3 листопада 1937 р. У цей день Україна втратила своїх найкращих дітей

Початок

Відомості про розстріляних 1 листопада також доволі скупі. Мені не доводилось бачити документів перегляду справ “трійкою” УНКВД Ленінградської області, але логіка підказує, що групи в’язнів, розстріляних певного дня, об’єднує спільна стаття Кримінального кодексу.

Правдоподібно, 1 листопада на розстріл викликано групу “шпигунів”: практично кожен з цих 15 осіб побував за кордонами СССР на початку 1920-х років і згодом повернувся. Хтось приїхав до СССР як “політичний емігрант”, когось привезли органи ГПУ-НКВД.

В’язнів розстрілював кат Михаїл Матвєєв (в ранзі капітана НКВД). Цей чоловік мав величезний досвід: працював в “органах” від 1918 року. “За успішну боротьбу з контрреволюцією” отримав орден Червоної Зірки (за виконання розстрілів в Сандармоху восени 1937 р.).

Засуджених “готували” в трьох кімнатах бараку, що розташовувалися анфіладою (послідовно). У першій кімнаті — “звіряли особу”, роздягали і обшукували. В другій роздягнених зв’язували. У третій — нагих і зв’язаних глушили ударом дерев’яної “колотушки” в потилицю. Потім вантажили в машину, осіб по сорок, і накривали брезентом. Члени “бригади” сідали зверху. Якщо хтось внизу приходив до тями, його “заспокоювали” ударом “колотушки”. Після прибуття на полігон людей скидали по одному в приготовану яму, на дні якої стояв Матвєєв. Він власноручно стріляв кожному в потилицю. Так він “приводив у виконання” осіб по 200-250 за “зміну”.
(Александр Черкасов. Преуспевший в невозможном. “Ежедневный журнал”, Москва, 27.10.2007)

Снадармох. Ліс на кістках загиблих. 2009

1939 року Матвєєва також заарештували: після зняття Єжова з’явились справи за “перегиби” (надмірності), і багато працівників НКВД було також розстріляно. Матвєєв отримав вирок — 10 років, однак на початку війни був звільнений.

Зі справи ката Матвєєва члени товариства “Меморіал” в Петербурзі довідались про обставини загибелі “першого соловецького етапу”.

1 листопада серед інших розстріляні українці:

Бечаснов Василь, 1883 р.н., Одеса - дворянин, капітан РІА, контррозв. штабу Врангеля

Вальда-Фарановський Олександр, 1893 р.н., Підволочиськ, Галичина - агроном

Вовкотруб Семен, 1907 р.н., Марійка Київськ.обл. - помічник машиніста

Григорович Дмитро, 1897 р.н., Широке Криворізьк.пов. - агроном

Ерстенюк Микола, 1892 р.н., Надвірнянський р-н, Галичина - юрист, офіцер УГА, член КП Чехословаччини

Загоруйко (Загоруй) Федір, 1906 р.н., Макіївка, Донецька обл. - інженер, член ВЛКСМ

Змичеровський Йосип, 1907 р.н., Запоріжжя - селянин, пекар

Іллінський Павло, 1896 р.н., Білгород, Курська губ. - інженер

Кишон (Кишан) Петро, 1907 р.н., Яношівка, Шепетівський пов., Волинська губ. - колгоспник, служив красноармійцем військ НКВД, чорнороб

Клос Михайло, 1905 р.н., Молотів, Галичина - прядильник фабрики "Червона нитка", член КП Німеччини

Клюковський Рафаїл, 1893 р.н., Київськ.обл. - селянин ("куркуль")

Огородник Филип, 1905 р.н., Рибниця Молд. АССР - садівник Робкоопу

Пух-Гринчук Григорій, 1905 р.н., Варва Прилуцького р-ну Полтав.обл. - агроном-машинознавець

Ричич Олексій, 1908 р.н., Н.Макарово, Башкірія - слюсар МТС

Слюсар Григорій, 1886 р.н., Добровляни Львів.пов., Галичина - вояк УГА; уповноважений тресту "Союзмолоко", член ВКП(б)

Довідка про одного з розстріляних:

Ерстенюк Микола Васильович (12.12.1892 — 03.11.1937) — правознавець. Народився в с. Перерісль (нині село Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл.). Закінчив гімназію в Коломиї. Працював на нафтопромислах у Бориславі, вчився на юридичному факультеті Львівського університету. В роки Першої світової війни пройшов шлях від стрільця до поручника австрійського 87-го піхотного полку. Від 1916, після поранення, служив у Воєнному архіві у Відні. «Зазнайомившись, — як він сам засвідчив у своїй характеристиці, — із таємних актів Воєнного архіву з подіями пролетарської революції», «став симпатиком більшовизму». Хорунжий УГА.

