Як всім добре відомо, Московський Патріархат як публічна інституція, за
винятком дуже коротких періодів, завжди був, з власної волі чи проти
неї, тісно інтегрований з державною владою країни: Московського царства,
Російської імперії, Радянського Союзу і нині – Російської Федерації.
В
СРСР і після його розпаду в Російській Федерації офіційно було
задеклароване відділення Церкви від держави. Але всім очевидно, що
державна влада цієї країни цілеспрямовано проводила і проводить політику
повного включення структур Московської Патріархії в Росії та закордоном
в реалізацію власної внутрішньої та зовнішньої політики.
З розповідей нашого Патріарха Філарета, який п’ять десятиліть очолює
Київську православну архієрейську кафедру, мені добре відомі методи
впливу на Церкву Московського Патріархату, які застосовувалися
передовсім через колишній Комітет державної безпеки при Раді Міністрів
СРСР (КДБ). В умовах тоталітарного правління в СРСР, яке відзначалося
повним контролем з боку влади і спецслужб за життям всього суспільства,
Православна Церква як ідеологічно ворожа атеїстичній Компартії структура
перебувала під особливим наглядом.
На практиці це означало, що жодне цікаве для держави питання існування
Церкви не могло бути вирішене без відома КДБ і що в середовищі Церкви
перебували агенти спецслужб (як відряджені працівники КДБ, так і
завербовані особи з числа церковних діячів). Завданням агентів було
впливати на діяльність Церкви у бажаному для влади напрямку та не
допускати небажаних подій.
Тобто, з одного боку, влада через спеціальні державні органи (Рада у
справах релігій при КМ СРСР, КДБ) робила все для тотального контролю за
Церквою (через надання погоджень на призначення, надання чи не надання
різних дозволів, застосування репресій тощо). Кожен представник Церкви
був змушений взаємодіяти з державою, як громадянин СРСР.
З іншого боку, для досягнення своєї мети спецслужби вербували в
церковному середовищі агентів та засилали на роботу в церковні структури
офіцерів КДБ під прикриттям. Таких агентів, порівняно з усією
структурою Церкви, було не багато, але вони, спираючись на державу, мали
значний вплив.
Внаслідок розпаду Радянського Союзу та проголошення незалежності України
колишня система державного контролю за життям Церкви в нашій країні
була демонтована. Натомість в Росії структура Московського Патріархату й
надалі перебуває у тісній залежності від держави. З плином часу ця
залежність лише посилюється під впливом низки факторів, головними з яких
є прихід до влади в РФ вихідців з КДБ та ідеологічна спорідненість
сторін у прагненні реалізувати імперський проект «Русский мир». Все це має пряме відношення до України та до Української Церкви.
Немає жодних підстав вважати, що методи і практика впливу радянських
спецслужб на Церкву були відкинені в Російській Федерації чи зазнали
істотних змін. Навпаки, все свідчить про те, що такий вплив лише
посилився, адже тепер Московський Патріархат розглядається не як
ідеологічно незалежна структура, існування якої держава терпить, а як один з
ідеологічних стовпів державної системи та провідник внутрішнього і
зовнішнього впливу Кремля.
З цього цілком логічно випливає, що на допомогу і заміну старим,
завербованим ще в СРСР, церковним діячам та інфільтрованим агентам ставлять нових, молодих. І це стосується не лише самої Росії, але й
України та інших країн, де Московський Патріархат веде свою діяльність.
Відділ зовнішніх церковних
зв’язків (ВЗЦЗ), російська абревіатура – ОВЦС, Московського Патріархату особливо тісно пов’язаний зі спецслужбами,
адже займався і займається закордонною діяльністю, яка завжди викликала
пильну увагу Кремля. Достовірно відомо, що у
структурах ВЗЦЗ МП працювали і працюють агенти кремлівських спецслужб та
їхні офіцери під прикриттям, як світські особи, так і ті, хто отримав
посвячення в сан. Відомо, що саме до сфери відповідальності таких
агентів належить і ситуація в Україні.
Варто зазначити, що після того, як голова ВЗЦЗ МП митрополит Кирил
(Гундяєв) став у 2009 р. главою Московського Патріархату, цей відділ
було реорганізовано у кілька нових. Зокрема, на його базі з’явився
Відділ взаємодії Церкви і суспільства (ВВЦС, російська абревіатура –
ОВЦО), голова якого – скандально відомий протоієрей Всеволод Чаплін –
один із найбільш одіозних провідників кремлівської ідеології. Під
наглядом ВВЦС та у взаємодії з ним працюють різні псевдо-громадські
структури («Союз православных братств», «Союз православных граждан»,
«Ассоциация православных экспертов» і подібні), які насправді – агентура
впливу російських спецслужб.
