хочу сюда!
 

Галина

40 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 38-50 лет

Заметки с меткой «томос»

Настало время исторического решения

Настало время исторического решения
«Украинская православная церковь готова к полной независимости — и от Москвы, и от Константинополя», — Патриарх Киевский и всея Руси-Украины ФИЛАРЕТ

27—28 июля 2018 года Украина отмечает 1030-ю годовщину Крещения Киевской Руси-Украины. По этому случаю во Владимирском соборе состоятся торжественные богослужения, которые возглавит Патриарх Киевский и всея Руси-Украины Филарет. На 28 июля в 11.30 запланирован крестный ход «Молитва за Украину и за единую поместную Украинскую православную церковь» (маршрут: Владимирский собор — бульвар Тараса Шевченко — улица Владимирская — Софийская площадь — Михайловская площадь — парк Владимирская горка). Государственное мероприятие при участии Президента Петра Порошенко начнется в Мариинском дворце в субботу утром, потом глава государства примет участие в крестном ходе УПЦ КП и выступит на Владимирской горке в памятника князю Владимиру Великому.

Сама дата, 1030-я годовщина Крещения Киевской Руси-Украины, свидетельствует, что наша страна имеет давние корни не только христианских традиций, но и создания государства. Поэтому война, которую развязала Россия против Украины, как раз продолжается не только за возвращение себе геополитического веса, но и за историческое наследие Украины, которое Кремль, равно как и территории, пытается присвоить себе. Аналогичная борьба идет и на религиозном направлении. Здесь Россия имеет свои рычаги влияния в виде Украинской православной церкви Московского патриархата. Другая часть украинского православия, которая значительно больше, а это Украинская православная церковь Киевского патриархата и Украинская автокефальная православная церковь, пока не признана мировым православием.

Однако в ближайшее время ситуация может измениться, ведь появился исторический шанс для создания единой поместной Украинской православной церкви с предоставлением ей автокефалии от Вселенского патриарха Варфоломия I. В последнее время эта тема является одной из основных для обсуждения в религиозном и общественно-политическом пространстве. Чего ожидать от этого сложного процесса? Накануне знаменательной даты для нашей страны «День» встретился со Святейшим Патриархом Киевским и всея Руси-Украины ФИЛАРЕТОМ.

Полный текст интервью смотри на сайте День по верхней ссылке


Иван КАПСАМУН, «День», фото Руслана КАНЮКИ, «День»
Газета: 

З нагоди надання Томосу Україні

12:05 29.11.2018
Сьогодні знаковий день, тому доречно розповсюдити цей момент істини. Чому Зарваниця і уніати? А тому що Почаївська лавра окупована ворогами Томосу, як і інші знакові лаври України, а УГКЦ навпаки підтримує активно автокефалію, бо саме це є шляхом екуменізму християнства, яке і було на час хрещення Руси-України за Володимира Великого.



14-15 липня 2018 року відбулася Всеукраїнська проща до Зарваниці. На прощу, яка в цьому році присвячена 1030-літтю Хрещення Руси-України, з’їхалися прочани зі всієї України та цілого світу: країн Європи, США, Канади, Аргентини, Австралії.
Архиєрейська Літургія, яку очолив Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав, була присвячена молитві за мир та цілісність України.

Тверезо про Томос

Задум викласти на папері геть не радісні думки з приводу «довгоочікуваного надання українському православ’ю канонічного визнання» виник в мене задовго до «сенсаційного повідомлення» президентом Порошенком про саме його ініціативу в цій справі. Підконтрольні фракції Верховної Ради не забарилися з підтримкою, й 19-го квітня 2018-го року, 268 народних депутатів України позитивно проголосували за «Проект постанови про підтримку звернення Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання Томосу про автокефалію православної церкви в Україні». Перевага політичного чинника в справі змагу за постання незалежної саме від Москви церкви була зрозумілою і відчутною від самих початків. Збройний зудар з вчорашнім окупантом та деструктивна роль москвинського православ’я в Україні зокрема й на світовій арені загалом, зобов`язували до дій. Проте застережень з приводу методів створення ПЦУ (Православної Церкви України), рівно як і стосовно осіб, котрі формально цей процес очолювали, залишили по дійству вкрай неприємний осад.

