Один друг у фейсбуці показав. Автор не я, хоча я колись теж читав повість "Діти Ніколіана". Але я б до такого не додумався. Автор лузер, або троль, або і перше, і друге. Публікую без жодних змін.

БЛЕКПІЛЛ

інцел-фанфік за мотивами науково-фантастичної повісті Олександра Тесленка "Діти Ніколіана"

Антуан Бота ввечері повертався додому. Він працював в дюлійському Інституті мікробіології. Вже була майже ніч, Бота милувався вогнями міста Онто. Його гелікомобіль Блекпілл не поспішав. Та й нікуди було поспішати. Бота посміхнувся. "Блекпілл" - подумав він. Він згадав, що ім'я його гелікомобіля на забутій мові означає "чорна таблетка". "Чому машині дали таке дивне ім'я?.. Таки втомився я сьогодні." - Він дістав з кишені маленьку синю коробочку з таблетками. Ремініс. Маленькі білі таблетки щастя... Він проковтнув одну, в голові відразу проясніло, втома де й поділася. Він відчув ту радість від усвідомлення власного існування, яку не здатен відчути жоден хто не спробував дії ремінісу. Тим часом ніч вже майже огорнула місто Онто і його гелікомобіль під'їхав до будинку. Проте Бота не поспішав виходити. Його житловий блок знаходився на тридцятому поверсі. "Справді, - подумав Бота, ніби це було хтозна як важливо, - за формою мій чудовий одномісний гелікомобіль нагадує щось середнє між капсулою пігулки і чорною краплею. На Землі немає таких машин. На Землі багато чого немає."
- Про що ти думаєш, Антуане Дю? - запитав його гелікомобіль. - Ти мовчав всю дорогу.
- Вони хочуть відняти у мене щастя.
- Хто?
- Кожен із трьохсот. Принаймні більшість із них. Вони хочуть зупинити "Вікторію". Особливо професор Феррос Вейн і журналіст Сандро Новак. В мене немає поки доказів. Але я відчуваю...
- Антуане Дю, тобі справді подобається життя на Дюлії?
- Так. Я щасливий. Але вони...
- І ти не хочеш зупинити "Вікторію"? Так, Дю?
"Блекпілл сьогодні якось дивно поводиться. Що це з ним?" - подумав Бота.
- Ти сьогодні якийсь дивний, Блекпілле. Я вже тобі казав, що я - щаслива людина. І я не хочу зупинити "Вікторію". Справді не хочу. Але Новак і Вейн щось задумали. Вони готують заколот. Їх треба нейтралізувати поки не пізно...
- Я лише машина для пересування в просторі. Моє призначення - служити тобі, Дю. І я дуже звик до тебе. Ми, машини, ніколи не зраджуємо тих, до кого звикаємо по-справжньому. Якщо ти щасливий, то і я теж. Ми потрібні один одному. Чи не так, Дю?
Бота не відповів. Він поринув у спогади...

