якого ми уклали договір. Ми вирішили трохи провітрити наші мечі, котрі давно сумують у піхвах.

- Вищі за нас колись вирішили, що люди кращі за нас, - саркастично сказав Співець, - а вони нітрохи не змінились від часів нашої могутньости. Для чого нам втручатись у їхні справи — однокровники твого князя, мила подруго, вважають нас злом. Рано чи пізно вони увійдуть з сокирами до нашого останнього притулку. Який сенс приймати участь у черговій сутичці між ними та іншими істотами?

- Хіба все на світі мусить мати сенс? - спитала Лісова, - серед полонених дружина князя. Він загине від туги, якщо її не віднайде.

Співець позирнув на Білу Пані з цікавістю.

- Я міг би скласти про це пісню, - мовив він, - і проспівати її біля вогнища під дзвін арфи, якби був у змозі володіти рукою. Це красиво, мила моя подруго, а я люблю все красиве і незвичайне, це нагадує мені про те, що я ще живий. Гаразд — я з вами. Зрештою — мене вже зачекалися в Туманних Чертогах. Але ж ми не можемо підходити до людських осель...

- Ліс веде їх до пущі! - сказала Біла Пані радісно, - якщо ви з нами, то хто проти нас!

- О, я давно уже не той, що був у часи прадавні, - ледь підлещено сказав володар, - але ще в стані знести голову виродку, схожому на зрадника з тих далеких часів. Навіть лівою рукою — мій старший брат був би здивований, побачивши, що я опанував мистецтво такого бою. Скільки ж протекло часу, мов пісок крізь пальці, а у цьому світі все ще потрібен меч.

Він підвівся зі свого килима з моху і обдивився обличчя соратників. Живий вогонь струменів з їхніх облич, і вони вже не були схожі на смутні тіні, зіткані з вітрів і туману.

- Нам таки й справді не завадить невеличка битва, - мовив він, - за мною, ельдар.

***
Настала ніч, а татарський сотник все ніяк не міг вибратися з лісу. Пуща змикалась за ним, пуща шепотіла про щось дивними мертвими голосами. Зрештою, сотник скомандував привал.

Розпалили вогнища, з'їли по шматку пареної під сідлом конини. Бранцям кинули по черствій перепічці. Вода була поруч — на галявині щось бурмотів потічок. Тихо схлипували полонені жінки, але ніхто не голосив — чудна тиша, що настала під час привалу, придавлювала до землі.

Сотник відібрав незайманих дівчат, орієнтуючись по зачісках, і приставив до них варту, як до дорогого товару. З рештою ж жінок дозволив розважитися воїнам, від варти поки що вільним, і вони схвалили це рішення гортанними вигуками.

Анастасія Ружинська сиділа, притулившись до дерева. Вона не бачила нікого і нічого — хтось з полонянок дав їй ковтнути води зі жмені, але жінка навіть не помітила цього.

Перед її очима назавжди застигла одна й та сама мить — татарин бере її синочка за ніжки і б'є голівкою об ріг будинку. Анастасія не відчувала болю, вже не знала страху, і коли здоровенний степовик, задоволено шкірячись, поволік її за найближчий кущ, зовсім не чинила опору.

Щось змусило вояка підвести очі — і татарин вмить забув про розпатлану, скривавлену здобич біля своїх ніг.

Біле пасмо туману зіткалося у жіночу постать. Жінка усміхалась, в її великих очах пульсували вздовжкуваті, як у кицьки, зіниці. Цей погляд татарин поніс з собою до мусульманського раю, бо метальний ніж обірвав його життя раніше, аніж степовик зрозумів, що трапилось.

Жінка нахилилась до Анастасії, підняла її на руки і щезла у лісі.

Пущею прокотився голос. Нелюдський, ні на що не схожий. Він заворожував, приваблював, він обіцяв райські кущі на землі, а не цих обідраних гяурок, котрі кричали “пробі”, і яких потрібно було насильно розпластувати на пожухлій траві. Голос янгола, напевне. Голос, що кликав до раю.

Сотник покинув обрану ним жінку, з якої вже встиг зідрати сорочку, і підвівся. За ним рушили інші.

Зв'язані полонені теж чули цей голос, але їм він говорив про інше — про надію, котра завжди є, і ніколи не вмирає.

- Лісові, - прошепотів хтось з бранців, - лісові...

Тінь вислизнула з-за дерев. Це була інша жінка, не Біла Пані. Чуйно прислухаючись до голосу, вона перерізала пута на руках кремезного селянина з Ружина, поклала поруч ножа і підморгнула ошелешеному чоловіку.

