Ми таки купили собі фотоапарат. І першою його перевіркою було відрядження до Одеси. Тож про "Перлину у моря" у подіях, враженнях і фотографіях... Дуже важко вибрати кращі з майже 600 фотографій... Поїзд прибув на вокзал Одеса-головна приблизно о 6:20 ранку.

Південь України зустрів мене похмурою погодою та дощем! Але у ці дні тут планувався просто всеукраїнський шабаш метеорологів, а іноді ми уміємо домовлятися з погодою...  Доїхавши на 18-му трамваї до потрібної зупинки (які, до речі, мають тут дещо дивні назви, як то 5-та чи 16-та станція Фонтанської дороги, чи 7-ма станція Люстдорфської дороги), я пішов шукати відкритий вхід до території університету. Так рано гостей тут ще не чекали... Поселився я у університетьському профілакторїї, який більше був схожий на охайний готельчик. Переодягнувшись з дороги та прийнявши душ, я пішов навчатися. Серед слухачів курсів було 8 жінок та один хлопчина з Донецького аєродрому. З ним ми найбільше і здружилися. Після пар він спитав як я відношуся до ранкової пробіжки, я відповів позитивно і ми домовилися на 7:15 ранку. Після чого я пішов привітатися з морем. Воно було тихе, але холодне. Пізніше, озброївшись мапою, я поїхав у центр міста. Трамваї у Одесі курсують хоч і не так часто як хочеться, але досить справно. Проїзд по 1 грн. До того ж трамвай - це вид міського транспорту, якому я найбільше довіряю, після метро. Можливо тому, що він більш сталий у своїх змінах і найбільш консервативний. Не знаю чому, але я дуже погано оріентуюсь у чітких квадратних кварталах, як то центр Одеси, чи Поділ у Києві. Пройшовши вздовж вокзалу та Привозу, який вже зачинявся, я звернув на Олександрівський бульвар, так як на ньому розміщувався скверик і найбільша кількість пам"ятників. Спершу мені зустрівся пам"ятник жертвам Чорнобильської катастрофи. Він, як і більшість пам"ятників цієї трагічної події, був чорним та не дуже масштабним, стояв трохи осторонь дороги у зовсім невизначному місті напроти зупинки. Під дахом цієї зупинки я якраз сховався від дощу, що все посилювався... Далі мені попався скверик з пам"ятником-козаком та меморіал пам"яті загиблим стражам правопорядку... Скільки ж людей гине у наші мирні часи... Далі - пам"ятник Олександру Сергійовичу. Взагалі в Одесі люблять Пушкіна, я бачив принаймі три пам"ятники цьому поєту, можливо і це ще не всі. Ноги на той час я вже промочив, тож зайшов трохи обсохнути і відігрітися у торговий центр "Афіна". Цей комплекс надзвичайно мене вразив!   Склалося таке враження, що я знаходжуся у футуристичному місті серед хмарочосів, враження підсилювало металеве дерево з пташками на гілках, що практично сягало 6-го поверху. Однією з основних програм прогулянки був Оперний театр та пам"ятник Дюку де Решельє. Театр надзвичайно гарний після реставрації, чудові скульптури... Квитки я не купив, бо було вже досить пізно. Дюк, як і завжди, стоїть напроти Потьомкінських сходів і має той же двозначний вигляд з 2-го люку.

Далі буде... тут!!!

У Кременець ми приїхали вже пообіді. Поселитися вирішили в готелі Віка, що,судячи з адреси і карти, був на півдорозі між автовокзалом і центром міста. В самому центрі готелів немає зовсім. Готель новий, чистий, зручний де-не-де ще ведуться оздоблювальні роботи. Він справив дуже гарне враження. Вартість номера 140-190 грн, але десь у більшому місті  такий номер коштував би під 500 . До речі, це єдиний готель де не потрібен був паспорт при поселенні. Була тут лише одна незручність - при готелі не було кафе, але ми знайшли поруч чудовий ресторанчик в національному стилі "Козацький курінь", де зі смаком і пообідали.

Як і в Дубно, вирішили починати знайомство з "дальніх бастіонів". Тобто, пішли на Замкову гору підкорювати руїни замку, які тут видно практично звідусіль. Замок знаходився на горі Бона (названа на честь італійської княжни, що була дружиною польського короля та великого князя Литовського Сізігмунда І, і протягом 20 років (1536-1556) володіла містом), або Замкова гора. Висота гори 397 метрів над рівнем моря, або 105 метрів від підошви гори до вершини.

 По дорозі зустрічалися храми, монастирі і церкви, але фотографувати більшість з них було назручно, бо знаходилися вони на захід від дороги, а час вже був післяполудневий.

Якщо поглянути на карту Кременця, то головні дороги у плані мають Y-подібну форму, де на перетині знаходиться автовокзал, а центр і історична частина міста знаходяться нижче. Але при детальному розгляданні плану він має вигляд лабіринту, при чому жодна з вулиць на карті не йде на замкову гору.

Розпитавши місцеве населення ми знайшли таки дорогу вгору. Дорога дуже мальовнича.  Ще не доходячи до руїн ми почали фотографуватися на каміннях та пагорбах. Бачили кілька компаній, що вибралися сюди на пікнік. Біля самих руїн нас зустріли зародки (чи рештки) туристичної інфраструктури: чоловік на машині, що торгував сувенірною продукцією, а один навіть стояв біля таблички з цінами і  брав плату за відвідини руїн замку. Дитячий квиток коштував 1 грн, дорослий 3 грн. Мені, чогось, згадався Остап Бендер біля провалля... Зате тут ми купили магнітики з Кременецьким і Дубенським замками, бо у Дубно сувенірної продукції ми не знайшли...

