Росія - це не нація, росія - це не країна, росія - це терористична організація №1.

Пороху час подумати, як він закінчить своє правління. Для рішення в нього залишилось часу до 22-00 сьогодні, бо інакше гнати його будуть вже далі Ростова...

Історик Євгеній Наконечний у своїй книзі "Вкрадене ім'я" досліджував історію перейменування Московії на Росію.
"У 17 столітті усі в Європі знали, що Русь - це край над річками Саном, Бугом, Дністром і Дніпром. Зате дику азіатську державу називали Московією, або на німецькому Moskowitien. Після спроби перейменування в Росію і розділення її на "Велику, Білу і Малу" Русь самі московські царі і дворяни довго плуталися в назві. Назва "Московська держава" фігурує в договорі з Данією від 1701 року. У договорі з Реччю Посполитою від 8 червня 1703 звично вживаються терміни "Монарх Московський", "Війна Московська".
На початку 1703 року почала виходити перша московська газета "Відомості про військових і інших речах, гідного знання і пам'яті, що сталися в Московській державі і в інших навколишніх країнах" або як її скорочено називали "Відомості московські". Тільки у 1725 році видання перейменували в "Відомості Російські".
Історик говорить, що цар Петро носився з ідеєю перенесення столиці в Київ. Фаворит царя Олександр Меньшиков вислав до посла в Копенгагені таку директиву: "Во всех курантах печатают государство наше Московским, а не Российским, и того ради извольте у себя сие престеречь, чтоб печатали Российским, о чем и к прочим ко всем дворе писано".
"Просто Москву тоді ніхто не знав і вважав її азіатською країною. А до азіатів тоді було відношення негативне. А Русь знали давно. Ось чому, повернувшись з Європи, московський цар перейменував своє царство в Російське, а солдати уперше дізналися, що вони великороси. Допомогло Москві ще і те, що українська Русь(а Україну знали на заході тільки як Русь) була вже під Москвою. Великоросы - це єдиний у світі народ, який до початку 18 ст. не мав своєї назви, а називався московським людом", - говорить історик.
"Буковинський поет Юрій Федькович так писав про це: "Зведено бій під Полтавою(1709), Москалі здобули Русь, їх цар Петро присвоїв собі ім 'я побідженого народу, бере титул царя Русі, - цитує Євгеній Наконечний.

 Юрій СТРИГУН

Джерело

В принципі нам про то відомо, але посилання на чергове наукове дослідження з цього приводу не завадить

Досить несподівана відвертість російського історика Лева Прозорова, як на мене. До речі, він позиціонує себе як патріот Росії, тим не менш це не заважає йому писати такі речі. 

Ярослав ДАШКЕВИЧ, доктор історичних наук

ЯК МОСКОВІЯ ПРИВЛАСНИЛА ІСТОРІЮ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

* Вперше надруковано у збірці Ярослава Дашкевича «Учи неложними устами сказати правду» (К.: Темпора, 2011. – 828 с.).

Створюючи свою ук­ра­їнську державу, українці повинні переглянути й уточнити свою історію, базую­чись на правді, достовірних фактах і історичних подіях. Пере­бу­ва­ючи упродовж століть під владою завойовників, українці фак­­тично були позбавлені можливості впливу на формування національної свідомості і розвиток своєї історії, в результаті чого історія України написана переважно на догоду цим завойовникам. Особливо не виясненим є питання про претензії і домагання Московїї, а в подальшому Росії, на історичну спадщину Київської Русі.

В романі-дослідженні В. Білінського (Країна Моксель або Московія // Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2008, 2009, в трьох книгах) повідомляються факти, взяті з історичних джерел (переважно російських), що свідчать про докорінне перекручення історії Російської імперії, направлене на створення історичної міфології про те, що Московія і Київська Русь мають спільні історичні корені, що Московія має «спадкові права» на Київську Русь.

Звичайне шахрайство московитів, що привласнили собі минуле Великого Київського князівства і його народу, нанесло страшний удар по українському етносу. Тепер задача полягає в тому, щоби, на основі правдивих фактів, розкрити брехливість і аморальність московської міфології.

Розглянемо основні питання цієї проблеми.Московські, а пізніше російські царі розуміли, що без великого минулого неможливо створити велику націю, велику імперію. Для цього потрібно було прикрасити своє історичне минуле і навіть привласнити чуже. Тому московські царі, починаючи з Івана IV (Грозного) (1533–1584), поставили завдання привласнити історію Київської Русі, її славне минуле і створити офіційну міфологію Російської імперії.

На це можна було б не звертати уваги, якщо б ця міфологія не зачіпала корінних інтересів України, не була направлена на повне знищення України – її історії, мови, культури. Час показав, що російські імпершовіністи робили і роблять все можливе для реалізації цієї задачі.