У 1919—24 провадив більшовицьку пропаганду в Німецькім Яблоннім та Йозефові (Чехословаччина) серед вояків інтернованих формувань Української Галицької армії. Закінчив юридичний факультет Карлового університету в Празі. 1924 вступив до Комуністичної партії Чехословаччини, прийняв громадянство УСРР і з першим транспортом галичан-політемігрантів виїхав в Україну. Упродовж місяця — секретар комуністичного осередку політичних емігрантів на карантинному пункті Державного політичного управління УСРР в Києві, потім виїхав до Харкова, де працював у Наркоматі юстиції УСРР; у 1925—27 — особистий секретар та прокурор для доручень при Наркомі юстиції УСРР та Генеральному прокурорі УСРР М. Скрипнику.

Займався упорядкуванням його (М. Скрипника) особистого домашнього й наркомівського архівів, підготовкою до друку його чернеток та ін. З переходом М. Скрипника на роботу до Наркомосу УСРР обійняв посаду помічника вченого секретаря Наркомосу УСРР й одночасно особистого секретаря Наркома освіти УСРР (1927—33).

19 лютого 1933 р. ув’язнений за сфабрикованою справою (справа «Української військової організації»). 21 лютого «визнав» свою належність до УВО, його покази згодом були використані у кампанії дискредитації М. Скрипника. 23 вересня 1933 судовою трійкою при Колегії ГПУ УСРР за ст. 54-2-3-4-6-8-10-11-13 КК УСРР засуджений до 10 років таборів. Утримувався на Соловках (лагпункт «Кремль») в одиночній камері спецізолятора. Особливою трійкою Управління НКВД СРСР по Ленінградській області 14 жовтня 1937 засуджений до розстрілу. Страчений в урочищі Сандармох поблизу м. Медвежогорська (нині місто у Карелії, РФ). Реабілітований 3 серпня 1989.

Джерело:

• О.С. Рубльов. ЕРСТЕНЮК Микола Васильович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во «Наукова думка», 2005. – 672 с.: іл.

Списки загиблих укладено на основі публікації у книзі Сандармох. Убієнним синам України. — Петрозаводск: Скандинавия, 2006.

ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG   НАРКОМ ВНУТРІШНІХ СПРАВ СРСР МИКОЛА ЄЖОВ, НА СОВІСТІ ЯКОГО — КРОВ СОТЕНЬ ТИСЯЧ ЖЕРТВ. СТАЛІНСЬКА М’ЯСОРУБКА ЗНИЩИЛА І ЙОГО

Нинішнього року виповнюється 75 літ від початку Великого терору 1937—1938-го — другої після Голодомору 1932—1933 рр. більшовицької акції в Україні, спрямованої на винищення уцілілого від Голодомору селянства, а також інтелігенції й усіх національно-патріотичних сил. Цю публікацію про Великий терор підготовлено за книжкою «Через трупи ворога на благо народу». «Куркульська операція» в Українській РСР 1937—1941 рр.», яку видали у 2010 році Німецький історичний інститут у Москві та Німецьке науково-дослідницьке товариство. До книги увійшло 243 документи про репресії, що надані Галузевим архівом Служби безпеки України в той час, коли її очолював до 2010 року Валентин Наливайченко, а також коментарі істориків.

ПОЧАТОК

2 липня 1937 року Йосип Сталін телеграмою повідомив народного комісара внутрішніх справ Миколу Єжова і регіональних керівників Комуністичної партії про початок великої кампанії зі знищення і ув’язнення 270 тисяч радянських громадян, переважно в Українській РСР. Розпочався Великий терор 1937 року. Сталін вимагав у п’ятиденний термін подати до Центрального комітету Комуністичної партії число осіб, які будуть розстріляні в регіонах, а також склад «трійок», які здійснюватимуть репресії.

4 липня 1937 року народний комісар внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський наказав начальникам обласних управлінь НКВС до 6 липня скласти списки осіб, які будуть розстріляні, а 7 липня доповісти йому про число осіб, визначених до страти. 10 липня І. Леплевський доповів М. Єжову, що в УРСР виявлено 23 936 осіб, до яких будуть застосовані репресії. Також він просив вказати дату, коли слід розпочати розстріли. 13 липня було визначено 45 оперативних груп НКВС, яким доручалося проведення репресій в областях (Українська РСР мала в 1937 році сім областей і Молдавську автономну республіку).

