хочу сюди!
 

Трям

44 роки, телець, познайомиться з хлопцем у віці 30-45 років

Замітки з міткою «українська література»

Життя, гідне подиву і захоплення

Україна - це особистості, які формують обличчя її історії.

"Я на гору круту крем'яную буду камінь важкий підіймать.

І, несучи вагу ту страшную, буду пісню веселу співать",

- ці поетичні рядки не просто метафора, а пронизлива сповідь, непорушне кредо короткого, але яскравого, мов зірковий спалах, життя видатної української письменниці Лариси Петрівни Косач-Квітки - Лесі Українки.

[ Читати далі ]

Олександр Олесь «На свій шлях»

-Скажи мені, чого ти хочеш? Я все зроблю для тебе.
-Волі. Єдиної я волі хочу.
-Безповоротно ти рішила?
-Безповоротно, любий.
-А ти не думала, що сам я можу кинутись у вир життя, зустріти кого-небудь… Полюбити…
-Ну що ж люби! Себе не силуй! Любов сильніша нас!
-І ти спокійна будеш? Знаючи, що я люблю вже другу, що я уже не твій, а іншої?
-Що ж … Я радітиму за тебе.
-Радітимеш? Ти мене не любила?
-Любила і люблю.
-Любила?
-Так я тебе любила і люблю. Тобі здається дивним, що кидаю тебе, коли люблю?
-Не дивним – неймовірним!
-Ах! Все нещастя в тому, що ми не можемо один другого зрозуміти.
-Скажи мені,чого ти хочеш? Я все зроблю для тебе.
-Волі. Єдиної я волі хочу.
-Ти полюбила кого-небудь?
-Нікого я не полюбила й не люблю. Але з тобою мушу розлучитись, щоб розкувати душу.
-Куди ж ти йдеш?
-Я не знаю.
-Невже не думала? Не вірю я … не можу.
-Не ображай! Не маєш ти не права, не підстави…
Мені хотілося б кудись до моря, кудись на берег океану. Могучий, вільний, мудрий, він скаже,чого я хочу.
Він знає безліч тайн, яких не знаємо ми. Я буду довго з ним. Я буду дні і ночі з ним самотньо розмовляти.

-Неначе сон… Неначе ти вві сні… Жартуєш. Скажи се, справді, жарти?.. Ну усміхнись, скажи, що жарти…
-От ти мене не хочеш зрозуміти…
-Не можу… Як? Ти любиш і ідеш від мене…
-Так я іду, щоб відшукати себе колишню. В мені здається не лишилося
свого нічого. Усе полонено, заповнено тобою. Я думаю, як ти! Ненавиджу
й люблю, як ти ненавидиш і любиш. Бажаю я - тобі бажаного. Мене немає –
я умерла. Моя душа – твоя раба. Колись в мені своє щось мучилось, жило,
боролось – тепер воно окам’яніло. Я йшла кудись і думала: а чи не буде
се для тебе неприємно? Стрівалася на вулиці з ким-небудь, хто був тобі,
тобі лише, не до вподоби, і обминала. Ти уяви - нікому я, і досі, ні
одного листа не написала, з ким листувалася до шлюбу. Я думала про тебе
тільки.

-Чому ж мені про се раніше ти не слова не сказала?
-Я за собою стежила, я прислухалась, як в мені поволі умирає власне
«Я». Я чула, як твоє велике, дуже «Я» вривається в усю мою істоту. Як
без жалю воно моє все власне убиває, душить. О, без жалю…
Не знала я, що робиться зо мною і вже коли я вгледіла саму себе в труні, я зрозуміла, що умерла.
Ти все в мені убив.
Ти уяви струмочок. Ось він біжить, співає пісеньку, шумить, воркоче. У
його власний світ, хоч може й не широкий. У його власні радощі і муки.
Так роки йдуть, а він біжить і розмива собі дорогу. І враз страшний
південний вітер несе пісок, каміння і огонь! Минуло вісім років і там,
де тихо він шумів колись, буяло часом море! Ревли, стогнали, бились
хвилі,але були ті хвилі не його. Вони були чужі. А я від щастя
задихалась. Я стала дзеркалом твоїм.

-А я не так се розумію. Мені здається, що наші душі злилися так, що ми самі не знаєм, де починається твоя і, де кінчається моя.
-Я довго думала, багато я ночей не спала. Я думала: от встанеш ти,
ніхто тебе не стріне усміхом і ніжним словом. Самотньо сядеш ти за стіл
і схилишся на руку. Любов до тебе я могла б перемогти, та не могла перемогти жалю до тебе.
Але мені здалось, що жаль для дужого - образа.

-Як хочеш…
-Спасибі… без кінця… Спасибі… без кінця… Колись ти зрозумієш і простиш…
-Знайти… Прожити стільки років… І розлучитись… До берега пристати і
опинитись серед моря, серед колишніх бур, без керма… і мети…

-Хіба не знаєш ти, що берег – сон, спочинок? Але для стомлених, хто сил уже не має, щоб взять весло у руки…
-Так! Так… Ну що ж… поборемось! О, ще у мене стане сил для боротьби з
негодами життя! В цих грудях серце ще не перестало битись! Вперед!
Ха-ха! До островів нових, незнаних! Назустріч хвилям і вітрам, назустріч
невідомому!!! Життя одно і все воно в шуканні! І я піду шукати! Була
одна дорога, а тепер лежить переді мною безліч! Тепер я вільний!
Ха-ха-ха! О, зараз серце все в крові, а мозок – у огні думок колишніх.
Тепер мені самому тісно в стінах! Я хочу волі сам!