Від замку добре збереглися в"їздна брама з баштою і трохи стін, які з перервами оточують площу у 0,75 га, де раніше був замок, що складався з церкви св. Михайла, великого будинку і господарських споруд. Перше укріплення з дерева та землі тут було споруджено ще у 12-сторіччі, яке, завдяки своєму вигідному положенню вистояло проти навали Батия у 1241-му та наступу хана Куремси 1254 року, але восени 1259-го на вимогу хана Бурондая, що погрожував розоренням краю воїни волинського князя Василька Романовича розібрали укріплення. Камяну фортецю ймовірно почав будувати польський король Казимир ІІІ з литовськими князями Гедиміновичами у 1366-му рочі, продовжував угорський король Людовік Анжуйський, що володів містом з 1370-го, а завершили Гедимировичі, які повернулися сюди 1382-го. Остаточної форми замок набув у середині 16-го сторіччя. З розвитком вогнепальної зброї, довелося перебудовувати в"їздну вежу, яка раніше виходила на перешийок гори, але, із-за загрози прякого влучання артилерії, ворота заложили, і поряд побудували нові, що виходили на глибоку долину. Взагалі, 16-те та початок 17-го століття відзначаються високим рівнем розвитку міста. Під час визвольної війни восени 1648 року до замку пійшов 7-ми тисячний загін армії Богдана Хмельницького під командуванням Філона Джалалія. Вони, з допомогою місцевого населення, взяли замок у облогу, згодом захопили та зруйнували. Після цього замок не відбудовували...

---

Одна річ тільки дуже мене розстроїла: якийсь закоханий телепень намальвав на всю стіну пошлі сердечки і написав величезними буквами "АЛІНА", а поряд, ще один меншими буквами написав "Оля". Чогось є таке бажання, щоб ці Аліна з Олею погикали з пару років, а їхнім горе-коханцям щоб ручки поскрючувало...  Не те щоб я дуже злий, але на мою думку, якщо вже кортить щось споганити, то ти спочатку це побудуй...

---

Походили навколо, пофотаграфували руїни, помилувалися чудовою панорамою міста і навколишніх гір. Краєвиди просто зачаровували...   Але це краще дивитися в натурі, а поки пропоную кілька фото (Церква Різдва Пресвятої Богородиці, Костел св. Станіслава, Миколаївський собор, Жіночий Богоявленський монастир, Езуїтський колегіум з Замкової гори). Зверху видно майже все місто з його церквами, монастирями і костелами. Екскурсію по цим архітектурним об"єктам старовини ми планували іншим разом. Потім підійшли ще до однієї представниці туристично-розважального бізнесу на горі. Жіночка пропонувала скористатися послугами телескопу за 1 грн, при чому, якби не черга, що майже одразу утворилася за нами, то думаю в телескоп можна булоб довго розллядати околиці. Як бонус, у гарну погоду жіночка одразу наводить об"єктив на купола Почаївської лаври, яку звідти не погано видно, а потім вже крутиш телескоп куди душа забажає... А ще у неї ж за символічну плату у 15 грн дівчатам можна вдягтися у середньовічне вбрання і сфотографуватися у ньому. Чим ми успішно і скористувалися... Цим знову ж таки привернули увагу інших відвідувачів до такого виду послуги. Дівчина сказала, що є членом Луцького рицарського клубу і збирає кошти на нові костюми на рицарський фестиваль що цього року має відбутися тут, на горі, 4-5 вересня.  (В інтернеті підтвердження інформації не знайшов  )

Потім, вийшовши з території замку, відмітили його "взяття" пляшечкою пива з кальмарами і пішли додому, але вже іншою дорогою, яка стрімко спускалася на інший бік гори... Певний час йшли лісом, потім зайшли в населену частину міста, але ще довго йшли по розбитій вулиці до центру. Коли вийшли на центральну "осьову" вулицю, то міста майже не впізнали, було таке відчуття, що ніби поки ми були наверху місто підкосила невідома епідемія. Вулиці були практично пусті, всі магазини зачинені... Добре, що "Козацький курінь" ще працював, де ми смачно повечеряли. Взагалі, день був чудовий!

