«Кожного року на Новий рік у нас з друзями є традиція…». Знайома і вже  заїжджена фраза, чи не так? Тому я почну трошки інакше, тим паче, що до Нового року ще далеко. Так ось. Кожного року вмене є традиція робити подорож до Кам'яної могили, що находиться біля невеличкого містечка Мирне мелітопольського району, славетне  також виробництвом однойменної мінеральної води Мирненська. 

                         (Вказівник).

Шлях мій як завжди пролягав через Мелітополь, про який розкажу трошки пізніше. Про Мирне мені розповісти власне нічого, тому що бачив я його лише через скло автобуса та невеличку прогулянку до місцевого магазинчику, де купували оковиту та напої.

Глухий край, ось що спадає, на думку при першому обзорі цього селища. Порожні вулиці,мінімум людей. Проте, біля магазину горлопанила місцева гопота молодь (якщо можна назвати молоддю залитих водярою пацанів) дуже схожа на тих, кого в нас називають словом «бьічье». Відразне враження. Мій провідник місцевими шляхами, мелітополець,а також просто друг та однокурсник, пояснив це явище відсутністю роботи та якихось перспектив у житті мирненьців. 

Коротше від Мирного до Кам'яної пішки десь з кілометр, тому ми встигли і поговорити і посидіти при дорозі, та й помилуватися краєвидами. 

Останнього разу ми «зайшли» до могили трошки екстремальним образом – перелізши через огорожу, тому в цей раз я наполягав саме на культурному відвідуванні через центральний вхід.                          (короткий привал )

Саме головне – Могила на місці. Стоїть собі. Це я до того, що начувся від деяких мелітопольців таких байок, як то: могила осіла і її майже не видно та могилу розтягнули на матеріали під будівництво! Смішно, проте у савецькі «шоколадні»часи був такий прецедент. Якийсь, не в міру дружний з розумом та совістю раціоналізатор з місцевих сільських голів пропонував використати піщані глиби пам'ятки для передового будівництва. А чого тут дивуватися? Ми річки пустимо назад і т.д., із савецького фольклору. Пустили дещо…на свою голову.

Вхід нам коштував 10 гривень з одного. Членам профспілок знижки. Жартую. Поруч входу зупинився весільний кортеж, що вселяло якусь високу надію і екскурсійний автобус. Серед екскурсантів виявилися особи з посвідченнями заслужених майстрів України. Але в якій галузі чомусь не пам'ятаю.

Відвідали вперше і музей. Дещо розчарувало його наповнення, бо очікував купу залів і принаймні два поверхи експонатів. Зал виявися один. Вхід -5 гривень. Фотозйомка сплачується окремо. Експонати можна перерахувати по пальцям і для деяких епох взагалі представлені майже в єдиному екземплярі. Це сумно.

Задав співробітниці музею традиційне питання: «Коли відкопаєте печери?» І отримав традиційну відповідь: «Дозвіл на відкопування і подальше екскурсійне відвідування печер нібито є, але фінансування на це діло нема. Вибори.  ». Це теж сумно, бо фантазія малює в тих печерах і гротах щось дивовижне, а на справді, розумію, що дивовижне там може побачити лише око археолога і то не факт. Все начебто вивчили, задокументували навіть пронумерували.

                                                            

Людей на могилі було чимало. Не менше п'ятдесяти, які лише видерлись на різні пагорби.Картина прикольна: хтось бігає за дітьми, дивиться щоб не ляпнулись в якусь ущелину, хтось загоряє лежачі на камінні, хтось слухає промову представників Рідновіри. 

Ми теж обійшли всю могилу, послухали, подивилися, полазили серед доступних гротів,посиділи на зручному виступі. 

Я не буду тут писати про велич та таємницю могили. Про це вже написано стільки, що можна видавати окремим виданням. І видано. Особисто я планую приїхати сюди ще.Не можу це пояснити, але тут дійсно щось є надзвичайне. Це кожний вирішує сам для себе. Місце яке бачило всі етапи цивілізації людини: від неандертальців до сучасних часів. Ї кожна цивілізація залишала тут свій слід, вважала могилу сакральною. Приїзд двічі до могили Далай-лами та розвідки нацистського «Аненербе» - не випадкові. А звичайні люди шукають в ній щось своє.  В багатьох місцях можна побачити залишені по язичницькій традиції монетки. В той мій приїзд знаходили навіть євро. Поклав ія металеву гривню. 

              (Лекція від рідновірів)

                                                  

Поруч річка Молочна. Але береги там давно не кисільні. Поросло все очеретом – не пролізти. Глибина біля комплексу Кам'яної по пояс максимум. Все міліє,меліорація добиває шлях, яким колись ходили «із варягів в греки». Помитися не вдалось.

Відламувати щось від цього міста на згадку чи виражати свою дурість  любов  на камінні вважаю зайвим. Проте такої думки притримуються не всі. Сміття можна побачити скрізь. Написи «тут був вася» взагалі є типовим проявом вандалізму.

