Ірландські поля

       Опісля сніданку з'явився автомобіль від містера О’Каллагана, й невисокий ірландець, під’їхавши до досить привабливого з вигляду будиночка на Ґленанаіл, 9 та привітно привітавшись з місіс Фіннеґан, забрав їхні речі  й повіз до заміського будинку, де на них чекали. Вони поїхали  Тюамськоїю дорогою (R 336) у західному напрямку, на “Автоколі Жойс” повернули на північ та, проминаючи якісь виробничі будівлі й торгівельні центри, дісталися “Автокола Кірвана” й повернули на на Хардфордсько дорогу (трасу  N 84). Їхати довелося вже вздовж невеличких ошатних будиночків, які були дуже подібними один на одного та межували з полями й зеленими насадженнями. Край дороги зрідка виднілися польові квіти. Назустріч їм траплялося чимало інших машин, але нікому не було діла до їхнього автомобіля.
       Недалеко від неоковирної придорожньої їдальні вони повернули на схід. У цьому місці паркан, викладений з каменю, виглядав якимось давнім історичним монументом. На протилежному боці дороги вже можна було побачити цікавіший витвір мистецтва, де з каменю було викладено лише своєрідний “фундамент” та стовпчики, між якими було вмуровано залізні ґратчасті конструкції. Від’їхавши ще трохи, вони повернули на північ й з’їхали на ґрунтову дорогу. Довелося оминути кілька сільських будівель, але проїхавши ще трохи, вони зупинилися посеред майданчика перед будинком містера О’Каллагана. Їхній автомобіль після ремонту вже очікував, виблискуючи новою фарбою.
       Вислухавши вибачення з приводу інциденту, Рейлі та Мерфі поцікавилися тим, чи підозрюють їхні “ірландські друзі” когось у цьому нападі… Натомість їх запевнили, що нічого подібного з-поміж хлопців з ІРА ніхто не міг скоїти. Проте після кількох хвилин розмови вдалося довідатися про групу в рядах ІРА, що нещодавно вимагала зміни керівництва організації та упровадження суворіших вимог щодо участі в ній. Ця група, порівняно невелика, відкололася від основної організації. Але наскільки було відомо містеру О’Каллагану, ні відповідних ресурсів, ні можливостей вони не мали… Навіть віскі.
       Околишніми шляхами через поля вони дісталися траси N 17, повернули на південь і на колі “Мерве” виїхали на звичний шлях до столиці країни по N 6. Сільські краєвиди чергувалися з невеличкими поселеннями й містечками, які мимохіть пролітали за вікнами автомобіля. Коло Атлона вони влилися у потік в напрямку Дубліна автострадою М 6, яка неподалік Кіннеґада перейшла у М 4.

Вечір того ж дня

       Діставшись міста, “туристи” вирішили ще кілька днів побути в країні й зупинилися у досить дешевому (але цілком задовільному щодо розташування та ціни) Абрахам Хаус (Abraham House) на Лоуер Гардінер, 82. Готель, м’яко кажучи, не відзначався рівнем сервісу. До того ж двоповерхові ліжка повною мірою дозволяли утамувати ностальгію за роками, проведеними у навчальних закладах. Але це деякою мірою компенсовувалося порівняно незначною прискіпливістю персоналу при заповненні відповідних документів. Крім того, цей спальний заклад був одним з багатьох подібних і клієнти в них зустрічалися найрізноманітніші.
Проведений тут час давав також можливість поспостерігати за навколишнім життям та орієнтовно встановити причини нещодавнього нападу. Рейлі вподобала невеликий бакалійний магазин дещо південніше на цій самій вулиці. Поблизу можна було дістати гарний  гарячий сніданок. А втім, Кельтський паб на розі Талбот стріт та Лоуер Гардінер теж був вдалим місцем для розмов.