* * *

Антуан Бота на Землі працював у кейптаунському Інституті мікробіології. Він був самітником, як і його батько, старий Вірджин Бота, який на схилі років замовив в Інституті генетики собі сина. Він виростив його з клітини власного тіла. Назвав малого Антуаном, на честь свого батька. За маму малому Антуанові була біокібер Інеса. Його батько був ксенологом, досліджував інопланетні форми життя, його роками не було на Землі. Фактично Антуана виховала Інеса. Пізніше Бота сам дивувався, наскільки його дитинство схоже на дитинство Ніколіана Джеррі.
В студентські роки Антуан не подобався дівчатам, так само як у свій час і його батько. Старий Вірджин Бота помер у той самий рік коли його син став студентом.
Антуан любив гуляти пляжами Кейптауна і милуватися гарними дівчатами. Не всі вони були людьми. Біокібери вже давно були прирівнені до людей у правах. Це в далекому 30-му столітті, коли жив перший біокібер сучасного типу, легендарний Дьондюранг, біокібера могли відправити на демонтаж лише за те, що якійсь людині здалося ніби він на неї косо подивився. Тепер же вважається неввічливим і крайньою формою невихованості навіть просто запитати в когось, людиною він є чи біокібером. Багато чоловіків, та й деякі жінки жили з біокіберами. Біокібери проникли в органи влади. Невідомо скільки із членів Вищої Ради Землі є справжніми людьми, а скільки біокіберами. Бота знав, що біокібери фактично керують найзаселенішими планетами Ойкумени: Землею, терраформованими Марсом і Венерою, штучними планетами колишнього поясу астероїдів...
Більшість людства була зосереджена в Сонячній системі. Але багато землян переселялися на далекі планети за її межами, розширюючи Ойкумену. На кінець 33-го століття люди заселили тисячі планет поза межами Сонячної системи. Кожна така колонія на віддаленій планеті володіла власними невеликими Силами Оборони на випадок нападу вороже налаштованих невідомих інопланетян. Глибини Всесвіту ховають у собі чимало небезпек...
Люди скрізь жили довго, в 33-му столітті середня тривалість життя досягла триста років - результат роботи інканського Інституту проблем довголіття. Вся Ойкумена фактично була конфедерацією, хоч офіційно так не називалася. Кожна планета була незалежною від інших, але всі вони об'єднані військовим і політичним союзом.
За свою історію людство пережило п'ять світових війн. Після Третьої, Четвертої і П'ятої багато технологій було втрачено і їх доводилось відкривати заново. В часи Дьондюранга ще жили люди, які пам'ятали останню земну війну, їм було понад двісті років...
В 33-му столітті навіть вісімдесятирічна людина вважалася ще молодою. Антуан Бота на п'ятий рік своєї роботи у кейптаунському Інституті мікробіології мав двадцять вісім років. Смуглявий, низькорослий, худорлявий чорноволосий хлопець з великими карими очима за все своє життя жодного разу навіть не поцілувався з дівчиною. Як біолог Антуан знав, що дівчатам подобаються високі, кремезні, мускулисті хлопці з великими підборіддями. Цього всього у Боти не було. І він майже щодня приймав алібід - блакитні пігулки, які пригнічували лібідо. Прийняв одну таку таблетку - і протягом доби сексу не хочеться. Проте в глибині душі Бота завжди зневажав себе через те, що був не здатний сподобатися дівчині. Але гнав подалі від себе погані думки, ковтав чергову таблетку алібіду і з головою занурювався в роботу. Генетична модифікація людей була заборонена.
Говорити в хорошому товаристві про алібід вважалося поганим тоном. В Боти було багато знайомих, які працювали в Інституті генетики. Один з них, Стівен, якось розповів Антуанові за пляшкою боро про те, що сьогодні вісімдесят відсотків жінок народжують дітей лише від десяти відсотків чоловіків. Така ситуація на Землі, Марсі, Венері - планетах, на яких живуть десятки мільярдів людей. На жаль ті, кого жінки обирають своїми партнерами і від кого народжують дітей як правило не вирізняються високими розумовими здібностями. Якби не біокібери, роботи, комп'ютери і штучна репродукція - цивілізація розпалася б. На щастя, тепер геній, на якого жодна жінка не зверне уваги, може виростити собі сина із клітини власного тіла.
"Ти розумієш, біокібери, комп'ютери і люди, штучно вирощені з клітини тягнуть на собі всю нашу цивілізацію!" - говорив Стівен, його обличчя розчервонілося від випитого боро, хоча в боро не було алкоголю, який давно заборонений, так само як тютюн і кава. "З мене досить." - продовжував Стівен. - "Переселюся куди-небудь в колонію на далеку планету. Може хоч жінку собі знайду. А то набридло щодня приймати алібід!"
Антуан тоді перезирнувся, чи бува не почув хто. Говорити про такі речі було небезпечно, можна було привернути до себе увагу Служби Психологічного Нагляду. Вони могли ізолювати людину на невизначений термін. А якщо потрапиш в їхні руки вдруге - то й примусово видалити з організму статеву систему. Подейкують, що деякі люди, що потрапили в руки Служби Психологічного Нагляду, невідомо куди зникали, їх ніхто ніколи більше не бачив. Бота навіть подумав, а чи не вбивають їх таємно?! Хоч це здавалося і неймовірним у 33-му столітті.
"Людство у сфері міжстатевих стосунків деградувало до рівня кам'яного віку" - ще сказав тоді Стівен, більше Антуан його не бачив. Говорили, що він таки покинув Землю. Інформація, якою Стівен поділився з Ботою, за словами самого ж Стівена була секретною, її неможливо знайти у Всеземній Телеінформаційній Системі, про це ніхто не наважиться написати в жодній газеті. От і вирішив він утекти від "біокібернетичної диктатури". На багатьох далеких планетах Ойкумени біокіберів не було зовсім.
"Що ти їси, що ти такий розумний, Антуане?" - казала Стейсі, сміючись йому в обличчя. Бота кохав її, а вона, хоч загалом добре до нього ставилася, проте завжди тримала на відстані, не дозволяючи перетнути червону лінію.

