Обсидіановий Змій. Зимове багаття (новорічна історія)
- 31.12.19, 17:40
2019-й рік минув, а я так і не виклав жодної глави до свого літературного опусу. На жаль, поки що 15-ї і 16-ї глави не буде (хоча написано вже дві третини) через купу життєвих планів.
Та не все так погано. Торік, після завершення сесії в універі мені спало на думку написати новорічну історію з Агнаром: такий собі спецвипуск на кшталт різдвяних/новорічних спецвипусків у відомих багатосерійних фільмах чи мультфільмах, і цьогоріч я нарешті спромігся опублікувати бодай це)
Що кажете? Дракони не святкують Новий рік? Це правда: хоча б тому, що початок нового року у драконів приходиться на початок весни. Та все ж новорічна історія є, і вона цілком вписується у канон "Обсидіану".
Зимове багаття
З зоряного неба раптово впала зірка. Стрімко пролетівши над засніженим високогір'ям вона рушила у приховану ущелину, де приземлилася на вершині крихітної червоної гори, яка зростала з химерної хижої морди, що була вкрита розсипом чорного каміння. Серед напівтемряви загорілися два жовтих вогні.
Зрозумівши, що в горах серед тихої ночі здійнявся вітер, незвичайний хижак щось розлючено прохрипів, а потім прибрав крихітну сніжинку з гострого кінчика носу. Вітер був для нього аж ніяк не доречним, бо по його слідах йшло полювання, і кожна хвилина невпинно наближала неминуче зіткнення. Перетинчасті вуха на лускатій морді зосереджено коливалися, відстежуючи ворога серед десятків звуків. Для них навіть вітер був нічим іншим, ніж стороннім шумом, який, хоч і зі складнощами, можна було відсіяти наче кукіль.
У якусь мить стихія напрочуд швидко набралася сили, і примарний спокій прихованого чудовиська раптово почав розсіюватися - щось стороннє втручалося у гармонійний спектр звуків природи. Що саме то було, лускатий хижак не став довго з'ясовувати, бо то був чужинець, а в такій далекій від життя місцевості більше ніхто не міг порушувати тишу, окрім вітру.
Це була доля. Невідворотна, неминуча та безжальна. Зустріч із нею усі, хто належав до роду драконового, завжди зустрічали з охопленою гнівом хоробрістю. Підготувавши себе до зіткнення з неминучістю, малий його представник глибоко вдихнув і нарешті вилетів зі схованки. Та не встиг довгий хвіст полишити тінь, як поруч з головою промайнув струмінь полум'я, підсвітивши драконячу луску насиченим червоним кольором. Ще мить - і вогонь влучив у білосніжну скелю, залишивши по собі помітну темну пляму. Таким же темним був моторошний силует більшого дракона, що відобразився в золотистих очах "жертви".
Гру було завершено. На щастя для червоного дракончика то і справді була лише гра, але щастя на його морді зовсім не бачилося - в цій грі він програв. Знову.
— Я майже встиг! - відчайдушно вигукнув він на свій захист.
— Та все ж, не встиг, - відповів прикрашений довгим шипованим гребенем старший змій — Летімо додому, сину.
З кислим виразом морди син неохоче рушив слідом за батьком: у своєму становищі кращою розрадою для переможеного було чергове продумування тактики для наступного раунду гри, яка розтягнулася для нього на кілька років, - у хованки. Та на відміну від нехитрих людських хованок, їхній драконячий різновид був більш напруженим і більше нагадував полювання один на одного, в якому перемагав той, хто першим влучить вогнем у супротивника. І якщо для людей це була радше розвага, то в крилатих зміїв - тренування життєво важливого відчуття, яке завжди стане у пригоді. Як на зло, в дракончика, що програвав багато років поспіль, воно навіть не з'явилося, і аби бодай якось зрівняти можливості, він розвинув в собі інше відчуття, користі від якого було дещо менше. І нехай воно останнім часом викликало у господаря надмірну тривожність, саме з ним він майже впритул наблизився до перемоги. І мабуть перемога для нього не була б настільки бажаною, якби не обіцяна за неї винагорода. Вона була варта будь-яких хитрощів та страждань.
— Може, ще одну спробу? - після зосереджених роздумів запропонував дракон-син.
— Ні. Не зараз, - суворо відказав батько.
