хочу сюда!
 

Лида

35 лет, водолей, познакомится с парнем в возрасте 36-43 лет

Заметки с меткой «терор»

Сандармох: 75 років від дня загибелі, ч. 5


4
листопада 1937 р. 

Останній день «роботи» капітана Матвєєва

Баранник Михайло, 1900 р.н., Авдіївка Макіївск.р-ну Донецьк.обл. — 04.11.1937, Сандармох. Проректор і доцент сов.права, заст.ректора з АГЧ Всесоюзного ком.с/г унів. ім. Сталіна, член ВКП(б). Засуджений 28.12.1936, строк: 10. Засуджений до розстрілу 10.10.1937

Волков Василь, 1902 р.н., Шенгаріївка Грунськ.р-ну Харків.обл. — 04.11.1937, Сандармох. Наук.працівник Укр.АН, член ВКП(б). Засуджений 03.09.1936, строк: 5. Засуджений до розстрілу 10.10.1937

Козловський Борис, 1887 р.н., Миколаїв — 04.11.1937, Сандармох. Член ВКП(б). Засуджений 23.12.1936, строк: 10. Засуджений до розстрілу 10.10.1937

Неврли-Янсон (Лисоченко) Поляна (Пелагея), 1896 р.н., Кульбакіне Донської обл. — 04.11.1937, Сандармох. Викладачка історії в Москві, член ВКП(б). Засуджена 10.11.1936, строк: 10. Засуджений до розстрілу 10.10.1937

Павлов Михайло, 1898 р.н., Миколаїв — 04.11.1937, Сандармох. Офіцер РІА, заст.нач. Управління с-г обліку УССР. Засуджений 01.04.1935, строк: 5. Засуджений до розстрілу 10.10.1937

Семенчук Василь, 1911 р.н., Дегтярівка Новошепелицьк.р-ну Київ.обл. — 04.11.1937, Сандармох. Виконроб Свердловського будтресту, кандидат в члени ВКП(б). Засуджений 20.11.1936, строк: 10. Засуджений до розстрілу 10.10.1937

Пам’ятний знак в селищі Соловецькому. 2009


За 5 днів було розстріляно 1111 осіб. Цю групу в’язнів зараз називають «першим соловецьким етапом». Був ще сформований «другий» і «третій». Третій вивезти з островів не встигли — вже замерзло Біле море. 2009 року представники музею на Соловках твердили, що сліди розстрілу «третього соловецького етапу» так і не знайдено. Не думаю, що за той час щось могло змінитися.


Списки загиблих укладено на основі публікації у книзі Сандармох. Убієнним синам України. — Петрозаводск: Скандинавия, 2006.

Сандармох: 75 років від дня загибелі, ч. 4

3 листопада 1937 р. У цей день Україна втратила своїх найкращих дітей

Якщо прізвища загиблих, що їх ми наводили в попередніх списках, практично нікому нічого не говорять, то в сьогоднішньому переліку зі 128 осіб концентрація широко знаних прізвищ просто зашкалює.

Кожен українець, молодший 36 років, який ходив до школи, як мінімум чув про Миколу Куліша чи Валер’яна Підмогильного. Їхні твори включені до шкільної програми. Крім того, на уроках літератури вивчають також тему «Розстріляне відродження», де розглядають літературні напрямки і течії 1920-х років і долю митців, що ці напрямки і течії представляли.


Оксана Забужко назвала Сандармох «символом кінця української інтелектуальної еліти як окремого історичного феномену»:

Щодо 1937-го, то можна нічого не розповідати про радянську владу, достатньо буде лише сказати, що аби відсвяткувати (так!) 20-ту річницю «Великої Жовтневої соціалістичної революції», за п’ять днів було вбито 1111 людей. Просто масове людське жертвопринесення «на честь свята», як у культах інків чи майя. Такий собі капітан Матвєєв власноруч із пістолета за чотири дні розстріляв в потилицю 1111 душ. І коли знати, ЩО то були за люди, й наскільки кращим було б людство, якби їхні голови не лягли в урочищі Сандармох, а продовжили мислити й творити… Розумієте, цього ніколи не можна забувати: що один якийсь «капітан матвєєв» здатен водномить заблокувати розвиток людства, — завдати йому такого «внутрішнього перелому», на лікування якого потрібні будуть навіть не десятиліття, а століття.
Я кажу «генії» — без перебільшення. В українському «Списку Сандармоху» їх принаймні чотири. Це Курбас — один із найзнаковіших реформаторів європейського театру. Режисерів такого класу в новітній історії — одиниці. Друга геніальна постать — Микола Куліш, досі недооцінений та недопрочитаний. Це Микола Зеров — геній перекладу, трансмісії, посередництва між культурами. Й, нарешті, прозаїк, якого особисто я радянській владі не пробачу й якого вона винна особисто мені — це Валер’ян Підмогильний. Його забрали в 34 роки. Для прозаїка це «вік дебютанта». Романи молодого Підмогильного можна назвати предтечею екзистенціалізму — на два десятиліття раніше за Камю, й мене особисто, як прозаїка, було обкрадено на всі ті романи, які мав би написати зрілий Підмогильний — у свої 40—50—60: в юні роки я вчилася техніки психологічної прози не в нього — а таки у французів…


Останнім часом власне про них, геніїв, багато писано і говорено. Але щоб осягнути величину трагедії 3 листопада 1937 року, потрібно уважно придивитися до кожного із цих загиблих. Кожен із них мав непересічний талант, і саме цей талант привів їх зрештою до холодної піщаної ями в пісках урочища Сандармох. Їх вбивали не тому, що вони протестували проти радянської влади — більшість із них цього не робила. Їх вбивали не тому, що вони могли очолити Радянський Союз, компартію чи українську республіку. Вони мали інший дар — вони працювали і творили для України. Вони підносили український дух, через них українці почувалися гордими за свою націю, а чужинці дивувалися культурними надбаннями незнаної досі країни. Якби вони жили, Україна була б не меншою знахідкою для світу, ніж колись Єгипет зі своїми єрогліфами і пірамідами…

Варто, зокрема, прочитати або й освіжити в пам’яті такі публікації на сайті радіо «Свобода»:

Серед загиблих 3 листопада — і колишній пластун зі Львова Олександр Бадан, про якого ми писали рік тому.

Зараз хочемо сказати декілька слів про тих, які менш відомі — можливо, заховалися в тіні геніїв…

Отож, слово в’язневі СЛОНу, який чудом залишився живим (не потрапив до розстрільних списків) — Семенові Підгайному. Його книги «Українська інтелігенція на Соловках» і «Недостріляні» — надзвичайно правдива і надзвичайно моторошна розповідь про соловецьку трагедію. Ці книги мають бути у кожній українській родині.


Щоб усі пам’ятали і не сміли більше віддавати під кулі чужих катів наших найкращих синів і дочок.

Степан ЗАПОРОВАНИЙ
Степан Запорований був кремезним, присадкуватим селюком. Він був представником молодшого покоління, що лише чуло і в дитинстві пережило дні наших визвольних змагань. Молодий, активний, культурний український агроном, він, звісно, не міг пройти не поміченим ГПУ, — і на початку 1932 року його обвинувачують в участі у військовій організації.

Дістає п’ять років і потрапляє — спочатку до Казахстану, а потім на Соловки.

Було приємно бачити, шо, вже коли відгреміли громи нашої революції, виріс такий Запорований, а поруч тисячі таких самих. Наполегливий, витриманий, прямолінійний, він трохи суворий і нетерплячий, але упертий і діловий, як той наш український селянин-хазяїн. Тільки тоді, коли не на людях, не при ділі, тільки тоді він візьме свій зошит, щоб близькому приятелеві показати рядки, в яких вилилась його особиста трагедія, про яку намагався мовчати.

Як будете старі і над пригаслим жаром,
У надвечірній час згадаєте мене, —
То шкода стане вам, край огнища смутного,
Що мій сердечний пал зневажили колись, —
читав він із зошита.

