Адже справжня відданість та щедрість не в тому, щоб з барського плеча скинути надлишки, а в тому, щоб віддавати останнє, не шкодуючи ані хвилини – Олег Володарський

Заліщицька трагедія, вчинена сталінським режимом, має згадуватись у Всеукраїнському масштабі

Вересень 1939 року радянська армія ввійшла на територію західної України, тоді мешканці нашого регіону сприймали цих людей як визволителів, людей які об’єднали дві України – східну та західну. Та вже у 1941 році, коли ці ж «визволителі» поспіхом відступали, залишаючи після себе в прямому значенні лише кривавий слід, стала явною правда про їх діяльність. Тисячі людей на Західній Україні фізично знищували, розстрілювали та проводили інші звірства проти патріотів та інтелігенції.

Про скільки трагічних смертей та жорстокостей ми вже знаємо, а про дещо тільки дізнаємось. Про трагедію, яка сталась на залізничному мості у Заліщиках мало хто знає навіть у Тернопільській області. Адже цієї інформації немає у підручниках з історії, Інтернет-мережа теж не рясніє згадками про цю подію і тільки в книзі, виданій у Чернівцях є всього лиш сторінка, яка описує все жахіття тодішнього радянського режиму.

Заліщики пам’ятають ще одну криваву сторінку із нашої історії, коли НКВД, робивши зачистку тюрем, навмисне жорстоко стратили сотні мешканців Західної України. Коли проходили розвантаження тюрем та фізичне винищення в’язнів, НКВД вирішив проблему швидко: вагони облили пальним, підпалили та скинули у ріку. Залізничний міст у Заліщиках через Дністер з тактичних міркувань 7 липня було зруйновано, а з обох боків надійшли два ешелони по сім вагонів із в’язнями (14 вагонів кожен із 50-70 арештованими). Так описує цю історію у своїй книзі Нестор Мизак.

Тих, які змогли врятуватися з подвійного пекла, –у воді і на березі добивали кулями. В цей же, чи на наступний день (малоймовірно) із західного берега було скинуто в Дністер один чи два вагони з в’язнями Коломийської тюрми. На берег Дністра приходили люди, щоб впізнати загиблих, але тіла були обгорілі і зробити це було важко.

На жаль, напевно вже ніколи не будуть відомі прізвища всіх тих, хто загинув у вагонах. Навіть ті, кого упізнані в Заліщиках, – офіційно вважаються розстріляними в Умані. Свідчення очевидців про цю трагедію написав Нестор Мизак у своїй книзі «За тебе, свята Україно». Зокрема, Теофіль Баранецький, мешканець Кострижівки Заставнівського району Чернівецької області згадує: «Я мав 18 років і все бачив на власні очі… Коли відступала Червона армія, йшли ешелони з награбованими продуктами і людьми з боку Івано-Франківщини. Вікна вагонів були задротовані».

Віра Панчак, мешканка Заліщиків розповідає, що тоді вона була мала, але це надовго їй запам’ятається: «Батько мій прийшов додому і сказав, що був на березі Дністра, поблизу залізничного моста і бачив, як люди з навколишніх сіл витягували трупи з річки. Люди знаходили, знайомих, рідних, щоб поховати на цвинтарі».

– Залізничний міст підірвали і штовхнули вагони з людьми зі сторони Заліщиків у бік підірваного мосту. Вони упали в воду. Усе горіло і люди теж. Частина людей з вагонів якось виривалась, але тонула. Я був неподалік і все це бачив, – каже Теофіль Баранецький.

Очевидці трагедії згадують, що руки у людей були перевязані дротом, нещасні у вагонах просили води. За радянських часів стверджували, що міст підірвали німецькі диверсанти, але насправді німці окупували цю територію 14 липня, а трагедія, як пише Нестор Мизак сталася 7 липня.

Проте зараз історична пам’ять оживає, принаймні на районному рівні. Кілька років поспіль на місці трагедії влаштовують поминальні служби та мітинг-реквієм за невинно вбитими. Жаль, щоправда, що Заліщицька трагедія згадується не у Всеукраїнському масштабі, адже українці мають знати не тільки про тяжкий злочин проти українського народу, як Голодомор, а й про жахіття сталінських репресій. Причому знати ми це повинні на конкретному прикладі, щоб таких трагедій на нашій землі більше ніколи не було. А зараз це, як ніколи, актуально.