Але могила стоїть. І дай Бог простоїть ще не одну цивілізацію. Залишав я могилу з відчуттям свободи у грудях.

                     (Молочна).

Власне про сам Мелітополь. 

Приїжджаю туди в трете і повноцінно так й не оцінив. Звичайно, що після брудного та задимленого Запоріжжя там свіжіше. І людей менше. Проте заробити там важче.

Краще подивитися кілька фото. Своє ставлення до Мелітополя я поки що складаю, то як планую нову поїздку. Хіба що пригадую як там впадає в око засмічення міста бігбордамисумно відомої ПР. Таке враження, що ти в СРСР однопартійної системи. Випадково побачив серед ПР вивіску комуністів. Проте не мені вам казати що яблуко від яблуні… Сміх і гріх. 

VIVA Запорізькому краю!!! 

===================================================================

фото з Кам'яної тут:http://photo.i.ua/user/2741333/336389/9688438/

фото Мелітополя тут:http://photo.i.ua/user/2741333/336390/9688482/

==================================================================

Пробиотик© 2012.

Ніколи не думала, що після чималенького списку європейських міст мене ще якесь місто, ще й на пострадянському просторі зможе привести в захват...
Але це таки можливо...бо є місто, яке неймовірним чином поєднало в собі романтику Львову і Праги,
 велич Парижу
 
і самобутність Амстердаму...

Канали,

павутиння вуличок,

чудово збережені парки і палаци,

величні собори

і простори Неви...

Петергоф, поруч з яким Версаль виглядає блідою примарою...

Секрет мабуть простий, протягом кількох століть в це місто збирали найкращих архітекторів і майстрів, в ньому відтворювалось все найкраще що робилося в Європі і ніхто не рахував гроші які витрачались на будівництво, але неймовірним є також те як це все було збережено, не зважаючи на революції і війни...

