Численні політичні зради, ідеологічне перефарбування депутатів від сільської ради до Верховної, переходи з однієї фракції до іншої (часто-густо нібито ідейно протилежної), самовербування представників, здавалося б, спадкових українсько-патріотичних родин на службу режиму...

Мимоволі запитуєш, а чи є у нас дійсно демократична опозиція, що докорінним чином відрізняється від своїх опонентів?

Чим насправді є опозиція, вона показує тоді, коли сама перебуває при владі. І саме цей досвід утруднює нинішні її дії, бо немає того незаперечного позитиву в активі цих партій, у їхньому минулому, на який можна було б посилатися, а народові приємно згадувати. Є лише досвід бездарно згаяних можливостей, досвід хаосу, внутрішніх поборювань та відсутності реальних спроб демократичного перетворення України. Попередня влада не має переконливих аргументів і позитивної альтернативи саме тому, що надто багато її найвищих представників дали приклади особистого незаконного збагачення та корупції.

Особливо незабутнє враження залишила карикатурна кадрова політика Ющенка, що ґрунтувалася на емоціях та примхах першої особи та її оточення. Результатом став суто азійський непотизм і клієнтела, що здобули єхидно-зневажливе позначення «любих друзів». Колись у добу Майдану Віктор Андрійович і тоді ще не «любі», а просто друзі обіцяли, що до кадрів висуватимуться три головні вимоги: професіоналізм, патріотизм, порядність. Тоді це пафосно називали політикою «трьох П». Насправді ж дуже швидко все стало тим, що колишній економічний радник Владіміра Путіна Андрєй Ілларіонов назвав «своїзмом». «Своїзм» – це кланово-кастова система розбудови державної влади, коли на всі посади призначають людей, що орієнтуються не на інтереси країни, а на внутрішньокорпоративні стандарти особистої відданості першій особі чи її найближчим соратникам. Тут головним критерієм є відповідність системі кланового розпізнавання свій – чужий. А міра впливу функціонера визначається його наближеністю до «тіла» лідера бюрократично-владного «прайду», за сумісництвом держави, а зовсім не формальними функціями та повноваженнями.

«Свій» – це головна й найсуттєвіша характеристика будь-якого претендента на керівну посаду, що переважає всі інші характеристики і чесноти.

Відомий випадок, коли, як розповідають, група шанованих академіків, поміж яких були колишні дисиденти і в’язні сумління, дуже довго переконували президента, що найдостойнішим кандидатом на посаду міністра культури є відомий науковець, публіцист і громадський діяч, редактор львівського журналу «Ї» Тарас Возняк. Натомість Ющенко призначив… Оксану Білозір. І це цілком відповідало нормам «своїзму». Але працювало проти інтересів держави.

Теплі парламентські крісла за Кучми геть розбестили опозиціонерів. У 2005 році чимало опозиційних депутатів виявилися нездатними очолити конкретні ділянки роботи (реформувати телеканал УТ-1, навести лад у владних структурах АР Крим тощо), щось там зробити і відповідати за результат. Чимало з них повернулися з виконавчої влади до затишної парламентської зали. Важко позбутися враження, що ці люди імітували опозиційність і зробили це непоганим бізнесом та життєвою нішею.

Ось така «опозиція» була на момент встановлення влади Партії регіонів, КПУ і людей Литвина. Але в Україні, що є державою постколоніальною, посттоталітарною і постгеноцидною, опозиційність (справжня, а не удавана) потребує сміливості й жертовності. Це ж не опозиція ЇЇ Величності в Лондоні, де нікому не спаде на думку переслідувати опозиційного депутата. Але й на наших теренах тривалий час певна частина (здається, що таки більша) опозиції звикла діяти в досить комфортних умовах: домовлялися з опонентами, дещо шантажували Кучму, намагаючись щось від нього отримати. Це було можливо, адже суть того режиму – прагнення до ролі арбітра і балансування над різними інтересами. Нинішній режим, чого дехто не хоче зрозуміти, принципово різниться, бо його ідеалом є не балансування, а цілковите політичне знищення опонентів.

