Рід Шухевичів славний багатьма іменами. Прадід командира УПА — священик Йосип Шухевич першим в українській літературі перекладав Вергілія , Шіллера, Вальтера Скотта. Передмову до посмертного видання його творів написав Іван Франко. Дід Володимир Шухевич, професор, активний «просвітянин» і дійсний член НТШ (тогочасна Українська академія наук), автор найгрунтовнішої праці про гуцулів — 5–томної «Гуцульщини».

Батько — Йосип Шухевич — був цісарсько–королівським суддею в містечку Кроковець. Тут він проголосив маніфест Західноукраїнської Народної Республіки і був іменований повітовим політичним комісаром. Дядько Степан Шухевич — адвокат і оборонець прав українців на гучних політичних процесах у Польщі.

http://www.umoloda.kiev.ua/regions/74/213/0/38253/

30 червня 1907 року у Йосифа Шухевича і Євгенії (дів. Стоцька) народився син Роман.

 

Йому судилося піднести славу цього роду на найвищу щаблю захисника української нації. Саме дякуючи Роману Шухевичу, сьогодні молодь українська цікавиться усім родом Шухевичів. У 31 рік Романа призначено заступником начальника штабу Карпатської Січі, у 34 він вже заступник міністра оборони Українського Державного Правління, що перелякало фашистів і вони організовують полювання на Романа. Він в.о. голови ОУН(р) і голова проводу ОУН(р) на українських землях, головний командир УПА мав русяве волосся. Часто вдягав форму офіцера армії окупантів і ходив Львовом, як при німцях, так і при совєтах. Навіть при останніх їздив у справах на Схід і Південь, лікувався в Одесі. Все життя своє поклав Роман Шухевич на оборону своєї нації і заслуговує на вшанування як на державному рівні, так і на рівні спортивних і дитячих товариств, бо такою різноплановою і обдарованою людиною українці мають пишатися перед усім Світом. Він може бути зразком для молоді, як видатний піаніст, як видатний танцюрист, як видатний мандрівник або гарний плавець. Наприклад, на човні проплив з Галичини по Бугу та Віслі до Балтики і назад — на веслах проти течії.

 

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D1%83%D1%85%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87_%D0%A0%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD_%D0%99%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

Подвійним святом для українців є дата 30 червня, це по-перше, день відновлення української держави, і по-друге, річниця народження видатного українця, Героя України Романа Шухевича. Слава Україні, державі, що має таких Героїв!