          Ст. ім. Т. Шевченка, Сміла

          Київськиј двірець, москва

          ДІКМЗ «Московськиј Кремль», москва

    Шановне співтовариство, вважаю за свіј обов’язок заявити, що це моя перша тут публікація безпосередньо про мандри. Я ладен визнати, що зазнаю незвичајне внутрішнє хвилювання і захоплення. Надіюся, ви не звинуватите мене в неприязні до москалів через те, що я розмовляю українською, і називаю їх москалями та кацапами? По-перше: якою мовою розмовляти в Україні, якщо не українською? Логічно? По-друге: вони ще з давніх давен самі ся нарекли москалями у Московськіј державі. А їхніј великиј князь Іван IV Грозниј аби претендувати на наші істино руські землі (назва Русь існувала на терені сучасної Великої України ще за Богдана-Зиновія Хмельницького, ј тоді офіціјно називалася князівством Руським, а теперішня Росія — Великим князівством Московським), що були у складі Великого князівства Литовського, перејменувався на «цар і великиј князь всія Руси». Відтак москалі (москвини, московити, московці, мосхи) стали роблено ся називати русскіми (я не називаю їх так аби не плутати з русинами тобто українцями), а державу — Вєлікою Руссю. Проте це не їхня назва, а навіть запозичена нами у варязького племені Русь, що доклало зусиль для створення української первісної держави Русь у часи князювання норманнів Осколда і Діра. По-третє: щодо кацапів (їх так прозвали козаки за цапові бороди, що ті носили аж доки цар Пьотр I змусив їх поголитися), то ви ј самі відаєте, українці полюбляють складати оповідки про тих кацапів, та так, що јој…
    Скажу вам навпростець: я не менше за сто разів бував у москві, хоча за останні 16 років був лише двічі (востаннє у вересні 2005 року). При тому ніколи не мав путівника, і от тільки тепер вирішив написати, як ліпше мандрувати москвою. Власне, там прохолодніше ніж в Україні — прихопіть щось тепленьке у подорож, якщо надумали їхати. До речі, кращиј час для мандрівки потягом — вересень, вже не спекотно і ще не зимно. І ще одна порада: візьміть квитки в обидва боки, щоб не витрачати час, стоячи в черзі біля кас у москві. Тобто якщо їдете парного числа сьогодні, то на непарне число завтра беріть зворотниј квиток. Я напишу, що можна швиденько відвідати за невеликиј час (4 години 22 хвилини), перебуваючи у столиці москалів.
    Сівши на скориј поїзд № 61 «Ст. ім. Т. Шевченка (Сміла) — москва», якиј відправляється од початкового пункту по парних числах о 17:30 за Київським часом, а прибува до кінцевого пункту наступного дня об 11:31 за Московським часом (17 з гаком годин у дорозі), ви прямуєте на північниј схід за межі Руси до СНД аби побачити світ, як там живуть. Провідниця перевіре ваш квиток і забере з собою, а вам запропонує заповнити митну деклярацію, де маєте записати мету вашої поїздки, куди прямуєте, і число днів перебування за кордоном. На зупинці в Бахмачі можете придбати собі непогане згущене молоко — там розташовано місцевиј молочно-консервниј комбінат. Хчу зазначити, що мо’ сміло купляти те, що пропонують в поїзді, позаяк це вартуватиме набагато дешевше ніж у москві. Далі перед кордоном на митному посту ст. Хутір-Михајлівськиј (м. Дружба) пројдуть спочатку наші митники, а перетнувши державниј кордон на митному посту ст. Сузємка — їхні. Налаштовујте себе, що вам нічого боятися, бо не перевозите забороненої контрабанди. Незадовго перед прибуттям провідниця віддасть вам квиток і деклярацію.
    Тож мандруючи до москви, рекомендую у потязі придбати книжечку з мапою москви, картою метра, і путівником по московських крамницях (все в одному) — прибувши у місто, ви такої не знајдете, а якщо ј так, то за доволі дорощу ціну. Відразу по прибутті, від Київського двірця (вокзалу), перејшовши Бородинським мостом р. москву, минуючи Смоленського гастронома, відвідајте Арбат (як Андріївськиј узвіз у Києві) і Новоарбатську вулицю (Новиј Арбат). До речі, на Арбаті є Культурниј Центр України з вивішеним українським прапором, а на Новому Арбаті є крамниця «Московськиј Дім Книги», де можна купити навіть українську історичну валюту. Тримаючи в руках мапу, прямујте далі до Красної площі, якщо втомилися сідајте на метро та їдьте до ст. «Охотниј Ряд» — на Красну полощу, ҐУМ (українською ДУМ) і ЦУМ. На Красніј площі можна подивитися Кремль і купити севенірів у гендлярів, що продають свіј крам просто на торговельних столиках. На площі не завадило б оглянути Собор Василя Блаженного, пам’ятник Мініну ј Пожарському. Там же розташовано мавзолеј Леніна з великою чергою біля нього. Але щороку стає все меньше охочих відвідати јого. Можна піти всередину Кремля поглянути на старі Церкви. Деяким більше за 500 років. Потім на ст. метра «Комсомольська» зајдіть до Московського універмагу. Далі для різноманіття їдьте на метрі до «ВДНХ» (українською ВДНГ), потім до ст. метра «Трет’яковська» — у Трет’яковську галерею. На останок відпочиньте в парку культури ім. Ґорького (ст. метра «Октябрська») або можна взяти екскурсію з ґідом по річці москві. Такі екскурсії часто пропонуються біля залізничних вокзалів і річкового вокзалу (ст. метра «Річковиј Вокзал»). Ще хчу зазначити, що продукти там дуже дорогі, але на гарячиј хліб, шмат сиру і пляшку фанти гроші знајдуться у всіх. Також на згадку про подорож не забудьте попрохати пару ювілејних 10-рублевих монет у продавчині якої-небудь крамнички. І не думајте, що до українців там всі погано ставляться… Ні! Це ПР і геґемон Янукович з їхніми хворобливими законами нацьковують народи… Можливо мої аргументи не витримують критики, проте у всьому винна ПР, що всіляко старається збити бучу в Україні та пересварити всі нації. Вчинки цієї партії вельми зневажили нас і принесли немалу шкоду. З ПР і геґемоном акорду досягнути не можу. Знаю, це востаннє ПР керує Вкраїною, бо на наступних виборах, безперечно, переможуть демократи і наша держава відбудеться. Нарешті!
    До речі, не біјтеся викладати думки українською в їхніј столиці москві, там всі заклопотані, поспішають, на вас мало хто зважатиме. А на Київському двірці повно ромів, що розмовляють виключно щирою українською. Щоправда, якщо щось купуватимете в крамницях або генделиках, вам без проблем продадуть, але запитають: «Звідкіля ви?». Для них головне комерція, а українська не проблема і не створює їм загрози позаяк ТБ, радіо, і преса подається одною державною мовою і ніхто з цим не сперечається. Дивіться, маю друзів серед казахів і росіянців у Казахстані, які люблять, поважають і дивуються красою української мови. Я так само подобаю Казахстан і мені незмірне не вистачає јого. Повірте, балакаючи українською в москві, ви зможете најти друзів серед української діяспори або серед тубільців.
    Пані та панове, не забудьте вчасно повернутися до Київського двірця (ст. метра «Київська») — одного з најбільшого ј најкращого двірців москви. Біля нього є сквер, де можна зачекати свого скорого поїзда № 62 «москва — ст. ім. Т. Шевченка (Сміла)», якиј відправляється од початкового пункту по непарних числах о 15:53 за Московським часом, а прибува до кінцевого пункту наступного дня о 07:56 за Київським часом.
    Перед потягом вас зустріне ґречна українська провідниця. По відбутті вона підігріє окріп і запропонує на вибір гарячі напої: чај, кава, капучино і, звичајно, щось до напоїв: печиво, вафлі, глазуровані сирки. Якщо ж полюбляєте міцненьке, то тільки натякніть, відчиняться дверцята холодильника і вам покажуть різноманітне пиво, також є сітро. На ст. Сухиничі-Головні на вокзалі завше продаються сила силенна м’яких іграшок, продавці, що ходять по вагонах, віддають їх вам за недорогими цінами. Завжди коли їдеш від москви, бачив велику різницю рівня життя між москвичами і пересічними українцями. Стає дуже шкода всіх наших русинів з великими лантухами, ромів з величезними клунками, навіть провідницю, що пропонує щось купити в неї.
    Щасти вам у подорожі!