Профком університету організував поїздку до Батурина, поїхав туди і я. Провчився ж там 5 років, плюс три роки аспірантури, до того ж працює там багато моїх знайомих, серед них і майбутня дружина.
Але, що погано у таких поїздках, - ти суцільно підлягаєш розкладу групи. Неможливо більш детально зупинитися там, де тобі цікаво і пройти повз те, що тебе не дуже схвилювало. Із плюсів те, що можна поверхнево ознайомится з невідомою місцевістю, намітити собі майбутні маршрути, ну і цікава весела компанія знайомих людей.
Спершу нас повезли у відновлене родове гніздо князів Розумовських. Видно, що грошей Ющенко не пошкодував, навіть східці зробили з італійського мармуру, але тогочасною епохою ми не прониклися, експозиція була представлена переважно картинною галереєю сучасних художників на тему хто як бачить портрети Розумовсбких і інших гетьманів України та правителів сусідніх держав тієї епохи. З залів сподобалися 2 великих зали - зал засідань та столова, а також книжна шафа 18-го сторіччя. Але у самому палаці все дуже строго, користування фотоапаратом 30 грн і за групою, окрім екскурсовода постійно ходять наглядач зали та охоронець...
Більше окунутися у тогочасну епоху та звичаї можна було у будинку судового писаря Кочубея, де зберігся підвал у якому представлені воскові фігури судді та засудженого та знаряддя катувань.
Найбільше ж мені сподобалося у відновленій цитаделі Батуринської фортеці. Біля стін нас зустріла дівчина-екскурсовод у вишиванці. Цікаво розповідала про історію самого Батурина та відновлювальні роботи на цьому місці, паралельно можна було задавати питання та фотографувати фортецю ззовні та подвір"я всередині. Батуринська цитадель являє собою дерев"яні захисні стіни з трьома вежами, оборонний рів та частоколи. Всередині цитаделі дерев"яна діюча церква, будинок гетьмана, скарбниця, кілька гармат 17-18 століття та пам"ятник загиблим у батуринській різанині.
Цікава, неоднозначна та трагічна історія Української держави. І досі не можна певно сказати хто був правий, а хто ні при її творенні. Але точно можна сказати, що лише об"єднання зусиль та міцна влада можуть надалі зберегти цілісність, недоторканність та соборність нашої держави. Нажаль, і досі на берегах Дніпра, Дністра, Дінця та Тиси нема того єднання та розуміння. А це колись таки призведе до чергового руйнування та розорення.
По дорозі додому було ще трохи часу і ми заїхали на хутір, де жила дружина письменника Куліша, куди часто навідувався він сам та "колеги по перу". Жіночка, що працює доглядальницею та екскурсоводом цього хутору дуже своєрідно вела екскурсію, ніби все, що вона розповідає вона бачила на власні очі і просто переповідає вчорашні події на хуторі... Дуже добре, до речі, що дехто з депутатів, що родом з цих країв перейнялися історією рідного краю і відновили один з чисельних історичних куточків нашої багатої країни.

Привіт! Вітаю з п'ятницею!
Оце надумала малу завтра повезти на екскурсію в Запоріжжя. Сама була там разів 30, а куди поїхать крім Хортиці - не можу придумать. Що підкажете?

Збараж- древне місто на річці Гнізна, в літописах вперше згадується у 1211 році, але і до цього часу тут було одне з укріплених поселень Галицько-Волинського кнізівства. У 1241 році його, як і більшість Руських міст, було
зруйновано татаро-монгальською навалою. До 1393 року, поки Новгород-сіверський князь Дмитро Корибут не почав будувати тут замок, про місто згадок немає. У 15 ст Збараж знаходиться у центрі литовсько-польських сутичок, у 1474 та 1598 роках замок штурмом здобували татари, після чого старий замок вирішили не відбудовувати. Новий Збараж у 1583-му почали будувати брати Кшиштоф та Юрій Збаразькі. У 1649 війська Богдана Хмельницького 7 тижнів тримали у збаразькій фортеці у облозі польські війська Яреми Вишневецького. Ці події висвітлені у творі та фільмі "Вогнем та мечем". З 1772 року місто входить до Австро-Угорської імперії, у 1809-1815 роках він належав Російській імперії, потім знову австрійцям. У 1918-му році він є частиною молодої Західноукраїнської Народної Республіки. У 1921-1939 роках це територія Польщі, а з 1939-го тут панує Радянська влада. Ось така цікава та неоднозначна історія міста, цілого краю, та і всієї України...
За 20-25 хвилин поїздки подрімати толком не вдалося. Недалеко від автостанції стоїть танк - пам'ятник битви у Другій світовій, трохи далі на площі перед міськрадою - пам'ятник Хмельницькому. Майнула чудна думка: чому тут стоять пам"ятники тим, хто руйнував це місто, а не тим, хто його будував, захищав і відбудовував?
Хоч у нас і була карта міста, але вона не досить точна і виявилося, що ми вже йдемо до замку довшою дорогою... Поки йшли, ще одне цікаве спостереження: у Західній Україні живуть більш щирі та відкриті люди, тут нема жодного суцільного паркану, а тим більше паркану вище 1,5 метра; практично у кожному дворі ростуть квіти, не те що дачі у підкиєвських жлобів...

Дівчина-касир запропонувала нам квитки у замок по 12 грн та окремі квитки до виставки знаряддя тортур по 5 грн. Взяли все! У центральному корпусі ще ведуться роботи, хоча на першому поверсі вже відкито зал козацької слави та туалет , на 2-му - музей церкви та іконопису, а також макет замку. У бокових флігелях відкрита тимчасова виставка сучасного скульптора

Виставка знаряддя тортур, що знаходиться у підвальному приміщенні, невелика, але тішить свом добрим описом кожного з експонатів...

 Як тільки ми вирішили продовжувати свою прогулянку містом, тут же з'явилася "спеціальна тьотя" (хто читав Фрая, той зрозуміє), яка провела нас короткою дорогою до річки. Взагалі, багато міст Тернопілля побудовані на берегах річок, які перегорожені дамбою, внаслідок чого у північній частині міста утворюється невелике водосховище.
 Трохи далі, за адміністративною будівлею височать купола церкви Воскресіння Господнего XVIII ст.


