Військовий щоденник. ВТЗ БЛОГ ЛЕЙТЕНАНТА ВЛАДА ЯКУШЕВА

Десантники, розвідники, танкісти, елітні підрозділи – про них багато говорять і багато пишуть. Безумовно, вони герої, люди, які першими зустрічають ворога, але, закінчується бій і вони повертаються у місця базування, де їх чекають, годують, де облаштоване житло.

– Куди б тебе поселити? – задумався начальник штабу третього батальйону 14-ї механізованої бригади, куди я прибув за завданням начальника прес-служби ОК «Захід». – Ідіть он туди, у останній намет. Там є місце.

Третій батальйон ще не встиг як слід обжитися на новому місці. Бліндажі тільки починали робити, у наметах спали, розклавши на землі каремати і спальники. У шатрі, куди я зайшов, було все. Тут розмістилося два взводи: ВТЗ (взвод технічного забезпечення) та ВМЗ (взвод матеріального забезпечення).

Тут жили шофери, механіки, люди, які заправляють техніку, привозять у розташування провізію – одним словом, організовують у військовому підрозділі побут.

Попри страшну спеку, у наметі стояла буржуйка, з акуратно поскладаними поруч дровами (на всяк випадок), був стіл, зроблений з двох ящиків з-під снарядів. Біля шатра вже стояло два умивальника, самотужки зроблених з обрізаних пластикових бутлів, а за палаткою височів справжній душ з бочки, висадженої на дерев’яну вишку.

Коли я прийшов, мешканці намету саме закінчували збивати дерев’яні нари. Вхід мені загородила богатирська спина. Чоловік, який порався біля нар був невисокого зросту, з, у буквальному сенсі, квадратовою фігурою.

– Доброго дня. Я воєнкор. Мене до вас на поселення відправили.

Богатир обернувся, зміряв мене поглядом блакитних очей і посміхнувся. В чоловіка було щире обличчя людини, не спроможної на найменшу брехню.

– Журналіст! Заходь. Я Іван. От тут влаштовуйся. Зараз ми тобі ліжечко зробимо.

Іван загнав у землю кілок, який мав стати ніжкою для моїх нар, і трьома ударами кувалди майже на метр увігнав його у міцний як бетон ґрунт.

Незабаром я познайомився зі всіма мешканцями намету. Був тут інтелігентний Стас, який з однаковою легкістю говорив про військові справи і літературні новинки світу. Був ГСМ-щик Андрій, який, невідомо чому, не гірше за мене розбирався у тонкощах журналістської професії.

Якщо десь поруч чувся громовий голос, власник якого крив на чому світ стоїть всіх і вся, то незабаром треба було очікувати появи у палатці шофера Віталія. Одеситу Віталію було добре за п’ятдесят і виглядав він як козак-характерник, з обкладинок книжок про козацьку добу: мужнє обличчя, козацькі вуса, сухі м’язи, ніби вирізьблені з дерева. Козак-одесит вмів віртуозно їздити на всьому, що мало колеса або гусениці. Здавалося, дайте йому пень, він почаклує над ним з пару годин, і колода буде готова до участі у гонках Формули-1. Попри те, що Віталій у повний голос сварив всіх, починаючи з депутатів і закінчуючи нарядом на кухні, він був дуже доброю людиною.

– Запчастин в них немає! Трясця їх матері!!! – кричав Віталій, погрожуючи в сторону штабу кулаком. – Хай вони мені скажуть, що їм кудись їхати треба! Я їм… б… самоката зроблю – хай їдуть. А ви що сидите? Преса он сидить голодна, носом в цей свій й… ноутбук. Зробіть йому чаю і бутерброд!

Згадаю і про маленького Міхалича, без якого життя підрозділу було б просто неможливе. Міхалич возив воду, і чекали на нього, як на відпустку!

Стояла неймовірна спека і варто було водовозці з’явитися на дорозі, з палаток та бліндажів висипали люди з баклагами та каністрами.

Шофер Міхалич звідкись знав про зброю все – навіть такі нюанси, що до нього розвідка ходила на консультації. А ще він не пив 22 роки і про шкоду від алкоголю говорив з віртуозністю професійного психолога.

Окрема подяка кухарям. Серед кухонної обслуги виділялась яскрава пара – Великий та Малий. Великий був високим чоловіком у тілі, який весь час ходив у темних окулярах а-ля Кіт Базиліо, Малий цілком відповідав своєму прізвиську. Видаючи їжу, вони завжди посміхались, жартували, для кожного знаходили добре слово. Якщо ж у батальйоні дізнавались, що готується фірмова справа кухарів – український борщ, черга коло кухні вишиковувалась задовго до початку обіду.

Розповідаючи про цих людей, я згадав старого афганця, який був беззмінним днювальним у нашому наметі на Майдані. По ночах ми чергували на даху торгівельного центру, що навпроти готелю «Україна». Мороз був страшний. Інформаційна панель на будинку профспілок показувала – 25-27 °С, від вітру не було де сховатись і після чотирьох годин чергування ми повертались до палатки геть виснаженими. Через поважний вік та старі рани афганець не міг чергувати на постах та барикадах, але він чекав на нас, допомагав зняти бронежилет і вкладав у руки кружку з гарячим чаєм. Я був неймовірно вдячний йому тоді. Почалась нова війна, і на ній знову є люди, які дбають про мне. Я вдячний тим людям. Завдяки їм я можу робити свою роботу.