Сидів похмурий і зосереджений. Раптом схоплювався, швиденько хапав зошит і писав. А часом підходив до колег, цікавився, розпитував, разом з усіма думав уголос про українські справи, і тоді забував про власні жалі та болі й дивився туди, далеко, за те прокляте Біле море, що замкнуло його тут, — молодого, діяльного, творчого. І знову Степан Запорований іде до свого кутка, знову хапає свій таємний зошит, щоб з вірою в перемогу записати:

Нехай від кулі ворога умру,
Солдатом невідомим у степу, —
Земля прийме хоч труп благословенний…

Спокійно, повний віри в майбутнє, в себе і в силу своєї нації, Степан Запорований, кинувши погляд, сповнений зневаги й презирства, красивим почерком підписує повідомлення УРЧ про продовження терміну ув’язнення ще на п’ять років.

Володимир БЕНЕДИК
Це був молодий народний учитель, — невеличкого зросту, щуплий, з чорними, як вугіль, очима, з обличчям блідим і втомленим.

Лише тоді, коли навколо себе цей звичайний сільський учитель бачив товариство і як заходила мова про Україну, — його очі горіли і він говорив так, що, справді, йняли йому віри, що він стояв на чолі величезного селянського повстання 1930 року, яке від Кам’янця-Подільського поширилося до Вінниці й Києва.

Його не розстріляли тільки тому, що саме ГПУ здивувалося, як міг вирости, по суті, за совєтських часів такий одвертий, безоглядно принциповий, прямий і чесний ворог большевизму. І ГПУ вирішило не стріляти, а надіслати його на Соловки, але з такою характеристикою, щоб він ніколи тих островів не міг покинути.

Працював на Соловках у першому сільгоспі і був центром, до якого тяглися українські парубки — учасники селянських повстань. Мав у селянських колах великий авторитет. Був за арбітра у всіх спірних справах. Тяжко хворий і змучений, ніколи не падав духом і закликав своїх товаришів вірити та боронити віру батьків, любити свою батьківщину й ніколи не складати зброї. Любив повторювати й нагадувати, що «там, де жертви, там і перемога»; бо «не було ще жадного народу, щоб собі волю здобув без боротьби і без жертв».

Академік Матвій Яворський

Історик України, «марксист», Матвій Яворський потрапив з Галичини на Наддніпрянську Україну року 1918, коли прийшла туди німецька армія. Згодом, опинившись у большевицькому оточенні, перейшов на совєтську платформу, а пізніше став навіть, так скажу, офіційним партійним істориком України. Був академіком.

Як член компартії, М. Яворський обіймає в совєтській Україні високі посади. Коли ж большевики почали нищити українську культуру, потрапив до тюрми.

1930 року, під час партійної чистки, на зборах Яворському було з документами в руках доведено, що він був офіцером австрійської армії і служив там у військовій жандармерії. На Яворському поставлено хрест. Незабаром його заарештовано і заслано на Соловки.

У Соловецькому кремлі ми зустрілись як давні знайомі, хоч у Харкові майже не знали одне одного. Яворський цікавився, що робиться серед українських істориків. Коли я йому сказав, що 1932 року не надруковано жадної наукової роботи з історії України, він сказав, що тут немає нічого дивного, бо фактичний розгром української історичної науки почався ще з осени 1929 року, після першої конференції істориків-марксистів у Москві. Він цікавився, як розцінюють його схему й погляди на різні проблеми української історії. Я відповів йому, що вже з 1931 року, на вимогу культпропу ЦК, до програм курсу історії України, де ще цей курс читалось, заведено спеціяльну тему «Яворщина». Звісно, з цією темою мучився і лектор, і його слухачі; бо починати «Яворщиною» (темою цілком історіографічною) читання курсу історії України слухачам, які не знали історії України, а тим більше української історіографії, було просто неможливо.

Під час цієї розмови я помітив, що Яворський раз у раз діставав з кишені маленькі шматочки хліба і їв. Він якось ненатурально зиркав на свої нари. Мені стало ясно. У Яворського була психоза голоду. Уся соловецька громада лікувала його. Ми приносили, що мали з їжі, і Яворський їв, а що не з’їдав, ховав у приголовку нар.
Минуло щонайменше шість місяців, поки вчений видужав. Зрозуміти це може тільки той, кому доводилося так тяжко і довго голодувати, як тяжко і довго голодував Яворський.

Здається, ніхто так одверто не виявляв своєї люті і презирства до енкаведистів і всього, що нагадувало совєти й Москву, як Яворський. Він ніколи не цікавився, як виглядає, ходив завжди неголений, у ношеному роками «бушлаті» та черевиках фасону «Москва — Мінськ».

Ніколи і нікого не просив, нічого не домагався, бодай тих вигод, які можливі були хоч би в умовах Соловків. Завжди працював на загальних тяжких фізичних роботах. Приходячи на працю, працював самітно, ні з ким не розмовляючи. Ніколи не цікавився нормою — працював до повного виснаження. Коли якось запитали його, чого він так заподатливо працює, він відповів: «З люті». І це була щира правда.

Пригадую, як одного разу, зважаючи на те, що Яворський систематично перевиконував норми, якийсь «воспитатель» записав його, бородатого професора, на «красную доску». Треба було бачити Матвія Івановича, коли він побачив своє ім’я на цій скрижалі «чести, доблести й геройства». Зблід, затрясся всім тілом і прожогом кинувся до тієї скрижалі та одним махом витер своє прізвище. «Хто це написав? Я вам, посіпаки, блюдолизи, напишу!» — лементував Матвій Іванович і подався до кімнати «воспитателя». Годинами сидів понуро і не говорив ні з ким ні слова. Раптом зіскакував, діставав грубий зошит і писав. Усе написане на острові стосувалося тільки проблем буття української нації. Він розробляв схему історичного процесу України, працював над загальними проблемами соціології та філософії історії. Це був давній і непримиренний ворог всього московського.

Найкращою ілюстрацією ставлення до Москви і до большевизму була його відповідь на запитання, що стояли в анкеті під час всесоюзного перепису людности Совєтського Союзу (здається, навесні 1937 року). Анкета першого перепису була досить широка. Коли Яворського запитали про його підданство, він сказав: «Можете записати китайське, малайське чи яке ви хочете, тільки не московське, не совєтське». На запитання, чи він віруючий і до якого віровизнання признається, відповів, що віруючий і визнає автокефальну церкву. На запитання про партійну належність відповів, що мав нещастя належати до найжалюгіднішої у світі комуністичної партії і вважає це за свій великий злочин.

Звичайно, після кожного такого ексцесу Яворський зникав з обрію на один-два місяці в найтемніших льохах під «Білим домом» (будинок управління і 3-ї частини Соловецького острова). Та ні голод, ні підвали, ні вправність соловецьких жилоправів не могли зломити духу людини, яка вважала себе за того, що завинив перед своєю нацією. Він щиро покутував свій гріх, підносячи голос за розп’ятий народ в оборону України.

Наближався кінець терміну ув’язнення. Яворський і тут лишився вірним собі. Незадовго перед кінцем терміну пише свого славетного листа Сталінові. Лист у копії (нелегально, звичайно) читала вся українська колонія Соловків. Через 3-тю частину лист мав потрапити до рук адресата. Лист був короткий, але грізний. Це був убивчий обвинувальний акт, складений українською нацією, в особі її вірного сина, супроти Москви. Свій лист Яворський закінчував тим, що зрікався права звільнятися з тюрми доти, «доки Україною будуть правити Сталін з москалями».

Як тільки листа цього передано до 3-ї частини, того ж вечора Яворського посадили до ізолятора, а через два-три тижні йому оголосили, що «по рассмотрении архива Яворського, срок заключения его надо продлить на пять лет со дня оглашения настоящего постановления».

Матвій Яворський просидів в ізоляторі до листопада – грудня 1937 року. Вивезено його з острова з великим українським етапом до «спецтабору» в напрямі Ухта — Печора.

Після останнього інциденту з листом до Сталіна хтось з соловчан сказав: «Якщо Матвію Яворському не суджено було красиво жити, то, напевне, зуміє він прекрасно померти».


Місцева мешканка покладає квіти до “Соловецького каменя” з написом “Люди, не убивайте друг друга!” Вона вшановує когось зі своїх рідних, що тут загинули. 2009 р.