— А коли?
— Коли дух свій розбудиш. Можу підготувати тебе до цього.
— Не треба! — розлючено вигукнуло драконеня, та після нетривалого споглядання на подібні до його золотистих очей батька, відвернув погляд. — Не будемо про це...
Далеко не завжди батьківська допомога, навіть із добрих спонукань, йшла на користь - з гіркого досвіду впевнився син. Для нього вона була подібною до привчання птаха плавати під водою, а риби - літати у повітрі, і відбувалася, як правило, у звичній як для драконів грубій і жорсткій формі. Інколи краще розвиватися самотужки і не сваритися з батьком, аби це працювало на результат. Та чи був з цього результат?
— Батьку, скажи, чи не став я за останній рік більш гідним для того, аби рушити до кланових печер? - спитав дракончик.
— Став. Та цього недостатньо, Агнаре.
— Ну, звичайно. Хоча... Може я ще встигну до цього літа і ми разом потрапимо на Рубіновий зліт серед величного Егнаморату?
— По-перше, не цього літа, а наступного; а по-друге, допоки ти не вступиш до братерства, ніхто тебе туди не пустить. Чи варто мені нагадати, що для цього потрібно?
— Розбудити свій дух... - мляво відповів Агнар. — Невже я без нього нічого не вартий?
— Ні, та все ж...
— Навіть для тебе з мамою нічого не вартий? Може я й без цього вашого духу зроблю для вас більше користі, аніж з ним!
— Що ж, може ти й справді маєш рацію. У такому разі зроби корисну справу і до світанку принеси додому сухостою для багаття. Тоді й поговоримо.
— Згода! - з полум'ям у очах заявив син.
Нарешті йому пощастило отримати по-справжньому доросле завдання! Виконавши у повітрі "діжку" задоволений Агнар хутко облишив батька, на що той лише задумливо пирхнув. Завдання мало бути виконане якнайкраще - визначив для себе малий змій, і вирушив завзято шукати сухі дерева у прилеглих до його лігва долинах, від радощів забувши про хуртовину, яка вирувала у горах позавчора.
Захоплення, з яким він навідав гірські ліси, невдовзі змінилося на розгубленість. Скрізь, де з'являлася драконяча тінь, була лише суцільна сніжна ковдра, під якою ховалися тисячі дерев, і знайти серед них висохле було не простіше, ніж знайти живого дракона в нашому світі. Очі малого хижака розбігалися перед безкраїм полем для пошуку, а час йшов далі - до виконання завдання в нього залишалася менш ніж третина ночі.
"Треба розчистити верхівки дерев", - подумав про себе осяяний ідеєю Агнар і потроху почав знижувати висоту. Маневруючи крилами сяк-так він намагався збити ними якомога більше верхівок прямо під час польоту, залишаючи по собі зелені хвойні смуги, і до певного часу йому це вдавалося. Та потім, втомившись марних спроб вполювати сухе дерево, зголоднілий за ніч хижак зробив перерву на полювання на живу здобич.
Із останнім Агнарові пощастило значно більше: у тиху ніч його нюх раніше за слух відстежив жертву, яка після відстеження з'явилася помітною цяткою на світлому снігу. То був гірський баран, який досить доречно відбився від зграї, і, можливо, заблукав - гарна здобич. Крилатий мисливець вже заточив пазурі перед нападом, та коли жертва, помітивши нападника, не втекла, а розгорнула до нього голову, той вмить закрив налиту слиною пащу та раптово сповільнив політ. Приземлившись усього в кількох кроках від барана велетенський дракон присів та привітно посміхнувся. Тварина не ворухнулася з місця та з терпінням чекала на наступний рух знайомого їй хижака.
— Ось бачиш, баранчику, не дарма я залишив тобі мітку! Інакше був би вже в моєму череві, - тихо промовив до нього Агнар, торкнувшись свого лівого рога: на баранові такий був наполовину відгризаний. — Сподіваюся, батьки тебе також не тривожили.
Незважаючи на те, що співрозмовник навряд чи б дав йому свою відповідь, Агнара тішило те, що той нікуди не тікав і уважно слухав драконяче гарчання.