Починаючи з весни 2018-го року, про «історичну доцільність автокефальної православної церкви» не писали хіба-що ледачі. Порівняння рівнів довіри Церкві й державі в українському суспільстві, засвідчує, що це неспіввимірні величини. Усвідомлюючи це, влада обтяжилася (певно дурним прикладом Московщини) створенням підконтрольної інституції. Керунок міркувань в цій справі був виключно меркантильним. «Новий Заповіт» вчить християн терпеливості, молитви, узгоджених з Божими Заповідями вчинків, жертовності, принциповості і, водночас, рішучості. Патріотичне словоблуддя Петра Порошенка (особи, котра посідала в тому історичному часі крісло очільника (Президента) постколоніальної, постокупаційної і посткомуністичної адміністрації), звичайно, мало глузд, пояснення і логіку. Майже істеричне оспівування події, про котру мова (тут і «перемога над Москвою», і «усунення несправедливості», і «пречудова гра українських дипломатів») позбавляла змоги дати явищу тверезу оцінку. Поза увагою запопадливих перед посадовцями фахових політологів і нікому не відомих «релігієзнавців» лишається факт, що станом справ на час охрещення князем Володимиром Києва (988 рік від Р.Х.), Константинополь перебував в духовній єдності з Римом, а знайдені археологами на території Волині й Криму рештки ротонд де відправи відбувались за римо-католицьким обрядом, датуються сотнею років до того справді історичного дійства. Поділ церкви на православну і католицьку відбувся задовго до 1054-го року. «Принциповому» конфлікту теологів й істориків передував цілий пласт вчинків й забаганок тогочасної політичної еліти. Константинопольський василевс (монарх приєднаних до Риму греків) попри страх перед римським військом, не втрачав сподівань позбутися васальності. Етнічно-національний чинник (златинщені римляни сприймалися еллінами хоч і не дикими, та все ж завойовниками), різниця в культурі та менталітетові, в богослужбових обрядах (Римська Церква практикувала месу, а греки укладену Іоаном Золотоустом літургію) були лише додатком. З історичної перспективи, виокремлення православ’я спричинило постання в обох церквах величезної кількості богословів і філософів, й зобов`язувало до широкої євангелізації. Перші офіційні кроки до пошуку взаєморозуміння і примирення між вселенською (католицькою) і православною церквами відбулись в 60-их роках вже минулого ХХ століття, але їм передували дискусія і приклади мирного співжиття вірних обох церков в регіонах спільного замешкання. Тож і справою цілковитого відновлення єдності Східної і Західної Церков, аналогічно й подолання новітнього конфлікту між Константинопольським патріярхатом та озлобленим на нього за Томос москвинським православ`ям, буде наслідком в першу чергу усвідомлення необхідності, а потім вже і спричинених цим великої кількості дій та вчинків самих вірян та єреїв. Вірю, що дієвий крок нелицемірної турботи про спільне благо не змусить на себе чекати впродовж століть. Ватикан і Константинополь вже засвідчили готовність до відкритого діалогу. Настане час і штучно пересвареної східної ортодоксії.

Постання ПЦУ нехай навіть і зі статусом митрополії, а не патріархату дійсно є хоч і не згубним, проте не слабким копняком по імперсько-реваншистським намірам очільників інтернаціональної Московщини. Цілковито підконтрольна кремлівській верхівці, котра донині практикує тоталітарні методи управління Москвинська Православна Церква (РПЦ) цупко вкорінилась в український грунт, й неприховано ототожнює себе з неприхильним до України світоглядом. Постале ж з ініціативи колишнього компартійного функціонера Леоніда Кравчука утворення, котре очолив митрополит Філарет (Денисенко) виявилось слабкою альтернативою.

Нині, позиції «Державницької Церкви» (термін почутий з вуст знайомих посадовців та експертів, близьких до Служби Безпеки України, що свідчить про його широку вживаність в цих колах) посилились об`єднанням Української Православної Церкви Київського Патріярхату (УПЦ КП) з Українською Автокефальною Православною Церквою (УАПЦ) й переходом до канонізованого Варфоломієм утворення двох митрополитів з Української Православної Церкви Московського Патріярхату (УПЦ МП). «Об’єднавчий собор» відбувся 15-го грудня 2018-го року в Соборі Софія Київська. Нинішній (не перший навіть в новітній історії) процес «повернення від Москви до України» розпочався в 2014-му році, й був спричинений деструктивною позицією РПЦ, духовенство якої, з метою протидії суспільним пертурбаціям в Україні, схвально поставилося і навіть долучилося до антиукраїнських виступів та військової агресії. Але кількість громад, котрі з московського православ’я перейшли до «українського» впродовж чотирьох років війни не перебільшувала трьох десятків. Процес дещо пожвавішав після запевнення Варфоломія надати Томос, а факт його підписання спричинив перехід ще кількох десятків громад. 17-го січня 2019-го року, Верховна Рада ухвалила «Закон №4128д» котрий суттєво полегшує «перехід від Москви до Константинополя», але масового «навернення» очікувати наразі не доведеться.

