хочу сюда!
 

Оля

35 лет, весы, познакомится с парнем в возрасте 29-37 лет

Заметки с меткой «цирк»

Написала вчера спьяну. Навеяло ТОПом.

Написала вчера спьяну. Не публиковать - хватило ума:)

Но сегодня, перечитав, решила - а что мне скрывать-то?

Я устала. Хочу любви. Да так, чтоб навек. А ты паришь секс

Я устала днем улыбаться людям (о, это абсолютно искренне). Я устала по вечерам пить пиво в одиночестве.
Как много слов вокруг. Кто-то завидует моей независимости. Кто-то умиляется тому, как мне удалось совместить любимое занятие и мой мелкий бизнес.
Мне часто приходится слышать от незнакомцев - "Вы человек, настолько гармоничный!".
Спасибо. Я в курсе, но даже мне - нужны деньги..
Я устала.

Забери меня.
Тот, кто не решился прийти из-за бой-френда. Я в курсе, я жду. Это ничего, что ты гомик. Так даже лучше.

Забери меня тот, у кого есть сын лет 18. Я, вроде как, должна получиться неплохой мачехой. У меня уже есть что передать ребенку.  РВ четыре плюса.

Забери меня тот, у кого неплохой бизнес и одуревшее от перенапряжения лицо, я могу показать тебе отдых, о котором ты давно забыл. Я умею делать из мужчин миллионеров. Если они миллиардеры. Ну а чего? Нет денег - нет бизнеса - нет проблем. Чем тебе не отдых?

Забери меня тот, что смотрел на меня восторженными глазами, хотя... у тебя уже есть три судимости  и непонятный мне склад мышления.


Не берите меня малолетки.
Вы не поймете. Да и денег у вас нет. 3,14здуйте лучше к Крику.

Впрочем, весной - я снова уйду.
Дадут боги - с деньгами и ключами от квартиры.
Не дадут – все равно прихвачу ченить на память..

Это зимой мне плохо, а с весной все снова меняется. А до весны... как-то проживу

 

Клоун с осенью в сердце-Леонид ЕНГИБАРОВ (15.03.1935–25.07.1972)



Леонид Енгибаров вошёл в историю цирка как яркий представитель философской клоунской пантомимы. Рано поднявшись на вершину славы, он приковал к себе внимание прессы. О нём много написано, многое он сказал о себе сам в книгах, статьях и интервью.

С ростом популярности Енгибарова на него стали обращать внимание и представители других творческих профессий, в том числе и кинематографисты. Еще в 1956 году Леонид появился в крошечном эпизоде фильма "Коммунист", сыграв одного из бандитов, убивавших главного героя картины (его играл Е. Урбанский). Однако съемки в этом эпизоде были всего лишь развлечением для тогда еще студента ГУЦИ Енгибарова.
Между тем в 1962 году артисту предложили сыграть в кино... самого себя. Режиссеры "Арменфильма" Г.Малян и Л.Исаакян задумали снять фильм о цирковом клоуне и назвали его "Путь на арену". Картина была тепло принята зрителем и подняла популярность Енгибарова еще на одну ступеньку.
А через год после выхода картины на экран к артисту пришла и широкая международная известность. На Международном конкурсе клоунов в Праге в 1964 году Енгибаров получил 1-ю премию - кубок имени Э. Басса. Это был ошеломительный успех для 29-летнего артиста, которого всего лишь несколько лет назад мало кто воспринимал всерьез.

Что представляли собой миниатюры Енгибарова? Конечно, описывать их - дело неблагодарное, их нужно видеть. Вот описание миниатюры под названием "Жажда". В ней героя Енгибарова мучает сильная жажда, и он замечает на высоком постаменте кувшин с водой. Естественно, он пытается до него добраться, однако дается ему это не сразу. Он много раз карабкается на постамент, падает, вновь поднимается, и так несколько раз. Наконец ему удается достать кувшин, он бережно берет его в руки, мысленно уже предвкушая тот момент, когда живительная влага утолит его страдания. И в тот момент, когда он уже готов опорожнить кувшин, внезапно появляется маленькая девочка. Она подходит к нему и, показывая на кувшин; просит отдать его ей. И клоун отдает. А девочка садится в сторонке и начинает поливать водой из кувшина свои песочные куличики, чтобы лучше лепились. Кульминацией этой сценки является то, как реагирует клоун на этот поступок девочки: он начинает... улыбаться. "Клоун с осенью в душе" - так называли Енгибарова благодарные зрители.

