хочу сюди!
 

Инна

43 роки, овен, познайомиться з хлопцем у віці 37-54 років

Замітки з міткою «принц»

Драконяча історія або пригоди лицарів... № 15

Розумію, що "багато написано", але й прошу зважити на ту обставину, як мені довелося помучитися з цим текстом... Загалом, сподіваюся, що ті "прихильники драконів", котрі вважали, що ця тема потребує детальнішого викладу, лишаться задоволеними... До речі, мені самому було цікаво доторкнутися ще й такого аспекту "драконячого життя"... Ну що ж... Очікую на Ваші відгуки.
       "Ой, і який бовдур сказав, що дракони - символ мудрості? Ні, сперечатися я з цим не збиралася, але... Якесь дивне у людей ставлення до мудрості".
       Я дотовпилася до печери й  за розтягнулася порогом. Насилу перевела дихання, оглянула ушкодження на моїй шкурі. А нічого такого, тільки гребінь подряпали.
       Фе, набридли ці мисливці недороблені.
       Спочатку по одному лицарі придибували.
 - Агов, ти, мерзенна повзуча тварюко! Виходь, прийшла твоя смертна година!!!
       Виходжу, дивлюся на це ходяче непорозуміння. Матусю моя! Цікаво, він дійсно вважає, що така кількість заліза робить його грізним і сильним? Особливо якщо врахувати, що дракон - істота вогнедишуча, метал - добре нагрівається, а зняти залізяччя самостійно - процес тривалий, лицар саме встигне зарум'янитися до ніжної кірочки...
- А тобі воно потрібно? - стомлено запитую його.
- Досить тобі, погане чудовисько, людей їсти, жити їм заважати та скарби ховати!
- Хочеш, я і тобі камінчик подарую, і розійдемося світом? А то мені потім твоє залізо та кістки від печери відтягати, важко усе ж.
- Ніколи, боязка тварюко! - патетично вигукує він, витягуючи з піхов меч.
       Ну ось, трохи що, так відразу обзиватися. А ще лицарем зветься. То ж і довелося повчити бідненького чемності-розуму.
       Залишки видатного воїна разом з проклятущим залізом я відтягла до лісу...
 
       Коли лицарям набридло, свої сили вирішили випробувати селяни. Ходили вони, правда, натовпом, але з озброєнням у них простіше, аніж у лицарів, оскільки це саме озброєння зазвичай добувалося в тому ж таки лісочку. Тож, один красувався кольчугою, другий, - шоломом, третій тягнув меч а інші - по-старому, в личаках і з вилами.
       Такі зазвичай брали камінчика, уклінно прощалися і з піснями вирушали геть - святкувати.
       З часом, вони стали ходити до мене, як на роботу.
- Тітонько Ірда, у Семки синок народився-то...
- І що? - заледве розплющивши око запитую я.
- Підмогни, а? Не те, це... Ми рать велику піднімемо...
- Ну, ви зовсім.. Син, кажеш? Гаразд, живи, - декілька золотих блиснуло на сонечку.
       "Чого не зробиш заради власного душевного спокою"?
 
       Я вже думала, угамувалися, нарешті. Лицарям я набридла, а з селянами ніби спільну мову знайшли.. Але ж ні, знову якісь психи з'явилися. У фіолетових балахонах, з квітами в руках і пісню якусь таку мерзотну горлопанять... А за ними - лучники із стрілами. І хороші лучники, щоб їх! Не прибрала б подалі хвоста - підстрілили б. Знову якась нова секта з'явилася? Може, звичайно, потрібно цікавитися міжнародним становищем, але це так складно... Та й яка мені різниця, де там за черговий король на троні влаштувався? Втім, тепер доведеться розбиратися що це за стрілки такі в мої краї забрели. Відчуваю, самі вони від мене не відчепляться, доведеться допомагати. На крайній випадок, звичайно, можна перебратися куди-небудь у гори, але з цим цілком можна почекати - не вистачало ще аби я, Я, по всій країні бігала через якихось там...
       Втомившись у цій безглуздій гонитві, я непомітно задрімала. Напевно останнім часом я вела занадто спокійний і розмірений спосіб життя. Раніше, пам'ятається, мене подібні облави тільки бавили, а тепер засмутили... Та й втомилася я, якщо відверто.
       Розбудили мене чиїсь тихі схлипування. Це ще що?! Взагалі-то моя печера не є місцем паломництва для нещасних і невтішних. Раніше, правда, мені намагалися приносити жертви..
 