    Як панство ся ставе до москви?

Одним з мальовничих куточків Чорноморського узбережжя є мис Фіолент, що знаходиться за 12 кілометрів на південний захід від Севастополя у бік Ялти. Мис Фіолент (Феленк-Бурун) в перекладі з турецької - Тигровий мис, або Божественний. Фіолент - один найнеповторніших куточків Кримського півострова. Тут все сприяє сімейному відпочинку або відпочинку з друзями влітку: мальовничі скелі, відокремлені галькові пляжі, кришталево прозора вода, смарагдове море, чисте повітря, небо і сонце. Вартує одного разу побачити, і Ви полюбите ці місця. Детальніше тут

Переглядаючи статистичні дані про забруднення навколишнього середовища стикаєшся з думкою: «Потрібен ровер!». Чудовий вид транспорту, екологічний, легкий і маневренний, підходить для різних за віком, але найбільш залежний від погодних умов. І він ще прекрасним видом транспорту для літнього відпочинку або невеликої подорожі. Для тих, хто зважився освоїти такий вид транспорту є кілька важливих порад, з чого почати.

Шешори - мальовниче гуцульське село, яке розтягнулося на кілька кілометрів уздовж гірської річки Пістиньки. Село відоме своїми чудовими «Сріблястими водоспадами», одними з найкрасивіших в Карпатах. На тлі загину широкого (майже 60-метрового) русла, що кам'яною смугою огинає непереборну скелю піщанику, утворилися два паралельні гучні водоспади, біля яких дуже люблять фотографуватися туристи.

До Підкаменю знову їхав повільний та жаркий ЛАЗ . 25 кілометрів, що лежать між Підкаменем і Бродами, ми "промчали" хвилин за 40-45. В селищі є автостанція, то ж ми спершу подивиися розклад. О 17:25 був автобус Тернопіль-Броди, о 18:10 повертався наш ЛАЗ з Жаркова. Це був крайній термін.

Далі ми пішли грунтовою звивистою дорогою в той бік де на горі виднівся монастир-фортеця... В довідниках пишуть, що камінь-велет і монастир видно з дороги, можливо ми не знали куди саме дивитися, але каменя ми не бачили, поки не дійшли до монастиря...

Від стін монастиря відкривався чудовий краєвид на навколишні поля і ліси, особливо ж дивовижно виглядав Чортів камінь. За легендою, монастир заснували ченці з Київської Печерської Лаври, що втекли від монголо-татар. А ще раніше, кажуть тут було язичницьке капище. Взагалі, ця місцина овіяна багатьма легендами і є дуже незвичайною.Сам же монастир вперше згадується у 1464 році, сучасного вигляду він набрав протягом 17-18 століть - з 1612 по 1761 рік. Круглі оборонні вежі дуже мальовничо доповнюють навколишні сосни. Тут дуже гарно і затишно на душі, незважаючи на пориви вітру. За стінами монастиря монахи стригли траву газонокосилками, кілька келій забрані у риштування для ремонту фасадів. Монастир повернули церкві у 1997 році. За радянської влади тут була в"язниця, а потім лікарня для душевно хворих. Зараз поступово монастир відновлюється. У місцевих жителів ми довідалися про стежку, що йде від монастиря до Каменя. Так як не знали скільки часу ми будемо йти до нього і як на довго затримаємося там, то зайвого часу просто посидіти під стінами та помилуватися у нас не було... Хоча і хотілося невимовно...Навколо каменя-велета, що височіє над сусіднім погорбом біліють хрести, що на вигляд схожі на старі козацькі. Є припущення, що у давнину камінь використовувася як пункт спостереження. Дійсно, зі східного боку каменя є вибиті ніші для ніг, тож піднятися на вершину не треба багато зусиль. Зверху відкривається чудовий краєвид на село, поля, ліси монастир та Почаївську Лавру.

За однією з легенд, цей Чортів камінь, що стоїть практично серед поля, має у висоту понад 17 метрів, а в діаметрі понад 14 метрів чорт взяв в Карпатах і кинув на Почаївську Лавру, яка у гарну погоду виблискує своїми куполами на горизонті, але Божа Матір відбила цю глибу і він упав тут серед поля (за 20 км від Почаєва), за іншою, чорти хотіли знищити місцевий монастир, але заспівали півні і вони не встигли донести каменюку до монастриря... З геологічної ж точки зору камінь є не що інше, як частина коралового рифу Сарматського моря, що вирувало тут кілька мільйонів рокув тому. Вірте у те, що вам ближче...

Зараз, з 2007 року, на полі біля каменю проводиться щорічний етнофестиваль "Підкамінь". От і цього року ми ледве з ним розминулися. Вже почали монтувати сцену та готувати дрова для польової кухні.