Півгодини потому

       Рейлі вирішила купити щось їстівне й, залишивши Мерфі, облаштовуватися  у щойно винайнятій кімнаті (а заразом, і відпочити після дороги), пішла вздовж вулиці до бакалійного магазину, який вона примітила ще під час свого попереднього перебування у Дубліні. Придбавши кілька сандвічів, булочок та круасанів вона вийшла на вулицю й почала повертатися, коли побачила дещо дивного, але разом з тим непримітного, як їй здалося, молодого чоловіка. Він на певній відстані йшов за нею, залишаючись у тіні будинку. Рейлі зробила вигляд, що роздивляється споруди на протилежному боці вулиці й трохи сповільнила хід, дозволивши чоловіку порівнятися з нею.
       Бічним зором вона побачила, як він кинув на неї поквапливий погляд. Надалі протягом деякого часу дівчина “тримала” його поруч із собою, не відстаючи, але й не даючи можливості випередити себе. Чоловік встиг вийти з тіні будинків, але опісля хвилини такого “крокування” завернув до найближчої підворітні.

Ранок наступного дня

       Мерфі вирішив поспілкуватися з місцевими членами ІРА. Для цього чудово підходив “Селтік Лодж”. Рейлі вирішила теж туди навідатися й оглянути новий для неї заклад. Як виявилося, тут вже протягом тривалого часу існував “гостьовий будинок ”, де можна було зупинитися на деякий час. Окрім того, у цій симпатичній з вигляду чотириповерховій будівлі, яка ззовні навівала думки про ХІХ століття, розташовувалися паб, що вважався одним із найпопулярніших місць для відпочинку. Разом з тим тут був і невеликий ресторан, в якому можна було скуштувати ірландської "домашньої" їжі. Вздовж стін, оздоблених плиткою "під камінь", стояли жовті диванчики. Звичні ресторанні прямокутні та круглі столики, дерев’яні стільці... Дерев’яні ж перегородки між різними “кімнатами” ресторану було прикрашено "модерними" плакатами та картинами. Тут знаходився й невеликий бар. Молодий бармен, зважаючи на ранковий час та незначну кількість відвідувачів увімкнув маленьке радіо. У новинах саме передавали про події в Ольстері, де група озброєних людей захопила завод з виробництва віскі… Вже тиждень не вдавалося отримати від них чіткого формулювання вимог. Це ще більше викликало стурбованість тамтешньої поліції, оскільки в заручниках перебував і персонал заводу…
       Після сніданку Мерфі зателефонував містеру О’Каллагану й трішки посидів у класичному пабі, натомість Рейлі вирішила навідатися до торгівельного центру з багатообіцяючою назвою “Ірландське життя”.

P.S. Усе наведене вище є витвором фантазії. Хочу також висловити подяку вельмишановній пані "Rizhenko Tany" за допомогу в редагуванні матеріалів цієї "Шпигунської серії". Будь-які збіги з реальними іменами, подіями, фактами є випадковістю. Автор не прагнув будь-кого образити або ж якось зашкодити будь-чиїй репутації.

P.P.S. Також прошу не виявляти надмірної прискіпливості щодо моєї оповідки. Але разом з тим дуже вдячний Вам за те, що навідалися до блогу.

P.P.P.S. Хочу також висловити подяку за чудове фото сайту www.sxc.hu/.../550167_foggy_irish_field.jpg...

Також Ви маєте можливість ознайомитися з епізодами << 3 >> та << 5 >>.

        У Львові я знайшла багато цікавих закуточків і кожного разу, фотографуючи щось цікаве, згадувала свою і.юашну приємну приятельку. Отже  цю замітку я з задоволенням пишу для Галинки disu   

Все починається з вокзалу, тут я зробила одну фотку і надіялась, що пройдусь по всьому вокзалу перед відправленням потяга. Та не тут то було  Я так загулялась Львовом, що ледь встигла на потяг, прибігла за 5 хвилин до відправлення 

На сьогодні ця будівля є найвищою в місті, її висота 88 метрів. Її я теж хотіла роздивитись краще на зворотному шляху, але не встигла...

Біля Храму я сіла на трамвайчик і поїхала гуляти на площу Ринок. У вікно трамвая побачила будівлю, але не знаю що це таке.

І ось я в історичному серці Львова.  Площа виникла за князювання Лева Даниловича у другій половині ХІІІ ст. внаслідок регулярного планування забудови за взірцем середньовічних західноєвропейських міст, як центр торговельного та суспільного життя нового міста.

Тут куди не повернись з глибини віків  на вас дивиться історія і старовина, стоїш і не знаеш в яку сторону краще підти. 