       Приведуть до лігва яку-небудь гарну дівчину, прив'яжуть до найближчого дерева і щиро вважають, що я повинна радіти такому "подарунку".
       Стоїть, сльозами вмивається.
- І що я повинна з тобою робити?
- Ну...
- Та кажи, вже, гірше, ніж я думаю все одно не буде...
- Поглумитися і з'їсти, а натомість осяяти село благодаттю, - збентежено пояснює дівчина.
- Що? - вдавившись полум'ям і відпльовуючись димом, запитую. - Я їх зараз так осяю, мало не видасться! Я їх усіх, до пенька облагодію!
       Дівчина в путах зіщулюється і плаче ще гіркіше.
- Досить тобі, заспокойся. Давай розв'яжу. Заночуєш в мене, а зранку - додому. І щоб більше нікого - чуєш? - нікого з села тут не було. Та що з тобою, припини ревти.
- То я вам не подобаюся?
- Дитинко, я не їм людей - вони жорсткі і несмачні. А в тобі ще й їсти нічого.
- А... Поглумитися? - обережно уточнює вона.
- Уб'ю, - непоквапом обіцяю я, - того дурня, котрий пустив ці чутки. Я - дракониха. І дівчата мене жодним чином не хвилюють.
       Хлопців, втім, вони мені так і не надіслали... А даремно, бо у мене саме черговий металевий лицар вималювався...
 
       Але це було давно. Цей же плач мене неабияк спантеличив. Що це ще за жартики? Обережно висовуюся. На камінчику біля печери сидів хлопчисько років восьми-десяти і сердито розмазував сльози по брудних щоках.
- Ти тут звідки? - запитала я в нього.
- Не знаю, - нічого не скажеш, вичерпна відповідь. Дитина когось з сільських? Ой, не схоже. Та й усіх хлопчиськ його віку я хоч раз, та бачила. Бо який нормальний хлопчисько утримається від спокуси подивитися на живу дракониху, незважаючи на усі заборони батьків? Пам'ять же в мене хороша. Цього жука я ніколи не бачила. Він був справжній жук: худий, неоковирний з блискучим волоссям і очима.
- Ти чий?
- Я - нічий, я - король, - обурився він.
- А, ну так, звичайно. І ваш замок знаходиться там? - я кивнула на село.
- Ні, мій будинок у Шадрі.
- Ого, - здивувалася я. Шадр - столиця нашого чудового королівства, не менше дня летіти.
- А як ти потрапив до моєї печери?
- Я втік.
- Звідки?
- Не знаю.
- Ясно. Давай по порядку. Тебе, король, як називати?
- Не скажу. Я - Його Високість. Звати мене по імені має право тільки мама.
- Гаразд, високість, я тобі, звичайно, не мама, але і не піддана. З'їм і безіменним.
- Не з'їси, - впевнено сказав малюк. - В усіх казка дракони - добрі і мудрі.
- Грубі лестощі. Гаразд, дрібний, може і не з'їм. Якщо мені не набридатимеш. То яким вітром тебе до мене занесло?
       Дитина наполегливо мовчала. Ну що ж, не хоче - не потрібно. Я повернулася до печери. Ззовні пролунали ще сумніші схлипи. Мене вистачило хвилини на три.
- Так, дитя, або ти негайно затикаєшся і йдеш чимдалі від печери, або ти мені розповідаєш, що з тобою сталося, і ми намагаємося допомогти твоїй проблемі разом. Вибирай.
- Мене звуть Горд.
       Хоч щось. Цікаво, а яке відношення насправді він має до Шадру і королівської сім'ї?
- Я - король. Ми з мамою і сестрою живемо в палаці. Мама завжди каже, що коли я виросту, то займу місце батька. А ще у мене є учитель Вірсан. Одного дня після вечері, коли я вже лягав спати, він зайшов до мене і сказав, що на мене очікує мама. Я пішов до неї, але мене хтось схопив ззаду... Я намагався битися, кусався, але мене все одно запхнули до карети. Ми довго їхали, ночували в лісі... А учора вони забули замкнути карету, і я втік... Але мені важко далеко йти, - розповідаючи, хлопчисько знову захлюпав носом.
       Я вклала дитину в печері на шкурах, а сама - швиденько до села. Три хвилини лету - дрібниця яка. І нічого. Ні про яке Горда там нічогісінько не чули.
- Знаєш що, Ірдо, - під кінець бесіди повідав мені старійшина, - тебе тут якісь розшукували. У балахонах, з лучниками. Мовляв, живе у ваших краях моторошне чудовисько, вкажіть нам його лігво і звільнитеся назавжди. Ну, ми спочатку повіднікувалися, а потім і вказали. Ге-е-ен туди - він махнув рукою. Я гмикнула. У тій стороні була непролазна гущавина.
- Спасибі.
- Нема за що. Ми своїх не кидаємо, - гордо відповів він.
       Ну треба ж, вже й "своїх". А то усе "погана тварюка" та "тварюка повзуча".
- А потім вони повернулися. Злі, як собаки. І усе нишпорили чогось, та й ніби щось згубили. Хотіли по будинках піти, але наші хлопці їх миттю відвадили.
- Ой, дивіться, не було б біди, - селян мені було навіть шкода - село хороше, з багатьма я особисто знайома була. Та й не видали вони мене - теж приємно. - У них лучники ті ще, якби з більшою кількістю не повернулися.
- Як повернуться, тоді й розбиратися будемо, - махнув рукою старійшина.
 
