Передмова до книжки пародій "Хроніки шостої палати"
«Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог
було Слово».
Цими рядками починається Святе Євангеліє від Іоанна,
і, напевно, немає людини, яка би їх не чула. Але чути і розуміти – це, на жаль,
різні речі. Особливо неприпустимим є оце нерозуміння для тих, кому подаровано
Творцем чи не найкоштовніший дар – дар володіти Словом, адже Слово – це
першооснова і першопричина всього сущого, це – сакральна суть усіх речей і
подій, це – потужна енергетика і неймовірна сила, це – наймогутніша зброя. Воно
може нести в собі як спасіння, так і руйнацію, як любов, так і ненависть, як світло, так і темряву. Не можна
бавитись і загравати зі Словом, не можна
до нього ставитись несерйозно, не можна його ігнорувати та зневажати, не
можна його нівелювати, перетворювати в нісенітницю, у порожній набір звуків чи
символів, безглузду абракадабру. Це – великий гріх. І за нього доведеться
відповідати. Відповідати перед Тим, Кому очей не замилиш, а Він спитає суворо,
і спитає перш за все у тих, кому це Слово
було подароване для того, щоб творити предивну красу, а не вичворяти
брудне потворство, осявати світлом знання, а не занурювати в темряву
профанації, свідчити святу правду, а не засліплювати лицемірним лукавством,
віщувати глаголи істини, а не вивергати
отруту ідіотизму, пригощати плодами радості, а не жбурляти лушпинням
вульгарності, підносити чистоту любові, а не сіяти чорноту ненависті,
прославляти велич почуттів, а не вип’ячувати гниль розпусти.
Поет – це воїн, і його зброя – це Слово. Він
повинен нести відповідальність за кожне написане слово, адже з того часу, як
він його накреслив на папері та випустив у світ, це слово вже йому не належить.
Воно починає жити своїм життям, несучи те, що в нього було вкладено, значною
мірою змінюючи навколишнє середовище, вибудовуючи світ.
Майбутнє творять не політики й товстосуми, а
художники й поети, не війни та революції, а
краса і мистецтво, не гроші та ресурси, а Слово і ще раз Слово.
Тому дуже гірко й боляче дивитись на сьогоднішню
так звану «поезію»: на те віршомазництво, яке безсоромно витворяють сучасні
літератори, на те словоблудство, яке бездумно виливають нинішні піїти, на те
безглуздя, яке безсовісно шпурляють «неповторні дарування».
Цікаво, а чи маститі, короновані, цяцьковані,
премійовані «митці» самі читають все те, що вони пишуть, і чи бодай
замислюються над тим, кому взагалі це потрібно? Напевно, що ні – ґонор не
дозволяє. Зате вони дозволяють собі
повчати та правити інших, забувши (а може, і не знаючи) слова генія:
«…Хай спів твій буде запахуще миро / В пиру життя,
та сам ти скромно стій / І знай одно – рoeta semper tiro (поет завжди учень)».
А чого варті модерні поети-двотисячники – «майбутнє
української літератури» (як вони самі себе називали і називають)? Спаси нас
Господи, від такого «майбутнього», бо якщо це і є майбутнє української
літератури, то в української літератури немає майбутнього.
Неможливо на це все дивитись і мовчати. У цьому
випадку мовчання є не золотом, а злочином.
Ця книга і є отаким немовчанням.
«Хроніки шостої палати» це збірка зі 100 літературних
пародій (а подекуди вже й не зовсім пародій і зовсім не пародій) на твори
сучасних українських поетів і знаних, і не дуже, і волинських, і не тільки.
Цією працею волинський поет-сатирик Гнат Голка
висловлює своє ставлення (інколи в доволі жорсткій формі) до того, що зараз
називається «сучасною українською поезією», та
до тих, хто цю «поезію» робить.
Автор заздалегідь хоче зауважити, що ніяких
вибачень і перепрошень нікому приносити не збирається, позаяк він служить
тільки Слову, а як уже було зазначено:
«Споконвіку
було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово».
Гнат Голка