Сандармох: 75 років від дня загибелі, ч. 3


Як свідчать біографії та вироки, у групі людей, розстріляних 2 листопада, були переважно колишні члени партії, засуджені по кілька разів. Зокрема, серед них бачимо переслідуваних за «ухили від партійної лінії», наприклад, «троцькізм». Дехто втікав з-під варти і виїздив до Росії (в Москву чи Ленінград), намагаючись переховатись під іншими прізвищами. Всевидяче око «доблесної» ЧК-ГПУ знаходило їх і там. Повторний суд інкримінував нові злочини і встановлював нові строки «покарання», після чого для людини відкривався шлях на Соловецькі острови.

Ось дві показові біографії розстріляних у Сандармоху 2 листопада 1937 року:

Кереказо Костянтин Іванович (Юрченко Андрій Григорович), 1905 р.н., уродженець м. Києва, українець, колишній член ВКП(б), робітник. Був засуджений до ув’язнення в концлагері, в 1934 р. здійснив втечу і мешкав у Ленінграді з підробними документами. Особливою нарадою НКВД СССР 20 квітня 1935 р. повторно засуджений до 5 років «ІТЛ». Відбував покарання на Соловках. Особливою трійкою УНКВД Ленінградської області 9 жовтня 1937 р. засуджений до вищої міри покарання. Розстріляний в Карельській АССР (Сандармох) 2 листопада 1938 р.

Марченко Григорій Дмитрович, 1903 р.н., уродженець України, українець, студент Московського університету, перед арештом — агент охорони 7-го залізничного полку Народного комісаріату шляхів сполучення (НКПС), мешкав: м. Москва. Арештований 16 лютого 1929 р. Колегією ОГПУ 3 червня 1929 р. засуджений до 10 років лагерів. Відбував покарання на Соловках. У 1931 р. оголосив голодівку, поки не був переведений до лагпункту Муксалма. Працював завідувачем гужового транспорту сільгоспу (бригадир, «старший жеребятник») та на інших посадах. Особливою трійкою УНКВД Ленінградської області 9 жовтня 1937 р. засуджений до вищої міри покарання. Розстріляний в Карельській АССР (Сандармох) 2 листопада 1938 р.

Зауважу, що Григорія Марченка немає в списках, опублікованих на сайті радіо «Свобода» — напевно, тому, що місце його народження невідоме.

Перелік осіб, що були розстріляні 2.11.1937 р. в Сандармоху:

Бондаренко Семен, 1896 р.н., Луганськ — 2.11.1937, Сандармох. Токар,
робітник заводу в Маріуполі. Член ВКП(б), засуджений 5.07.1929; 13.09.1930, строки: 3 роки (втік); 10 років. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Волгай Василь, 1903 р.н., Ромни Полтав.обл. — 2.11.1937, Сандармох. Викладач сусп-екон.наук, член ВКП(б), засуджений 28.9.1935, строк: 5 років. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Кереказо Костянтин (Юрченко Андрій), 1905, Київ — 2.11.1937, Сандармох. Робітник (машиніст), старшина ВМФ, член ВКП(б), засуджений 20.4.1935, строк: 5 р. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Марченко Григорій, 1903 — 2.11.1937, Сандармох. Агент охорони 7 залізничного полку НКПС, студент МГУ. засуджений 3.6.1929, строк: 10 років. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Печенюк Іван, 1912, Володіївці Вінницьк.обл. — 2.11.1937, Сандармох.
Червоноармієць, водій Наркомшляху. Член ВЛКСМ. Засуджений 9.06.1935, строк: 6 р. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Портной Михайло, 1901, ст.Старо-Титовська Азово-Чорном.краю — 2.11.1937, Сандармох. Син "куркуля", висланий, член ВКП(б). Засуджений 22.9.1935, строк: 5 р. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Рублівський Олексій, 1904, Козятин Вінницької обл. — 2.11.1937, Сандармох. Член ВКП(б), голова Київськ.міськкому Спілки письм. УССР. 
Засуджений 17.10.1935, строк: 3 р. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Сакало Олексій, 1900, Полтава — 2.11.1937, Сандармох. Член ВКП(б), слюсар Полтав.паротягорем.заводу. Засуджений 21.08.1935, строк: 5 р. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Сугак-Сугаков Іван, 1892, Армавір — 2.11.1937, Сандармох. Член ВКП(б), парторг заводу № 89, Москва. Засуджений 17.03.1935, строк: 5 р. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Шматько Михайло, 1907, Покровське — 2.11.1937, Сандармох. Студент, член ВКП(б). Засуджений 10.2.1934, строк: 8 р. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Напевно, тут варто сказати кілька слів про СЛОН та про його устрій.

Соловецький кремль (кремль — укріплення, фортеця) після повернення до нього монастиря, Великий Соловецький острів, 2009 р.

В Російській імперії (а до того в Московському князівстві) монастирі широко
використовувалися для ув’язнення і «смирения» порушників правопорядку. Тому зловісною тюрмою Соловецький монастир став доволі швидко, зважаючи на його відлюдне становище, клімат і святість місця (адже в’язні мали ставати сумирними і покірними). Монахи лише на кілька років змогли випросити для себе життя без тюрми у власних стінах — їхнє прохання
було задоволене у 1903 році. 
Концлагер (Соловецкий лагерь особого назначения) було офіційно організовано 1923 року, хоча існують свідчення, що в’язнів привозили сюди й раніше. Монастир розпустили, а окремі монахи, не бажаючи покидати своєї обителі, перетворились на в’язнів або на пустельників. Деякі з них продовжили працювати в господарстві островів, адже створеним протягом століть аграрно-промисловим комплексом радянські «начальники» керувати не могли.



Пристань Великого Заяцького острова, 2009 р. На фото видно всі споруди острова, крім одної (відновлену церкву і два господарські будинки); є ще будинок сторожа. За свідченням колишніх в’язнів, цей острів певний час був жіночим штрафним ізолятором

Для утримання в’язнів було використано всі монастирські території і приміщення (господарські споруди, келії, храми). Оскільки першими «володарями» радянських Соловків були колишні військові, всю територію з поміщеними на ній в’язнями було поділено на 15 «рот». 



Преображенський собор, спалений на початку 1920-х першими представниками «советской власти» на острові. В напівзруйнованому соборі на триярусних нарах мешкало до 5 тис. осіб. Сюди скеровували всіх новоприбулих. Смертність становила близько 50%

Людей до «рот» призначали відповідно до соціального походження, карної статті, виконуваної роботи. Наприклад, шоста рота складалася з арештованого духовенства, чиїм основним завданням було обслуговування кухні і харчових складів (інші в’язні просто все розкрадали). 
Крім того, окремі в’язні розподілялися для праці на «командировках» (складно сказати «відрядженнях»!): їх надовго відправляли у віддалені монаші скити, де вони працювали як риболови, тваринники, городники.



Закинута господарська споруда. Савватіївський скит. 2009 р.

Були також «штрафні ізолятори» — місця ув’язнення всередині тюрми, що були найбільш моторошними місцями на островах. Ті, хто потрапляв туди, вже не повертались живими.


Одне з моторошних місць СЛОНу — церква на Секірній горі, штрафний ізолятор. Сучасні монахи вже добряче тут розгосподарились (дерев’яна споруда на передньому плані — сучасна відбудова). 2009 р.



Вид з Секірної гори — останнє, що бачило у своєму житті багато в’язнів. 2009 р.


Вічко наглядача у дверях церкви на Секірній горі. Більше про місце мук тут нічого не нагадує. 2009 р.


Внаслідок розширення сфер господарської діяльності ГПУ-НКВД СЛОН доволі швидко «розлізся» і охопив величезну територію на материку (карта). Тут в’язні заготовляли експортний ліс, будували залізниці, Біломорсько-Балтійський канал тощо. У 1937 році відбулася реорганізація, і на Соловецьких островах створено окрему установу — «СТОН» — «Соловецкую тюрму особого назначения», що стала однією з ланок ГУЛАГу — Главного управления лагерей.
1939 року тюрму на Соловках розформовано, в’язнів розпорошено по всій територій Радянського Союзу. Але Соловки назавжди залишилися символом жаху і терору для усієї божевільної імперії.

Джерела:
Спогади ув’язнених на Соловках, зокрема Бориса Ширяєва, Олега Волкова, Семена Підгайного, а також тюремника Ніколая Кисельова-Громова

Списки загиблих укладено на основі публікації у книзі Сандармох. Убієнним синам України. — Петрозаводск: Скандинавия, 2006.