21—23 липня до Києва надійшли телеграми з областей про визначення осіб, яких потрібно розстріляти: Харківська область — 2 000, Вінницька — 479, Одеська — 653, Дніпропетровська — 1 500.... У відповідь Москва визначила, що мусить бути розстріляно 10 тисяч осіб, але ця кількість (ліміт) на прохання місцевих каральних органів було збільшено до квітня 1938 року, коли ліміт на розстріл сягнув майже 120 тисяч осіб. 28 липня на нараді в НКВС УРСР було визначено, що на виконання акції буде мобілізовано 5 000 активістів НКВС в середньому на 10 днів з платою щодня по 7 рублів на кожного. Начальник відділу Матвій Герзон затвердив цей план, а відповідальний за місця ув’язнення Абрам Вольфсон повідомив, що в’язниці спроможні розмістити «за умов черговості при вилученні» 40 тисяч осіб.

30 липня М. Єжов наказав розпочати репресії 5 серпня 1937 року і закінчити за чотири місяці. У наказі йдеться мова про те, що всі «ворожі елементи підлягають негайному арешту, і після розгляду їхніх справ на трійках — розстрілові». Було категорично застережене «повне збереження у таємниці часу і місця виконання вироків». За статистикою НКВС в УРСР розстріляно в 1937 році 72 683 особи. Ще більша кількість арештованих потрапила до виправно-трудових таборів Сибіру і Крайньої Півночі.

Таємниця Великого терору ретельно охоронялася в СРСР. Але «імперії зла» не стало, і Німецький історичний інститут у Москві і Російська політична енциклопедія видали у 2010 році російською мовою двотомник «Через трупи ворога на благо народу». «Куркульська операція» в Українській РСР 1937—1941 рр.».

У назві наведено цитату з промови Микити Хрущова на пленумі Московського міського комітету Комуністичної партії 14 серпня 1937 року. Двотомник відкривається подякою колишньому (до березня 2010 року) керівникові Служби безпеки України Валентину Наливайченку за всебічну підтримку проекту дослідження масових репресій в Україні та надання документів з Галузевого архіву СБУ. В упорядкуванні книги, крім німецьких істориків, брали участь українські дослідники Ольга Довбня, Сергій Кокін, Ірина Смирнова і Олексій Тепляков з Росії.

У двотомнику повністю наведено 450 документів, вказано біографічні дані згаданих осіб, а також прокоментовані етапи акції.

Варто зауважити, що на сьогодні двотомник є найновішою публікацією документів і статистичних матеріалів каральних органів, що стосуються Великого терору в Українській РСР.

ЯК МОСКВА ГОТУВАЛА ТЕРОР

На місцях спочатку не збагнули масштабу Великого терору. І. Леплевський 10 липня 1937 року писав М. Єжову: «Дані про Донбас і Дніпропетровськ очевидно применшені. Відповідні вказівки цим областям зроблені». Наляканий цим попередженням, перший секретар Донецького обласного комітету Комуністичної партії Едуард Прамнієкс того ж дня телеграфував до Й. Сталіна: «Числа повідомимо через кілька днів».

Перший секретар Дніпропетровського обласного комітету партії Натан Марголін повідомив, що число призначених до «першої категорії» (так були закодовані розстріли) збільшилося в 10 разів — 2 500 осіб проти 234-х у першому списку. Після цього з місць надійшли прохання про збільшення числа осіб, яких дозволялося розстріляти, зокрема додати служителів Церкви. Остання вимога була викликана ще й тим, що всесоюзний перепис населення 1937 року засвідчив велике число віруючих — 56,7 відсотка. НКВС Української РСР наказав «розпочати рішучі дії з ліквідації церковників і прихильників сект».

10 липня 1937 року з Києва був розісланий дозвіл трійкам «розпочати працю». Це стривожило Москву. Ініціативу Києва було скасовано, Москва повинна була навчити виконавців певним правилам терору, щоб їхню діяльність не розголосили за кордоном, як це сталося у випадках під час Голодомору 1932—1933 рр. в Україні.

16 липня 1937 року в Москві відбулася конференція, де М. Єжов і його перший заступник Михайло Фріновський докладно проінструктували її учасників про ліміти розстрілів, проведення арештів, дотримання таємниці, порядок звітності. З Харкова і Вінниці надійшли прохання додати до числа репресованих ще й «учасників повстанського опору радянській владі». Москва погодилася, бо в Україні колишні повстанці складали значний відсоток населення.

Усі деталі каральної кампанії були враховані у наказі М. Єжова № 00447, спрямованому на «остаточне вирішення проблеми внутрішніх ворогів Радянського Союзу». Там зазначалися прізвища членів 64-х «трійок», які мали стати головними виконавцями репресій. «Трійки» збиралися вночі і розглядали лише списки арештованих. Жодного в’язня на засідання «трійок» не викликали, вирок не оскаржувався і виконувався негайно. Зазвичай вирок приреченим не оголошувався. Для збереження таємниці було впроваджено визначення: «10 років виправних робіт без права листування». Насправді — розстріл. Лише після 1945 року сім’ям страчених стали повідомляти, що їхній родич помер в ув’язненні від вигаданої для нього хвороби. Ця брехня стала відомою лише у 1989 році.