СМЕРТЬ КОМАНДИРА МИКОЛИ ТВЕРДОХЛІБА-ГРОМА

Михайло Зеленчук - Деркач, хорунжий УПА

Як уже нам стало відомо, перший раз Довбуша схопили зрадою живим 15 вересня 1951 року. Під час допиту (агентами МГБ) на місці під маскою СБ Довбуш виявив зв’язки, через які можна вийти на Грома. Зрозуміло, що чекістам дуже потрібно було склонити Довбуша до співпраці. То вже на другий день після арешту його і Хмару повезли в Київ,
Там на різних рівнях проходили розмови в тому напрямку, що всі біди й економічні невдачі – це через збройну боротьбу. «Люди бояться належно працювати на всіх ділянках, щоб бандерівці не повбивали. Як підпілля ліквідуємо – все піде скорими темпами до світлого майбутнього. І ви повинні нам допомогти в цьому»,– заявив голова Президії Верховної Ради України Гречуха.
Він запевнив, що ніхто не буде суджений, хто допоможе ліквідувати підпілля, і Довбуш з Хмарою у принципі погодилися з затаєною надією, що під час операцій можна буде втекти від ворога.
Після повернення з Києва була створена група захоплення Деркача. Скрупульозно готувались до «зустрічі» на зв’язку 4 жовтня 1951 р. Підготування ускладнювалося тим, що зв’язок був намічений на високій, безлісній горі Нидеї, де море повзучої альпійської сосни (джарапу) і далеко ліс, де могли скритися оперативні групи з собаками. Було розроблено два варіянти і основний полягав у тому, що як на зв’язок прибуде Берест і районний тереновий провідник Тарас, то Деркача і Береста брати живими, а Тараса і решту, скільки буде, убивати на місці, щоб ні в якому разі ніхто не втік.
А тим часом події розвивалися завсім інакше. Інша група провокаторів, в якій для маскування тримали беззвучного окружного Куряву, готувалась на зв’язок до крайового провідника Гомона. Тут основну роль грав Шварно, який керував групою, що мала зустрітися із зв’язківцями від Гомона і дальше діяти в залежності від того, які відомості почерпнуть від зв’язківців.
День зустрічі був десь наприкінці вересня. Шварно також цілий час думав утікати від ворога, і він рішив це зробити на зустрічі із зв’язківцями від Гомона й таким чином безпосередньо повідомити Гомона про велику провокаційну акцію. В його групі були всі знані підпільники, яких також хвиля захопила у вир зради.
Зустріч відбулася точно і без всяких підозрінь зі сторони гомонівців.
Шварно закликав «своїх» у сторону і твердо заявив: «Досить творити злочин проти своїх друзів. Тут ми повинні все виявити і тікаймо хто куди може. Негайно повідомляти всіх підпільників і людей у тих районах, де ще не сягнула чорна зрада».
Отож Шварно докладно розповів зв’язківцям, щоб передали Гомону, як започаткувалась і як проходить ліквідація збройного підпілля, хто з керівних кадрів потрапив живим і хто ще нічого не знає про цю зраду.
Звідтіля всі вийшли без пригод, а ворог у відповідь на другий день бльокував терен Богородчанського району тисячами військ, щоб не дати вислизнути втікачам.
Шварно за ніч зумів пройти в безпечні терени і зразу ж написав альярмове комюніке і цивільними людьми порозсилав у села, де як він знав, діють підпільники. Таке комюніке одержали і ми. Але трудно було повірити у його правдивість. Там говорилося таке: «Йде краєм страшна провокація чорної зради: до рук ворога попали живими окружний Курява, надрайонні Хмара і Довбуш, районні Дуб, Явір, багато боївкарів і в тій чи іншій мірі пішли на співпрацю з ворогом. Десятки загинули на зв’язках. Не виходьте ні на які зв’язки, повідомляйте про це Грома – Гомін уже знає. Ми також були у ворога, але втекли, щоб врятувати хоч тих, кого можна,– Гомона і Грома. Вересень 1951 р. Хорунжий Шварно». (Шварно загинув тієї ж осени в Галицькому районі, потрапивши на засідку.)
Після цього випадку Хмара зі своєю групою, Дуб, Залізняк, його брат також утекли і більше року скривалися на свою руку (Хмара загинув 7 квітня 1953 р. в с. Лоєва, біля Надвірної.)
Отже ми думали, що це комюніке – чергова ворожа затія, бо як можна було собі пояснити, що такі з крови й кости вояки-революціонери, як Хмара, Довбуш і другі можуть щось таке робити. Але все ж таки на зв’язок 4 жовтня ми не пішли. Тим більше, що тимчасом безслідно щезли з терену Берест і Тарас.
На всякий випадок ми відвідали цивільний зв’язок у Рафайлові. Там чекала нас записка, написана  рукою Довбуша. Я вивчав кожне слово, кожну букву, чи щось не так, але все було так. В ній вказувалося, що у зв’язку з посиленими операціями ворога на зв’язок 4 жовтня не міг прибути. Назначую зустріч 12 жовтня через цих людей. Дім, де був зв’язок, був в 1 км від села. В цьому проміжку плив потічок, через який був місток. Тут ми вдвох і заховалися ще за дня, щоб на сумерки бути там. Я ще не довіряв, щоб Дбвбуш був з чекістами. Дивимося – ідуть. Перший, другий, третій... п’ятий ішов Довбуш, всіх було шість. Через деякий час загавкав собака, і я собі подумав – вже розставились, а тоді підійшли до хати. Скоро дівчина за домовленістю почала голосно кашляти і шукати нас. Ми, переконавшись, що вона одна, покликали її. Дівчина, що вже декілька років співпрацювала з нами й привикла до нас, запитала: «Чому не підходите ближче до дому, Довбуш уже чекає вас?»
– Скільки з ним є хлопців? – питаю.
– Три, він і ще два незнайомі.
Я розпитав за кожне слово, що він говорив, як він стояв, чи ті два були близько біля нього і т. п., а тоді кажу: «Анно, дуже уважно мене вислухай, але наперед наберися мужности, бо від цього буде залежати доля вашої родини і твоя».
– Що таке?
– Довбуш у руках ворога. Ми бачили, як вони йшли. Їх усіх – 6, чотири в засідці, а два з ним. Ти мусиш зіграти ролю, що ти нічого не знаєш, шукала, шукала нас і не знайшла і, лаючись, прийдеш додому. Якщо зможеш, перевір, чи він не прив’язаний до другого шнуром через рукав лівої руки.
Дівчина виконала завдання добре. Він сварився, що так сталося, що мене нема і, присвічуючи ліхтариком, накрившись плащ-палаткою, написав другу записку з новою датою за три дні. Коли відходили, то потиснув її руку.
Аж тепер ми точно переконалися, що Довбуш у руках чекістів і попередили про це наших людей по селах. Опісля Довбуш говорив, що він там плянував зробити замах. Він знав, що нас прийде двоє-троє. Одного несподівано уложить він сам, своїм металевим «пепеесом», а ми, побачивши таку ситуацію, повинні вдарити або накинутися на другого – і все. Четверо інших були в 50 м. у засідці.
Більше ні на які зв’язки ми не йшли. Зробили хатину на найвищих горах Полянських і там, маючи лямпове радіо, на сніговій воді перезимували 1951-1952 рр.: Дуб – Верхоляк Дмитро, Анна Попович і я.
Весною  1952 р. ми пішли в терен і довідалися, що Довбуш зимою втік від ворога і шукає через родину зв’язку з нами.
Тимчасом я пов’язався і зустрівся з Громом і здав докладний усний звіт з обстановки на нашому терені. Грім тоді базувався на Рожнятівщині – Осмолода – Сивуля. Уважно вислухавши, Грім дав наказ піти в терен, віднайти Довбуша, заарештувати й привести до нього.
Також було вирішено повідомити всіх, хто уцілів після провокації, прибути на відправу (збори) 12 липня 1952 року на горі Межигавурська.
Виконуючи наказ Грома я віднайшов Довбуша, зустрівся з ним і сказав, що він з нами має піти до Грома, але не арештував. Його жалюгідний вигляд і розпач душі за все, що сталося, якось вплинули на нас, що ми йшли разом, як і колись, у добрі роки.
12 липня 1952 року, на свято Петра й Павла, зранку стягувалися з усіх усюдів рештки по два-три підпільники на Межигавурську, щоб взяти участь у останній, може, відправі, яку мав провести командир УПА, а нині референт СБ ОУН Карапатського Краю – Грім і старий сотник армії УНР, майор УПА, нині окружний референт пропаганди ОУН Сокіл – Кость Петер.
Коли ми надійшли із Довбушем, то біля вогнища великим колом одні сиділи, другі стояли, загартовані часом і трагічними подіями командири і боївкарі підпілля УПА-ОУН. Побачивши нас – всі піднялися. Я підійшов до Грома, всі клацнули закаблуками «на струнко» і я зголосив: «Друже командир, зголошую свій прихід із сотником Довбушем». Всі на мить завмерли. Довбуш, опустивши голову, стояв біля мене... Грім старався зрівноважитися, але це йому не вдавалося: «Зголосіться, сотнику» – сказав Грім. Довбуш підійшов, ще раз став «на стружко» і трагічним голосом зголосився. Громові капали сльози, майор Сокіл плакав і всі довкола заплакали. Ніхто ще не бачив такої тяжкої відправи... Такої трагічної атмосфери.
Грім і Довбуш сам на сам відійшли в сторону, а Сокіл проводив відправу. Кожний керівник осередку одержав нові вказівки й інструкції. Підпільні зв’язки як такі ліквідуються. Зв’язки між окремими групами можуть відбуватися тільки за посередництвом довіреного нам населення.
Біля цього вогнища згадалось, як то в 1943, 1944 роках успішно організувались підстаршинські школи, перші відділи, вишкільні сотні, які в скорім часі виросли в курені й загони. А весь терен засягу дій ОУН-УПА був насичений підпільним збройним людом і все це зорганізовано в дисципліновану структуру станиць і кущів, які несли повсякденну службу в забезпечені продуктами, медикаментами, зброєю, амуніцією і поповненням УПА, які були тилом і кадрою УПА. Все діяло так справно, як годинниковий механізм. Здавалося, що ми можемо вести підпільну боротьбу в Карпатах ще десятки років. І на 7-му році боротьби упала на нас така чорна зрада.
Упала на наше збройне визвольне підпілля страшна трагедія – пішов командир на командира, провідник на провідника, побратим на побратима, боївкар на боївкаря. Всюди на зв’язках полилася кров зради, падали герої, потрапляли в пазурі чекістів на тяжкі муки есбісти й провідники, лицарі-революціонери священної боротьби за визволення.
Все це нині, біля цього вогнища усвідомлюється, все це нині зважується, в чому наші помилки, як зробити, щоб якнайдовше пронести наш прапор боротьби.
І на закінчення цієї відправи Грім сказав: «Друзі! Ворогові не вдалося за одним помахом знищити нас фізично. Але він як гідра роз’ятрена на легкій добичі докладає всіх зусиль до цього. Деспот з Кремля сичить люттю на нас і перед нами ще більші випробування. Кожна наша листівка, кожна відозва, кожна наша поява на терені дратує окупантів, що ми ще існуємо, що боротьба продовжується, а з другого боку радує і тішить наш пригноблений терором народ. Звертаюся до вас усіх доложити вміння і винахідливість продержатись якомога довше наперекір лютому й нещадному ворогові і на славу нашій воюючій і нескореній Україні. Дорогі друзі! Бойові побратими! Всі усвідомлюємо, що ця відправа наша – історичного значення. Що віднині, боротьба піде іншими методами, іншим трибом. І не знаємо, коли і який буде кінець нашій збройній боротьбі. Але знаємо ми і свято віримо, що Україна незборима, що Україна розірве кайдани і стане Самостійною Незалежною Державою. Хай вам усім щастить. Хай вам допомагає Бог! А на закінчення, може вже останній раз, проспіваємо разом гімн «Ще не вмерла Україна». «Струнко!»
