Я прийду в твої мрії без стуку,
Наче давній забутий каприз,
Поведу тебе мовчки за руку
В ніч, де пристрасть танцює стриптиз.

Я прийду опівночі як сяйво,
Без дзвінків, без листів й телеграм
І «навіщо?» питатися зайво,
Ти і так добре знаєш це сам.

Я прийду… ти мабуть не побачиш,
Та не знати не зможеш, повір.
У любові нема чомусь зрячих,
Хоч в них очі ясніші від зір.

Я пройдусь через сни твої пішки,
На краєчку загублених мрій,
Де стає цілим Всесвітом ліжко,
Я втоплюся в долоні твоїй…

Я прийду. Ти чекай… Тільки знаєш,
В мріях тих було що і яке
Ти на ранок навряд чи згадаєш,
Та чекатимеш знову мене…

Не залишай мене як гаснуть зорі
в мереживі, що сутінки снують.
Оті зірки в моєму небі-морі,
без тебе сірим попелом стають.

Не залишай мене як вітер в шибку
мете сніги, а разом з вітром тим
душа ридає, мов самотня скрипка,
думки німіють від холодних зим.

Не залишай мене як сніжний ранок
уста-крижини тулить до грудей.
Я так зігріти хочу той світанок,
та леденію без твоїх очей.

Не залишай мене як по краплині
доплаче воском втомлена свіча,
бо так важливо саме в ці хвилини
схилитись до коханого плеча…

Ти малюєш чарівні очі,
В них краплинка безумств і мрій
Переплетені з сонцем ночі,
Що засяло від слів «…ти мій…»

Ти малюєш… уста,усмішку,
Навіть подих, що з них злетів
І тремтіння лякливе трішки,
Та бажаніше всіх скарбів.

Ще плечей ледь помітний порух
І цілунку сльозу з-під вій.
Ти малюєш… сьогодні, вчора…
Лиш портрет цей давно не мій…

Я без тебе як тінь… Опівночі сковзну по обличчі
ледве тьмяних зірок, які вкрали усмішку твою,
загублюсь серед них під акорди самотності звичні
і нап’юсь тишини, що без тебе зірки в небі п’ють.

Я без тебе – свіча, догораюча в попелі віри,
безнадійно сліпа, що хворіє чеканням очей,
і нехай в почуттях біль снується мереживом сірим,
та молитвою мрій береже її ангел ночей.

Я без тебе як сон, що на ранок ніхто не згадає,
обіймаю крильми і цілую повіки бажань,
і мрійливіше сну цього в світі, повірте, немає,
як за нього нема безталанно-сумніших зітхань.

Я без тебе крихка, безпритульна надія – забута,
в переливах думок розіп’ята, а просить одне –
щоб на відстані рук не досягнутим щастям не бути…
Я без тебе… та ні! не буває без тебе мене!

У попелі спалених мрій,
Де плакав світанок зірками,
Я знову у пам’яті твій
Цілунок зігрію думками.

Торкнуся ледь чутно плеча
Останнім листочком осіннім
І хай догоряє свіча, –
З тобою все й так у промінні.

Заплакані зорі зітру
З похмурого сонного неба,
Тихенько у сні пригорну,
Усмішкою стану для тебе.

У кутику бажаних губ
З’являтися буду щоденно
І кожного подиху звук
Я питиму п’янко й натхненно.

Ловитиму я кожен такт,
Всі ноти бажань серця твого,
Лиш тільки люби мене так,
Як ще не любив ти нікого.

І знов зазвучить солов’я
Нова наша мрія струною,
Лиш ти посміхайся, щоб я
Завжди була поруч з тобою!

Залишись… Попрошу… хоча знаєш
я «будь ласка» навряд чи скажу
у думках всі слова десь зникають, –
лиш бажань кольори вітражу…

Залишись… проспіваю тремтінням,
що по тілу як струм протече
і не буде надій на спасіння
як уста поцілуєш й плече…

Залишись... малюватиму тілом
всі «будь ласка» і «дуже прошу»,
навіть втомлена ніч оніміло
теж проситиме маревом сну.

Залишись... я шептатиму мовчки,
перекрикнувши всі «треба йти»…
І, причин тисячі від найшовши,
безперечно залишишся ти…

Кохання в мережі - примара.

Тут душ єднання - не секрет,

Та враз розвіюються чари,

Як вимикаєш інтернет.

Вмикаєш - знову ніжність й ласка,

Романтика немов в кіно.

Та все ж не справжня вся ця казка,

А ми їй вірим все одно...

Перепишу свою історію любові,
Перемалюю ілюстрації до неї,
Та так, щоб в кожному написаному слові
Не було смутку і розлуки апогею.

Перегорну сторінки із розчаруванням,
Переспіваю саундтрек ще раз вітрами,
Щоби сльозами не дощило в ній світання
І розпач протягом не шастав щоб ночами.

Передивлюсь усі бажання і розмови,
Візьму з них ноти, що давно у мріях снились
Й перепишу свою історію любові,
Щоб в ній був ти,- не він, не хтось, а ти лиш…

Сонце — не сонце, вітер — не вітер,
Щастя, — не щастя, коли ти не мій.
Ніжністю серця, полум’ям літа,
Пристрастю ночі, загадкою мрій

Я тебе знову цілую… і кличу…
Кожної миті згоряю до тла…
Знову твоє я малюю обличчя,
Очі твої… Скільки ж в них є тепла!

Знову крізь відстань тебе обіймаю,
Шлях прокладаю до тебе з надій.
Я так люблю!!! Тільки, Сонечко, знаєш
Сонце — не сонце, коли ти не мій…

Дозволь помріяти про тебе як колись,
Торкнутись поглядом плечей твоїх, обличчя,
Відчути ноти осені незвичні,
Що у волоссі кружевом сплелись
І манять в вись…

Дозволь піти по краї неба-скла,
Осколки мрій мозаїкою скласти
І не боятись вижити чи впасти,
А догоряти всім єством до тла
Від рук тепла.

Дозволь мені не бачити. Візьму
Й помчу всліпу тебе до зір гарячих…
В коханні, віриш, не буває зрячих,
Тож в ньому легко звабити пітьму
Й лишить саму.

Дозволь любити! Так, як ще ніхто
Не смів тебе любити в цьому світі,
В тобі вмирати, воскресати, тліти,
Тобою жити, дихаючи в тон
З любові сном.

Я все, що хочеш випрошу у доль,
Лиш ти дозволь…