- Дорога приведе вас додому, - почув селянин голос у себе в голові, - ідіть.

Селянин перехрестився і взявся звільняти інших.

Сотник тим часом струснув з себе чари, вдаривши з останнім проблиском розуму ножем по долоні. Біль витверезив його — татарин зрозумів, що вони всі зайшли уже досить далеко від здобичі. Його воїни тислися поруч, заворожені, з мертвими очима, у декого з рота капала слина...

- Аллах акбар! - вигукнув сотник пронизливо, - це демонські чари! Не піддавайтеся!

Він з радістю побачив, що багато хто з його людей був при зброї, окрім тих, хто вже кинувся до жінок. Шабля сотника зосталсь на місці привалу, і він вихопив клинок з піхов воїна, котрий стояв поруч.

Голос замовк. Сотник побачив велику галявину, проблиск озерної води, у якій відбивався повень, поміж дерев, — і Азраїла попереду.

Так, це був він — янгол смерті, пострах правовірних. Янгол тримав у лівій руці довгого, ледь вигнутого меча, вкритого чародійськими письменами. Янгол усміхався так, що сотник злякався - трохи не вперше у житті.

І янгол рушив просто на них — все с тим же усміхом... А з дерев полетіли стріли.

Ось ці стріли і витверезили сотника вдруге — він зрозумів, що це могутній, але не потойбічний ворог.

Азраїл, або істота, схожа на Азраїла, пройшов крізь людський натовп, як ніж крізь масло. Він був таким швидким, що очманілі воїни просто не втямили, що сталось. Один з татар стояв з витріщеними очима, і продовжував стояти, коли його голова покотилась по землі, бризкаючи кров'ю. Кров била з рівнесенького зрізу шиї обезголовленого тіла, а воно все не падало, і сотнику закортіло зникнути з цього місця кудсь подалі. Другий його підлеглий раптом розвалився на частини, наче зламана лялька. Голова разом з рукою відлетіла вбік.

Ще кілька постатей з янгольскими лицями вистрибнули на галявину. Почувся дзвін металу — татари почали отямлюватись. На галявині закипів бій.

Таких бійців сотник бачив вперше, однак хоробрості йому було не позичати. Дико вереснувши, він кинувся на найближчого лісового воїна, котрий якраз бився з чотирма супротивниками одразу. Удар досягнув мети — лісовий став повільнішим у рухах.

- Великий Аллах, - їх можна вбити! - закричав сотник, вирвавши свого клинка зі спини лісового воїна, - бийтесь, правовірні! Їх замало!

Вбитий ним лісовий впав на скривавлену траву. Його вуста посміхались, неначе він побачив вхід до раю. Його тіло і одяг розсипалися жменькою праху, як тільки він торкнувся землі.

Татар було більше, набагато більше - але вони вмирали швидко і жахливо. Коріння витикалось з-під землі, і обвивало їм ноги, трава сплутувала рухи і не давала можливості бігти, з дерев летіло гілля - летіло, неначе списи.

Демони вимахували мечами з холодною люттю і тисячолітньою вправністю, і кожний убитий шайтан забирав з собою більше десятка ворогів.

Рик звірів прокотився пущею. На галявину вибігла Біла Пані, поруч з якою мчали болотяні рисі — тварини, давно винищені людьми і ними забуті. Тільки в глухій пущі зосталось кільканадцять пар цих прекрасних звірів, схожих на невеликих гепардів.

Лісові оберігали болотяників — і рисі нині віддячували своїм опікунам. Тварини великими стрибками неслись поміж татарами, стрибали на спини своїм жертвам, перекушували горлянки.

Сотник, відскочивши від розшаленілої рисі, котра з риком шматувала ще живу жертву, дібравшись до нутрощів, і опинився навпроти Азраїла. Янгол дивився на нього палаючими очима.

- Якщо це справді ти, гроза правовірних, - сказав сотник, - то спробуй мене забрати.

Янгол усміхнувся, і рушив вперед.

Удар, кидок, ще удар... Азраїл грався з ним, наче кицька з мишею. Сотник не відчув болю — тільки щось гаряче раптом потекло обличчям, і світ перестав для нього існувати. Тіло вбитого стояло, ще не знаючи, що померло, зрештою, верхня частина черепа зсунулась, як накривка з казана, і впала на землю.

- Так я колись убив одного зрадника, - сказав Співець задоволено, - чистий удар...

