Стівен Спілберґ про подробиці зйомок нової стрічки
«Бойовий кінь» – одна з найвеличніших історій про дружбу та війну. Це успішна книжка, що стала не менш успішною театральною постановкою, яку нині можна побачити на Бродвеї. Тепер ця історія вийшла на екрани
з-під рук одного з найбільших режисерів у історії кіно. Стрічка Стівена Спілберґа оповідає про вірність, надію і стійкість на тлі Європи в часи Першої світової війни. «Бойовий кінь» починається з дружби між конем Джої та хлопцем Альбертом, який приручає і дресирує тварину. Коли їх насильно розлучають, глядач бачить подорож коня крізь війну, коли він змінює життя й надихає тих, хто зустрічається на його шляху: британських і німецьких солдатів, французького фермера та його онуку.
У. Т.: Цікаво, як ви відкрили для себе «Бойового коня», адже є і книжка Майкла Морпурґо, й вистава Ніка Стаффорда, яку вперше показали в Національному театрі Великої Британії режисери Том Морріс і Маріанн Елліот.
– Кеті Кеннеді (продюсер фільму. – Ред.) і Стейсі Снайдер, президент DreamWorks, побачили виставу у Вест-Енді (західний район Лондона, де зосереджене концертне й театральне життя), і вона їх вразила. Ляльки на лаштунках мали неймовірний вигляд, а ляльководи бачилися свого роду зірками постановки. Але ми знали: якщо передаватимемо цю історію, то зі справжніми кіньми, а не макетами чи маріонетками. Тому ми відразу домовилися про придбання прав, перш ніж я побачив спектакль, просто завдяки сюжету, який мені дуже сподобався.
До того ж я читав книжку Майкла Морпурґо і був у захваті. Але там розповідь була від імені коня Джої; читач, по суті, чув його думки. Я знав, що в кіно цього не передати, але такий підхід допоміг мені
зрозуміти історію з кількох різних поглядів.
У. Т.: Які теми в «Бойовому коні» ви виділили для себе як ключові?
– Це кіно здебільшого про мужність. Мужність хлопця, який стільки всього переживає і багато через що проходить, аби досягти того, що йому необхідно – і не тільки йому, а і його найкращому другу – коневі Джої. А ще воно про стійкість цієї надзвичайної тварини.
У. Т.: Як ви фільмували потрібні вам сцени з живими кіньми? Це ж непросто?
– Річ у тому, що досі я мало знімав коней. У більшості кінокартин про людей, наприклад вестерні «Індіана Джонс», кінь – це істота, на якій їздить Гаррісон Форд. Моя робота полягала в тому, аби привернути увагу публіки до Індіани Джонса, а не його коня. Тому зазвичай на коней ніхто особливо не звертає уваги. Кінь просто везе героя вестерну або
безстрашного археолога з пункту А до пункту Б.
А в житті ми з родиною вже якийсь час мешкаємо поблизу ранчо, де є коні. Я звик до їхньої експресивності ще задовго до свого нового фільму.Провівши з цими тваринами стільки років, я знаю, що вони здатні передавати надзвичайні емоції і будь-хто може легко їх прочитати. Але в кінокартині від нас часто не вимагається присвячувати час роздумам про те, що відчуває кінь. Та в цьому випадку, побачивши, як блискуче ляльководи поставили цю історію на сцені, я зрозумів, що вони не зображували коней як людей. Вони не передавали тих характеристик коня,
які ми можемо ідентифікувати із собою, не переносили
людської реальності на тварин, а просто відтворювали їхню поведінку, про яку більшість із нас знають, але якої не помічають.
У. Т.: Чи вдалося їм «зіграти» у вашій стрічці переконливо?
– Мені хочеться вірити:
коні точно знали, що роблять, і грали свої ролі так, як і решта акторів. Іноді під час зйомок мені навіть не доводилося їм казати, щ саме потрібно робити. Вони опинялися в кадрі й поводилися перед камерами так, як я навіть уявити не міг. А іноді просто можна було розслабитись і подякувати провидінню, бо коні якось розуміли, що від них вимагалося. Ніби інтуїтивно ловили потрібний момент у кадрі.
У. Т.: Розкажіть про родину головного героя, хлопця Альберта. Очевидно, що вона перебуває на межі постійного конфлікту. Звідки взявся цей стан?
– Це родина, розбита війною. Батько Альберта брав участь у англо-бурській війні, й вона його зламала, залишивши помітні сліди від поранень.
Дух членів сім’ї чимдалі дужче занепадає, аж доки до них потрапляє кінь. Сюжет трохи
схожий на давню англійську казку про Джека й бобове стебло. Джек приносить матері боби замість грошей за єдину корову-годувальницю родини. Мама викидає боби – і вони, звичайно, проростають. Джої тут чимось подібний до цих бобів. Він виростає і приносить таку користь, якої уявити собі ніхто не міг. Але сюжети казки й роману схожі лише в
тому, що обидві родини розбиті. Зцілити їх може диво. І воно випадково трапляється їм на шляху.
