Как скрасить тоскливые занятия?!

Говорят, что был такой случай в одном из университетов. 

Сегодня сон приснился... воспоминания из прошлого...

          Снова я студент... снова отмечаем вселение в общагу. Новый сезон. Горячительные напитки, употребленные в количестве между "очень много" и "уже давно перебор" Снова пари - кто быстрее поднимется на девятый этаж... по балконам
          И вот старт - со второго. Прыжок вверх - к балкону третьего этажа, силовой с выходом на две руки, ещё прыжок... Сердце толчками гонит кровь, пропитанную адреналином... ещё прыжок... всё быстрее и только вверх... на финише быть только первым... ещё прыжок... уже сбился со счета. Сколько их там - вверху осталось...? ...и вот он! Надо мной последний - девятый... Бесконечно долгий прыжок (лёгкая усталость уже даёт о себе знать) - скользкие пальцы хватаются за плиту... и... руки мощным толчком подбрасывают тело вверх...
          Утро. Выхожу на балкон. Взгляд вниз - в бездну неожиданно вызывает леденящий кровь, почти парализующий панический ужас при воспоминании о вчерашних приключениях....
          А спустя два года один парнишка сошёл с дистанции. Лицом об асфальт. Просто не вовремя посмотрел вниз... Скорая не успела.

...я просыпаюсь в холодном поту...


         Мораль:
1. Если ты выбрал движение вверх - не оглядывайся и не останавливайся. Один взгляд - и потеряешь гораздо больше, чем было в начале пути.
2. Если чувствуешь, что не готов пройти весь путь до конца - сиди смирно на своём месте.

        А это вид с того самого - балкона девятого... нарыл с утра в своих старых фотографиях. Красиво - не правда ли?

Среди моих знакомых нет ни одного Леонида...

         Как-то в студенческие годы произошел со мной забавный случай...
         Учился я тогда на 5 курсе и жил, как правильный студент, в студенческом общежитии с тремя однокурсниками.
         Как и принято, "пятаки" пользовались в студенческой среде заслуженным почетом, овеянным аурой легкого страха и естественного уважения к старшим. Для остальных студентов это была своего рода каста высших существ, кладезь жизненной мудрости, пример для подражания всех младших собратьев по альма - матер.       
        И вот так случилось, что по поводу женитьбы (и переезда из комнаты) одного из наших ребят, подселили к нам "абитуру" в количестве одной штуки. Паренёк оказался вполне нормальный - старших уважал, не наглел, за что мы относились к нему, как к равному. Забавных историй об этом периоде жизни можно рассказать много, но я остановлюсь на одной из них.
        Заходит  он однажды - улыбка от уха до уха... день приёма абитуры в студенты был, кажется.  Повод, как говорится, на лице. Говорит - так мол и так... уважь нас - молодёжь неграмотную... праздник, однако, пожалуй к столу. Занятий на ближайший вечер никаких не предвещалось да и настроение было из разряда "нет повода не выпить"... Что молодёжи отказывать - соглашаюсь.
       Вхожу в комнату "абитуры", а там - весь наш молодняк в сборе. Повод двойной, как оказалось... Помимо приёма абитуриентов, одному из ребят посылка пришла... с Чукотки... Приехал учиться он к нам оттуда... Живой человек с Чукотки в наших краях уже в диковинку, ну а посылка - так это вообще событие ого-го! Повод для всеобщего застолья!... Помимо прочих солений и варений с посылкой пришла "партия" некоего напитка, который называли "чукотское вино"... Поговорили пару минут о жизни и... дают мне в одну руку стакан со словами - ...Вот оно! Чукотское вино! Крепкое - меры нет... на ягодках чукотских настоенное... со спиртом... Пить можно только по технологии: выдохнул - выпил - запил - вдохнул... Я про себя так думаю "дык, ничего вроде необычного - это лучший и, пожалуй, единственный правильный способ употребления неразбавленного спирта". Покажем молодняку как это делается... В другую руку мне настойчиво суют бутылку Спрайта...
        В общем - первый тост - "За старшее поколение"...
        А я краем глаза смотрю так - все замерли... и к дверочке - к дверочке... бочком - бочком... потихонечку... В общем - подвох какой-то есть - но в чём... Ладно, хряпну - потом соображать будем...
        Ну... поехали...                   
        Залпом выпиваю эти полстакана (про себя думая - шозафигня - некрепкое же)... и по инерции обильно запиваю Спрайтом...
        ...       
        ...Спрайтом?...
        И вот тут то я понимаю, в чём был подвох!!! ...
        Далее небольшое отступление для тех, кто не знает что такое паточный самогон... Напиток по вкусу напоминает смесь концентрированного спирта, разбавленного горелой карамелькой, с обычным самогоном.  Про обычный самогон... Наверняка почти у каждого была бабушка, которая хоть изредка баловалась приготовлением сего замечательного напитка, так что его вкус описывать не стоит... А запах паточного...так вдвойне хуже обычного...
       Глядя одним глазом на сверкающие пятки юных юмористов, а другим пытаясь найти хоть что-нибудь запивабельное... со смесью злости и непонятной гордости за подрастающее поколение понимаю - смена нам растёт просто атас!!!...