       У печері на мене очікував сюрприз: прокинувшись, Горд натужно намагався відсунути камінь, котрий приховував вхід до скарбниці. Треба ж, яка талановита дитина, досі ніхто навіть не помічав, що цей камінчик чимось відрізняється від інших.
- Дзусь звідси - шикнула я на нього. - Я тобі що звеліла? Лежати тихо й нікуди не потикатися, а ти?
- Але ж просто так лежати нецікаво! І взагалі, мені мама перед сном завжди казку розповідає. Розкажи казку! - зажадав Горд, деручись по моєму гребеню вгору. Легким рухом я його скинула на шкури. Хлопчисько радісно засміявся й поліз знову. Схоже, гра йому сподобалася. Коли він дістався майже до шиї, я не витримала і скинула його знову.
- Тихо. Давай вкладайся, а я, коли на те, розповім тобі казку.
- Розкажи-розкажи, - радісно вигукнув він і спробував узяти мене штурмом ще раз.
- Цить. Або ти лягаєш, або нічого не почуєш. Ну! - грізно спохмурніла я. - Далеко-далеко в горах жив-був маленький, але веселий і меткий дракончик. І були в нього батьки, мама і тато...
       Коли Горд нарешті заснув, я замислилася. Шкода, не запитала я, як же то короля нинішнього звуть? Та й нащадка його. Невже повірила дитячим вигадкам? А таки повірила, схоже. Я влаштувалася поряд з Гордому і непомітно задрімала.
 
       Удосвіта мене розбудив вісник з села. Семка. Синові, його, тільки подивуйте, вже років три буде. А як на мене, так краще б дівчинка народилася.
- Що там ще?
- В село лицар якийсь черговий заявився. Тільки його не ти - дитина цікавила. Мовляв, чи не бачили ви такого-то, років десяти, чорнявенького. Гордом звати. Ну, усе як ти розповідала. А ще він про тих, в балахонах запитував. Як дізнався, що вони тут вже були, з села - шасть, і до лісу. Між іншим, у бік твого лігва. Отже дивися, як би він залізом своїм у тебе перед носом махати не надумався..
- Не надумається. А якщо раптом - і йому місце знайдеться. Лісок-то не маленький. Тримай, синочка порадуєш, - я підкинула пару золотих. - Та старійшині - спасибі. І, до речі, трохи знову не забула. Ти часом не знаєш, хто у нас нині в королях ходить?
- Король наш помер, вже як років чотири. Тепер на троні дружина його, а спадкоємець підростає. Років дванадцять йому, може, а може і десять - не знаю.
- Дякую. Ну, йди... Сім'ю бережи, - напучувала Семку я.
       Може і насправді, не брехав хлопчисько?
 