Протягом століть, особливо з початком XVI ст. в голови людей втовкмачували і втовкмачують, що Російська держава і російський народ беруть початок від великого князівства Київського; що Київська Русь – колиска трьох братніх народів – російського, українського та білоруського; що росіяни за законом "старшебратства" мають право на спадщину Київської Русі. Цією жалюгідною брехнею дотепер користується російська історіографія і державні діячі Росії, а також «п’ята колона» в Україні, в яку входять комуністи і майже всі регіонали у Верховній Раді. Відомо що:

– В час існування держави Київської Русі про Московську державу не було ні згадки. Відомо, що Московське князівство, як улус Золотої Орди, засноване ханом Менгу-Тімуром тільки в 1277 році. До цього часу Київська Русь уже існувала більше 300 років;

– Немає ніяких фактів про зв’язок Київської Русі з фінським етносом землі «Моксель» і пізніше Московським князівством з князівствами земель Київської Русі до XVI ст. В той час, як у 988 році відбулося хрещення держави Київської Русі, фінські племена землі «Моксель» перебували в напівдикому стані.

Як можна говорити про якогось «старшого брата», коли цей «старший брат» появився на світ декілька століть пізніше ніж русичі-українці. Він не має жодного морального права називати себе «старшим братом», диктувати людству правила існування, насаджувати свою культуру, мову, світосприймання. Відомо, що до кінця XV ст. не існувало російської держави, не було старшого брата «великороса» і російського народу, а була Суздальська земля – земля Моксель, а пізніше Московське князівство, що входило в склад Золотої Орди – держави Чинґізидів. З кінця XIII до початку XVIII ст. народ цієї землі називали московитами. Московські історики замовчують питання про своє національне походження.

Московити, великороси – хто вони?

Московити. У IX–XII ст. великий край від Тули, Рязані й теперішньої Московської області, меря, весь, мокша, чудь, мордва, марі та інші – все це народ «моксель». Ці племена стали згодом основою народу, що прозвав себе «великоросами».

У 1137 р. на ці землі прийшов молодший син київського князя Мономаха – Юрій Довгорукий, який залишився без княжого стола у Київському князівстві. Юрій Довгорукий започаткував князювання Рюриковичів на землях «Моксель», очоливши Суздальське князівство. В нього від жінки місцевого племені народився син Андрій, якого назвали «Боголюбським».Народжений і вихований в лісовій глухомані в середовищі напівдиких фінських племен, князь Андрій розірвав усі зв’язки з батьківською дружиною і зі старими київськими звичаями.У 1169 р. Андрій Боголюбський захопив і зруйнував Київ: прийшов варвар, що не відчував ніякого родинного зв’язку з слов’янською святинею – Києвом За короткий час (50–80 років) на кожне фінське поселення був посаджений князь із Рюриковичів, уроженець від мами мерянки, муромчанки, мокшанки... Так з’явилися на землі «Моксель» князівства: Володимирське, Рязанське, Тверське та інші. В цей час на землі «Моксель» починають проникати окремі місіонери з розповсюдження християнства. Про масове «перетікання» слов’ян із Придніпров’я на землі «Моксель», як це стверджують московські історики, не може йти ніякої мови. Для чого слов’янам із плодючих земель Придніпров’я іти через непроходимі хащі і болота тисячі кілометрів в невідому напівдику глуш?На базі християнства на землі«Моксель» починає формуватися мова, яка з часом стала російською. До XII ст. на землях «Моксель» проживали тільки фінські племена. Це підтверджують археологічні розкопки О. С. Уварова (Меряни та їхній побут за курганними розкопками 1872 р. –215с.).Із 7729 розкопаних курганів не виявлено жодного слов’янського поховання.Антропологічні дослідження А.П. Богданова і Ф. К. Вовка, що проводили вивчення людських черепів,підтверджують відмінні особливості фінського і слов’янського етносів.У 1237 р. на Суздальську землю прийшли татаро-монголи. Всі, хто схиляв голову, цілував чобіт хана і приймав його підданство, залишались живими і неушкодженими, хто не хотів покоритися – знищувались. Володимирські князі Юрій і Ярослав Всеволодовичі покорилися хану Батию. Таким чином, земля «Моксель» ввійшла в склад Золотої Орди імперії Чинґізидів і її воєнна сила влилась у військові сили імперії. Очолював військову дружину землі «Моксель» в складі війська хана Батия володимирський князь Юрій Всеволодович. Факт формування в 1238 р. воєнної дружини із фінських племен, які використовувалися Батиєм у завойовницьких походах на Європу в1240–1242 рр., є прямим доказом встановлення влади хана в Ростово-Суздальській землі.

На період воєнного походу Юрія Всеволодовича на Володимирське князівство був посаджений молодший брат Юрія – Ярослав Всеволодович, який віддав хану Батию свого восьмирічного сина Олександра Ярославовича в аманати (тобто заложники). Пробувши в Орді у Батия з 1238 по 1252 р. Олександр, названий і прославлений російськими істориками як Невський, засвоїв увесь устрій і звичаї Золотої Орди, став андом (кровним братом) сина Батия Сартака, одружився на дочці хана Батия і згодом став вірним слугою Золотої Орди, очоливши Володимирсысе князівство (1252–1263). Він не брав участі в жодній серйозній битві, всі перемоги Олександра Невського – жалюгідна брехня. Князь Олександр просто не міг брати участі в зіткненнях на Неві в 1240 р. і на Чудському озері в 1242 р. будучи іце дитиною.