Зусилля Петра Порошенка та його оточення в справі «боротьби» за постання незалежного від Москви православ’я з точки зору сьогодення було прагненням світської влади отримати ще одну форму контролю над свідомістю загалу. Історія має аналогічні приклади й донині потерпає від їх наслідків. Так було в Московії за часів царату, коли Петро І (Романов), позбавивши Церкву змоги обирати Патріярха, звів її до рівня звичайнісінького міністерства, так відбулось і в Англії, де король зневажив заклик Папи Римського до моральності й «посприяв» постанню «незалежної від Ватикану англіканської церкви». Обидві структури відверто позиціонують себе такими, що послідовно обстоюють «державні інтереси». Але призначення Христової Церкви є цілком інакшим. Те, що Церква зберігає в собі й несе людям, є поза конкуренцією, оскільки дає перспективу вічності, на яку не здатне жодне суспільно-політичне явище. Сумнівів в тім, що слухняні нинішній світській владі та далекі від віри очільники УПЦ КП (адже на базі саме цього утворення і постала ПЦУ) погодяться стати знаряддям Господа в справі піднесення і підтримки потребуючого духовного очищення від надмірної матеріалізації українського народу, більше ніж достатньо. Аналіз їхньої запопадливої перед світською владою поведінки та діяльності ставить цю справу під великий сумнів. Доречною буде згадка про участь Філарета (Денисенка) в започаткованій атеїстами ще в часи відвертої окупації ганебній практиці псевдопрощ до місцин, котрі в часи поневолення проголосили «Пагорбом Слави» й щороку 9-го травня змушували і змушують нині загал влаштовувати там велелюдні імітації жалю за загиблими поневолювачами. Філарет (Денисенко) без найменшого докору сумління співає «вічна пам’ять» матеріалістам окупантам, а офіціоз УПЦ КП «Голос Православ’я» згадуючи події Другої Світової Війни в травні 2014-го року опустився до вжиття терміну «Велика Вітчизняна». Даючи тверезу оцінку таким діям, доводиться визнати що заміна промосковських кліриків з УПЦ МП нібито проукраїнськими з УПЦ КП для владної верхівки є лише зміною підконтрольних фаворитів. Прикро, але ПЦУ принаймні на момент створення виявилась структурою геть не зорієнтованою на служіння своєму народові, а сповідувана мораль (рівно як і переймання духовністю українців) для нагородженого Петром Порошенко званням «Герой України» Філарета (Денисенка), його оточення, та «обраного» місцеблюстителем ПЦУ митрополита Єпіфанія, є далекою від біблійних засад.

Причетність зовнішніх (розташованих геть не близько до України) чинників котрі вплинули на Патріярха Варфоломія в справі згоди надати самопроголошеному Київському Патріярхатові автокефальної канонічності в короткому часі стане відомою і широкому загалові. Наприкінці 2009 року, в часі зустрічі з Філаретом (Денисенком), разом з Проводом Всеукраїнської громадської організації «Чесне Слово», мною було поставлено питання про доречність повернення українського православ’я в лоно Константинопольської Церкви-Матері. Відповідь була очікуваною. Він бачив себе лише Патріярхом, а думка Варфоломія (пригадую, що Філарет не обтяжував і не стримував себе вибором термінів стосовно нього) з цього приводу, рівно як і справа дотримання канонів його жодним чином не турбували. Співчуваю вимушеному маневруванню Філарета (Денисенка), до котрого він вдавався впродовж більшої частки свого життя. Період комуністичного атеїзму провокував до нещирості й підлабузництва, і полишив вкрай негативний відбиток. Не тяжко здогадатись, що нинішня «згода» УПЦ КП, УАПЦ і кількох присталих на «вмовляння» громад з УПЦ МП на Томос зі статусом митрополії була наслідком виконання вимог світських чинників (маю на увазі найвище політичне керівництво України). Дозвіл на відправу літургії й треб «мовою, котру обере громада» (себто і москвинською також) є зайвим свідченням відсутності патріотизму. Розмови про необхідність зберегти власну автентичність виявилися пустопорожнім дзвоном. Горе людині, яка перестає бути собою. Наслідком втрати власної ідентичності є втрата віри. Формальний розрив з Москвою жодним чином не став причиною очищення від започаткованих і практикованих нею практик.

Нефаховість задіяних в постанні ПЦУ силовиків (в першу чергу Служби Безпеки України) й адмінресурсу є ще одним чинником котрий грає не на користь новопосталій церкві. Вихованим КГБістами «розвідникам» й колишнім компартійно-комсомольським функціонерам потреби українського народу (а, тим паче, Христової Церкви) є чужими і незрозумілими. Виклики «на розмови» кліриків УПЦ МП до СБУ (факт масового і геть не закамуфльованого залякування відбувся незадовго до «об`єднавчого Собору» на Сіверщині та Волині), рівно як і примітивні, створені за зразком продукованих на шпальтах комуністичного журналу 20-30-их років минулого століття «Безбожник» карикатури на священнослужителів (нехай і підконтрольних дикій і хижій Москві), грають проти української справи зокрема, й християнства загалом. Значний відсоток «церковних громад», котрі «постановили» перейти з УПЦ МП до ПЦУ, розташовані на території владних і урядових об’єктів. Показовою в цій справі є подія, котра відбулася в часі Різдва на території вінницького училища Департаменту поліції охорони МВС. Розлютований вимогою керівництва поліційного учбового закладу «перепідпорядкуватись» новопосталій ПЦУ, клірик УПЦ МП, котрий був настоятелем, демонтував з майже збудованого храму купол. Екзальтований вчинок адепта москвинського світу не здивував (іншого від нього годі і чекати), але дії ректора й деканату нічим не різняться від свавілля їхніх попередників з НКВД. До постання Томосу (навіть в часі спровокованої на Донбасі війни) вони без найменшого докору сумління дозволяли ширити московську блекоту серед майбутніх захисників закону й конституції, а рішення передати збудований за участі промосковського жерця храм ПЦУ було ухвалене внаслідок неофіційної вимоги керівництва МВС й уряду. Та чи породило слухняне виконання вказівки формально української бюрократії й вимушений конфлікт з промосковським священником в душах бездушних виконавців свідомість й патріотизм? Маю в тім великий сумнів.

