Дорогі брати і сестри! Сьогодні, коли Україна буде святкувати двадцятий рік незалежності України, а з часу завершення другої світової війни пройшло майже 66 років, в нашій державі панує розбрат і ворожнеча, страх і зневіра. Наша українська бидлоеліта розтягуючи кожний день нашу країну, набиваючи свої кишені, їздить по Куршавелям та дивує цілий світ своїми статками та показною ганебною розкішшю в той час, коли половина українського народу знаходиться за межею бідності та ледь животіє. Нова більшість у Верховній раді України фактично є матеріалізацією та основою нової української дійсності, де немає місця Закону, нормам моралі, честі і гідності, опікуванню національними інтересами, а панує грабіжницька ідеологія, що продукує тотальну корупцію в усіх гілках влади, зневагу до простого люду, нищення духовності та української культури, історичної пам’яті та національної ідеї. Обрання Президентом України Віктора Януковича тільки прискорило процес перетворення українського суспільства на кланово-олігархічне, де народу відведено місце укріпаченого злидарювання. Прикриваючись гарними гаслами сьогодні провладна система, маніпулючи національною свідомістю, продукує масовий психоз, розкручує вкрай розкольницькі для суспільства теми, щоб на тлі загальноукраїнського громадянського протистояння спокійно дерибанити бюджетну систему України та розтягувати національні багатства. Десятки років, коли Україна перебувала в радянській окупації, призвели до неоднозначного сприйняття минулого та історичних подій, внаслідок чого суспільство роз’єднане, а примирення так і не відбулось. Сьогодні, як ніколи, всім нам потрібен цивілізований діалог, який дозволить знайти одне правильне рішення та всім разом почати розбудовувати країну. Але на жаль, нашими долями кермує 260 народних манкуртів, які не врахувавши складності сьогоднішньої ситуації примусили всю Україну стати на коліна, зобов’язавши всіх вішати червоні прапори. Проживши 20 років в незалежній Україні, втративши десятки мільйонів наших братів та сестер під час радянської окупації, ми так і не змогли засудити злочини радянської влади та комуністичної партії, а тому радянська символіка до цього часу не заборонена в Україні, тому вирішення таких питань, як вивішування червоних прапорів, перебуває в компетенції тільки територіальних громад, але ж ніяк не кількох десятків людей. Спроба провладної більшості примусово нав’язати свою волю всій Україні та відновити хоча б частково легітимність радянських символів на кшталт червоного прапору є ознакою зародження культу в Україні та скочення в диктатуру. Український віртуальний опір за сьогоднішнього громадського протистояння, коли день Перемоги занапастила і спаплюжила провладна більшість, а святкування перетворюється на відпрацювання нових технологій маніпулювання свідомістю, закликає до однозначного засудження рішення Верховної ради України щодо узаконення червоного прапору. Дійте за власними переконаннями і примусьте владу поважати вас, адже реалізація прийнятого рішення залежить від влади на місцях. Разом з тим, ми схиляємось у доземному поклоні перед нині живими ветеранами, як Червоної Армії, так і Української повстанської армії, які через любов до своєї Батьківщини, до своєї рідної землі не шкодували життя. Сьогодні одні ветерани отримують копійки та намагаються відновити свої права в судах всіх рівнів, а інші взагалі не визнані своєю державою. Вічна вам Слава! Ганьба цій владі! Слава Україні! Слава перемозі!

Є прохання розповсюдити текст звернення.

Форум УВО

В останні роки з наближенням 9 травня більше відчувається не дух свята Великої Перемоги над фашистами, а тотальний срач на предмет хто кого переміг, хто був на чиїй стороні і хто найбільш білий і пухнастий. А шкода.

При цьому видно, в тому числі і з цього сайту, що дуже велика кількість людей агресивно і безапеляційно відносить УПА і їх послідовників до фашистів. При цьому все що сказано і написано тримається на двох умовних стовпах.

1. В західній Україні живуть самі люті бандерівці, які тільки і чекали, як би підкласти свиню такій чудовій державі як Савєцкій Саюз. Тому з приходом Гітлера ледь не всі поголовно кинулись у різні СС, УПА чи ОУН, а їхні нащадки ще сміють шанувати Бандеру і Шухевича. За це їх усіх треба повернути Польщі, перестріляти чи зробити ще щось у стилі гуманного радянського правосуддя.