По всім прилеглим містам і селам у трьох найближчих областях висіли оголошення про цьогорічний фестиваль, що має відбутися з 22 по 24-те липня. Добре, що ми приїхали сюди ще без натовпу 20-го липня... Але скоро нам вже потрібно було спішити на автобус. Їхати прийшлось стоячи у меншому, але швидшому автобусі, що їхав з Тернополя, але стояти було не дуже зручно і жарко, а ще в автобусі їхали досить шумні і непосидючі діти... Та зараз, коли пишу ці рядки, дуже незвичайні і гарні спогади про цю місцину охоплюють мене. Місце дійсно дуже вражаюче і казкове! Решта мальовничих краєвидів цього чудового місця тут =>

П.С. у Бродах, коли ми повернулися в готель, у нас ще було вдосталь часу вмитися, зібрати речі і повечеряти в піцерії "Реджина".

 Коли йшли до вокзалу, з заходу на Броди насувався холодний атмосферний фронт. Дув поривчастий теплий передфронтальний вітер, небо осяювали блискавки, час від часу чулися розкати грому... Як я писав раніше, саме в таку погоду і в цей час на головній вулиці Бродів, вперше за вась час нашого перебування, чоловіків було в кілька разів більше ніж жінок... Перші краплі дощу впали на нас метрів за 100 від Вокзалу, але ми ще прийшли туди сухі, стомлені і задоволені... Через три дні відпустка закінчувалася... Будемо чекати іншу і будувати плани поїздки в інші цікаві міста та села Західної України...

P.P.S. Всі блоги написані з власних спогадів під впливом позитивних емоцій про чудову подорож. Історичні довідки з путівника  серії "Мальовнича Україна" під редакцією Л.С. Удовіка та карт ДП "Картографія" серії "Обличчя міста" та їх путівника по Західній Україні. Деякі цікаві факти з сайту Замки і храми України.

Наступний день був більш продуктивний і вдалий. (Попередні дні: Острог, Приїзд у Броди, Олесько ). Ми вже знали коли відчиняються кафе, місцеположення і час роботи супермаркету та, головне, у нас був розклад автобусів у якому ми трохи навчилися відокремлювати потрібні нам напрямки. Снідати ми вирішили вдома чаєм, сирками та цукерками з супермаркету, купленими звечора. Чай кип"ятили незмінним у дорозі кип"ятильничком, сирки тримали у загальному холодильнику в коридорі, снідали на балконі. Мушу зазначити, що це був єдиний готель в Бродах з балконами і тільки на нашому балконі стояв стіл! А балкон виходив на місцевий стадіон Юність, то ж якби там проходила якась першість району, то у нас була б практично ВІП-ложа, але стадіон стояв пустий, тільки пара дівчат бігали по колу цього ранку.
О 10:30 ми сіли у автобус Броди-Золочів до Підгірців. Квиток коштував 7,50грн.  У нас було 2 години на взяття замку, бо на наступному автобусі ми мали їхати з Підгірців до Золочева. Більше ніж пів години ми пхалися у душному витворі Львівського АвтоЗаводу післяпенсійного віку, і, здається, цілу вічність видиралися на ньому на гору в самих Підгірцях.
Підгірці досить велике село, знаходиться у 24 км від Бродів, відоме з 1432-го року, як володіння Івана Підгорецького. В селі 2 зупинки автобуса, виходити треба на другій, якщо їхати від Бродів. Вона якраз знаходиться біля палацу. Перше, що вражає - це припалацовий костел-ротонда, що стоїть якраз понад дорогою...

Насилу відірвавши погляд і розвернувшись спиною до костелу, через кілька сот метрів липової алеї, ми можемо милуватися красенем-палацом. Він збудований на місці старих укріплень у 1635-1640 роках коронним гетьманом Станіславом Конецпольским, що купив ці землі у 1633 році. Для будівництва він запросив венеціанського архітектора Андреа дель Аква, а укріплення проектував французький інженер Гійом де Боплан. Їм вдалося блискуче поєднати пишноту парадного палацу з надійністю бастіонних укріплень. З тьох сторін він був оточений сухими ровами, а на північному боці був розбитий парк. Палац фортеця неодноразово витримував набіги татар та турків. З 1728 року власником палацу став польський шляхтич Жевуцький. Він зробив кардинальну реконструкцію і додав палацу більш світського характеру. У 1752-1766 роках будується на відстані 300 метрів вже згаданий нами костел святого Йосипа і Вознесіння. Обабіч алеї на високих колонах стоять скульптури Богоматері та св. Йосипа.

Зараз навколо них пасуться кози та гуси, поруч палатки з сувенірною продукцією.