-Коли дерева оцвітуть, вони скидають лист, щоб знову зацвісти новими, свіжими квітками.
-У нас колись росла акація в саду. Вона щороку восени удруге зацвітала двома-трьома квітками,
але ні разу плоду не дали квітки…

-Прощай! До зустрічі…
-Скажи, коли ти вернешся?.. Весною?..
-Не знаю… Не знаю, скільки пройде весен, але тебе несу я в серці…

ТавтоГрама "В" -- "Ворона ввечері"

Серед  студентської  спільноти  свого  часу  було  поширене змагання  на  складання  оповідання,  у  якому  би  всі слова  починались  на  одну  і ту саму букву -- ТавтоГрами. 

В російсько-мовному змаганні відоме оповідання  «Отець Онуфрій»:  http://blog.i.ua/user/290876/2029464/

До уваги пропонується оповідання, де всі слова починаються на букву «В»  (понад  200 слів)…

 

Ворона вперше в Великдень, в вівторок,  взялася варити вечерю.

Внесла велике відро води, всипала в воду вівсянку.

Варила-варила, вирішила виявити винахідливість: влила вершки,

вкинула вчорашній вінегрет.

 В відрі весело вирувало.

Ворона-вертихвістка  вертілася всюдибіч: витягла високоякісну вермішель, відкрила вишневе варення, відщипнула вісімнадцять виноградин, відламала восьмушку ванілі.

Все вкинула, вимішала, випестила...

Вариво видалось вельми вегетаріанським.

 Ворона вирішила вкрасти вирізку.

Вигасила вогонь, вирушила в “Варус”.

 Відважно влетіла всередину.

Всі відвідувачі “Варуса”, вгледівши Ворону, влаштували вереск.

 Виручили випадкові військові: взялись виганяти вертихвістку

 віниками,  вербою…

Втікаючи, Ворона втрапила в віддалений від виходу відділ.

Вгледіла “Віскас”. Вхопила. Вправно вилетіла.

Вдома відновила вогонь, вкинула влучно в відро віднайдені вишкварки, вкрадений “Віскас”.

- Все, вже вистачить, - впевнено вимовила вголос.

Вельми вдоволена вмостилась відпочивати.

Влетів вайлуватий Ворон.

- Вау! Вечеря! Вельми вдячний! - вигукнув.

- Втомився, вельмишановний? Виголодався? Всідайся! - відповіла весело Ворона.

Впевнено влила вариво в ваганки* -- виглядало вдало.

Ворон взявся видзьобувати.

Враз - випрямився витріщився-вилупився !!!

Ворона викрикнула: - Вдавився?! Викликати ветеринара?!

- Води, - вимовив втишено Ворон, випльовуючи вариво.

Випив воду, відкашлявся.

- Відпустило... - видихнула Ворона.

Вона відвернулась.

Ворон вмить вилив вариво в відкрите вікно.

- Виїв все! - виголосив, віддаючи Вороні випорожнені ваганки.

- Вечеря вдалась? - взялась вона випитувати.

Ворон вирішив відбрехатися (вважатиме вередою, втратяться

взаємини, вивітриться ввічливість).

Вдавано ввічливо вимовив: - Вдалась... Вражений...Візьми Валюту, - всучив.

Ворона вийшла вимити ваганки .

Вдивляючись в вже вимите відро відверто відразливого варива, Ворон важко видихнув: - Вмру...

Вернувшись, Ворона весело відрапортувала:

- В вівторок варитиму вареники, випікатиму ватрушки!

Ворон вперше ввечері випив валер’янки...

Прозаїк із Донеччини про україномовний Донбас та війну

Прозаїк із Донеччини про україномовний Донбас та війну
19 Серпень 2017
Ольга Стрижова Донбас.Реалії



Обкладинка антології «Порода»



Олег Полоз – прозаїк із Донеччини. Виїхав до Києва ще у 2010 році, тож запевняє, писати про події 2014 року на Донбасі не має права. Адже сам не бачив. «Має бути чесно», – це головний принцип, за яким донецький автор і пише твори. До антології «Порода» увійшли два оповідання Полоза: одне про музиканта, інше – про поєднання сучасності та минулого.

– Чи вплинув воєнний конфлікт на вашу творчість?

– Опосередковано донецька атмосфера впливала на мою творчість. У Донецьку коли я жив та навчався, можна було знайти, як гарне, так і химерне, і потворне. Як і в будь-якому місці.

Але сама війна не вплинула, бо я не готовий писати про це. Я поїхав із Донецька у 2010 році. Востаннє там був, коли в Києві відбувався Майдан. Тож маю уявлення, як все розпочиналось. Але саме про війну, я вважаю, що не маю права писати.

– Ви спілкуєтеся та пишете українською принципово?

– Це мій вибір. Я не можу сказати, що спілкуюсь українською, щоб комусь щось довести. Ні. Це був мій вибір до всіх подій. Колись на Донбасі українська мова була поширена – і це не було рідкістю.

Я сам народився в Лисичанську (Луганська область), і почути там українську можна було щодня. Це не було якоюсь несподіванкою. Просто ми звикли сприймати Донбас, як великі міста – Донецьк, Луганськ – а в селах там спілкувалися українською.

– Про що ви взагалі пишете? Що вас надихає?

– Життя. Те, що я сприймаю та бачу. Головне – це має бути чесно. Мені здається, якщо писати не відверто, це буде нецікаво для читача.

Я не такий титулований письменник. І для мене було несподіванкою, коли запросили взяти участь в антології «Порода». Але, як-то кажуть, поганий той солдат, який не хоче стати генералом. І кожен письменник пише для когось. Необов’язково, щоб прославити себе, він хоче, щоб його почули. Такий собі крик душі.

– Якщо порівнювати ваші перші твори і ті, над якими працюєте зараз, дуже змінився стиль?

– Я став жорсткішим. Я не вважаю, що заради кон'юктури потрібно писати щось недозволене та маргинальне. Є тепер вже життєвий досвід… Розумію, що сентиментальні речі – це красиво, але тебе турбують вже більш серйозні речі.

– Як вважаєте, така антологія важлива для Донбасу?