Марія Бойко, Тернопільська Липа

Джерело: http://lypa.com.ua/2014/07/08/zalischytska-trahediya-vahony-z-lyudmy-nkvd-oblyly-palnym-pidpalyly-ta-skynuly-z-mostu/

Кушнір Юрій Аксентійович, історик, краєзнавець, письменник, член Заставнівської волонтерської сотні

За більш ніж 200 «Сповідей» навчився з першого погляду впізнавати в людині усвідомлену українську генетику. Такі люди зовсім інші. Вони інакше дивляться. Інакше думають. Говорять трохи сором’язливо і відсторонено. Інколи навіть складається враження, що їм не цікаво, не комфортно поруч зі своїм співрозмовником. Але це хибне враження.

Річ у тому, що більшість з нас сприймають все почуте та побачене через призму власного Я, реагуючи відповідно до свого характеру, знань, життєвого досвіду та переконань. А ті, кому з дитинства привили любов до Бога і України, сприймають будь-які події, запитання чи твердження значно ширше, адже їх світосприйняття набагато глибше, ніж миттєві, часто неусвідомлені реакції обивателів.

Але насправді ці люди дуже прості. І скільки б років їм не було, як би не склалося їх життя, які б випробування не подарував їм Господь, вони не скаржаться та не втрачають святу віру у світле майбутнє, котре очікує на Націю, котра так вірно та віддано береже віру в Бога. Скільки б років їм не було, вони завжди турбуються про тих, хто цього потребує.

Допомагають воїнам, підтримують хворих та поранених, опікуються дітьми. Для них не буває чужих дітей. Та в першу чергу в них Україна. Вони наївно, по-дитячому сентиментальні. Їх легко розчулити зворушливими історіями та щирими емоціями. Але так само легко розізлити будь-якою згадкою про той біль, котрий віками завдає нашій Нації наш давній ворог. А ще з ними можна помолитися. Мовчки. Щиро та самовіддано.

Ми знову були в Заставній. Маленьке, лагідне, затишне містечко, мешканці якого віддано й щиро люблять Україну. Цього разу героєм програми став історик, краєзнавець, письменник, волонтер Юрій Кушнір. Юрій Аксентійович уважно спостерігав за мною, моїми словами та поведінкою.

Як запеклий українець, він прагнув переконатися в моїй істинній принциповості в питаннях українства. Як батько, дослухався до кожного слова, прагнучи почути те, що стоїть за цими словами. Можливо саме завдяки цьому, завдяки його переконаності й принциповості, мені було надзвичайно легко та спокійно вести діалог з цим усвідомленим українцем.

Кожна «Сповідь» – це дотик до людської душі. Але не можливо торкатися людської душі, не відкриваючи власну. Тому кожен такий діалог – це прагнення поділитися своєю душею з тими, хто так самовіддано любить нашу країну. І багато хто відповідає на цю щирість такою ж неймовірною взаємністю. Дивуються. Каються. Розповідають. Плачуть. Сміються. А я в цей час дивлюся на них і щораз сильніше закохуюся в нашу таку надзвичайну Націю.

Таким людям, як Юрій Аксентійович, неймовірно болить все те, що відбувається з нашою такою зболілою Україною і втомленими війною українцями. Проте замість того, щоб скаржитись, вони роблять все можливе, аби в міру своїх сил, власним прикладом змінювати країну на краще, не шкодуючи на це ані часу, ані сил, ані ресурсів.

Цей Вчитель не словами, а справами, власним прикладом навчає любити Україну. Адже справжня відданість та щедрість не в тому, щоб з барського плеча скинути надлишки, а в тому, щоб віддавати останнє, не шкодуючи ані хвилини. Ті, хто на це здатен – найважливіші. Їх теплі та рідні душі, котрі з такою беззастережною вірою відмолюють нашу країну.

Ми часто прагнемо віднайти цю країну в музеях та історичних працях. А вона живе там, де маленька дитинка з насолодою куштує шматок запашного хліба. Або там, де живе в окопах неголений, замурзаний воїн і майструє саморобний хрестик. Оживає під час вранішньої та вечірньої молитви капеланів на лінії фронту. Розквітає під іконами у тих, хто ніколи не втрачає віру в Бога й Україну.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Кушнір Юрій Аксентійович, історик, краєзнавець, письменник, член Заставнівської волонтерської сотні

https://youtu.be/_HPT2Vl7Vno

Вижниця

Перша згадка про місто міститься у молдовському літописі за 1501 рік. У 1514–1574 роках місто перебувало під владою турків. До 1774 року Вижниця була підпорядкована Молдовському князівству, пізніше — Австро-Угорщині. Вижниця розвивалася як торгове поселення, тісно пов’язане з гірськими і низинними районами Буковини, славилася хорошими ярмарковими традиціями. Статус ярмаркового місця поселення отримало 1767 року.