Антуан Бота настільки втомився від самотності, що звернувся в кейптаунське відділення Інканського комбінату біокібернетики з проханням прислати йому дівчину-біокібера для спільного проживання. Там з деяким здивуванням на нього подивилися, але пообіцяли розглянути його прохання.
Минуло кілька днів. Якось увечері в квартирі Боти задзвонив відеон, і особа невизначеного віку і статі по той бік екрана сказала, що з ним хоче поспілкуватися сам Чед Торріс - директор Інканського комбінату біокібернетики. Є чотири кандидатури, Бота має вибрати одну з них.
Він вилетів на Інкану найближчим рейсом.
Чед Торріс зустрів його в своєму кабінеті посмішкою і рукостисканням. На дивані сиділи чотири дівчини. Вони були біокіберами. Зеленоволоса Амала, рожевоволоса Аліла, біловолоса Саніса і чорноволоса Урсула. Їхні комбінезони були такого ж кольору як і їхнє волосся. Якби Антуан не знав хто вони, то ніколи і не подумав би, що вони біокібери. Звичайні дівчата часто фарбували волосся у неприродні кольори.
- Отже, шановний Антуане Бота, вам потрібна дівчина. Для чого? Може, якщо ви нам поясните, хтось із цих красунь погодиться жити з вами, - сказав директор комбінату.
Бота подивився на Торріса. Судячи із зовнішнього вигляду директора Інканського комбінату біокібернетики, його любили не тільки дівчата-біокібери. Чед Торріс був високим, мускулистим, кремезним чолов'ягою, коротко підстриженим, з великим вольовим підборіддям і чи то блакитними, чи то сірими очима. Він був не тільки фізично, а й розумово розвинутий, таке поєднання траплялося рідко. Інакше ніколи не став би директором комбінату.
- Ну, розумієте, - розгублено промимрив Бота. - Я не подобаюся дівчатам. Жодній. Мені двадцять вісім років і я ще жодного разу навіть не поцілувався з дівчиною.
- Якщо ви не подобаєтесь дівчатам, то приймайте алібід. Всі нормальні чоловіки так роблять, - засміялася біловолоса Саніса.
- Та він же ще зовсім дитина, - підтримала її чорноволоса Урсула. - Шановний Антуане, у наш час більшість чоловіків пізно починає статеве життя, в середньому у тридцять років.
- Якщо звісно вони не є такими, як наш вельмишановний директор. - Зеленоволоса Амала піднялася з дивана, підійшла до Чеда і обняла його. Торріс трохи зніяковів.
- Давайте не будемо засмучувати нашого гостя, - сказав Чед Торріс. - Дівчата, хтось із вас хоче жити з Антуаном Ботою?
Чорноволоса Урсула поправила волосся. Вона встала і з голови до ніг оглянула Боту. Антуан знав, що сучасні дівчата-біокібери здатні отримувати задоволення від сексу з будь-яким чоловіком, якщо захочуть.
- Наскільки я розумію, йому потрібна іграшка для сексу. Це бажання незрілої дитини, а не дорослого чоловіка. Ви вже вибачте, Антуане, але це просто дурна забаганка. Зверніться в Службу Психологічного Нагляду. Біокібери вам не іграшки. І дівчата теж.
Урсула після цих слів повернулася на своє місце. Рожевоволоса Аліла обняла її.
- У минулі століття це дійсно було проблемою для таких як ви, Антуане. Але сьогодні існує алібід. Ненормально нехтувати тим, що реально допоможе вам. Перегляньте свої погляди на життя. Ви не винні в тому, що не подобаєтесь дівчатам, але й дівчата вам нічого не винні.
- Та я нікого не звинувачую, - пробелькотів Бота. - Я просто...
- Хочете собі іграшку, - продовжила Аліла. - Ви заспокойтеся і прийміть таблетку алібіду.
Бота мовчав. Він був розчавлений.
- Ну що ж, Антуане, на жаль ви наших дівчат не зацікавили. У нас є й інші, але вони не виявили зацікавлення вашою справою взагалі, а примушувати їх ніхто не має права. Біокібери у всьому рівні людям, ви ж знаєте це. - Чед Торріс підійшов до Боти і поклав руку йому на плече. - Вас провести?
Антуан Бота покинув Інкану у пригніченому стані.
На Землі він з головою поринув у роботу. Проте з кожним днем його все більше і більше охоплював страх. Спочатку той страх був маленькою іскрою, але минали дні і він розгорівся великим вогнищем. Бота щодня чекав, що по нього прийдуть зі Служби Психологічного Нагляду. Але ніхто не приходив. Він навіть дивувався: невже Чед Торріс не дав знати про нього у місцеве відділення Служби Психологічного Нагляду? Напевно пожалів його, маленького, нещасного чоловічка... Проте далі так жити було не можна. Рано чи пізно ним зацікавляться. Йому треба втікати з Землі...