       P.S. В ближайшие полчаса никого из ребят в пределах досягаемости найти не удалось... а потом как-то уже и самому смешно стало... так что сия проделка всем сошла с рук безнаказанно...

Источник №1

Источник №2

   Да не обидятся на меня неупомянутые факультеты КПИ, равно как и нетипичные представители упомянутых. У нынешних заранее прошу прощения - классификация касается первой половины 1990-х. Многое изменилось.

Вони вже приходили. Тоді їм потрібна була наша база відпочинку, наш парк, наша земля біля корпусу № 18, земля на Печерську під нашим ВІТІ. І те, що на землі... Тепер ми потрібні їм цілком без залишку. Вони відмінно засвоїли, що для того щоб обезголовити — потрібно очолити. У зв'язку з цим, їм потрібно, — кров з носу, — «завести» до нас будь-якого «свого», хоч і з приставкою «в.о.». Вони цілком можуть знайти такого і серед нас. Вони знають, що таке зрада. І наскільки зневажаємий і ненависний зрадник — вони теж знають. Про це може не підозрювати лише сам зрадник. ...Справа не в персоналіях. КПІ — це ми всі. Це — його випускники всіх колишніх років і всі майбутні покоління студентів. Його студенти. Його аспіранти. Його професура. Його викладачі. Його співробітники. Нам тут навчатися. Вчити. Винаходити. Робити відкриття. Працювати. Жити. Примножувати 114-річну славу КПІ. І нам вирішувати, яким йому — нашому КПІ, — бути. І — чи бути взагалі. Індустрія вже майже убита. Навіщо висококласні інженери? Навіщо КПІ? Це — точка майбутньої регенерації країни, точка її зростання, розвитку, процвітання. Бо наш вибір: на користь того, що Україні — бути. Потужною. Красивою. Процвітаючою. Рівною серед рівних. Цього вибору і цієї перспективи вони хочуть нас позбавити. Під будь-яким приводом. Будь-якими засобами. Що можемо ми? Ми можемо нити, що мовляв, від нас нічого не залежить, що все вже вирішено, що ми не в силах нічого протиставити організованій машині тупого адміністрування і нахабного рейдерства... Однак, можемо і ще дещо. Наприклад, показати їм, що означає дійсне самоврядування кращого ВУЗу. Що означає солідарність людей праці. Що означає відстоювання дійсного, а не уявного державного інтересу. Що означає щирий жаль і обурення 50-ти тисячного колективу. Їх стихія — профанація і брехня, наша сила — істина й справа. «У чому сила, брат?..» Для початку необхідно гранично чітко зрозуміти, що відбувається. Для цього варто пильніше поглянути на таку (в будь-якій іншій ситуації рутинну, але не в нашому випадку) процедуру, як вибори ректора КПІ. Вибори — це вибір. А свобода завжди починається з вибору. Ректора в КПІ може обрати лише трудовий колектив. Це логічно. І законно. Але незручно. Для них. Єдина можливість завести «свого» до нас — це на період між закінченням повноважень чинного ректора і виборами нового призначити «в.о.». Тобто – див. вище, там, де про обезголовити. Далі, запуск вже до автоматизму відпрацьованого на різних об'єктах механізму рейдерського захоплення... увага — ВНЗ! З формального боку все, мабуть, може виглядати бездоганно. Навіть — десь демократично. І навіть — респектабельно. Але нас завжди повинна цікавити суть справи. Істотність справи. Сутність її. Це — стиль КПІ. По суті — ми отримуємо на чолі кращого ВУЗу України невідомого (Х). Логічно, що подальша доля КПІ автоматично стає такою ж: Х. У сенсі — невідомою. Вірніше: невизначеною. Але: цілком і легко прогнозованою. Передбачуваною. І, на жаль — гранично сумною. Озирніться навколо — практично тотальний «місячний» пейзаж. В індустрії, с/г, культурі і т.