Наприкінці XVIII століття, з початком розвитку лісової промисловості, Вижниця стає важливим пунктом торгівлі деревиною. Після регулювання русла Черемошу (1790–1812 роки) будівельний ліс і дрова сплавлялися до Чернівців, а звідти по ґрунтовій дорозі через Бояни — на Бессарабію і Поділля.

Жорстока експлуатація, свавілля чиновників і дідичів викликали масові виступи і хвилювання серед народних мас. Населення гір піднялось на антифеодальну боротьбу. В 1817—1830 роках поблизу Вижниці діяв загін опришків, очолюваний Мироном Штолюком. В 1848—1849 роках вижницькі селяни брали участь в антифеодальному русі під керівництвом Лук’яна Кобилиці.

1855 року Вижниця стала повітовим центром. Місто не раз зазнавало стихійного лиха. Черемош, виходячи з берегів під час літніх дощів, часто затоплював навколишні поселення. У 1895 році повінь майже повністю зруйнувала будинки міщан, розташовані понад річкою. На цій трагедії вирішив нажитися поміщик Рей. За високу плату він почав продавати потерпілим невеличкі ділянки, які знаходились на підвищеній терасі. Так виникла частина міста, яка зараз називається Новою Вижницею (район лікарні). У 1909 році багато будинків було знищено пожежею.

Вижниця зазнала страшного спустошення у роки Першої світової війни. Місто кілька разів переходило з рук у руки, внаслідок чого більшу частину будівель перетворили на руїни, а кількість жителів зменшилася до 500 осіб.

Джерело https://7chudes.in.ua/nominaciyi/vyzhnytsya-chernivetska-obl/

Ілля Стринадко, краєзнавець, голова парафіяльної ради Свято-Михайлівської церкви (м. Вижниця Чернівецької області)

Молитва огортала домашнім затишком, а осінь за вікном наповнювала душу світлим сумом. Такі близькі серцю рядки 50 псалму, за якими звично слідують слова 90 псалму… Згадалися старогуцульські молитви Ісусу Христу, Серафиму Саровському, Георгію-переможцю.

Сьогодні знов ефір, відзнятий у Вижниці. Нашому приїзду до Вижниці передував складний день, за який ми відзняли таку насичену змістом, але небагатослівну програму з отцем Михайлом, піднялися в гору до підніжжя 300-річного храму, щоб зустрітися з отцем Юрієм, спілкувалися з Марією Козубовською, мали нагоду побачити ту величезну працю, котру створили пані Марія та її чоловік, досліджуючи етніку та історію Гуцульщини. Вижниця здалася мені цікавим, трохи незвичним, і навіть чимось казковим містечком. Ним треба надихатися. Прогулятися його вуличками. Подивитися на мешканців. Помовчати, дивлячись на гори.

Завершає серію випусків, відзнятих нами в цьому дивовижному містечку «Сповідь» з Іллею Стринадком. Мені було досить незручно перед Остапом Савчуком і Іллею Стринадком, адже при всій моїй шані до них між нашим знайомством, записом програм та їх виходом в ефір минуло досить багато часу. Я дуже сподіваюся, що вони не ображаються на мене і знають, як глибоко я поважаю їх і їхню працю.

Герой сьогоднішньої програми – людина доросла, відповідальна і принципова. Небайдужий громадянин України, котрий пише книги, допомагає церкві, бере активну участь в житті рідного міста. Та найважливіше в цьому істинному сині України – це зріле і переконане ставлення до українства. Зі мною спілкувався інтелектуально вихований українець, котрий володіє глибокими знаннями з історії України й чудово знається на історії та культурі рідного краю.

З ним потрібно розмовляти. Його потрібно чути. Вбирати його зрілість. Його слова – результат дослідження, опрацювання й осмислення неймовірних обсягів інформації, помножений на безмежну любов до рідної країни.

Такі люди набагато більше віддають до загального егрегору, ніж на задоволення власних потреб. Він педант. І від мене це комплімент, сповнений глибокою повагою. Адже саме такої західноукраїнської педантичності нам сьогодні так часто не вистачає. Такої батьківської, сповненої суворості та турботи.

