Знищення Батурина разом із цивільним населенням військами Московії за наказом Петра І, що відбулося у 1708 році, було варварською трагедією не тільки українського, а і міжнародного рівня.
Відомий чернігівський історик Сергій Павленко так окреслював масштаби цієї катастрофи: «жертвами погрому 2 листопада 1708 р. у Батурині стали 5-7 тис. мирних громадян, 6 – 7 тис. військових, разом – 11-14 тис. батуринців, сердюків, козаків». Дослідник, як і його колеги, також докладно вивчили нищення московською Ордою, які були православними християнами, але спалювали батуринські церкви і вбивали жителів, теж православних християн, що там ховалися. Приймаючи християнство, Московія залишилася варварською країною і на той час не належали до Европи.
Власне факт злочину спочатку визнавали й самі його організатори, і нічого злочинного у знищенні мирного люду не бачили -- звичайна практика державної політики "головорізів".
Інше ставлення до цієї катастрофічної події було у європейських дипломатів, які побували у Московському царстві. Англійський посол Чарльз Вітворт інформував із Москви про втрати мирного населення в Батурині: «Зарізано жорстоко шість тисяч чоловік без огляду на вік і стать». Лорд Ч. Уайтворт, виконавши посольську місію, опублікував у Лондоні у 1710 році «Звіт про Росію», у якому прямо вказав, що «місто Батурин негайно було взято і спалено, і понад сім тисяч чоловік було вбито незалежно від віку й статі».
Загартований у походах і війнах шамбелян (придворний чин високого рангу) Карла XII Адлєрфельд, який загинув під Полтавою у 1709 році, занотував у своєму щоденнику: «Перебили і старих і малих, не оглядаючись на стать та вік, залишок жінок поцупили. Взяли сорок гармат. Спалили місто і 30 млинів, що стояли на річці Сейм. Все пограбували. Комендант, родом прусак, був взятий, з ним гірко вчинили».
Як писав Микола Маркевич, український історик (XIX ст.): «Сердюки були частиною вирізані, частиною пов’язані в одну юрбу мотузками. Помстившись за вчорашнє, Меншиков доручив катам стратити їх різноманітними стратами. Військо, скрізь і завжди готове до грабунку, разсіялось по домівках і не розбираючи, всіх підряд, винищували мирних громадян, не пощадили ні жінок, ні дітей. Вчиняли найжорстокіші катування -- живих четвертували, колесували, на палю садили. Вигадували нові методи катування, які приводили просто в жах».
За свідченням шведського історика Фрікселя, Меншиков наказав розп’ясти трупи козаків на плотах і пустити їх по річці Сейм, щоб населення Гетьманщини побачило долю, що спіткала Батурин.
Французькі часописи того часу Батуринську трагедію висвітили під такими заголовками: «Страшна різня», «Руїна України», «Жінки й діти на вістрях шабель». «Газет де франс», «Летре гісторік» та інші газети сповіщали про факт практично однаково: «Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані. Москалі застосували нелюдські, хижацькі звичаї. Україна купається в крові. Меншиков вживає засоби московського варварства».

Отже, ще для Європи XVIII cт. такі злочини як Батуринська різанина однозначно вважалися військовими злочинами, злочинами проти цивільного населення, злочинами проти людяності, хоч і термінів таких ще не існувало. Вони з’явилися тільки у XX ст. після приголомшуючих звірств комуністів, нацистів та їхніх послідовників.
Комуністи, «гідні» спадкоємці Орди, не зупинялися ні перед чим для утвердження і збереження своєї влади. Це й гарматний розстріл Києва Муравйовим у лютому 1918 року, коли Київ був просто усіяний загиблими і дапі масштабні розстріли "непокірних" українців, і багато інших подібних злочинів.
Вірний ленінець Володимир Затонський у спогадах так описував побачене в лютому 1918 році у Києві: «Ми увійшли у місто: трупи, трупи й кров…Тоді розстрілювали всіх просто на вулицях. Я сам мало не загинув. Серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, – тоді ж такі злочини просто на вулиці робилися, – на щастя, у кишені був другий мандат – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча».

74 роки комуністичного режиму коштували Українському народу біля 20 мільйонів життів. Вони не були випадковими -- винищення українців було системним. Ще у тому ж 1918 році Володимир Ленін повчав такого ж злодія Льва Троцького: «Якщо правильно повідомлено мені, що ви маєте повну можливість артилерією знищити противника. По-моєму, не можна жаліти міста і відкладати довше, бо необхідно нещадне винищення». Його наступник Йосиф Сталін пішов ще далі і застосував голод як зброю.

Сучасна Російська Федерація продовжує сталінські традиції, нічим не гребує у злодійських спробах підкорити Україну, поставити на коліна. Надавши коридор відступу українським добробатам з Іловайська, по-бандитськи розстріляли їх. У свій агресії проти нашої держави знову практикується нищення населених пунктів з мирними жителями. Згадайте ракетно-артилерійські обстріли Щастя, Маріуполя та багатьох інших містечок, сіл Донеччини, знущання, пограбування, вбивство цивільного населення.
І не дивно, що російська Орда також чинить злочини і у Сирії.
Батуринська трагедія нагадує, що російський агресор за останні сторіччя анітрохи не змінився. І тільки сильна армія потужної єдиної і консолідованої держави Україна є гарантом нашої безпеки і майбутнього. А Захід має нарешті зрозуміти, що міжнародними зусиллями агресора необхідно рішуче зупинити.