На цій відправі прощено Довбушеві його вчинок, який суперечив присязі, одначе функцію надрайонного знято і призначено в групу Деркача з пониженням до звичайного боївкаря.
Через рік літом 1953 р. Грім з дружиною перейшли із Рожнятівського району на постійне перебування у наш Надвірнянський район.
Після докладного вивчення терену було вирішено будувати підземну криївку на схилі гори Березовачка. Місце було добре тим, що вода була підземна, без ніяких ознак потічка. Вона пробивалась із землі і через кілька метрів ховалася у землю. В криївці мало жити шість осіб: Грім з дружиною, Довбуш з Попович Анною, я – Деркач і Яркий – Ярослав Обрубанський. В цьому складі ми почали будувати осідок. Ольга, дружина Грома, і Анна Попович цілий час будівництва стояли з двох сторін на стійках, а вечорами варили їжу на примусах. Треба віддати належне жінкам-підпільницям, дружині Грома Ользі Герасимович-Твердохліб і Анні Попович, які разом з нами, мужчинами, стійко переносили всі труднощі підпільного буття. Бувало, Ольга по тижневі сама одна жила серед далеких гір, даючи змогу виконувати іншу роботу боївкарям, своїм охоронцям.
Будівництво йшло відкритим способом: розчистили на 3-4 м. глибини яму, зав’язали з кругляків стіни, основою 3-4 м, зробили подвійну стелю, щоб сніг не топився, зробили коридорчик і комору на продукти, на зберігання бензину, інструментів та інших речей. Кімната була приблизно 4 на 4 м., в протилежному від входу куті був проведений вивід вентилятора (люфтівник), а вхід повітря був у коридорі, біля виходу. Треба сказати, що грунт складався із суцільного грубого каменя, який легко пропускав повітря і ніколи не відчувалося задухи. В цьому ж місці попри стіни були зроблені поверхні прйчі для спання, серед кімнати був столик і лавки, де ми їли і працювали. Коридорчик закінчувався туалетою, туди ж зливалися помиї з кухні, а тверді відходи зберігали в скрині до весни. У верхній частині коридору була зроблена криничка, вода з якої жолобком стікала в туалету і дальше просочувалася між каміннями у підземелля. В кінці коридору на 3-4 м. був вихід типу отвору 60 на 60 см. Вверху вихід прикривався «дучкою» (це скриня на завісах, наповнена землею і мохом відповідно до місцевого терену).
Робили ми криївку дуже потихо, без жодного стуку, пилку завивали у рушник, сокирою майже не користувалися. На початок вересня 1953 р. криївка була готова і настільки добре замаскована, що вівчар ходив з вівцями через криївку і нічого не замічав. В цьому місці хочу висловити належне жителям хутора «Рівня», особливо двом родинам, від яких ми мали всі продукти, розвідку і все, що потрібне було. Грім завжди говорив, що цих добрих людей треба нагородити найвищими нагородами. У найтяжчі трагічні часи боротьби вони жертвували своєю безпекою і безстрашно допомагали нам всім, чим могли.
Так ми стали на зиму з 1953 на 1954 рік. На цілу зиму був розроблений плян занять. Треба сказати, що для безпеки ми мусіли замінити день на ніч. Отже, коли на дворі ранок, тоді в нас ніч і ми лягаємо спати. Коли надворі вечоріє, ми встаємо, варимо їсти, проводимо заняття, і так цілу зиму. Ми мали радіо, трохи книжок, писали спогади і так жили. До обіду три години були заняття з таких дисциплін: історія загальна, історія Польщі, Росії, Румунії, тобто наших окупантів, історія України, історія дипломатії, психологія товпи, загальна психологія, логіка, основи красномовства, а також способи діяльности СБ (тут завжди для закріплення після занять проводилося індивідуальне читання протоколів зізнань агентів НКВД-МГБ), структура і методи роботи МГБ. Після обіду вільні заняття, кожний за своїми потребами і можливостями займався самостійно по програмі «Олега».
Надходила весна 1954 року. Довбуш цілий час наполягав, щоб налагодити зв’язок із групою Хмари.
Ми знали, що Хмара після втечі то тут, то там був у терені, я за дорученням Грома зустрічався з Хмарою літом 1952 року після відправи, але Хмара не захотів піти до Грома і діяв повністю на свою руку.
Довбуш добре жив із Дубом (районний Яремчанського району Антон Вацюк) і дуже його «тягло» до Дуба на зв’язок. І після того, як ми своє бліде від підземелля тіло трохи припалили на сонці й дістали людський вид, Грім рішився на те, що пішов зі мною на терен с. Рафайлів (тепер Бистриця), а Довбуша і Яркого з с. Делятин відпустив на зв’язок до Дуба у с. Лоєва, на господарстві Івана Романюка.
Було домовлено, що всі ми мали повернутися до криївки до 15 травня. У випадку, як на 15 травня Довбуша і Яркого не буде, то в криївці мали прийняти це як стан тривоги і на деякий час до вияснення покинути криївку. Одначе коли ми прийшли з терену до криївки 14 травня і не застали Довбуша, то Грім запевнював нас, що він має добре передчуття і не збирається покидати криївку. Не хотів виходити з криївки і коли 15 і 16 не було ні Довбуша, ні Яркого. Навпаки, 16 травня в неділю він післав мене у с. Зелену дістати кислої капусти, цибулі та ще дечого купити і 18-го рано прийти на осідок. Я піднявся нагору з криївки і кажу до Попович, яка сиділа на криївці: «Може підеш зі мною у село?». А вона відповіла, що не піде, бо снився поганий сон. І я пішов сам.
Ввечері зустрівся з нашим чоловіком, поговоривши про новини, я дав гроші на купівлю рибних і м’ясних консервів, просив приготувати капусту, діти вдень мали принести дещо поїсти, а ввечері знову ми мали зустрітися. З тим я пішов досипляти ніч. Ніч була досить холодна, я загорнув голову у куртку і так задрімав. Сниться мені сон, що дівчина, подібна до мавки, паде з неба біля мене, взяла мене рукою за плече, розбудила і каже: «Скоро йди на свій осідок». Я пробудився. Довго не думаючи, закинув автомат на плече і йду скоро до криївки. Перейшов я відкриту гору на другий бік, а на протилежному узбіччі вже була наша криївка. До криївки вже цілий час ліс і отже нема чого спішити, я сів і закурив. День видавався дуже погідний, сонце тільки що зійшло, ще по-весняному червоне, і й міркую собі, що це за сон такий снився. І тільки я піднявся іти далі, як біля криївки затріскотіли автоматні черги. Стрілянина продовжувалася пару хвилин і затихла. Потім пролунали два чи три приглушені вибухи гранат. Все! Бункер упав, думаю собі. Ось закидують гранатами. Привів Яркий або Довбуш. Потім пролунали двй пістолетні постріли, так як з бочки – і тишина. Я подумав собі: Грім з дружиною пострілялися, а Попович взята живою. Так воно і сталося.
Нині Анна Попович кожен раз подає іншу картину, але одне є незмінним. Коли вони почули на криївці гуркіт, то дружина Грома Ольга пішла дивитись, хто це, трохи підняла дучку і тоді просвистіли кулі понад головою, почалась стрілянина. «Що, ми вже готові?» – запитав Грім і пішов додучки виясняти, хто привів. Костенко дозволив Довбушеві обізватися. Грім, упізнавши голос Довбуша, запитав: «Як ви ся там чуєте, сотнику?» Довбуш відповів: «Так як коза, прив’язана на заріз» (за словами Анни Попович, по чоловікові Матвейка, с. Залісся  Золочівського району Львівської обл.).
За теперішньою версією Попович, там облога продовжувалася цілий день, велися переговори про здачу Грома і аж надвечір вони пострілялися. Одначе, Яркий, який біг повідомляти, що Довбуша нема і під час перших пострілів був недалеко від криївки, також чув пістолетні вистріли не дальше, як 15 хвилин від початку. Так приблизно розглядалася справа і на суді.
Попович твердить, що Ольга застрілилася і зразу померла, а Грім після вистрілу, як прийшов до себе, то згадав, що Деркач пішов у село і просив її, щоб не всипала (не указала, куди він пішов, аби його не вбили).
Ось так загинув командир 4-ї воєнної округи УПА-Захід, майор УПА Грім – Микола Твердохліб, уродженець с. Петрилів, Тлумацького р-ну.
Події з Довбушем розвивалися так: коли вони пішли в терен, то пару днів походили разом, а потім Довбуш відпустив Яркого до дружини у Делятин і 14 травня вечором вони мали зустрітися біля нафтової вишки у с. Пасічна.
Зустріч з Дубом мала відбутися 12 травня. Довбуш прибув до с. Лоева 11 травня вечером і, викликавши господиню дому, старався вияснити, чи Дуб і Хмари брат Іван не можуть бути знову провокаторами. Вона сказала, що вони на стриху чекають на нього і запевнила, що вони не зрадники, що вона гарантує своєю головою, що вони чесні. Після таких запевнень Довбуш рішив зустрітися. 12 травня вони зустрілися, їх було троє, Довбуш – один. По короткій схватці Довбуш був зв’язаний. Господиня, узнавши про таку трагедію, взяла на себе відповідальність і з тої розпачі кинулася у криницю й загинула.
Чекіст Костенко знав, що Довбуш зимував з Громом, тому зразу ж почав тиснути. Довбуш згадав про 15 число, як останній реченець, і на всякий випадок міркував, що Яркий 14-го прийде на зв’язок і як його не буде, піде на осідок повідомити Грома про небезпеку. А тим часом Яркий рішив чекати на другий день, тобто 15 травня і аж тоді пішов на осідок. Але 16-го вдень не ризикував перейти присілок Зеленицю, зачекав до вечора, перейшов присілок, заночував і раненько пішов на осідок, не дійшовши 500 м., як почалася стрілянина.
Довбуш тримався до 16-го, ранком признався і показав на карті місце. Тоді почалася підготовка і 16 травня уночі група чекістів із зв’язаним Довбушем поїхала у гори і до світанку прибула на місце трагедії. Дільше події розгорталися, як описано вище.
За рік, знову ж таки за допомогою зрадників-провокаторів і з використанням наркози вдалося взяти мене, Яркого і Архипа в Надвірнянському районі. Дуба – Верхоляка Дмитра і Остапа – Іванківа Степана в тодішньому Солотвинському районі. З 9 по 16 лютого 1956 року відбувся суд над нами усіма – 9 осіб. Вирок такий: чотири на розстріл, решта на різні терміни. Мені, Верхолякові і Обрубанському замінили розстріл на 25 літ лагерів, а Довбуша – розстріляли.
Ось так трагічно закінчилася боротьба останніх повстанців-революціонерів у Карпатському краї.