       Лицар проламувався прямо через кущі. Усе як має бути: в залізі, з мечем. Спорядження, правда, погірше, аніж в його попередників, лишень кольчужка, але загальний вигляд був суворий і грізний.
- Чого, добрий молодче, шукаєш? Вже чи не мене? - кокетливо запитала я. - Ось тільки даремно стараєшся. Немає у мене анінайменшого бажання чесний бій провадити. Краще сам ген в той лісок іди...
- А мені воно потрібно?
- А навіщо тоді ти тут?
- Заблукав, - абсолютно не соромлячись, лицар сів на землю і зняв чоботи. - Фе, втомився. А у тебе поїсти нічого немає?
- Людинятини захотілося? - єхидно запитала я.
- Ти її їси? Вона ж несмачна, - з виглядом ображеного гурмана, відповів лицар.
- Ну ти, чоловіче, даєш, - здивувалася я, але все ж винесла йому сухарів у мішечку - в селян узяла, люблю іноді похрускувати на дозвіллі.
- Ти хто? І що тут робиш? - більш-менш мирно поцікавилася я.
- Я - Верст, лицар Її Величності Королеви Солекей. Подорожую по країні. А як тебе звуть?
- Ірда, - лицар так смачно хрускотів сухарями, що мені негайно захотілося теж.
- І що королева? - запитала я в нього.
- Править мудро і справедливо, - з гідністю відгукнувся лицар.
- А-а-а, - протягнула я і зітхнула. Напевно, в такому "дусі" ми поговорили б ще довго, але тут з печери висунувся Горд.
- Ірда, мені нудно.
       От паршивець дрібний! Мало того, що навадився мене по імені називати, так ще й нянькою зробити норовить.
- Горд, - вдавився лицар, - Ваша Високість...
- Верст, - радісно вигукнув хлопчисько і повис у нього на шиї.
       Через деякий час, після взаємних докорів, радощів, вересків та криків з'ясувалося наступне: Горда викрала група фанатиків, котрі мріють зробити нашу країну релігійною-релігійною. А вчителя просто підкупили. Напад на палац вдалося відбити, секту розігнали, але спадкоємця на той час відвезли далеко. Верст, істинний лицар королеви був одним з багатьох, хто відправився на пошуки...
       До вечора, коли дитину вдалося, нарешті, вкласти (почесний обов'язок розповідати казку узяв на себе Верст), ми з лицарем сиділи біля багаття і думали, що робити далі. Або ж він думав, а я просто милувалася. Я дуже люблю сидіти біля багаття. Ну і що, що я вогнедишуча - хіба це може мені перешкодити оцінити спокійну силу чорно-червоного вугілля?
- Ти зможеш довезти нас до Шадра?
- Так. Але на це буде потрібно днів три, не менше. Я зараз не в кращій льотній формі.
       Хто не знає пояснюю: в повітрі дракони тримаються завдяки особливій, властивій тільки їм магії. Але вона швидко витрачається і повільно поповнюється. Отже, до столиці я дійсно могла долетіти за день, коли б не необхідність робити зупинки.
- Три, так три - сумирно погодився лицар і теж ліг спати.
- Залізо знімай, - наказала я лицареві вранці перед відльотом.
- Це ще навіщо? - приголомшено запитав він.
- Мені й так вас двох на своєму хребті нести, а ти ще й вантаж на мене приторочити  збираєшся? Знімай, кому сказала або ж тут залишишся. Хлопчиська я вже як-небудь і сама довезу, дорогу до Шадра знаю.
       Лицар зітхнув, пробурчав щось, але покірно зняв залізяччя.
- А ось тепер - полетіли.
- Н-но, - прямо у вухо заволав Горд, котрий вже сидів на гребені.
- Дрібний, волатимеш - скину, - попередила я, прагнучи не скривитися, коли разом з дитиною здерся лицар. Важкий, собака!
- Я не дрібний, я - Його Високість, - я скосила одне око. - Ну хоч би Горд...
 
       До Шадра ми дісталися за три дні. З піснями, жартами і примовляннями, вже трохи чи не найкращими друзями. Ну так, що ж їм, це ж я їх на собі тягнула, не вони мене... До печери на мене очікував такий самий шлях...
       Я зупинилася в приміському ліску. Нічого, тут тепер зовсім недалеко, самі дістануться. А то мене ще ненароком підстрілять захисинички Батьківщина і королеви...
- Дякую, Ірдо, - Верст був ввічливий і благородний.
- Тітко Ірдо, ти тільки нікуди не йди, я скоро повернуся, - вхопилася за мою шию дитина.
- Ну усе, йдіть. Вас там мама чекає. Будь хорошим хлопчиком і королем, Горде!
- Не йди нікуди, почекай на мене, - крикнув вже на ходу хлопчисько.
       "Ага, зараз! Саме дочекаюся елітного загону лучників"...
 
       Через 15 років.
- Тітко Ірдо, ти тут? - пролунав трохи хрипкий чоловічий голос.
- Чого тобі, дрібний?
- Я не дрібний. Нині я - Його Величність Горд V.
- Ну-ну. З чим завітав?
- У мене донька народилася, - урочисто повідомив мені він.
- Поздоровляю...
- Дякую. А ще я хотів тебе попросити... Не візьмеш мого старшого на канікули? Тобі Верст допомогти обіцяв...
       Я тільки посміхнулася...