Варто визнати, що серед митрополитів і кліру УПЦ МП (структури котра донині здійснює ідеологічну колонізацію) було і залишаються нині чимало патріотично налаштованих осіб. Митрополит Черкаський і Канівський Софроній (Дмитрук) вже довгий час не згадує (не поминає) на Літургії московського патріарха. Задовго до приходу до влади Петра Порошенка він організовував конференції, де пояснював священству й вірним, що хрещення киян, а згодом і всієї Руси-України запрошеними з Константинополя священниками відбулось задовго до заснування Москви, й закликав до визнання недійсною накладену за наказом згаданого вище москвинського царя Петра Романова на гетьмана Івана Мазепу анафему. Інколи, сказати «ні» є більшою відповідальністю, аніж сказати «так». Методи, якими творилась ПЦУ, викликали в митрополита Софронія (Дмитрука) належну відразу. Залишатись в єдності з відвертими українофобами в УПЦ МП є болючим і неприємним, але брати участь в дійстві (так званому «соборі», де першу скрипку намагався грати очільник світської влади (Петро Порошенко) він сприйняв справою негідною санові. Чим в такому разі ПЦУ відрізняється від РПЦ, Патріярха якій «обирали» в 1943-му за наказом Сталіна? Прикро, але митрополит, котрий не боявся відверто заявляти свою незгоду з шовіністичним курсом УПЦ МП від участі у згаданому дійстві відмовився, й зіславшись на хворобу обмежився відеозверненням. Аналогічними міркуваннями керувались й настоятелі кількох монастирів та багатьох парафій УПЦ МП, для котрих вказівки світської влади не є дороговказом.

Світ, у якому все можливе (в данім випадку згода очільників ПЦУ бути знаряддям світської влади), і мало що правдиве, не є світом Євангелія. Вітаю православних братів з постанням довгоочікуваної канонічної церкви. Кроком до очищення України від москвинського намулу стало ближче. Проте аналіз наданих прав ПЦУ Вселенським Патріярхом, а головне людські якості осіб, котрі брали дієву участь в цьому процесі і навіть педалювали його, дає підстави для сумніву в його дієвості.

                                                Член Проводу ВГО «Чесне Слово» Олесь Вахній

 

 

Проваленная социальная реформа, проблемы в армии, Томос...

Вот уже чуть больше недели как в Украине официально началась предвыборная кампания, которая завершится в марте выборами главы государства.
В этом свете хочется остановиться на предвыборной программе действующего главы государства Петра Алексеевича Порошенко. В качестве основных тезисов командой президента выдвигались "Народ, армия, вера". Также к своим важным достижениям Петр Порошенко причисляет введение безвизового режима с ЕС и официальное закрепление евроатлаентического курса Украины.
Командой президента выдвинуты сильные лозунги, обозначение успехов в реализации которых уверенно гарантирует победу в выборах. Но вот почему тогда результаты текущих социальных опросов говорят о том, что президент может не то что не победить, но даже не выйти во второй тур? При этом первые места в рейтингах почему-то занимают комик Зеленский и "вечный" кандидат Тимошенко.
Безвизовый режим ничего стране не дал, а только открыл путь для массовой эмиграции украинцев в поисках трудоустройства в Европу. Евроатланетический путь долог и тернист, а конечной гарантии вступления страны в ЕС и НАТО никто не дает.
Огромный внешний долг заставляет руководство страны идти на уступки ЕС, вгоняя население в нищету и принимая жестокие реформы в социальном секторе. При этом разрастающаяся во всех сферах коррупция сводит к нулю эффективность проводимых реформ.
Итогом всего этого может стать предрекаемый финансовыми аналитиками дефолт. Что естественно тянет вниз президентские рейтинги и повышает шансы Зеленского и Тимошенко.
В борьбе за рейтинги в качестве новых достижений Петром Порошенко преподносится получение автокефалии православной церкви Украины и мероприятия рукводства по созданию сильной армии.
Получение Томоса об автокефалии после его подписания всеми патриархами в Стамбуле может действительно способствовать повышению рейтингов главы государства.
 А вот с сильной армией пока что проблемы. Ситуация на востоке страны не обещает каких-либо резких перемен и остается напряженной. Инцидент в Керченском проливе, когда Россия захватила три украинских судна с экипажами, многие западные эксперты расценили как пощечину Киеву.
Так что президенту очень нужны какие-то сдвиги в этом направлении. Успешная реализация планов по дальнейшему использованию украинскими кораблями Керченского пролива и возврат Россией захваченных кораблей, наверное, могли бы этому поспособствовать.
В противном случае останется искать повод для возобновления военного положения, ведь одного Томоса для победы в выборах явно недостаточно.

Томос будет вручен вновь избранному предстоятелю ПЦУ 6.01.2019

Вселенский Патриарх Варфоломей передаст Томос об автокефалии православной Церкви в Украине лично избранному предстоятелю объединенной Церкви 6 января 2019 года
----------------------------------------------------------------------------------------------------
https://credo.press/221448/



сообщил 13 декабря глава Информационного управления УПЦ КП архиепископ Евстратий (Зоря), передают «ВВС Украина» и «Интерфакс-Украина». 

Евстратий отметил, что 6 января в Константинополе «должна быть совершена Божественная литургия, сослужение Вселенского Патриарха и предстоятеля (поместной Церкви), и после этого ему будет вручен Томос». 