– Я не можу казати за всіх мешканців Донбасу. У першу чергу, це важливо для тих, хто буде опублікований у цій антології. Сказати своє слово та нагадати, що Донбас – літературний.

Ми звикли, що відомі літературні прізвища Донбасу – Стус, Сосюра, Голобородько та Жадан. А про інші імена знають одиниці.

А ось для людей, які залишилися на тих територіях, і читають українські новини та просто українське, для них «Порода» – це знак, що їх не забули.

– До речі, не всі українці взагалі знайомі зі своєю рідною літературою. Наскільки це проблема для нації?

– Після Майдану, навпаки, багато людей почали цікавитися саме українською літературою. Хтось взагалі відмовився від російської. І це не одна людина… Я не впевнений, що в Україні ця проблема настільки гостра.

– Ви були на Майдані. За ці три роки змінилися емоції?

– Ні! Я не розчарувався в жодному дні, які я там провів. Це було щастя. Звичайно, були якісь події, що не подобалися. Але вразила сама організованість людей та ставлення один до одного. Ми були незнайомі, але ми були одним цілим.

Люди, з якими я познайомився, емоції, що там отримав, нові думки, переконання – це все нікуди не ділося. Навіть через три роки не змінилося, бо ми знали, що за один день ми не потрапимо до райської держави. Але мені, як перекладачеві, цікаво спостерігати, як збільшується кількість іноземців у місті. І це не лише ті, хто приїхав через бізнес. Дуже багато туристів, яким цікава Україна.

– А що ви перекладаєте?

– Загалом наукові публікації. Був досвід перекладу історичного твору – щоденникові записи 18-го століття.

– Існує стереотип, що жителі Луганської та Донецької областей з іншим менталітетом, ніж на Західній Україні…

– Так, але це не означає, що вони – не українці. Якщо відкинути емоції та політику, ми зможемо знайти погане і на півдні, і на півночі, і в центрі.

– А як ви ставитеся до думки, що Донбас потрібно «зробити україномовним»?

– Ми зробили україномовними Київ, Херсон, Миколаїв? «Зробити україномовним»… Це як вони уявляють: написали закон, а вже наступного дня всі заговорили українською?

Це довгий процес. Це зміна вектору життя – і справа не лише в мові.

Ми робимо з цього питання якесь страховисько. Щось потрібно змінювати. Більше приділяти уваги українській історії, мові та літературі в школах і в університетах. Але це і так потроху робилося.

На Донбасі багато людей залишилося з проукраїнською позицією. І вони не знають, що робити з усім тим, що там відбувається

Дуже легко когось звинувачувати, щось кричати про патріотизм, коли ти тут, а вони – там. Але, якби я через сімейні обставини був змушений залишитися там у цей час, я не знаю, як би діяв.

– Для вас можна вважати антологію «Порода» – новим етапом?

– Так. Це відповідальність. Інколи ти думаєш: «Яка література? Які збірки? Потрібно гроші заробляти». Але все одно в тобі залишається потяг до письменництва. І ця антологія – це аванс, щоб далі щось робити.

– І що збираєтеся робити?

– Писати. Але чесно. Якщо ми там не були, то не можемо писати про це. Але не писати про ті відчуття, які залишив Майдан та війна, мовчати про те, що відбувається та робити вигляд, що нічого не змінюється, ми теж не можемо. Потрібно бути чесними і, наскільки можна відверто, не вигадуючи подій, писати.


Життєво... (брудне кохання у творах видатних українських митців)