Всі фото мої — dytyna

Сандармох: 75 років від дня загибелі, ч. 2

Початок

Відомості про розстріляних 1 листопада також доволі скупі. Мені не доводилось бачити документів перегляду справ “трійкою” УНКВД Ленінградської області, але логіка підказує, що групи в’язнів, розстріляних певного дня, об’єднує спільна стаття Кримінального кодексу.

Правдоподібно, 1 листопада на розстріл викликано групу “шпигунів”: практично кожен з цих 15 осіб побував за кордонами СССР на початку 1920-х років і згодом повернувся. Хтось приїхав до СССР як “політичний емігрант”, когось привезли органи ГПУ-НКВД.

В’язнів розстрілював кат Михаїл Матвєєв (в ранзі капітана НКВД). Цей чоловік мав величезний досвід: працював в “органах” від 1918 року. “За успішну боротьбу з контрреволюцією” отримав орден Червоної Зірки (за виконання розстрілів в Сандармоху восени 1937 р.).

Засуджених “готували” в трьох кімнатах бараку, що розташовувалися анфіладою (послідовно). У першій кімнаті — “звіряли особу”, роздягали і обшукували. В другій роздягнених зв’язували. У третій — нагих і зв’язаних глушили ударом дерев’яної “колотушки” в потилицю. Потім вантажили в машину, осіб по сорок, і накривали брезентом. Члени “бригади” сідали зверху. Якщо хтось внизу приходив до тями, його “заспокоювали” ударом “колотушки”. Після прибуття на полігон людей скидали по одному в приготовану яму, на дні якої стояв Матвєєв. Він власноручно стріляв кожному в потилицю. Так він “приводив у виконання” осіб по 200-250 за “зміну”.
(Александр Черкасов. Преуспевший в невозможном. “Ежедневный журнал”, Москва, 27.10.2007)


Снадармох. Ліс на кістках загиблих. 2009

1939 року Матвєєва також заарештували: після зняття Єжова з’явились справи за “перегиби” (надмірності), і багато працівників НКВД було також розстріляно. Матвєєв отримав вирок — 10 років, однак на початку війни був звільнений.

Зі справи ката Матвєєва члени товариства “Меморіал” в Петербурзі довідались про обставини загибелі “першого соловецького етапу”.

1 листопада серед інших розстріляні українці:

Бечаснов Василь, 1883 р.н., Одеса - дворянин, капітан РІА, контррозв. штабу Врангеля

Вальда-Фарановський Олександр, 1893 р.н., Підволочиськ, Галичина - агроном

Вовкотруб Семен1907 р.н.Марійка Київськ.обл. - помічник машиніста

Григорович Дмитро, 1897 р.н., Широке Криворізьк.пов. - агроном

Ерстенюк Микола1892 р.н., Надвірнянський р-н, Галичина - юрист, офіцер УГА, член КП Чехословаччини

Загоруйко (Загоруй) Федір, 1906 р.н., Макіївка, Донецька обл. - інженер, член ВЛКСМ

Змичеровський Йосип1907 р.н., Запоріжжя - селянин, пекар

Іллінський Павло1896 р.н., Білгород, Курська губ. - інженер

Кишон (Кишан) Петро, 1907 р.н., Яношівка, Шепетівський пов., Волинська губ. - колгоспник, служив красноармійцем військ НКВД, чорнороб

Клос Михайло1905 р.н., Молотів, Галичина - прядильник фабрики "Червона нитка", член КП Німеччини

Клюковський Рафаїл, 1893 р.н., Київськ.обл. - селянин ("куркуль")

Огородник Филип, 1905 р.н., Рибниця Молд. АССР - садівник Робкоопу

Пух-Гринчук Григорій1905 р.н., Варва Прилуцького р-ну Полтав.обл. - агроном-машинознавець

Ричич Олексій1908 р.н., Н.Макарово, Башкірія - слюсар МТС

Слюсар Григорій1886 р.н., Добровляни Львів.пов., Галичина - вояк УГА; уповноважений тресту "Союзмолоко", член ВКП(б)

Довідка про одного з розстріляних:

Ерстенюк Микола Васильович (12.12.1892 — 03.11.1937) — правознавець. Народився в с. Перерісль (нині село Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл.). Закінчив гімназію в Коломиї. Працював на нафтопромислах у Бориславі, вчився на юридичному факультеті Львівського університету. В роки Першої світової війни пройшов шлях від стрільця до поручника австрійського 87-го піхотного полку. Від 1916, після поранення, служив у Воєнному архіві у Відні. «Зазнайомившись, — як він сам засвідчив у своїй характеристиці, — із таємних актів Воєнного архіву з подіями пролетарської революції», «став симпатиком більшовизму». Хорунжий УГА.

У 1919—24 провадив більшовицьку пропаганду в Німецькім Яблоннім та Йозефові (Чехословаччина) серед вояків інтернованих формувань Української Галицької армії. Закінчив юридичний факультет Карлового університету в Празі. 1924 вступив до Комуністичної партії Чехословаччини, прийняв громадянство УСРР і з першим транспортом галичан-політемігрантів виїхав в Україну. Упродовж місяця — секретар комуністичного осередку політичних емігрантів на карантинному пункті Державного політичного управління УСРР в Києві, потім виїхав до Харкова, де працював у Наркоматі юстиції УСРР; у 1925—27 — особистий секретар та прокурор для доручень при Наркомі юстиції УСРР та Генеральному прокурорі УСРР М. Скрипнику.

Займався упорядкуванням його (М. Скрипника) особистого домашнього й наркомівського архівів, підготовкою до друку його чернеток та ін. З переходом М. Скрипника на роботу до Наркомосу УСРР обійняв посаду помічника вченого секретаря Наркомосу УСРР й одночасно особистого секретаря Наркома освіти УСРР (1927—33).

19 лютого 1933 р. ув’язнений за сфабрикованою справою (справа «Української військової організації»). 21 лютого «визнав» свою належність до УВО, його покази згодом були використані у кампанії дискредитації М. Скрипника. 23 вересня 1933 судовою трійкою при Колегії ГПУ УСРР за ст. 54-2-3-4-6-8-10-11-13 КК УСРР засуджений до 10 років таборів. Утримувався на Соловках (лагпункт «Кремль») в одиночній камері спецізолятора. Особливою трійкою Управління НКВД СРСР по Ленінградській області 14 жовтня 1937 засуджений до розстрілу. Страчений в урочищі Сандармох поблизу м. Медвежогорська (нині місто у Карелії, РФ). Реабілітований 3 серпня 1989.

Джерело:

  • О.С. Рубльов. ЕРСТЕНЮК Микола Васильович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во «Наукова думка», 2005. – 672 с.: іл.

Списки загиблих укладено на основі публікації у книзі Сандармох. Убієнним синам України. — Петрозаводск: Скандинавия, 2006.

Чорна хмара над Україною До 75-річчя Великого терору

ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

 

НАРКОМ ВНУТРІШНІХ СПРАВ СРСР МИКОЛА ЄЖОВ, НА СОВІСТІ ЯКОГО — КРОВ СОТЕНЬ ТИСЯЧ ЖЕРТВ. СТАЛІНСЬКА М’ЯСОРУБКА ЗНИЩИЛА І ЙОГО

Нинішнього року виповнюється 75 літ від початку Великого терору 1937—1938-го — другої після Голодомору 1932—1933 рр. більшовицької акції в Україні, спрямованої на винищення уцілілого від Голодомору селянства, а також інтелігенції й усіх національно-патріотичних сил. Цю публікацію про Великий терор підготовлено за книжкою «Через трупи ворога на благо народу». «Куркульська операція» в Українській РСР 1937—1941 рр.», яку видали у 2010 році Німецький історичний інститут у Москві та Німецьке науково-дослідницьке товариство. До книги увійшло 243 документи про репресії, що надані Галузевим архівом Служби безпеки України в той час, коли її очолював до 2010 року Валентин Наливайченко, а також коментарі істориків.