На площі Ринок розташована будівля Чорної Кам"яниці, більш відома як Чорний Будинок, є унікальним пам"ятником ренессансної архітектури 16-17 століть, яке не має аналогів не лише в Україні, але й у всій Європі. Фасад будівлі і куткові пілястри були викладені тесаними кам"яними блоками темного кольору, що нагадують форму діаманта, вишукано прикрашені різбленням і орнаментом. На рівні першого і другого поверхів розташовані світлі фігурки святих покровителів медицини: Св.Мартин, Св.Флоріана і Мадонни.

Поряд я зайшла на пошту на площі Ринок і відправила додому листівку, яку вже отримала сама 

Потім я просто пішла по вуличками цього прекрасного міста, насолоджуючись атмосферою старовини, свободи, глибиною віків.

Зверху на правому будинку якийсь герб, звичайно з символікою Львова

На черговій вуличці я побачила арку, а в її глибині хід далі. Галюсь, тут я уявила як ти ходиш і обстежуєш подібні об"єкти 

Захожу в арку, піднімаю голову вверх і бачу ооооууу, цікаві сходи. Але вверх я не стала йти, бо там було якось зовсім безлюдно і самій жуткувато. 

Але я пройшла далі по арці і побачила прикафешний дворик

І знову піднімаю голову, і бачу ого що, у нас я такого точно не бачила   Переходи-сходи між сусідніми будинками зроблені з дерев"яних досок 

Пройшла вперед і побачила теж цікаву картину. Там над вікнами щось написано буквами подібними до грузинських, чи вірменських... Там були сходи вверх, але я і так вже привернула увагу жіночок, які там стояли, то вже мені було не зручно туди залазить. Уявляєте: така собі мадам тю-лю-лю у платтячці з бантиком преться хто зна чого і хто зна куди    Але тепер жалію, треба було таки залізти )))

Поволнувала я публіку, своїми діями і пішла назад, а при виході ось такий цікавий вид

 Іду далі, роздивляюсь на всі сторони і тут якесь диво. Сидять чудіки, махають всим руками. Нижній наче тримає на залізній трубі верхнього, а той так невимушено висить у повітрі і махає всим руками 

Іду далі і роздивляюсь Львівські балкони

І знову мій погляд падає на цікаві двері

Пішла заглянуть, а там цікавинка 

В цьому будинку було більш цивільно і не моторошно, то я вже піднялась уверх

Ця арка теж прохідна і зворотній вихід веде на іншу вулицю.

Далі не пішла, бо ще хотілось пройтись по старовинним костьолам, які розташовані навкруги.

І на останок, перед самою посадкою в трамвай, зупинилась послухати талановитих хлопців. Я в захваті! 

«Кожного року на Новий рік у нас з друзями є традиція…». Знайома і вже  заїжджена фраза, чи не так? Тому я почну трошки інакше, тим паче, що до Нового року ще далеко. Так ось. Кожного року вмене є традиція робити подорож до Кам'яної могили, що находиться біля невеличкого містечка Мирне мелітопольського району, славетне  також виробництвом однойменної мінеральної води Мирненська. 

                         (Вказівник).

Шлях мій як завжди пролягав через Мелітополь, про який розкажу трошки пізніше. Про Мирне мені розповісти власне нічого, тому що бачив я його лише через скло автобуса та невеличку прогулянку до місцевого магазинчику, де купували оковиту та напої.

Глухий край, ось що спадає, на думку при першому обзорі цього селища. Порожні вулиці,мінімум людей. Проте, біля магазину горлопанила місцева гопота молодь (якщо можна назвати молоддю залитих водярою пацанів) дуже схожа на тих, кого в нас називають словом «бьічье». Відразне враження. Мій провідник місцевими шляхами, мелітополець,а також просто друг та однокурсник, пояснив це явище відсутністю роботи та якихось перспектив у житті мирненьців. 

Коротше від Мирного до Кам'яної пішки десь з кілометр, тому ми встигли і поговорити і посидіти при дорозі, та й помилуватися краєвидами. 

Останнього разу ми «зайшли» до могили трошки екстремальним образом – перелізши через огорожу, тому в цей раз я наполягав саме на культурному відвідуванні через центральний вхід.                          (короткий привал )

Саме головне – Могила на місці. Стоїть собі. Це я до того, що начувся від деяких мелітопольців таких байок, як то: могила осіла і її майже не видно та могилу розтягнули на матеріали під будівництво! Смішно, проте у савецькі «шоколадні»часи був такий прецедент. Якийсь, не в міру дружний з розумом та совістю раціоналізатор з місцевих сільських голів пропонував використати піщані глиби пам'ятки для передового будівництва. А чого тут дивуватися? Ми річки пустимо назад і т.д., із савецького фольклору. Пустили дещо…на свою голову.