30 липня 1937 року наказом № 00447 М. Єжов доручив з 5 серпня розпочати акцію «з репресування колишніх куркулів, активних антирадянських елементів і кримінальників». Чорна хмара Великого терору накрила Україну.

ДРУГИЙ ЕТАП ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ: 1938 РІК

Розпочинаючи в серпні 1937 року Великий терор, так звану «куркульську операцію», Москва наказала закінчити її за чотири місяці. Але на місцях вал репресій розгорнувся з такою силою, що його не можна було зупинити у зазначений термін. Москва і не хотіла обмежувати ініціативу областей у цій кривавій гонитві, тому 31 січня 1938 року дала вказівку про продовження репресій і визначила новий ліміт: щонайменше 48 тис. осіб, засуджених до розстрілу. Термін виконання — до 15 березня.

В Україні перша половина 1938 року стала найбільш кривавим періодом Великого терору. До розстрілу було засуджено лише органами НКВС 122 274 особи і понад 73 200 осіб — до ув’язнення. Для керівництва акцією в лютому 1938 року до Києва особисто прибув народний комісар внутрішніх справ Микола Єжов. Він наказав поширити репресії з села на міське населення, а також розпочати переслідування «інших контрреволюційних елементів», тобто інтелігенції. Приводом для репресій було визначено зв’язки з закордоном, колишнє «повстанчество» і громадські міжлюдські контакти.

Першим секретарем Центрального комітету Комуністичної партії України став Микита Хрущов, народним комісаром внутрішніх справ — Олександр Успенський. Вже 17 лютого 1938 року ліміт на розстріли в Україні було збільшено на 30 тис. осіб. Розпочалося масове знищення активної частини населення. Наприклад, у Вінницькій області від 26 березня до 10 травня 1938 року було розстріляно 3 200 осіб з 3 427-х арештованих за цей час. Особливу увагу НКВС приділяв стратам колишніх вояків петлюрівської і гетьманської армій, учасників націоналістичних організацій. Вони становили дві третини репресованих у цей період.

Загалом другий етап акції терору закінчився на два місяці пізніше, ніж передбачалося, але з областей усе ще надходили прохання дозволити подальші розстріли. М. Єжов своїм наказом підсумував акцію і різко розкритикував НКВС Української РСР, насамперед за розстріли другорядних «ворогів», тоді як «куркульсько-націоналістичні» керівники не були знищені у першу чергу. По-друге, репресії проводилися в центральних районах, а віддалені терени були охоплені менше. По третє, багатьох куркулів і націоналістів було страчено без визнання ними провини і дослідження особистих зв’язків.

У березні 1938 року репресії охопили також представників національних меншин: поляків, німців, естонців, латвійців, греків, фінів, румун, китайців, болгар, іранців, македонців, громадян СРСР та інших держав. «До 15 квітня зберегти визначений моїм наказом № 00485 позасудовий порядок розгляду справ арештованих незалежно від їхнього громадянства», — писав М. Єжов до начальників обласних управлінь НКВС УРСР.

17 квітня 1938 року М. Єжов своїм наказом полегшив дії виказувачів: «В усіх УНКВС областях організувати спеціальні приймальні, куди дозволити вхід без спеціальних перепусток усім охочим повідомити ті чи інші відомості». На виконання наказу на місцях було розроблені додаткові заходи. Начальник УНКВС у Житомирській області Лаврентій Якушев, наприклад, наказав «переглянути архівні і особові справи агентури і освідомлення, раніше відсіяні з різних причин, для визначення їхньої цінності і доцільності відновлення зв’язків з ними». НКВС шукав нових «стукачів». У книзі наведено ряд документів НКВС, які починаються зі слів: «На підставі агентурних даних...». «Стукачі» діяли скрізь. Ось кілька доносів із Житомирської області: «Дружина репресованого в селі Несолонь Ковальчук Параскевія заявляє, що усім треба їхати вглиб Росії, де жити спокійніше, бо тут усіх арештують і майно заберуть».

Учениця 4-го класу сільської школи в селі Рясне, дочка репресованого Павлова, написала гасло: «Фашистський терор, злидні та безробіття — ось доля трудящих в країні соціалізму».

«Проживаючи в селі Мала Пиля, дружина репресованого Марія Шпинь групує в своїй хаті колгоспниць і проводить серед них антирадянську агітацію».