Слід відзначити, що управлінська влада Ростово-Суздальських князів була мінімальною. Ханом Батиєм для керівництва князівством (улусом) назначався намісник – великий баскак, а на місцях – удільні баскаки. Це були повновладні правителі Золотої Орди, які керувалися законами Яси Чинґізидів. Брехнею російських істориків є те, що суздальські, а пізніше і московські князі були незалежні від Золотої Орди. Першим правителем князівства (улуса) у ханській грамоті названий баскак або даруга, а князі рахувалися на другому, а то і на третьому місці.

Брехнею є те, що Москва заснована Юрієм Довгоруким у 1147 р. Це міф, який не має доказового підтвердження. Москва як поселення була заснована 1272 року. Цього ж року був проведений третій перепис населення Золотої Орди. При першому переписі (1237–1238 pp.) і другому (1254–1259 pp.) поселення – Москва не згадується.

Московія, як князівство, виникло в 1277 р. за наказом татаро-монгольського хана Менгу-Тімура і було звичайним улусом Золотої Орди. Першим Московським князем став Даниїл (1277–1303) (молодший син Олександра т. з. Невського). Від нього бере початок династія московських князів Рюриковичів. У 1319 р. хан Узбек (про це мовиться у вищеназваному романі-дослідженні В. Білінського) призначив свого брата Кулхана уділь­ним московським князем, а з 1328 р. – Великим Московським князем. У російській історичній літературі названий як Калита, Хан Узбек, прийнявши іслам, знищив майже всіх князів Рюриковичів. У 1319–1328 pp. пройшла зміна династії Рюриковичів на династію Чинґізидів в Московському улусі Золотої Орди. А 1598 року в Московїї перервалася династія роду Чинґізхана, яка почалася від князя Івана Калити (Кулхана). Тобто звиш 270 років Москвою правили чисті Чинґізиди.

Нова династія Романових (Кобилиних) у 1613 р. зобов’язалася свято зберігати давні традиції і принесла клятву на вірність старій династії Чинґізидів.Московська православна церква в 1613 р. стала стабілізуючою силою, яка забезпечувала зберігання татаро-монгольської державності в Московїї.Із наведених даних видно, що Московія є прямою спадкоємницею Золотої Орди держави Чинґізидів, тобто,насправді татаро-монголи були «хрещеними батьками» московської державності.Московське князівство (а з 1547 р. царство) не мало жодних зв’язків до XVI ст. з князівствами земель Київської Русі. Великороси. Плем’я великоросів, або російський народ, як він сьогодні зветься, з’явилося близько XV–XVII ст. серед фінських племен: мурома, мері, весі та ін. Тоді зароджується його історія. Немає історії великоросів на землі Київській! Історія великоросів починається із «Залещанської землі», з Московїї, які ніколи не були Руссю.Татаро-монголи, що прийшли на ці землі, внесли значний вклад у формування «великоросів». На психологію великороса наклали відбиток запозичення татаро-монгольського інстинкту завойовника, деспота, в якого основна мета –світове панування. Так до XVI ст. сформувався тип людини-завойовника, страшного у своєму неуцтві, люті й жорстокості. Цим людям не були потрібні європейська культура Й писемність, їм чужі такі категорії як мораль, чесність, сором,правдивість, людська гідність, історична пам’ять тощо. Значна частина татаро-монголів у XIII–XVI ст. влилася до складу великоросів, з них починають свій родовід понад 25 % російської шляхти. Ось деякі прізвища татар, які принесли славу імперії: Аракчеєв, Бунін, Грибоєдов, Державін, Достоєвський,Купрін, Плеханов, Салтиков- Щедрін, Тургенєв, Шереметьєв, Чаадаєв та багато інших. Щоб привласнити історію Київської землі і увічнити цю крадіжку, великоросам треба було придушити український народ, загнати його в рабство, позбавити власного імені, виморити голодом тощо.Українців, які проявилися як нація в XI–XII ст., а можливо, й раніше, оголосили «малоросами» й узялися втовкмачувати цю версію всьому світові. За найменший відступ від цієї версії людей страчували, знищували, засилали в ГУЛАГи. Радянський період був особливо

жорстоким. За той час Україна втратила понад 25 мільйонів своїх синів і дочок, які загинули у війнах за інтереси Росії, під час колективізації, на висилках і в катівнях.

Так «старший брат»,«великорос» змушував жити «молодшого брата», «малороса» у жорстоких «обіймах любові».

СТВОРЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ МІФОЛОГІЇ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Ще за часів князювання Василя III (1505–1533) в Московії зародилася ідея величі, яку висловив представник Московського православ’я монах Філофей: «Два Рима впали, а третій стоїть, а четвертому не бути». Відтоді у московитів зароджується думка всемогутності й «богообраності»,що «Москва – третій і останній Рим». Ці думки поширювались і утверджувались в Московії. Скільки крові було пролито московськими князями, а пізніше – царями заради цієї ідеї-маячні.За царювання Івана IV(Грозного) домагання Московії на спадщину не тільки Київської Русі, а і Візантійської імперії поси-люються. Так, за переказами, шапка Мономаха буцімто подарована київському князю Володимиру Мономаху його дідом – базилевсом Константином IX, вважалися символом передачі влади Візантією Київській Русі.