В 1971 году Енгибаров покинул Союзгосцирк, после того как его партнера Белова не выпустили вместе с ним на зарубежные гастроли. Енгибаров создал эстрадный театр пантомимы и вскоре выпустил в свет спектакль "Звездный дождь". Правда, затея с созданием театра далась ему нелегко - в Министерстве культуры встретили это начинание артиста с прохладцей. Когда он изъявил желание назвать свой коллектив "Театром Енгибарова", ему запретили это делать. "Какой еще может быть театр? - заявили ему. - Назовите просто - ансамбль". На первых афишах он так и значился - как ансамбль. Когда в газете "Советская культура" один из корреспондентов попытался написать восторженную рецензию на этот спектакль, его тут же одернули, сказали: "Эта тема сейчас нежелательна".
Между тем популярность Енгибарова у зрителей была огромной, он по праву считался одним из лучших цирковых артистов Советского Союза. В начале 1972 года с ним произошел случай, как нельзя лучше характеризующий отношение к нему простой публики. Леонид приехал в Ереван и пошел в родной для него цирк. В тот момент там уже шло представление, и, чтобы не мешать, Енгибаров тихонечко прошел в директорскую ложу и сел в углу. Однако кто-то из актеров узнал о его присутствии, и вскоре уже весь коллектив был оповещен об этом. Поэтому каждый из выходящих на арену артистов считал своим долгом сделать приветствующий жест в сторону директорской ложи. Это не укрылось и от зрителей, они стали шептаться между собой и все чаще оглядываться в сторону ложи. В конце концов инспектору манежа не оставалось ничего иного, как прервать представление и объявить на весь манеж: "Дорогие друзья! Сегодня на нашем представлении присутствует клоун Леонид Енгибаров!" Не успело стихнуть эхо этих слов под сводами цирка, как весь зал в едином порыве поднялся со своих мест и разразился оглушительными аплодисментами.

В июле 72-ого года Енгибаров приехал в Москву. Тот месяц был отмечен небывалой жарой и засухой. В Подмосковье горели торфяные болота, и в отдельные дни воздух был таким, что в нескольких метрах от себя невозможно было увидеть человека. И в один из таких дней - 25 июля - Енгибарову стало плохо, и он попросил свою маму - Антонину Андреевну - вызвать врача. Вскоре тот приехал, диагностировал отравление, выписал какое-то лекарство и покинул дом. Вскоре после его ухода артисту стало еще хуже. Матери вновь пришлось вызывать "Скорую". Пока врачи ехали, Леонид мучился от боли и во время одного из приступов внезапно попросил у матери: "Дай холодного шампанского, мне станет легче!" Видимо, он не знал, что шампанское сужает сосуды. Не знала об этом и его мама. Леонид выпил полбокала и вскоре умер от разрыва сердца. Ему было всего 37 лет.
Когда Л.Енгибарова хоронили, в Москве начался проливной дождь. Казалось, само небо оплакивает потерю этого прекрасного артиста. По словам Ю.Никулина, все входили в зал Центрального дома работников искусств, где проходила гражданская панихида, с мокрыми лицами. А пришли тысячи...

Когда я учился в школе, Леонид Георгиевич приезжал с цирковым коллективом к нам во Львов… Я не пропустил ни одного циркового представления ради удовольствия посмотреть на его чудесные миниатюры… Ведь и клоуном в общепринятом значении этого слова язык не поворачивается его назвать… Это был великий артист-мим, все его миниатюры были посвящены возвышенным душевным чувствам, несли свет и общечеловеческие моральные ценности… Таким он мне запомнился на всю жизнь, - не чета обычным клоунам-шутникам, даже общепризнанным… (Владимир Гайченко).

Предлагаю Вашему вниманию три фильма о Леониде Енгибарове. Несмотря на продолжительность этих документальных фильмов, не пожалеете...

