хочу сюда!
 

Татьяна

53 года, телец, познакомится с парнем в возрасте 50-53 лет

Заметки с меткой «ліна костенко»

Очима ти сказав мені люблю...

Вітаємо Ліну Костенко з Днем народження!













Картини художника  Brent Lynch

До дня народження Ліни Костенко

Які тут не прокочувались орди! Яка пройшла по землях цих біда! Мечем і кров'ю писані кросворди ніхто уже повік не розгада. Немає дат, немає фактів голих, усе дійшло у вимірах легенд. Але в курганах скіфських — не монголи. На пекторалі — теж не Орієнт. Лише прапам'ять долітає звідти, перемиває золотий пісок. Багато міг би розказати вітер, але у вітру голос пересох... Про скіфів добре згадував Есхіл. В Гомера є, що скіфи — справедливі. В цьому краю царів і пастухів суворі люди, горді і вродливі. Любили степ, і волю, і пісні. Приносили присягу при вогні. Стріляли з лука, билися мечами. Зі списа їли здимлений шашлик. Недаром "скіф" колись і означало — суворий, грізний, воїн-степовик.

Жагуча осінь


Вечірній сон закоханого літа
і руки, магнетичні уночі.
Вродлива жінка, ласкою прогріта,
лежить у літа осінь на плечі.

Дозріла пристрасть до вогню і плоду.
Пашить вогнем на млосному щаблі.
І торжествує мудрий геній роду
всього живого на живій землі.

Ще літо спить, а вранці осінь встане —
в косі янтарній нитка сивини,
могутні чресла золотого стану,
іде в полях — вгинаються лани.

Близнята-зерна туляться в покоси,
біжить юрба червонощоких руж,
сплять солодко черкуси-негритоси,
біляві яблука і жовта раса груш.

Рве синій вітер білі посторонці.
А в серце літа — щедрий сонцепад.
І зливками розтопленого сонця
лежать цитрини, груші й виноград.

Загусне промінь в гронах перегрітих.
А ляже сніг на похололі дні —
жагучий сон закоханого літа
в холодну зиму бродить у вині!

*****

Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь, о! — та сама.
 Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
І плаче коник серед трав — нема мелодій...

Ліна Костенко

...Крилатим ґрунту не треба.Землі немає, то буде Небо...

А й правда, крилатим ґрунту не треба.  Землі немає, то буде небо....

Людина нібито не літає...  А крила має. А крила має!

http://blog.i.ua/user/1727364/363787/#p1  

(  Відеододаток до замітки від 02.12.09, 22:11 )

Творчий вечір Ліни Костенко в Харкові (відео)

Арсен Аваков:

7 лютого в Харківському театрі опери і балету був аншлаг - Ліна Костенка презентувала свій роман "Записки українського самашедшого". Близько 2 тисяч в залі і стільки ж, напевно, не потрапили в зал. Дві години Ліна Костенка була на сцені. Думаю зустріч з нею допомогла знайти відповіді на питання, які багатьох сьогодні хвилюють. Пропоную вашій увазі відеоверсію творчого вечора Ліни Костенка в Харкові.

частина перша:

частина друга:

Ліна Костенко Записки українського самашедшого

Ліна Костенко 

Записки українського самашедшого

Діапазон гіршого у нас безмірнийтак що межі терпіння практично нема. Поняття ж кращого співвіднесене з гіршим,отжезавжди є люфт для надіїЯ особисто дуже надіюсьщо у новому столітті все буде інакшеі ми будемо інакшіі непотягнемо за собою шлейф тих самих проблемБо я вже не так боюся нових найскладніших проблемяк тих самих,хронічнихПроблеми ж — як божевілляБуйних ще можна вилікуватиа тихопомішані — то вже навік.

Як там у Гоголя в «Записках сумасшедшего»? «Год 2000 апреля 43 числа». Це ж коли тому самашедшомуприверзлася така датаА ось він уже й минаєцей такий нереальний тоді 2000-й рік.