Куди ж поділася після приходу до влади Януковича така, здавалося, потужна опозиція в країні, де режим підтримує трохи більше ніж 20% виборців, де 40% готові до масових протестів проти нього, де влада повсякчас наступає на життєві інтереси громадян… Є підстави стверджувати, що нині ми маємо не реальну демократичну опозицію, а її симулякр, муляж. Народ це інстинктивно відчуває і, будучи готовим до протестів, не бачить гідних провідників, здатних ефективно використовувати в інтересах суспільства енергію мас. Бо надто багато нерішучості, боягузтва, непринциповості й політичної бездарності він спостерігав.

Це стосується не тільки політиків, а й цілої суспільної верхівки, де явище симуляції є дуже поширеним. Достатньо лише поглянути на тих, хто побіг на посади, платні й громадські, до чинної влади. Тривалий час їх вважали елітою, інтелектом нації, її представниками. Частині такий авторитет напрацювала ще радянська влада, решта заробила його громадськими акціями 1990-х років.

Але виявилося, що вони не мають чіткої та послідовної громадянської позиції, що була б зрозумілою суспільству. Партикулярні інтереси, намагання завжди і за будь-яку моральну ціну бути ближче до влади, не зникати з телеекранів та шпальт газет і плекати ілюзії, що вони впливають на якість процесу, хоча насправді їх використовують як колесо чужого (хотілося б вірити!) воза. Хоча ці люди виправдовують свої вчинки (нерідко дуже винахідливо) якимись вищими національними міркуваннями, нічого, крім дуже дрібних мотивацій життєвого здорового глузду особистості, там побачити неможливо. Але суспільство, роками дивлячись на обличчя в президіях і на екранах, звикло думати, що має національно-духовний провід, а насправді це лише його симулякр, бо відомі діячі зовсім не ті, ким їх уважають і ким вони самі себе рекомендують. Як це часто бувало в національній історії, наш народ знову є «вершником без голови», себто не має повноцінної провідної верстви. Так було за часів Речі Посполитої, коли українські православні князі ставали римо-католиками і частиною магнатерії та шляхти польської нації. Так було за Гетьманщини, коли внаслідок виданої російським царатом «Жалуваної грамоти дворянству» українські шляхтичі й козацька старшина, зрівняні в правах із російською соціальною верхівкою, перетворювалися на частину імперського дворянства.

Але народ часто висував нові генерації провідників: у добу полонізації – Петра Могилу, Івана Вишенського, Петра Сагайдачного, за часів російщення – демократичну інтелігенцію ХІХ століття, після загибелі УНР – діячів УВО – ОУН, після поразки національно-визвольних змагань на західних землях – шістдесятників. Проте, щоб висувати нові генерації, треба спочатку адекватно зрозуміти нинішній стан і збагнути, що «король голий»…

Біда в тому, що нинішня псевдоеліта не тільки не виконує своїх функцій, а й не допускає інших до них, монополізувавши великі сегменти українського життя. Вона заблокувала собою дуже важливі суспільні сфери, не дозволяючи припливу свіжої крові, з побоюваннями дивлячись на можливих конкурентів зі свого ж таки ідеологічного середовища. Достатньо лише поглянути на тих чи то ветеранів, чи то інвалідів демократичного руху, що сидять у Верховній Раді по 20 років без жодних помітних в Україні досягнень. Вони ніколи не поступляться своїм місцем талановитішому, енергійнішому, конструктивнішому від себе, стоятимуть на смерть. Їх не обходить, що, перешкоджаючи оновленню українського політикуму, сприяють послабленню країни, позбавляють її перспектив. Між іншим, варто було б обмежити перебування на посаді не лише президента і державних службовців, а й народних депутатів. Два терміни і не більше, 10 років цілком достатньо, щоб зробити для держави та громадян щось корисне чи, а якщо ні, то піти геть і не сидіти там, під скляним куполом, аж до переселення на Байковий цвинтар міста Києва. Ці депутати – симулякри боротьби за демократичну і патріотичну Україну.