Спогад записано 14 липня 1991 року.
м. Івано-Франківськ.

Собственно об этом и предупреждали "борцов" с "наследством советской оккупации" - ТОТ КТО СЕЕТ ВЕТЕР ТОТ ПОЖНЕТ БУРЮ но "борцы" почему то решили, что с ними шутят... и вот результат

Последние новости просто напоминают сводки боев...

ЕСЛИ ПЛОХО ВИДНО ЖМИТЕ CTRI И КОЛЕСИКОМ

    

а слова то какие "ПОИЗДЕВАЛИСЬ" сейчас мы начнем все дружно рыдать

Просто нужно уважать чужое мнение, если кому-то нравится Ленин, или даже Сталин, это их личное дело и их личное дело каким памятникам каким Лениным они будут поклоняться, а если вы влезли со своими порядками, так теперь и нечего обижаться

можуть зайти сюди і "полікувати" себе від цього забобону.

Написати цю замітку мене змусили висловлювання українофобів типу табачника що Степан Бандера перебував на "відпочинку та курорті" у концентраційному таборі Заксенхаузен.

Саме на цьому, і ТІЛЬКИ  на цьому ( що перебував С. Бандера у відносно комфортних з їхнього погляду умовах) грунтуються звинувачення горе-істориків і кремлядських прислужників у колабораціонізмі
С. Бандери.

Ні одна людина у здоровому глузді, повторюю,у ЗДОРОВОМУ глузді не буде стверджувати що перебування у концентраційному таборі, будь-яке перебування за колючим дротом можна назвати "відпочинком" чи "дарунком долі".
Ув"язнення може бути тільки ув"язненням, тюрма тільки тюрмою. Тільки для  того щоб зламати волю людини і домогтися втратити віру, породити зневіру а інколи і довести до божевілля.

Якщо звинувачувати у колабораціонізмі тільки за перебування у певному місці і в певний час, то логічно припустити, що і інші люди, які перебували разом з С. Бандерою мають бути звинуваченими у ньому.