Фото: Влад Якушев

Славік, Вася, Микола, Сергій та Андрій… ВТЗ, ВМЗ… кожен з військовослужбовців цих підрозділів заслуговує на подяку і повагу. Чи багато навоює голодний розвідник, танкіст, в якого немає пального? Піде в атаку десантник, в якого немає набоїв?

І якщо після війни я почую від якогось бравого вояки: «Я кров проливав, а він на водовозці їздив», їй богу, дам у пику!

Начальник прес-служби 14-ї окремої механізованої бригади ОК «Захід»

Влад Якушев, лейтенант,
для IA ZIK

В армії я зробив цікаве дослідження: ми не одинокі у всесвіті. Пам’ятаєте захоплюючу кінострічку «Аватар»? У фільмі люди, керуючи тілами аборигенів, досліджували іншу планету, а потім навіть воювали разом з ними проти інших, поганих людей.

В українській армії теж є аватари! Служу я недавно, але, в силу своєї професії, побував у кількох військових частинах, і завжди поміж людських облич траплялися химерні маски: морда червона, зір розфокусований, з рота слина тече.

Аватари приїжджають до війська п’яними і примудряються залишатись у такому стані практично весь час, до самої демобілізації.

Коли аватара призивають, він, дізнавшись день і час, коли треба явитись з речами у військкомат, розпочинає довгий та ґрунтовний процес прощання з друзями та знайомими. А як же інакше? От він, майбутній герой, який іде на смерть, за свободу та незалежність своєї батьківщини! З таким всі хочуть випити, підбадьорити. І починається: «Давай, давай, наливай…».

У процесі проводів аватар гордо сидить на почесному місці, обіцяє зубами загризти всіх сеперюг та ногами розкопати російські танки. За кілька днів безпробудної синьки аватар, у рідких випадках сам, а здебільшого за допомогою колег по чарці, з’являється на призивний пункт. З собою він має неабиякий запас спиртного, бо мусить випити з майбутніми побратимами!

Відібрати в нього алкоголь неможливо, адже пляшки заховані між особистих речей, і законодавство не дає права працівникам військкомату ритись у сумках, бо в нас демократія, вільна країна, а кожен аватар дуже гостро реагує на порушення прав людини.

«Я на смерть іду!», – кричить мобілізований. – «Що ти мені заборониш? Ти, криса тилова!!!».

Стан алкогольного сп’яніння не є приводом для демобілізації, і аватара грузять у поїзд або автобус. Як правило, у транспорті вже сидить один, або кілька аватарів, які раді бачити особу свого роду-племені. Знову п’янка, в яку намагаються втягнути і звичайних українців – землян.

Риторика в аватарів досить переконлива. Наприклад, мало хто втримається відмовитись випити після тосту: «Давай за нашу перемогу!». Це ж гарантований конфлікт із майбутнім звинуваченням у сепаратизмі або шпигунстві на користь Російської Федерації! Землянин погоджується, і незабаром теж синіє та відрощує хвіст.

Отже, п’ємо за Україну, та нашу перемогу, а на ділі виходить, що за здоров’я Володимира Путіна.

Ватага аватарів, які прибули в частину – справжня проблема для офіцерів. Аватар проявляє чудеса винахідливості у питаннях пошуків спиртного. Перелізаючи через паркани або чіпляючись за борти техніки, яка виїжджає, аватар відправляється в місто, звідки його приносять місцеві жителі чи привозить міліція. Він ніколи не був на війні, але впевнено розповідає про вісім підбитих російських танків і вимагає свої «100 грам за збитий».

Через паркан він впрошує місцевих купити йому горілки, бо він, як Шаріков з відомого твору Булгакова, контужений «на колчаковських фронтах» і не може заснути, доки не вип’є.

Коли в аватара закінчуються гроші, він клянчить їх в тих солдат, які сильніші за нього, та вимагає від слабших, пише додому листи і просить гроші на форму, їжу, медикаменти, бо підлі військові нібито його обманули і нічого не дали. На той час форма, яку видала держава, може бути продана чи поміняна на горілку.

Найгірше, що командування частини не має жодного важелю впливу на пияка. Поставити аватара в наряд неможливо, бо практично весь час він перебуває у непритомному стані. Розмовляти немає сенсу, бо на завтра він навіть і не згадає, хто і що йому говорив. Бити не можна. Військова прокуратура не втрутиться, доки він не натворить чогось більш серйозного, ніж лежання у калюжі власного блювотиння. Посадити його на гауптвахту? Аватар винахідливий! Він дзвонить журналістам і заявляє, що це командир зводить з ним рахунки. Коли я ще був «на гражданці», мені дзвонив один такий. Я, палаючи праведним гнівом, прилетів у частину і дізнався, що «герой» за два тижні примудрився влаштувати три бійки, переплутати навчальний клас з туалетом, та заснути під військовим УРАЛом, який, коли рушав, дивом не розчавив йому ноги.

Відправити аватара в АТО? Це однозначно, що підписати цій людині смертний вирок, більше того, через такого пияка можуть загинути інші люди, може опинитись під загрозою військова операція. Військові фіксують, коли і за яких обставин загинула людина. 70% загиблих у тій чи іншій мірі були під впливом алкоголю!

Але аватар не боїться смерті і щиро впевнений, що ворожі кулі мають від нього відскакувати. На всі спроби пробудити його совість, аватар відповідає: «Я сюди не просився! Не подобається, то я розвертаюся і їду додому».