Враховуючи те, що першим Суздальським князем був шостий син князя Володимира  Мономаха Юрій Довгорукий, то наявність у Московії цієї шапки є «доказом» спадкових прав московських правителів не тільки на Київський великокняжий престол, а і на спадщину колишньої Візантійської імперії. Далі був складений облудний заповіт Володимира Мономаха про передачу «спадкоємних прав» синові Мономаха Юрію Довгорукому, підкорювачу так званої "Залещанської" землі. Все це було видумкою. Насправді, шапка Мономаха була золотою бухарською тюбетейкою, яку Хан Узбек подарував Івану Калиті (1319–1340), який приспособив цю тюбетейку-шапку для свого звеличення. (Логвин Ю. Кобила, Калита і тюбетейка «Мономаха» // Час. – Київ, 1997, 27 березня).

Іван IV (Грозний) уперше 1547року вінчався в церкві з титулом Московського царя, як «наслідувач» грецьких і римських імператорів. Із 37 підписів, що скріпили грамоту, прислану з

Константинополя в Москву, 35 виявилися підробленими. Так Іван Грозний став «спадкоємцем візантійських імператорів». Так узаконилась брехня.

Масовану державну фальсифікацію історії свого народу почав Петро І. Він уперше в 1701 р. видав указ про вилучення в покорених народів усіх письмових національних пам’яток:

літописів, хронографів, хронік, давніх історичних записів, церковних документів, архівів тощо. Особливо це стосувалась України-Русі.

У 1716 р. Петро І «знімає копію» з так званого Кенігсберзького літопису, де було показано «об’єднання» давнього літописання Київського і Московського князівств і обґрунтовувалась

єдність слов’янських і фінських земель. Однак доступ до «копії»-фальшивки, як і до самого оригіналу, був закритий.

Ця Петрова фальсифікація стала основою для подальших фальсифікацій – написання т. зв. «загальноруських літописних зводів», в яких обґрунтовувалось право Московії на спадковість

Київської Русі. На основі цих фальсифікацій 22 жовтня 1721 р. Московія оголосила себе Російською імперією, а московитів – росіянами. Так була вкрадена у законних спадкоємців Київської Русі – українців історична назва Русь.

Петро І завіз з Європи велику кількість спеціалістів, у тому числі і професіоналів-істориків, яких залучив до написання і фальсифікації історії Російської держави.Для цього кожний іноземець,що поступив на державну службу, давав присягу про нерозголошення державної тайни і зобов’язувався ніколи не покидати Московську державу. Виникає питання, які можуть бути державні таємниці при «обробці російської історії» давніх часів? У будь-якій цивілізованій європейській країні після 30–50 років розсекречуються всі архіви. Російська імперія дуже боїться правди про своє минуле. Смертельно боїться! Після Петра І, який перетворив Московію на Російську державу, еліта Московії почала замислюватися над необхідністю створення цілісної історії власної держави. За цю справу ретельно взялася імператриця Катерина II (1762–1796), яка не допускала думки про

те, що в царському роду вона може бути серед рядової татаро-монгольської знаті. Катерина II, по-європейськи освічена людина, ознайомившись з архівними першоджерелами, звернула увагу, що вся історія держави тримається на словесній билинній міфології і не має доказової бази.

Тож, Катерина II своїм указом від 4 грудня 1783 р. створює «Комісію для складання записок про древню історію переважно Росії» під керівництвом і доглядом графа А. П. Шувалова, в складі 10 видатних істориків. Основна задача, що була поставлена перед комісією, полягала

в тому, щоби за рахунок переробок літописів, написання нових літописних зводів та інших фальсифікацій обґрунтувати «законність» привласнення Московією історичної спадщини Київської Русі і створення історичної міфології держави Російської. Комісія працювала 10 років. У 1792 р. «Катерининська історія» побачила світ. Робота комісії проводилась в наступних напрямах:

– збір усіх письмових документів (літописів, архівів тощо). Ця робота вже частково була зроблена Петром І. Збирання матеріалів проводилось не тільки зі своєї країни, а також з

інших країн – Польщі, Туреччини та ін.;

– вивчення, фальсифікація,переписування або знищення історичних матеріалів. Так були переписані літописи:«Слово о полку Ігоревім», «Повість минулих літ», «Лаврентіївський літопис» та багато інших. Деякі літописи переписувалися по декілька разів, а оригінали

знищувались або засекречувалися. Так, були засекречені «Скіфська історія» А. І. Лизлова, що була видана в 1776 і 1787 pp., «Історія Російська із найдавніших часів» В. М. Татіщева, видана 1747 р. В «Скіфській історії» А. І. Лизлова вказується, що жителі Московїі – це окремий відособлений самобутній народ, який нічого спільного не має з Руссю (Києвом), Литвою, поляками тощо;