В архіві збереглися доноси Віктора Деряжного з Макіївки на Івана Дем’яновського, який з приводу смерті Георгія Орджонікідзе сказав: «Хоча б швидше вони, сукині діти, усі поздихали». 28 січня 1938 року І. Дем’яновський був розстріляний, його майно конфісковане. У 1965 році вдова страченого Ганна Дем’яновська почала розшук свого арештованого чоловіка і отримала повідомлення з КДБ про те, що він помер в місцях позбавлення волі 14 грудня 1945 року від виразки шлунку.

17 листопада 1938 року масовий терор був загалом завершений. Уряд СРСР і Центрального комітету Комуністичної партії своєю постановою визначили, що чинним залишається лише один позасудовий орган — Особлива нарада при НКВС СРСР, що діяв до 1 вересня 1953 року. У 1939 році цей орган засудив 13 021 особу, в 1940 році — 42 912 осіб. У 1941 році Особливій нараді було дозволено засуджувати до страти і на 20 років позбавляти волі. У період 1934—1953 років Особлива нарада винесла 10 101 смертний вирок і 442 531 вирок про ув’язнення.

Щоб уникнути відповідальності за масові репресії, московські провідники провели в органах НКВС УРСР чотири закритих наради, спрямованих нібито на «відновлення соціалістичної законності». Новий нарком внутрішніх справ Лаврентій Берія 26 листопада 1938 року наказав: «Забезпечити усіх оперативних працівників НКВС примірниками кримінальних кодексів». Нарешті вони почули про деяку законність...

У КАТІВНЯХ НКВС

У двотомнику документів «Через трупи ворога на благо народу». «Куркульська операція» в Українській РСР 1937—1941 рр.» є чимало свідчень про знущання над арештованими в катівнях НКВС. Зрозуміло, що безпосередньо про це ніяких документів не складали, але такі знущання дозволяли численні накази Москви, а після того, як новопризначені кати розпочали знищення своїх попередників, злочини останніх були включені до висунутих проти них звинувачень.

У серпні 1937 року, коли розпочався Великий терор, у 39 в’язницях Української РСР, що розраховані на 24 755 в’язнів, опинилося понад 43 тис. осіб. Народний комісар внутрішніх справ Ізраїль Леплевський докоряв своїм підлеглим, що до розстрілу засуджується лише половина арештованих, а решта йде до таборів. Йому заперечували, що для каральної акції не вдалося мобілізувати 5 000 працівників, як це передбачалося.

3 серпня 1937 року Республіканський оперативний штаб, який очолював в Києві Матвій Герзон, наказав залучати до розстрілів випускників шкіл державної безпеки і міліції, а також оголосити «партійну мобілізацію». У свою чергу, Москва наказала провести масові розстріли в місцях позбавлення волі, щоб «розвантажити» табори. До кінця 1937 року на виконання цього наказу було розстріляно 30 178 в’язнів.

Карателі забирали гроші у приречених на розстріл людей і «купували спиртні напої, які вживали під час і після проведення розстрілів», — зазначено в архівних документах.

До збільшення числа розстріляних був причетний особисто Йосип Сталін. Збереглися його власноручні резолюції на телеграмах про потребу в додаткових «лімітах» засуджених до страти. Ось лише одна — від 15 серпня 1937 року: «Т. Єжову, за збільшення ліміту до 8 тисяч. Й. Сталін».

Коли начальник управління НКВС у Чернігівській області Корнєв (насправді — Марко Капелюс) на нараді в Києві поскаржився народному комісарові внутрішніх справ СРСР М. Єжову на перевантаження в’язниць хворими і старими людьми, той відповів: «Ех, ви, чекіст! Вивезіть усіх до лісу і розстріляйте!».

Архівні документи свідчать, що слідчі НКВС «працювали» цілодобово, спали по кілька годин в кабінетах, місяцями не виходячи з них. До арештованих застосовували «засоби фізичного впливу». Слідчі мали «штатних» свідків, котрі засвідчували усі «злочини», що вигадані при допитах.

У протоколах оперативних нарад зазначено, що у Київській області «молодих людей, які прийшли в органи, вчили бити арештованих, вимагаючи визнання своєї вини». Ось ще цитати: «Приїздив з Москви заступник народного комісара Бєльський. Він усім дав чітку установку на оперативній нараді: шпигун або учасник організації — все одно буде розстріляний, так щоб узяти від нього усе — дайте йому в морду. Чому не можна?».

На станції Волноваха Південно-Донецької залізниці начальник відділу НКВС Микола Вронський «задавав тон для допитування по-звірячому і записування до протоколу те, що потрібно, а не те, що говорив звинувачений».

У Вінниці: «Вся праця йшла швидким темпом. Увечері начальнику управління НКВС доповідали про число арештованих, які зізналися. Між відділами існувало змагання. У кожному відділі з районів дзвонили і повідомляли: сьогодні 15, 20, 25 зізналися. За невелику кількість начальникам перепадало».

