Ігор Козловський, недавній російський в’язень, релігієзнавець, виголошуючи цьогорічну «Лекцію свободи» в УКУ, зауважив, що банальність є «ковдрою для повсякденної брехні». Саме так. Аби надати ваги своїм не надто правдивим тезам, люди часто послуговуються звичними, затертими поняттями, штампами для визначень тих чи інших речей. Так брехня легше проникає у мізки, не потребуючи зайвих зусиль мозкових звивин. Аякже — все зрозуміло, пройдено і засвоєно…
Марцін Круль, польський історик ідей, пише, що коли політик для здобуття влади «готовий продати свою душу дияволу брехні, а ми не реагуємо на це, це означає, що стаємо спільниками у брехні. А брехня робить з нас ідіотів».
На кожному етапі історії нашої незалежності, особливо на її вирішальних зиґзагах, скажу навіть пафосно, коли визначається майбутнє країни, у лексиконі опозиційних політиків виринає округла фразеологема «злочинна влада». Така собі «паличка-виручалочка», винахід політтехнологів (правда, геть пронафталінений), який не зобов’язує ні до чого — ані до аргументації своїх тез, ані до дискусії, зрештою, до відповідальності теж. Бо як може відповідати «опозиціонер» за свої слова? Жодним чином, — заклики до відповідальності завершуються воланням про «політичні репресії»…
Якщо йти за логікою «незгодних», то в Україні не було інших влад, лише злочинні. І жоден із президентів не вдарив палець об палець, окрім як дбав про власні збагачення, здирство, тиранію і сибаритство. Як оце ми вижили 27 літ у такому несприятливому середовищі?
Щойно опозиція лаштується взяти президентську вершину, знову і знову на її знаменах свіжими фарбами (залежно від партійних кольорів) малюють гасло про ту ж таки «злочинну владу». У Львові на зборах, де проголошено спільну платформу «Громадянської позиції» Анатолія Гриценка та «Народного контролю» Дмитра Добродомова, цей вислів звучав рефреном. Про Юлію Володимирівну годі й казати — для неї всі влади злочинні, окрім однієї, — такої бажаної, у якій вона була б і президентом, і прем’єр-міністром, і урядом, і парламентом, і начальником жеку.
Але оперуючи заяложеними штампами, персонажі із давно перетасованої української політичної колоди транслюють на публіку власні комплекси. Для них кожна владазлочинна, бо у ній немає місця для них. Що б не робив Порошенко чи хтось інший на його посаді — в ЄС заволік Україну на налигачі, приймав парад на Красній площі, зірку з неба дістав — однак він залишатиметься «злочинною владою». Без пояснень, без апеляцій. Усі біди пересічного обивателя виставлять йому на карб, маніпулюватимуть настроями, тішитимуться з невдач країни (не тільки її чинних керівників), аби лише подати себе у тозі месій, рятівників, героїв.
Між тим, одне суттєве зауваження. Більшість з нинішніх опозиціонерів вже були владою. Хтось свого часу сидів у прем’єрському фотелі, хтось піжонисто гонорувався міністерським кітелем, хтось упродовж років носить у кишені піджака депутатський мандат… Що ж це за мазохісти такі, — спраглі влади, державного керма, — щоб завтра, коли їхні мрії раптом стануть реальністю, чути на свою адресу: «злочинна влада»?
Країні, без сумніву, потрібна опозиція та незгодні. Але вони мають розірвати зачароване коло системи, у якій що не новий режим, то старі методи і порядки. Вони направду мають дати країні конструктивну програму, а не популізм і нарцисизм окремих персонажів. Опозиція, здатна зрозуміти, що проблеми — не тема для зловтіхи (бо, бачте, влада промахнулася), а поле для роботи усіх. Колись це називалося «відчути країну». Не виборця, а країну. Є різниця?