Біла Пані, котра під час двобою прикривала спину своєму володарю, усміхнулась. Вона б зраділа ще більше, якби дізналась, що саме цей татарин розбив голівку маленькому сину Богдана.

До них поволі сходилися вцілілі — всього лише двоє лісових. Троє, в тому числі і друга з жінок, розвіялися жменькою праху. Серед загиблих був і батько Дивини-знахарки.

Рисі шматували мертвих. Тяжкопоранені стогнали і вили, намагаючись відповзти зі страшного місця.

- Відпустіть їх усіх на їхній шлях, - звелів володар, і троє Лісових рушили побойовиськом.

Ліс шумів, неначе вражений страшним видовиськом. Біла Пані розкинула руки і застигла у безруху.
Вода у озері почала підніматись, заливаючи береги.

- Рибам буде що їсти, - мовив Співець, - дякую тобі, подруго, за те, що дала мені змогу знов відчути насолоду битви. Але ти — ти домоглася чого хотіла?

- Мені знову буде потрібна ваша допомога, володарю, - відповіла Лісова. - потрібна буде сила ваших пісень.

***

Богдан Ружинський повернувся додому лише через кілька літ.

Позаду була невдала погоня за татарами, котрі таки дісталися з ясиром до Молдови, позаду — рік розпачливих пошуків Анастасії на кримських рабських ринках, під єхидними поглядами правовірних. Позаду була Січ, де його було обрано гетьманом. І його страшний кримський похід.

Чорний Гетьман, ось як він звався нині... До свого особистого загону він відібрав тих, хто втратив рідних від татарських рук. Богдан дозволяв їм у татарських селищах все, і сам убивав і убивав.

Зараз він сидів на ганку свого відбудованого дому і крутив у руках черевичок, розшитий потьмянілим бісером.

Спогад про мертве тільце сина закрила інша картина — молода татарка на порозі саманної хатини. Чоловіків у селищі було мало — більшість їх не повернулася з волинського походу.

Свого часу Богданові коштувало багато грошей дізнатись про те, з яких країв були “його” татари.

Татарка упускає на землю дитину і затуляє від страху голову руками. Він тне шаблею з коня, тне навідліг, тне з такою силою, що рука жінки валиться на землю, а шабля врізається в череп, розламуючи його, наче стиглий кавун.
Хлопчик скиглить на землі. Він був би однолітком його сина...

- Ти теж... не виростеш!

Шабля зносить татарчукові голівку, і дитяче тільце падає біля матері, котра ще хрипить і повзає по землі.

- Дітей, - молить старий татарин у білій чалмі ходжі, - ага-гяур, пощади дітей!

Діти збилися у купку біля невеличкої мечеті. Старий закриває їх своїм тілом.

- Мене убий, ага! Пощади дітей!

- Викорінити собаче поріддя, - чує Богдан свій голос, - до останнього щеняти!

Його козаки теж закрепли серцем — вони такі самі, як і він: безжальні.

Шабля падає зверху на голівку чорноокої дівчинки у гаптованій бісером шапочці.

Гаптований бісером черевичок... Розбита голівка сина... Розсічена голова татарської дівчинки.

Богдан затулив лице руками. Довго сидів, намагаючись не згадувати. Потім встав.

Він йшов до лісу знайомим шляхом, тим, на якому колись зустрів Дивину. Дивина загинула під час татарського набігу, він знав це, але все одно очікував її зустріти.

І раптом зрозумів, що дорога веде не до Ружина...

Вони стояли біля велетенського дуба — Біла Пані його снів і справжній лісовий король, очі якого світилися нетутешнім сяйвом. Їх тримала за руки маленька дівчинка в чудернацькому вбранні з мерехтливої тканини.

У дівчинки був твердий людський обрис обличчя. І його, Богдана, очі — темнокарі.

- Жоден з тих татар не вийшов з лісу, - сказала Біла Пані, - однак твою дружину ми не врятували. Вона збожеволіла, Богданку. І прожила нашими зусиллями рівно стільки, щоб народити тобі доньку. Померла одразу опісля пологів - неначе зірка згасла у небі.

- Мене звати Анастасія, - співуче сказала дівчинка, - а ти мій тато?

Богдан розридався. Він плакав вперше від того дня, коли побачив свій зруйнований дім.
- Як я можу віддячити? - спитав хрипко.

- Ти вже віддячив, - лагідно мовив лісовий король, - завдяки тобі я знову відчув себе батьком. У мене не було власних дітей, але колись я мав названих синів,і знаю, яка це втіха.