Він не просто живе на своїй землі. Він усвідомлює, яка неймовірна велич передана йому предками і яка відповідальність лежить на ньому перед наступними поколіннями. Наче суворий вчитель, він власним прикладом навчає любити та усвідомлювати рідний край і для тих, хто не має задовільних знань з цього «предмету», він назавжди залишиться суворим і непривітним.

Наш візит до Вижниці відбувся досить неочікувано, тому герої цих програм не мали часу на підготовку до зйомок і не дуже розуміли що на них чекає. А може такий експромт і на краще. Він відповідає ритму часу і дає змогу бути справжнім у «Сповіді» на очах у Нації і Бога. Коли зовсім прості запитання резонують кожному по-різному. Наче музика, котру почувши, не просто слухаєш, а відчуваєш серцем. Як шепіт Бога. Як відлуння гірських карпатських вітрів.

Згадуючи цю «Сповідь», я зазирнув собі в душу. Я просив щирості й отримав по-батьківськи справжню бесіду. Він неусвідомлено підставив плече. Земний уклін йому за це. Ще 3-4 роки тому я погано володів українською. Ще декілька років тому я практично не усвідомлював глибину та фундаментальність українства. Зовсім небагато років тому я не мав і тисячної долі тих, дарованих Господом одкровень, котрими обдарований сьогодні.

Ці роки пройшли для мене в усвідомленні країни, в якій я прожив понад 50 років. На своєму особистому прикладі я довідався про те, наскільки сліпим і незрячим можна бути, не усвідомлюючи того, хто ти й на якій землі живеш. Дякувати Богу, Він відкрив мені очі. Ця любов, котрої мене не навчили з дитинства, все ж жила в мені й врешті зуміла розквітнути. Розквітнути завдяки усім тим, хто власним прикладом навчає мене любити Україну у наших «Сповідях».

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Ілля Стринадко, краєзнавець, голова парафіяльної ради Свято-Михайлівської церкви (м. Вижниця Чернівецької області)

Юрій Кречуняк був натхненним та фанатичним – це те, чого багатьом з нас так не вистачає – Олег Володарський

Обдарованість та вміння відображати власні вірування й вподобання гуцулів чітко простежується в їхньому мистецтві. Не дивлячись на географічну відокремленість, вони змогли створити власний характерний колорит, потужний темперамент орнаментів та мелодійну колористику вишивок й оздоблення. Всюди простежується збереження традиційних технік виконання та поєднання певних елементів декорування, а вміння створювати справжні мистецькі вироби передавалось з покоління в покоління. Тому, на основі опрацювання наявного музейного доробку, літературних джерел та власних матеріалів можна стверджувати, що найбільш вагомими для загального розвитку мистецтва є ткацтво, вишивка, килимарство, художня обробка шкіри та металу, а також різблярство та розпис на склі. Яскравим прикладом є гуцульська різьба по дереву. Майстерності різблення навчалися довгий час, і пройшовши не один рік вдосконалень на Гуцульщині виокремились три школи різьблярства: Річківська, Брустурська та Косівська. На високому рівні була майстерність гуцулів у таких ремеслах як малювання на склі, кераміка, ткацтво та килимарство. Наведене вище свідчить, що гуцульський край цілком виправдано називають одним з самих насичених та багатих на різні види ремесл. Тут можна у народних виробах «прочитати» не лише сучасні віяння, а й вірування та вподобання гуцулів, їх ставлення до навколишнього середовища, до всього живого та їхнє вміння максимально використовувати дари природи

Білей-Рубан Н. В., Сєдоухова Є. В., Петрусь Л. М, Полуда С. Н. Етнографічне дослідження народного строю Гуцульщини. Art and design. 2019. №1. С. 44-58.

Краєзнавець, співзасновник і старший науковий працівник музею Гуцульщини Юрій Петрович Кречуняк. Чудово пам’ятаю, як під час наших відвідин родинного музею Рошковських Юрій Петрович та Павла Рошковська окрилені повернулися з колядок. Дорослі люди раділи наче діти, розрум’янені від щастя, сміху та снігу… Зачаровані, змерзлі, сильні та співаючі.

Гуцули дивовижно непримиренні. Я щиро переконаний, що саме сюди приблукали в пошуках такої бажаної ВОЛІ горді та нескорені українці. В гори. В Карпати. До УКРАЇНСЬКОЇ ШАМБАЛИ. Тут їм вдалося зберегти свою генетику та примножити її в своїх нащадках, а також створити свій, особливий діалог з Богом.