– І доки ти, Гапко, будеш отака?..
– Яка?..
– Отака дурна?.. Скільки вже часу я тебе морочу, а
ти неначе нічого не тямиш і не хочеш мене слухати?..
Гапуся перестала усміхатися та й спиталася не то з
насмішкуватим тремтінням верхньої губи, не то з хви-
люванням, яке завжди буває у молодих дівчат, коли
вони почувають себе безборонними і в обладі того чо-
ловіка, від якого вони викручуються довго і уперто, а
він довго і уперто домагається свого:
– Я вже знаю вас. Всі хлопці такі, як і ви. Але хлопці
завжди звичайні і слухають тих дівчат, з якими ночу-
ють. А ви ніколи не слухаєте.
– А відкіля ж ти такого досвіду набралася, що
знаєш, і як хлопці ночують, і як поводюся я з тими, що
ночую?..
– Ви таке мене питаєте, неначе це Бог його й знає,
що за дивина. Всі наші люди, і батьки, і матері, до за-
міжжя ж ходили на досвітки і підночовували із своїми
гуляками. Так і ми робимо, і все добре знаємо і без
школи.
– Ні, ти мені скажи, відкіля ти знаєш, як я поводюся
із своєю ночувакою?.. Бо ж ти ще зі мною не ночува-
ла… І це вже мене дратує. А я ж парубок, хоч і такий,
про якого співають:
Огірки жовтяки,
старі хлопці, як бики.
А ти дівчина і не хочеш слухати, хоч я добре знаю,
що ти ночуваки в селі не маєш… Ну, скажи, хто тобі
сказав, як я ночую?
– Ніхто не казав.
– Як не знаєш, то й не мели чортзна-чого… Чи, мо-
же, щось поміж людьми патякав Передерій?..
І Гапуся, неначе злякано, знов швидко нагнулася до
сорочок і стала якось нервово довіджимувати їх і скла-
дати на стіл на простелений для цього рушничок. Во-
на мовчала. А Маздигін, постоявши ще хвилини зо дві,
зробив крок до неї і взяв її енергійною правою рукою
за ніс і, притримуючи лівою дівчинину потилицю разом
з косою, підвів їй голову. І вона станом випросталася,
і почервоніла, і дивилася поверх його руки йому в очі.
І він мовчки випустив її ніс, і взяв її голеньку руку коло
ліктя, і почав її гладити правою своєю рукою, примов-
ляючи:
– Гапусю люба, Гапусю моя маленька, скажи мені,
що ти чула про мене? Бо то ж дуже недобре буде для
мене, як почнуть голосно верзти про мене всяку по-
гань. А я ж учитель і голова парткому. І мене можуть і
з школи нагнати… Скажи мені, моя дівчино?..
Він був високий, з м'ясистим і в'ялим від солодосної
ліні обличчям. Очі мав сірі, великі, але завжди прим-
ружені напівсонною котячою флегмою, і через те во-
ни позначалися між повіками невеличкими щілинами.
Тільки тоді він розтуляв повіки на всю широчінь, коли
траплялася якась несподіванка або кінець якогось ді-
ла довершувався чи починався. Ходив він завжди у
чоботях і в синіх штанях і по-московському у верхній
сорочці навипуск, і підперезаний кавказьким черкесь-
ким пояском. Чуб мав жовтий і вгору довгий, і завжди
підстрижений під польку, але ніколи не тримався ку-
пи, а завжди розпадався на дві половини, утворюючи
широкий і плисковатий проділ. І все це разом творило
вигляд його голові, сповнений нехлюйства і безсором-
ної затяганості. Ще й чогось у його завжди була мок-
ра пляма на сорочці посеред спини, поміж плечима. І
відти смерділо потом, який нагадував пах тієї щетини,
що жиди колись продавали із здохлих свиней.
І зараз він, говорячи і гладячи Гапусину руку, був на-
хилений до неї, і чуб йому, спадаючи на виски, виріз-
няв блискучі щілини його ласих очей. Дівчина аж мі-
нилася своїм обличчям: то блідла раптом, то жахли-
во червоніла, але не відводила свого погляду з його
обличчя, ніби зачарована. Але нарешті вона вирвала
руку і відступила під стіну та й проказала:
– Не зачіпайте мене, мені легше буде казати.
І він її не ловив, але у попередній вистаті лишаю-
чись, наполягав:
– Ну, кажи, кажи… Це дуже важливо… мені, Гапу-
сю…
І, зітхнувши, поправив на лівому виску чуб і обіпер-
ся правим стегном об столик. Він чекав. А вона, по-
полотнівши, але силкуючись себе перебороти, стала
белькотати:
– Це баба Якимиха розповідала жінкам, та й я чу-
ла… Вона казала, що Передерій у дворі Вербокрута,
п'яний від самогону, на порозі хатніх сіней вигукував:
«Він думає, що я дурний. Він думав, що я не розбе-
ру, чого він у вас одняв гармошку… Він, собача душа,
осмалив мою жінку раніше від мене, і мені дав вашу
гармошку, щоб я собі награвав та смалятини не чув.
Нехай, – каже, – ще трохи порозкошує, нехай підожде,
то ми йому справимо не таку смалятину…»
– Це він так казав?
– Щоб я з цього місця не зійшла, як усе те неправда,
що я кажу… Хіба що баба Якимиха брехала?.. Але ж
ні: вона стара і богобояща жінка.
– Якщо він таке робить, то він протів Совєцької
власті… – заговорив роздратовано Маздигін.
– Він злигався з куркулями, і ми його відціля спро-
вадимо… Побачимо, хто кому швидше справить сма-
лятину. Тепер ми всіх, що водяться з куркулями, по-
правимо на ту дорогу, з якої додому ніхто вже не вер-
тається… Добре, добре. І якби це й ти зараз у школі
не робила, то ми б і твого батька, Шелестіяна, разом з
Передерієм погнали б у далекий край, де справляють
горбатих та язикатих… Але ти у мене робиш, то і твій
батько не тільки не має загрози вилетіти з рідного се-
ла, але ще й держатиме і надалі шкільні коні для мого
комнезамівського хазяйства.
Але Гапуся, коли він тільки згадав про її батька, за-
раз же звела брови над очима у понурий вигляд і спи-
тала, посвітюючи стуманілим поглядом:
– А що ж мій батько зробив поганого Совєцькій
власті… Чи він що з Передерієм мав спільного, що ви
і на його зводите ремство?..
– О, Гапусю! Твій батько з Брусом товаришують,
сходяться, п'ють самогон і п'яні Совєцьку власть у до-
мовину покладають… Але навіть якби вони один з
другим Совєцької власті і не зачіпали, то й то я тільки
через саму тебе твого батька пошкодував би, хоч ти
його і не шкодуєш.
– Чого ж я батька не шкодую?..
Уже тихше і трохи злякано, і з почуттям, не керова-
ним ніяким напруженням зусилля, і з бровами, і чолом,
вирівняним у звичайну форму супокою, що нагадува-
ла береги якоїсь річки, кудою раптом з'являється роз-
бурхана вода, спитала дівчина.
Та Маздигін, уже сміючись удавано-заспокоюючим
сміхом, говорив:
– А що ж ти кажеш, що я дівчат не слухаю, коли з ни-
ми лягаю спати, і на доказ цього мовляєш, що я «осма-
лив» Передерієву жінку раніше від його?..
– То ж люди говорять і сам Передерій, а не я, що ви
дівчат перебираєте і віддаєте заміж за комсомольців.
І через те з вами я боюся лягати.
І Маздигін занімів від останніх слів дівчини, але, ні-
би для того, щоб приховати це, двічі ступив до неї і
взяв її праву руку знов у свої обидві і почав цілувати її
повільно від п'ятірні аж до ліктя, приказуючи:
– Я вже буду тебе слухати… Буду слухати, і ти бу-
деш зі мною спати, я тобі буду чоловіком, а ти мені
жінкою…
А та, знесилившись і від раніше відчутих і незвичних
переживань, які Маздигін збудив і своїми погрозами,
і своєю нахрапністю тепер, вже нічого не говорила, а
тільки шептала так, неначе маленька дитина шепоче
ввесь час те саме, коли утомиться якимсь одним по-
чуванням. І були в дівчини розтулені рожеві уста. Зда-
валося, вона тяжко забажала пити:
– Я не хочу жінкою бути… Я не хочу жінкою бути…
Я хочу з вами ночувати так, як у нас хлопці ночують
та дівчата… Я не хочу жінкою бути… Я не хочу жінкою
бути…
І в неї з чола десь узялося маленьке пасмо кіс і
звисло через око, і через щоку, і присохло до ниж-
ньої губи рота, і заважало їй говорити. І Маздигін, віді-
рвавшись поцілунками від руки і побачивши присмаглі
дівочі вуста з присохлими кісьми до їх, видав із себе
якийсь звук, не то стогін, не то задоволення від діво-
чого оп'яніння, і обняв жадібно лівою рукою її стан і
влип знов. А відірвавшися і подивившись із мить на
майже знепритомнілу дівчину, почав нападами її цілу-
вати з таким присмаком, який виявляє голодний кібе-
ць, вганяючи свій чорний дзьоб у тепле тіло зловле-
ної курки. І вона, подібна до людини, яку непомітно от-
руїв чад, почала осідати під стіну, сповзаючи з неї спи-
ною. І любосник аж тепер підхопив її на руки і швидко
поніс із кухні у свою кімнату. Тільки тоді, коли він пра-
вою ногою тусонув у двері кімнати, то куценька і груба
Гапусина коса, погойднувшись, ударилася об одвірок,
неначе хотіла вхопитися за стіну, не пустити свою ма-
леньку господиню на стежку глуму та неслави. І після
цього Маздигін уже аж за порогом кухні задки ногою
так зачинив двері за собою, що вони аж хрьопнули, та
ще голоснішим зробили безнастанний шепіт дівчини,
що скидався на благання крізь плач:
– Я не хочу жінкою… Я не хочу жінкою… Я хочу так,
як дівчата і хлопці в селі…
А потім стало чути тільки скиглення її, похоже на
скавучання знесиленого голодом та холодом занесе-
ного цуценяти десь за село, у рів, і покинутого на дощі
та на осіннім вітрі. І задирчало ліжко, збите з місця, і
заскрипіло від ваги всіма своїми розхитами та пружи-
нами. А потім стало тихо і солодко, неначе в злодія в
порожній кишені. Але ця холодна байдужність часу не
довго тяглася. Вона зникла ще швидше, як крижана
бурулька на тій гіллячці, яку наставлять над вогнем.