— Це справді дивно, що я з тобою спілкуюся. У нас взагалі не прийнято розмовляти з тими, хто не зможе дати зрозумілу відповідь, навіть якщо це дракон. Сподіваюся, тут ніхто мене не почує, - прошепотів обережний порушник і, притуливши крила щільніше до тіла повільно випустив з носа густу пару. — Ти помітив, що цьогоріч досить тепло?
Баран кліпнув очима, зкоса дивлячись на потенційного вбивцю: інакше дивитися було складно через порушення рівноваги рогів. Агнар не був сліпим, аби не помічати незручності, що відчував його "підлеглий" через "мітку", та надгризати інший ріг він не збирався, бо не хотів позбавити улюбленця єдиного захисту, який в нього ще лишився.
— Зазвичай взимку я майже не полишаю Безхмарну долину через морози і значно рідше влаштовую собі полювання. Того року, коли ми перелетіли сюди з долини Заходу, я майже не вилазив з-під маминого крила після осіннього рівнодення, і остаточно виліз на весняне. Зараз все інакше. Навіть здається, що льодовики останніми роками дещо поменшали... Хоча, може в мене з віком луска стала щільнішою, а шкіра - товщою, і холод не так дається взнаки. Та й як знати, чи буде в мене дорослого шкіра такою ж товстою, як у зелених драконів, що роками мешкають серед лютих морозів! Ти ж знаєш, що я трошки зелений дракон? Я навіть припускаю, що це каміння я саме від них успадкував. Хочеш побачити, як воно горить?
Агнар вже схрестив передні лапи, аби продемонструвати баранові вогняну феєрію, та той раптом зіскочив з місця, і озираючись навкруги, потроху дав задніх. Зрозумівши, що своєю виставою він лиш більше налякає відданого слухача, дракончик відмовився від свого задуму: одного разу він вже перелякав його - і цим назавжди змінив йому долю.
— Якось я неодмінно полечу до зелених драконів, та мені більше хочеться навідатися до своїх червоних родичів. В них там тепло навіть взимку, в них можна багато чого дізнатися, побачити, познайомитися бодай з кимось... Я нікого, окрім батьків, не бачу. Мені усе тут обридло. Якби знайти б тут щось незвичайне: про цей край немає жодних сказань і ніхто з драконів сюди не навідується. А за Надхмарною межею вже мешкають люди - ті істоти, що ходять прямо! І саме через них я не можу літати, де заманеться. Стільки всього доводиться про них чути, що просто неможливо втриматися і не побачити, що вони з себе являють! Як гадаєш, мене не схоплять, якщо я до них навідаюся?
Баран на це лише випрямив голову, не розуміючи, чого від нього чекали, а потім знову схилив її вбік.
— Радше мене батьки схоплять, - сумно посміхнувся Агнар. — А потім до скону не випускатимуть з цих гір. А як інакше, якщо батько каже, що драконятам у клані вдається розбудити дух до свого 20-річчя, а від минулої осені мені вже мало б бути двадцять. Невже дух в мене такий дрімучий, що взагалі прокидатися не хоче? Халепа якась...
Засмучений велетень зачерпнув повні долоні снігу. Вони тремтіли на його очах, та, вочевидь, не від холоду, бо пальці почали нервово стискатися у кулак.
— Це нечесно. Нечесно! Просто нечесно, баранчику! Чому драконятка, що народилися в Палаючих горах, можуть і без цих складних випробувань жити разом з кланом та не нудьгувати? Вони навіть не уявляють, через що мені доводиться проходити, аби я врешті дістався до них!
Вовняний слухач знову схвильовано посунувся від Агнара. Червоні кулаки стиснулися, та того гніву, яким палав їхній володар, забракло, аби розтопити щільний сніг. Холод виявився сильнішим, і зрештою йому вдалося остудити драконячий запал.
— Та я дістануся. Дістануся, ось побачиш! Але для цього... - дракон збагнув, що відпочинком та розмовами про накипіле він втрачав дорогоцінний час. — ...не треба гаяти час. Слухай, баранчику, ти не бачив тут поблизу померлих дерев? Таких сухих чи зламаних?
Не було зрозуміло, чи зрозумів зрілий "баранчик", про що його спитали, та він відвернувся від велетенського співрозмовника у бік засніженого лісу. Агнар сприйняв це як відповідь і придивився до обраної улюбленцем місцевості. Після нетривалого вишукування з місця, йому трапилося на очі повалена сосна, яка досі виглядала вельми свіжою - можливо, її знесла позавчорашня хуртовина.