Запивали кожен на свій смак: Микулинецьким пивом та зеленим чаєм. Ввечері втомлені і задоволені повернулися додому... Назавтра запланували поїздку в Бучач та Язлівець.

Після костла в Унігіві, ми двинулися на с.Варяж, шо за 20-30 км від того самого Угніва. Там моє скло мав порадувати ше один костел Святого Марка.

[ Читать дальше + ше фото ]

Суботній ранок почався з приготування кави у новій джезві... Кава вийшла смачна та духм"яна. Сьогодні ми планували відвідати Бережани та ... Рай. Відстань від Тернополя до Бережан 57 км, автобусом їхати майже півтори години, квиток коштує 15 грн 22 коп.
Місто знаходиться на берегах Золотої Липи, яка на півночі міста утворює Бережанський став, від греблі вона розходиться на два русла, таким чином Замок знаходиться ніби на острові. Перша писемна згадка про місто датується 1375-м роком, але на його околицях виявлені стоянки часів пізнього палеоліту. У 1530 му році польський Король передає поселення графу Синявському, надавши статус міста і магдебурське право. У 1534-1554-му роках на заплаві річки будується замок - найвидатніший витвір оборонної архітектури України епохи Ренесансу, над яким працювали італійські та українські майстри. Цікаво те, що фундаментом у цій, колись  болотистій, місцевості слугують безліч дубових паль, вбитих у землю.



Донедавна він перебував у цілковитій руїні, а зараз активно реконструюється. Навколо замку розбитий невеликий парк з кількома кав"ярнями. На вході нас зустріла жіночка, що продавала квитки та проводила екскурсію. Квитки ми купили по 5 грн, а від екскурсії відмовилися, але вона і так розповіла нам багато цікавого. Зразу видно, що людина вболіває за своє місто, любить і поважає його історію. Казала, що у вихідні часто бувають групи з Києва, але частіше приїздять поляки. Дуже гарно виглядає макет замку у центрі двору.
У дворі замку побудована каплиця - родинна усипальниця роду Синявських. Дві бічні каплички добудовані вже у 1624 році. Зараз вся вона огорожена будівельними лісами. Після смерті останнього з роду Сенявських, замок часто переходить з рук в руки і занепадає. Австрійський уряд використовував його під казарми, Останній власник Бережан Якуб Потоцький (1863-1934рр) подарував замок для потреб польського війська, а на базі землеволодінь утворив фонд по боротьбі з туберкульозом і раковими захворюваннями.
У збережених та відреставрованих будівлях почали збирати матеріали для музею. Тут і старовинні барельєфи, мармурові колони, дещо їз старовинних меблів та тарантас.

 Фортеця, хоч і знаходиться в стадії, далекій до завершення реконструкції, але завдяки теплому відношенню своїх служителів стає якоюсь затишною і квітучою від розбитих навколо клумб. А ще у парку, та і в місті, багато дитячих качелей та каруселей.
Кілька днів подорожування та довга дорога до Бережан трохи нас таки розморила, то ж ми спустилися до швидкої і дещо каламутної річки, щоб омити ноги та вмитися. Через місток, до площі Незалежності ми натрапили на відділення пожежної охорони. Хоч воно і не значиться у списку архітектурних пам"яток, але виглядає досить колоритно.Поруч пам"ятник жертвам Чорнобильської трагедії.
Місто Бережани цікаве тим, що більшість пам"яток зосереджено навколо центральної площі.  По мальовничій вулці, яка чомусь називається Площа Ринок, ми дійшли до центральної площі міста. На одному її краю велично здіймається греко-католицька церква Святої Трійці, побудована у 1768, та перебудована у 1893-1903 роках, з іншого - міська ратуша (1803 року), яка у 1811 році увінчалася башнею з годинником. У 1805 році тут з ініціативи Ельжбети Любомирської відкрито гімназію, яка дала дорогу в життя багатьом талановитим людям сьог краю. Зараз тут, окрім міської адміністрації, знаходиться 4 музеї, але вигляд вона має трохи занедбаний. Посеред площі статуї святої Діви Марії та Ісуса Христа з фонтанчиками питної води. А коли на площу злітаються голуби, то її можна прийняти за знамениту площу Сан Марко в Венеції.
>
На площі, під акацією, стоїть пам"ятник молодому Тарасу Шевченку. Трохи зголоднівши, ми почали цікавитися закладами харчування. Хотілося чогось смачного та автентичного, а знайшли піцерію... Може так воно і мало бути, щоб підсилити уяву про знамениту площу в Італії? По дорозі додому ще забіли у кав"ярню у венеціанському стилі на філіжанку італійської кави. Мабуть італійські архітектори дійсно вклали душу у це місто, і вона досі тут присутня.
Трохи далі за площею, на сусідній вулиці височіє стара Вірменська церква 1764 року, поряд на пагорбі костел Петра і Павла 1600 року, із сусіднього пагорба видніється монастир отців Бернардинців, костел якого зведений у 1630-1683 роках, а келії добудовані у 1716-1742 роках. Ми ще трохи прогулялися старими та затишними вуличками Бережан серед стародавніх будиночків та віл. Подихали атмосферою середньовічної Італії в центрі Українського Опілля. Мабуть дуже добре, що у 2001 році місту наданий статус державного історико-архітектурного заповідника. Це дає надію, що місто донесе і приумножить свою первозданну красу і прийдешнім поколінням. (Решта фото тут)
Єдине тільки у мене не вмістилося у голові: для мене фортеця і саме місто це два різний об"єкти, кожен по своєму гарний і затишний, але у єдину картину не зливаються...