Саме тут, на перетині культур, епох і цивілізацій знаходиться те джерело, з якого ми можемо черпати як усвідомлення видатного минулого Київської Русі, так і наснагу для відбудови величного майбутнього України.

Гуцули надзвичайно сильні, проте біль минулого зробив їх недовірливими та обережними. Проте сталь їх сили в прагненні жити, співати і вірувати в Господа. В пошуках матеріалу для цього допису намагався відшукати інформацію про Юрія Петровича в Інтернеті, проте мені це не вдалося. Зателефонував гуцулам, які вже стали рідними та важливими… Жвавий голос почав розповідати, що в горах ще лежить сніг, а коли я почув незрозумілий дзвін, мені пояснили, що то дзвіночки худоби… Жартома просив «не знущатися», адже і без того кортить повернутися на любу серцю Гуцульщину.

Так неймовірно вабить мене Гуцульщина… Добра і ніжна, наче мати. Велична часточка нашої неймовірної Батьківщини. Пишу ці рядки і, наче на яву, бачу як посміхаюся сходу сонця з вершини засніженої гори… Дивлюся на свою таку неймовірну країну, а мені навіює присмак молока, меду та свіжоспеченого хліба. Проте сильніше за аромат мрії металічний запах крові, котра не припиняє проливатися на Сході моєї країни, а на очі навертаються сльози любові та покути. Благаю тебе, Господи, дай нам мир!

Юрій Петрович Кречуняк під час «Сповіді» був натхненним та фанатичним. Нещодавно під час діалогу з патріотом України у мене запитали:

– Фанатизм – це зайве?

– Ні, – відповів я, – це те, чого багатьом з нас так не вистачає. Проте вистачило на два Майдани. Вистачає на роки війни. Та не вистачає у щоденному житті… не вистачає нової вибухової хвилі нас самих… Іншої, не схожої на попередні. Більш дорослої, зрілої, молитовної.

Ми повинні, взявшись за руки, винищити метастази червоного демона… Ті, хто зганьбив себе зрадою, мають назавжди відійти на узбіччя дороги, котрою ми йдемо до МИРУ. Останній поштовх… на останньому подиху… Це не складно, особливо в порівнянні з тими янголами, чиї душі полишили тіла у боротьбі з ворогом, боротьбі за Україну. Це повстання Духу. Треба відкрити очі, Величний Українцю, і посміхнутися світові.

В музеї Гуцульщини Юрій Петрович з колегами влаштували виставковий зал, присвячений подіям Революції Гідності. Ця зала вражає – десятки національних прапорів з різними написами, побажаннями майорять по всій кімнаті… Вони пишаються своєю країною. Вони неймовірно справжні. Маленький, незламний, добрий та надзвичайно ніжний – корінний етнос Гуцульщини. Непримиренні та непокірні гуцули. Моє серце залишилось там.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». 

Герой програми Юрій Кречуняк

https://youtu.be/a_64JNP7-3Y

Як уважно цей українець слухає запитання, а потім виважено і шанобливо на нього відповідає – Олег Володарський

Розмірковуючи про земну Вітчизну, ми, звичайно, погоджуємося з тим, що віруючі, спасенні Христом, становлять окремий народ дітей Божих незалежно від нації, і є громадянами Царства Небесного. Але ця істина не повинна робити нас байдужими до краю нашого тимчасового перебування, бо байдужість межує із зневагою. Ми ж народжуємося не з власної примхи, не вибираємо собі батьків, як і не вибираємо землі й народу для своєї появи на світ. Все дається Богом як дарунок – і чи можна зневажати Божий дар? Кожен віруючий мусить задуматися, що дарунок, який він отримав від Господа – народитися в Україні, має бути не тільки вдячно прийнятим. Він ще й зобов’язує любити той народ і ту землю, яку отримав у тимчасовий спадок, робити все можливе, щоб рідний народ пізнав світло Євангелії, а рідна земля стала благословенною.

Куди б ми не поїхали і як би довго не говорили чужою мовою, але завжди земля народження буде наймилішою, а мова дитинства – музикою. Представники нації, до якої належимо, на чужині сприймаються як брати, викликають у душі спогади про рідні місця. І спогади бувають настільки глибокими, що пригадуються не лише дорогі серцю обличчя, краєвиди, речі, кимсь сказані слова, але й запахи. Смуток, туга наповнює серце, аж до сліз – взяти б крила й полетіти на рідні плеса.