При патріархові Кирилі (Гундяєві) на базі служби комунікації ВЗЦЗ МП
також було сформовано нову інформаційну структуру, яку очолив Володимир
Романович Легойда. Ця структура має тісну вертикальну єдність та працює
як церковний аналог російських державних пропагандистських інструментів
на кшталт «Россия сегодня» Дмитра Кисельова.
У російських медіа від 1990-их років і до нинішнього часу
відкрито говорять про різні схеми прямого і непрямого фінансування
владою РФ потреб МП. Повідомлялося про традиційну для нинішньої влади РФ схему, коли за
вказівкою з Кремля державні та приватні фінансово-промислові структури
(компанії нафтогазового, банківського та інших високоприбуткових
секторів) щорічно «добровільно жертвували» на потреби Московського
Патріархату сотні мільйонів доларів. А буквально днями була
розповсюджена доповідь про те, що пов’язані з Московським Патріархатом
структури впродовж трьох останніх років отримали найбільшу кількість так
званих грантів Президента Росії – на загальну суму в чверть мільярда
рублів.
Хочу нагадати, що в січні-червні 1992 року було вчинено переворот в
керівництві Української Православної Церкви з захопленням Києво-Печерської лаври та інших українських святинь. Як можна судити зараз з
відомих фактів, безпосереднє відношення до організації та проведення
перевороту з церковного боку мав митрополит Кирил (Гундяєв) як ідеолог
та голова ВЗЦЗ МП, а з боку спецслужб – генерал-полковник КДБ Микола
Михайлович Голушко.
М. Голушко у 1987 – 1991 роках був головою КДБ УРСР, а вже з кінця 1991 р. – заступником міністра безпеки Російської Федерації,
керівником Служби зовнішньої розвідки РФ. Високе службове становище в
Москві, особисті контакти в Україні і вивезенні до Москви документи КДБ УРСР,
дозволили генералу Голушкові разом з Московською Патріархією
організувати і провести у травні 1992 року так званий Харківський собор.
Формально керував цим «собором» покійний нині митрополит Никодим
(Руснак), відомий в РПЦ ще з 1960-их років своєю працею на КДБ, зокрема у
формі доносів. Його руками нове керівництво УПЦ (МП), узгоджене в
Москві, було приведене до влади шляхом грубого порушення законодавства
України, зареєстрованого державою Статуту Церкви та церковних канонів.
По суті, Українська Православна Церква в 1992 році зіткнулася з
тими ж схемами втручання, які в 2014 році Росія застосувала в
цілому проти України. Було застосовано: агресивна пропаганда, агентура спецслужб, а також кадрові спецслужбовці, захоплення влади з подальшою фальшивою
легітимізацією через начебто захист своїх громадян, через фальшиві референдуми в Криму і на Донбасі.
Приведене до влади внаслідок перевороту 1992 року нове керівництво
Церкви Московського Патріархату в Україні продовжило традиційну лінію
взаємодії з Кремлем. Завдяки їй попри наявність серед єпископів,
священиків та мирян УПЦ МП і в минулому, і особливо в нинішніх умовах
щирих українських патріотів ця Церква як суспільна структура продовжує
виступати провідником російської політики в Україні, агентом впливу
Кремля на владу і суспільство.
На важливих посадах в ній знаходяться особи, залежні від Росії. В
керівних структурах як у Києві, так і в низці областей перебувають
агенти російського впливу. А через тісно пов’язаних з Росією
фінансово-політичних діячів надається грошова підтримка особам і
проектам, у діяльності яких зацікавлена влада Росії.
У відкритих публікаціях неодноразово повідомлялося про особливий вплив на діяльність УПЦ МП набув з 2012 року російський громадянин, а
зараз – народний депутат України і мільярдер Вадим
Новинський. Генеральною прокуратурою України розслідується справа, в
якій В. Новинський фігурує як особа, яка допомагала колишній владі Януковича незаконно втручатися в життя УПЦ МП, щоб змусити
хворого і непокірного митрополита Володимира (Сабодана) подати у
відставку, а натомість просунути в керівники цієї Церкви митрополита
Антонія (Паканича).