Прошу зауважити, як змінилась риторика аватара з моменту приходу на призивний пункт і зараз, коли він прослужив кілька тижнів.

Що робити? Дійсно відправити його додому? А що тоді скажуть інші бійці, які чесно несуть службу? Вони також залишили свої сім’ї, роботу. Вони підуть під ворожі міни, а п’яничка поїде у рідне село, чи місто, де його зустрінуть як героя?

У Львові я вже бачив такого красеня, який у камуфляжі підходив до нічних клубів і нібито збирав гроші на білет додому. Мовляв, ви тут гуляєте, а я там за вас кров проливав, то дайте, не скупіться…

Зараз у 14-й бригаді випробовують новий спосіб боротьби з аватарами. Керівництво пише лист матерям алканів, в якому розповідає про подвиги їх синів. Копію листа відправляють в органи місцевого самоврядування, додавши фотографію прибульця у непритомному стані.

Навряд чи це вирішить проблему, оскільки, зазвичай, аватару наплювати, що про нього думають. І все ж, такий лист не дозволить хизуватись вдома своїми військовими «подвигами».

Я б взагалі зробив в інтернаті сайт, де виставляв фото наших «синіх» друзів. Шкода, що це наразі не можна зробити. Подібна сторінка стане невичерпним джерелом натхнення для російської пропаганди.

Аватар – яка влучна назва! Це тіло, яке думає, що він патріот України, а насправді лялька, від якої Росії більше користі, ніж від армії найманців та диверсантів. І це не перебільшення. Кошти на утримання аватара, користі від якого ніякої, держава витрачає? Так! І, наприклад, каска, яку загубив аватар, могла б врятувати життя якомусь бійцю. Моральний стан підрозділів, у складі яких є алкани, падає? Факт! Авторитет армії в очах цивільного населення знижується, коли люди бачать такого «бійця»? Безперечно. Тепер скажіть, яка диверсійна група могла б завдати стільки шкоди Україні?

В яскравому кіно із назвою «Аватар», хвостаті аборигени списами та стрілами трощать космічний флот ворогів. Але тут не кіно і підбити російський танк пустою пляшкою з-під горілки, неможливо. Щодня на фронті гинуть солдати. Можливо, хтось з них залишився б живим, якщо б поруч опинився тверезий побратим.

Влад Якушев

http://zik.ua/ua/analytics/2015/07/28/viyskovyy_shchodennyk_zustrich_z_avatarom_611157

Давньоруські дружини здобували перемоги в битвах, маючи багатотисячолітній досвіт боротьби, як з кіннотою кочівників, так і з лавами загартованої піхоти римських легіонів та лав германських мечоносців. Багато ворогів було у Русі, але незламна стійкість бойового духу, вміння протиставити ворогові гнучку, загартовану віками тактику строю піших полків — основної ударної сили слов’ян, — допомагала упродовж багатьох тисячоліть боронити Рідну землю, на порох нищити лютого ворога. Тож вчімося тримати в руках мечі, щити, сулиці, добрі загартовані стріли, бити ворога бойовими сокирами! Славетні діла наших пращурів! Ознайомтеся з руським бойовим строєм.

Бойові дії звалися «рать», неприятель — «ратний». Війну виповідали через послів. От як про це пише літопис: «Прийшов Володимир із варягами до Новгорода й сказав посадникам Ярополка: «Ідіть до мого брата та скажіть йому: „Володимир іде на тебе, приготовляйся битися з ним“».

[ Читать дальше ]

Дмитро Калинчук

У червні 1917 року ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд зібрав депутатів від 1 млн 390 тис. вояків-українців, що перебували в російській армії.  А вже у лютому 1918-го Центральна Рада практично не мала військ. Семи тисячам червоних бійців командарма Муравйова під Києвом протистояла збірна команда з різних загонів чисельністю трохи більше ніж 2 тис. осіб

Найбільшим із тих загонів (400 осіб) були Київські вільні козаки(цивільні добровольці). Командував обороною отаман Київського вільного козацтва інженер Михайло Ковенко – цивільна людина. Чому так сталося? Відповідь на це запитання дає ознайомлення з долею найчисельнішої й боєздатної частини УНР того періоду – 1-го Українського корпусу генерал-лейтенанта Павла Скоропадського.

Генерали - українізатори    У середині липня 1917 року командувач 8-ї російської армії і майбутній Верховний Головнокомандувач російської армії генерал від інфантерії Лавр Корнілов наказав командувачу 34-го армійського корпусу і майбутньому гетьманові Української Держави генерал-лейтенанту Павлу Скоропадському українізувати підлеглий йому корпус. Генерал Скоропадський у відповідь зазначив, що українізацію корпусу він вважає зайвою, навівши низку аргументів. Проте командувач армії його побоювань не поділив. «Ви українізуєте свої дивізії, я вам поверну 56-ту і у вас буде дивовижний корпус», – запевнив командувач армії.

Така дивна ситуація, коли генерал-росіянин наказує генералові-українцеві українізувати його війська, а той опирається, склалася невипадково. Кожен із генералів керувався своїми мотивами. Генерал Корнілов на той час уже стикнувся зі стихійною українізацією окремих частин російської армії і знав украй цікаву обставину – українізовані частини виявлялися напрочуд стійкими до більшовицької пропаганди. «Українці як у 70-й дивізії, так і в частинах 21-го корпусу (майже цілком українізованого) різко вирізнялися серед інших товаришів своїми розумом і врівноваженістю та трималися осторонь, не піддаючись більшовизму», – свідчив командувач 37-го армійського корпусу генерал Будберг.