Але по порядку :
 
Тюрма Целенбау мала декілька зон.
Зона "А".
Там дійсно були більш-менш прийнятні умови. Але сиділи чи точніше "відпочивали" за термінологією собачників там визначні персони : родичі кронпринца Баварії Рупперта, Курт Шушнінг з дружиною та інші VIP персони.
"Відпочивав" тав і син Й. Сталіна Яків Джугашвіллі.
Умови в таборі : спальня на 2 персони, окремий санвузол, сигарети, чиста білизна, передачі Червоного Хреста з шоколадом та іншими смаколиками.
В той час як сотні тисяч інших радянських військовополонених годують чортзна чим!

Ну чим тобі не колабораціоніст?! Але коли хто небудь звинувачував Якова Джугашвіллі у колабораціонізмі?
Тоді чому звинувачують С. Бандеру?

Але навіть такі "комфортні умови" не спасли сина Сталіна від божевілля : у день смерті він з полінякою ганявся за охоронцями, а потім демонстративно перейшов у заборонену зону з криками: "Стріляй у мене! Виконай наказ!"   де і був застрелений.

Курт Шушнінг.
 Австрійський федеральний канцлер теж перебував тут. Після закінчення 2 світової війни емігрував дор США де викладав політологію у одному з університетів з 1948 по 1967 роки.
Американське громадянство отримав у 1956 році.

Хіба могла отримати вид на проживання і громадянство  США людина звинувачена у колабораціонізмі?

Хтось заперечить, що могла, але будьте обєктивні, мова ж іде про політика, який власне вже нікому не був потрібен, а  не наприклад про розробника прогресивної вундерваффе фон Брауна!

Але Степан Банера перебував не у зоні "А", а в іншому, одноповерховому Т подібному будинку.
Умови зовсім інші: 90 камер у трьох коридорах, душова 1 на коридор, туалети в камерах.
Ось декілька фото :









На першому фото камера де сидів Мартін Німмелер, офіцер-підводник 1 світової війни, який після війни став пастором- протестантом і відкрито виступав проти Адольфа Гітлера у своїх проповідях : "Потрібно поклонятися Богу, а не людині".
До речі Мартін Німмелер став лауреатом Міжнародної Ленінської премії "За зміцнення миру між народами" у 1967 році.

Чи могла радянська бюрократія вшанувати людину яка могла бути колабораціоністом?!
Скажете що це маячня?! Але ж він сидів разом з С. Банерою! Можливо навіть за іронією долі у сусідніх камерах!

Жорж Валуа.
Один із засновників французьких організацій фашиського толку "Аксьйон Франсез" та "Фасції".
Саме він, разом з Жаном Артюном, який так само як і Ж. Валуа загинув у концтаборі створили першу збройну цивільну організацію, яка перейшла до безпосередньої збройної боротьби з німецькими окупантами. Парадокс і чорний гумор історії, але французьський опір як виявляється створили фашисти!!!  То чому Рух Спротиву у Франції ввважають антифашиським рухом, а ОУН-УПА з С. Бандерою колабораціоністами німців?
До речі дууууже цікава історія з французькими комуністами:
ФКП  з початком 2 світової війни висунула лозунг братання з німецькими солдатами, усунення від влади французького уряу і створення новітньої "Парижської Комуни". Звісно що КПФ була піддана репресіям, але після окупації Франції німцями стала співпрацювати з новою владою, і навіть хотіла налагодити випуск своєї комуністичної газетки "Юманіте".
Ось такі парадокси : фашисти у Спротиві а комуністи співпрацюють з нацистами!

Стефан Ровецький.
Генерал Армії Крайова - був страчений за наказом Гіммлера 2 серпня 1944 року після початку Варшавського повстання.

Поляки ж не говорять що він там "відпочивав на курорті".

Ось така-то зовсім "не табачна історія".

19.12.2012                                                      Рівне

На українському сайті підпис такий: "Галицький віночок". Улюблена розвага вояків УПА с. Лозовая Тернопольской области осень 1943 года".

На російських сайтах: 1) "чудовищная фотография, наглядно демонстрирующая преступную деятельность ОУН и УПА"; 2) "Одно из деревьев просёлочной дороги, над которой террористы ОУН-УПА (OUN-UPA) повесили транспарант с надписью в переводе на польский: "Дорога к независимой Украине". На каждом дереве палачи создавали из польских детей так называемые венки.

На польському сайті читаємо: "Tzw. wianuszki z zamordowanych przez OUN-UPA polskich dzieci. Zdjcie przedstawia jedno z drzew alei, nad ktr upowcy zawiesili transparent z napisem: "Droga do wolnej Ukrainy", Tarnopol, prawdopodobnie 1943 r."

Історик-любитель Корман (колишній агент спецслужб комуністичної Польщі), який видав альбом "Ludobjstwo UPA na ludnoci polskiej – dokumentacja fotograficzna" (2003), помістив це фото на обкладинку і написав, що таких віночків з польських дітей було багато.

Та крім села Лозова і Тернополя, можна натрапити й на інший підпис під фото, який адресує ці жертви то до Козової, то до Бучача, то до Бережан. Дивний розгардіяш, правда? Але найцікавіше те, що вже кілька років минуло з тих пір, як польська газета розкрила правду про цю фальшивку ("Faszywy opis, prawdziwe zbrodnie", Rzeczpospolita, 19 maja 2007), а фото продовжує свій хітпарад.

Як бачимо, на оригінальному фото нема колючого дроту, яким нібито обмотано дітей. А нема тому, що цей дріт – насправді заломи на фотографії.

Завдяки польським науковцям Аді Рутковській та Даріушу Столі, зокрема їх резонансній публікації на сторінках газети Rzeczpospolita 19 травня 2007 року, стала відомою достеменна історія походження цього фото, проте й досі знаходяться такі, які попадаються на цинічну брехню українофобів, адже чим брехня цинічніша і тиражованіша, тим у неї легше повірити.

Rzeczpospolita з’ясувала справжню історію фотографії, яка є ледь не найпопулярнішим підтвердженням звірств українців проти поляків. Виявляється, українці не мають нічого спільного із цим злочином!!! Фото походить не із сорокових, а з двадцятих років минулого століття, його зробили слідчі, і на ньому зображені не польські діти, а циганські. Що більше, фотографій із місця події є декілька, і всі їх свого часу опублікували разом із справжньою історією злочину, який стався 1923 року. “Це сталося вночі проти 12 грудня 1923 року, – стверджують автори газети Rzeczpospolita. – Чотири жертви – це циганські діти, а вбивцею була їхня божевільна мати, 32-річна М.Д. Цю подію докладно описано в публікаціях із судової медицини 1928 року (очевидно, і в тогочасній пресі)”.