Вхід нам коштував 10 гривень з одного. Членам профспілок знижки. Жартую. Поруч входу зупинився весільний кортеж, що вселяло якусь високу надію і екскурсійний автобус. Серед екскурсантів виявилися особи з посвідченнями заслужених майстрів України. Але в якій галузі чомусь не пам'ятаю.

Відвідали вперше і музей. Дещо розчарувало його наповнення, бо очікував купу залів і принаймні два поверхи експонатів. Зал виявися один. Вхід -5 гривень. Фотозйомка сплачується окремо. Експонати можна перерахувати по пальцям і для деяких епох взагалі представлені майже в єдиному екземплярі. Це сумно.

Задав співробітниці музею традиційне питання: «Коли відкопаєте печери?» І отримав традиційну відповідь: «Дозвіл на відкопування і подальше екскурсійне відвідування печер нібито є, але фінансування на це діло нема. Вибори.  ». Це теж сумно, бо фантазія малює в тих печерах і гротах щось дивовижне, а на справді, розумію, що дивовижне там може побачити лише око археолога і то не факт. Все начебто вивчили, задокументували навіть пронумерували.

Людей на могилі було чимало. Не менше п'ятдесяти, які лише видерлись на різні пагорби.Картина прикольна: хтось бігає за дітьми, дивиться щоб не ляпнулись в якусь ущелину, хтось загоряє лежачі на камінні, хтось слухає промову представників Рідновіри. 

Ми теж обійшли всю могилу, послухали, подивилися, полазили серед доступних гротів,посиділи на зручному виступі. 

Я не буду тут писати про велич та таємницю могили. Про це вже написано стільки, що можна видавати окремим виданням. І видано. Особисто я планую приїхати сюди ще.Не можу це пояснити, але тут дійсно щось є надзвичайне. Це кожний вирішує сам для себе. Місце яке бачило всі етапи цивілізації людини: від неандертальців до сучасних часів. Ї кожна цивілізація залишала тут свій слід, вважала могилу сакральною. Приїзд двічі до могили Далай-лами та розвідки нацистського «Аненербе» - не випадкові. А звичайні люди шукають в ній щось своє.  В багатьох місцях можна побачити залишені по язичницькій традиції монетки. В той мій приїзд знаходили навіть євро. Поклав ія металеву гривню. 

              (Лекція від рідновірів)

Поруч річка Молочна. Але береги там давно не кисільні. Поросло все очеретом – не пролізти. Глибина біля комплексу Кам'яної по пояс максимум. Все міліє,меліорація добиває шлях, яким колись ходили «із варягів в греки». Помитися не вдалось.

Відламувати щось від цього міста на згадку чи виражати свою дурість  любов  на камінні вважаю зайвим. Проте такої думки притримуються не всі. Сміття можна побачити скрізь. Написи «тут був вася» взагалі є типовим проявом вандалізму.

Але могила стоїть. І дай Бог простоїть ще не одну цивілізацію. Залишав я могилу з відчуттям свободи у грудях.

                     (Молочна).

Власне про сам Мелітополь. 

Приїжджаю туди в трете і повноцінно так й не оцінив. Звичайно, що після брудного та задимленого Запоріжжя там свіжіше. І людей менше. Проте заробити там важче.

Краще подивитися кілька фото. Своє ставлення до Мелітополя я поки що складаю, то як планую нову поїздку. Хіба що пригадую як там впадає в око засмічення міста бігбордамисумно відомої ПР. Таке враження, що ти в СРСР однопартійної системи. Випадково побачив серед ПР вивіску комуністів. Проте не мені вам казати що яблуко від яблуні… Сміх і гріх. 

VIVA Запорізькому краю!!! 

===================================================================

фото з Кам'яної тут:http://photo.i.ua/user/2741333/336389/9688438/

фото Мелітополя тут:http://photo.i.ua/user/2741333/336390/9688482/

==================================================================

Пробиотик© 2012.