Приятного просмотра, ДОРОГИЕ МОИ !!!

"Сердце на ладони"


"ВСЕ КЛОУНЫ. 4. Клоун с осенью в сердце"


"Леонид Енгибаров. Смех сквозь слёзы (2005)"

Грустный клоун Леонид Енгибаров.

«Шут был вор: он воровал минуты — 
Грустные минуты тут и там. 
Грим, парик, другие атрибуты 
Этот шут дарил другим шутам. …   Мы потом смеялись обалдело, 
Хлопали, ладони раздробя. 
Он смешного ничего не делал — 
Горе наше брал он на себя. …     
…В сотнях тысяч ламп погасли свечи. 
Барабана дробь — и тишина... 
Слишком много он взвалил на плечи 
Нашего — и сломана спина. …»                                     В. Высоцкий  , Енгибарову – от зрителей 
   
Он ,действительно, выглядел несколько странно на фоне весельчаков О. Попова, и Ю. Никулина, и Карандаша, и многих других, с не столь известными именами. И все-таки что-то в нем притягивало всегда. Может быть, грустные армянские глаза в сочетании с детской, непосредственной улыбкой?   И исходил от него свет. Свет доброты. Свет понимания и сопереживания. 
 Цирк всегда считался искусством несколько второсортным ,что ли. Искусством для толпы. Не столь изысканным и утонченным, как театр, например. Но вот такие Артисты, как Леонид Енгибаров, делают цирковое искусство, действительно,  высоким. Привносят в него драматичность. Наделяют интеллектуальностью, что ли. И Енгибаров не просто заполнял паузы между выступлениями гимнастов, жонглеров и наездников. Он создавал миниатюрные спектакли, интересные сами по себе. 
Его называли по-разному. «Марсель Марсо называл его «гением пантомимы», «великим поэтом движения». Чехи окрестили его «клоуном с осенью в сердце», и это стало его вторым именем. Хотя на самом деле у Леонида Енгибарова много имён, и по каждому из них его можно узнать. Потому что ни о ком, кроме него, нельзя сказать: клоун-поэт, клоун-романтик, клоун-лирик, думающий клоун, клоун-интеллектуал, клоун-философ, грустный клоун... А Ролан Быков настаивал на том, что Енгибаров — солнечный клоун! И всё это в нём присутствовало: и осенняя грусть, и поэзия, и философия, и романтизм — и много света, много солнца!..» (Мария Романушко, Леонид Енгибаров. Человек, который умел понимать). 
Он ушел в 37 лет, успев создать множество цирковых и эстрадных номеров, сняться в кино и написать книгу рассказов. Он дарил нам свое сердце, делая мир чуточку добрее.

Художница Анжела Моисеенко. "В балаган вас приглашаю"-))

Анжела Моисеенко — яркая, эмоциональная, взрывная личность, она пишет натюрморты (в сообществе можно посмотреть по ссылке) и «театральные сцены», сочные, многоцветные и одновременно лирические. Каждая ее картина — сюжет для небольшого рассказа, впрочем, картины и сами говорят и говорят убедительно на языке образов, цвета, ритма.

Творческий дуэт

[ Читать дальше ]



За кулисами цирка

Поход в Киевский Национальный Цирк удался на все 100%, чего и Вам советую. О самом действе писать е буду - приходите и смотрите сами, а вот жизнь за кулисами цирка освещу немножко и проиллюстрирую.
[ Читать дальше ]

До 140-річчя з дня народження Івана Піддубного.

Обіч мальовничих берегів витоку річки Ірклій, яка є лівою притокою Дніпра, розташувалось давнє козацьке село Красенівка. Село виникло в перші десятиріччя XVIII ст. Назва села походить від одного з імен першопоселенців — значкового товариша Переяславського полку Війська Запорозького Низового Григорія Красіона. Козаки і селяни, що мешкали в Красенівці, займались землеробством, чумацтвом, скотарством.