— Оце підійде! Дякую, баранчику, ти дійсно став мені у пригоді! Може, на знак подяки я колись вигадаю тобі ім'я... Ти не уявляєш, яка це велика честь, бо серед нас взагалі-то так не заведено. Сподіваюся, я не єдиний дракончик в світі, що порушує батьківські та кланові правила.
Приблизно в цей час десь в глибинах далеких гір, що стирчали з землі наче велетенські пазурі, хтось виразно чхнув, мало не влучивши випадковим полум'ям у свого родича.
Після недовгих драконячих зусиль дерево довжиною у півтора еталонні (драконячі) гребені врешті здійнялося в небо і рушило до сусідньої Безхмарної долини, над якою, як і переважну частину року, залишалося безхмарно. Попрощавшись з вірним підданим Агнар добряче втягнув в себе обридлий, але приємний запах хвої та замислився над тим, чи буде вогка деревина добре горіти вдома, - бо робота мала бути виконана якнайкраще. Дракончик був певен, що його батько ще кілька років тому прибрав увесь сухостій з прилеглих долин і останнім часом попередньо підсушує вологі дрова перед тим, як принести їх додому.
Балансуючи довжелезним деревом наче канатоходець жердиною, повітроплавець врешті дістався рідного подвір'я розміром з долину, посеред якої розташувалося сковане в кригу озеро у формі серця (тільки не того, яким його зазвичай уявляють люди, а того, яким його бачать дракони, коли розтинають здобич). Саме на цю крижину дракон скинув поки що вологе дерево, а сам з висоти пташиного польоту облетів увесь берег, який був рясно всіяний скелями. Побачивши врешті те, що шукав, осяяний надією Агнар повернувся до деревної здобичі і завзято потягнув її за собою.
Тим часом холодна небесна темрява втратила цілковиту владу над небокраєм, і саме тоді над Безхмарною долиною постав ще один драконячий силует. Наче привид ночі, він невагомо зійшов до озера і непомітно торкнувшись його поверхні проковзав до берега. Ще трохи - і серед темрями запалав яскравий вогонь, що рясним струменем лився з пащі граційної дракониці, чия луска на світлі заграла яскраво-червоними відтінками. Полум'я вщухло за лічені секунди, залишивши по собі широку лунку у товстій кризі - водопій для вогнедишного хижака був готовий.
Та зосередитися на неспішному питті дракониці не вдалося: вогняні спалахи, що один за одним блимали з протилежного боку озера, не могли не привернути до себе увагу. Про те, що коїлося там, вона могла уявити все, окрім того, що трапилося їй на очі. Посеред порожнього скелястого берегу височіла самотня сосна, що стирчала з глибокого розлому, а навколо неї, наче спритна комаха, кружляв малий дракон, що обдував дерево спонтанними струменями полум'я. Здивованій дракониці не одразу вдалося звернутися до захопленого дитинчати - лишень тоді, коли їй вдалося згадати про материнські обов'язки.
— Синку, що ти там робиш? - суворо спитала вона.
— Підсушую нам дрова для багаття. Хіба тато тобі не казав?
— Ні, - мимохіть зирнувши кудись, сказала вона. — Я його не бачила. Невже він довірив дістати дрова тобі?
— Так! Але сухих дерев мені якось не трапилося на очі, і я знайшов, що знайшлося.
— Гаразд, та чому ти не розламав дерево на кілька частин і не поклав на землю? Тобі ж незручно.
— Ще й як зручно! До того ж так тато звелів мені дістати сухоСТІЙ, а не сухоліж. Нехай побачить, як я старався, добуваючи цю довжелезну дровину, і на що я взагалі здатний.
— Тільки не перестарайся.
— Тільки не перестарайся.
"Перестаратися" в будь-чому драконові було легко, драконеняті - ще легше, а червоному - й поготів. Здавалося б, ще трохи - і деревина запалає, та Агнар, ніби підсвідомо, відчував, де було б краще додати вогню, а де - стриматися, аби не влаштувати пожежу раніше, ніж потрібно. Лагідно обдувши гіллясту верхівку, він урочисто вигукнув:
— Закінчив!