ПОЧАТОК

2 липня 1937 року Йосип Сталін телеграмою повідомив народного комісара внутрішніх справ Миколу Єжова і регіональних керівників Комуністичної партії про початок великої кампанії зі знищення і ув’язнення 270 тисяч радянських громадян, переважно в Українській РСР. Розпочався Великий терор 1937 року. Сталін вимагав у п’ятиденний термін подати до Центрального комітету Комуністичної партії число осіб, які будуть розстріляні в регіонах, а також склад «трійок», які здійснюватимуть репресії.

4 липня 1937 року народний комісар внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський наказав начальникам обласних управлінь НКВС до 6 липня скласти списки осіб, які будуть розстріляні, а 7 липня доповісти йому про число осіб, визначених до страти. 10 липня І. Леплевський доповів М. Єжову, що в УРСР виявлено 23 936 осіб, до яких будуть застосовані репресії. Також він просив вказати дату, коли слід розпочати розстріли. 13 липня було визначено 45 оперативних груп НКВС, яким доручалося проведення репресій в областях (Українська РСР мала в 1937 році сім областей і Молдавську автономну республіку).

21—23 липня до Києва надійшли телеграми з областей про визначення осіб, яких потрібно розстріляти: Харківська область — 2 000, Вінницька — 479, Одеська — 653, Дніпропетровська — 1 500.... У відповідь Москва визначила, що мусить бути розстріляно 10 тисяч осіб, але ця кількість (ліміт) на прохання місцевих каральних органів було збільшено до квітня 1938 року, коли ліміт на розстріл сягнув майже 120 тисяч осіб. 28 липня на нараді в НКВС УРСР було визначено, що на виконання акції буде мобілізовано 5 000 активістів НКВС в середньому на 10 днів з платою щодня по 7 рублів на кожного. Начальник відділу Матвій Герзон затвердив цей план, а відповідальний за місця ув’язнення Абрам Вольфсон повідомив, що в’язниці спроможні розмістити «за умов черговості при вилученні» 40 тисяч осіб.

30 липня М. Єжов наказав розпочати репресії 5 серпня 1937 року і закінчити за чотири місяці. У наказі йдеться мова про те, що всі «ворожі елементи підлягають негайному арешту, і після розгляду їхніх справ на трійках — розстрілові». Було категорично застережене «повне збереження у таємниці часу і місця виконання вироків». За статистикою НКВС в УРСР розстріляно в 1937 році 72 683 особи. Ще більша кількість арештованих потрапила до виправно-трудових таборів Сибіру і Крайньої Півночі.

Таємниця Великого терору ретельно охоронялася в СРСР. Але «імперії зла» не стало, і Німецький історичний інститут у Москві і Російська політична енциклопедія видали у 2010 році російською мовою двотомник «Через трупи ворога на благо народу». «Куркульська операція» в Українській РСР 1937—1941 рр.».

У назві наведено цитату з промови Микити Хрущова на пленумі Московського міського комітету Комуністичної партії 14 серпня 1937 року. Двотомник відкривається подякою колишньому (до березня 2010 року) керівникові Служби безпеки України Валентину Наливайченку за всебічну підтримку проекту дослідження масових репресій в Україні та надання документів з Галузевого архіву СБУ. В упорядкуванні книги, крім німецьких істориків, брали участь українські дослідники Ольга Довбня, Сергій Кокін, Ірина Смирнова і Олексій Тепляков з Росії.

У двотомнику повністю наведено 450 документів, вказано біографічні дані згаданих осіб, а також прокоментовані етапи акції.

Варто зауважити, що на сьогодні двотомник є найновішою публікацією документів і статистичних матеріалів каральних органів, що стосуються Великого терору в Українській РСР.

ЯК МОСКВА ГОТУВАЛА ТЕРОР

На місцях спочатку не збагнули масштабу Великого терору. І. Леплевський 10 липня 1937 року писав М. Єжову: «Дані про Донбас і Дніпропетровськ очевидно применшені. Відповідні вказівки цим областям зроблені». Наляканий цим попередженням, перший секретар Донецького обласного комітету Комуністичної партії Едуард Прамнієкс того ж дня телеграфував до Й. Сталіна: «Числа повідомимо через кілька днів».

Перший секретар Дніпропетровського обласного комітету партії Натан Марголін повідомив, що число призначених до «першої категорії» (так були закодовані розстріли) збільшилося в 10 разів — 2 500 осіб проти 234-х у першому списку. Після цього з місць надійшли прохання про збільшення числа осіб, яких дозволялося розстріляти, зокрема додати служителів Церкви. Остання вимога була викликана ще й тим, що всесоюзний перепис населення 1937 року засвідчив велике число віруючих — 56,7 відсотка. НКВС Української РСР наказав «розпочати рішучі дії з ліквідації церковників і прихильників сект».

10 липня 1937 року з Києва був розісланий дозвіл трійкам «розпочати працю». Це стривожило Москву. Ініціативу Києва було скасовано, Москва повинна була навчити виконавців певним правилам терору, щоб їхню діяльність не розголосили за кордоном, як це сталося у випадках під час Голодомору 1932—1933 рр. в Україні.

16 липня 1937 року в Москві відбулася конференція, де М. Єжов і його перший заступник Михайло Фріновський докладно проінструктували її учасників про ліміти розстрілів, проведення арештів, дотримання таємниці, порядок звітності. З Харкова і Вінниці надійшли прохання додати до числа репресованих ще й «учасників повстанського опору радянській владі». Москва погодилася, бо в Україні колишні повстанці складали значний відсоток населення.

Усі деталі каральної кампанії були враховані у наказі М. Єжова № 00447, спрямованому на «остаточне вирішення проблеми внутрішніх ворогів Радянського Союзу». Там зазначалися прізвища членів 64-х «трійок», які мали стати головними виконавцями репресій. «Трійки» збиралися вночі і розглядали лише списки арештованих. Жодного в’язня на засідання «трійок» не викликали, вирок не оскаржувався і виконувався негайно. Зазвичай вирок приреченим не оголошувався. Для збереження таємниці було впроваджено визначення: «10 років виправних робіт без права листування». Насправді — розстріл. Лише після 1945 року сім’ям страчених стали повідомляти, що їхній родич помер в ув’язненні від вигаданої для нього хвороби. Ця брехня стала відомою лише у 1989 році.

30 липня 1937 року наказом № 00447 М. Єжов доручив з 5 серпня розпочати акцію «з репресування колишніх куркулів, активних антирадянських елементів і кримінальників». Чорна хмара Великого терору накрила Україну.

ДРУГИЙ ЕТАП ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ: 1938 РІК

Розпочинаючи в серпні 1937 року Великий терор, так звану «куркульську операцію», Москва наказала закінчити її за чотири місяці. Але на місцях вал репресій розгорнувся з такою силою, що його не можна було зупинити у зазначений термін. Москва і не хотіла обмежувати ініціативу областей у цій кривавій гонитві, тому 31 січня 1938 року дала вказівку про продовження репресій і визначила новий ліміт: щонайменше 48 тис. осіб, засуджених до розстрілу. Термін виконання — до 15 березня.

В Україні перша половина 1938 року стала найбільш кривавим періодом Великого терору. До розстрілу було засуджено лише органами НКВС 122 274 особи і понад 73 200 осіб — до ув’язнення. Для керівництва акцією в лютому 1938 року до Києва особисто прибув народний комісар внутрішніх справ Микола Єжов. Він наказав поширити репресії з села на міське населення, а також розпочати переслідування «інших контрреволюційних елементів», тобто інтелігенції. Приводом для репресій було визначено зв’язки з закордоном, колишнє «повстанчество» і громадські міжлюдські контакти.

Першим секретарем Центрального комітету Комуністичної партії України став Микита Хрущов, народним комісаром внутрішніх справ — Олександр Успенський. Вже 17 лютого 1938 року ліміт на розстріли в Україні було збільшено на 30 тис. осіб. Розпочалося масове знищення активної частини населення. Наприклад, у Вінницькій області від 26 березня до 10 травня 1938 року було розстріляно 3 200 осіб з 3 427-х арештованих за цей час. Особливу увагу НКВС приділяв стратам колишніх вояків петлюрівської і гетьманської армій, учасників націоналістичних організацій. Вони становили дві третини репресованих у цей період.