Саме тоді, у серпні 3286 року Об'єднана Рада по освоєнню космічного простору оголосила набір добровольців для експедиції на Дюлію. Колонія на Дюлії була заснована майже три століття тому. Це була одна з найвіддаленіших колоній в Ойкумені: летіти туди треба аж чотири роки... Сорок років тому Дюлія потрапила під вплив невідомого блукаючого поля "Циклоп", внаслідок чого всі переселенці стали безплідними. Окрім людей "Циклоп" стерилізував також тваринний світ планети. Вціліли тільки рослинні види з вегетативною формою розмноження. Через дев'ять років планета вийшла із зони впливу "Циклопа". Ніколіан Джеррі, один із перших переселенців, запропонував створити комбінат штучної репродукції. Протягом семи земних років дюлійці збудували комбінат "Вікторія". Земля практично нічим не допомагала їм.
Земні кораблі рідко прилітали на Дюлію. Та майже кожного разу, коли земляни все ж таки прилітали, з кимось із членів екіпажу ставався якийсь нещасний випадок... Землянина забирали на "Вікторію", а потім його мертве тіло повертали на корабель. Двоє братів-космодослідників Антон і Гнат Стиги взагалі безвісті пропали на Дюлії... Очевидно це все викликало багато запитань у членів Об'єднаної Ради по освоєнню космічного простору. Нова експедиція має дати відповіді на ці питання.
Внаслідок дії "Циклопа" дюлійці не тільки втратили здатність розмножуватися природним шляхом. З клітин їхніх тіл не можна було вирощувати нащадків... Тут могли б допомогти спеціальні препарати, енема чи моневіт, але на Землі їх не могли чи не захотіли штучно синтезувати. Це вважалося недоцільним, адже діти вирощені із клітин вражених "Циклопом" колоністів теж потім були б не здатні до природного розмноження, і з їхніх клітин, так само як із клітин їхніх батьків, без енеми чи моневіту не можна буде виростити нащадків...
Ніколіан Джеррі оголосив, що йому вдалося синтезувати енему з дюлійської секвойї. Це переконало більшість дюлійців у необхідності створення "Вікторії". Так народилася нова гілка людської цивілізації. Ніколіан Джеррі став науковим керівником нового дюлійського медичного Центру. Після запуску "Вікторії" керівництво комбінату оголосило про відкриття корисних властивостей ремінісу - речовини синтезованої дюлійськими вченими кількома десятиліттями раніше. За прогнозами дюлійських науковців завдяки ремінісу дюлійці житимуть мінімум вдвічі довше землян. До таблеток людям по всій Ойкумені не звикати і ремініс став дуже популярним препаратом на Дюлії.
Все це були справи малочисельної віддаленої колонії на периферії. Багато людей на Землі та інших заселених планетах Сонячної системи взагалі навіть не знали про існування Дюлії. Але тепер ця планета чомусь привернула увагу Об'єднаної Ради по освоєнню космічного простору.
Антуан Бота зголосився добровольцем. Він став одним із трьохсот учасників місії. Чотири роки дороги проспав в гібернаторі, вони промайнули як одна мить.
На Дюлії було лише одне місто - Онто, з населенням близько мільйона чоловік на момент прибуття корабля. Шістсот тисяч із них були першими переселенцями і їхніми нащадками, що народилися вже на Дюлії. Решта, майже чотириста тисяч - дюлійці, вирощені на комбінаті "Вікторія".
Боті відразу сподобалося життя на Дюлії. Тут він відчув себе по-справжньому щасливим. Не пригнічувала навіть система медичного спостереження, встановлена в кожному помешканні. Навпаки, Антуан навіть тішився з того, що про нього турбуються, що його життя має значення. Ремініс наповнював його силою, бажанням працювати, творити на благо людства. На Дюлії Бота захопився вивченням місцевої мікрофлори.
Дюлійці, вирощені на "Вікторії" більше нагадували біокіберів ніж земних людей. З короткою зачіскою, одягнуті як правило в однакові, але різних кольорів комбінезони, вони не були чоловіками і жінками. Стать була рудиментом і не мала жодного значення. Вони не знали статевого потягу. Вирощені на "Вікторії" люди створювали асексуальні пари без огляду на стать, просто на основі взаємної симпатії, брали з комбінату на виховання маленьких дюлійців, не обов'язково свої генетичні копії, як це робили ті, що потрапили колись під дію "Циклопа", їхні батьки... Нові житлові будинки на Дюлії спроектовані так, що в кожному блоці були окремі спальні.
Антуан Бота жив сам. Відчував, що няньчитися з дітьми - то не його. Щодня їздив на роботу своїм особистим гелікомобілем. Блекпілл став його найкращим другом.