На цьому обігрівач, що за інерцією покружляв навколо дерева ще трохи, врешті спустився на землю та випадково зачепив добряче підсушений стовбур. На щастя, дерево майже не похитнулося, бо було встромлене у вузьку щілину між скелями, яку малий дракон додатково посилив по боках кількома валунами. Ще один етап завдання було успішно виконано, та в його виконавця все ще залишалося питання на засипку:
— Як гадаєш, мамо, мені вдасться запхнути це дерево в печеру неушкодженим?
— Не впевне...
Почуте позаду тріскотіння допомогло Агнарові збагнути, що саме змусило його маму перервати речення. Над деревом курився чорний дим, який йшов від охопленого яскравим полум'ям стовбура. Що стало причиною займання, довго шукати не довелося: озирнувшись назад плямистий дракончик побачив на своєму хвості кілька камінців, що горіли. Полум'я слід було гасити якнайшвидше, та не водою, - інакше усі попередні зусилля з висушення деревини стали б марними - так подумав собі Агнар і не знайшов іншого кращого вогнегасника, аніж власні крила, які, як і уся його луска, були вогнестійкими. Та від хвилювання крила лише роздмухали полум'я, а займисті камінці додали йому сили.
"Розтопити кригу і загасити водою?" - подумав Агнар, кинувши погляд на скрижаніле озеро, та потім скривив морду. "І потім знову сушити... Халепа! Може, мама... Тато?!"
Так, очі не обдурювали малого змія - поперед матері дійсно стояв батько, чия луска палала багряним кольором, а очі блищали вогнем. Він з'явився настільки зненацька для розгубленого сина, що той сприйняв його за примару, і лише після третього клацання по носі він врешті сприйняв дійсність.
— Тату! Я... Вибач, я...
— Нехай горить, - не відводячи очей від полум'я промовив батько.
Він ніби не помітив подиву в погляді сина, на відміну від матері, яка, знизавши крилами, запросила його присісти поруч. Зайнявши місце поміж дорослих, Агнар схвильовано дивився на влаштовану ним пожежу, намагаючись уникати очей батька. Його звичка довго та зосереджено споглядати на вогонь часом непокоїла дракончика, бо після цього багряний змій зазвичай вів себе дещо дивніше та непередбачуваніше, ніж завжди, і, що гірше, ставав більш злопам'ятним. Після такого ритуалу Агнар вважав за краще слідкувати за власним язиком, а якщо цьому передувала якась провина, - сидіти нижче трави, тихіше води. Цього разу був саме такий випадок, і, на щастя, погляд батька не повертався у його бік. Та все ж, це не завадило суворому змієві відкрити пащу:
— Ти нагадав мені одну традицію, яку я якось бачив у людей на початку зими, - промовив він до полум'я.
— В-вони теж встромлювали зламане дерево в землю, наче живе, а потім запалювали? - дивлячись туди ж, наче вогонь був дзеркалом, спитав Агнар.
— Майже. Пам'ятаю, вдень вони збирали купу дров посеред поселення, а як темнішало, підпалювали його - так вони святкували початок зими.
— Оце так так! Це, часом, не ті люди, які подарували тобі смарагд? - здивовано обернувся до батька дракончик.
— Так... Вони, звісно. Це сталося взимку...
— І ти брав участь у підпалі? - з захопленням в очах спитав Агнар.
— Ні. То була людська справа, яка мене не стосувалася. Я полетів собі геть, щойно виконав усе, що було потрібно, аби відплатити за цю дрібницю, - похмуро відповів батько, оголивши зуби, половина з яких блищала металом.
— Ех... Міг би усе ж таки долучитися! Ти ж дихаєш полум'ям.
— Мені ці розваги не потрібні. Вони й без мене могли добути собі вогонь.
— Принаймні, вони вміють бодай якось розважатися взимку, поки тут панує цілковита нудьга. Може й ми будемо влаштовувати собі якесь свято, скажемо, на зимове сонцестояння? Будемо запалювати дерево щороку, перед світанком.
— Я поміркую над цим впродовж року. Зрештою, мого завдання ти так і не виконав.
— Як, не виконав? Я дістав дров до багаття!
— Але не додому, як ми домовлялися.
— Хіба наш дім - не уся Безхмарна долина? Ми навіть сидимо навколо багаття, як зазвичай.