Коли лісова дорога повернула під ногами людини, котрій нині було для чого жити, до її домівки, обоє Лісових поволі пішли до галявини з потічком. Там був невеличкий горбочок, всажений нетутешніми сяючими квітами.

- Ти не будеш про це шкодувати? - спитав Співець, глянувши на свою подругу.

Біла Пані опустилв очі донизу. Там, поруч з могилою Анастасії Ружинської, виднівся ще один невеличкий горбочок.

- Я весь час боялась, що він попросить показати могилу, і помітить це, - сказала Лісова, - але він так зрадів віднайденій доньці... Уявіть, володарю, який це був би для нього жах - почути про мертвонароджене немовля.

- Тобі буде тяжко без нашої Анар...

- Так, але їй буде ще тяжче, коли вона виросте. Вона наполовину людина, бажання любові прокинеться в ній рано. А люди не прийняли б її дорослою — вони марновірні, і в усьому бачать зло. Анар має вигляд молодшої від своїх літ — Богданко не помітить підміни. Зрештою — вона дійсно його донька, тут йому немає кривди.

- Ти плачеш, - сказав Співець, - хочеш, я потішу тебе піснями?

- Ні, володарю, - схлипнула Лісова, - я маю побути на самотині.

- Тоді я йду спати, - мовив Найстарший, - розбудиш мене, коли почнеться Битва Битв. Або, коли знову можна буде згадати минуле і оголити клинок. Я добре прожив ці кілька літ, завдяки тобі і Анар.

В тиші і теплі старезного дуба спить останній володар Лісових, володар шляхетного роду, а Біла Пані з двома позосталими воїнами стереже його сон. Іноді вона покидає пущу і виходить на самий краєчок лісу, аби побачити здаля дівчину у білій сукні.

А панна Анастасія очікує на батька, котрий знову вирушив на Порубіжжя. Без супроводу челяді вона до лісу не ходить, однак завжди бачить під час своїх прогулянок білу сторожку тінь і усміхається загадково і таємниче.


Казки Волинського лісу. Вовкулака.



Панна Анастасія Гулевичівна ніяк не могла вийти заміж.

Звісна річ, панна була молодою вродливицею, котра перебирала нареченими як сама собі хотіла. Однак, з усіма її залицяльниками рано чи пізно траплялося зле.

Вовки в тих лісових краях водилися завжди, але на людей нападали зрідка. І тому, коли четверо шляхтичів, здорових і дужих, одне за одним загинуло від вовчих зубів, то здалося доволі дивним. Біля панночки утворилася порожнеча, котра вельми тривожила її батьків.

Літній уже сусіда, пан Анджей Лісовський, котрого раніше і видно не було за бутніми шляхтичами, запропонував панні Анастасії руку, серце і чималі багатство, набуте невідомо яким чином. Панна Анастасія зморщила носика, батьки її замислились.

І тут з Порубіжжя повернувся князь Богдан Ружинський.

Богданко не забагатів у Дикому Полі, не привіз з собою взятого з бою татарського злота. Але юнак змужнів, ще більше вигарнів, і серця довколишніх шляхтянок летіли до нього наче метелики на вогонь.

На правах далекого родича Богданко почав відвідувати Гулевичі дуже часто. Він привозив панночці букети лісових квітів, перевиті дорогим намистом, прогулювався з нею садочком у супроводі старої пестунки, і паньство Гулевичів вирішило, що до весілля вже недалеко.

Якось вночі мешканці Ружина були розбуджені вовчим виттям. На ранок виявилось, що звір увірвався у хатину вдови, син якої Мирко служив у князя джурою. Нещасна жінка була розтерзана на частини. Ружинський, котрий примчав на місце події, мовчки погладив по голові ридаючого джуру, розпорядився про похорон і довго роздивлявся велетенські і якісь не зовсім вовчі сліди.

Наступного дня князь розіслав до сусідських дворищ пахолків, котрі оголосили шляхетське полювання. Зібралася уся довколишня шляхта з загоничами і собаками. Полювання пройшло вдало — забито було десь зо два десятки сіроманців, Ружинський виставив багате пригощення, і шляхта бенкетувала у нього на дворищі цілих три дні.

Минув місяць — і нещастя повторилось. На цей раз жертвою стала ціла родина — звір був настільки сильним, що зірвав двері з завіс. Селяни почали шепотітись про те, що це не просто собі вовк, але вовкулака. Найсміливіші вирушили до Дивини, прохати допомоги у лісових.