А є ще симулякри правосуддя і законності. Особливо яскраво це продемонструвала камарилья Ющенка, що, маючи протягом п’яти років важелі влади, провалила розслідування всіх резонансних кримінальних справ. Як сказав журналіст Олексій Подольський, який сам був предтечею Гонгадзе у тому сенсі, що його за наказом найвищої «гори» жорстоко побили, але, на відміну від Георгія, не позбавили життя: «Попередня влада нас просто зрадила. Саме за президента Ющенка, голови СБУ Турчинова було вбито головного свідка у нашій справі – Кравченка. Саме тоді цю справу було сфальшовано. Вони зрадили всі ті обіцянки, які давали на Майдані. Понад те, і досі залишаються в політиці й не дають демократичним силам вийти на поверхню політичного життя».

Здоровим силам суспільства доведеться боротися не лише проти олігархічної мафії, корумпованої бюрократії та антиукраїнської п’ятої колони, а й проти численної армії симулякрів, що запанувала над усіма сферами українського буття. Адже є симулякри української літератури, культури, громадянського суспільства тощо. Вони вже багато зробили і не менше зроблять у майбутньому для краху нашої держави. Головний симулякр свободи, демократії і патріотизму нині мандрує Україною і скрізь, без сорому й жодних докорів сумління, після того як здав та підставив усіх і все, віддавши країну «пацанам», велично повчає українців, як треба її любити. Ці симулякри стримують і блокують усе живе й справжнє, що є в нашій країні. Колись Олена Теліга назвала таку публіку «партачами життя». Але сама по собі, без активних зусиль суспільства ця брудна піна нікуди не подінеться…

Похід військ УНР на Крим був несподіванкою. За два місяці на переговорах у Бресті, які передували підписанню мирного договору з Німеччиною, Центральна Рада відмовилася від півострова. Це викликало здивування – прагматичі німці не розуміли, якими міркуваннями може бути продиктована відмова від стратегічних територій. На що почули відповідь цілком у соціалістичному дусі про дотримання принципу «мир без анексій і контрибуцій».

Кримська дилема

Чорноморський флот становив потужну військову силу: три бригади лінійних кораблів, одна – крейсерів, одна – гідрокрейсерів, а також міноносців і підводних човнів. Така армада забезпечувала власникові контроль над сполученнями Чорного моря і можливість впливати на долю ще не закінченої війни.

9 квітня 1918 року уряд УНР наказав сформовати Запорізький корпус, командувачем якого став генерал Зураб Натієв (Натіїв), за походженням осетин. Корпус було розділено на дві похідні групи: перша полковника Володимира Сікевича була спрямована на Донбас, друга під командуванням підполковника Петра Болбочана отримала наказ рушити на Крим. До складу останньої увійшли Республіканський полк (під командою самого Болбочана), полк Кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка (полковника Всеволода Петріва) та кінно-гірський гарматний дивізіон полковника Олекси Алмазова. А ще додалися допоміжні частини різного спрямування: інженерний полк, артилерія, автодивізіон. Загалом 9 тис. багнетів і шабель. Ця сила просувалася в пониззя Дніпра, готуючись зайняти зручні для наступу позиції. Командувачам повідомили таємний наказ уряду УНР – захопити Крим перед німцями і встановити українську владу.

Під Мелітополем запорожці вперше за час операції зіштовхнулися з великими, підготовленими до оборони силами ворога. Більшовики чинили запеклий опір, і бій міг би закінчитися їхньою перемогою, якби не несподіванка. Обставини склалися так, що тилами більшовиків саме проходив відділ полковника Дроздовського, прямуючи на Дон, щоб там приєднатися до білих. Зорієнтувавшись, що червоні б’ються з кимось невідомим, росіяни вдарили більшовикам у спину. На червоних неочікувана атака справила приголомшливе враження – панічна втеча загальмувалася аж на Сиваші. Там 20 квітня зупинилися й запорожці, де їх застав командир німецьких частин генерал фон Кош. Його полковник Болбочан і повідомив про своє рішення негайно розпочати здобуття Сивашу.

«Батьку, козацьке море!..»

Сиваш іще називають Гнилим морем за характерний запах стоячої води.  Він непрохідний майже цілий рік, тому є ідеальною позицією для оборони і майже безнадійною – для наступу. Особливо коли кишить ворожими військами і усіяний укріпленнями за останнім словом техніки. Єдиний шлях на півострів – міст на палях – було заміновано.