Наприкінці 1938 року у терорі сталася перерва. У постанові Ради народних комісарів СРСР від 17 листопада 1938 року зазначалося: «Очищення країни від диверсійних повстанських і шпигунських кадрів відіграло свою позитивну роль у забезпеченні дальших успіхів соціалістичного будівництва. Однак, не слід думати, що на цьому справу очищення СРСР від шпигунів, шкідників, терористів і диверсантів закінчено. Завдання тепер полягає в тому, щоб, продовжуючи нещадну боротьбу з усіма ворогами СРСР, вести її досконалішими і надійнішими методами».

На той час попередніх карателів змінили нові, і постанова відкривала їм шлях до подальшого винищення народу.

АРХІВИ ЗБЕРЕГЛИ ІМЕНА КАРАТЕЛІВ

У двотомнику німецьких істориків наведено 243 архівних документи, у яких зазначені посади і прізвища безпосередніх виконавців в УРСР наказів Москви про масове знищення селян, інтелігенції, представників інших верств населення. Варто назвати бодай деяких з них, щоб громадськість знала, хто скоїв цей страшний злочин. Якщо коли-небудь відбудеться суд над комуністичним режимом, ці прізвища стануть частиною конкретного звинувачення.

Після закінчення каральної акції в Україні влада арештувала за перше півріччя 1938 року 677 працівників НКВС, більшість з яких було розстріляно. На це було кілька вагомих причин. По-перше, Й. Сталін не хотів мати живих свідків злочину. На місцях теж намагалися перекласти власні провини на інших. По-друге, до влади рвалися в структурі НКВС Лаврентій Берія, в прокуратурі СРСР — Андрій Вишинський. Обидва шукали привід для знищення своїх конкурентів на владні посади.

Масові репресії в УРСР очолювали почергово народні комісари внутрішніх справ Всеволод Балицький, Ізраїль Леплевський, Олександр Успенський (усі троє розстріляні). З ними на різних посадах в УНКВС співпрацювали Микола Бачинський, Іван Бей-Беспалько, Михайло Бриль, Матвій Герзон, Емануїл Інсаров-Поляк, Андрій Ключков, Лазар Мунвез, Андрій Назаренко, Ізраїль Радзивіловський, Олександр Севульський, Михайло Степанов, Михайло Тушев, Федір Фокін, Юліан Бржезовський, Соломон Брук, Ісак Купчик, Яків Письменний.

Управління НКВС в областях очолювали Іван Корабльов (Вінниця), Григорій Коркунов (Ворошиловград, теперішній Луганськ), Соломон Мазо (Харків), Адріян Петерс, Олександр Вояков у 1938 році (Полтава), Абрам Розенбардт (Одеса), Павло Чистов (Сталіно, теперішній Донецьк), Лаврентій Якушев (Житомир), Марко Корнєв-Капелюс (Чернігів), Микола Приходько (Кам’янець-Подільський, теперішня Хмельницька область), Петро Карамишев (Миколаїв), Юхим Кривець (Дніпропетровськ), Олексій Долгушев (Київ). Прізвища катів в окремих областях теж є в двотомнику.

Окремо варто згадати безпосередніх виконавців розстрілів. Зрозуміло, що їх кількість була значною. У збірнику наведено згадки про начальника в’язниці НКВС в Києві Івана Нагорного, який брав участь у масових розстрілах, а сам загинув у 1941 році під час Другої світової війни. Олександр Шашков був комендантом НКВС Української РСР і безпосередньо виконував вироки. У 1942 році він був начальником Особливого відділу 2-ої ударної армії Андрія Власова і застрелився, аби не потрапити в полон до німців.

Яким Поясов відповідав за розстріли за вироками міжрайонної слідчої групи в Білій Церкві, за що його нагородили орденом Червоної зірки. Пізніше він працював заступником начальника управління НКВС у Миколаївській області. Подальша доля його невідома.

Упорядники збірника у передмові написали: «На сьогодні це найповніша публікація документів і статистичних матеріалів каральних органів, які висвітлюють проведення операції в Українській РСР за наказом № 00447. Більшість документів введено у науковий обіг вперше». Вони зазначили, що «саме читачеві надається право зробити висновки на підставі опублікованих документів і наведених дискусійних точок зору».

Висновок може бути лише такий: у 1937—1938 роках московські більшовики за участі своїх поплічників в Україні скоїли ще один, другий після Голодомору 1932—1933 років, геноцид українського населення, і особливо болючий саме тому, що була знищена найактивніша частина народу — його еліта.

http://www.day.kiev.ua/227765

Цікава статистика у нас виходить    Пише якесь комзомбі "срусру гіде магу" й одразу за дві з половиною сторінки 25 відгуків собі подібних в топ попадає це ж скільком нормальним людям доступ в ТОП стрічку обмежено, де й дискусій набагато більше й люди думку свою сформувати можуть.