Проте з дзвіниці генерал-лейтенанта Скоропадського, українця і нащадка давнього гетьманського роду, ситуація виглядала дещо інакше. По-перше, він бачив, що головними провідниками українського руху були соціалістичні партії з Центральної Ради,ідеологія яких сіяла лише анархію та хаос. Генерал аж ніяк не хотів, щоби під вивіскою українізації в його корпусі закріпилися б соціалістичні агітатори, які швидко б підірвали дисципліну, що, у свою чергу, призвело б до невиправданих втрат на передовій. «Для мене важливо, якщо українізувати, то щоби це справді була українізація, тобтощоби до мене прийшли люди, просякнуті ідеєю українства, щоби були хорошими бійцями, а не якимось непотребом, як-то дезертирами тощо, які, прикриваючись всілякими вивісками, думають лише про те, як би не потрапити під вогонь противника», – писав генерал Скоропадський в листі до генерал-квартирмейстера Південно-Західного фронту генерала Раттеля.

А підстави не довіряти Центральній Раді у генерала Скоропадського були неабиякі. Інший сучасник тих подій, командувач 6-го армійського корпусу імайбутній Військовий міністр УНР генерал Олександр Греков своє відвідування Генерального Секретаріату з військових справ Центральної Ради описав так: «Генерал Бобровський… якоюсь мірою, але вкрай обережно, схарактеризував мені первинний хаос, що панував у Секретаріаті. Виявляється, тут кожен діяв на свою голову без будь-якої правильної організації роботи, підлеглості та звітів… Петлюра… прийняв мене офіційно і холодно-шанобливо. В кімнаті були ще п’ять чи шість людей різного віку, які, не соромлячись присутності «отамана», курили і гучно спілкувалися між собою».

По-друге, і це теж було важливе, генерал Скоропадський чудово розумів, що захоплення генералів-росіян українством могло дуже швидко вщухнути. Звинувачення у сепаратизмі тоді посипалися б не лише на нього, а й на його підлеглих. І він не помилився. Вже за місяць командувача корпусу викликали до штабу Південно-Західного фронту, де генерали Марков і Денікін (майбутній лідер Добровольчої армії) вимагали від нього пояснень. Генерал Скоропадський згадував: «На моє щастя, я… наказав ад’ютантові вести з собою детальну справу українізації корпусу… Тому, коли Марков у присутності головнокомандувача Денікіна звертався до мене із питанням: «А на яких підставах ви це зробили?», я мовчки вказував на папірець, підшитий до моєї справи…Обидва ці генерали були вкрай незадоволені українізацією корпусу».У вересні 1917 року, після провалу Корнілівського заколоту, Тимчасовий уряд скасував рішення про українізацію військових частин російської армії. Центральна Рада на це не відреагувала. А генерал Скоропадський продовжував українізацію корпусу вже на власний страх і ризик. Український корпус   Не можна сказати, що українізація відбувалася гладко. 34-й армійський корпус – близько 30 тис. солдатів та офіцерів, мав у своєму складі три стрілецькі дивізії – 104-ту, 153-ту та 156-ту. 104-та дивізія була дивізією 3-ї черги – сформованою вже під час війни у зв’язку з потребами фронту. 153-та та 156-та дивізії були дивізіями 4-ї черги. «Дивізії 4-ї черги були мертвонародженими. Якби компанія 1917 року відбувалася за нормальних умов, вони все одне нічим себе не проявили б», – так схарактеризував їх історик Антон Керсновський. Такі характеристики говорять самі за себе. 34-й корпус не мав ані якогось якісного особового складу, ані давніх традицій, ані досвідчених командирів середньої ланки.

Власне, й управління 34-го армійського корпусу теж було сформоване під час війни. Те, що генерал Скоропадський після командування елітною 1-ю гвардійською кавалерійською дивізією потрапив саме на такий корпус, можна пояснити якраз бажанням командування посилити не надто боєздатний корпус досвідченим командувачем. Корпус зіткнувся з тими самими проблемами, що й вся армія в той час: падіння дисципліни, спроби уникнути передової, мітинги у частинах тощо. Саме в таких умовах 25 липня 1917 року корпус генерала Скоропадського був відведений у Меджибіж, де розпочалася його українізація.

Усіх офіцерів було наказано передати у 41-й армійський корпус та замінити їх офіцерами-українцями. Павло Скоропадський підійшов до наказу творчо і відправив з корпусу всіх членів полкових комітетів – росіян. Командирів-росіян він передав не всіх, а лише бовдурів та впертих «єдинонеділимщиків».

Перші українські поповнення порадували командувача. «Було особливо приємно, що серед цих українців не було озлоблених, невдоволених, розпропагандованих осіб, всі дивилися весело і хотіли працювати. Запеклі націоналісти, та й годі», – читаємо в мемуарах майбутнього гетьмана. Проте невдовзі до корпусу стали надходити призовники, добряче розбурхані соціалістичною пропагандою. Спалахнули сутички між новоприбулими офіцерами-українцями (переважно молоденькими прапорщиками) та старожилами дивізій. Щоби усунути ці проблеми, в корпусі були створені офіцерські курси та посилені унтер-офіцерські школи. Молодим офіцерам давали поглиблені знання військової спеціальності, і недовіра між ними та дивізійними старожилами помалу стерлася.