За оригінальний виклад цієї чудової оповідки хочу висловити свою щиру вдячність та захват
© Ли, 2006.



52%, 11 голосів

43%, 9 голосів

5%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Принц Филипп, человек и пароход

 

- А какая фамилия у папы Карло?

- А то! Известно какая. Никакая.

- Большая ошибка! Нельзя человеку без фамилии.

  А то у него в паспорте прочерк стоять будет.

                   Гоблин. Две сорванные башни.

 

Муж королевы Англии Елизаветы II - не король. А фамилии детей обычно записываются по отцу. Какая фамилия у детей королевской семьи? Кто вообще такой, этот Филипп, отец наследников английской короны? Как живется ему на вторых ролях с королевой-женой?.. В первых числах мая глубокоуважаемая мной династия будет пить, гулять, безобразничать отмечать годовщину свадьбы Уильяма и Кейт. А я вернулась к вопросам, заинтересовавшим меня еще в дни обсуждений в прессе церемонии свадьбы. Сначала стало любопытно, какая фамилия будет у Кейт, жены принца Уильяма. И тотчас выстроилась цепочка других вопросов, ответы на которые я поленилась искать сразу. Да и не хотелось своей возможной заметкой надоедать людям и без меня распиаренной темой… Но теперь – самое время).

 

 

 

 

[ Читать дальше ]

Росія шантажувала Азербайджан і інших через Голодомор ©

...Росія шантажувала президента Азербайджану Ільхама Алієва і намагалась змусити його не визнавати голодомор геноцидом українського народу...

"Алієв отримав документ від президента Медведєва, в якому зазначено, що якщо Азербайджан визнає Большевистський штучний голодомор в Україні "геноцидом" в ООН, "то ви маєте забути про нагорний Карабах взагалі", - йдеться у документі.

Принц Ендрю підтвердив, що і інші президенти отримували від Москви відповідні "директиви"...

Вряд ли, принц Эндрю стал бы лгать. Ни Путин, ни Медведев на него не могут никак повлиять. Другое дело Алиев. Алиев уже и открестился от сказанного принцу.
Таким образом, мы видим, кем на самом деле являются руководители России. Недоброжелателями Украины. Почему? Приведу такой пример. Сталин открещивался от уничтожения польской военной элиты в Катыни. Потом последовательно этим же занимались и остальные руководители СССР, все перелаживая на "многострадальные" плечи немецких фашистов. А поляки всегда знали, кто на самом деле нажимал спусковые курки. Теперь же, когда Польша независимая страна, к тому же член НАТО, России хочется иметь рядом не врага, а соседа, относящегося, хотя бы, дружелюбно. И Путин решил поделиться "секретом Полишинеля", признав вину СССР.  В отношении же Украины совсем другие методы. Связано это с желанием удержать Украину в своей пятерне. Мелкость, даже позорная ничтожность действий кремлевской власти пусть никого не обманывает. До тех пор, пока Украиной будут управлять  ставленники Кремля,  вокруг нашей истории будут водить хороводы. И рассказывать, что Голодомора не было и это не был геноцид.

В ПОРТУ

Анатолий Мозжухин

В ПОРТУ

Ты клиента ищешь взглядом,

Что сулит постельный рай,

Говоришь, виляя задом,

Моряку – «Причаливай!».

Но меня ты не обманешь,

Не о том твои мечты,

В облаках, где ты витаешь,

Принца робко ищешь ты.

Или… хоть пирата с кладом.

Только все надежды зря:

Добрых гениев нет рядом

На сто верст вокруг тебя.

Зря в обличии порочном

Принца ждешь ты, золушка,

Принц не бродит в час полночный,

Глупая головушка.

В эротическом наряде,

Все что можно оголя,

Ты стоишь, покорно глядя,

Но нет денег у меня.

Владивосток. 1970

 

 

 

 

 

 

 

 

Охотницы за принцами.