Німці категорично відмовилися здобувати такі укріплення, але не перешкоджали Болбочану в підготовці та здійсненні прориву. Наступ почався зі шквального артилерійського вогню. Під його прикриттям на Перекопський перешийок рушила дрезина з невеликим відділом сотника Зелінського. На всіх парах увірвавшись у розташування оборони, українці закидали більшовицькі становища гранатами. Доки вороги приходили до тями, через перешийок проїхав бронепоїзд і відкрив щільний кулеметний вогонь. Останнім акордом стала піша атака Республіканського полку на ворожі позиції через міст, який так і не встигли підірвати. За одним бронепоїздом рушили інші, потім піхота, а далі кіннота полковника Петріва. Відступ більшовиків перетворився на панічну втечу. Увечері 22 квітня українські відділи були в Джанкої – вузловій станції Криму. Звідси почали наступ на решту важливих пунктів.

За лічені дні українці дісталися берегів моря. Першою туди прибула, як і належить, кіннота. Їй випав найтяжчий шлях – через гори, правіше від Сімферополя. Його здолали з допомогою провідників-татар і за тиждень походу вийшли до Чорного моря. Про фінал походу сповістив вигук передової сторожі «Батьку, козацьке море!..».

Війна нервів

Похід «новітніх запорожців» тільки здається бравурною прогулянкою. Справжня перемога тут була на боці не зброї, а військової хитрості. Сам прорив Болбочан старанно готував. Після розгрому червоних під Мелітополем кіннота Петріва заблокувала дороги й стежки до перешийка і перехоплювала всіх, хто намагався пробратися в Крим. Одному з таких роз’їздів потрапив до рук більшовицький телеграфіст, обізнаний із шифрами внутрішнього зв’язку між ворожими відділами. Цінного полоненого негайно доставили в штаб, і всі дні перед наступом командування в Сімферополі отримувало повідомлення про відхід українських сил та спокійну обстановку на всіх напрямках. Зіткнення з реальною ситуацією загнало червоних у стан шоку.

Після появи українців у Криму «війна нервів» перетворилася на «війну всіх проти всіх». Першою пробою сил стала проблема ієрархії. Хоча формально німецький командир генерал фон Кош був старший за званням від Болбочана, корпус останнього ніс на собі основний тягар операції. Та й із місцевими обставинами українці були обізнані значно краще. Однак зрештою Болбочан був змушений підкоритися німецькому генералові.

Надалі німці активно використовували цю перевагу. Не обмежуючись тільки формальними засобами, застосували проти українських сил весь можливий набір перешкод: переривання зв’язку, блокування ешелонів на станціях, перешкоди в постачанні, гальмування дій командування… Загостренню ситуації сприяли «труднощі перекладу» – перекладачем у перемовинах між українським та німецьким командуванням був Отто Кірхнер, який, попри походження, симпатизував білій Росії.

У Джанкої німці обірвали зв’язок між українськими частинами, і відтоді українські командири могли покладатися лише на швидкість коней та доброзичливість населення. Наші відплатили тим самим: кіннотники на прощання пообривали дроти сполучення між німецьким командуванням і підпорядкованими йому військами.

До відкритого протистояння дійшло у Сімферополі. Після захоплення міста німці заблокували українські бронепоїзди. Наступним кроком стала вимога вивести війська з Криму. Болбочан відмовився. Тоді вони стягнули підрозділи до Сімферополя й розмістили їх так, щоб остаточно скувати українські відділи. Зранку 26 квітня обидві сторони почали готуватися до бою. Командири українських сил планували роззброїти німців або оборонятися з допомогою місцевого люду. Попри рішучість їхніх намірів, фон Кош відкрито висунув вимогу роззброїтися і вийти з Криму. У відповідь Болбочан наказав своїм військам зайняти бойові позиції.