Незабаром це дало чудові результати: «Якийсь агітатор встиг зібрати мітинг… але тут українське національне почуття взяло гору. Негайно поїхали і прапорщики, і солдати з усіх комітетів, казали відповідні промови, а коли не допомогло й це, то попросили послати військову силу, імітинг був розігнаний». Ахіллесовою п’ятою корпусу було дуже погане постачання та брак досвідчених офіцерів середньої ланки – з інших частин їх просто не надсилали. Нестачу командирів командувач корпусу виправив особисто, поїхавши до Генерального Секретаріату і набравши всіх офіцерів-українців, згодних служити під його рукою. Постачання ж, яке мала забезпечувати Центральна Рада, так і лишилося жалюгідним.

На заваді червоним   7 листопада 1917 року у Києві дізналися про більшовицький переворот у Петрограді. Вже 10 листопада на вулицях Києва точилися бої між прибічниками червоних та Тимчасового уряду. Центральна Рада в таких умовах обрала нейтралітет – командувач Київського військового округу підполковник Віктор Павленко зібрав вірні Україні загони біля будинку, де засідала ЦР і надіслав сигнал українізованим частинам на фронт. 13 листопада, коли прибічники Лєніна та Кєрєнського уже виснажили одне одного, до Києва залізницею прибули полки імені Хмельницького, імені Полуботка, імені Грушевського та 413-й та 414-й полки 1-го Українського корпусу генерала Скоропадського. Такій військовій силі більшовики просто не мали що протиставити. Перемога Центральної Ради була тверда і переконлива.

Проте закріпити свою перемогу соціалісти з Центральної Ради не забажали. Більшовицькі комітети не зазнали жодних репресій – для соціалістів з ЦР вони були ідейними товаришами. Напівлегально вони існували в Києві аж до січня 1918 року. Тоді вони завдали удару в спину українським солдатам, що вже відбивали атаки червоних горлорізів Муравйова. А тим часом генерал Скоропадський опинився у вкрай непростій ситуації. З одного боку, його корпус лишався штатною частиною Російської армії і продовжував отримувати накази від її командування. З іншого – як Український корпус він мав узгоджувати свої дії з Генеральним Секретаріатом Центральної Ради. Командування армії вимагало відправити корпус на фронт. Генеральний секретар ЦР з військових справ Симон Петлюра офіційно жодних заперечень проти цього не висловлював. Власне, ніякої незалежності у той час Центральна Рада не вимагала, навіть ІІІ  Універсал заявляв про автономію України у складі Росії.

Проте водночас посланці Петлюри приїздили в батальйони корпусу, поширювали соціалістичну пропаганду і закликали солдатів їхати не на фронт, а до Києва. Центральна Рада заходилася формувати з українізованихчастин двіСердюцькі дивізії. Поповнення для цих дивізій вона явно вирішила добути коштом корпусу Скоропадського. Тим часом в арміях Південно-Західного фронту утворилися більшовицькі Військово-революційні комітети. 4 грудня штаб 1-го Українського корпусу дізнався, що 2-й Гвардійський корпус (разагітований більшовиками на чолі з Євгенією Бош) залишив фронт і концентрувався біля Жмеринки, маючи метою наступати на Київ.

Рішення ухвалювати треба було негайно. І генерал Скоропадський, старий дисциплінований служака, на свій страх і ризик віддав наказ частинам корпусу зайняти оборону на шляху більшовицьких сил. Дві бригади 104-ї дивізії опанували залізниці Шепетівка – Старокостянтинів і Фастів – Бердичів. Полки 153-ї дивізії взяли під контроль Житомир, Смілу, Васильків та Вінницю.   156-та дивізія була виведена зі складу корпусу і перекинута на Лівобережжя.

18 грудня два ешелони Волинського полку були оточені бійцями Скоропадського. Роззброєні солдати-більшовики без розмов були загнані у потяги і відправлені до Росії. 27 грудня до Вінниці наблизилися передовіполки 2-го Гвардійського корпусу. Їх спіткала така сама участь. Більшовики намагалися вступити з українськими солдатами у переговори, з метою потягти час та вплинути на українців пропагандою. Але ті категорично відкинули такі пропозиції. «Десятки потягів обеззброєних нами частин були відправлені у Великоросію. В переговори з ними не вступали. Я заборонив це робити, бо знав, чим зазвичай закінчувалися такі переговори», – згадував генерал Скоропадський.

Транспорт і зв’язок, що обслуговували полки корпусу, працювали ідеально. Залізничні комісари Центральної Ради виказували повне сприяння частинам Скоропадського і водночас часто-густо заганяли потяги більшовиків у тупики. Українці виказували дива свідомості. «Всі комітети затихли, вся пропаганда в перші часи теж припинилася. Частини жили у вагонах, навіть не у теплушках, оскільки Київ не давав нам печей, і, попри стужу, ніяких ремствувань не було». Наступ більшовиків було зупинено. Перший етап протистояння з більшовиками українці блискуче виграли.

Сумний фінал   Все, що сталося потім, неабияк дивує і наводить на питання, а чи справді Центральна Рада опиралася більшовикам? Логіка подій створює стійке враження, що інтернаціоналісти-соціалісти з ЦР насправді в союзі з більшовиками свідомо нищили загони українського війська, ладного битися за свою землю. «Частини в більшості випадків жили в огидних умовах, у сильну зимову хурделицю вони знаходилися у неопалюваних вагонах. Як я не клопотав, але абсолютно нічого не міг добитися від Києва. Мені це навіть здалося підозрілим: чи не бажає секретаріат, спостерігаючи за моїми успіхами, добитися того, аби в мене корпус в таких умовах почав бешкетувати?» – згадував Скоропадський. Генерал навіть не здогадувався, як він був близько до істини. «Якогось генерала над нами поставить. Ми вже, мовляв, з французької революції знаємо, до чого цей мілітаризм доводить. Ми до цього ніколи не допустимо», – так описував настрої в лавах Центральної Ради лідер партії хліборобів-демократів Сергій Шемет.  І таки не допускали.