2. Всі бандерівці – неодмінно бандити, бо їх боялося місцеве населення. Люди боялися ходити в ліс (бо пограбують і уб’ють), а ще воїни УПА іноді самі нападали і грабували села. Якщо села грабували воїни Червоної Армії, то звісно, це все одно були перевдягнені бандерівці.

Відчуваєте протиріччя? Хотілося б у такому разі уточнити, де ви більше забрехалися?

То все-таки мирне західноукраїнське населення страждало від цих бандюг, і ставлячи його в один ряд зі злочинцями, ви прирівнюєте заодно себе до недорозвиненого бидла? Чи все ж таки місцеві їх підтримували (інакше як би бандерівці протримались в лісах ще кілька років після війни), відповідно і мали вони якісь свої цілі, відмінні від плану Ост (інакше навіщо їх так масово і довго підтримувати їх, після того як стало ясно, що Німеччині гаплик)?

Непорядок.

Ну а так, УПА, звісно ж, – злочинна організація. Партія™ так сказала.

Викладачів і студентів в Івано-Франківську зганятимуть на заходи до Дня Перемоги? Новину про це стерли!

6 травня Gazeta.ua надрукувала новину, яку було передруковано великою кількістю сайтів. А потім невідомим чином новина з сайту Gazeta.ua зникла (битий лінк). А заодно і з сайтів, які її передрукували, наприклад з ТСН (битий лінк)

Подаємо текст новини з сайту ЗІКу, де вона ще є. Долучаємо скріншот на випадок, якщо і там вона зникне. А також рештки оригінальної статті з Gazeta.ua в кеші гугля. Та скріншот прибраної новини з ТСН

------
В Івано-Франківську студентам і викладачам вищих навчальних закладів наполегливо рекомендують взяти учать в урочистостях з нагоди Дня Перемоги, які 9 травня у місті організовує обласна держадміністрація.

Про це повідомляє Gazeta.ua з посиланням на достовірні джерела.

«На Сході України мене ніхто не примушував ходити на паради, а тут, у Франківську, виганяють примусово!» – обурився один із викладачів приватного греко-католицького Івано-Франківського університету права імені короля Данила Галицького.

«Мабуть, долучимо студентів. Але загальна думка не є дуже схвальною, щоб бути на мітингу з червоними транспарантами. Повірте, це не наша власна ініціатива. Це так треба», – говорять у ректораті одного з прикарпатських ВНЗ.

Там пояснюють, що «лінія іде з гори», і хтось від ВНЗ повинен взяти участь у заходах влади.

«Я нікому нічого не винен, – каже вчитель англійської мови Станіслав. – Я прийшов працювати в освітню сферу не для того, щоб гратись у політику. А вони мене навмисно втягують у неї. Я відмовляюсь».

Від викладачів, які відмовляються брати участь у параді перемоги, вимагають пояснювальні записки.

«Наш ректор – священик Української греко-католицької церкви (Іван Луцький, – ред.), яку комуністична влада вбивала у багно. І він зараз іде на поводу у влади виконувати її забаганки, змушуючи працівників освіти йти на комуністичні збіговиська!» – обурюються викладачі Івано-Франківського університету права імені короля Данила Галицького.

«Ми повертаємось у старі «совєтські» часи», – говорять прикарпатські викладачі.

Довідка.
У квітні Івано-Франківська міська й обласна ради заборонили вивішувати червоні радянські прапори на адмінбудівлях і житлових помешканнях 9 травня й під час інших державних свят.

Джерело Майдан

Ці слова справжнього, а не підсадного фронтовика, який до того ж мав на плечах голову, а не пристрій для носіння капелюха.

До 9 травня.

Ні на йоту не хочу образити сивочолих ветеранів Червоної Армії і Військово-Морського Флоту СРСР, але по довгому роздумі вирішив написати те, як я те все сприймаю.