Територія, на якій стоїть село Красенівка, відносилась до Іркліївського куреня Війська Запорозького Низового. Козаки гартували свою міць в походах на турків, татар у війську Богдана Хмельницького змагались проти польської шляхти, здобуваючи у складі Кропивняньської сотні Кропивнянського полку незалежність для рідної України. Під час складання «Реєстру Війська Запорозького Низового 1649 року» до Кропивняньської сотні було вписано 284 козаки, серед яких були і Піддубні.

26 вересня (8 жовтня за новим стилем), року Божого 1871, в родині спадкового козака Максима Піддубного, народився первісток Іван – майбутній непереможний українець, чемпіон-чемпіонів.

Прапрапрадід Івана Піддубного в 1708 році під Полтавою, спільно з лицарством Низовим, під проводом Кошового отамана Костя Гордієнка та козацьким військом Гетьмана Івана Мазепи, воював проти Московії за суверенну Україну. Дужим та міцним був рід спадкових козаків Піддубних. Батько Івана Максимовича Піддубного вільно гнув підкови, мов пір`їнку кидав на воза п`ятипудові мішки. Вдавшись у батька, його син Іван робив теж саме. Саме тому у спадок Івану Піддубному дісталось крім богатирського здоров`я, ще й українські козацькі лицарські чесноти: щира любов до рідної землі, надзвичайно висока моральність, працелюбство та тверезість. Давня Запорозька закваска характеру Івана Піддубного не раз дозволяла йому з гідністю проходити іспити та випробування за право називатись українцем, цебто залишатись вірним ідеалам прищепленим з дитинства, роблячи не простий козацький вибір між смертю і життям.

Відправляючи свого 23-річного сина Івана на заробітки, батько сказав: «Пам`ятай, Іване, що роду ти з батька-матері козацького, Запорозького і що козаку честь дорожча матері, дорожча батька рідного. Запам`ятай, Іване, продаси честь – не син ти мені і я не батько тобі…».

За порадою одного зі своїх односельців, двадцятитрьохлітній Іван Піддубний подався до Криму на заробітки, де працював вантажником фірми «Лівас» у Севастопольському морському порту. Працювати доводилось по 16 годин на добу, 6 днів на тиждень, проте кожну хвилинку вільного часу Піддубний витрачав на зайняття гирьовим спортом.

У 1896 році Іван Піддубний вперше ступив на борцівський килим, спробувавши свою богатирську силу в чемпіонаті, влаштованому у місті Феодосії цирком Безкоровайного. Тоді ж він вперше і востаннє програв, бо ж був занадто слабкий у техніці боротьби. А вже наступні сорок років борцівської кар`єри великий українець не зазнав жодної поразки.

Відомі слова самого Піддубного: «Мало від природи вимахати бугаєм, треба ще вміти свою силу організувати, спрямовуючи її в потрібне русло…». В побуті Іван Піддубний був звичайною простою людиною.

Моя бабуся Югина якось розповідала, що до революції, на запрошення місцевого пана, на ярмарок поборотися приїхав сам Іван Піддубний. Адже споконвіку на Україні була така традиція – боротись на ярмарках. Всі дівки села, в тому числі і моя бабуся зробили складки: хто приніс півня, хто масла, хто буряків, хто яєць та стали готувати чемпіону вечеряти. Після змагань, коли Піддубний зайшов на подвір`я однієї з хат на вечерю, дівки села Копіювата, що на Черкащині, крім усіх інших наїдків поставили перед ним величезну мисяру борщу, в яку принаймні вміщалося відро, такої улюбленої для українців традиційної страви. Сівши за стіл Іван Піддубний, чемно усміхнувшись в свої богатирські вуса, а навколо стола зібрались мешканці чи не всього села, сказав: «Дівчата, чи ж вам не соромно, я такий же як і ви – проста людина, дайте мені маленьку мисочку, таку як у всіх…». І з апетитом, разом з усіма повечеряв борщем, а від горілки відмовився.