Більшовики вже зайняли Харків і Катеринослав, а голова Секретаріату Володимир Винниченко наголошував: «Формування сердюцьких полків не в інтересах ні селянства, ні робітників, є затією буржуазних кіл громадства та їх прихвоснів, і тому вся демократія мусить об’явить цим буржуазним намірам найрішучішу війну». 26 грудня був відправлений у відставку творець Сердюцьких дивізій, начальник Київського військового округу підполковник Павленко. На його місце було призначено штабс-капітана Шинкаря, який під час боїв за Київ просто зник з міста. У січні 1919-го він очолював вже більшовицький загін.

Командувати обороною Лівобережжя Центральною Радою було призначено фактично дезертира й авантюриста підполковника Юрія Капкана. За висловом його помічника прапорщика Чеботаріва, Капкан весь час боротьби з більшовиками не виходив з київських ресторанів. Певно, поцікавитися його минулим на думку не спало нікому. 31 грудня 1917 року у відставку було відправлено Генерального секретаря з військових справ Симона Петлюру. Останній і сам чимало попсував життя офіцерам-українцям. Але він бодай розумів серйозність становища і намагався не заважати військовим виконувати їхні прямі обов’язки. Новий Генеральний секретар з військових справ економіст ( !!! )  Микола Порш одразу «порадував» дозволом на відновлення в частинах солдатських рад, а також наказом про створення українського війська, згідно з яким вже наявні штатні частини армії підлягали демобілізації. Віднині солдати могли розбігатися по домівках на підставі указу Центральної Ради.

У таких умовах 156-та дивізія 1-го Українського корпусу, яка не мала надійного командування, розбіглася по домівках. Інші дві дивізії після місяця сидіння на морозі в неопалених вагонах без гарячої їжі та теплого обмундирування, теж протрималися недовго. Генерал Скоропадський намагався якось виправити ситуацію. 4 січня він особисто зустрівся з міністром Поршем, вимагаючи, щоби корпус забезпечили теплими речами, харчами, пальним та спорядженням. Центральна Рада мала все необхідне – київські склади ломилися від припасів. Проте корпус не отримав нічогісінько.

В цих умовах Павло Скоропадський подав у відставку, передавши командування корпусом генералу Якову Гандзюку – командувачу 104-ю дивізією. Але від штабу корпусу Павло Петрович нікуди не поїхав. У Білій Церкві, разом зі штабом перебувала і Генеральна рада Вільного козацтва,чиїм отаманом генерал Скоропадський був обраний ще в жовтні 1917-го. По суті, генерал намагався перетворити організацію Вільного козацтва на альтернативний Центральній Раді тил для своїх військ. Швидке просування більшовиків не дало змоги втілити ці плани.

Під час оборони Києва залишки Українського корпусу ще знаходилися біля Мотовилівки, але від Генерального Секретаріату вони не мали взагалі жодної інформації. Щоби з’ясувати, що коїться в Києві, командувач корпусом генерал Гандзюк, начальник штабу корпусу генерал Сафонов і начальник оперативного відділу штабу полковник Гаєвський поїхали до Києва і… потрапили до рук більшовиків. Генералів Гандзюка і Сафонова було розстріляно. Обезголовлений корпус не став чинити опору більшовикам і швидко саморозпустився. Після відходу українців з Києва голова Генерального Секретаріату ЦР Володимир Винниченко покинув свою посаду та поїхав до Бердянська, зайнятого більшовиками (!). «Я під той час уже не вірив у особливу прихильність народу до Центральної Ради. Але я ніколи не думав, що могла бути в йому така ненависть. Особливо серед салдатів. І особливо серед тих, які не могли навіть говорити по-руськи, а тільки по-українськи», – згадував Винниченко.

Не дивно, коли за два з половиною місяці селяни-хлібороби, вільні козаки та колишні офіцери й солдати 1-го Українського корпусу проголосили генерала Скоропадського гетьманом Української Держави, крім галицьких Січових Стрільців, на захист Центральної Ради не встала жодна організація.

Тиждень

Сьогодні, 17 серпня, 766 річниця видатної перемоги в історії українського народу. В 1245 році Данило Галицький в битві під Ярославлем дощенту розбив спільне угорсько-польське військо. Королі сусідніх держав сподівались на успішну військову кампанію проти ослабленої монголо-татарським нашестям західної Русі-України. Відповідно планувався початок територіальної експансії - захоплення земель Галицько-Волинського князівства. Але військовий талант та політично-державницька мудрість Данила Галицького ( на противагу багатьом нашим сучасним політикам !!!) поховали надовго їх надії. Ця перемога належить до числа особливо показових для усвідомлення справжніх пріоритетів у справі побудови ефективної системи національної безпеки і оборони в непрості політичні та економічні часи. Данило Галицький вийшов з честю та перемогою у боротьбі в оточенні далеко не дружньому.
Ми маємо історію не лише поразок, як би не намагались їх пропагувати деякі політики-мазохісти. Вшановуємо переможців та робимо висновки. Маємо бути сильнішими та успішнішими. І нові перемоги прийдуть. Слава героям !

http://video.i.ua/user/3267152/40371/307021/
http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B8%D1%82%D0%B2%D0%B0_%D0%BF%D1%96%D0%B4_%D0%AF%D1%80%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%BC
http://teren.uaforums.net/1245-vt538.html

На фото (натрапив якось на "http://rulez.org.ua"): танк Т-84-120  "Ятаган".

