ПРОПОВІДЬ

Недавно проповідь почув чинуші від чернецтва

(назвати пастирем його язик не повернеться).

Приперся він з чужих країв, що ми колись хрестили,

Коли в нас гради вже були – вони в багні сиділи:

Ходили в шкурах, пили кров, у голих спали ямах,

Молились фалосам своїм, палили Божі храми,

Не знали ниви і землі, ні саду, ані грядки,

Не мали права і свобод, закону і порядку.

А потім, влившись у орду, півсвіту захопили

Та під болгарський діалект «язик» свій заточили.

Собі присвоїли наш трон, історію, імення –

Так зародилось у лісах нечисте дике плем’я,

Назвавши всенький білий світ своїми ворогами,

Та помережавши тайгу жахкими таборами.

Отож варився той казан – з мокші, татар, чухонців,

І кров слов’янська там така, як левова в болонці,

Однак «Святою Руссю» їх той в рясі називає,

І про якийсь там «русскій мір» заслинено волає.

Кричить про єресь і розкол, придумані канони,

Кляне людей, що утекли з імперського полону,

І церкву мати древній рід чомусь свою не сміє,

Бо мови нашої Господь, мовляв, не розуміє.

І воля наша золота йому кілком у сраці,

Для нього внуки козаків – розбійники і ланці.

Хрипить, що нації нема для Неба і для Бога

Та лиш під зіркою кремля до раю нам дорога,

І сяйво істини одне – в московському бедламі:

«Богоугодний» рабський дух, базари під хрестами.

Закінчив проповідь той піп, мигцем перехрестився,

На «Роллекс» глянув золотий, у чорний «Лексус» всівся

І хутко ринув в заміський «прескромний» ресторанчик,

Де вже пахтіли осетри, куріпки та кабанчик.

Я тут згадав, що наш Господь навчав людей любові,

Ходив Він босий по землі (чи їздив на ослові).

Майна ніякого не мав, одну лише хламиду,

Казав чужинців не ганьбить і ворогів любити,

Учив, що лиш через Христа є до Небес дорога,

І коли ближнього клянеш – тоді не любиш Бога.

Мабуть забув учення це чернець у позолоті,

Бо щось я бачу геть не те в мордовському болоті.