(частина друга)

      Думаю, варто більш-менш детально описати місце що на 2 тижні стало табором для фестивалю. По-перше - це тайга, хоч широтно місцина десь іде поряд із нашою, однак висотна поясність і розташування в глибині континенту роблять свою справу. Основною атракцією місця є озеро Мульта, складова каскаду з трьох озер, рівень дзеркала найнижчого 1600 м над рівнем моря.  Вода в озері майже крижана, і це у найтепліший місяць... Погода за день змінюється по 7разів і більше, а температура за півгодини без проблем падає на 10 градусів навіть вдень. В сонячний день, а точніше в сонячні години могло бути до +30, а вночі... ну, зранку на траві і моху бував іній. Але не все було на стільки дико, за пару км знаходилась хата лісничого, навіть із кіньми і банею, але зрозуміло, що все не безкоштовно. А тепер годі технічних характеристик!
      Поставили ми колом свої 4 намети на території, що призначалась як "спальний район"у таборі. Біля нас розташувалась казахська команда і челябінці. Згодом у нас із ними було спільне вечірнє вогнище. В той же день треба було запасатись будівельним матеріалом, тобто сухостоєм, оскільки рубати живі дерева і негарно, і протизаконно (штраф 1000 руб.) В перший день знайшли мало, а точніше майже нічого.Однак певний успіх був у тому,  що знайшли собі ділянку для будівництва, і, подивившись на природу навкруги дійшли висновку, що наш попередній проект - фігня, треба робити інакше. Навіть абстрактно уявили, як.
      Добре, що їжа була не  нашою проблемою, для учасників фесту діяла польова кухня тричі на день, однак не скажу, що завжди вона нас радувала.
     В першу ж ніч з"ясувалоь, що я погарячкував, взявши не достатньо теплий одяг. У спальнику я був повністю одягнений, включаючи светр і куртку, однак це не дуже допомагало. Аби не можливість притулитися до Маші і не ковтки горілки перед сном, не знаю, як би я пережив ті ночі. Це стало мені відповіддю, чому росіяни вважають Україну півднем.
     Наступного дня за матеріалом ми подалися на інший берег озера, кілька років тому там була пожежа, все давно позаростало молодняком, однак і багато лишилось голих стовбурів, адже модрина (ліствєнніца) так просто не згорає. Дістатися туди було 2 варіанти: або чекати в черзі на надувний катамаран, а черга була чималою, або перейти вбрід у тому місці, де з озера витікає річка. Чекати ми не захотіли, бо час на будівництво був обмежений. Води у броді було більш ніж по коліно, крижаної води, і без пари ковтків міцного алкоголю неможливо було себе змусити туди увійти. Пощастило нам, що про запаси спиртного ми подбали. Та й холодно тільки перші секунди. Інші веселощі почалися із рубкою дерев, оскільки інструмент у нас був, як завжди, "найкращий", та й модрина, як виявилось, дуже міцна деревина. Просто капець, яка міцна. Однак кілька таких деревець ми повалили, кілька знайшли вже повалені, та й сам процес проходив досить весело, із жартами. Весело навіть було тягти ці надзвичайно важкі стовбури до берега, навіть не знав, що деревина може бути такою важкою. І зрозуміло, що в"язати дерево у плоти теж довелося, стоячи у воді, бо інакше ніяк. Чекала нас невесела перспектива плисти на тому плоту через озеро, а він був дуже не надійний, та й озеро не таке мале, має течії і має чималу глибину. Кому як, а мене така перспектива лякала, не хотілось опинитись у крижаній воді. Нам пощастило, неподалік катамараном свою деревину буксували сусіди-челябінці, то й ми напросилися до них, щоби вони й наше дерево потягли. отже ніхто не ризикував, залишилось лише кілька кілометрів до табору пішки, знімаючи штани на броді.
     День по тому, почали будувати, вкопали кілька колод а березі, а далі - знову у воду! Як же не зручно, стоячи у воді, під холодним дощем у кам"янисте дно забивати кувалдою палі... Як не хотіли ми запобігати черги, а в черзі на пилораму довелося трошки по панікувати. По-перше, не треба пояснювати що таке порядок по-слов"янськи. А по-друге, то ланцюг на пилці злетить, то бензин закінчиться... До речі, це дуже нервувало: багато бензину витрачалося на генератор для нічного кінотеатру (велике біле полотно посеред тайги, поляна замість глядацького залу, проектор - пожирач електрики, а отже і бензину), та дискотек (у тому ж ключі), все це мило, однак це ж не основне, навіщо ми приїхали! Приїхали ж, здається, будувати... Врешті, почали реагувати простіше на всі ці речі, і просто ловили кайф від процесу. Ну і звичайно, відмовились від плану напилити дощок. Тим більше, з круглих стовбурців наш об"єкт виглядав, як виявилось, прикольніше.
      Тепер, якщо вже згадали, про побут. Вода в озері дуже чиста, оскільки так важко до Мульти добратися, то й загадити було нікому. Тому пили ми її прямо звідти. На ній же нам кухарі готували їжу. Для вмивання, миття  і так далі, вода набиралась у великі  діжки, яких було декілька на весь табір, і на ділянках біля них все і здійснювалось. В озеро ніхто не  гадив, за цим слідкували. А слідкувати доводилось. Якось, під час сніданку, вийшов один з організаторів і в мікрофон  сказав: "Всєм доброє утро. Ізвінітє, что поднімаю ету тєму за завтраком, но просто достало уже... ХВАТІТ СРАТЬ ГДЄ ПОПАЛО!!!! Єсть же специально туалєти для етого! Нас тут 600 чєловєк, ми же так всю тайгу засрьом!!"...
     Туалети, варто сказати, були не для слабких нервами людей... Однак описувати їх не буду, це не найприємніше явище. Було навіть кілька явищ під назвою "душ", але помитись там відважились лише сибіряки. Екстриму нашим організмам вистачало і без того. Через кілька днів я навіть застудився і був із температурою, але це не завадило тримати в руках ані молоток, ані пилку. Слабкість, звичайно ж була, та це ніщо у порівнянні із ймовірним там енцефалітним кліщем. На щастя, нікому таке добро тоді не дісталось.
     Минув 10-й день будівництва, і об"єкт наш був готовий. Від того, що ми проект ували у Києві, гуртом у квартирі одногрупниці вночі, майже нічого не лишилось. Вийшло краще, принаймні це була думка нас авторів, і багато хто з тим погодився. В вечорі було урочисте відкриття. Музика, салюти, феєрверки, фотографування з об"єктами (а їх було близько 70)... Потусивши з усіма, ми повернулись до своєї своєї "берлоги", що спорудили десь на третій день із плащів-наметів для того  щоби там по вечорах їсти, курити кальян (один із нас віз його на Алтай прямо з Києва), грати на гітарі під час вечірніх злив. Пилося і співалося тоді добре,  про свою хворобливість я навіть не думав, не  помічав її.
     Наступного дня у нас в планах була прогулянка до верхнього каскаду озер  (кілька годин пішки в один кінець) і БАНЯ!!! Природа там дійсно дивовижна, все там ніби й не знало ніколи людського втручання, ніби так і залишилось у своєму первозданному вигляді. А довгоочікувана баня була просто чудовою винагородою за всі наші старання. Та й треба ж було, врешті, нормально помитися. Варто сказати, алтайці топлять баньку досить суворо, із нашими не в порівняння, але навіть із цим задоволення було на стільки великим, що ті 100 рублів просто здавались дрібницею. А хворобу ніби рукою зняло після алтайського пару. Був як новенький, і гуляння з приводу закриття фетсу теж далися нам на славу.
      Дорога назад, то вже окрема епопея, про це трохи згодом...

