Розминулися в часі
Наші роки і дні,
Бо на Зоряній трасі
Ми були не одні.
Чаклували над нами
Чорні зорі згори.
Засипали снігами
Й не чекали пори.
Били холодом в груди –
Він дзвенів, мов кришталь!
І плели пересуди
В чорно – сіру вуаль.
Півстоліття – не жарти!
Тема ця – не нова.
Чому так впали карти?
Тут вже зайві слова.......
знову ми.
Які яскраві й неповторні зорі.
Вони у вічності бездоннім морі
Купаються щоночі до світання,
Хоч кожна ніч для когось з них остання.
Вони світлі гімни Творцеві складають
І неустанно його прославляють.
Одні більш яскраво, а інші тихіше,
Та кожна із них в небі слід свій залишить.
У нашому світі усе проминає,
Та тільки безслідно ніщо не щезає.
На Землю усі ми приходим, як зорі, -
Яскраві і чисті, як небо прозоре.
Невинна душа у світ цей приходить,
А в піднебессі зоря нова сходить.
Й щораз яскравІшою буде ставати,
І дУші споріднені в небі шукати.
Є зорі, що світять прекрасно і ясно,
Та в декого ще за життя вони гаснуть.
Так часто людина зорю свою тушить,
Бо голос небесний в душі своїй глушить.
Як час вже приходить з землею прощатись,
І в лоні Творця із зорею з’єднатись,
Два Ангели душу прийдУть зустрічати
Й на шальки терЕзів життя все складати.
Чи світла чи темна сильніш буде гирька?
Погасне у небі іще одна зірка…
Як чорною була душа на Землі,
Навіки пропАде в холодній імлі.
Якщо ж душа світло в душі не втрачала,
Й дорогою правди завждИ прямувала,
Погасне вона. Та залишить від себе
Зірок яскравІших ще сотні у небі.
Навіщо ж зіркИ передчасно гасити?
Якщо можна світ яскравІшим зробити.
Лампадкою бути в житті золотою,
І люди засвітяться поруч з тобою.
Тиша. Над степом красується величаве небо. Якийсь птах безшумно парить у вишині. Вні, здається, купається серед щедрого сонячного проміння у повітряних потоках піднебесся.
- Но! Гей, но! - Баский кінь, ставши на диби, в мить полетів над матінкою землею, висікаючи багряні іскри. Розкішна грива розвивається на вітрі, могутні м`язи не знають втоми. Він мчить розтинаючи простір. У такт копитам коня б`ється серце вершника.
- Агов! - Над степом розноситься всеосяжна луна. Вона іде далі, відбивається у горах сотнею голосів. То ніби пробудився весь світ і це його громовиті звуки сколихують землю.
Ось вони переганяють день. Стрічають у своєму леті вечір і несуться над морем. Вперед, вперед! Хвилі завмирають, дивуючись сміливцям.
Чотириногий стрімкий друг підносить вершника все вище. Тепер вони мчать між зір по небесній дорозі. Ті зорі палко сяють вогнем і, їм вторить, таким же вогнем серце юного вершника. Вітер несе йому назустріч зоряне сяйво. Юнаку здається, що те сяйво, то сяйво її очей. Тієї, що чекає його з походу, з зоряних прерій.
...