Згодом новими власниками замку став рід Сангушків, які жили в палаці до початку Другої світової війни, з початком якої всі цінності були вивезені до Бразилії де і зараз зберігаються в родових фондах. Після війни в замку був влаштований туберкульозний диспансер, в 1956 році пожежа знищила високохудожні паркетні настили, різблення та дах. У 1996-му році палац передано Львівській галереї мистецтв для організації тут музею. З тих пір ведеться повільна реконструкція замку. Зараз відкрито фотовиставку в одному крилі замку, 3 зали в підвалах палацу та права терраса. Кажуть у замку є привиди, тут знімалася одна з передач "Битви екстрасенсів" та кілька днів працювали американські дослідники аномальних явищ. В основному цій тематиці і присвячені виставкові зали: в одній фото та описи досліджень аномальних явищ, в іншій кімнаті підвалу облаштовано алхімічну лабораторію ,

 а в останній залі живе привид "жінки у білому". За переказами один з власників замку закатував тут свою дружину, з тих пір вона часто з"являється в палаці.
До речі, тут знімали і відомих Мушкетерів. Саме сюди, у Підгірці-"Версаль" віз підвіски молодий та гарячий гасконець-Боярський з Олесько-"Бекінгемського" палацу. Палац дійсно заслуговує на визнання так само як і Версаль у Франції, він вражає своєю вишуканістю та краєвидами. У минулому чудовими інтер"єрами палацу захоплювалися навіть вельможні особи Європи. Просторі зали були оформлені в різних стилях і мали відповідні назви: Золотий, Китайський, Дзеркальний, Лицарський, Зелений, Мозаїчний... Вони були прикрашені цінними порадами дерева, мармуром, кришталем, золотом... Єдине, що погано, що реконструкція ведеться дуже повільно, а ціна на квитки смішна навіть по міркам Львівської області. Всього 4 грн, та по 3 грн за вхід у підземелля, а на вході чогось навіть не повісили ящик "Пожертви на розвитток"...

 

Решта фото з Підгірців тут =>

Екскурсій сюди приїздить багатенько. За ті 2 години, що ми були в палаці, крім окремих груп на авто приїхало 2 екскурсійних автобуси з поляками та німцями, потім і наші підтяглися. Враження вцілому лишилися дуже сильні і позитивні, але хочеться дожити до тих пір, поки палац приведуть у повний порядок. Через кілька хвилин під"їхав автобус і ми помчали далі, у Золочів...

Гурмани відпочинку знають, що коли людина зібралася відпочити, то відпочити має не тільки тіло, а й душа. Гурмани відпочинку знають, що відпустка – це можливість зробити те, на що не вистачає часу у робочі будні і поїхати туди, де відпочинуть і душа, і тіло. Цього року я відкрила для себе саме таке місце. Країну, де відпочиває не тільки тіло, приймаючи сонячні ванни і хлюпаючись у тепленькій водичці, а й душа, яка отримує колосальну естетичну та енергетичну насолоду. Це – Словаччина! Зрезюмувати і коротко описати цю країну неможливо. Тут діє старий, як світ закон – краще один раз побачити, аніж сто разів почути. Та все ж, цьогорічна відпустка у Словаччині справила на мене занадто сильне враження, щоб просто нічого про неї не сказати…

Судячи з того, що за весь час перебування ми не побачили у Словаччині жодного автомобіля з українським номерами і не почули жодної розмови на українській чи російській мові, можна сказати, що ця країна у нас немає попиту у туристичному плані. А дарма!!! І зараз я спробую це довести.

10 причин, з яких варто відвідати Словаччину:

1.    Словаччина – це ідеальний варіант відпочинку для кількох людей з різними уподобаннями: якщо ви любите у відпустці полежати біля води і поніжитися на сонечку, а людина, з якою плануєте провести відпустку прихильник активного гірського відпочинку чи навпаки – відпустка у Словаччині – це консенсус. Озера з чистими доглянутими пляжами, оточені горами задовольнять як любителів активного, так і пасивного відпочинку. Окрім того, приїхавши туди з України, ви не відчуєте жодного дискомфорту та змін самопочуття, оскільки клімат там такий, як і у нас.

2.    У Словаччині дуже багато колоритних пансіонатів та маленьких готельчиків у народному стилі. Проживання у них не зводиться до банального телевізородивіння і лежання вечорами – це свого роду музейчики, в яких хочеться все оглянути і сфотографуватися біля кожної дрібнички.





3.    Словацькі містечка затишні, тихі і, водночас, наповнені сучасними розважально-відпочинковими імпрезами. Наприклад, у місті Банська Штавниця, окрім стародавніх бруківкових вулиць, цікавої архітектури та двох замків, щороку відбувається живий шаховий турнір. Людей, охочих подивитися таке шоу назбирується чимало.

4.    Надзвичайно смачна словацька кухня! Схожа до української, але має свою родзинку, важко розгадати, в чому суть, але наче і схожі, і різні аодночас. Популярними стравами у Словаччині є м’ясо, приготовлене найрізноманітнішими способами, аналогічно – риба, пироги (не печені пироги, а ті пироги, на які кажуть «пироги» галичани – вареники))), різні страви з капусти і печена картопля, а також перші страви (P.S. Обов’язково раджу спробувати «часникову полівку», по-нашому – часникову зупку. Ця страва є у меню кожного ресторану, принаймні, у таких, де її нема, ми не були).

