Натискаючи  в  смартфоні
на  профіль -
пальцем  -  в  серце

І  прохолодную  цікавість
(вона  ж  у  жар  переросте? )
Проте  - пусте   

Проходиш  мимо
Іскри -  нема

ковзання  пальцем

в  пошуку  тепла

його  нема

Бездушне  шкло

Ховає  серце .

Я тебе не люблю...
Я ніколи тебе не любив.
Це лиш тільки гормони, горілка і кава.
Грім ударив зненацька
Блискавкою засліпив
І здалося на мить,
Що це зірка щаслива упала.

Я тебе не люблю...
Я ніколи тебе не любив.
Просто взяв що тоді
Опинилось мені під рукою.
Випадкове весло
І мій човен кудись понесло,
І за зіркою я загадав
Хай пливе...
Тільки поруч з тобою.

[ Далі ]

Де рій бджолиний, біля тину, Вербових китиць намистини,  Де звив гніздо собі лелека, Поривом вітру, із далека, Наге та ніжне, як було, До нас, кохання принесло. Воно летіло і співало, У губи ніжно цілувало, До  серця міцно пригортало І обіцяло.., обіцяло...  Весняним цвітом все буяло, І те  кохання зрад не знало, Допоки із міцних оков, На волю вибралась любов. -''Я на цім світі головніша, Я більш глибока, я щиріша,        Я зріла...'' І розказати захотіла, Кого й коли вона любила.     Відкрила серце й душу в полі, Там усього було доволі:    Любов до моря, до родини,   До гір високих і до Батьківщини, Та ніжно посміхнулося кохання: ''-Але любов не може бути рання, Коли весна і молодії люди, Вдихають запахи її на повні груди, І цілу ніч, до самого світання, В очах не згасне ніжне хвилювання, Коли єство затьмарює бажання, У нашім краї називається - кохання!

 

Коли  ми
воюєм  з  своїми
"млинами"

Кіхотно

Губимось  в  мареві
Шукаючи   Пломінь
Оголеним  Серцем
Немов  -  те  Спасіння

Знеболення  для Серця
ти  не  маєш
чому   питаєш
і  турбує  Образ ?

дзенькіт  Слів
яких
ні ти  , ніхто   не чує

як того
шкла  що  під
ногами -


Байдужа , Гордо
Обійдеш

і  знехотя
комусь  то 
скажеж  -
То  лише  Жарт

Невчасно…

Край села на околиці свище розхристаний вітер -

Він колючі сніжинки за комір кида подорожнім,

Нахиляє додолу старезного явора віти

І ламає нещадно колосся, від літа порожнє.

Лиш поскрипує явір – він досить пожив у цім вирі,

Під розлогою кроною бачив добро й лихоліття.

Сотню раз понад ним журавлі пролітали у вирій

І не менше – скидав він пожовклі на землю суцвіття.

…А цієї весни розцвіла білим цвітом черешня.

Він побачив її ген за хатою в чистім пориві

І забулось минуле – він вірити став у прийдешнє,

І в порепанім серці забилися соки грайливі.

А тендітна черешня йому посилала вітання,

Переймалася тим, що не може прилинути птахом.

Молодій, їй хотілося шалу палкого кохання,

Його мудрість пізнати під спільно збудованим дахом.

Він би радий до неї! Та, як? Вже прижився на місці,

Вже несила йому щось міняти в житті кардинально.

Хоч би що він робив – обпадає непрохано листя.

…І її пелюстки вкриють землю сльозами печально.

Не судилось. Зима їхнє щастя коротке поглине.

Кожен далі живе… Тільки доля у кожного різна.

Їм весна не зарадить. І в тому ніхто з них не винен –

Просто хтось народився заскоро… А, може, запізно…

Автор Олександр Бригас