Російська імперія, в якій фанатами вільної боротьби були ледь не всі верстви населення, як чоловіки так і жінки, у 1903 році послала «русского богатиря» Піддубного рятувати честь своєї корони на світовий чемпіонат до Франції. Певна справа, здолавши всіх претендентів, у фінальному поєдинку Івану Піддубному довелось зустрітись із нечесним французом Раулем ле Буше. Наперед бачачи, що Піддубний його переможе, підлий француз намастився перед поєдинком олією, тож буквально як вуж вислизав із дужих обіймів українця. Однак судді незаконно віддали перемогу французькому шевальє із формулюванням – « За красиве і вміле уникання силових прийомів супротивника». Протести Івана Піддубного, щодо неспортивної поведінки Буше, до уваги ніхто з суддів не взяв.

Наступного року, у Петербурзі, козацький правнук помстився блазню Буше, поставивши його на карячки і так тримав аж 41 хвилину, поки підлий французький чемпіон таки не визнав своєї поразки. Непереможна хода великого чемпіона крокувала світовими аренами, сплутуючи карти багатьом корумпованим рефері, адже Івану Піддубному неодноразово пропонували захмарні суми за поразку, тільки б лише він здався. Але Піддубний рубав, як його прадіди козацькою шаблею: «Я не баба, ні під кого не ляжу».

Сучасники засвідчили, що під час громадянської війни, у місті Бердянську, на поєдинок чемпіона-чемпіонів прийшов подивитись сам Нестор Махно. Батько Махно, виставляючи проти Піддубного своїх найсильніших вояків, безапеляційно заявив: «Мої не програють! І крапка!». Організатори змагань, в котрих при появі Батька Махно затремтіли піджилки, натякнули Піддубному, що Махно в разі поразки своїх бійців, запросто може розрядити в нього маузер. Кінця двобою всі чекали з жахом. Перемога була звичайно за Піддубним, котрий як мух розкидав махновських силачів. Махно лиш засміявся та наказав нагодувати переможця.

Проте більшовики виявились менш шляхетними ніж гуляйпольський анархіст. І «знайомство» з ними великого чемпіона було набагато менш успішним. Одеські чекісти, котрі всіх українців називали «жлоб`єм», кинули Піддубного до своїх казиматів, де Іван Максимович по пояс у холодній воді впродовж тижня чекав своєї черги на розстріл. Однак не судилось козаку-характернику вмерти тоді в Одеській буцегарні. Після цієї пригоди, друзі наполегливо умовляли Піддубного виїхати за кордон, де не було чекістів, а чекала заслужена слава і гроші. Іван Максимович з обуренням відхилив подібні пропозиції: «Україна моя перша любов, тут і залишусь». Щоправда його дружина, російська дворянка, не дуже поділяла його патріотичних поглядів, а відтак прихопивши з собою всі золоті чемпіонські медалі, які необачний Іван Піддубний залишив їй на зберігання, втекла з ними до іншого. Він одружився вдруге. Однак брак коштів, розруха та голод після громадянської війни, змусили Піддубного знову вийти на борцівський килим. Його захопливо вітають Франція, Німеччина куди він виїхав на запрошення численних рефері. В США в 1927 році наш козак стає «Найкрасивішим чоловіком Всесвіту». Піддубному запропонували винагороду в півмільйона доларів за умови прийняти громадянство США. Іван відмовився від винагороди та повернувся в Україну. Щоправда, чекісти у рідній Красилівці, за придбану ним землю, оголосили родичів куркулями. Іван Максимович такий черговий подарунок більшовиків сприйняв по-чоловічому мужньо. Зрозумівши, що як і тисячам його земляків-козаків в часи Катерини ІІ, московські чекісти на малій батьківщині жити йому достойно не дадуть, Піддубний, як і Запорожці, вирушив на Кубань, де придбав хату в місті Єйськ.