Якось за останні роки склалася традиція на 1-2 травня садити картоплю   та їсти шашлики , а на 9-10 відкривати нові горизонти, тобто відвідувати різні природні та архітектурні дива на території України...

Минулі 2 роки це був крайній дикий захід:

 у 2007-му Долина нарцисів у Хусті

 у 2008 - Ужгород

та Невіцький замок (тут звіт про подорож)

Цього року плануємо перевірити гостинність крайнього півдня: Ялта, Алупка, Місхор, Симеїз, Лівадія, Нікітський сад.

Квитки на потяг вже купили. Номер в готелі зарезервували. У програмі подорожі проживання в готелі в Ялті, пізнавальні екскурсії у Нікітський сад, Воронцовський, Лівадійський, Масандровські палаци, катання на канатній дорозі та дегустація Массандрівських вин, а також подихати морським повітрям, змінити обстановку і розвіятися!

Рахую дні до початку відпустки!

http://blog.i.ua/community/343/630423/ - Подорож на Закарпаття. Мукачево (Тут початок)

В Солотвино нас вже чекали... Кілька бабок, наперебій пропонували скористатися їхньою гостинністю. Ми вирішили, що з чогось же таки треба починати, погодилися ощасливити одну із господарок. Вона сказала, що живе у 15-ти хвилинах від озера показала нам в якому боці воно знаходиться і повела у зовсім протилежний бік... Кудись у гору... Йшли довгенько... По дорозі по-троху почали дорікати, що далеченько ми вже зайшли... Поселили нас у літню кухню, що була перероблена у кілька кімнаток з ліжками... Кімнатка була настільки мала, що в ній ледь поміщалося ліжко та журнальний столик. У дворі був літній душ, далі, вверх повз каченят, туалет. Видали нам трохи сиру постіль, показали де кухня з каструлями та тарілками. Ми розвісили постіль досихати, попередили господарку, що йдемо на озеро, і якщо по дорозі знайдемо щось привабливіше, то будемо переселятися... Дорога до озера виявилася не такою вже й довгою, але і не короткою, до того ж приходилося переходити залізницю і автомобільну дорогу. Практично на кожному другому дворі була табличка " Є вільні місця" та ""домашнє вино", особливо шикарними вважалися таблички "теплий душ". У центрі примітили кілька кафешок, де можна було б пообідати... Вирішили зразу йти на озеро, а на зворотньому шляху шукати нове помешкання.
Мушу сказати, що поки ми дійшли до озера навколишній ландшафт кілька разів докорінно змінився (таке було перше враження). Ми жили на горі, під лісом, майже у Карпатах, центр виглядав як досить типовий районний центр, чи невеличке містечко з розбитими дорогами. Як тільки вийшли за поселення ландшафт знову докорінно змінився... Було щось схоже на циганський табір у Приазов"ї. Хоча я ще ні разу не був у приазовсіких степах і на курортах азова, але десь так я уявляв собі хоча б той самий Генічеськ... Суха трава, сухий вітер, окремі дерева, стихійний базарчик, де можна придбати одежу, рушники, шляпи, надувні матраци, круги та різні іграшки, сувеніри, морозиво, солодку вату, сосиски в тісті... Далі бази... Це дерев"яні будиночки, здебільшого окремі двоповерхові котеджі на кілька сімей... Між будинками сохнуть купальники та рушники, під стінами лежать матраци та круги у вигляді качечок та черепах. Дорога не асфальтована, а просто засипана щебнем та укатана... Спершу ми дещо розгубилися... За цими базами зовсім не видно було озера... Пройшлися прямо, через паркан ми побачили таки внизу водну поверхню. А далі, на сусідніх пагорбах вже була Румунія.
До речі, українські мобільні оператори тут ловляться однаково часто як і румунські. Всюди було покриття Київстар та МТС, часто з"являвся Білайн і Лайф, Румуни теж не відставали... Їхніх операторів теж було 3-4. Ще хотілося б додати, що мало яка база має власний пляж. Серед безлічі табличок та надписів знайшли"Дача-Люкс", саме сюди я дзвонив, і адміністратор дав найбільш повну інформацію. У них був власний пляж, тож ми вирішили почати знайомство звідси. До того-ж цікаво, від чого ми відмовилися, обравши послуги приватного сектору.