А рейтинг як формується, "чорний запор" й решта дуже зголоднілих в топі, а українцям рейтинг як ще й де коректують ? Правила придумані для наперсточників й грай як хочеш, совкове виховання "кто біл нікем тот станет всем!" йде повним ходом.

В гостьовій своїй залишив пару останніх зразків наперсткової гри, тренуйтесь на здоров'я, може вдасться перемогти. До речі коефіцієнт плюсування та інші рейтинги вже правильно скоректовано під наперстки.

3 листопада. Пом’яни невинно убієнних українців!

У цей день в урочищі Сандармох (зараз республіка Карелія, Росія) розстріляні в’язні Соловецького лагера. Серед них були українці:

Василь Баб’як, офіцер УГА; Олександр Бадан-Яворенко, професор історії; Аркадій Барбар, медик; Федір Бардашевський, офіцер УГА; єрм. Іринарх Білявський; Антон Бенедик; Михайло Білий, воїн австрійської армії; Михайло Білий; Петро Бовсуновський, викладач; Іван Бойко, агроном; Яків Відьмак; Сергій Вікул, економіст; Тарас Вінницький, офіцер УГА; Степан Вовк, викладач; Яків Войтюк; Григорій Вокор; Георгій Волков, екскурсовод; Омелян Волох, офіцер армії УНР; Марко Вороний, поет; Олекса Ганджа; Антон Гарбуз, науковець; Федір Гончаренко; Василь Гоца, професор; Сергій Грушевський, історик; Федір Гумецький; Семен Гуцуляк, офіцер австрійської армії; Петро Демчук; Петро Дідушок-Гельмер, офіцер; Володимир Дідушок, офіцер; Іван Дорожний-Міненко, літератор; Казимир Дудкевич, режисер; Петро Дятлов, професор; Григорій Епік, поет; Петро Замислов, економіст; Степан Запорований, економіст; Микола Зеров, професор, поет; Володимир Ільницький; Мирослав Ірчан, письменник; Михайло Качанюк, офіцер УГА, літературний критик; Олексій Книшик, воїн австрійської армії; Григорій Ковальчук, агроном; Кирило Ковальчук, комсомолець; Яків Ковальчук, журналіст; Михайло Козоріз; Климентій Коник, економіст; Василь Корбутяк, економіст; Павло Кореновський, медик, воїн УГА; Ілля Корзун; Ілля Корсовецький; Мирон Косар-Заячківський; Григорій Котляревський, вчитель; Микола (Макар) Кошкань; Петро Кривенко-Матієнко, журналіст; Антон Крушельницький, літератор, викладач; Богдан Крушельницький; Остап Крушельницький; Йосип Кубрак; Микола Кузняк; Тимофій Кузьменко; Микола Куліш, драматург; Микола Кухаренко; Лесь Курбас, режисер; Іван Лівий; Михайло Лозинський, юрист; Юрій Мазуренко, економіст; Йосип Максимюк; Юрій Машкевич, економіст; Тамара Нестерова, економістка; Юрій Озерський, видавець; Василь Олійник; Йосип Олійник; Микола Павлушков, співробітник ВУАН; Олексій Паламарчук, офіцер Армії УНР; Андрій Панов, викладач; Микола Петренко-Самійленко, юрист; Валеріян Підмогильний, письменник; Борис Пилипенко, музейний працівник; Прокопій Плюндрас, друкар; Володимир Підгаєцький, хірург, психіатр; Валер’ян Поліщук, письменник; Клим Поліщук; Михайло Полоз, нарком фінансів; Степан Попович, хорунжий УГА, редактор; Петро Приступа, студент; Тимотей Ріпа, офіцер австрійської армії; Дмитро Ровинський, директор держтеатрів; Степан Рудницький, географ; Генадій Садовський; Юрій Самбурський; Северіян Сапіга; Олексій Сарван; Семен Середа; Василь Сирко; Іван Сіяк; Микола Сіяк; Борис Скубко; Олекса Слісаренко, письменник; Петро Солодуб, економіст; Петро Стасюк, вчитель; Микола Стрєльцов, письменник; Петро Тимецький; Тимофій Тихонов; Микола Трофименко; Іван Туз, економіст; Іван Тур-Запоренюк; Микола Тютюнник; Петро Фарина; Павло Филипович, поет, професор; Степан Фреїв, офіцер УГА; Осип Фур’єр; Микола Хам; Михайло Хижняк, офіцер Армії УНР; Володимир Хуторянський; Євген Черняк, історик; Володимир Чеховський, історик; Іван Шаль; Іван Шах; Олексій Шваюк, журналіст; Володимир Штангей, письменник; Олексій Яворський; Матвій Яворський, історик, економіст; Михайло Яловий (Юліян Шпол), письменник; Олександр Яцун; Михайло Ящук 

http://www.ex.ua/view/293507

Документальная лента рассказывает о фактах, старательно умалчиваемых
мировыми средствами массовой информации касательно
израильско-палестинского конфликта и образования одного государства за
счёт уничтожения другого. «Оккупация 101» обличает тиражируемые в СМИ
ложь и мифы о положении в регионе. Фильм демонстрирует, что ни евреи и
ни палестинцы как отдельно взятые народы не являются виновниками почти
векового противостояния. Причина всего произошедшего и происходящего на
землях Палестины — движение-прародитель фашизма — сионизм.