д. Скільки не називай деіндустріалізацію «постіндустріальним» суспільством, а тотальну дезінформацію — суспільством «інформаційним»... Міра ж легкості, з якою ми проковтнемо сценарій, писаний не нами, але про нас, буде визначальною у ставленні до нас і надалі. Визначальною з наростанням. Аж: до перетворення нашого, — і національного, — надбання: КПІ — в купу попелу. Ще одну купу попелу ... Що потрібно зробити, щоб не поставити Х на КПІ? Рішуче і очевидно захистити право трудового колективу КПІ на самоврядність. Тобто захистити і відстояти той КПІ, який ми будували, будуємо і готові далі будувати разом. КПІ з усіма його досягненнями та першими місцями у всьому, що можна і з усіма його проблемами і недоліками — куди без них... Радостями і печалями. Здобутками та помилками. Надіями і можливостями. Загалом — НАШ КПІ! Як підтримати? 26.10.2011 о 14.00 прийти на Площу знань. Далі — всіма доступними нам засобами (зрозуміло, виключно законними) змусити МОНМС дати відповідь на питання про право КПІ на самоврядування. Головне — не забувати: будь-яка авантюра, будь-яка підлість, будь-яка провокація, будь-яка сіра схема має тим менше шансів, чим більше про неї знають люди. Чим більше людей знає про неї. Звідси, правило № 1 — гласність! Достовірна інформація повинна бути гранично оперативною, повинна ставати надбанням якомога більшої кількості людей! Вони в курсі, що великі справи нині нерідко починаються з кнопки like. І вони цього реально бояться! Але просто «лайкнути» новину про спробу рейдерського захоплення КПІ — мало! Потрібно розповісти друзям. Обов'язково просіть друзів прочитати новину: бути в курсі справи завжди, і, — доки не мине небезпека, — це правило № 2. Обов'язково потрібно просити своїх друзів розповісти своїм друзям і т.д. Правда, цього теж недостатньо... Мережу можна «вирубати». Сайти – «покласти». Та й комп є далеко не у всіх і кожного, на жаль. Звідси — правило № 3: тотальність. Не буває поганих майданчиків для поширення інформації! Двері кімнати в гуртожитку — хороший майданчик для ч/б листівки з інформацією про їхні плани захоплення КПІ. Ліфт — відмінний майданчик для кольорової листівки з оперативною інформацією з теми. Потворний зелений будівельний паркан — кращий майданчик для балона і мотиваційного слогану. Балкон — феноменальний майданчик для банера! Знайомий редактор, або кореспондент одного з незліченних нині паперових та електронних ЗМІ — просто дай йому знати, що є небанальний сюжет для чергового випуску. Є інформаційний привід, цікавий і небайдужий величезній кількості людей. І т.д. Потрібно використовувати будь-яку можливість дати їм знати, що у разі спроби їх маленького мерзенного бюрократичного бліцкригу з дуже сумними для України наслідками, вони отримають від нас Сталінград!

...Є ще слабка надія і на владу офіційну. На президента. На ВР. На кабмін. На решту її «гілок». А найголовніше — ми сподіваємося на трудовий народ України, чиєю гордістю і надією намагалися робити і робимо наш рідний КПІ. Разом переможемо!

http://student.kpi.ua/wp-content/uploads/2011/10/bojan1.pdf

http://student.kpi.ua/12677/za-kpi/

С 4-ма отделениями нашего колледжа съездили на ежегодное празднования дня Здоровья. Немного поснимал на память о студенческих годах :) Не критикуйте сильно )))))