5.    Високі Татри, в які врізаються хмари – це явище, яке треба побачити! Краса неймовірна! Впевнена, що навіть ті, хто не любить відпочивати в горах, не зможуть сказати, що не негарно. А для справжніх гурманів відпочинку та подорожей така краса стане зарядом та джерелом вражень надовго!

6.    По-словацьки морозиво буде «змржьліна», помідор – «парадайка», а увага – «позор» =)))) Якщо ж серйозно, то до Словаччини вартує поїхати ще й тому, що наші мови дуже схожі і дискомфорт при спілкуванні чи так званий мовний бар’єр мінімальний. Можливо, на перший погляд, це несуттєва перевага для туриста, але при подорожі по Словаччині не можливо не відвідати……. наприклад, замок у містечку Бойніце – це одна з найдавніших, найгарніших і найцінніших історико-культурних пам’яток країни. Словаки цим замком дуже гордяться. Потрапляючи на територію замку, неначе потрапляєш у середньовічну казку – з білими лебедями, альтанкою посеред річки, садочком з вистриженими у фігурки рослинами, королівською каретою, середньовічними меблями… До чого тут мова? Просто у замок туристів не впускають без екскурсовода (його послуги входять у вартість вхідного квитка), а екскурсовод, звісно ж, проводить екскурсію на словацькій мові. Можливо, для когось це несуттєво, головне ж – побачити, але для гурманів, які люблять «смакувати» країну і отримати максимум задоволення від відпустки, цей фактор має велике значення.

7.    Ліптовський Мікулаш, Ліптовська Мара, Спішський град, Кошіце, Банська Бистриця, Вколінець, Штребьке Плесо – це все перелік надзвичайно гарних міст та місцевостей Словаччини, і кожен з них заслуговує бути повноцінною причиною, щоб відвідати країну (це можна зрозуміти тільки після того, як там побуваєте; хто був, той, мабуть, мене розуміє).






Спитаєте, чому причин тільки 7, хоча мало бути 10? Решта 3 причини – це ваше бажання пригод, бажання пізнати світ і прагнення нових образів, емоцій, вражень!!! Я відкрила для себе Словаччину, раджу це зробити і вам!!!

(частина друга)