  Встретил вчера Олю, давнюю мою знакомую, шла на рыночек с дочерью. Не мало лет назад я безуспешно ухлёстывал за ней, симпатичная была, стройная и большой бюст не сильно её портил. Ничего не вышло, правда тогда я огорчился, когда она вышла замуж, влюбчивым же был. Спустя некоторое количество лет встретил, разговорились, оказалось что развелась. Ну я решил скрасить её одиночество и предпринял попытку номер два, но увы, Оля снова не дала. Не дала положительных эмоций, а кто за другое подумал- выйти из класса!
   Правда со временем я поумнел и понял, что Всевышний уберёг меня и я неоднократно благодарил его за это. Да и переосмыслив благодарил некоторых девушек, которые мне в своё время отказали, вы просто душки и умницы! И встречая их потом, радуюсь что повезло мне и мысленно говорю им искреннее спасибо.
   Значит когда я ухаживал за Олей первый раз, она конечно ходила со мной в кино, в кафе, от шашлыков не отказывалась, но дальше поцелуев дело не пошло. Она мечтала о Принце, так как считала свои внешние данные и личные качества достаточными для получения такого приза. Ну и нашла его среди студентов физвоспа, конфетно- букетный период прошёл быстро, они влюбились друг в друга и поженились.
  Через время встретил сияющую счастливую пару, поздравил, отметил что Оля получила то, о чём мечтала: принц был высокий, видный и конечно спортивного телосложения. Ей все подруги безусловно завидовали, мол такого красавца отхватила! Но есть у японцев поговорка;"Нет ничего хуже осуществлённой мечты!" Так через время Оля забеременела и к всеобщей радости родила дочку, всё как мечтала она и муж.
  Правда встретив её спустя время услышал от неё печальный рассказ: после рождения дочки принц вдруг понял, что ребёнок плачет по ночам, болеет, писяется и какается (а значит надо стирать пелёнки!), требует много внимания и жена не уделяет мужу столько внимания, как раньше. Но как волевой спортсмен он выдержал целых три месяца, а потом сказал ей.
- Я не могу жить в этом аду и ухожу к маме! Мы разводимся.
  Так и случилось. Ну как я говорил выше, вторая моя попытка с Олей к счастью не вышла и я потерял её из вида. Через время встречаю её с вторым мужем, опять ей повезло и она ухватила второго принца; тоже высокий, красивый и холёный. Поздравил конечно и порадовался её счастью.
  Но через несколько лет снова встретил и с удивлением узнал, что она развелась с красавцем, да с большим трудом. И почему она отказалась от такого счастья? А оказалось совместного ребёнка ему не надо, дети его вообще раздражают, зарплату имел малую, зато не напрягался, надо ведь беречь себя. А руки у него из задницы, да и какие домашние дела могут быть? Дома надо отдыхать, читать книжки и смотреть телевизор, а жена обязана убирать, стирать, готовить и лелеять принца и радоваться этому. Ну и конечно работать на двух работах. Но увы, Оля не оправдала его высоких ожиданий и снова развод.
  Ну пережила она и это, с не слабой помощью родни вырастила дочь, конечно имела знакомства с мужчинами, но не складывалась личная жизнь, хотя красавцы на пути какое- то время попадались.
Дочка симпатичная получилась, высокая, стройная, от мамы не слабый бюст и мечту о принце, а от папы блондинистый цвет волос. Всё это конечно сработало и через время она вышла замуж за успешного и красивого парня, тоже высокий и общительный, подругам на зависть.
  Прошёл короткий период и они сделали Олю бабушкой, сообразив ей внучку, счастью не было предела. Прошёл год после этого и принц не выдержал и высказал своё несогласие с укладом жизни:
- То что ребёнок требует внимания, я понимаю, но как же я? У каждого должно быть личное пространство и мы не должны жить ради ребёнка. Мне хочется внимания и секса как раньше, нормальной жизни: мы должны ходить в гости к моим друзьям, и вообще жить как прежде. В жизни не должно быть напряга, мы живём один раз и должны это понимать!
  Увы, не сумела дочка с мамой перестроиться и правильно устроить жизнь, случился развод и теперь они живут сами. Воспитывают ребёнка, родственники привычно помогают, повторяется история.
  Встретились, посмотрел я на них и вспомнил, что один кот сказал мне, что хвосты существуют и для того, чтобы за них дёргать! Ну и решил дёрнуть и начал рассказывать анекдоты, подшучивать (обе довольно смеялись), а параллельно начал говорить комплименты дочке, глядя на неё добрыми и доверчивыми глазками. Ей понравилось, но маман быстро усекла и насторожилась:
- Доча, иди на рыночек, встретимся у мясного магазина.
- Ну почему?
- Так Костя тебя клеит, при живой то матери!
- Оля, я не могу тебя убить ради твоих нелепых условностей и ухаживать за сироткой.
- Ты старый развратник и смотришь на неё как кот!
- Я мужчина в расцвете сил и она мне подходит! (Дочка хихикнула.) Я же не жениться предлагаю, а так. Тем более ведь не для себя же стараюсь .
- Не для себя? А для кого?
- Оля, для твоей дочери: я постараюсь отучить её от тяги к принцам на белом коне, верну её в реальность и расширю её кругозор! И это бесплатно, только из желания помочь ближнему.
- Кто бы мне помог!
- Оля, ты взрослая женщина , а у дочери всё впереди, ей нужна помощь сейчас.
- Мне тебя стукнуть захотелось.
- Сдерживай в себе агрессию, это не толерантно, бить знакомых на улице. Ты не хочешь счастья дочери, хочешь поговорить об этом?
- Доча иди уже!- она таки отправила её, но я успел ещё высказать несколько комплиментов и она удалилась в прекрасном настроении. Маман немножко покритиковала меня непонятно за что, потом поговорили за жизнь, а потом после вздоха спросила:
- Костя, а нет у тебя среди знакомых нормального мужчины, чтоб познакомить?
- Оля, а чё в интернете не ищешь? Ну откуда в нашем возрасте будет свободный нормальный мужчина? Всех хороших разобрали, а с женатыми ты не хочешь?
- Не хочу. А в интернете сплошная грязь, болтовня и ничего хорошего. Ну если что попадётся, маякни, надо ело мне жить одной, а на работе ко мне только те кому за 60 клеются.
- Хорошо. а на счёт дочки подумай, а то я могу и перехотеть помочь!
- Ты сама доброта!- засмеялась Оля.