Різна доля держав у Другій Світовій Війні. Спадає на думку історія В’єтнаму. Щось там таки є таке зрозуміле! До Другої Світової це була частина французької колонії Індокитай. Але ще у 1930 роках появилися повстанці, якм це не подобалося. Звільнитися не виходило, але боролися. Нарешті, 3 лепня 1941 року доблесні японські війська прогнали ненависних французів. Здавалося – брати! Японія на той час у Лізі Націй представляла всі кольорові народи. Але невдячні в’єтнамці відповідають тим, що Хо Ші Мін заснував Лігу боротьби проти Франції та Японії за незалежність В'єтнаму, відому як Ліга В'єт мінь.

По закінченні Другої Сітової В’єтнам знову звільняють. У кінці Другої світової війни в північну частину країни увійшли загони китайців-гоміньданівців, а на територію Південного В'єтнаму - англійці. В'єтмінь на чолі з Хо Ші Міном зробив своєю базою Ханой і утворив "Народні комітети" по всьому В'єтнаму.

2 вересня 1945 р. - "Серпнева революція". Імператор Бао Дай, що належав до династії Нгуєнів і користувався прихильністю Китаю, зрікся влади. В'єтмінь оголосив про створення Демократичної Республіки В'єтнам (ДРВ) і сформував тимчасовий уряд. Першим президентом ДРВ став Хо Ші Мін, який одночасно очолив уряд як прем'єр-міністр.

2 вересня 1945 - проголошення Демократичної Республіки В'єтнам.

23 вересня 1945 - початок війни за реокупацію В'єтнаму Францією (Нам Бо). Відповідно до в'єтнамсько-французьких угод 1946 р., Франція погодилася визнати Демократичну Республіку В'єтнам (ДРВ) як "вільну державу", що має армію і парламент, у складі Індокитайської конфедерації і Французького Союзу. Наприкінці 1946 р. Франція і В'єтмінь звинуватили один одного у порушенні укладених угод, і 19 грудня загони В'єтміню атакували французькі війська. Франція прагнула залучити на свою сторону місцеве населення, поставивши в 1949 р. колишнього імператора Бао Дая керівником номінально незалежного уряду. Однак В'єтмінь відмовився визнати новий режим і після 1949 р. зміцнив своє становище, користуючись підтримкою Китаю. У свою чергу, Франція отримувала з 1951 р. велику військову й економічну допомогу від США. Навесні 1954 р.

7 травня 1954 - французькі війська були оточені і розбиті при Діен Б'єн Фу. Ця обставина і вимога міжнародної громадськості припинити агресію прискорила укладення мирної угоди на міжнародній нараді у Женеві.

20 липня 1954 - підписання Женевської ковенції по В'єтнаму. У роботі наради взяли участь представники США, Франції, Великої Британії, СРСР, Китаю, Лаосу, Камбоджі і двох в'єтнамських урядів: Бао Дая (Південного В'єтнаму) і В'єтміню (Північного В'єтнаму). Угодою про припинення воєнних дій між Францією і В'єтмінем, підписаною у липні 1954 р., передбачалося тимчасове розділення країни по 17-й паралелі; проведення у липні 1956 р. виборів, необхідних для возз'єднання Північного і Південного В'єтнаму; виведення французьких військових підрозділів з Півночі і заборона нарощування озброєнь у будь-якій із зон; утворення міжнародної комісії для спостереження за виконанням угоди. Таким чином, було визнано існування двох незалежних держав - Демократичної Республіки В'єтнам (Північний В'єтнам) і Республіки В'єтнам (Південний В'єтнам). Північний В'єтнам зберіг на подальші роки основні державні структури, які почали формуватися ще в 1946 р., і проголосив лінію на будівництво соціалізму під керівництвом Комуністичної партії і президента Хо Ші Міна. У Південному В'єтнамі Нго Дінь Дьєм усунув у 1955 Бао Дая і обійняв президентську посаду. Дьєму вдалося впоратися з протидією військової еліти, сект каодай та хоахао і партії Дай Виє, і він був переобраний президентом у 1961 р. Сайгонська влада намагалася дискредитувати В'єтмінь в очах його прихильників, які залишилися на Півдні, але зіткнулися з активним військовим протистоянням у багатьох сільських районах, особливо в Кохінхіні. 1961-1963 - втручання США під назвою "Спеціальна війна". 1 листопада 1963 р. військові скинули Нго Дін Дьєма, почалася серія переворотів. Словом, невдячні в’єтнамці і американців не визнали визволителями. Хочу особливо підкреслити, що американці не висилали в’єтнамців на Аляску і не оголошували території ще одним штатом, не приєднували до Гаваїв і взагалі, не робили подібних дурниць. Вони просто підтримали маріонетковий уряд Сайгону і надали йому допомогу в боротьбі з «бандитами» В’єтконгу. Ще раз підкреслюю «бандитами» бо саме так їх називали американці. Із дуже простої причини, бандити не становили армії і з ними не велась війна за законами і правилами женевської конвенції. Отже, їх можна було випалювати напалмом у джунглях і використовувати проти них як хімічну, так і бактеріологічну зброю, по відношенню до полоненних, не слід було їх трактувати, як полоненних, а тільки як «бандитів», а окупанти таке люблять. І не тільки американські. Зверніть увагу, що Совтський Союз, який не підписав навть Женевської конвенції про правила ведення війни (що не завадило Вишинському взяти безпосередню участь в Нюрнберзькому процесі, де нацистів судили саме за порушення правил ведення вйни), також дуже полюбляє називати «бандитами» всіх, хто йому протистоїть: і моджахедів Афганістану, і борців за свободу Ічкерії, і Лісових братів з Литви, і наших вояків УПА. Цікаво, чому б воно!?