Уперше фото надрукували у статті “Маніакально-депресивний психоз у судово-психіатричній казуїстиці” авторства Вітольда Люнєвського. Стаття з’явилася в психіатричному щорічнику Rocznik Psyhiatryczny. Подію з ілюстрацією описано і в “Підручнику із судової медицини для студентів і лікарів”, який видав професор Віктор Гриво-Домбровський 1948 року.

“Це, власне, доконаний факт, що вбивцею дітей була їхня мати, – наголошує Rzeczpospolita. – Нещасна жінка вбила чотирьох дітей у розпачі після арешту чоловіка та розпаду циганського табору, в якому вона жила, з переконання, що їм загрожує неминуча голодна смерть. Наступного дня вона зголосилася до поліції”.

Уперше світлину приписали до злочину українців оприлюднивши у вроцлавському журналі Na rubiezhy на початку 1990-х з таким підписом: “Польські діти, замордовані й убиті підрозділом УПА в околицях села Козова на Тернопільщині восени 1943 року (зі збірки д-ра Станіслава Кшаклєвскего)”. Через два роки те саме фото з’явилося в праці Й. Вєнгерскєго “Армія Крайова на теренах Станіслава та Тернополя” з іншим підписом: “Діти, вбиті підрозділами СС “Галичина” в районі Козової, Бережанський повіт (із збірки В. Залоговича)”.

2002 року історик Олександр Корман у праці “Ставлення УПА до поляків на південно-східних теренах Другої Речі Посполитої” подає розширені варіанти походження фотографії та трактування подій, які буцімто на ній зображено. Він стверджує, що фотографія походить із села Козова, чи то Лозова, Тернопільського повіту, і датується 1943-1944 роками. За його словами, світлину привезли до Львова врятовані від різанини поляки, які розповіли, що УПА зробили “...віночки з дітей, прибиваючи їх до дерев на алеї, котру назвали “Дорога до Самостійної України”. Інший варіант походження фотографії та подій, які вона фіксує, подано в праці 2004 року “Про людиновбивство на Тернопіллі” Хоманського та Сікерки. Згідно з їхньою версією, автор світлини – німецький військовий фотограф, який зробив її у селі Козівка Бережанського повіту в листопаді 1943 року.

Ця історія з маніпулюванням документами, зокрема фотографіями, в намаганнях приписати українським націоналістам неіснуючі злочини – не поодинока. Напевно наші читачі пригадають скандальні події 1998 року, коли при відкритті сесії Верховної Ради комуністи поширювали фотокопію, на якій невідома особа вітала офіцерів німецької армії, коментуючи це таким чином, ніби на фото – чільний діяч ОУН Ярослав Стецько. А директор Центру досліджень визвольного руху Володимир В`ятрович в цьому контексті розповідає про те, як фотографія по звірячому замордованого червоними партизанами українського хлопця Б. Івахіва з книги Миколи Лебедя „УПА”, виданої в Америці у 1946 році, в якій, до речі, подано місце і обставини події, нині використовується в польській пресі як „свідчення злочинів УПА”. Пригадаймо й поширювані наклепи про „Залізні Хрести Шухевича” та засудження ОУН і УПА на Нюрнберзькому трибуналі. Комуністичні борзописці ніколи не гребували явними фальсифікаціями та брехнею, коли йшлося про приховування власних злочинів та намагання очорнити борців з комуністичним режимом. Згадаймо хоча би Катинь і Биківню. Яскравим прикладом є пасквільна збірка Рудницького і Бєляєва „Під чужими прапорами”, в якій стверджувалося, що провідник ОУН полковник Євген Коновалець загинув внаслідок внутріорганізаційної боротьби за лідерство. Подібне доводилось читати і щодо причини смерті лідера ОУН Степана Бандери.

Україноненависники не гребують нічим, аби спаплюжити і принизити наше минуле, тому не маємо вірити ні на йоту їхнім „аргументам і фактам”. І висновок другий, основний, – все таємне стає явним і правда знайде дорогу навіть в хащах і темряві!!!

Взято тут: http://www.facebook.com/photo.php?fbid=130708187080332&set=a.102938476523970.9340.100004234538618&type=1&theater

Зараз кажуть про "ОУН-УПА", і це є більшовицька провокація. Була ОУН і була УПА. Хто об'єднує ОУН та УПА, той провокатор... Донбас не завжди був таким. Ми, підпільники, у 1942–1943 роках мали там більше впливу, ніж нині має київська влада... Червоно-чорний прапор - це фашизм.

Тим пригодам, які пережив цей чоловік, може позаздрити будь-який супергерой.

Почавши з організації армії Карпатської України, у 1942-1943 рр. оунівець Євген Стахів очолював українське націоналістичне підпілля на Донбасі. Він причетний до створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР) - багатопартійного передпарламенту й уряду воюючої України. Він причетний до перетворення ОУН із тоталітарної організації на демократичну.

На еміграції Стахів став одним із активістів "двійкарів" - демократичного крила в ОУН, яке найуспішніше здійснювало ідеологічну боротьбупроти СРСР. Його брат був міністром в уряді Ярослава Стецька, його син - лауреат Нобелівської премії.

Зараз важко повірити, щоб українські націоналістичні сили діяли на Донеччині та користувалися там неабиякою підтримкою, чи в те, що саме східняки вплинули на кардинальну зміну ідеології проводом ОУН. Справді, незнання власної історії сприяє породженню міфів, які відводять нас далеко від правди про самих себе.

Останній з керівної ланки ОУН, Євген Стахів все ще хвацько відповідає на запитання, любить пожартувати, дозволяє собі сльози тільки коли декламує вірші Шевченка, і сьогодні святкує свої 94-ті уродини у Нью-Йорку, де живе вже 69 років.

Євген Стахів. Фото: Руслан Канюка ("День")

Він голова президії Середовища УГВР за кордоном, кавалер 3-х орденів: "За заслуги перед Україною" (який отримав ще від Леоніда Кучми) і Ярослава Мудрого IV i V ступенів (які отримав з рук Віктора Ющенка).

Ще донедавна Стахів особисто керував власним двадцятирічним "б’юіком". Його старший син - директор з міжнародних проектів Інституту водних ресурсів Корпусу інженерів армії США, лауреат Нобелівської премії Євген-Зенон Стахів, не дуже полюбляє їздити з батьком, до речі, також інженером за фахом. Справа в досить екстремальній манері водіння.

"Історична Правда" бажає Євгену Стахову здоров'я. З нагоди його дня народження ми підготувавали добірку цитат оунівця.

--------------------

Моє основне правило - бути оптимістом. Тільки завдяки цьому - а також умінню пожартувати - я й живу так довго. Тому й доля любила мене, не цуралася.