СРСР, як реформована Російська імперія, не залишила в спокою нашого земляка, виписавши йому паспорт громадянина СРСР. В ньому було вказано: «Иван Поддубный – национальность русский». Це було жахливого 1937 року, в час коли українців на Кубані прирівняли до дичини, влаштувавши справжнісіньке полювання. Бо всіх, хто розмовляв українською, або ж відкрито визнавав себе українцем, називали Петлюрівцями, тобто ворогами. Однак це не зупинило Піддубного. Він довго вимагав від міліції, щоби паспорт виправили. Міліцейське начальство, втілюючи лінію більшовицької партії по «орусачіванію хох лов» почало відверто знущатись над ним. Тоді гордий нащадок Запорозьких козаків власною рукою вніс виправлення до «краснокожего совецкого паспорта» написавши своє прізвище «Піддубний», а в графі національність замість «русский» виправив на «українець». Піддубного заарештували. Один із фельдшерів, який надавав йому допомогу, пізніше розповідав, що після катувань Івана Максимовича електропаяльником у в`язниці Ростовського управління НКВС, вся спина була у страшних язвах, рубцях та опіках. Через рік Піддубного випустили з російської катівні на волю. Однак у передвоєнні роки довкола борця був організований вакуум замовчування. Настав 1939 рік. Радянська Росія уклала з ІІІ рейхом союзницький договір. Так званий «пакт Молотова-Рібентропа». Користуючись цим, німецьке атлетичне товариство розпочало пошуки Піддубного. Тож, щоб не зганьбитися перед своїми німецькими союзниками, Піддубного поспішно викликали до Москви та присвоїли йому звання Заслуженого артиста РРФСР, а також вручили орден «Трудового червоного прапора». Йому також гостинно дозволили зустрітись з атлетами третього рейху, однак заборонили їхати до Германії. Після німецької окупації Єйська, великий чемпіон завів приятельські стосунки з німецьким начальником морського порту. Очевидці стверджували, що під покровительством цього шанувальника, Піддубний любив прогулюватись по набережній Єйська з орденом «Червоного прапора», незважаючи на окупаційні війська вермахту. Один із німецьких офіцерів якось був спробував зірвати орден з грудей чемпіона. За це безстрашний Іван Піддубний як курку жбурнув його через паркан. Проте окупація Єйська була не довгою – всього півроку. У лютому 1943 року, після розгрому під Сталінградом, війська фашистської Німеччини поспішно залишили Кубань. У місто повернулись давні приятелі Піддубного чекісти. За літнього вже чемпіона знову взявся НКВдиський «смерш», бо ж хтось із доброзичливців доніс, що під час окупації комендант Єйського морського потру, аби якось підтримати в голодні часи, надсилав йому додому обід із офіцерської їдальні.

Офіційно, для ідеологів СРСР, Іван Піддубний на шпальтах газет був «непобедимым руським борцом», неофіційно ж «ворогом народу» — українським буржуазним націоналістом.

Дійсно, Іван Максимович був козаком-характерником, адже і цього разу йому вдалося уникнути НКВДшної кулі в потилицю, або ж зашморгу. Зросійщуючи українську Кубань, НКВСніки все ж таки не посміли розстріляти українського патріота, але вони зробили все по ієзуїтськи підло. Вони просто викреслили його з життя, примусивши чемпіона-чемпіонів, чемпіона світу, найсильнішу людину планети, голодним побиратися між людьми, довівши до виснаження, а відтак смерті.

У 1949 році, 8 серпня, від голодної смерті назавжди залишила цей світ людина-велетень, чемпіон, легенда у борцівському світі, козак-характерник, якого ніхто й ніколи не зміг здолати в чесному поєдинку. Національний герой, яким би пишалась будь-яка країна, котрий відмовився від мільйонних статків за кордоном, на зросійщеній Кубані не мав навіть костюма. А всі свої спортивні нагороди від був змушений поміняти на шматок хліба.

В останню путь його прийшли проводжати усім містом. На надмогильному чорному камені викарбувано: «Здесь русский богатырь лежит». Помиляєтесь, людомори, там лежить український козак.

Чи ж не тому якийсь українофоб, в часи горбачовської перебудови видряпав на пам`ятнику Піддубного слова: «Хахол-Петлюровец».

Цирк... НА ТРАКТОРЕ. Детство...

ЦИРК НА ТРАКТОРЕ. ДЕТСТВО...

 

Увидел это видео - и перед глазами во всей красе предстала "Картинка из моего детства", которую я и попытаюсь описать "в стихах и красках"!  