— Гарна спроба, та якби це було б так, нам не потрібна була б печера.
Агнар понуро видихнув. Незважаючи на те, що в нього ще залишалися можливості вхопити батька за язика і врешті вийти з порочного кола невдач, його язику усе ще бракувало м'язів, аби витримати дорослу хватку. Показово вдаривши хвостом малий змій хутко подався геть від батьків, та тільки-но червоно-зелені крила розкрилися, його навздогнало татове гарчання:
— До клану тобі поки ще зарано, сину...
— Ясна річ, як і завжди, - міг би й не казати, - перебив розсерджений Агнар, намагаючись щелепними гребінцями, що він називав "вухами", закрити власне вуха, що ховалися під ними.
— ... Та враховуючи докладені тобою зусилля, цієї весни або літа я можу дістати тобі коштовну дрібничку з якогось легендарного місця. Тебе це влаштує?
— Що ж... - недовірливо протягнув змій-син, дивлячись татові у вічі, допоки той переконливо не зморгнув. Дорослим завжди було легше переконувати, тож, зрештою, Агнар з натягнутою посмішкою відповів: — Гадаю, так буде по-чесному.
Коштовних дрібничок ніколи не буває забагато - про це знає чи не кожен дракон.
— Агнаре, вже час комусь вкладатися... - нагадала мати-дракониця, здійнявши крило у східний бік, де з миті на мить мав початися схід сонця.
— ... І сил набиратися, - довів вислів до кінця натомлений син.
Він навіть не помітив, як крила понесли його додому, бо за нових обставин в його голові виникло чимало цікавих думок, які варто було перетравити. Вони були настільки гучними, що він не почув голос матері, який тихенько донісся позаду.
— Ти був надто м'яким до нього цього разу.
— Хто б мені про це казав, Сагмаро. Хоча ти маєш рацію: я дійсно не втримався. Мабуть, спогади далися взнаки,а може... Прикро це визнавати, та часом мені не хочеться аби він змінювався. Навіть цікаво, чи міг би я бути лагідним до нього за інших обставин, - з непритаманною для його грубої постаті посмішки, промовив Тарґр, та протрималася вона недовго. — Із батьківською жорстокістю дуже легко перепалити собі горло, і, гадаю, не варто нагадувати тобі, до чого це інколи призводить. Та я не дозволю синові розслабитися... Інакше у клані його зжеруть.
Невідомо, як змінилася б доля Агнара, якби він гострим слухом упіймав ті слова, та в той час його лапи вже сягнули порогу власної печери. Вхід у звичну темряву, за якою не ховалося жодної таємниці, аж ніяк не притягував до себе. Малий дракон знизав крилами і похмуро пирхнув у батьківській манері.
"Ну і нехай... Нехай. Так навіть на краще: не знаю, коли ще станеться краща нагода. Нарешті я побачу людей на власні очі!" - подумав собі Агнар, оголивши хитру зубату посмішку. "Тепер мені вистачить сміливості, аби перетнути Надхмарну межу, і спритності, аби мама не встигла нічого запідозрити... Сподіваюся... Цікаво, чи люди справді не такі злі, як у старих сказаннях? Жоден камінець не вартий такої пригоди!"
Із цією думкою майбутній мандрівник озирнувся на небо, осяяне теплою загравою. Хто б міг подумати, що світло може бути настільки таємничішим за темряву?
"Так, і цьогоріч я нарешті дістануся кланових печер. Хай там як, та я не залишу все як є", - остаточно намітивши наміри на прийдешній рік, подумки сказав Агнар і, забувши про свою поразку, переможно потупотів до лігва.
© Пенькін А.В., 2019
Отака фігня, малята)
Отака фігня, малята)
Так, я завжди пишу "Обсидіан" російською, та останнім часом мені стає цікаво, як би він звучав рідною мовою. Ясна річ, мій словниковий запас української далеко не найкращий, тож писати велику прозу нею мені ще протипоказано, і ось такий святковий "спешл" є чи не найкращою розминкою.
Чи справдився задум Агнара? Хто читав основну історію, той знає) І, мабуть, знає, чому у мене виникають затримки в творчості. Та це не головне. Головне, аби була змога і час усе здійснити, незважаючи на здоров'я і обов'язки! З Новим роком!
3