Вхід на пляж строннім людям коштував 3 грн . Ми заплатили на воротах та спустилися до води. Мушу зауважити, що ця база знаходиться на вищому, крутому березі озера, до води ведуть довгі дерев"яні сходи, які зразу ж у мене почали асоціюватися з Потемкінськими сходами в Одесі. На березі, що напівостровом вклинюється у воду, стояли кілька ліжаків, можна розміститися на одній з терасок на схилі. Поки ми думали, де нам зупинитися один з ліжаків звільнився... Я роздягнувся і поліз у воду... Далі були самі яскраві враження... Виявляється, вода настільки щільна, що навіть стояти у ній без звички важко... Тебе, як поплавок, виштовхує на поверхню... Зате лежати в ній можна досить спокійно.
А ще, із-за незначної глибини переважної частини озера, воно добре прогрівається, і водичка просто супер! Парне молоко! Цікаво потім було і обсихати: на шкірі лишаються маленькі кристакики солі, ніби тебе хто обсипав кухонною йодованою Екстрою... Таким чином можна зекономити на таранці до пива, облизуючи себе чи сусіда. На кожній базі є літній душ (за 2-4 грн), а на деяких є теплий душ (від 5-до 10 грн). Після купання у нас прокинувся здоровий апетит. Задовільнити його вирішили у критому літньому ресторанчику на цій же базі. Замовили борщ та піцу. Ну і звичайно, пиво до солі!
Борщ виявився доволі смачний, а піцца сухувата. Як вияснилося у наступні дні, у цьому ресторанчику борщ найсмачніший у всьому селищі, а ціна всюди приблизно однакова - 10грн. Не вміють український борщ тут готувати...
По дорозі додому шукали помешкання ближче до озера. На більшості баз теж красувалися таблички про наявність вільних місць, на деяких базах "вільні місця" прописані стаціонарно у рекламних бордах! Але ми вирішили шукати притулок у приватному секторі. Огледівши кілька запропонованих помешкань, ми вже майже впали у відчай. В одній садибі пропонували нормальну кімнату, але до душу і туалету треба проходити через сарай зі свинями, у іншому це і кімнатою важко було назвати: сарайчик з дерев"яним настилом замість ліжок і паралоном замість матраців, а з електрики тільки лампочка і це у 21-му столітті!!!... Нарешті нам пощастило натрапити на одну господиню, судячи з усього румунку, а їх тут ледь не половина. Вона показала нам великий, ще не добудований будинок з п"ятьма, здається, кімнатами. Одну знімало літне подружжя з Кам"янця і їх подруга, одна, судячи з усього, була господарська, хоча вони тут і не жили, а просто іноді навідувалися. І три кімнати були порожніми. При чому, їх інтер"єр вражав спартанською простотою: у двох більших кімнатах було по 5-7 ліжок різного калібру, і стояли вони на зразок лікарняної палати... Нас поселили у кімнату меншого розміру, де з меблів теж було лише 2 ліжка. Зате було аж 4 розетки і вікно виходило на південний схід. У вітальні стояла прасувальна дошка та праска, на відкритій веранді був столик, диван і крісло. У дворі стояв літній душ на дві кабінки, за будинком побудований цегляний подвійний гараж, один з них також був призначений для рекреантів (стояло 4 ліжка), інший був переоснащений під кухню-столову. Повз одну стінку стояла газова плита, кухонні меблі зразка середини 80-х та холодильник, посередині, вздовж всього приміщення стояв довгий стіл, обабіч нього довгі лави. За гаражами був сад з кількома яблунями та грушами та туалет. Коротше кажучи, це була краща пропозиція за сьогоднішній день.
Ми домовилися з хозяйкою, що переїдемо до неї завтра зранку. Після чого піднялися до себе,"порадували" нашу  теперішню господиню, що завтра ми переїжджаємо. Вона намагалася нас втримати, казала, що біля озер вечорами громихає музика, а тут тихо і збивала ціну аж до 30 гривень. Але нам тут не подобалося... До того ж,як пізніше виявилося, на кроваті, під самими нашими дверима зазвичай ночує дід...