Намагаюся донести до всіх правдиву історію українських націоналістів. Вірю, що треба писати правду про ці події - без огляду на те, подобається це комусь чи ні. Правда допоможе розібратися історикам в подіях, що відбувалися на українських землях, і хто був героєм, а хто лише хоче жити коштом інших.

Щодня проводжу дві години за читанням інтернету. Читаю статті New York Times, "Української Правди", "Дзеркала Тижня" - щоб знати, що діється в світі, що діється в Україні.

Я пишаюся Перемишлем – він згадується вже в "Повісті врем’яних літ", коли князь Володимир підкорив Червенські городи. Тож я народився в одному з найдавніших міст Русі.

Батько був офіцером Української Галицької Армії. Тож сам час і виховання визначили долю всіх членів нашої сім'ї. Нас було шестеро дітей, і всі ми входили до ОУН.

Через переслідування польською владою ми були змушеніемігрувати до Чехословаччини. Та в тих таборових умовах точилося досить жваве культурне, громадське життя, яке формувало мою свідомість, в першу чергу — національну. Але найбільший вплив мав на мене батько. Він багато розповідав мені про свій рід, про себе, я бачив його в стосунках з людьми, мимоволі перебирав собі його переконання. Батько розповідав мені про своє рідне село, свого батька — Миколу Федоровича Стахова (1850 р.н.). Дідо був жонатий з Параскевією Наливайко — з дому Наливайків, старого козацького роду.

Моєму вибору вступити до ОУН сприяло й те, що мій старший брат Володимир уже був активним учасником ОУН. Він став міністром закордонних справ Української Республіки. Він власне стояв поряд з іншими провідниками ОУН на тому балкончику, з якого у Львові у 1941 році було проголошено про відновлення Української держави.

В 7-му класі мене обрали головою міжкласової шкільної громади. У нас був звичай, що на голову обирали учня 7-го класу на рік. І це був, так би мовити, великий війт на цілу гімназію. Він мав справу з директором, виступав з промовою на святі Шевченка… Я багато цитував Шевченка. Взагалі багато його знаю напам'ять.

Я багато мандрував (ми називали це прогульки) по Карпатах.

19 листопада (1938 року) на студентській забаві в Народнім домі я мав дивну несподіванку. До мене підійшов незнайомий чоловік і запитав: "Вас звуть Євген Стахів?" "Так". "Я Роман Шухевич. Хочу вас попередити, що з Перемишля до Львова приїхала поліція. Арештовує деяких людей, питали про вас. Раджу не йти додому ночувати і взагалі втекти". Я подякував і скористався з його поради. Багато хто тікав на Карпатську Україну, я пішов до Івана Равлика, щоб допоміг.

В ті часи, коли я жив у Карпатській Україні, русинські тенденціїпоширювалися досить сильно. Я вважаю, що Авґустин Волошин[прем'єр-міністр і президент Карпатської України – ІП] вів правильну політику, краще все ж пряником, ніж батогом.

Ще немає правдивої історії Карпатської України, можливо, ніколи і не буде.

Мушу сказати, що таких добрих людей, як на Словаччині, я мало зустрічав.

У Німеччині я став працівником Української пресової служби, адміністратором, розмножував німецькою і українською всі бюлетені, адресував і носив на летунську пошту - щоб скоріше йшло до Південної Америки і Канади. Дещо розносив особисто по різних бюро в Берліні. Так прожив до вибуху німецько-польської війни.

Вчився їздити на автомобілі, 1 вересня 1939 року якраз складав іспит з водіння. До речі, і досі тут, в Америці, послуговуюся тим свідоцтвом.

Восени 1940 року в Берлін мав прибути Молотов підписувати новий договір — на продовження попереднього. Мій брат передбачав - і попередив нас про те - що існує небезпека арешту. Так і сталося.

Одного листопадового ранку (о сьомій годині) несподівано подзвонили в двері Української пресової служби, де я мешкав. Відчинивши, я побачив двох незнайомих чоловіків в цивільному. "Чи ви Свген Стахів?" Я відразу пригадав собі розмову з Володимиром. "А що, вже приїхав Молотов?" — питаю. Вони збентежено перезирнулись: "Звідки ви знаєте, що ми до вас у справі Молотова?" Я промовчав.

Мене гукнули до телефону. Я взяв слухавку, не знаючи, з ким говоритиму. А то дзвонив комісар гестапо і повідомив, що справу з моїми іспитами погоджено, факультет металургії погодився мені їх відтермінувати, отож я можу спокійно сидіти в тюрмі ще пару днів.

Євген Стахів. Фото 1940-х років

Донбас - земля, яку відкрив душею. Після проголошення Української Республіки у червні 1941-го німці арештували основне керівництво ОУН. Тому було прийняте рішення провести пропагандистсько-просвітницьку акцію за незалежну Україну. Тоді, у 1942 році я отримав завдання від "Леміша" (Василя Кука - згодом Головного Командира УПА, який помер у Києві 2007 року) разом із похідними групами ОУН розвернути підпільну мережу в Донбасі.

Донбас не завжди був таким. Ми, підпільники, у 1942–1943 роках мали там більше впливу, ніж нині має київська влада. Не зважаючи на те, що два десятиліття жили під більшовиками, люди залишилися там демократами!

Я дуже вдячний мешканцям Донбасу. Два роки нас ховали та годували, ризикуючи життям. Ще раз повторюю, що це були не лише українці. Український підпільник на Донбасі потребував допомоги греків, євреїв, росіян, татар.

В той час на Донбасі було більше українських шкіл та газет, аніж за незалежної України.

Ми боролись за самостійну Україну, за демократичну Україну з соціальною справедливістю, рівністю, де би всі громадяни були рівні. Ми знали, що в Україні є національні меншини. Спочатку в нас було гасло "Україна для українців", але я воював на Донбасі і мої колеги казали, що це гасло є недобре, і ми це гасло відкинули і боролись за демократичну країну з рівними правами для всіх.

До війни ОУН була малою галицькою організацією, при тому пронімецькою, оскільки особливих варіантів не існувало. Ми поширили націоналістичні ідеї від Донбасу ген по Крим. Саме те, що члени ОУН побували в містах Східної України, примусило ІІІ-ій Збір ОУН відступитися від крайнього донцовського націоналізму. Для бандерівського націоналізму місця немає, він повинен змінитися.

Бандера хотів повертати назад до тоталітаризму, що було поганодля українського народу. Отже той, хто хоче зводити пам'ятник Бандері, той бажає повертатись до тоталітаризму. Бандері, який не знав, що тут робиться - пам'ятники, а тим, хто тут воював, що? Шухевичу мають бути пам'ятники, а не Бандері! То є кривда для тих, хто воював та гинув, бо вони гинули не за Бандеру, а за Україну.

Коли ми воювали проти німців, то багато хто з Донбасу казав - ми є "русские украинцы". Але мушу сказати, що проти німців там було легко воювати. Проти комуністів тяжче.