Час неосяжнийколи він категорія ВічностіА звичайний наш час,
повсякденниймигтить-мигтитьйого завжди не вистачаєВін летитьмов експресне встигнеш озирнутисяа ти вжевчорашнійПролітаємо крізь події, підбиваємо підсумки на льотуСкільки наслюдствавже є на планетіМільярдів шість?І серед них українцідивна-предивна націяяка живе тут з правікуа свою незалежну державу будує оце аж тепер.

Прочитав Записки самошедшого. Хочеться постійно цитувати. Мабуть прочитаю ще раз. 

У книгарні розбирають на ура. На мій примірник черга. Хто вміє читати - раджу

З роману Ліни КОСТЕНКО «Записки українського самашедшого»

Цитати з роману Ліни КОСТЕНКО «Записки українського самашедшого»

(«А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2010)

Абияк жили мої батьки, і батьки моїх батьків, і всі гарні порядні люди у цій частині світу завжди мусили жити абияк, задурені черговою владою, черговим режимом. Набридло. Абияк жити я більше не хочу. Сиділи колись за залізною завісою, ловили кожну вісточку зі світу, — інформація була нашою здобиччю. Тепер ми — здобич інформації. Скоро людство, як той святий Діонісій, ітиме з власною головою в руках, а на плечах у нього буде віртуальна голова, набахтурена абсурдом безвиході. Ми статисти духовної пустелі. Ми ґвинтики й шурупи віджилої системи, вона скрипить і розвалюється, продукти розпаду інтоксикують суспільство, і воно по інерції обирає й обирає тих самих. Великий народ обирає карликів, маріонеток, і що цікаво, — не він їх, а вони його сіпають за мотузочки у цьому політичному вертепі. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. Триста років ходимо по колу. З чим прийшли у двадцяте століття, з тим входимо і в двадцять перше. І жах не в тому, що щось зміниться, — жах у тому, що все може залишитися так само. Люди, як правило, бачать світ у діапазоні своїх проблем. Ну, ще в радіусі родини, країни, свого фаху, своїх інтересів. А якщо подивитися на світ у комплексі різних подій і явищ, виникає зовсім інша картина. Бачиш критичну масу катастроф. Тісно робиться на планеті, людство витісняє саме себе. Лінію фронту національного порятунку у нас давно вже тримають мертві. А перемогти можна, лише коли її тримають живі. Ми ушкоджене покоління. Ще від предків щось узяли, а нащадкам вже не маємо що передати. Мужчини імперських націй мислять категорією сили. Мужчини поневолених, але гордих, націй мислять категоріями свободи. Наївний ми народ, українці. Мріємо про свободу в умовах глобалізації. Випустили свою гривню з князями й поетами, коли вже не треба ні історії, ні поезії. Любимо свою Україну, яка ще не вмерла, боремося за свою мову, яка вже вмирає. Залежні від усіх і усього, будуємо незалежну державу. Та все дбаємо про злагоду в суспільстві, про консенсус і компроміс. Часом мені здається, що існує якийсь мозковий центр, що працює на самоліквідацію цієї держави, навіть не так руками її ворогів, як зусиллями власних тут ідіотів. Очевидно є люди, не талановиті до любові. І їх дедалі більше. Дикі ми люди, нема в нас покуття, є інтер’єр, є побутова техніка, стелажі й картини, а ікону нема де поставити. У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років — а вона та сама. Інколи мені здається, що я не живу, а одбуваю життя. У нас всі так живуть. Сьогодні абияк, в надії, що завтра буде краще. А воно завтра та й завтра, і все уже позавчора. А життя як не було, так і нема. Коли факти розкидані у свідомості, то це лише факти. А коли їх звести докупи, це вже система. Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах. Мабуть, час уже нам приймати новий гімн — «Донбас порожняк не гоніт» і на біцепси нашої Незалежності наколоти тату Пальма Мерцалова. У Ватикані у святого Петра украли ключі від раю. Пекло, я так розумію, не замкнене.