Загалом другий етап акції терору закінчився на два місяці пізніше, ніж передбачалося, але з областей усе ще надходили прохання дозволити подальші розстріли. М. Єжов своїм наказом підсумував акцію і різко розкритикував НКВС Української РСР, насамперед за розстріли другорядних «ворогів», тоді як «куркульсько-націоналістичні» керівники не були знищені у першу чергу. По-друге, репресії проводилися в центральних районах, а віддалені терени були охоплені менше. По третє, багатьох куркулів і націоналістів було страчено без визнання ними провини і дослідження особистих зв’язків.

У березні 1938 року репресії охопили також представників національних меншин: поляків, німців, естонців, латвійців, греків, фінів, румун, китайців, болгар, іранців, македонців, громадян СРСР та інших держав. «До 15 квітня зберегти визначений моїм наказом № 00485 позасудовий порядок розгляду справ арештованих незалежно від їхнього громадянства», — писав М. Єжов до начальників обласних управлінь НКВС УРСР.

17 квітня 1938 року М. Єжов своїм наказом полегшив дії виказувачів: «В усіх УНКВС областях організувати спеціальні приймальні, куди дозволити вхід без спеціальних перепусток усім охочим повідомити ті чи інші відомості». На виконання наказу на місцях було розроблені додаткові заходи. Начальник УНКВС у Житомирській області Лаврентій Якушев, наприклад, наказав «переглянути архівні і особові справи агентури і освідомлення, раніше відсіяні з різних причин, для визначення їхньої цінності і доцільності відновлення зв’язків з ними». НКВС шукав нових «стукачів». У книзі наведено ряд документів НКВС, які починаються зі слів: «На підставі агентурних даних...». «Стукачі» діяли скрізь. Ось кілька доносів із Житомирської області: «Дружина репресованого в селі Несолонь Ковальчук Параскевія заявляє, що усім треба їхати вглиб Росії, де жити спокійніше, бо тут усіх арештують і майно заберуть».

Учениця 4-го класу сільської школи в селі Рясне, дочка репресованого Павлова, написала гасло: «Фашистський терор, злидні та безробіття — ось доля трудящих в країні соціалізму».

«Проживаючи в селі Мала Пиля, дружина репресованого Марія Шпинь групує в своїй хаті колгоспниць і проводить серед них антирадянську агітацію».

В архіві збереглися доноси Віктора Деряжного з Макіївки на Івана Дем’яновського, який з приводу смерті Георгія Орджонікідзе сказав: «Хоча б швидше вони, сукині діти, усі поздихали». 28 січня 1938 року І. Дем’яновський був розстріляний, його майно конфісковане. У 1965 році вдова страченого Ганна Дем’яновська почала розшук свого арештованого чоловіка і отримала повідомлення з КДБ про те, що він помер в місцях позбавлення волі 14 грудня 1945 року від виразки шлунку.

17 листопада 1938 року масовий терор був загалом завершений. Уряд СРСР і Центрального комітету Комуністичної партії своєю постановою визначили, що чинним залишається лише один позасудовий орган — Особлива нарада при НКВС СРСР, що діяв до 1 вересня 1953 року. У 1939 році цей орган засудив 13 021 особу, в 1940 році — 42 912 осіб. У 1941 році Особливій нараді було дозволено засуджувати до страти і на 20 років позбавляти волі. У період 1934—1953 років Особлива нарада винесла 10 101 смертний вирок і 442 531 вирок про ув’язнення.

Щоб уникнути відповідальності за масові репресії, московські провідники провели в органах НКВС УРСР чотири закритих наради, спрямованих нібито на «відновлення соціалістичної законності». Новий нарком внутрішніх справ Лаврентій Берія 26 листопада 1938 року наказав: «Забезпечити усіх оперативних працівників НКВС примірниками кримінальних кодексів». Нарешті вони почули про деяку законність...

У КАТІВНЯХ НКВС

У двотомнику документів «Через трупи ворога на благо народу». «Куркульська операція» в Українській РСР 1937—1941 рр.» є чимало свідчень про знущання над арештованими в катівнях НКВС. Зрозуміло, що безпосередньо про це ніяких документів не складали, але такі знущання дозволяли численні накази Москви, а після того, як новопризначені кати розпочали знищення своїх попередників, злочини останніх були включені до висунутих проти них звинувачень.

У серпні 1937 року, коли розпочався Великий терор, у 39 в’язницях Української РСР, що розраховані на 24 755 в’язнів, опинилося понад 43 тис. осіб. Народний комісар внутрішніх справ Ізраїль Леплевський докоряв своїм підлеглим, що до розстрілу засуджується лише половина арештованих, а решта йде до таборів. Йому заперечували, що для каральної акції не вдалося мобілізувати 5 000 працівників, як це передбачалося.

3 серпня 1937 року Республіканський оперативний штаб, який очолював в Києві Матвій Герзон, наказав залучати до розстрілів випускників шкіл державної безпеки і міліції, а також оголосити «партійну мобілізацію». У свою чергу, Москва наказала провести масові розстріли в місцях позбавлення волі, щоб «розвантажити» табори. До кінця 1937 року на виконання цього наказу було розстріляно 30 178 в’язнів.

Карателі забирали гроші у приречених на розстріл людей і «купували спиртні напої, які вживали під час і після проведення розстрілів», — зазначено в архівних документах.

До збільшення числа розстріляних був причетний особисто Йосип Сталін. Збереглися його власноручні резолюції на телеграмах про потребу в додаткових «лімітах» засуджених до страти. Ось лише одна — від 15 серпня 1937 року: «Т. Єжову, за збільшення ліміту до 8 тисяч. Й. Сталін».

Коли начальник управління НКВС у Чернігівській області Корнєв (насправді — Марко Капелюс) на нараді в Києві поскаржився народному комісарові внутрішніх справ СРСР М. Єжову на перевантаження в’язниць хворими і старими людьми, той відповів: «Ех, ви, чекіст! Вивезіть усіх до лісу і розстріляйте!».

Архівні документи свідчать, що слідчі НКВС «працювали» цілодобово, спали по кілька годин в кабінетах, місяцями не виходячи з них. До арештованих застосовували «засоби фізичного впливу». Слідчі мали «штатних» свідків, котрі засвідчували усі «злочини», що вигадані при допитах.

У протоколах оперативних нарад зазначено, що у Київській області «молодих людей, які прийшли в органи, вчили бити арештованих, вимагаючи визнання своєї вини». Ось ще цитати: «Приїздив з Москви заступник народного комісара Бєльський. Він усім дав чітку установку на оперативній нараді: шпигун або учасник організації — все одно буде розстріляний, так щоб узяти від нього усе — дайте йому в морду. Чому не можна?».

На станції Волноваха Південно-Донецької залізниці начальник відділу НКВС Микола Вронський «задавав тон для допитування по-звірячому і записування до протоколу те, що потрібно, а не те, що говорив звинувачений».

У Вінниці: «Вся праця йшла швидким темпом. Увечері начальнику управління НКВС доповідали про число арештованих, які зізналися. Між відділами існувало змагання. У кожному відділі з районів дзвонили і повідомляли: сьогодні 15, 20, 25 зізналися. За невелику кількість начальникам перепадало».

Наприкінці 1938 року у терорі сталася перерва. У постанові Ради народних комісарів СРСР від 17 листопада 1938 року зазначалося: «Очищення країни від диверсійних повстанських і шпигунських кадрів відіграло свою позитивну роль у забезпеченні дальших успіхів соціалістичного будівництва. Однак, не слід думати, що на цьому справу очищення СРСР від шпигунів, шкідників, терористів і диверсантів закінчено. Завдання тепер полягає в тому, щоб, продовжуючи нещадну боротьбу з усіма ворогами СРСР, вести її досконалішими і надійнішими методами».

На той час попередніх карателів змінили нові, і постанова відкривала їм шлях до подальшого винищення народу.

АРХІВИ ЗБЕРЕГЛИ ІМЕНА КАРАТЕЛІВ

У двотомнику німецьких істориків наведено 243 архівних документи, у яких зазначені посади і прізвища безпосередніх виконавців в УРСР наказів Москви про масове знищення селян, інтелігенції, представників інших верств населення. Варто назвати бодай деяких з них, щоб громадськість знала, хто скоїв цей страшний злочин. Якщо коли-небудь відбудеться суд над комуністичним режимом, ці прізвища стануть частиною конкретного звинувачення.