Говоря об объединительном Соборе, архиепископ отметил, что иерархи УПЦ КП придут на Собор 15 декабря. Каждый возьмет с собой двух человек: одного клирика и одного монаха или мирянина. 

По его словам, УПЦ КП уже на Соборе представит своего кандидата на предстоятельство в поместной Церкви. «У нас есть единственное предложение по кандидатуре, которую предложат Собору», — сказал спикер УПЦ КП. 

Он отметил, что голосование на соборе будет тайным. 

Также архиепископ Евстратий (Зоря) сообщил, что комиссия представителей православных Церквей Украины, которая ведет подготовку к Объединительному Собору, рассмотрела проект устава будущей поместной Церкви. «Мы прошли по проекту Устава, который был предложен от Синода Вселенского патриархата. Дискутировали, некоторые вещи сохранены, некоторые вещи изменены, несколько отброшено», — сказал пресс-секретарь УПЦ КП.

Протоієрей Георгій Коваленко про закінчення війни церков

Онуфрій і Філарет служитимуть разом?



Завдяки останнім рішенням Вселенського патріархату сьогодні в Україні немає православних християн, яких можна було б звинуватити в «неканонічності». Триває процес створення в країні єдиної помісної церкви. Таким чином, скоро в Україні буде дві канонічних церкви — помісна церква і церква Московського патріархату. [3]

У колонці на UAportal ректор Відкритого православного університету, колишній прес-секретар предстоятеля УПЦ Московського патріархату, протоієрей Георгій Коваленко поділився роздумами про таке:

- чи буде якась взаємодія, спілкування або навіть співпраця між цими церквами?

- чи буде мати місце особливий жест взаємного визнання — співслужіння?

- чи можуть співслужити митрополит Онуфрій і патріарх Філарет?

Це розділення не вічне. Поступово відбуватиметься процес взаємного визнання. Рано чи пізно все одно це закінчиться співслужінням між православними, рано чи пізно церковні ієрархи в Україні прийдуть до того, що потрібно все-таки знаходити ті рішення, які будуть на благо всім людям, в тому числі всім релігійним громадам.

Що стосується співслужіння, то ще в серпні місяці ми, Мережа відкритого православ’я, розуміючи, що в Україні якийсь період часу будуть існувати паралельно структури і помісної церкви, і структури Московського патріархату, які об’єднати одномоментно явно не вдасться, пропонували замість «війни юрисдикцій» мирне співіснування, співпрацю і співслужіння.

Я вважаю, що цілком можна було б не розривати спілкування з Вселенським патріархатом, як це було зроблено на Синоді в Мінську і на архієрейському соборі в Києві, коли не відбулася зустріч з президентом. Можна було не розривати спілкування, а, зберігаючи свою внутрішню структуру, бути більш відкритими до православних братів іншої юрисдикції.

І в цьому сенсі мені здається такий варіант більш церковний, євангельський, ніж повна відмова від якогось діалогу, співслужіння, співпраці.

Але я впевнений, що все одно в доступному для огляду майбутньому від цієї войовничої риторики доведеться відходити. І першим кроком буде відновлення євхаристійного спілкування з Вселенським патріархатом, а потім по факту — і з Помісною української церквою.

А якщо буде відновлено це спілкування, то, навіть існуючи паралельно, як організації, як юридично оформлені особи, що володіють тим або іншим майном, цілком як віруючі і як православні люди можуть прийти, співслужити, молитися і причащатися.

Наприклад, коли ми, священики, ходимо до когось в гості на храмове свято, ми ж не вимагаємо нам передати щось, навіть якщо нам дають очолити службу. Наприклад, якщо за кількістю років, які я в сані, я більше, ніж настоятель, що мене запрошує, він як господар приймає мене і пропонує мені очолити богослужіння. Я очолюю богослужіння, але це ж не означає, що я стаю на його місце або починаю мати якісь юридичні або економічні права в його парафії.

Я б не акцентував на цих абсолютно земних питаннях. Я б все-таки, залишаючи по можливості все як є, без конфліктів, знаходив би по-справжньому духовні шляхи для спілкування і між православними, і між представниками різних конфесій в Україні, показуючи справді християнські відносини, а не боротьбу за майно, владу і організацію.

Чи зможуть коли-небудь співслужити на одному богослужінні митрополит Онуфрій і патріарх Філарет? Я б дуже хотів бути учасником цього богослужіння. Тому що я вважаю, що ті проблеми, які сьогодні їх розділяють, не настільки великі, що не можуть бути вирішені. Я б дуже хотів, щоб це співслужіння сталося.




Агент кремля у рясі: архієпископ боярський феодосій

Окремі прикрі факти свідчать, що  священнослужителі УПЦ Московського патріархату 41-ше Апостольське правило «ті хто служать вівтарю, від вівтаря харчуються» розуміють на свій лад.

 

Для Архієпископа Боярського Феодосія (Снігірьова Дениса Леонідовича) поняття «харчуються» вміщує в себе наступні елементи «скромного існування».


