... А знаєш, що тобі сказати мушу,
Мізки від чого висохли від дум:
Бодай хоч раз ти зазирнула в душу?
Хоча б колись пройняв незнаний струм

Від дотику легенького рукою,
Поширився від маківки до п'ят,
Ввірвався в серце кулею сліпою
І млосним зойком вискочив назад?

Чи можеш ти забути про буденне
І відлетіти в рай солодких снів?
Чи мусиш повертатися щоденно
До сірості таких подібних днів?

Злети, бодай хоч раз, над метушнею,
Душі відкриту книгу прочитай,
Де ти була й залишишся моєю,
Де ще живе такий примарний рай...

Звездочка с неба упала
Прямо на мою ладонь.
И я желание загадала,
Чтобы мне приснился ОН...

Чтоб встретились случайно,
Но никто не помешал,
И поцеловались тайно,
Нежно он меня обнял.

Твоя влада, Ладо! Згуба 

 

З губ… Голубе мій!.. Глибоко 

 

Голубиться, губиться… Пригублю… 

 

Любитиму… Благоговітиму… 

 

06.04.2012

© Copyright: Марина Степанська

Раздел: лирика любовная

Свидетельство о публикации № 10428

 

 

О, Ладо! На губах – згуба!..

Пригублю глибоко… любо!

Загублюся, заголублю…

Любитиму… Благоговітиму…

 

 

06.04.2012

 

 

© Copyright: Марина Степанська

Раздел: лирика любовная

Свидетельство о публикации № 10421

 

© Copyright: Марина Степанская, 2012 Свидетельство о публикации №11204063378

Весна  вже

нібито настала

і  роквіта  життя

то мало так...

 

Радіти  самоті?

коли серця  палають

своє

як  кремяне-

у  камінь

і  відвернутися

 

 

 

 

 

І ніби сон як сон – не раз ти снив любов’ю,
не раз горіла ніч від пристрасті й тремтінь,
та тільки так як я, ніхто іще з тобою
наївно не блукав у нетрях сновидінь.

Не бійся, простягни мені на зустріч руку,
з тобою так давно ми снили в унісон…
Ти обніми мене й сердець незвичним стуком
розбудимо весну квітчасту за вікном.

Не раз тебе крізь сон п’янили аромати,
не раз тобі у снах здійсняла мрії ніч,
та лиш ніхто тебе не смів так цілувати,
як я слізьми роси, торкнувшись твоїх пліч.

Та тільки так як я ніхто не смів дивитись
твоїх очей і мрій у небо голубе.
Не зможе від тепер тобі ніхто так снитись,
не зможе більш ніхто любити так тебе…

Без тебе я наче у комі…
Дихати як? Протяги в домі,
Ранена ніч на прірву схожа
Віриш чи ні, я так не можу!
В світлі казок жити без тебе –
Від цих думок вибухне небо,
Від безнадій сонце зірветься…
Віриш чи ні – ти моє серце!

     Заради любові скоряють планети
                                   і цілують сни,
     Заради любові малюють портрети
                                   подихом весни,
     Заради любові
                          з бажаннями в змові
                                   мріями стають,
     А я тебе люблЮ…

Знову ночей схиляться тіні.
Дотик очей, і рук сплетіння,
Жадібність уст, крики бажання,
І наших душ вічне єднання…
Я розіллю всі океани,
Сонцем спалю прикрі тумани,
Із темноти врятую зорі
Тільки лиш ти завжди будь поряд!

Не залишай мене як гаснуть зорі
в мереживі, що сутінки снують.
Оті зірки в моєму небі-морі,
без тебе сірим попелом стають.

Не залишай мене як вітер в шибку
мете сніги, а разом з вітром тим
душа ридає, мов самотня скрипка,
думки німіють від холодних зим.

Не залишай мене як сніжний ранок
уста-крижини тулить до грудей.
Я так зігріти хочу той світанок,
та леденію без твоїх очей.

Не залишай мене як по краплині
доплаче воском втомлена свіча,
бо так важливо саме в ці хвилини
схилитись до коханого плеча…