– написання нових «загальноруських зводів», які писалися у XVIII ст., а подавалися, що вони XI,

XIII, XIV ст. Всі ці зводи проповідували «загальноруську ідею». Це в той час, коли на київській землі жили слов’янські племена (поляни, деревляни, сіверяни та ін.), які вже були християнами, в «Залещанській» землі жили фінські племена (мурома, меря, весь, мокша та ін.), які перебували у напівдикому стані, і ці племена не мали в історії нічого спільного аж до XVI ст.;

– для обґрунтування єдності Київської Русі і фінських племен були написані тисячі різних зводів. Усі ці зводи і літописи, як вказується в романі-дослідженні В. Білінського є тільки у

переписаному вигляді, жодного оригінала. Жод­ного! Все це вказує на неймовірну за масштабами безсоромності й нахабства, фальсифікацію при створенні історії Держави Російської.

Не можна вічно жити в брехні!

Настав час, щоби українські історики написали правдиву історію України, яка ґрунтувалась би не на фальсифікованих Катериною II літописах і заново написаних у XVIII столітті «загальноруських літописних зводах», а на історичних фактах, зафіксованих у документах, зокрема таких країн, як Польща, Туреччина, Греція, Іран та ін. Люди мають знати правду.

http://www.universum.lviv.ua/journal/2011/6/dashk.htm

 

   

Петро Чаадаєв, філософ:

«Де наші московські мудреці, мислителі? В усьому світі лише ми, москвини, не дали культурному світові нічогісінько вартісного, нічого доброго його не навчили. Ми, москвини, не дали жодної творчої ідеї до скарбниці світової культури, нічим не допомогли поступові людської культури. Жодна понад середню вартість ідея не зродилася у нас у Московщині, в московській голові. Щогірше – все, що ми одержували від культурного світу, ми спотворювали, переймали лише зовнішні форми, відкидаючи, або спотворюючи до невпізнання сам зміст .»

Василь Розанов, філософ:

«Московщина – це потвора, що нею навіть пекло гидилося і виригнуло на землю.»

Іван Тургєнєв, письменник:

«Якщо б Московщина крізь землю провалилася б, то у світі нічогісінько б не захиталося.»

Олександр Герцен, філософ, письменник, публіцист:

«Якщо наші московські соціалісти матимуть колись державну владу у своїх руках, то вони своїм катівством значно перевищать охранку»

«Народ дикунів та виродків людських»

Дмитро Мережковський, письменник, філософ:

«Природна річ: ескімоси їдять сире м’ясо, а москвини катують людей... Лежачого ніде не б’ють. Але у нас у Московщині б’ють, і то з подвійною насолодою »

Василь Розанов, філософ, критик, публіцист:

«Ми, москвини, споїли киргизів, черемисів, бурятів та інших, пограбували Вірменію та Грузію, заборонили навіть Богослужбу грузинською мовою, ожебрачили багатющу Україну. Європі ж ми дали анархістів: П. Кропоткіна, М. Бакуніна, апостолів руїни і катівства С. Нєчаєва, В. Леніна і т. п. моральний бруд .»

Олексій Масаїнов, письменник:

«Ми,москвини,є народ небезпечний,бо маючи азійську кров,ми жорстокі від природи...Ми москвини є пихаті,заздрі,напівцивілізовані,але зарозумілі,хворі на манію своєї нібито вищості.Ми, москвини, всіх ненавидимо і нічого не шануємо. В історії вічним нагадуванням цього залишиться наша рідна ЧЕКА .»

Олексій Толстой, письменник

«Русь Московська — це тайга монгольська,дика,звіряча.Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і дику запеклість.Ця Московська Русь з давніх давен була,є і буде цілковитим запереченням всього європейського і запеклим ворогом Європи.”

Олександр Пушкін,поет:

”Мусимо визнавати,що наше громадське життя є дуже сумне.Брак громадського критичного осуду,байдужість до всякого обов*язку,до справедливості,до правди.Цинічна зневага до людської гідності,до нової думки — все це викликає розпач.”

Іван Аксаков,поет,публіцист,громадський діяч:

“Ох,як тяжко жити в Московщині,в цьому смердючому середовищі фізичного і морального бруду,підлоти,брехні,крутійства.Злодійства хлібосольних хабарників,гостинних шахраїв.Добрячих падлюк.Побожних розпусників.Чого ж можна сподіватись від народу який створив і утримує такий суспільний лад.”

Максим Горький,письменник:

“Найяскравішою рисою москвинської національної вдачі є саме жорстокість.Тут говорю не про вийнятки,а про масову психологію,про народну душу,про масову жорстокість з її диявольською вигадливістю.З її я б сказав естетичною вишуканістю.”