Девочки не желайте принца!!!!

Наткнулась на вот такую короткометражку. Убойная штука.
"Виртуальное знакомство"
http://filmix.net/trillery/22566-virtualnoe-znakomstvo-virtual-dating-2009.html

даю ссыль на онлайн просмотр. Не идет ищите сами по названию.




jul

jul

Только ленивые один раз замуж выходят!!

Только ленивые один раз замуж выходят!!

- Девушка, я знаю, ведь вы же давно ждёте принца на белом коне?
- Да.
- Ну вот. Я пришёл.
- Круто, а где принц?

Сидела сегодня на остановке, соринка попала в глаз, и я сосредоточенно тёрла его. Рядом стояла бабуля - божий одуван, заметила это и сочувственно произнесла:- Не плачь, доченька. Я в твои годы ещё страшней, чем ты, была, и то вышла замуж!

— Мама, я хочу замуж!
— Хватит! Уже дважды была!
— Ну, мама…
— Нет, и не проси!
— Мам, я только туда и обратно!

Пап! Когда он будет просить моей руки, не падай на колени, и не рыдай «Спаситель ты наш!». Просто кивни.

— Папуля, я замуж вышла.— Ничего не знаю, как стемнеет—домой!
Источник: http://www.pw-life.com

Завидный мужчина планеты )))

Жизнь и увлечения принца Дубаи...

Заглянуть в манящую и далекую жизнь мультиолигархов и кровных принцев – что может быть более увлекательным и интересным? Нет, не нужно им завидовать, но на некоторых из них можно ровняться. Именно о таком человеке, который легко может послужить примером для многих, мы хотим рассказать вам сегодня…

 Итак, знакомьтесь, это Хамдан бин Мохаммед бин Рашид аль-Мактум – принц Дубаи и один из наследников престола ОАЭ.  

[ Читать дальше ]

Подземелье Дракона. Часть третья.

Продолжение сказки о Бессердечном Принце и смелой Принцессе.

За эти годы одна из принцесс, которая когда-то хотела стать женой принца, вышла замуж, за менее знатного молодого человека и теперь, по прошествии стольких лет, как уважаемая королева-бабушка воспитывала свою любимую пятнадцатилетнюю внучку.

Мать бедняжки умерла во время родов и единственную наследницу лелеяли и баловали многочисленные мамки и няньки. Не удивительно, что это было серьезным поводом для беспокойства старой матроне.

 – Лиз, Лиза, Лизаветта, оставь моих болонок в покое! Ах, несносная принцесса!  Разве так должна вести себя настоящая леди. Я в твои годы…

 - Что разоряла птичьи гнезда? Или ездила верхом без седла? – Лиз и вправду была дерзкой и неугомонной. Вот и теперь она ножницами пыталась выстричь на боку толстой болонки слово «нос». Грамматику она знала плохо и вместо «носа» получился «нус».