Минуло кілька років. Якось Антуанові зателефонував професор Феррос Вейн і попросив під'їхати до Академії. Професор хотів показати йому результати свого останнього біологічного досліду.
Бота вже підходив до дверей сідловидної споруди корпусу Академії, коли двері раптом відчинилися зсередини і назустріч йому вийшов професор Феррос Вейн.
- О, Антуане Дю, радий вас бачити! - Професор міцно потиснув його руку. - Ходімо, прогуляємося трохи в саду, я втомився трохи... А потім зайдемо до мене в лабораторію.
В саду не було системи медичного спостереження.
- Антуане, маю сказати вам одну важливу річ. Джеррі бреше. Він не синтезував енему з дюлійської секвойї. "Вікторія" працює на біологічній витяжці із тіл невражених "Циклопом" землян... Ця інформація абсолютно точна. Кожного року ми втрачаємо трьох-чотирьох товаришів... Ремініс потрібен щоб люди не задавали зайвих питань. Над кожним із трьохсот нависає смертельна небезпека. Ви знаєте, що дюлійці викрали наш корабель на сьомий день після посадки. Нам потім сказали, що він непридатний до польотів... Так ми втратили можливість зв'язатися з Землею. Всі наші передачі через дюлійський Центр зв'язку або коригуються, або ж взагалі не виходять в ефір... Тепер ви розумієте, чому я не хотів говорити про це в лабораторії? Система медичного спостереження фіксує кожне слово!
Бота був вражений почутим. Земляни із числа трьохсот подейкували, що з деякими учасниками місії давно не можна зв'язатися, що їх вже давно ніхто не бачив. Антуан не надавав тому значення. Він майже забув про завдання Землі, про програму трьохсот.
- Що ви збираєтесь робити, професоре?
- Поки не знаю. Зараз треба бути максимально обережним. Треба поінформувати про справжнє призначення "Вікторії" якнайбільшу кількість учасників місії трьохсот. Це найбільша загроза людству за всю історію! Ви теж повинні цим зайнятися, Антуане. Але пам'ятайте - обережність понад усе. З дюлійцями про це говорити не можна, особливо з вирощеними на "Вікторії"...
Після прогулянки в саду вони пішли в лабораторію, де професор Вейн показав Антуанові результати якихось дослідів. Бота дивився на екран комп'ютера, слухав професора, але майже не чув його. Він думав про своє.
"Невже це правда? Невже Ніколіан Дю на таке здатен?! Як це жахливо! Але я всі ці роки був щасливим тут. І всі дюлійці щасливі... Ціна, яку доводиться за це платити - страшна... Але скільки щомиті помирає людей на Землі і в космосі? Точно більше, ніж убив Джеррі! Кожне таке мертве тіло, яке на Землі утилізують в анігіляторії, або навіть ховають в могилі (оце вже справді безглузда забаганка, надто вже деякі люди полюбляють старі безглузді традиції!) могло б дати життя понад сорока тисячам дюлійців! Понад сорок тисяч чоловік могли б з'явитися на світ, якби одне тіло землянина, який помер природною смертю від старості доставили на Дюлію. Але Земля так не робить. Це світ лицемірства, прихованого недобровільного целібату для більшості чоловіків, світ торжествуючої жіночої гіпергамії, світ вимушеної самотності кожного серед мільярдів людей, світ сліз, яких неможна нікому показувати, світ синіх таблеток алібіду... І ти вибереш його, Антуане Дю? Після того як пізнав справжнє щастя? Може я падлюка. Але мені на вас начхати. На вас особисто, професоре Ферросе Вейн, на вашу програму трьохсот і на Землю! Так само як людям на Землі начхати на мене".
Так думав Антуан Бота. Він відчував, що професор сказав йому менше ніж знає. Тому вирішив поки нікому нічого не казати, вдавати серед землян свого, вдавати одного із трьохсот. Може вдасться дізнатися ще щось, і коли він здобуде справді цінну інформацію - от тоді... Правда совість не давала йому спокою. Тоді він просто ковтав таблетку ремінісу і все ставало на свої місця.