Бачили колись скромний храм, а поруч гарненький будинок священика, збудований на кошти прихожан? Якщо ні, ось гарний приклад

 

Це заміський будинок Архієпископа Феодосія площею 386,8 кв. м. в с. Гатне Києво-Святошинського району, що придбаний ним в 2013 році. Земельна ділянка площею 0,08 га під будинком також перебуває у його приватній власності.

Пересувається служитель церкви не на маршрутному автобусі чи метро, а на елітних авто, вартість яких стартує від 50 тис. доларів США.

 

Для «прикриття» від  мирян архієпископ придбав в червні 2018 року непримітну та відносно недорогу SUZUKI SX-4, державний номер АА 2020 РА, яку майже не використовує.

 

 Ми навіть не говоримо про маленькі але вартісні «дрібнички», які вже стали обов’язковим атрибутом служителів церкви  - айфони, швейцарські годинники, прикраси,  які коштують не один річний дохід українських громадян.

Після «тяжкої праці» в Україні Архієпископ Феодосій полюбляє відпочивати….. ні,  не на річці під Києвом. Служитель церкви по декілька разів на рік літає на дорогі Європейські курорти:

29.08.2014 року – літак № 917 Київ – Прага,

03.09.2014 року – літак № 205 Київ-Керкира,

16.05.2015 року літак № 807 Київ-Прага,

14.07.2015 року літак № 807 Київ-Прага,

02.09.2015 року (!) приватний №7309 Київ-Ларнака (Кіпр),

18.05.2016 року літак № 7309 Київ-Ларнака,

04.08.2016 літак № 917 Київ-Прага,

28.09.2016 року літак № 969 Київ-Афіни,

10.12.2016 літак № 311 Київ-Мілан,

12.01.2017 року літак № 341 Київ-Ларнака,

14.06.2017 року літак 197 Київ-Паланга,

06.08.2017 року літак № 405 Київ-Керкіра,

06.09.2017 року літак № 197 Київ-Паланга,

11.01.2018 року літак № 341 Київ-Ларнака.

Як і інші священнослужителі УПЦ МП Архієпископ Феодосій не вважає за потрібне декларувати свої доходи, адже наявність дорогого майна можна завжди пояснити «добровільними пожертви», обсяги яких важко порахувати та подальше використання ніхто не контролює.

Члени родини  Архієпископа Феодосія також не бідують. Зокрема у приватній власності його матері Снігірьової Ольги Григорівни згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно знаходиться 2 квартири: трикімнатна квартира в м. Миколаїв  по вул. Молодогвардійська та двокімнатна квартира в м. Києві на проспекті Тичини, в якій зареєстрована вона разом із сином Снігірьовим Денисом Леонідовичем.

Про присутність страху Божого в Архієпископа Феодосія мова не йде, як і про совість, мораль та елементарну пересторогу у зв’язку з можливістю потрапляння в поле зору правоохоронних органів. Бо він і йому подібні звикли жити за звичкою «старих добрих часів» Януковича, адже до Революції Гідності Московський патріархат чудово себе почував «під дахом» злочинної проросійської влади.

 Архієпископ Феодосій, як і решта духовенства Московського патріархату, живуть сподіваннями що «стара влада повернеться», а разом з нею повернеться повна безкарність та вседозволеність. У якій іпостасі, це вже технічні моменти, головне щоб повернулась, і не пізніше парламентських виборів, на які духовенство УПЦ МП з радістю віддасть електорат у вигляді своїх прихожан.

І тому вони шалено впираються утворенню незалежної від Кремля Помісної Церкви в Україні, плюють на чинну владу, тому з такою систематичністю їздять «втішатись» до «родных по духу» Білорусії та Росії. Так Архієпископ Феодосій після початку збройної агресії РФ проти України продовжує систематично їздити до Російської Федерації, зокрема через сусідню Білорусь, а також до окупованого Криму:

29.07.2015 року пункт пропуску із АР Крим – «Каланчак» (автомобіль Toyota);

22.09.2015 року літак № 2 Київ-Москва;

31.01.2016 року літак № 844 Київ-Мінськ;

25.04.2017 року літак № 846 Київ-Мінськ;

13.10.2017 року літак № 840 Київ-Мінськ;

28.11.2017 року літак № 840 Київ-Мінськ.

Як  тут не згадати про той факт, що Архієпископ Феодосій з 1994 року по 1998 рік проходив навчання в Калузькій Духовній Семінарії (РФ), а з 1999 року по 2001 рік -  у Московській Духовній Академії. А в 2001 році згідно даних офіційного сайту УПЦ Московського патріархату Архієпископ Феодосій «направлений» в Україну. Тому нас не повинні дивувати його часті контакти із представниками російського духовенства, поїздки із  предстоятелем Онуфрієм до Росії, переймання подіями на сході України чи провокативні коментарі газеті «Вєсті». 

Закономірним також є той факт, що українськими патріотами виявлений зв'язок між Архієпископом Феодосієм та російською терористкою і агентом спецслужб РФ Кулигіною О.І.

(https://risu.org.ua/ua/index/all_news/community/scandals/69251/)

 

 Останнім часом суспільство шукає «агентів Кремля», які працюють на російські спецслужби. Виявляється, немає потреби бути завербованим ФСБ, якщо тебе вже й так завербувала жага до грошей, можливість набивання кишені ряси, яку ти можеш мати за умови «братства русских народов»…

Життя у розкоші митрополита павла

Деякі сумні факти свідчать, що священнослужителі УПЦ Московського патріархату 41-ше Апостольське правило «ті хто служать вівтарю, від вівтаря харчуються» розуміють на свій лад.