Володимир Булгаков,письменник:

«Не народ,а худоба,хам,дика орда душегубів,злодіїв»

Таких і подібних висловів у російської інтелігенції є ще дуже і дуже багато.У статті використано матеріяли журналу "Дзвін”2012 рік число 5-6 сторінка 128 і матеріяли сайту

http://dramatica.org.ua/%D0%9C%D0%BE%D1%81%D0%BA%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C

   Історики Російської імперії, залежно від поглядів, або із захватом, або між іншим повідомляють читачам про почесне братання Олександра Невського із сином хана Батия — Сартаком. Окремі «літописні зводи» навіть стверджують, що Олександр Невський був «прийомним сином» хана Батия. Гадаю, такі твердження робилися не просто так. Історії факт братання (на крові!) Олександра й Сартака справді відомий. Ось як про цей факт дуже коротко й стримано оповідав історик Л. М. Іумільов: «У древніх монголів був зворушливий звичай братання. Хлопчики або юнаки (це важливо!!! Прошу саме на це звернути увагу. — В. Б.) обмінювалися подарунками (і не лише: різали собі руки, змішували кров з молоком, після чого пили напій по черзі, вимовляючи слова обопільної клятви. — В. Б.), ставали андами, названими братами. Побратимство вважалося вищим від кревного споріднення; анди — як одна душа: ніколи не покидаючи, рятують один одного у смертельній небезпеці. Цей звичай використав Олександр Невський. Побратавшись із сином Батия Сартаком, він став мовби родичем хана і, користуючись цим, відвів багато лиха від російської землі» Усі російські історики в свої оповіді запускали той чи інший «доважок брехні». Іумільов, повідомивши факт братання Сартака з Олександром, скромно промовчав — коли це могло статися, в якому році. Він знав про наявність величезної кількості неправди і міфів у російській історії, однак промовчав. Навіть питання про братання докорінно спотворив.

Шановні читачі, настав час самим подумати й відповісти на запитання, які виникають і на які російські «байкарі» не дають відповідей, тікають від них.

Отже, конкретні запитання: в якому році могло відбутися братання Сартака і Олександра? Скільки років у ті роки було хлопчикам або юнакам?

При цьому нагадую, що, за монголо-татарськими законами, людина в 16 років вважалася повнолітньою, тобто виходила з віку хлопчика і юнака, ставала дорослою.

Послухаймо все того ж Л. М. Іумільова:

«Адже відомо, що Темуджин (майбутній Чингісхан. — В. Б.) женився з Борте, досягши повноліття, тобто 16 років» [18, с. 209].

Із цього випливає, якщо дотримуватися законів імперії Чингісидів, що братання між хлопчиками або юнаками, Олександром і Сартаком, мало відбутися у віці від 8 до 15 років. І не пізніше!

Для відповіді на поставлені запитання, з огляду на колосальний «доважок брехні» у російській історії, пропоную йти від династійної лінії Чингісхана.

Велика Радянська Енциклопедія у 3 томі на сторінці 46 стверджує: «Батий… (1208–1255), монгольський хан, син Джучі, внук Чингісхана. Після смерті батька (1227) став главою Джучі-улуса».

Як бачимо, хан Батий народився 1208 року. Отже, його старший син Сартак міг з'явитися на світ приблизно у 1228–1232 роках. Тобто, заокруглюючи, ми маємо право припустити, що рік народження Сартака — 1230-й. Це надалі підтвердиться й іншими викладками.

Дуже уважно простудіювавши М. М. Карамзіна, можна встановити роки, коли могло відбутися зближення і братання Сартака з Олександром:

1238 рік — одержання ярлика на князівський престол батьком Олександра, Ярославом Всеволодовичем. М. М. Карамзін цю зустріч замовчує.

1243 рік — поїздка Ярослава Всеволодовича в ставку Батия, зафіксована М.М. Карамзіним. Син міг бути з батьком.

1246 рік — поїздка батька Олександра в Каракорум із обов'язковим заїздом у ставку Батия. Після цієї поїздки батька Олександра не стало.

Сподіваюся, читачі розуміють, що роки з 1243-го і далі слід виключити, бо, за російськими вигаданими «джерелами», Олександру в 1243-му вже «стукнуло» 23 роки, і підтримати «древній монгольський звичай братання хлопчиків і юнаків» він не міг. Зостарівся. Залишаються роки з 1238 по 1242-й.

Як ми знаємо, в 1239 році Батий пішов у похід на Київ і далі — в Центральну Європу. А повернув татаро-монгольські війська в південне Поволжя аж 1242 року. Отже, Олександр мусив бути аманатом (заручником) у Батия до 1239 року й залишатися при родині хана. Звісно, і син хана Батия Сартак, якому до 1239 року минуло 9 чи 10 років, участі у військовому поході не брав, а залипіався вдома, у Поволжі, з матір'ю.

Я свідомо поки що не торкаюся різниці у віці Сартака й Олександра. Про це поговоримо пізніше.

Хочу нагадати читачам: діти-заручники улусних правителів Батия, як засвідчив Плано Карпіні, «перебували при особистому дворі Хана». Виходить, два хлопчики (а це саме так!) із 1238 по 1242 роки виховувалися й росли поруч, бігали разом степом, об'їжджали одних коней, гралися в одні ігри. Читачі розуміють, що степовик Сартак, хоча й був сином хана, виховувався вільною, незалежною у своїх вчинках, у своїй поведінці людиною.