      Думаю, варто більш-менш детально описати місце що на 2 тижні стало табором для фестивалю. По-перше - це тайга, хоч широтно місцина десь іде поряд із нашою, однак висотна поясність і розташування в глибині континенту роблять свою справу. Основною атракцією місця є озеро Мульта, складова каскаду з трьох озер, рівень дзеркала найнижчого 1600 м над рівнем моря.  Вода в озері майже крижана, і це у найтепліший місяць... Погода за день змінюється по 7разів і більше, а температура за півгодини без проблем падає на 10 градусів навіть вдень. В сонячний день, а точніше в сонячні години могло бути до +30, а вночі... ну, зранку на траві і моху бував іній. Але не все було на стільки дико, за пару км знаходилась хата лісничого, навіть із кіньми і банею, але зрозуміло, що все не безкоштовно. А тепер годі технічних характеристик!
      Поставили ми колом свої 4 намети на території, що призначалась як "спальний район"у таборі. Біля нас розташувалась казахська команда і челябінці. Згодом у нас із ними було спільне вечірнє вогнище. В той же день треба було запасатись будівельним матеріалом, тобто сухостоєм, оскільки рубати живі дерева і негарно, і протизаконно (штраф 1000 руб.) В перший день знайшли мало, а точніше майже нічого.Однак певний успіх був у тому,  що знайшли собі ділянку для будівництва, і, подивившись на природу навкруги дійшли висновку, що наш попередній проект - фігня, треба робити інакше. Навіть абстрактно уявили, як.
      Добре, що їжа була не  нашою проблемою, для учасників фесту діяла польова кухня тричі на день, однак не скажу, що завжди вона нас радувала.
     В першу ж ніч з"ясувалоь, що я погарячкував, взявши не достатньо теплий одяг. У спальнику я був повністю одягнений, включаючи светр і куртку, однак це не дуже допомагало. Аби не можливість притулитися до Маші і не ковтки горілки перед сном, не знаю, як би я пережив ті ночі. Це стало мені відповіддю, чому росіяни вважають Україну півднем.
     Наступного дня за матеріалом ми подалися на інший берег озера, кілька років тому там була пожежа, все давно позаростало молодняком, однак і багато лишилось голих стовбурів, адже модрина (ліствєнніца) так просто не згорає. Дістатися туди було 2 варіанти: або чекати в черзі на надувний катамаран, а черга була чималою, або перейти вбрід у тому місці, де з озера витікає річка. Чекати ми не захотіли, бо час на будівництво був обмежений. Води у броді було більш ніж по коліно, крижаної води, і без пари ковтків міцного алкоголю неможливо було себе змусити туди увійти. Пощастило нам, що про запаси спиртного ми подбали. Та й холодно тільки перші секунди. Інші веселощі почалися із рубкою дерев, оскільки інструмент у нас був, як завжди, "найкращий", та й модрина, як виявилось, дуже міцна деревина. Просто капець, яка міцна. Однак кілька таких деревець ми повалили, кілька знайшли вже повалені, та й сам процес проходив досить весело, із жартами. Весело навіть було тягти ці надзвичайно важкі стовбури до берега, навіть не знав, що деревина може бути такою важкою. І зрозуміло, що в"язати дерево у плоти теж довелося, стоячи у воді, бо інакше ніяк. Чекала нас невесела перспектива плисти на тому плоту через озеро, а він був дуже не надійний, та й озеро не таке мале, має течії і має чималу глибину. Кому як, а мене така перспектива лякала, не хотілось опинитись у крижаній воді. Нам пощастило, неподалік катамараном свою деревину буксували сусіди-челябінці, то й ми напросилися до них, щоби вони й наше дерево потягли. отже ніхто не ризикував, залишилось лише кілька кілометрів до табору пішки, знімаючи штани на броді.
     День по тому, почали будувати, вкопали кілька колод а березі, а далі - знову у воду! Як же не зручно, стоячи у воді, під холодним дощем у кам"янисте дно забивати кувалдою палі... Як не хотіли ми запобігати черги, а в черзі на пилораму довелося трошки по панікувати. По-перше, не треба пояснювати що таке порядок по-слов"янськи. А по-друге, то ланцюг на пилці злетить, то бензин закінчиться... До речі, це дуже нервувало: багато бензину витрачалося на генератор для нічного кінотеатру (велике біле полотно посеред тайги, поляна замість глядацького залу, проектор - пожирач електрики, а отже і бензину), та дискотек (у тому ж ключі), все це мило, однак це ж не основне, навіщо ми приїхали! Приїхали ж, здається, будувати... Врешті, почали реагувати простіше на всі ці речі, і просто ловили кайф від процесу. Ну і звичайно, відмовились від плану напилити дощок. Тим більше, з круглих стовбурців наш об"єкт виглядав, як виявилось, прикольніше.
      Тепер, якщо вже згадали, про побут. Вода в озері дуже чиста, оскільки так важко до Мульти добратися, то й загадити було нікому. Тому пили ми її прямо звідти. На ній же нам кухарі готували їжу. Для вмивання, миття  і так далі, вода набиралась у великі  діжки, яких було декілька на весь табір, і на ділянках біля них все і здійснювалось. В озеро ніхто не  гадив, за цим слідкували. А слідкувати доводилось. Якось, під час сніданку, вийшов один з організаторів і в мікрофон  сказав: "Всєм доброє утро. Ізвінітє, что поднімаю ету тєму за завтраком, но просто достало уже... ХВАТІТ СРАТЬ ГДЄ ПОПАЛО!!!! Єсть же специально туалєти для етого! Нас тут 600 чєловєк, ми же так всю тайгу засрьом!!"...
     Туалети, варто сказати, були не для слабких нервами людей... Однак описувати їх не буду, це не найприємніше явище. Було навіть кілька явищ під назвою "душ", але помитись там відважились лише сибіряки. Екстриму нашим організмам вистачало і без того. Через кілька днів я навіть застудився і був із температурою, але це не завадило тримати в руках ані молоток, ані пилку. Слабкість, звичайно ж була, та це ніщо у порівнянні із ймовірним там енцефалітним кліщем. На щастя, нікому таке добро тоді не дісталось.
     Минув 10-й день будівництва, і об"єкт наш був готовий. Від того, що ми проект ували у Києві, гуртом у квартирі одногрупниці вночі, майже нічого не лишилось. Вийшло краще, принаймні це була думка нас авторів, і багато хто з тим погодився. В вечорі було урочисте відкриття. Музика, салюти, феєрверки, фотографування з об"єктами (а їх було близько 70)... Потусивши з усіма, ми повернулись до своєї своєї "берлоги", що спорудили десь на третій день із плащів-наметів для того  щоби там по вечорах їсти, курити кальян (один із нас віз його на Алтай прямо з Києва), грати на гітарі під час вечірніх злив. Пилося і співалося тоді добре,  про свою хворобливість я навіть не думав, не  помічав її.
     Наступного дня у нас в планах була прогулянка до верхнього каскаду озер  (кілька годин пішки в один кінець) і БАНЯ!!! Природа там дійсно дивовижна, все там ніби й не знало ніколи людського втручання, ніби так і залишилось у своєму первозданному вигляді. А довгоочікувана баня була просто чудовою винагородою за всі наші старання. Та й треба ж було, врешті, нормально помитися. Варто сказати, алтайці топлять баньку досить суворо, із нашими не в порівняння, але навіть із цим задоволення було на стільки великим, що ті 100 рублів просто здавались дрібницею. А хворобу ніби рукою зняло після алтайського пару. Був як новенький, і гуляння з приводу закриття фетсу теж далися нам на славу.
      Дорога назад, то вже окрема епопея, про це трохи згодом...