Петро Дмитрович Лебідь — архієрей Української православної церкви Московського патріархату,намісник Успенської Києво-Печерської лаври, член Міжсоборної присутності Російської православної церкви, голова Синодальної комісії у справах монастирів УПЦ, постійний членСвященного Синоду Української православної церкви, антиукраїнський пропагандист, противник незалежності українського православ'я від РПЦ, колишній депутатКиївської міської радивідПартії Регіонів.

Дляпоняття «харчуються» вміщує в себе нерухому власність у вигляді розкішного маєтку в с. Вороньків Київської області, утримання люксової іномарки Mercedes-bеnzS класу подароване йому на день народження,систематичні відпочинки на курортах та купу «дрібничок» - «Айфон» останньої моделі, пару годинників кожен з яких коштує щонайменше річний мінімальний дохід звичайних громадян тощо.


Бачили колись скромний храм, а поруч гарненький будинок священика, збудований на кошти прихожан? Якщо ні, ось гарний приклад: загальна площа - 580 м.кв,повністю мебльований італійської та англійської меблями, елітна побутова техніка, розкішний дизайнерський ремонт в класичному стилі з використання дорогих матеріалів, мармурові підлоги з підігрівом (Італія). Ділянка з красивим дизайнерським ландшафтним дизайном, багато екзотичних дерев. Гостьовий будинок 170 м.кв. та будинок охорони 18 м.кв.


Та на цьому Л.Петро не зупинився. «Харчування від алтаря» виявляється включає в себе бізнес у вигляді прибуткової діяльності через підконтрольні підприємства, а саме: «Троїцька артіль» релігійної громади Української православної церкви парафії на честь Святої Трійці (код ЄДРПОУ 35694664, Київська область, Баришівський район, с. Пасічна, вул. Чкалова, 42/А) та підприємство релігійної організації «Підсобне господарство Свято-Успенськой Києво-Печерської Лаври» (ЄДРПОУ 34162297, Київська обл., Бориспільський район, село Вороньків, вул. Українська, будинок 127-А), які неодноразово потрапляли в поле зору правоохоронців тапідозрюються у організації  заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах.І факт, що ці доходи сумнівного, «неправославного» характеру, намісника Києво-Печерської Лаври владики Петра аж ніяк не бентежить. Пригадується «маленький свечнойзаводик в Самаре» з «Дванадцяти стільців» Ільфа та Петрова..

Та й чого бентежитись, якщо митрополит Павлопрацює у тісній зав’язці з високопосадовцями (здебільшого колишні представники «Партії Регіонів» та «КПУ»), бізнесменами, екс-міністрами та колишніми ректорами.

Декларувати доходи владика Павло та інші священнослужителі УПЦ МП не вважають за потрібне, адже завжди можна «з’їхати» на «добровільні пожертви», обсяги та подальше використання яких ніхто не контролює. Так само, як і не контролюються схеми «православного відбілювання» чорного налічного капіталу, який заходить під виглядом пожертв та благодійності.

Про присутність страху Божого в митрополита Павла мова не йде, як і про совість, мораль та елементарну пересторогу у зв’язку з можливістю потрапляння в поле зору правоохоронних органів. Бо він і йому подібні звикли жити за звичкою «старих добрих часів» Януковича, адже до Революції Гідності Московський патріархат чудово себе почував «під дахом» злочинної проросійської влади.

Петро Лебідь, як і решта духовенства Московського патріархату, живуть сподіваннями що «стара влада повернеться», а разом з нею повернеться повна безкарність та вседозволеність. У якій іпостасі, це вже технічні моменти, але повернеться, і не пізніше парламентських виборів, на які духовенство УПЦ МП з радістю віддасть електорат у вигляді своїх прихожан.

І тому вони шалено впираються і утворенню незалежної від Кремля Помісної Церкви в Україні, тому плюють на чинну владу, тому з такою систематичністю їздять «втішатись» до «родных по духу» Білорусії та Росії.

Останнім часом суспільство шукає «агентів Кремля», які працюють на російські спецслужби. Виявляється, немає потреби бути завербованим ФСБ, якщо тебе вже й так завербувала жага до грошей, можливість набивання кишені ряси якими ти можеш мати за умови «братства русскихнародов

Життя у розкоші отця олександра

Деякі сумні факти свідчать, що священнослужителі УПЦ Московського патріархату 41-ше Апостольське правило «ті хто служать вівтарю, від вівтаря харчуються» розуміють на свій лад.


Для настоятеля Собору Св. Апостолів Петра і Павла м. Бровари о. Олександра  (в миру Левчук Олександр Володимирович) поняття «харчуються» вміщує в себе нерухому власність у вигляді житлового будинку, що знаходиться за адресою: м. Бровари, вул. Кооперативна, буд. 5, купівлю та утримання люксової іномарки, а саме: BMW 750 LI (д.р.н.з. АІ 9577 ЕМ),

 

 

яка коштує близько 100 тис. у.о. та причіп (АІ 4189 ХК) для перевезення габаритного транспорту (у вигляді яхт, катерів), систематичні відпочинки «патріотично налаштованої особи» на курортах (Голландії та Російської Федерації у період державних свят України) та купу «дрібничок» - айфон останньої моделі, пару годинників кожен з яких коштує щонайменше річний мінімальний дохід звичайних громадян, і ще деякі витрати, про які поговоримо згодом.