            Степ... По степу катаються танки, за ними здалеку спостерігають ворони й люди… В танкістів почалися тактичні навчання, і вони виконують різноманітні маневри на своїй техніці. Вже пройшов тиждень «пішим по танковому», - це коли екіпажі бродять купками по тих маршрутах де їм належить потім проїхати на танках. Захоплююче заняття, адже їм для зв'язку потрібні ще й рації 63 року випуску (або просто зразка цього року, біс їх знає, але важать по 25-35 кг, бо батарейки) і речові мішки та ще багато чого й вони за день намотували "пішим" по 20-30 км. Але досить про сумне, адже зараз в них є танки і вони на них їздять. Вже ховалися в складках місцевості, вже робили протиракетні маневри, долали різні дурниці подібні до невеличких боліт (у велике не полізеш на ньому, та й де його там узяти). І ось тепер вони відпрацьовують рух в колоні, - поїдуть, здіймаючи як стадо куряву, зупиняться, здадуть задом, вперед тощо... І сталося ДТП! Механік одного танку проґавив момент зупинки, оскільки курява здійнялася дуже щільна і в'їхав у зад передньому. Навідник танку дуже здивувався, коли мирно собі спав і тут ТАК НЕЙМОВІРНО ТРУСОНУЛО! Він залетів головою в приціл і знову щось відламав від нього. Криючи матом, вони з командиром вилізли з башти і побачили просту картину, що на вигляд усе наче б ціле й незрозуміло що ж то було. Після того, як розкотили в сторони техніку (не зачекали на ДАІ, ) з'ясували характер пошкоджень: подряпана фарба в двох місцях ззаду в одного і декілька надривів (прорвало зубцями траків) на крилах в нашого. Й усіх справ-то.

           Хлопці обговорили, що було б з "Камазом" або "Жигулями", поіржали і думали що на цьому історія закончилась… Так от, вона на цьому лише почалася. Механік, який проґавив, момент гальмування, звався Поздєй, через прізвище Поздєєв. Він був нічим не цікавим й непомітним дрібний хлопцем. Ніхто його серйозно не сприймав. Жартували з ного та й глумилися інколи. Але тут комбат круто змінив його долю, просто сказавши: «Тепер Поздєй, привезеш нові крильця, старі знімеш і поміняєшь». Здавалося б, ну й що тут такого? Поздєй з'їздив на "Камазі" куди показали, зняв за пів дня крила з іншого, привіз їх в парк, кинув біля свого танка й сказав комбатові що до вечора буде готово…

           І ось тут починається саме цікаве! При ударі довгі стрижні, які тримали крила, стали не стрижнями прямими, які можна вибити, а красивими такими зигзагами. Розтягнуло і погнуло по-усякому їх. Поздєй узяв кувалду й зубило (це ж армія, а болгаркою солдатам користуватися "не слід", та й не було її, здається, в частині, - такого, наче б, ніхто й не бачив) і почав рубати. Тут виявилося, що виробники танка використовували для виготовлення цієї неймовірно важливої деталі ну дуже якісну сталь! До вечері вийшло рубонути лише одне коліно з 20-ти на одному крилі. При цьому зубило ставало схожим на красиву квітку, коротшало на третину й тупилося зовсім… Кувалда також злітала багато разів. Наступного дня з ранку Поздей був вже в парку і почав діяти далі…Пройшов тиждень, Поздєй почав зватися "дятел", поламав кувалди, які були в частині, приварив ручку міцнішу до найбільшої, винищив зубила, які були в часті, "в непотріб" і чіплявся до усіх, причому говорив, що йому там трохи рубонути і він поверне! Йому вже не вірили бо під танком валялося чимало красивих квіточок із зубил та кувалд… Поздєй міг на перекурах тапер виразно всім і кожному роз'яснити, як треба бити кувалдою, як правильно потрібно рубати зубилом, ганив сталь погану на кувалдах і зубилах… І людина почала поступово набувати нового гордого обличчя… Рукостискання його стало дуже міцним, погляд осмисленим і твердим, мова прямою і зрозумілою.

           Пройшов місяць… Цей танковий "бат" вже не любив увесь полк, говорити усі почали в ритм ударів "Мега-поздєя", поховали подалі усі свої інструменти й уважно стежили за переміщеннями загальновідомого "дятла", бо він покрав вже усе, що погано лежало й хоча б віддалено нагадувало кувалду або зубило. Такий ремонт своїми руками не снився жодному цивільному механікові… Коли Поздєй вирубав перший стрижень, крило впало на землю і він заплакав, коли через півтора місяці після перших ударів впало друге, страшний рик почув навіть той, хто був за казармами, а це майже кілометр від парку! Він схопив крило і кинув його об танк так, що воно погнулося ще трохи… Для порівняння, - перед цим крила привезені на заміну він ледве скинув з "Камаза", а вантажили їх туди троє. Загалом, закінчилася епопея, але усі ще довго звикали до того що немає мірного стукоту і гуркоту на всю частину, і до того, що Поздєю тепер було не скажи зайвого і образливого нічого… Він реально міг врізати серйозно! Окріпнув і змужнів, хоч і говорив що втече або повіситься на початку епопеї. Ось так з дрібного і замученого Поздєя, він став поважаним чуваком, завдяки комбатові доброму і своїй сонності… Звичайно, тепер якщо кому треба було лом нарізувати дрібно, або забити що-небудь велике в щось тверде, йшли до нього і дивувалися тому, з якою нелюдською силою він бив кувалдою…

Висловлюю подяку за оригінальний текст сайту "http://www.todkena.ru"

P.S. За надану музичну композицію висловлюю подяку шановному "A_V_L" (який нещодавно віддав перевагу "реалу").