Ще пам'ятаю, як обурювався, коли мова заходила про стосункигаличан і східняків. Нам неодноразово говорили, що ми, галичани, повинні змінитися. Говорили, що ми гарні організатори, а от керувати країною нас не пустять, бо Україна - це не лише Галичина, це щось значно ширше, а ми занадто вузько мислимо… Але якщо зараз подивитися на те, хто при владі, то й справді, де там галичани?

Після війни я виїхав до Америки. Саме там у 1953-му вперше побачив фільм "Молода гвардія". Гірше того, моїм ім'ям назвали зрадника молодогвардійців - Євгенія Стаховича. Я був злий, як чорт. Я знав, що ім'я перекрутили. Більшовики як прийшли, то хапали всі німецькі документи. А в тих документах значився такий чоловік, як Євген Стахів. Адже німці шукали мене цілий рік. Ці документи й були надані Фадєєву, коли той писав свій роман.

Я категорично заперечую існування "Молодої Гвардії"! Те підпілля, яке описав у своєму романі Фадєєв, буквально змалювали з національно-визвольного руху. Фадєєв просто "перефарбував" його в червоний колір та додав провідну роль партії.

Червоно-чорний прапор - це є фашизм. Бо тільки більшовики, нацисти й італійські фашисти Муссоліні зробили партійні прапори державними. До речі, в УПА не було жодного червоно-чорного знаку! Тільки синьо-жовті та жовто-сині прапори, бо то були бандерівці та мельниківці. Армійці бандерівського напрямку виступали під синьо-жовтим прапором, а мельниківці - під жовто-синім.

Співпраця ОУН з німцями була вже давно. Задовго до Другої світової війни, ще до приходу до влади Гітлера. Німеччина на той час була республіканська - демократична. Українці разом із німцями робили саботажі проти Польщі.

Версальський договір поділив Україну навпіл, залишивши частину під Польщею. Німеччина воювала за ревізію цього договору. Ми всі, патріоти, також стояли за ревізію цього договору, щоб знову об'єднати Україну. Отже, ми стояли з німцями на однакових позиціях щодо ревізії цього договору. Ми сподівалися, що будемо об'єднаною країною в новій Європі, хоч і розуміли, що так звана "Нова Європа" - це буде гітлерівський СРСР! Ми готові були задля об'єднання України стати німецьким васалом.

Мої колеги хваляться, що ми почали воювати проти німців. Ні. Це німці нас змусили з ними воювати. Я був такий самий германофіл, як і всі другі, але коли вже почали німці шукати за мною, то і я став з ними воювати. І зараз я кажу, що німці добре зробили, що нас тоді розігнали, бо ми би ніколи не мали самостійної України. Нас світ прокляв би, що ми є прислужники німецькі!

Але чекайте. Якщо Сталін уклав договір із Гітлером, то це що, було добре? А як ми уклали договір із Гітлером, то це вже є зле?

УПА не винна ні в чому, бо тоді УПА не було! Армія з'явилося в 1943 році на базі боротьби з гітлерівцями. То було повстання проти німців.

Зараз кажуть про "ОУН-УПА", і це є більшовицька провокація. Була ОУН і була УПА. Хто об'єднує ОУН та УПА, той провокатор.

Я не раз говорю за кордоном з тими дивізійниками, хто дійсно був у німецьких дивізіях, і вони кажуть, що воювали за Україну. Яку? Під німцями? А як я кажу, що ви воювали за Німеччину, то вони шаленіють.

ОУН віддала наказ не вступати до дивізії "Галичина".

Є два націоналізми: екстремістський із еміграції, штучно привезений назад у Київ, і новий народний націоналізм, репрезентований Майданом. На Майдані панував правдивий історичний український дух – козацький.

Ідея української самостійності була спопуляризована Помаранчевою революцією.

Тривалий час американська історіографія базувалася на російських заготовках, що Київ – то мама Росії. Донині частково так залишилося, й у цьому я теж бачу провину Києва. То не я чи Шевченко мусимо дбати, а українська наука. А хто очолює досі українську науку?

Паспорт Стахова 1946 року

Нове тисячоліття в цій частині світу залежатиме від дружньої співпраці народів Центральної Європи. У 1938 році я воював проти угорців за вільну Карпатську Україну й сидів у їхній в’язниці. А тепер інші часи.

То змінилося, вже немає війни, жодного ОУН-УПА. Тільки співпрацею з сусідами ми можемо щось зробити для України, сьогодні дружба й лояльність означають більше, ніж спротив.

Я очолював Товариство українсько-єврейської співпраці.Український антисемітизм був шкідливим і злочинним ідіотизмом.

Не так тії воріженьки, а як свої люди. Росіяни тут ні до чого. Вони тільки тішаться, що хохли тут один одного їдять. І так було в Україні після Хмельницького, і так було після Мазепи, і після 1918 року, так є зараз.

УПА я оцінював і оцінюю дуже високо. Це була моя армія, я вербував до неї добровольців. А ОУН? Це була моя партія, а Бандера й Лебедь були моїми провідниками. Але я мислив інакше, ніж вони, дискутував із націоналістами. Тільки от воєнні часи не сприяли дискусіям.

Зараз ми повинні бути всі разом. Ми можемо мати різні погляди, але якщо хочемо мати демократичну міцну Україну - треба об'єднуватися!

------------------------

Ця стаття скомпілювана з висловлювань Євгена Стахова, які були опубліковані в книгах, інтерв’ю, сказані під час особистої розмови.

Більше про білі плями в українській історії від безпосереднього її творця - у автобіографічній книзі Євгена Стахова "Крізь тюрми, підпілля і кордони. Повість мого життя", яку укладач цього тексту готує до перевидання.

Олеся Єдинак

Пам*ятається мені, десь приблизно весною натрапив на матеріал такого собі Дюкова, мол, готується у Росії збірка архівних матеріалів про український націоналістичний рух. Заворушилося і українофобське болото на цьому і інших ресурсах, "готуйтеся, бандерівці".Правда люди, які знайомі з працями самого Дюкова(а це один з членів редколегії) і очолюваного ним фонду "Историческая память" відразу висловили сумнів у науковій цінності кінцевого продукту.Ці підозри значно посилилися,  коли до піару збірника підключився скандально відомий народний депутат Вадим Колесніченко. Збірник був виданий літом. Автори обіцяли ще і електронну версію.Якої поки нема.На початку вересня в Україні з*явилася рецензія російського історика Олександра Гогуна під назвою "Старі пісні без головного".Пізніше з*явилася рецензія Сергія Рябенка, опублікована на сайті academia EDU.Збірка аж кишить усілякими граматичними помилками і неточностями.Складається враження що документи набирали і перекладали у ГУГЛІ.Я зупинюся тільки на самих смішних моментах і помилках а кому цікаво пропоную сходити і прочитати за посиланнями.