 Але мова не проте, чому Совєти не любили повстанців проти «найсправедливіших друзів робітників і селян», а в тому, що історія України у відповідний час, як дві каплі води схожа на історію тих же в’єтнамців. Щоправда, в школі нас цього не вчили. Нас вчили дещо іншого: торочили про «прагнення народів до свободи і незалежності святе, але не українцям, право

на самовизначення – природне право», але Левка Лук’яненка, який пробував використати це право по відношенню до Української нації, слід засудити на смертну кару. Та й взагалі – молись Богам за те, що живий і що в Україні живеш, а кому я маю бути вдячним? КПРС і комуністам, які моїх батьків загнали за Полярне Лоло народжувати мене після відсидки казково великого терміну за участь в боротьбі проти німецьких загарбників, але в лавах не Червоної Армії, а УПА?

То чому в’єтнамці не святкують 3 липня, як день визволення від французьких загарбників, а я, українець, маю святкувати 9 травня!? З якої такої причини ми, європейці, білі, Українці, не маємо права на свободу, яке мають ті ж в’єтнамці, яких ніхто їх не примушує святкувати день зміни окупанта? Хочу нагадати, що американці не висилали в’єтнамців у «віддалені частини Сполучених Штатів». І геноцид проводили соромливо (див. «Ідеальний солдат», перші хвилини), а не по солдафонськи нахабно, по жуковськи! (хвала УПА, які не дали реалізувати ці людоїдські плани!).

Центральний Державний архів Громадських організацій України Фонд1, опис 79, справа 997, аркуш 91

І не оголошували Кохінхіну американським штатом, чи частиною якогось штату, а Україну оголосили «Совєцькою Республікою», причому її етнічну територію знов таки по-окупаційному роздерли. Лемківщина – Польщі, Берестейщина – Білорусі, Пряшівщина – Слочаччині, Південна Буковина – Румунії і себе не обділили – Стародубщина, Кубань, Курщина не останні шматки, які в нас видерли. І при цьому наголошують «ми вам подарілі Крим!» Дякую красно! Дарують своє. А дарувати чуже це втягувати обдарованого в злочинну діяльність. Крим був відібраний у Кримськотатарського народу, Караїмів і Кримчаків. Надбала – Московія, а проблеми – Україні і зараз. Та ще + нащадки доблесних чекістів, яким ще Бланк-Лєнін дозволив там селитися. І що з ними робити? «Ми здєсь роділісь!» істеричний вереск «русскоязичного насєлєнія». «Не смій наших дітей вчити державної мови, бо зіпсуються від надлишку інтелектуальних зусиль!».