 – С ума сойти!  Девочка, в твои годы, я уже знала, что буду королевой и разучивала все необходимые для этого привила поведения вместе с учителем этикета. Ах он был таким хорошеньким… Но я решила стать королевой и выйти замуж за принца…Тогда приехали гонцы и взяли мой портрет что бы показать его Печальному принцу…

- Ай!...     

 Одна из собачонок не стерпела и ухватила принцессу за палец.            

   – А кто такой этот Печальный принц? Лиза спрятала укушенный палец за спину и с неподдельным интересом уставилась на бабушку. Не то что бы палец не болел, но… ей не хотелось причинять боль бабушке своим кислым видом. Поэтому она сжала пальцы в кулак и еще раз переспросила:

 - Он чудак, наверное, этот принц?         

  – Он заколдован! Драконом!! – бабушка обрадовалась, что хоть как-то может удержать внимание внучки. - Красивым, стройным юношей с печальными глазами и длинными белыми волосами, таким я увидела его на портрете. Но то каким я увидела его воочию, поразило меня до глубины души! Одиночеством и холодом веяло от поведения принца. Он ни разу не улыбнулся, только поклонился и спросил меня, смогу ли я пожертвовать  ради него своей жизнью? Вот уж, зачем сдалась ему моя жизнь?! Как ты думаешь?! Оказалось, что сердцем принца завладел Дракон и что бы стать его женой, я должна была покорить чудовище и вернуть бедняжке сердце.

 Принцесса слушала как завороженная. – И что же? Ты пошла к Дракону… и-и-и…

 - И… упала в обморок, как всякая благовоспитанная принцесса! …Н-никаких Драконов! Разве входит в Кодекс воспитания королевских дочерей хоть какие-то замечания о чудовищах? Это в давние времена чистые девы могли воспитать и мерзкую ящерицу и мужчину… Теперь днем с огнем не сыщешь благовоспитанную принцессу… 

 Старушка углубилась в размышления, но Лизавета уже не слушала ее. Она представляла себе далекий замок с высокими стенами, одинокого Дракона и юношу с развевающимися на ветру белыми волосами. Хозяин замка и его стальной спутник застыли как статуи на фоне заката в горах… А про себя тихонько сказала: - Я вступлю в схватку с драконом и отвоюю у него сердце Печального принца…и  тогда он станет свободным…                 

    Принцесса поцеловала бабулю, а та добавила тоном не терпящим возражений: - Я отдам распоряжения для празднования твего шестнадцатилетия! Я решила выдать тебя замуж и поскорее! Для этого в замке состоится турнир. Победитель этого турнира - станет твоим мужем! И баста!


50%, 1 голос

50%, 1 голос

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Разговор о любви. Неземной, между прочим.

- Вот, послушаю я вас так немного, любезная Татьяна Петровна, и тошно становится.  Понимаю, стихи, самозабвение, и все такое. Но к чему это все? Зачем? Как-будто не было раньше этой потребности убивать самомнение, вызывающее порчу у пьяной народной души.Вот вы думаете, что
ежели сложите несколько хороших слов вместе, то получите дупсель-мопсель? Хрен вам. Честное слово. Никогда не выйдет из абра-кадабры - этот... епсель- дропсель. Только аллилуйя и выйдет. А
знаете почему? Потому что недостаточность есть. Невозможность выразить невостребованность этой... как ее?.. души, значит. Во как!!! А вы как думали? Это я еще  выражаюсь по-хорошему! По-народному, значит! А ежели бы не так? А вы тут , стихи... стихи... Ну и хрен, вообще говоря, с
идолами вашими. У меня есть свои... как ни как...

- О, мой маленький...  для меня, совсем вроде бы как, нежнейший принц! И куда ты дел свой не нормандский орден? Неужели ты сварганил свою песню в последний раз? Учти! Это нежнейшая твоя сестра Гербина спела чудную песню о любви к небесному жителю из Содомии только раз и только для того, что бы...  там даже.. та и ни к чему это все. Если не можешь выразить чувства через рот, то не получится и другим местом. Одним словом, забирай свой гимн любви и этот... пестель... или пестик?.. не важно. Я хочу избавиться от ощущения  прекрасного с тобой. Ты в моих
глазах уже ничего не стоишь... твои деньги это ветер, а слова любви полны разврата. Я ухожу сажать цветы к Ромуальду, у которого сердце стучит как часы на площади разлуки...
Сторінки:
1
2
3
попередня
наступна