Після закінчення каральної акції в Україні влада арештувала за перше півріччя 1938 року 677 працівників НКВС, більшість з яких було розстріляно. На це було кілька вагомих причин. По-перше, Й. Сталін не хотів мати живих свідків злочину. На місцях теж намагалися перекласти власні провини на інших. По-друге, до влади рвалися в структурі НКВС Лаврентій Берія, в прокуратурі СРСР — Андрій Вишинський. Обидва шукали привід для знищення своїх конкурентів на владні посади.

Масові репресії в УРСР очолювали почергово народні комісари внутрішніх справ Всеволод Балицький, Ізраїль Леплевський, Олександр Успенський (усі троє розстріляні). З ними на різних посадах в УНКВС співпрацювали Микола Бачинський, Іван Бей-Беспалько, Михайло Бриль, Матвій Герзон, Емануїл Інсаров-Поляк, Андрій Ключков, Лазар Мунвез, Андрій Назаренко, Ізраїль Радзивіловський, Олександр Севульський, Михайло Степанов, Михайло Тушев, Федір Фокін, Юліан Бржезовський, Соломон Брук, Ісак Купчик, Яків Письменний.

Управління НКВС в областях очолювали Іван Корабльов (Вінниця), Григорій Коркунов (Ворошиловград, теперішній Луганськ), Соломон Мазо (Харків), Адріян Петерс, Олександр Вояков у 1938 році (Полтава), Абрам Розенбардт (Одеса), Павло Чистов (Сталіно, теперішній Донецьк), Лаврентій Якушев (Житомир), Марко Корнєв-Капелюс (Чернігів), Микола Приходько (Кам’янець-Подільський, теперішня Хмельницька область), Петро Карамишев (Миколаїв), Юхим Кривець (Дніпропетровськ), Олексій Долгушев (Київ). Прізвища катів в окремих областях теж є в двотомнику.

Окремо варто згадати безпосередніх виконавців розстрілів. Зрозуміло, що їх кількість була значною. У збірнику наведено згадки про начальника в’язниці НКВС в Києві Івана Нагорного, який брав участь у масових розстрілах, а сам загинув у 1941 році під час Другої світової війни. Олександр Шашков був комендантом НКВС Української РСР і безпосередньо виконував вироки. У 1942 році він був начальником Особливого відділу 2-ої ударної армії Андрія Власова і застрелився, аби не потрапити в полон до німців.

Яким Поясов відповідав за розстріли за вироками міжрайонної слідчої групи в Білій Церкві, за що його нагородили орденом Червоної зірки. Пізніше він працював заступником начальника управління НКВС у Миколаївській області. Подальша доля його невідома.

Упорядники збірника у передмові написали: «На сьогодні це найповніша публікація документів і статистичних матеріалів каральних органів, які висвітлюють проведення операції в Українській РСР за наказом № 00447. Більшість документів введено у науковий обіг вперше». Вони зазначили, що «саме читачеві надається право зробити висновки на підставі опублікованих документів і наведених дискусійних точок зору».

Висновок може бути лише такий: у 1937—1938 роках московські більшовики за участі своїх поплічників в Україні скоїли ще один, другий після Голодомору 1932—1933 років, геноцид українського населення, і особливо болючий саме тому, що була знищена найактивніша частина народу — його еліта.

http://www.day.kiev.ua/227765

Терор податкової проти Інституту трансформації суспільства набир

Терор податкової проти Інституту трансформації суспільства набирає обертів. Як відомо, 14 лютого 2012 року Державна податкова інспекція у Шевченківському районі м. Києва розпочала безпідставну позапланову перевірку Благодійного фонду „Інститут трансформації суспільства”. 28 лютого 2012 року термін невмотивованої позапланової перевірки було подовжено на 5 робочих днів (до 3.03.2012 р.). 1 березня 2012 року Державна податкова адміністрація України почала нову фазу терору – розпочався напад на партнерів Благодійного фонду „Інститут трансформації суспільства”. Здійснюється перевірка їх документації. По суті, відбувається залякування десятків людей.

Масштаб та несамовитість переслідування свідчать, що до терору проти Інституту трансформації суспільства причетний особисто В.Янукович та його оточення. Замість того, аби виконувати свою передвиборчу програму нинішній Президент України розгорнув перманентний терор проти громадських та політичних діячів, що знаходяться в опозиції до нього та його режиму. Фактично, відбувається „лукашенкізація” режиму Януковича.

Благодійний фонд „Інститут трансформації суспільства” звертається до всіх представників третього сектору, громадських організацій та політичних партій негайно сформувати Всеукраїнський комітет із захисту громадських організацій та підприємницьких структур і розпочати прямі активні дії проти узурпатора та ката України В.Януковича.

Потрібно домогтися його негайної відставки з посади Президента України. Кожен день перебування Януковича при владі наближає час, коли Україна буде кинута у вир соціальної, національної та громадянської війни.

На часі гасла: „Януковича – у відставку!”, „Хто з Януковичем та його сім’єю – ворог України та української нації!”, „Усунемо Януковича – врятуємо Україну!”.

Олег Соскін,
директор Інституту трансформації суспільства,
Голова Української Національної Консервативної партії

Ці руки нічого не крали

Цікава статистика у нас виходить stena   Пише якесь комзомбі "срусру гіде магу" й одразу за дві з половиною сторінки 25 відгуків собі подібних в топ попадає це ж скільком нормальним людям доступ в ТОП стрічку обмежено, де й дискусій набагато більше й люди думку свою сформувати можуть.

А рейтинг як формується, "чорний запор" й решта дуже зголоднілих в топі, а українцям рейтинг як ще й де коректують ? Правила придумані для наперсточників й грай як хочеш, совкове виховання "кто біл нікем тот станет всем!" йде повним ходом.

В гостьовій своїй залишив пару останніх зразків наперсткової гри, тренуйтесь на здоров'я, може вдасться перемогти. До речі коефіцієнт плюсування та інші рейтинги вже правильно скоректовано під наперстки.


80%, 16 голосов

10%, 2 голоса

10%, 2 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

3 листопада 1937

3 листопада. Пом’яни невинно убієнних українців!

У цей день в урочищі Сандармох (зараз республіка Карелія, Росія) розстріляні в’язні Соловецького лагера. Серед них були українці:

Василь Баб’як, офіцер УГА; Олександр Бадан-Яворенко, професор історії; Аркадій Барбар, медик; Федір Бардашевський, офіцер УГА; єрм. Іринарх Білявський; Антон Бенедик; Михайло Білий, воїн австрійської армії; Михайло Білий; Петро Бовсуновський, викладач; Іван Бойко, агроном; Яків Відьмак; Сергій Вікул, економіст; Тарас Вінницький, офіцер УГА; Степан Вовк, викладач; Яків Войтюк; Григорій Вокор; Георгій Волков, екскурсовод; Омелян Волох, офіцер армії УНР; Марко Вороний, поет; Олекса Ганджа; Антон Гарбуз, науковець; Федір Гончаренко; Василь Гоца, професор; Сергій Грушевський, історик; Федір Гумецький; Семен Гуцуляк, офіцер австрійської армії; Петро Демчук; Петро Дідушок-Гельмер, офіцер; Володимир Дідушок, офіцер; Іван Дорожний-Міненко, літератор; Казимир Дудкевич, режисер; Петро Дятлов, професор; Григорій Епік, поет; Петро Замислов, економіст; Степан Запорований, економіст; Микола Зеров, професор, поет; Володимир Ільницький; Мирослав Ірчан, письменник; Михайло Качанюк, офіцер УГА, літературний критик; Олексій Книшик, воїн австрійської армії; Григорій Ковальчук, агроном; Кирило Ковальчук, комсомолець; Яків Ковальчук, журналіст; Михайло Козоріз; Климентій Коник, економіст; Василь Корбутяк, економіст; Павло Кореновський, медик, воїн УГА; Ілля Корзун; Ілля Корсовецький; Мирон Косар-Заячківський; Григорій Котляревський, вчитель; Микола (Макар) Кошкань; Петро Кривенко-Матієнко, журналіст; Антон Крушельницький, літератор, викладач; Богдан Крушельницький; Остап Крушельницький; Йосип Кубрак; Микола Кузняк; Тимофій Кузьменко; Микола Куліш, драматург; Микола Кухаренко; Лесь Курбас, режисер; Іван Лівий; Михайло Лозинський, юрист; Юрій Мазуренко, економіст; Йосип Максимюк; Юрій Машкевич, економіст; Тамара Нестерова, економістка; Юрій Озерський, видавець; Василь Олійник; Йосип Олійник; Микола Павлушков, співробітник ВУАН; Олексій Паламарчук, офіцер Армії УНР; Андрій Панов, викладач; Микола Петренко-Самійленко, юрист; Валеріян Підмогильний, письменник; Борис Пилипенко, музейний працівник; Прокопій Плюндрас, друкар; Володимир Підгаєцький, хірург, психіатр; Валер’ян Поліщук, письменник; Клим Поліщук; Михайло Полоз, нарком фінансів; Степан Попович, хорунжий УГА, редактор; Петро Приступа, студент; Тимотей Ріпа, офіцер австрійської армії; Дмитро Ровинський, директор держтеатрів; Степан Рудницький, географ; Генадій Садовський; Юрій Самбурський; Северіян Сапіга; Олексій Сарван; Семен Середа; Василь Сирко; Іван Сіяк; Микола Сіяк; Борис Скубко; Олекса Слісаренко, письменник; Петро Солодуб, економіст; Петро Стасюк, вчитель; Микола Стрєльцов, письменник; Петро Тимецький; Тимофій Тихонов; Микола Трофименко; Іван Туз, економіст; Іван Тур-Запоренюк; Микола Тютюнник; Петро Фарина; Павло Филипович, поет, професор; Степан Фреїв, офіцер УГА; Осип Фур’єр; Микола Хам; Михайло Хижняк, офіцер Армії УНР; Володимир Хуторянський; Євген Черняк, історик; Володимир Чеховський, історик; Іван Шаль; Іван Шах; Олексій Шваюк, журналіст; Володимир Штангей, письменник; Олексій Яворський; Матвій Яворський, історик, економіст; Михайло Яловий (Юліян Шпол), письменник; Олександр Яцун; Михайло Ящук 