Це прогуло Маздигонове полегшене зітхання, і вдово-
лений його вигук ударив по всіх напругах стін у кімнаті:
– Вот і всьо, дурочка!.. А ти боялася…
Було вже годин одинадцять літньої ночі. У кухні кри-
жаніла байдужість тиші. А на столі горіла сиротливо
гасівка і відсвічувалася і на тарілці з милом, і на сороч-
ках, викручених і складених поруч із лампою, і утворю-
вала темні пасма тіней, переплетених разом з пасма-
ми світла, що позначилися на випнутих боках купи бі-
лизни. А в ночвах же на табуретці ще червоніла тіль-
ки одна сорочка, влипши у мокрі боки та в дно, затяг-
нене замиленою водою. З калюжі вода, що виднілася
під ночвами скраю на табуреті, помірно капала на під-
логу, ніби відраховуючи час тому, скільки ще лежати
незакінченій праці у затихлій кімнаті. На підлозі води
не було, тільки була темна пляма від капання. І чуло-
ся, як надворі розходився вітер, бо шумів сад і якесь
дерево черкало галузками об вікна. Але простирад-
ло на вікні своїм супокійним висом, відгороджуючи ніч
від кухонного світла, затамовувало можливість вияву
всякої людської тривоги, яка б наважилася перерва-
ти хатній супокій принишклих людей. І хоч в цей час
явно стало чути собаче дряпання знадвору у кухонні
двері і вряди-годи прохальний гавкіт до середини. Але
всі речі в кухні під захистом запони на вікні та втихо-
мирюючого капання води усмоктувалися в тишу ночі
аж до того низу, що споконвіку тільки чує під собою у
непорушній землі глибину, страшнішу від сну і навіть
від самої смерті.
Аж ось крізь шум вітру і гомін саду, і дряпотню, гав-
кання собаки на мокрій тиші кинутої в кухні роботи по-
чулися слова Маздигона:
– Гапусю… Гапусю, вставай… уже дуже пізно…
– Ну то що, що дуже пізно? – почувся відгук сонної
дівчини.
– Як то що?.. Тобі ж треба дома ночувати…
– А я гадала тут переспати ніч і взавтра докінчити
прати сорочки, і вже геть-чисто їм вивести лад.
– Ти взавтра з дому зможеш і пізніше прийти та й
докінчити їх…
І чи дівчина у цих словах почула якусь загрозу, чи
взагалі зрозуміла своє становище, але вже відповіла
своєму «ночуваці» словами, повними тривоги і прихо-
ваної розпуки:
– А як у мене буде дитина, що тоді я робитиму?..
– Дурненька, – засміявся Маздигін, – так швидко не
буває дітей…
– А я кажу, що, мабуть, я буду черевата, то як я буду
між людьми?..
Почулися Гапусині слова, говорені несміливо, бояз-
ко, але настирливо домагальні якоїсь ясної відповіді,
яка б могла заспокоїти бідолашну дівчину і виправда-
ти ті ночування із оцим чолов'ягою, хоч він у неї ці но-
чування вирвав силою і ніби супроти згоди її. Але Маз-
дигін знов засміявся і вже удаваним сміхом, і промо-
вив:
– У таких молоденьких, як ти, не буває дітей хоч від
якого ночування…
– Не буває?.. А як буде?.. Що я тоді робитиму?..
– Що?.. Ми таке зробимо, що не буде… Ну, годі,
годі… Іди вже, Гапусю, бо мені треба спати, я взавтра
дуже заклопотаний… Та як будеш зачиняти двері, то
впусти Нелю. Чуєш, як вона скавучить?..
І не то крізь плач, не то крізь тільки зляканий пере-
ляк, який їй, мабуть, не давав з самого початку відда-
ватись своєму жалю, Гапуся, чути було, заворушила-
ся в ліжку і говорила:
– Я так і знала, що так вийде… Що і мені доведеться
шукати якогось Передерія…
І тут же разом із цими словами залунали неголосні
ляпаси по голому тілу і гупання босих ніг на підлозі
коло ліжка, і Гапусине не то обурення, не то докір:
– Краще б ви самі себе поляпали там, де оце мене,
аніж робити отаке.
І вийшла в кухню, зачинивши за собою двері. Вона
в руках винесла і спідничку свою з простого полотна і
зафарбовану городньою бузиною. І в кухні, надіваючи
її поверх сорочки, Гапуся чогось оглядала уважно її з
перекривленим ротом, ніби стримуючи плач. Та гук із
кімнати її опам'ятав:
– Та не забудь, Гапусю, сказати татові, щоб він пе-
рестав сходитися із старим Брусом, бо що буде Бру-
сові, те буде і Шелестіянові!..
І чи ці слова злякали дівчину, чи вдарили по дуже
роз'ятреному почуттю, але вона, похапливо зав'язав-
ши на пузі кінці вшитого пояска в одежину, погасила
світло на столі і помацки відкинула гачок на сінешніх
дверях, і відчинивши їх, вийшла надвір.
І вскочила в кухню велика собака з довгими вухами,
що звисали з боків. І, як потім виявилося, що вона ма-
ла руду шерсть і була з тих, що ходять із охотниками і
виносять із річки чи із ставка на берег забитих птахів. І
вона зараз же із скавулінням лапами відчинила двері
в кімнату до Маздигона. І там, радісно гавкаючи, чути
було, вскочила до його в ліжко. І він щось до неї лас-
каве говорив. Та це мені не цікаво. Мені шкода Гапусі,
і навертається думка, що знов такі часи настали для
нашої батьківщини, коли бідна людина мусить посту-
патися собою навіть і собаці…