 

Бачили колись скромний храм, а поруч гарненький будинок священика, збудований на кошти прихожан? Якщо ні, ось гарний приклад, де проживає отець Олександр.


Та на цьому отець Олександр не зупинився. «Харчування від алтаря» виявляється включає в себе невеличкий, але прибутковий бізнес, який зареєстрований на сина Левчука Івана Олександровича, а саме: обслуговуючий кооператив «Котеджного містечка «Віват» (ЄДРПОУ 37871553) та ТОВ «Віват» (ЄДРПОУ 32651413), що знаходяться за адресою: Броварський район, с. Зазимє, вул. Гагаріна, буд. 5. Зокрема, отцю Олександру підконтрольний Благодійний Фонд «Православна Київщина» (ЄДРПОУ 36998419), де раніше отець був власником. І факт, що ці доходи сумнівного, «неправославного» характеру, отця Олександра аж ніяк не бентежить. Пригадується «маленький свечной заводик в Самаре» з «Дванадцяти стільців» Ільфа та Петрова.

Та й чого бентежитись, якщо отець Олександр працює у тісній зав’язці з головою Броварської міської організації Партії регіонів - радником колишнього Прем'єр-Міністра України М. Азарова Федоренком С.М., який під час місцевих виборів, які відбулись 31 жовтня 2010 року лобіював Левчука О.В. у місцевих виборах на депутата.

І декларувати доходи отець Олександр та інші священнослужителі УПЦ МП не вважають за потрібне, адже завжди можна «з’їхати» на «добровільні пожертви», обсяги та подальше використання яких ніхто не контролює. Так само, як і не контролюються схеми «православного відбілювання» чорного налічного капіталу, який заходить під виглядом пожертв та благодійності.

А тепер повернемось до «ще деяких витрат». Справа в тому, що окрім себе, отцю Олександру необхідно утримувати родину (дружину – Левчук Олену Георгіївну, доньку – Левчук Наталію Олександрівну, двох синів – Дмитра та Івана) члени якої ніде не працюють, проте звикли жити на «широку ногу», а також потрібно обслуговувати та закривати 5 іномарок в тому числі і люксова BMW 750 LI, якими володіє та користується родина Левчуків. Також, отець Олександр здійснює матеріальну підтримку брату Ігорю, який так як і наш отець народився та підтримує взаємовідносини з країною агресором Російською Федерацією.

Про присутність страху Божого в отця Олександра мова не йде, як і про совість, мораль та елементарну пересторогу у зв’язку з можливістю потрапляння в поле зору правоохоронних органів. Бо він і йому подібні звикли жити за звичкою «старих добрих часів» Януковича, адже до Революції Гідності Московський патріархат чудово себе почував «під дахом» злочинної проросійської влади.

Отець Олександр, як і решта духовенства Московського патріархату, живуть сподіваннями що «стара влада повернеться», а разом з нею повернеться повна безкарність та вседозволеність. У якій іпостасі, це вже технічні моменти, але повернеться, і не пізніше парламентських виборів, на які духовенство УПЦ МП з радістю віддасть електорат у вигляді своїх прихожан.

І тому вони шалено впираються і утворенню незалежної від Кремля Помісної Церкви в Україні, тому плюють на чинну владу, тому з такою систематичністю їздять «втішатись» до «родных по духу» Білорусії та Росії.

Останнім часом суспільство шукає «агентів Кремля», які працюють на російські спецслужби. Виявляється, немає потреби бути завербованим ФСБ, якщо тебе вже й так завербувала жага до грошей, можливість набивання кишені ряси якими ти можеш мати за умови «братства русских народов».

 

 

 

 


кандидат на предстоятеля Православной Церкви в Украине

Офіційна заява з приводу майбутнього очільника Української антиросійської помісної Церкви.
РЕПОСТ!!! ВАЖЛИВО!!! ТЕРМІНОВО!!!

В связи с тем, что россиянская разведка провела расследование, и выложила в открытый доступ секретную информацию о моем будущем предстоятельстве в Украинской Церкви, не вижу смысла дальше ничего скрывать. 
Да, я, протоиерей Александр Дедюхин, был компромиссной фигурой на этот пост. Меня поддерживали АП, американцы и рептилоиды с Марса. Я готов был смиренно принять эту должность. Но, поразмыслив, решил, что пока еще рано. Поэтому
Я ОФИЦИАЛЬНО ОТКАЗЫВАЮСЬ ОТ ДОЛЖНОСТИ ПРЕДСТОЯТЕЛЯ Украинской Церкви в пользу Святейшего Патриарха Филарета.
Но считаю что должность главного капеллана войск НАТО в крестовом походе на Москву мне вполне подойдет. И выношу этот вопрос на рассмострение Собора.

Obraz może zawierać: 5 osób, tekst