А это видео - как живая иллюстрация, КАК ТАКОЕ ВОЗМОЖНО?!! ;)

 

 

----

Давно это было – еще когда мы, сельские пацанята, были свободными от всех школьных забот, и бегали по поселку везде, где только было интересно. Вот и тогда – прибежали на треск соседского «пускача» трактора «Беларусь» - интересно же, как дядька дергает за шнур, потом с оглушительным треском запускается этот самый «пускач» (маленький бензиновый двигатель), а потом он начинает раскручивать мощный дизель! Чах-чах-чах – запевает он, выпуская красивые сизые кольца дыма в воздух – и наконец, начинает ровно урчать!

 

В тот день с утра был хороший морозец – и намешанную тракторами грязюку хорошо «прихватило»... Причем, маленькие передние колеса трактора стояли на пригорочке, и оставались почти свободными, а вот задние были в колее – и их прихватило насмерть!

 

Сосед прогревает движок, и пытается тронуться с места – да не тут-то было: мотор глохнет!

Еще раз, нам на радость, запускается «пускач», потом дизель, дядька дает «газу» побольше, но трактор ни с места – и мотор снова глохнет!!!

 

Наконец, дядька в третий раз запускает дизель, и на этот раз раскручивает его до максимальных оборотов – и отпускает сцепление!

 

Мотор натужно ревет – и вдруг… передние колеса медленно отрываются от земли, поднимаются вертикально вверх (в этот момент сосед быстро и очень своевременно "катапультируется" из-за руля!) – а трактор продолжает свой цирковой кульбит, и, сминая брезентовую кабину и капот мотора, опрокидывается «на спину»!

 

От удара замерзшая хлябь освобождает задние колеса – и трактор, волоча за собой свой двигатель, пробегает несколько метров вперед, по пути круша лавочку, забор и палисадник!  

А сосед в это время, суматошно прыгая и матерясь, пытается как-то остановить "чудо техники" – да вращающиеся колеса не дают!

 

"Чудище" упирается огромными задними  колесами в стенку дома – и, подпрыгивая в попытках вскарабкаться на его стенку (разрисовывая ее черным резиновым "графити"), побуксовав немного, глохнет, истекая разноцветными разводьями остатков солярки...

 

А потом еще смотрели, как всем селом ставили этот жуткий агрегат на колеса – интересно!!! :-)

Да-а-а, но вот такого бесплатного цирка мы никогда больше не видели! :-)

По різні боки від Тимошенко

prey prey Чоловік і дружина мітингують по різні боки від Тимошенко Акції проти Юлії Тимошенко під Печерським судом проводить Катерина Смірнова, чий чоловік Павло Нусс приймав участь в акціях екс-прем'єра. Про це повідомив у своєму блозі журналіст 5 каналу Олександр Аргат. Як відомо, Катерина Смірнова - керівник громадської організації "Тимошенко – до відповідальності". Організацію було створено 24 червня - у день першого судового засідання у справі Тимошенко. Метою створення організації Смірнова називає захист судді Родіона Кірєєва. "Суддя Кірєєв потребує підтримки, адже на нього дуже тиснуть Тимошенко та її захисники", - сказала Смірнова. Представники цієї організації у чорних футболках завжди присутні на судових засіданнях по справі Тимошенко. Чоловік Смірнової - Павло Нусс - учасник "Податкового Майдану-2010", де виголошував палкі "антиянуковичівські" промови та стояв пліч-о-пліч з Тимошенко. ВСЮ СТАТТЮ З ВІДЕОЗАПИСАМИ ПЕРЕГЛЯНУТИ ТУТ >>>>>> ТИСНИ Тепер запитання до Вас, шановні ДРУЗІ.

ЯКЩО ЧОЛОВІК, майже права рука Тимошенко по ПІАРЗАХОДАМ, то на кого працює ЙОГО ДРУЖИНА???

Додаткова інформація для роздумів. Америка, яка так "підтримує" Тимошенко і "вболіває" за ВОНУю..... передала ПРОКУРАТУРІ УКРАЇНИ матеріали по справі Лазаренко зі "СОПОДЄЛЬЩІКАМІ"...prey prey prey


0%, 0 голосов

42%, 5 голосов

33%, 4 голоса

0%, 0 голосов

25%, 3 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.
Страницы:
1
2
3
5
предыдущая
следующая