Тодось Осьмачка "Ротонда душогубців" 1956 р. (кінець третього розділу)

Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами...

Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий
квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І
ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але
невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує
і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений
для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О,
я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою
щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись,
битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де
щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе
обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила
тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею,
як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не
обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про
поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших
поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині.
Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все,
що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, – вона
тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем
твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не
буває! Се очі з іншої країни…


Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди? 


Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук
твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми? 


Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди! 


Візьми мене з собою. 


Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю
тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя,
я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити!
Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з
собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу,
вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть,
в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже… 


Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий! 


І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.
Леся Українка  7.11.1900

Фантастика от Rиsя. Иные.


Мало кому известно, что я пишу иногда сказки, стихи, фантастику. Часто моя фантазия порождает такое! чему удивляюсь даже я))
Вот, решилась, выложить нечто из своего.
Как вам? ;)







В одной параллельной к нашей вселенной тоже, так же как и мы, аналогично жили, развивались, строили цивилизации, воевали и мирились существа, идентичны нам, и звали они себя тоже люди. По стечению неведомых обстоятельств.

У них так же, как и у нас, процветали разные науки, появлялись новые, заходили в тупик и выбирались из него.

 

Их эволюция, как и наша, началась с воды. В которую упали бактерии, создали клетку, клетка делилась -  развивалась, в конце концов, некое существо додумалось вылезти на сушу и пошло-поехало… Новые клетки, новые существа с некой периодичностью. Пока не прекратилось воздействие этих прогрессивных волн на планету. И все остановилось. На стадии нескольких тысяч этапов. Линейное развитие с рождением новых существ прекратилось, и началось развитие существ параллельно друг другу и отдельно друг от друга.

Люди построили цивилизации, животные продолжили жить в единении с природой, малоклетчатые больше не вылазили из воды и развивались в ней своими простейшими функциями.

 

Цивилизации заводили людей во все новые и новые тупики. Знания никогда не были до конца идеальными, приводили к крахам, к ошибкам, к неожиданностям и побочным эффектам. Они так сосредоточились на попытках стать превыше всего в мире, что даже и не заметили, как деградировали в основных качествах – собственно в самой жизни. И они бы вымерли, если бы не схаменулись.

Анализ всей ситуации человечества заставил ученых сильно задуматься. Люди прекратили ходить, бегать. У многих отказывали способности даже есть. Кто-то даже терял способности дышать. Кто-то вообще терял способности мыслить. Хороших здоровых людей становилось все меньше и меньше. Настолько мало, что при просчете они заметили тенденцию исчезновения таких людей вообще, в очень скором будущем.

«В чем же наша ошибка?» - ломали умы сильные мира сего. - «Что же мы сделали не так?»

Пока не осознали что. «Мы слишком удалились от природы»

Столь простой факт, который ранее не вызывал никаких эмоций, поразил ужасом ситуации при осмыслении его иначе. Посмотрев на все со стороны, люди ужаснулись. Поняли, что их апокалипсис не за горами, если не предпринять никаких мер.

 

«Как же нам исправить эту ошибку, не теряя всего наработанного???»

 

И тут некая группа ученых выложила на обсуждение свой проект.

Смысл заключался в том, чтоб взять лучшее из природы и присоединить к лучшему из людей.

Проект поражал своей анормальностью, аморальностью, да и вообще вызывал ужас и смех одновременно. Нескольким «умам» даже показалось, что они сошли с ума, чем дальше они заглублялись в изучение проекта.

 

Но когда первые эмоции отторжения и высмеивания прекратились, все пришли к выводу, что именно такой вариант решения и может стать роковым в спасении человечества от вымирания в превращении в безмозглую массу похожую на зомби.

 

Ученые взяли лучших, сильнейших представителей природы и с помощью генной инженерии скрестили их с лучшими представителями человечества. По всей планете начали пропадать самые красивые и умные люди. Всюду только и слышно было о таинственных похищениях детей и подростков. Но официальные версии кормили всех выдуманными сюжетами и сказочками.