Любов до Вітчизни, до народу, з якого вийшов, є складовою тієї великої любові, яка починається з любові до ближнього й закінчується любов’ю до Господа, і яка ніколи не перестає. Тому ми глибоко помиляємося, коли говоримо, що любимо Бога, але не любимо той край, де народилися, і той народ, до якого належимо з Його волі. Бо ж наш ближній насамперед той, з ким нас єднає одна земля, одна нація, одна мова. І якщо ми не любимо його, то чи повірять нам, що ми любимо поляка чи американця. І чи буде правдою, що ми любимо народ Божий? Велике бо починається з малого! – «Вірний у малому і у великому вірний; а неправедний у малому, неправедний і у великому» (Лк. 16:10).

Василь Мартинюк

Отець Іван Рибарук познайомив нас з надзвичайно цікавою людиною, волонтером, краєзнавцем Василем Зеленчуком. На території храму Різдва Пресвятої Богородиці в с. Криворівня, в якому ми знімали «Сповідь», біля церкви поховано декілька поколінь родини Зеленчуків. Я підійшов до могил і завмер, прислухаючись до відголосків стародавньої Молитви, котру навіюють карпатські вітри.

В храмі йшла недільна служба. Ми зайшли всередину. Українські гуцули стояли на колінах в молитві. Увесь храм. 100-150 чоловік. Вони були неймовірно занурені в молитву, у спілкування  з Господом. Діти, літні люди, чоловіки та жінки…

На обличчях читалися милосердя та любов, каяття та смиренність, що переповнювали прихожан. «Рідні мої!», – вистукувало серце. «Господи!», – лунало в душі.

Ми з Василем Зеленчуком потиснули одне одному руки і сіли знімати «Сповідь» прямо під стінами храму. Простий, щирий та змістовний діалог. Складнощів не виникало. Василь дуже виховано і помірковано реагував на мої емоції, котрі переповнювали мене на Гуцульщині і які я не зміг стримати в цій програмі.

Ми говорили, а погляд сам собою повертався до величних Карпатських гір. Храм позаду нас закликав до щирості, а гори – до усвідомлення гідності маленького, але такого надзвичайного етносу, котрий так любить Україну.

Треба уважно придивитися до того, як цей українець слухає запитання, а потім виважено і шанобливо на нього відповідає. Храм, Молитва, гори… і могили предків. Це не можна описати словами, це потрібно відчути – дух українця, котрий впевнено стоїть на своїй землі, повністю усвідомлюючи своє коріння…

А в цей час у храмі лунала спільна молитва… Його односельчани хором славили Господа, а він споглядав гори, вершини дерев та небокрай. Чарівна обитель Господа – Криворівня.

Таке просте, навіть дитяче запитання «за що Ви любите Україну?» Людей, відданих своїй Батьківщині, воно заводить у глухий кут… Сотні років нашої історії доводять, що любити Україну – це боляче. Та ніхто окрім нас самих не відбудує ту Україну, любов до якої буде приносити лише радість. Почуй мене, жовто-синій.

Я досі пам’ятаю як стою навколішки там, в храмі Різдва Пресвятої Богородиці, поряд з гуцулами, такими щирими і такими рідними в тій молитві, і разом з ними молюся за наших воїнів. Я молюся с заплющеними очима тобі, Господе, за переселенців і добровольців, за волонтерів і за солдат, за матерів та батьків, за дітей, за стражденних… і за янголів, котрі пішли на небо… Боже, бережи Україну!

Господь народжує в нас найкраще, випробовуючи нас на віру. З усією своєю батьківської любов’ю Він дарує нам саме ті випробування, котрі необхідні нам для того, щоб ставати кращими.

Тихо та сумно від відлуння повоєнної гарі. І коли я пишу ці рядки, я згадую кожного із 100 героїв «Сповіді». Моєї сповіді і сповіді моєї Нації. Сповіді перед Богом… під час війни…

Я люблю тебе, Україно! І взявшись за руки з українцями, котрі зуміли не ховати своїх почуттів ані від Бога, ані від нас, ані від себе, я зможу почати молитися вголос… Я мрію лише про одне – щоб ця Молитва долинула до кожної дитинки, котра не дочекалася з війни маму чи тата… нехай ця молитва допоможе їм почути одне одного…нехай вони відчують її, наче обійми, котрих їм тепер так не вистачатиме…

Господи, допоможи нам відкрити серця, скалічені байдужістю, недовірою, болем… Напоум нас, Боже…і помилуй!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Зеленчук

https://youtu.be/oIt4aIldh1Y