P.P.S. Модератори цього товариства висловлюють дружнє побажання зважати на погодні умови та допомагати водіям у разі "пробуксовки" їх автомобілів (аби просто у разі потреби підіпхнули машину) та бути обержнішими при переході дороги (через можливий гололід і проблеми з гальмуванням)!!!

P.P.P.S. Нехай же в нас завжди буде вдосталь сил для реалізації можливостей! Веселих свят!!!

Кхм... Кілька слів від мене. Ця історія видалася доволі цікавою та повчальною. Тож, вирішив, що зважаючи на її актуальність, слід було б аби з нею ознайомилося більше читачів. Прошу вибачення в автора (а також шановної редакції журналу), якщо це викличе якісь зауваження.

Офіційна вимога щодо наявності посилання на видання є виконаною.

Нарвалися...

Трапилося мені якось поїхати у цікаве відрядження. По ходу справи потрібно було везти через усю країну дещо невелике, але дуже вартісне та секретне. Коли вже зібрався їхати з пункта А в пункт Б, командир частини А викликав мене та сказав: "Познайомся, ці хлопці про всяк випадок поїдуть з тобою". Познайомилися. Хлопці виявилися спецназівцями з бригади морської піхоти Північного флоту, два лейтенанти і старлей. Згідно з задумом командування вони повинні булим охороняти по дорозі цінний вантаж, ну, а заразом, і мене, багатогрішного. Хлопці відрядження сприйняли як безкоштовну поїздку до Сочі, тим паче, їхати потрібно було в цивільному, в окремому купе. Спецназівці мене опікали, як англійську королеву, навіть було незручно.

А саме цікаве трапилося в Саратові. Там в нас була пересадка. Хлопців своїх я відпустив за пивом, а сам пішов погуляти по вокзалу. Сутеніло. І тут до мене підвалили наперсточники й запропонували зіграти. Я на ходу відмовився та пішов далі. Але мене усе ж зупинили та наполегливо запропонували зіграти. Я знову відмовився. Тоді мені сказали, що "ти, тіпа, козел, давай, грай, не випендрюйся, поки не дістав". І тут 4 чоловіки стали мене оточувати, а в стороні ще маячила група прикриття. В мене, звісно, був пістолет, але влаштовувати стрільбу на вокзалі, а потім до кінця життя писати пояснювальні мені не хотілося.Тому я потихеньку почав відкидати полу піджака, шукаючи очима міліцію. Але де там! І зненацька чую: "Товаришу підполковник, у нас проблеми?" Дивлюся - позаду стоять мої провожаті, посміхаються, і , гади, морозиво облизують. Ну, я в двох словах пояснив ситуацію. В старлея в очах спалахнула прямо-таки дитяча радість: "Ну нарешті" !!!

І вони взялися за справу. Перша четвірка, по-моєму, так нічого зрозуміти й не встигла, а до групи прикриття дійшло, що щось не так, коли зачистка в принципі закінчилася. Вони підбігли до нас, при чому один встиг здивовано так запитати: "Агов, братки, ви з якої бригади!?"

І, перш ніж піти у глибокий нокаут, почув чесну відповідь:

- З гвардійської бригади морської піхоти !

Ігор Сазонов

Журнал "Камуфляж", № 12 (грудень), 2003 

http://www.kit.com.ua/ka/

P.S. А військові марші "підвищують тонус м'язів і діють цілюще на нервову систему" (як вважають деякі фахівці). Музика: О. Баженов.

 

"Закони Мерфі" для військовослужбовців

 

 

1. Ти не супермен.

2. .Жоден готовий до бою підрозділ не пройшов перевірки.

3. Жоден підрозділ, який пройшов перевірку, не є готовим до бою.

4. Не виглядай помітним , - це викликає на тебе вогонь противника.

5. Не викликай на себе вогонь противника, - це дратує людей, які тебе оточують.

6. Ніколи не розділяй окоп з ким-небудь, хто є хоробрішим, ніж ти.

7. Якщо атака проходить дійсно вдало, значить на вас очікує засідка.

8. Яким би гарним не був ваш план, все одно він є докорінно невірним.

9. Якщо все відбувається згідно з планом, значить ви чогось не помічаєте.

10. Спробуй виглядати байдужим, - можливо у ворога закінчаться патрони.

11. Короткий шлях завжди заміновано.

12. Вогонь противника завжди влучає в ціль.

13. Що б ти не робив, - це викличе на тебе вогонь противника, навіть якщо ти нічого не робиш.

14. Якщо це безглуздо, але "працює", - значить це не безглуздо. 

 

  

 

P.S. Малюнок взято з офіційного сайту МО України та розміщено відповідно до умов акції "Велич Українського прапору" (слід натиснути для ознайомлення).