Про що співають душі аборигенів
Сила силенна розпочали
своє нікчемне й ганебне полювання на Бога
Ми ж не обернемся до них
й не пристанемо до шляху крові й цього лайна
«Ми» пишу – бо нас не
мало
Якщо й не бачились
ніколи, й навіть коли хтось вже помер – все рівно «ми»
Чоло схиливши суворо
триматимемо удар та що завгодно
Навіть ціною життя. Адже
який сенс тоді жити, коли це існує й відбувається скрізь.
Усе це гниле полювання на
Бога й зневага святих істин.
Адже все святе вже майже
знищене. І от який тоді сенс бути присутнім в цьому.
Хіба що боротьба.
Та бій без крові й меча
повинен бути.
Цей німий бій, сенс якого
– схиливши очі суворо витримати все.
По тому – наснитися
комусь, й вмовити вкласти прах до землі й виростити з того дерево.
У сподіванні перемоги
природи над цим самознищенням всього живого.
Пам’ятаю, у краю моїх
предків, колись давно, сильно впала моральна свідомість й гідність, коли
мальовничі обрії спотворив чорний завод з потворним смогом у небо. Можна
сказати, що той мальовничий обрій за ставками, левадами й полями був іконою для
села, а завод, що з’явився – скалкою в око, блювотинням на лик святого ікони. З
тим чорним заводом почорніли ніби самі люди. Зсередини. Все змінилося. Зникли
світлі солом’яні дахи й світлі люди. З’явилися п’яниці й пофігісти. А старі все
нарікали, що все вже не так, сумували за красою обрію, своєю гордістю,
згадували розкуркулену колись панну, яка тримала у культурі всю місцину, й
поволі помирали.
Молоді ж, - роз’їздили
село колесами, розпили мізки горілкою, знесилили тіла наркотиками, занехаяли
все довкола себе, - пофігісти. Переїздили до міста, й перетворили батьківщину
на куточок для сараю й погребу.
Загнані в певні умови
прекрасні голуби – перетворилися на жадібних щурів, що не можуть бачити нічого
окрім їжі і кидаються під колеса за крихтами.
Те саме нагадують люди
перед телеками у квартирах. Вони не здатні бачити нічого поперед себе іншого
- тільки жерти, розважатися, й працювати
щоб жерти й розважатися. Більше нічого. Або майже нічого. Далі за межі стін свого
житла і робочого місця. Дехто навіть сонця не бачить через свій режим, а на
повітрі буває рівно ті кілька хвилин на день, під час яких долає шлях від
роботи до транспорту і від транспорту до домівлі.
Біжиш, буває, біговою
доріжкою у спорт-залі, і аж мало не наступаєш на її бампер – так сильно
намагаєшся уявити себе там, за вікном, на справжньому повітрі. Як раніше. Наодинці
з природою, сам-на-сам. Навипередки з вірним друзякою чотирилапим й веселим
собацюрою. З промоченими ногами й одягом, якщо дощ, але чомусь радісною. А в
красивій залі, в модних лосинах – з невідомих причин не радісно. Всі одне перед
одним пантуються й вигадують собі якісь моральні поживи. Намагаються одне
одного не помічати, щоб не заважати. Або продати за гроші поради й пестощі.
І розумієш, що так не
можна. Скоро не можна буде вже взагалі. І згадуєш, як у дитинстві гралися малими
у калюжі грунтових доріг села влітку у бабусі. Через село вже проклали
асфальтовану рівненьку дорогу до райцентру, а на вулицю бабусі ще не проклали,
але заклали початок. Тому ми малими просуваючись калюжами дороги в бік траси через
якийсь час опинилися у райдужно-забарвлених калюжах. Почали роздивлятися
незакінчену ділянку дороги, розбирати камінці зі смоли, та досліджувати калюжки
зі смоли. В яких декілька горобців загинули намагаючись випити води – так блищала
та смола. І нічим вже їм не допоможеш – смолу з пір’я не вимити вже ніяк, а тим
більш не вийняти з рота, з горла, з ніздрів. Деякі були ще живі, ще дихали.
Довелося лишити їх на самоті зі своєю проблемою помирати далі у смолі під
палючим сонцем.
Нам було років по п’ять.
А трохи раніше ми всією
родиною з кількох сімей у хаті бабусі милувалися й молилися піснями на лелек,
що оселилися біля хати на стовпі з кругляка. Пам’ятаю, то був прекрасний вечір,
багряний захід сонця, прекрасний вид з бабусиної хати на садок і городи за
якими далі поле. Лелеки вмостилися вже спати, покормили й пригріли діточок, а
ми з мамами й іншими дітьми біля вікна те спостерігали й раділи. Дорослі те
обговорювали за вечерею і теж раділи, що біля хати на стовпі лелеча сім’я
вирощує діточок.
Лелеки були для нас
святими.
Ми всі раділи й вірили в
щось вище за теперішній світ. Теперішній світ чорствий і байдужий. А небайдужим
бути теж неможливо – можна захворіти якщо переживати все, що бачиш, і загинути
намагаючись все вирішити й запобігти.
Знаю, наприклад, людей,
що хотіли допомогти бездомним бідолагам, але заражалися від них глистами та
туберкульозом, і починали самі чахнути. І якщо ці історії не перевірені мною і
я не знаю правда чи ні, то жива історія - підхопила шлункову бактерію
хелікобактер. Не доказано де саме я її підхопила, але саме у той час мала
нагоду навідуватись до декотрих бідолашних. Добре, що помітили і пролікували.
Можна з впевненістю
сказати, що всі ті старовинні забуті святі речі робили життя світлішим. Бо то
не відсутність громовідводу палила блискавкою хату вбиваючи жителів вогнем, а
всього лише гнів одного з богів за якусь провину – і люди вмирали спокійно,
розуміючи що грішні, і що прийшла розплата; й ховали з чітким розумінням кому й
за що піддали з гори жару. І онкологія була всього лише прокляттям злої
відьмачки, і всі розуміли, що цього можна уникнути, якщо обходити стороною
відьом. На все було своє рішення, безвихідь не існувала. А померлі предки
відроджувалися у деревах, тож завжди була можливість піти поспілкуватися з
померлим. Чи прилітав птах – померлий родич. І теж було спокійніше.
Казки не тому з’являються,
що комусь робити нічого. А тому, що вони рятують від безвиході.
Я би теж, з задоволенням
би пострибала навколо ідола коли хрєново на душі і розумієш, що нічого не
змінити. Чесно.
І мабуть із задоволенням
би позбулася всіх знань і думок на користь казок, аби тільки повірити у щось
прекрасне і позбавитися тягарів розуміння реальності.