І тут ми знову вперлися у вік Олександра, так званого Невського, народженого, за російськими джерелами, чи 1220-го, чи 1221 року. Народжений у 1220 році, Олександр ніколи б не зміг стати андою (братом) Сартака, який народився орієнтовно в 1228–1232 роках, — адже він був би до 1238 року дорослим чоловіком (18 років), а Сартакові у 1238 році було тільки 8 років.

Чоловік не міг брататися з хлопчиком! А заступництва підданого васала над сином хана, елементарно, не могло бути! Це незаперечна істина.

З історії відомо, що саме в 11 років прадід Сартака — Темуджин (Чингісхан) і Джамуха стали андами.

Послухаймо історика Л. М. Іумільова:

«Коли Темуджинові сповнилося 11 років… він разом із Джамухою грався на льоду Онона, і тоді вони вперше обмінялися подарунками, а навесні того ж року заприсяглися один одному у вірності як анди (виконали ритуал клятви на крові!)» [18, с. 133].

Я впевнений, що Сартак знав звичай посвяти в анди і пам'ятав давню легенду про свого прадіда Чингісхана. Такі речі в народі зберігалися століттями.

Ось і замкнуто порочне коло з «доважком брехні». Олександр, так званий Невський, — анда Сартака, про що свідчить історія, не міг народилися в 1220–1221 роках. Це звичайний міф катерининської «Комісії», яка «придумувала історію, переважно Росії». Він народився, як і його анда Сартак, у 1228–1232 роках. І всі вигадки про «великі» перемоги Олександра, нібито ним здобуті під Новгородом, — елементарна брехня. Чужі діяння, заради звеличення Московії, приписали Олександрові, який виховувався з 1238 до 1252 року при дворі хана й віддано служив своїй батьківщині — Золотій Орді. ....................................................................................................Вихований у татаро-монгольському середовищі, прийнявши ординський світогляд, ставши андою Сартака, Олександр легко міг зрадити брата Андрія, заволодіти ярликом на великокнязівський володимирський престол і разом із татаро-монгольськими військами знову пройти руйнівником по ростовсько-суздальській землі.

Ось підтвердження цим словам:

«Готуючись до боротьби з Андрієм Ярославовичем… Олександр Ярославович поїхав по допомогу в Орду, але не до самого Батия, а до його сина Сартака… І перемога в 1252 р. була здобута з допомогою військ Сартака. Дружба Олександра із Сартаком була добре відома» [18, с. 295].

У далекому 1252 році татаро-монголи не спустошили всю ростовсько-суздальську землю. Грабували й убивали вибірково, за підказкою нового великого князя Олександра Невського.

Не варто допускати й думки про те, що Андрій намагався вести незалежну від татаро-монгольської Орди політику. Це чергова брехня великоросів, підкинута М. М. Карамзіним і подібними «байкарями історії». У князя Андрія, брата Олександра Невського, не було навіть мінімальних військових сил, здатних протистояти Орді. Та й сам він бував в Орді й міг оцінити сукупну міць Джучі-улуса. Згадайте хоча б військове протистояння Батия з Гуюком.

Однак повернімося до Олександра. За багато років життя при дворі хана Олександр став першим із суздальських князів, хто пройнявся справжнім татаро-монгольським державним духом, із дитинства всотав психологію степовика-завойовника ..........................................................................................Надалі, починаючи з 1252 року, ростовсько-суздальські князівства, пізніше Московія, відтак Російська імперія будували свою державність чітко за татаро-монгольськими канонами, привнесеними на цю землю князем Олександром Ярославовичем.

........................................................................................................................................За 525 років (із XIV до XX століття) Російська імперія і її попередниця — Московія воювали 329 років. Таку психологію розбою й бандитизму заклав у свідомість московитів «незабутній» Олександр Невський. У запозиченні в Золотої Орди й насадженні в Московському улусі саме такої державності полягала найбільша заслуга Олександра Невського перед майбутньою Московією і її істеблішментом. Інші «подвиги» Олександра Невського — від лукавого і є звичайною брехнею «істориків, які складали історію, переважно Росїї».

Усі діяння Олександра на великокнязівському поприщі, починаючи з 1252 року, його синів і наступних спадкоємців були неймовірно жорстокими й аморальними навіть за мірками тих часів, як стосовно народу ростовсько-суздальської землі й Московії, а точніше буде сказати — до народу Моксель, так і щодо сусідніх народів. .........................................................................................................................За великоросійськими літописними зводами, життєпис Олександра нібито створений у 80-ті роки XIII століття в літописі «Повість про житіє Олександра Невського».

Природно, ніхто ніколи не бачив цього літопису в оригіналі. До нас дійшли так звані «літописні зводи», тобто поліпшені за допомогою «доважку брехні» варіанти, написані через сотні років.

Ось як про це сказано у словнику-довіднику «Література і культура Древньої Русі» на сторінках 42–43:

«Повість дійшла до нас у різних редакціях ХIII — ХVIII ст. Історія її тексту надзвичайно складна, багато чого залишається наразі спірним (культурно кажучи — спірним, а потрібно сказати — облудним беззаперечно. —В. Б.) … Упродовж кількох століть перша редакція («житія». — В. Б.) неодноразово перероблялася. У наші часи відомо 13 редакцій твору. До кінця не з'ясовані взаємини між старшими редакціями… і редакцією Софійського першого літопису».