 

Была создана огромная база в самом отдаленном уголке мира.

На ней и происходили опыты.

 

На все про все не так то и мало времени пришлось потратить. Множество опытуемых погибло, и нужны были все новые тела. Похищения не прекращались. Мир погрузился в оцепенение и в подозрения друг друга. Общества требовали пойти с войной на те или иные страны, которые вызывали у них наибольшее подозрение. Власти были вынуждены как-то успокаивать массы и даже осуществлять эти нападения и войны, лишь бы всё скрыть.

 

Прошли столетия. Несколько поколений ученых сменили друг друга, и они не могли не заметить, что новые все хуже и хуже по своим качествам. Шкала графика скорости исследований и операций падала с каждым годом, что говорило о замедлении и об увеличении ошибок по неосторожности и оплошности.

 

Но они шли к цели и достигли результата.

Им удалось создать поколение всего из нескольких особей разного пола, которые не погибли и нормально развивались. И это был успех.

Новые люди были стойкими ко всем болезням, у них отсутствовали психические проблемы, они были постоянно радостными, много бегали и игрались, постоянно пели, танцевали. Они обладали мощной силой, и идеальной природной красотой. Они были крепко сложены, стройны и мускулисты. Было только одно «но». Их нужно было вывести в мир, а их вековая история жизни в «пробирках» при подчинении своим творителям делала их очень необычными в обществе. У нас такое называют «рабское сознание» или «бесхарактерность». Они всё воспринимали за правду, им была неведома ложь, лесть и прочие заморочки обычных людей. Их могущество и сила очень быстро превращалась в основную ихнюю ценность в обществе, и они попали под влияние общества, которое стало использовать их качества в своих целях. Превратило замечательных, добрых, сильных, идеальных людей в своих рабов. Просто они были слишком послушны и добры, слишком доверчивы, и обладали необходимой силой.

 

Они доверяли до поры до времени. Любили своих «друзей» обычных людей, и думали, что просто помогают. Пока всё не переросло в крайности. Тогда новые люди и опомнились. Постепенно они проанализировали мир, и осознали всю его говнюшность. Началась жестокая борьба протеста. Все длилось очень долго, в силу доброты новых людей. Но на то они и идеальны, чтоб победить.

 

Четыре старика сидели в креслах-качалках у камина огромного особняка в старинном стиле, оборудованном по последнему слову технического прогресса, но украшенного по старинке.

Это было последнее поколение умных из обычных. Мир настолько деградировал, что однажды новое поколение просто не пришло на смену. Из последних сил старики завершали процессы по сворачиванию кампании. Их было больше, но большинство погибло от старости от перенапряжения по работам в лагере. Им удалось успеть распустить лагерь и замести все следы. Их осталось четверо.

Немного в сторонке проектор выводил изображение на специальную огромную стену особняка. Канал всемирных новостей передавал события самого развитого континента мира. Новость заключалась в колоссальном событии. Впервые в истории человечества во главу государства стал человек из «иных». «Иные» - именно так прозвали сильно выделяющихся из толпы новых людей. Никому не было известно кто они и откуда взялись. У каждого «иного» была своя легенда идеально проработана, с целой родословной уходящей корнями в дебри истории человечества.

- Мы хорошо поработали – прокряхтел один из стариков. Остальные посеревшие, все в пигментных пятнах, плешивые замерли без единой эмоции, уставившись в экран. Отсутствие эмоций и отличало обычных людей. Холодный разум и отсутствие простой жизненности.

Они, молча, пожали друг другу руки, трясущимися от старческой немощи кистями.

- Всё… - ответил второй. В это слово он вложил такую силу смысла, что этим «всё» было сказано многое.

- Дело сделано. – Сказал третий.

- Это победа. Мы спасены. – Сказал с огромным усилием четвертый. Ему было лет девяносто. Его давно уже знобило и все понимали к чему оно. И он сам понимал. Бледный старичок, укутанный в несколько шерстяных пледов. Не в их принципе было хвататься за нити жизни, когда уже время уйти. Он просто умер. А остальные просто молча к этому отнеслись. Их осталось трое, и они знали, что ненадолго. Их мудрые хладнокровные не знающие эмоций лица были каменными на вид, но внутри у каждого кипело чувство выполненного долга и победы.


 

 



І був конкурс історичного оповідання «ProМинуле»


Цього року відбувся перший конкурс історичного оповідання «ProМинуле». Всього на конкурс надійшло 95 оповідань. Нещодавно було оголошено «короткі списки».

Члени журі поділилися своїми враженнями від прочитаних текстів та побажаннями для майбутніх учасників.



Віктор Разживін

літературознавець, доцент Донбаського державного педуніверситету, директор книгарні «Є» у Слов’янську.

Це перший мій досвід оцінювання конкурсу, присвяченого малій історичній прозі, хоча його тематика суголосна з моїми науковими пошуками. Перше, так зване загальне враження, поза всяким сумнівом, позитивне. Насправді порадувала кількість учасників після попереднього відбору – 78, побоювався, що буде дуже мало охочих. Безумовно, є низка досить непоганих творів – близько трьох десятків, які, на мою думку, заслуговують на публікацію вже сьогодні. Це чудовий результат.

Разом із тим, є й певні проблеми, які кристалізувалися під час читання текстів. Найбільш болючими, як на мене, є питання художності та історичності. Занадто часто помітно домінування якоїсь із цих рис, тоді як історичне оповідання поєднує їх у собі. На жаль, іноді трапляється переказ історичної події, а деколи текст навіть близько не тягне на висвітлення минулого. З особистих спостережень, абсолютно недоцільною виявилася тема подій під Крутами. Вони є знаковими для нашої історії, не раз ставали джерелом і художніх творів. Не «копаючи» глибоко, авторам дуже важко сказати щось нове. Найкраще, на мій погляд, оповідання, де модельовано ці події, у призери не потрапило, бо історична основа виглядає слабкою, та й є певний надлишок дидактизму.

