Ось я маленький хлопчик, мені два місяці, я з братиком ловлю лапкою якусь мотузку... 

Їду автобусом "Херсон-Дніпро" в коробці з-під цукерок. Без води, без харчів, без туалету. Постійно плачу. У відповідь чую крики пасажирів. Нарешті зупинка. Роздратований голос водія комусь гукає: "Давайте сто гривень і забирайте свого звіра". Звір, виявляється, це я! 

Мене, нарешті, забрали. У маленький вентиляційний отвір, турботливо продовбаний в коробці,  бачу дівчинку, років 12. Вона мене заспокоює, але чомусь не бере на руки. Проявляю ініціативу. Головою пробиваю дірочку, роблю з неї велику дірку, і вибираюся з полону до половини. Дівчинка здивована моєю сміливістю, вона сміється, бере мене на руки і дивується, що я такий великий у два з половиною місяці. Що ж вона хотіла, я - Невський Маскарадний Кіт! П'ю водичку, як людина, з чашки. Засинаю на руках у своєї рятівниці.

Я поважно ходжу по квартирі. Виявляється, тут уже живе доросла кішка, і вона дозволяє мені посмоктати її сосочки замість пустушки. Виявляється, мене купили і всі чекали, всі люблять. Це приємно. Я роблю, що хочу: гойдаюсь на шторах, ганяю по квартирі, по всіх вікнах та килимах, і дозволяю дівчинці, її мамі та бабусі брати мене на руки і сюсюкати. Вони такі смішні! Алеж приємно! Я радий. 

Ну що я вам скажу. Пройшло два роки. Моя платонічна любов - це бабуся. Я не відходжу від неї ні на крок - хто ж мене ще так погладить, поговорить тет а тет, пригостить смаколиком... 

Моя сексі - Бастилія. Як розумна дружина, вона іноді дозволяє мені спілкуватися з іншими кішечками, бо знає, що вона, Бася,- головна. Та зараз Бася знову вагітна, а більше нікого не трапляється... Сумно... 

Тоді, в таких перервах між спілкуваннями з кращою невською половиною котячого світу, на мене нападає депресія, ці маленькі спалахи пам'яті, і я згадую все спочатку.