В останні роки керівництва покійного митрополита Володимира (Сабодана)
українською гілкою Церкви Московського Патріархату була
тенденція його самого та оточення відірватися від московського
контролю, провадити більш збалансовану політику, орієнтовану на
внутрішні, а не кремлівські інтереси, але передчасна смерть обірвала плани.
Після смерті в липні 2014 року митрополита Володимира (Сабодана) та
обрання у серпні 2014 року новим керівником УПЦ МП митрополита Онуфрія
(Березовського), не зважаючи на публічні викриття своєї попередньої
діяльності, митрополит Антоній (Паканич) та В. Новинський зберегли і
навіть посилили свій вплив на УПЦ МП, не зважаючи на зміну влади.
Кремль поставив собі за мету досягти внутрішньої дестабілізації в нашій
країні з подальшою організацією заворушень, можливого збройного
перевороту і колапсу української державності.
У рази зросла агресивна риторика щодо Української Церкви,
яка послідовно бореться проти накидання нашому народу московського ярма.
Керівники УПЦ МП вперто не визнають російської агресії проти
України, називаючи те, що відбулося в Криму і на Донбасі, «братовбивчим
конфліктом» або, кажучи світською мовою, громадянською війною. В цій
риториці вони повністю наслідують кремлівську офіційну пропаганду, яка
твердить, що «РФ – не сторона конфлікту». А раз немає зовнішньої агресії
– то не треба і закликати паству захищати Україну від ворога, можна не
шанувати героїв цієї неоголошеної війни – «бо в громадянській війні
немає героїв», бо «наша паства і там, і там», тобто по обидва боки
фронту.
У мережу потрапили документи, які свідчать, що в УПЦ МП створений
спеціальний підрозділ, який централізовано займається «керуванням
конфліктами». Його мета – не профілактика випадків протистояння або
мирне розв’язання суперечок, але недопущення порозуміння на місцях,
наприклад – шляхом узгодження між прихильниками двох Патріархатів
почергового служіння в храмі. Також стало відомо, що до роботи цього
підрозділу залучені дорогі юристи, які тісно «співпрацюють» з судами для
отримання вигідних для МП рішень, а для силового і психологічного тиску
на непокірні громади створюються загони з молодиків міцної статури
(таких в суспільстві називають «тітушками»).
З жалем слід підкреслити – на жодні пропозиції щодо знаходження мирної,
компромісної формули полагодження конфліктів сторона Московського
Патріархату свідомо не йде. Показовим став приклад підписаного минулого
року на Рівненщині меморандуму, де місцеві ієрархи Київського та
Московського Патріархату спільно засудили російську агресію,
задекларували прагнення до створення єдиної Помісної УПЦ, а можливі
конфліктні ситуації погодилися вирішувати шляхом діалогу. Ще не висохли
чорнила на меморандумі, як архієреїв МП викликали до Києва, де
зобов’язали (натякнувши, що така є вказівка з Москви) під будь-яким
приводом відкликати підписи. Що і було зроблено за два дні.
Цей патріархійно-кремлівський симбіоз відтворюється і в Україні. Є всі
підстави вважати, що так само, як і в Москві, тут працюють і добровільні
співробітники, і відрядженні під прикриттям російські офіцери. Свою
роль у взаємодії лаври та Білокам’яної відіграє і Посольство РФ у Києві.
Усі ці кремлівські та прокремлівські чинники в житті УПЦ МП нагадують
паразитів, що проникають у тіло людини, живуть в ньому і за його
рахунок, викликаючи хвороби, часом навіть дуже важкі. Можна чекати,
сподіваючись, що тіло саме собою одужає. Але краще, особливо зважаючи на
смертельну небезпеку, терміново зайнятися фаховою діагностикою та
лікуванням.
У всьому світі вже, здається, зрозуміли (хто шляхом свідомих роздумів, а
хто – під впливом різноманітних потрясінь), що духовна та інформаційна
безпека для суспільства і країни не менш важливі, ніж економічна чи
військова, що внутрішнє життя Церкви чи релігійні переконання
громадянина – це приватна справа, в яку держава не має втручатися, але
коли інститути Церкви і віра людей використовуються закордонними
політиками і спецслужбами для впливу на країну чи навіть для її
руйнування, то обов’язок держави, як і всього суспільства, – захист від агресії.
Єдина Помісна Українська Церква буде обов'язкова реальністю.