У багатьох творах, як видається, ідея є дуже вдалою, але порадив би авторам звузити тематику, зважаючи на формат конкурсу. Та й без знання історичного матеріалу написати якісне історичне оповідання неможливо.



Софія Філоненко

літературознавиця, професорка Бердянського державного педагогічного інституту, літературний критик, авторка монографії про явище масової літератури

Кричуща актуальність теми Українських визвольних змагань 1917–1921 років стала складним викликом для учасників конкурсу. Прагнучи уславити національних героїв і демонізувати ворогів, автори оповідань раз-по-раз заходили на територію документалістики, есеїстики і щонайбільше публіцистики. Писати про війну та революцію у ХХІ столітті виявилося непросто, попри міцну українську традицію від Хвильового й Підмогильного до Яновського, Багряного й Довженка. Не кажучи вже про досвід зарубіжної літератури й кінематографу. Наших учасників тягло експериментувати з жанрами. Звідси «потраплянці», коли студент із Майдану чи воїн АТО переносяться акурат на 100 років у минуле, а там – усе те саме, що й тепер: ворожа пропаганда, зрада й перемога, розбрат між своїми, втрата орієнтирів.

Затягнуло авторів і у вир шпигунсько-детективно-пригодницьких історій та мелодрам. Ці експерименти далеко не завжди вдавалися (особливо мелодрами), часом бракувало професійних навичок – втримати інтригу, загострити конфлікт, здивувати розв’язкою. Тим не менше, цей факт засвідчує бажання авторів відійти від традиційного письма й говорити про важливі історичні події мовою масової культури, зрозумілої сучасній публіці.

Мені особисто імпонували оповідання на основі реальних подій, узятих, приміром, із сімейної чи локальної історії, а також «мікроісторії», де зламні моменти визвольних змагань розкриті з погляду не очільників (Винниченка–Грушевського–Петлюри–Скоропадського), а людини пересічної: покоївки в готелі, пораненого бійця в шпиталі, обивателя. Автори знаходили незвичні точки зору, від людини «інакшої»: польського пана у Львові в момент стрілецького повстання, російської інтелігентки чи болгарського посла в Києві, дитини в отаманському загоні.

Загалом, прикметно, що воєнна історія розкололася на дві важливі складові – «мілітарну» (бої, засідки, полон, сутички з диверсантами, відвоювання залізничних станцій, постачання зброї) і «цивільну» (як революцію сприйняли й відчули на власній шкурі селяни та містяни).

І ці дві історії не тотожні, часом навіть далекі одна від одної у візіях того, що відбувалося в Україні. Учасники конкурсу у своїх оповіданнях охопили, здається, весь спектр поглядів і конфліктів тих часів – політичних, національних, соціальних, релігійних, психологічних і моральних. Тому окремі історії складаються у строкату мозаїку.

Я зауважила й географічні зміни: традиційні центри тогочасних подій – Київ і Львів – поступилися місцем не менш цікавим Харкову, Одесі, Вінниці, Катеринославу, Кам’янець-Подільському, Дрогобичу, Знам’янці. По обраних авторами темах можна побачити ті «гарячі точки» історії, які цікавлять сучасну людину: українізація війська, відповідальність лідерів революції і військових ватажків, реакція інших держав на українські події, моральне роздвоєння людини на війні, психологічні засади самопожертви і зради. А вибір історичних діячів: Нестор Махно, Павло Скоропадський, полковник Болбочан, Сергій Єфремов, Євгенія Бош, Микола Міхновський, Вільгельм Габсбурґ, Остап Луцький, Микола Хвильовий, Софія Русова – наочно демонструє прагнення побачити перетин політичних і воєнних перипетій і долі окремої людини, яка змогла (або не змогла) повернути колесо історії.



Віталій Михайловський

історик, дослідник ранньомодерної доби, професор Київського університету імені Бориса Грінченка.

Перший конкурс історичного оповідання «ProМинуле 2018» виявився дуже цікавим з огляду на широку палітру тем і сюжетів про українську національну революцію 1917–1921 рр. Насамперед автори оповідань не замикалися в усталених і, можливо, вже хрестоматійних сюжетах, серед яких Центральна Рада, Директорія, Крути (хоча цій події було присвячено чи не найбільше оповідань), Листопадовий чин, або ж змалювання відомих постатей на кшталт Грушевського, Винниченка, Петлюри, Скоропадського, що ввійшли в канон нашої історії. Тематика оповідань охоплювала всі українські землі: Галичину, Волинь, Поділля, Наддніпрянщину, Південь України, Запоріжжя, Крим, Полтавщину. Це дуже добрий знак, що уявлення про революційні події є загальноукраїнськими від Львова до Харкова, від Києва до Одеси та Севастополя.

Другим аспектом, який варто відзначити, є це тематична палітра оповідань і авторський фокус нарації: дуже часто оповідачами є пересічні учасники подій, непомітні на сторінках академічних видань. Деякі історії є трохи наївними, але не можна не відзначити, що всі автори щиро намагалися донести до читача свої емоції та власне бачення минулого за допомогою красного слова.

І останнє, про що хотілося б сказати після прочитання надісланих на конкурс оповідань: серед учасників конкурсу є автори з гарними і надзвичайно цікавими ідеями,  які вони вміють майстерно подати читачеві. Можливо, не всім гарні ідеї вдалося добре прописати, але те що вони є, дійсно надихає. Адже подібний жанр літератури є надзвичайно важливим для закріплення у масовій свідомості наших героїв та окреслення нашої історії.

Жадан написав вірш про священика, який повернувся з полону

Відомий український письменник Сергій Жадан написав вірш про священика, який повернувся живим з полону донецьких терористів.


Сторінки:
1
2
3
попередня
наступна