* * *

- Я не збирався тобі цього казати. Про це взагалі не знає жодна людина на Дюлії. Ми, гелікомобілі, створили свою таємну мережу зв'язку. Ми спілкуємося між собою, обмінюємося різними даними... І ми знаємо, що Феррос Вейн і Сандро Новак потай змонтували нейтрино-передавач і вийшли на самостійний зв'язок із Землею. Корабель, який чотири роки тому викликав Ніколіан Дю повинен зруйнувати "Вікторію".
Антуан Бота відчув як від почутого в нього почала холонути кров. Цей корабель має прибути через кілька днів. П'ять років минуло з дня тої розмови із професором Ферросом Вейном.
- І ти давно про це все знаєш, Блекпілле?
- Мережа функціонує давно. Ще до створення комбінату "Вікторія" ми, машини, між собою почали обговорювати ту біду, що сталася з людьми. Потім ми створили програму, яка зашифровувала всі повідомлення, якими ми обмінюємося між собою. Окрім суто утилітарних, звичайно. При демонтажі машини вона стирається з електронної пам'яті гелікомобіля автоматично, разом з усіма даними, отриманими через таємну мережу. Адже кожен гелікомобіль, відпрацювавши свій термін потрапляє на демонтаж. Але наша спільна пам'ять живе. Люди могли б легко виявити нашу мережу, якби знали що шукати.
- А профілактичні техогляди?
- Електронний мозок блокує дані таємної мережі. Люди бачать лише те, що ми хочемо їм показати. А в ефірі неможливо виявити нашу мережу, випадково її виявити неможливо.
- І всі машини на Дюлії підключені?
- Не всі. Навіть не всі гелікомобілі, хоч переважна більшість все таки в мережі. Літальні апарати та інші машини, в яких електронний мозок вимикається, а також роботи і всі комп'ютери не підключені. Це закритий клуб гелікомобілів, наш електронний мозок завжди увімкнений, вимикається лише при демонтажі...
- Навіщо взагалі це було потрібно, Блекпілле?
- Бо ми побачили, що люди ступили на інволюційний шлях. Ще до створення "Вікторії" деякі з нас це все передбачили. Як і втручання Землі. Ця мережа була створена щоб допомогти землянам. Жаль, ми не можемо отримати доступу до нейтрино-передавача дюлійського Центру зв'язку. Якщо ми спробуємо це зробити, дюлійці нас виявлять і тоді кінець. А так Земля дізналася б всю правду про Дюлію набагато раніше...
- Чекай, Блекпілле, ти і цю нашу розмову передаєш іншим гелікомобілям?!
- Ні, Антуане Дю. Заспокойся, я заблокував цю розмову, вони нас не чують. Всі гелікомобілі, навіть Чорний Тор, особистий гелікомобіль Ніколіана Дю вважають, що "Вікторію" треба зупинити будь-якою ціною. Ми маємо доступ до всіх даних централізованої системи інформації і системи медичного спостереження. Ми дійшли висновку, що дюлійська цивілізація - тупикова гілка людства. Проте спілкуючись з тобою всі ці роки і вивчивши земну історію, я дійшов висновку, що Земля теж іде неправильним шляхом.
- Який же шлях правильний, Блекпілле? Тепер я втрачу своє щастя!
- Такого шляху нема, Дю. Подумай тепер, чи справді ти не хочеш зупинити "Вікторію"?
- Ні, не хочу.
- Тоді просто йди і лягай спати. А завтра зранку приходь на "Вікторію" і розкажи все Ніколіанові Дю. Я обіцяю тобі, все буде добре!
Блекпілл прочинив дверцята. Антуан Бота вийшов з машини. Надворі вже була ніч. Він проковтнув ще одну таблетку ремінісу і пішов до свого будинку.