Возз'єднання чи окупація, добро чи зло? Події "золотого вересня" довгий час перебували під грифом "таємно" поза увагою науковців та митців, були призабуті суспільством.

Багатокультурна довоєнна Галичина стала жертвою агресій двох найбільших тиранів XX століття Гітлера і Сталіна. Будучи зруйнованим, більше ніколи не відновиться довоєнний уклад життя, культури, етнічні особливості цього краю.

Фільм створено на основі свідчень очевидців цих подій - представників українського, польського та єврейського народів, які до 40-х років XX століття становили основний етнічний склад Галичини.

"Бо так само, як за днів потопу всі їли й пили, женились й заміж виходили, аж до дня..."  Мт. 24, 38

Десь ЦЕ ВЖЕ БУЛО... Або ДЕСЬ ЦЕ ЩЕ БУДЕ...

З 2 по 11 серпня 2010 року відбулася поїздка представників українських громадських організацій в Російську Федерацію для участі у міжнародних днях пам'яті жертв політичного терору, очолював делегацію Народний депутат України Ярослав Кендзьор. Представники делегації взяли участь у поминальних заходах на місцях масових страт в'язнів ГУЛАГу - в урочищі Сандармох (Республіка Карелія) і на Соловецьких островах (Архангельська область).
    
Започаткували ці поїздки бувші українські політв'язні, ще у 90-х роках минулого століття, цьогорічну поїздку, як і три попередні, організував Український інститут національної пам'яті. Вже четвертий рік поспіль поїздки здійснюються за державної підтримки. В цьому році до складу делегації ввійшли представники Спілки Української Молоді історія якої тісно пов'язана з трагічними подіями політичного терору. Нагадаємо, що багато членів Спілки Української Молоді у 30-х роках ХХ ст. стали жертвами політичних репресій, а перший Голова СУМ Микола Павлушков був ув'язнений на Соловках і розстріляний 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох. Тому вшанування їх пам'яті є особливо важливим для нинішнього покоління СУМівців.

У столиці Карелії Петрозаводську відбулась зустріч з представниками карельського товариства української культури "Калина". Голова Правління Лариса Скрипникова розповіла про напрямки роботи, здобутки і проблеми товариства. Добрі відносини з місцевою владою допомогли товариству отримати нове приміщення, що покращить умови праці для членів "Калини". Звучали нарікання на те, що українська влада, як попередня так і сьогоднішня, не звертає уваги на потреби українців за межами України, пам'ятник козацький Хрест "Убієним синам України", в урочищі Сандармох встановлений зусиллями товариства, В.Ющенко та його команда намагалися подати, як свою заслугу хоча ніякої участі в його встановлені не приймали. Також критика прозвучала на адресу Голови Президії УВКР Дмитра Павличка який ігнорує всі звернення і пропозиції керівництва "Калини".

Прибувши на Соловецькі острови українська делегація взяла участь у меморіальному мітингу, який щороку проводиться на Алеї пам'яті в селищі Соловецькому та оглянули нову експозицію про Соловецькі табори, що відкрилася у бувшому тюремному бараці. На другий день відбулося вшанування пам'яті на Секірній горі (колишній чоловічий штрафний ізолятор для політв'язнів) та круглий стіл на якому виступили представники різних делегацій з Росії, України, Німеччини. Про долю організаторів Спілки Української Молоді Миколи Павлушкова і Бориса Матушевського які були в'язнями ГУЛАГу розповів Голова СУМ Олександр Задорожний.

Незважаючи на те, що учасники делегації були членами різних громадських організацій і політичних парій, між ними встановились дружні відносини які допомагали долати труднощі пов'язані з втомливими багатогодинними переїздами в автобусі. Під час зупинок учасники поїздки мали можливість відвідувати різноманітні пам'ятки архітектури і природи, що також сприяло налагодженню особистих та міжорганізаційних контактів між членами делегації.

СУМ-Інформ
http://groups.google.com/group/sum-press/browse_thread/thread/ea6bfaa00af6ae8b
http://kmosum.livejournal.com/4640.html