Саме в цей момент із Харкова прибув генерал Натієв. Після обговорення ситуації було вирішено звернутися до Центральної Ради. І тут бездарність та малодушність політиків цілковито зруйнувала досягнення військових. Голова уряду УНР Голубович  обмежився виголошуванням утопічних промов. За свідченнями Бориса Монкевича, зв’язковий офіцер під час першого раунду перемовин вдав, ніби зв’язок перервався. Причину він пояснив українським офіцерам: «Так може говорити хіба що дитина, але не державний діяч». Телеграфіст був німецьким унтер-офіцером, прихильно налаштованим до українців.

Після «налагодження» зв’язку Натієв і Болбочан випередили хвилю демагогії жорсткою вимогою дати чіткі вказівки, як поводитися в такій ситуації. Відповідь прозвучала: підкоритися вимогам німецького командування і покинути Крим. Центральна Рада фактично дезавуювала власних захисників.

Стяги на щоглах

Найбільший успіх чекав уже під завісу подій. Через німецькі інтриги головні сили застрягли в Сімферополі разом із Болбочаном і до Севастополя дійшли тільки кіннотники Петріва – гірськими шляхами з допомогою провідників-татар. 28 квітня Гайдамацький полк розпочав бої з більшовиками на підходах до Севастополя. У той самий час до командувача кінноти полковника Петріва пробрався матрос-українець, який розповів про підготовку більшовиками виведення флоту із Севастополя до Новоросійська, незважаючи на цілковиту відсутність у пункті призначення відповідних технічних умов. У самому місті не вщухали протести – з флоту жила більшість мешканців. Окрім того, переважна частина матросів – за походженням українці – висловилися за його передачу Україні. Після цього адмірал Саблін пішов на безпрецедентний на той час крок – 29 квітня 1918 року наказав підняти українські прапори. Ніхто з них не знав про таємний наказ червоному командувачу флоту Раскольнікову негайно потопити його в разі переходу до рук українців.

Чорноморський флот офіційно став флотом Української Народної Республіки. Та вся церемонія була радше «прощальним салютом» нашій армії, яка вже покидала Крим, – останні відділи вийшли на початку травня. Вийшли суттєво поповнені добровольцями з-поміж місцевого населення. Без військової підтримки і суші флот був для України втрачений.

Подальша доля флоту склалася драматично. Один із міноносців затопили просто в бухті, інший було так пошкоджено, що команда викинула його на берег. Вночі з 29 на 30 квітня більшовики все ж таки вивели 14 есмінців до Новоросійська. Наступної ночі з рейду знялися лінкори «Воля» і «Свободная Россия» та 3 міноносці. В українських руках залишилися 7 броненосців, 3 крейсери, 12 міноносців, усі гідрокрейсери, допоміжні кораблі та дивізія підводних човнів. Пізніше до Севастополя повернулися обидва лінкори та частина міноносців. Утім, подальші події не дали Україні шансів скористатися цим здобутком. Восени 1918 року, після поразки Німеччини в Першій світовій війні, остання була змушена вивести свої війська з України. Після цього розпочалося антигетьманське повстання. Поки українці були зайняті поваленням гетьманату й обороною власної державності від більшовиків, які розпочали чергову війну проти відновленої УНР, в Криму висадилися війська Антанти, що підтримали білогвардійський рух і, зрозуміло, про якийсь український флот чути не хотіли.  

Історичні паралелі

У світовій історії мало таких сміливих воєнних операцій. Як і таких бездарних політичних рішень. Відмовляючись від Криму, Центральна Рада позбавляла Україну виходу до моря й залишала морські комунікації в руках або більшовиків, або білих. Ні ті, ні інші друзями України вважатися не могли. За великим рахунком, український Крим не влаштовував нікого: ні білу чи червону Росію, ні Антанту, тобто Англію з Францією, ні Німеччину – пропускаючи Болбочана вперед, фон Кош плекав надію, що українці скривавляться, але не прорвуться. Затоплення флоту супроводжувалося мовчазним схваленням усіх «великих гравців». Після офіційної відмови повернути собі Крим можна було тільки силою зброї. Військовики блискуче впоралися із завданням, але наказ Голубовича вивести війська з Криму перекреслив увесь здобуток.

Через 82 роки Верховна Рада незалежної України офіційно санкціонувала перебування в Криму Чорноморського флоту Росії.