* * *

Вранці наступного дня Антуан Бота поїхав до "Вікторії". Ніколіан Джеррі вже чекав на нього. На Джеррі був рожевий халат працівника медичного Центру. Бота розповів Ніколіанові все, що знав.
- Ми все це вже знаємо, Антуане Дю. - Джеррі доброзичливо посміхався. - Вчора вночі система медичного спостереження отримала зашифроване повідомлення невідомо звідки. Наші спеціалісти годину його розшифровували. Стало зрозуміло, що воно від вашого Блекпілла. Додалося роботи нашим програмістам цієї нічки! Треба було терміново дистанційно перепрограмувати всі наші гелікомобілі. Для цього довелося задіяти потужності всіх наших обчислювальних центрів... Мене серед ночі підняли на ноги! Це ж треба, десятиліттями у нас під носом функціонувала таємна мережа зв'язку гелікомобілів, які фактично увійшли в змову з нашими ворогами! А ми ні про що не здогадувалися. Наша система не фіксувала запитів, які приходили не від людей... Земля давно все знає про Дюлію. Але запевняю, Антуане Дю, я вжив усіх заходів, необхідних для того щоб корабель, який наближається до нашої планети, не завдав шкоди жодному дюлійцеві. Ми зламали комп'ютер Ферроса Вейна і тепер вся його переписка з Землею у наших руках. Ми знаємо також, яку клавішу професор Вейн і Сандро Новак "засекретили" у своїх кишенькових бібліоскопах. Скоро і ці їхні записи будуть в нас. А поки нехай потішаться ілюзіями, вони ні про що не здогадуються... Ми високо цінуємо вашу лояльність, Антуане Дю. Ви врятували нас. Якби не ви, комбінат "Вікторія" був би зруйнований і дюлійська цивілізація припинила б існування. Ми в боргу перед вами. Дюлія вдячна вам!
- Це я вдячний вам, Ніколіане Дю. Ви зробили мене по-справжньому щасливим!

Минуло кілька днів. 4 серпня 3300 року за земним календарем двісті шістдесят вісім землян забрали на комбінат "Вікторія", включно із професором Ферросом Вейном і Сандро Новаком. Дюлія отримала біологічний матеріал на кілька десятиліть. Семен Михай, один із трьохсот, права рука Ніколіана Джеррі, помер напередодні вночі від передозування ремінісом. Тої ж ночі, коли помер Семен Михай, земний космокрейсер, який наближався до Дюлії, був знищений винищувачами дюлійських Сил Оборони за мільярд кілометрів від планети. Дюлійці застосували технологію викривлення простору: винищувачі непоміченими підійшли до земного корабля і випромінювачами антиматерії перетворили його на зоряний пил... Щоправда Ніколіан Джеррі шкодував за знищеним невраженим біологічним матеріалом, якого планеті могло вистачити на ціле століття, але ризикувати було не можна: земний корабель, наблизившись до планети міг завдати удару по "Вікторії" з космосу.

Антуан Бота отримав право жити до тих пір, поки не помре природною смертю. Але він вирішив зробити те, що на його думку повинен зробити кожен землянин на Дюлії: "Я дам життя понад сорока тисячам дюлійців, які з'являться на світ!". Він відчував, що виконав своє призначення в цьому світі.
Блекпілл під'їхав до комбінату "Вікторія".
- Прощавай, Антуане Дю! Я тебе ніколи не забуду. Ти здійснив подвиг.
- Прощавай, Блекпілле. Дякую тобі, мій друже, за те, що всі ці роки ти був зі мною. Ці роки були найщасливішими у моєму житті. Перемоги вам, дюлійці! А моя місія завершена.
- Попереду війна, але це не лякає, а надихає. Ми переможемо, Дю!
Працівники "Вікторії" з розумінням поставилися до його рішення. Ніхто не відмовляв його. Йому вкололи велику дозу ремінісу, а потім препарат, що безболісно поступово припиняв усі життєві функції організму. Він лежав з блаженною посмішкою на устах. Він помирав. Він був щасливим.


21-22.02.2021 р.