Відьма вислухала прохальників уважно, але сказала, що на поміч лісових сподіватись марно, бо ся нечисть не у їхній владі, а самі вони не виходять між людські оселі. Втім, стара пообіцяла зробити все, що в її силах.

Ще через місяць Богданко Ружинський посватався до панни Анастасії і отримав її згоду, а також благословення батьків. Весілля призначили опісля закінчення Петрового посту.

Богданко, щасливий і задоволений, повертався від панни серця свого лісовою стежиною. Кінь йшов ступою, а молодому князю ввижалися золотаво-карі очі панночки, її ніжні рученята, а у вухах лунав співучий голос: “Кохаю тебе”.

Сіра тінь ковзала між дерев. Вона була завеликою для звичайного вовка, але рухалась нечутно.

І коли вона стрибнула — Богданко не встиг навіть скрикнути. Звір був настільки сильним, що збив його на землю разом з конем.

Юнак вже відчував на обличчі смердюче дихання звіра, коли раптом тварюка стрибнула вбік, і щезла, завиваючи. Ружинський рвонувся, але біль у придавленій конем нозі був занадто сильним, і Богданко зомлів.

Отямився він у траві поміж деревами. Кінь його непорушно лежав на стежині. А поруч з Богданком його невідомий рятівник зоставив лук і сагайдак зі стрілами.

Гостряки у стріл було зроблено зі старого, аж почорнілого срібла.

Тепер Богданко упевнився в тому, що цей вовк — звір незвичайний. Старий челядинець Супрун, якого усі вважали за ворожбита, натякнув Ружинському, що зброя — то поміч лісових. Самі вони не можуть підходити близько до людських осель, однак подарунок зробили княжий — лук було зроблено з турячих рогів, а турів в цих краях не водилось вже зо дві сотні літ. Супрун вважав, що лісовий не промахнувся, але вовкулаку такої міці не вбити одною стрілою.

Певне, він боявся зачепити вас, - міркував старий,- або вона...

Тьмяні спогади спливли у Богданковій пам'яті... Теплі руки, шовкова шкіра лісової, її співучий голос. Наречений панни Анастасії ледве змусив себе не думати про Білу Діву з лісу, а зайнявся луком, розуміючи, що часу йому відведено до наступного повня.

Наступний повень припадав на Сонцестояння. Вечір Богданко провів з панною Анастасією, котра явно тривожилась за нього. Чутки про вовкулаку дійшли і до Корибутів, а ще оповідали, ніби у лісі грасують розбишаки, котрі поранили пана Лісовського. Втім, рана видно швидко зажила, бо Лісовський явився до Гулевичів, дізнався про те, що панна вже заручена, скреготнув зубами і подався додому.

У ніч Сонцестояння Ружинський з Мирком зробили засідку на околиці Ружина. Мирко сидів на дубі з пістолем, зарядженим срібною кулею, на які Ружинський пожертвував кілька срібних ложок з материних запасів.Сам Богданко зачаївся за стовбуром сусіднього дерева.

Звір прийшов. Не міг не прийти, бо Мирко голосно хвалився, що піде на вовкулаку сам при челядинцях з Гулевичів та Совичів.

Коли сіра тінь виникла з туману, Мирко пальнув з пістоля і не влучив. Богданко виявився спритнішим — його дві стріли знайшли ціль. Джура на дереві хапливо перезаряджав пістоля та звір на нього не зважав, а кинувся просто на Богданка.

Ружинський встиг випустити третю стрілу. Цього разу він влучив в око, і звір гримнувся на землю.

Але поки Богданко помагав джурі злізти з дерева, на місці, де лежав вовкулака, зосталися тільки плями, схожі на дьоготь. Ружинський розгледів тільки сірі тіні, що забрали тіло — тіні схожі чи-то на людські постаті, чи-то на туманні пасма.

Злий і втомлений, Ружинський приплентався додому і одразу ж заснув.

Зранку Супрун-ворожбит підійшов до свого пана і прошепотів змовницьки:

- Дивина веліла передати, що усе гаразд.

Пан Богдан Ружинський обвінчався зі своєю коханою рівно через тиждень. Тоді ж він дізнався про раптову смерть пана Лісовського — як говорили, у нього відкрилась рана, отримана від розбійників.

Ще казали, що пан Анджей перед смертю був мало схожий на людину і прокляв Ружинського, побажавши йому недовго жити з молодою жоною.

Але хто звертає увагу на такі речі, доки є сильним і молодим...