Оккупация 101...рекомендую посмотреть

http://www.ex.ua/view/293507

Документальная лента рассказывает о фактах, старательно умалчиваемых
мировыми средствами массовой информации касательно
израильско-палестинского конфликта и образования одного государства за
счёт уничтожения другого. «Оккупация 101» обличает тиражируемые в СМИ
ложь и мифы о положении в регионе. Фильм демонстрирует, что ни евреи и
ни палестинцы как отдельно взятые народы не являются виновниками почти
векового противостояния. Причина всего произошедшего и происходящего на
землях Палестины — движение-прародитель фашизма — сионизм.

Кінець свободи в Україні. Die Welt

НІНА ЄҐЛІНСЬКІ, Київ, 14 серпня 2011 

Залякуваннями та знущаннями реагує режим на критику. Особливо цього зазнає опозиція, але це відчувають на собі також і звичайні громадяни. Правозахисники засуджують свавільні арешти та протиправні процеси Студентка Катерина Аврамчук, журналіст Мустафа Найем і провідні опозиційні політики, такі як Юлія Тимошенко та Валерій Іващенко, мають одне спільне: їх тримає на мушці українська влада, бо вони насмілилися критикувати уряд. Погрози, залякування та намагання заткнути рот – Міністерство внутрішніх справ намагається за допомогою грубих методів забезпечити спокій у країні. Як це виглядає у деталях, можна спостерігати у найпрестижнішому вищому навчальному закладі країни – Національному Київському університеті ім. Тараса Шевченка. Через те, що вони неодноразово брали участь у акціях протесту проти міністра освіти, двоє студентів були примусово виключені з університету. Коли російський президент Дмитро Медвєдєв під час свого візиту до Києва хотів подискутувати із студентами, Катерина Аврамчук надягла майку з портретом українського національного поета, чиє ім’я носить університет, але сьогодні це вважається в Україні провокацією. «Днем пізніше я повинна була з’явитися до декана, там мене повідомили про те, що я можу забути про своє навчання, якщо я ще раз візьму участь у протестах», розповідає студентка. Те, що критика режиму в Україні може мати гіркі наслідки, відчули на собі найвідоміші опозиційні політики. Після інаугурації президента Віктора Януковича навесні 2010 року деякі з них були заарештовані. Найвідомішою фігурою є колишня прем’єр-міністр Юлія Тимошенко – вона перебуває під судом вже з початку літа. У разі визнання її винною їй загрожують до десяти років позбавлення волі. У своєму нещодавно опублікованому звіті данська секція Гельсінкського комітету з прав людини критикує ці процеси та закидає українському керівництву відсутність верховенства права та зневагу щодо міжнародних правових норм. Згідно цього аналізу висунення обвинувачень проти Тимошенко та інших опозиційних політиків взагалі не повинно було відбутися: «Правові докори визначені нечітко, слідчі дії були проведенні без належної сумлінності, ведення процесу значною мірою не відповідає нормам правової держави, а арешти були здійснені без зрозумілих причин.» Так-званий звіт «Лінґбо» таврує попереднє ув’язнення, що триває місяцями, без терміну процесу, а також систематичні відмови щодо надання медичної допомоги особам, які перебувають у попередньому ув’язненні. Уже три місяці триває процес проти Тимошенко у Печерському районному суді міста Києва. Їй закидають зловживання службовим становищем: у січні 2009, під час своєї діяльності в якості прем’єр-міністра вона уклала буцімто невигідну газову угоду з Росією. 5 серпня Тимошенко була затримана, з цього дня майже щодня відбуваються судові засідання. Засідання триває зазвичай з дев’ятої години ранку до 20 години вечора, з обідньою перервою лише на одну годину. Головний захисник Тимошенко, адвокат і народний депутат Сергій Власенко був усунутий від процесу. Новим адвокатам не був наданий час для ознайомлення з матеріалами справи. «Ввечері та на вихідні дні ми не маємо доступу до в’язниці. Юлія Тимошенко систематично позбавляється права на захист», описує Власенко цю ситуацію. Колишній Міністр оборони України Валерій Іващенко також перебуває в ув’язненні. Звіт «Лінґбо» описує стан його здоров’я як такий, що викликає занепокоєння. Цей чоловік страждає на діабет і має проблеми з печінкою. Іващенко відмовився від обстеження у військовому шпиталі. Він побоювався вже самого перевезення туди, для якого був призначений ескорт вояків у масках, які належать до спецпідрозділу Міністерства оборони. Лише після багатотижневих протестів він отримав можливість пройти обстеження в одній з цивільних лікарень у Києві. Прокуратура обвинувачує його у зловживанні службовим становищем, а його попереднє ув’язнення обґрунтовується загрозою втечі. «Ці процеси є політично мотивованими, вони повинні дискредитувати опозицію та залякати населення», коментує Володимир Фесенко, директор Центру політичних досліджень «Пента» у Києві. Під загрозою перебуває також і свобода ЗМІ. Мустафа Найем є тележурналістом і оглядачем «Української правди». Ця Інтернет-газета є одним із нечисленних вільних ЗМІ, що часто повідомляють про корупційні скандали. Він і його колеги вважають, що вони перебувають у конфронтації з владою. Редакцію обвинувачують у тому, що вона в Інтернет-форумах буцімто цілеспрямовано закликає до вбивства депутатів парламенту, що належать до урядової партії. Поки що владний апарат Президента Януковича не дуже реагує на протести, що лунають в Україні та закордоном. Утім кілька днів тому держсекретар США Гіларі Клінтон і Високий представник ЄС із закордонних справ і політики безпеки Кетрін Ештон звернулися з особистим листом безпосередньо до Президента Януковича. У ньому вони чітко роз’яснили, що подальша підтримка з боку Заходу залежить від результату судових слухань проти Тимошенко та інших опозиціонерів. Крім того, вони вказали на те, що нинішні процеси можуть завдати суттєвої шкоди репутації самого Януковича. Вочевидь, Президент збагнув. Власне , на початку тижня мали розпочатися судові дебати у справі Тимошенко. Абсолютно несподівано продовження процесу було перенесене на кінець вересня. «Вони хочуть виграти час, щоб розробити нову стратегію для процесу проти Тимошенко», можна прочитати сьогодні в «Українській правді».

Die Welt

http://teneta.at.ua/news/