Так писалося «житіє». Я не проводитиму нового дослідження цього питання. Те, що це писання начинене безліччю «доважку брехні», — не викликає сумніву. Бо надто вже ретельно вивчала питання Катерина II, воліючи «зіграти з татарами жарт». Але, як бачимо, її «жарти» дійшли до нас «Повістю про житіє Олександра Невського»…

Ставши з допомогою військ Сартака великим Володимирським князем, Олександр княжив близько 11 років. Абсолютно всі діяння князя як управителя рядового татаро-монгольського улусу були спрямовані на залучення суздальської землі в єдину систему державного господарювання Золотої Орди. Згадайте: саме за Олександра з веління хана були проведені переписи населення спочатку суздальської, а пізніше новгородської земель. За Олександра вперше встановлена подушна плата данини, для чого татаро-монгольські чисельники провели перепис населення. В роки князювання Олександра налагоджено вільне переміщення купців, ремісників та чиновників із південних улусів Золотої Орди в північні, охоплюючи Новгород і Володимир, і навпаки: з північних улусів — на південь. Війська Володимирського улусу постійно брали участь у воєнних діях Золотої Орди. ..........................................

Нарешті, саме за вказівкою князя Олександра і митрополита Кирила 1261 року в Сараї, при ставці хана, була заснована Сарська єпархія. Я сподіваюся, читачі розуміють, що єпархія повинна була обслуговувати значну кількість православного суздальського люду, який перебував у південних улусах Золотої Орди.

Саме за Олександра Невського в суздальській землі відбулося перенесення титулу всесвітнього царя з Візантійського імператора на хана Золотої Орди. Так хан Великого Степу став легітимним Царем у свідомості суздальських князів, священиків і народу. Цими діяннями Олександр Невський заклав наріжні камені в систему прилучення суздальської землі до єдиного «кровообігу»    ЗолотоїОрди....................................................................................................................Ясна річ, не все було так просто, як хотілося Олександрові. Дуже часто йому доводилося звертатися за військовою допомогою до монголо-татар, щоб ретельно виконати веління ханів, аби втихомирити люд, що збунтувався. Протягом 11 років Олександр Невський як мінімум п'ять разів приводив татаро-монгольські війська в суздальську й новгородську землі. Врахуйте, що татаро-монголи лише за допомогою Олександра Невського змогли підкорити великий Новгород. Як бачимо, серед суздальських князів знайшовся охочий зрадити новгородців.

Ось роки «найбільшого братання» Олександра Невського з татаро-монголами:

1252 рік. Олександр з допомогою військ анди Сартака вчинив переворот у суздальській землі, скинув брата Андрія, отримав від хана ярлик на великокнязівський володимирський престол. Скільки при цьому загинуло людей, великоросійські «байкарі історії» скромно замовчують.

1257 рік. Князь Олександр привів татаро-монгольські військові загони в суздальську землю. За їхньої застрашливої підтримки провів подушний перепис у Володимирському улусі. Бунтівників знищував безжалісно.

1257–1258 роки. У зимовий час князь Олександр повів татаро-монгольські загони і татарських чисельників у новгородську землю, намагаючись провести перепис населення Новгорода. Спалахнуло повстання. Сина Василя, який назвав батька зрадником, віддав на розтерзання татаро-монголам. Населення жорстоко покарав: «оному носа урезаша, а иному очи выимаша». У зв'язку з тим, що багато людей втекло у ліси, перепис населення не відбувся.

1259 рік. Олександр Невський вдруге привів татаро-монгольські війська й чисельників до Новгорода. Місто було повністю оточене й блоковане. Під страхом повного знищення Орда таки підкорила стародавній Новгород. Князь Олександр виконав своє «велике призначення». Скільки того разу загинуло новгородців, російські «оповідачі історії» замовчують.

1262 рік. Татаро-монгольські війська придушили бунт у суздальській землі, що спалахнув на ґрунті невдоволення при зборі данини. Князь Олександр брав особисту участь у придушенні бунту в Ростові, Володимирі, Суздалі, Ярославлі. Однак монгольські баскаки лишилися незадоволень Олександра терміново викликали в Орду, і оскільки було пролито татаро-монгольську кров, князь із Сараю живим не повернувся. На той час анди Сартака серед живих уже не було.

Хоч як намагався Олександр Невський вислужитися й догодити Золотій Орді, але закінчив життя, як і батько.

Не слід забувати, що з 11 років свого служіння татаро-монголам на престолі великого князя Олександр не менше 5 років провів у Золотій Орді, ретельно осягаючи татаро-монгольські звичаї та науку управління улусом. Тож коли російські історики сотні років вселяли всім і кожному (та й сьогодні тривають ці потуги), мовляв, князь Олександр служив тільки інтересам Російської держави, — це велика брехня імперії.