Ввечері пішли прогулятися перед сном у ліс, що був практично за городами. Так гуляючи, дійшли майже до іншого села, що було з того боку гори. Назад поверталися вже темніло, вийшов повний місяць, який дуже гарно виглядав на фоні ялинок, навіть намагалися його сфотографувти, але нічого не вийшло. Прийшли додому, повечеряли під навісом бутербродами з чаєм та і лягли спати. Вранці поснідали, зібрали речі і переселилися до нової господині. Що ще було цікаво у цьому, та і інших будинках, то це відсутність опалювальних систем, тобто ні печі, ні котла і батарей просто не було... Складається таке враження, що всі ці будинки спеціально побудовані для відпочиваючих, що приїздять влітку, в решту часу вони стоять пусті та холодні. Здається і хазяї не живуть тут, а теж приїздять влітку здавати помешкання, при чому, хоч у багатьох дворах і "є вільні місця", але пропонують здебільшого не найкращі. Ніби вони чекають не нас, а якихось ВІП-персон, або групу відпочиваючих з 6-10 людей, які погодяться жити в одній кімнаті... Мені здається це дурість... Ті ж самі кімнати можна було б облаштувати хай навіть 4-ма ліжками, поставити шафу, кілька тумбочек чи комод. Поставити стіл і кілька стільців. І здавати таку кімнату вже можна не по 20 грн з людини, а по 30-40, але це було б прийнятніше... Ну та ладно... Це їх поняття про гостинність і туристичний бізнес, хай вони його і розвивають...
Зранку ми пішли поснідати у центр. Нам ще раніше приглянулося кафешка на 2 поверсі з балкончиком під назвою "Маріанна". По дорозі я кивнув на одного хлопця: "якби йому скинути кілька кілограмів і побритися, був би схожий на мого однокурсника Саню!" А це виявився дійсно він... Правду кажуть, що Земля кругла, де б ще зустрілися, як не на практично Українсько-Румунському кордоні?.. Вони вже сьогодні від"їздили на Львів, тож Саня пішов складати речі, а ми попрямували снідати. Домовилися зустрітися через 2 години у них на базі та попити пива.
Заради цікавості заглянули в їхню кімнату, яку вони вже мали звільняти... Кімнатка маленька, з меблів ліжко та столик. Чогось вона в мене викликала асоціацію з наметом, чи то із-за рюкзака в середині, чи із-за того, що одна стіна була дахом і тому була дещо похила...
Поки пили пиво почався короткочасний зливовий дощ... Потім Саня з Лесею побігли на потяг, а ми зайшли додому, перевдяглися взяли рушники та й пішли на озеро. По дорозі купили солом"яну підстилку. Цього разу пішли на інший пологий берег озера. Тут щось на зразок громадського пляжу, вхід коштує 2 гривні і навіть видаються чеки-квитки. На цей берег теж виходять кілька невеликих турбаз. Посеред озера є доволі великий острів з крутими берегами і порівняно густою рослинністю, туди перекинутий дерев"яний місток. Сьогодні був вихідний і народу було багатенько... Ми отаборилися на краю пляжу під якимось кущем. Вдосталь наплавалися та назагорялися. Назагорялися так, що у мене згорів навіть живіт, хоч і мазався кремом від загару! Ввечері пекло все тіло, і мене мастили різними кремами... Наступного дня думка про сонце викликала тиху паніку... Тож у рубашці з довгими рукавами ми пішли гуляти у селище... Там мав бути музей та соляні шахти... Про музей місцеві нам сказали, що його засновник помер, а син з"являється не часто... А шахти у закинутому, занедбаному, аварійному стані... Нас вразило одне провалля глибиною мабуть з сотню метрів і таке ж в діаметрі...
При чому не гогорожене і всього в кількох метрах від баз... По дорозі купи сміття, яке сюди скидають як місцеві так і власники баз...
(Вже не так давно чув по телевізору, що Солотвино називають зоною екологічного лиха, частина селища може будь якої миті провалитися в закинуту шахту... Сумно і страшно  )
Ввечері ми пішли прогулятися по курортній частині Солотвино... Виявляється тут безліч баз, деякі навіть нам сподобалися за зовнішнім виглядом, до них ведуть цілі лабіринти грунтових доріг, з калюжами та багнюкою після недавніх дощів... Практично на кожній другій базі є танцювальний майданчик з живою музикою... Найбільше запам"ятався співак, який кортавлячи старався співав пісню "Белые розы". Тут навіть були атракціони, де ми покаталися на машинках та я постріляв  у  лазерному тирі. Біля атракціонів зустріли працівників кафе "Маріанна".
Наступного ранку, у понеділок, ми збігали набрали напрочуд чистої води з озера (пісок за ніч осів) та цілющої грязі, спакували рюкзаки та сіли на маршрутку, що йде прямо від озера на Яремчу та Івано-Франківськ. Але, ми як справжні географи ще вирішили побувати і в Центрі Європи, що по деяким розрахункам знаходиться поблизу села Ділове.
Тут стоїть топографічний знак ще австро-угорщини, обеліск та поряд музей-колиба. Подивилися, пофотаграфувалися і пішли до погран-застави ловити наступну маршрутку до Яремче.