У. Т.: Окрім Джої, що ще тримає вкупі цю сім’ю?
– Земля. У фільмі вона не менш важлива, ніж люди. Адже земля для цих людей – усе. Без неї родина ніколи не вижила б. Вона прив’язана до землі значно більше, ніж може дістати віддачі.
У. Т.: Можете виокремити якісь особливі моменти або персонажів, що додали фільму виразності?
– Я хотів, щоб німецьких персонажів утілювали німці, тож ми знайшли блискучого актора Гіннерка Шенеманна, який зіграв одного з них – юнака, що намагається допомогти Джої, коли той заплутується в колючому дроті. Тим часом із британського боку до бідолашного коня, аби виплутати його, підходить солдат із Ньюкасла, в ролі якого – Тобі Кеббелл. Оцією сценою я, мабуть, найбільше пишаюся.
У. Т.: Ви чули бувальщини про Першу світову від британських учасників своєї знімальної команди, родичі яких брали в ній участь?
–
Так, вони всі добре пам’ятали історії своїх предків. Їх передають від покоління до покоління. Ту
війну зберігають
у пам’яті – в найкращих європейських традиціях, які приділяють минулому чимало уваги. У нас (у США. – Ред.) нова генерація не так дбає про історичну пам’ять. Але в Англії батьки й діди завжди все розповідають дітям. Тож і мені пощастило почути захопливі перекази про особистий героїзм і чотирирічне жахіття в окопах війни.
У. Т.: Наскільки для вас і вашої творчої групи було важливо об’єктивно її зобразити?
– Ми не пристали ні на чий бік і не намагалися розбиратися, хто в конфлікті правий, а хто – ні. Наша історія зводиться до того, як персонажі поводяться з кіньми. У роботі з цими тваринами в кіногероїв немає політичних переконань. То був надзвичайно важливий аспект і
саме це додає людяності цій воєнній історії. Мені здається, ті, хто турбується про коней, здебільшого дуже гуманні, особливо якщо безпосередньо доглядають за тваринами, годують їх. Тож не важливо на якому боці кінь у війні – британському чи німецькому.
У. Т.: Що означає пов’язка на Джої, яку бачимо впродовж усього фільму?
– Мені треба було з’єднати якось усі частини історії, оскільки події відбуваються на французькій фермі, потім на німецькому боці фронту, а опісля на британському. Я хотів, аби був якийсь один елемент, що об’єднував би всі ці лінії, які, на перший погляд, не мають нічого спільного. Мені здалося, що це буде цікаво, тому я запропонував ідею
сценаристу Річардові Кертісу. Він написав, що то була пов’язка Альбертового батька з англо-бурської війни, яку хлопцеві передала мати. Той прив’язує її до вуздечки, і коли коня купують, забираючи з ферми й від найкращого друга, він проносить цей оберіг і
пам’ять про стосунки крізь усе кіно. І ця хустина переходить з історії в історію, аж доки врешті повертається на сам початок
Тиждень
Від автора блогу. Подивіться цей фільм. Відсутність кінозірок повністю компенсується як гарним матеріалом - першоджерелом, так і головним героєм - чудовим і розумним конем. Вмінню дружити і боротися за життя мають у нього повчитися люди.
«стриманий і не багатослівний», «сильний і вольовий» і т. ін.
А такі кіногерої у свідомості американців здебільшого мають бути лише «у гарній спортивній формі» і «без зайвих сантиметрів на талії»,
бо лише це для представників маскультури найперше «впадає у вічі» і найпершим береться до уваги.
Можливо тому про більшість американської кінопродукції також говорять, що це все професійно зроблене, але надзвичайно примітивне не цікаве і пласке?
Щосекунди там такі події! 
Ті події, як і поведінку людей, важко передбачити
(весь час неприємні сюрпризи, а люди здійснюють дурні вчинки і гальмують ними так необхідну швидкість дій),
і вони сприймаються й усвідомлюються його героєм, як живою людиною
(але це можна помітити лише у якусь частку секунду, лише уважно
вдивляючись в очі!), потім мовчки здійснюється аналіз тієї жахливої ситуації й пошук оптимальних варіантів виходу з безвихідної ситуації
(і все це – в очах!),
намагання заспокоїти і захистити тих, кого має захистити герой, хоч як там йому самі жертви (чи потенційні жертви) у цьому заважають, робить і говорить лише необхідне, опановуючи своє хвилювання, яке нікому не показує (але все це, всю цю приховану надзвичайну розумову
і емоційну активність ми бачимо, уважно вдивляючись в очі! 
А це ж найвищий пілотаж для акторів!!!)
Якщо такий підхід є панівним, то… Америка просто не заслуговує на ТАКИХ акторів!
_____________________________________________