Ще раз повторюю, я не збираюся ображати ніяких почуттів ветеранів, але їх уже не образити, бо абсолютна більшість спочила навічно, а ті, хто сьогодні начіплює колодки на волохті груди – не фронтовики, а просто «бійці» заградотрядів і ветерани тюремних служб. Фронтовики померли від ран і того життя, на яке їх прирекли саме ось ці, «заслужені».

 

 

С 9 МАЯ-ДНЕМ ПОБЕДЫ!!!!!!!!!

Распахнул нам ликующий май Все сердца для любви несказанной. Только что отгремел Первомай, День Победы пришёл долгожданный. Победителей чествуем мы. Пред седой поредевшей колонной Расступаемся, дарим цветы, На героев глядим восхищенно. "Поздравляем! - кричим им. - Ура!" Но идут старики молчаливо. Им не громкая слава нужна, А сердечное наше "спасибо".

З Днем Перемоги!

Поросли ковилою кургани, Матері вже синочків не ждуть, І все рідше квітки до могили Невідомих солдатів несуть. Дуже рідко вдягають медалі, І несила носить ордени. Посріблило життя їхні коси Бо у снах ще воюють вони… Бойові нагороди розгледів Правнук  діда не раз запитав: Чому сльози в очах виступають Як салют переможний луна? Сиву голову вбік нахиливши, До небес сірі очі підвів, Повернувся у спогадах тихо До гірких та трагічних тих днів. Ніби заново все переживши, Ніби вчора в атаку ішов, - Зі смертельно-пораненим другом Знов по мінному полю пройшов! І у пам’яті знов промайнули Світлі образи юних солдат - Молодими лишились навіки, Бо у братських могилах лежать. Тож вклонімося низько у пояс, Хай Господь осяває Ваш путь. І щоб правнуки щиро раділи: Тату! Глянь, ветерани ідуть!

:

Щиро вітаю ветеранів Великої Вітчизняної війни та всіх громадян СНД зі світлим і радісним святом Перемоги над фашистськими загарбниками.

Дорогі ветерани, бажаю вам здоров’я, оптимізму та активного довголіття!

Низький уклін, вічна пам’ять і слава визволителям, котрі не шкодуючи власного життя, захищали рідну землю, наше сьогодення.

Біля братських могил
Не рідшає стрій
Кличе Вічний вогонь.
Плин років не порушить...
Хоча знову поменшало
Срібних сивин,
В серці пам'ять живе,
Зігріваючи душі.

Я йшла повз площу Лєніна до мене звернулася усміхнена дівчинка і простягнула Георгієвську стрічку - С днєм побєди!

- Не потрібна - відповіла я і пішла далі.

Я не одягну Георгієвську стрічку для мене 9-е травня не день Перемоги, а день поразки! Подивиться в очі ветеранів ви побачите погляд переможених, який же день Перемоги. Їх згадує влада та їх діти, внуки та правнуки, лишень 9-го травня та 23 -го лютого! За що боролися ці люди за право виростит янічарів з своїх дітей, за право жити на ріднії землі розмовляючі не своєю мовою, за право бути забутими, за рідних які з німецького полона потрапляли в радянській, за право пережити диктатора, щоб згодом сумно зітхати "Вот прі Сталінє било...", за право на мізерну пенсію та квіти на 9-те травня! Що окрім болю та страждань їм дала та перемога і чи перемога то взагалі була, переможці, які перемогли свії же народ, які перемагаючі для себе перемогли для інших? 

Перемога в якій боролися не лише проти нацисткої Німеченни, але й проти своїх же братів! Чи можна назвати це перемогою?!

9-те травня вже давно перетворилося на фарс: політикам потрібно попіаритися, побитися один з одним, їх дітям потрібно, щоб про них не дай Боже поганого не подумали інші. А ветеранам честь та шана, хоча б примарна, увага хоч два рази на рік.

В мене інші свята та дні пам'яті, в мене інші герої та зрадники, я не живу на їх землі, я живу на свої, але топчиму одну землю! Їх пам'ять химерна, нашої  пам'яті майже немає, в них є якісь ідеали, у нас тільки погляд користувача. Старші живуь химерами минулого, молодщі живуть лише хвилиною і ніхто не хоче почути один одного!